24.01.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота 33-го тижня після П’ятдесятниці

Євангеліє

Лк. 18, 2–8

«Тому, що ця вдова мені докучає, я її обороню»

У нашому житті деколи трапляється подібно, як у цій притчі: хтось нам надоїдає, мучить, скиглить, просить. І навіть якщо ми не хочемо для цієї людини щось зробити, але відповідаємо на її прохання хоча б тому, щоб та особа перестала мучити.

Бачимо у Євангелії, що суддя, який був нечесний, не боявся ні Бога, ні людей не соромився, таки допоміг бідній вдові, але не через вияв свої доброти, а тому, що ця вдовиця була настирлива. Господь хоче показати через цей приклад нам, що коли недобра людина може допомогти іншому, то скільки більше для нас може зробити наш Бог, який є Справедливим, Милосердним, Добрим, Всепрощаючим… Якщо ми знаємо, яким є наш Бог, то чи можемо сумніватися, що Він оборонить тих, які постійно взивають до Нього?

Задумаймося, чи ми просимо Бога, «надоїдаємо» Йому зі своїми проблемами, стукаємо, взиваємо? Якщо наші молитви короткі та невитривалі, то, напевно, те, що ми просимо, нам не дуже потрібне. Тож будьмо витривалі в наших молитвах до Бога і наша витривалість завжди і повсякчас неминуче принесе свої плоди.

---

Апостол

2 Тим. 2, 11–19

«Коли ми з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити»

Що значить померти з Христом? Це значить померти для життя, цінностей і скарбів цього світу. Бачимо, не осуджуючи, що люди живуть так, немовби це життя ніколи не закінчиться, так, немовби вони не будуть вмирати, ніби ціллю цього життя є посідати владу, нагромадити найбільше багатства.

Але знаємо, що жодна людина, яка прийшла на цю землю, не затрималась тут на вічно. Коли ми, живучи на землі, починаємо жити з Господом, а не цінностями цього світу, то вже тут стаємо учасниками життя вічного. Тоді вмираємо до життя земного і народжуємось до вічного.

Тут нам зрозумілим стає подвиг мучеників, які не боялись, коли їм відбирали життя задля Христа і віри в Бога, бо вони були свідомі, що вони є причасниками вічного життя. Їм не було страшно, що хтось відбирає це тимчасове життя. Спитаймо себе, наскільки ми вмерли з Христом для цього життя і наскільки ми з Ним живемо життям вічним?

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

23.01.2015р. Б. / Молитва про дарування перемоги над ворогами

(З Требника митрополита Київського Петра Могили)

Господи Боже наш, єдиний кріпкий і сильний у війні, Ти єдиний маєш владу оживляти і умертвляти. Ти тримаєш серця всіх у руці Своїй. Ти сам даєш тому кому бажаєш кріпость і мужність. Ти в безнадійній ситуації даєш перемогу над ворогами, немічні руки кріпиш, а сильних серцем боязливими і немічними робиш. Ти руйнуєш розум гордих і мужність і зарозумілість їхню в малодушність й втечу обертаєш. Ти Аврааму з малою кількістю воїнів, коли він прикликав Тебе, дав перемогу над тими, що полонили Лота племінника його, і з великою здобиччю він вернувся з бою.

Ти через Гедеона, який на силу Твою надівся, з трьохстами мужів сокрушив незліченне множество Мідіянців, перестрашивши їх і у втечу обернув ворогів народу Твого Ізраїля. І руками Гедеона і трьохсот мужів його Ти сто двадцять тисяч Мідіянців побив. Ти Давиду, слузі Своєму, який в багатьох і тяжких війнах на Тебе уповав і від Тебе поміч просив, силу, і кріпость, і мужність, і перемогу дарував єси. Ти і нині, Всесильний, Преблагий і Всемилостивий Владико, поглян на нас недостойних рабів Твоїх, що в смиренні й покаянні перед лице Твоєї Слави припадаєм, і Тебе Самого, Єдиного, Істинного в Тройці Святій славимого Бога, вірою призиваємо, і від Тебе єдиного поміч й заступництво маємо.

Подай благовірному народу нашому і христолюбивому воїнству його силу і кріпость, відвагу і серце мужнє супроти ворогам нашим, що зібралися розтерзати нас і святині наші, і погубити нас і віру правдиву нашу. У ворогів же ж наших вложи страх і трепет у серця їхні, і малодушними і безнадійними вчини їх, і під ноги наші їх скоро підкори, щоб побачили усі народи землі, що ми є людьми Твоїми, що Ти єси наш Спаситель і Ізбавитель з рук ворогів наших.

Немає різниці, Тобі Богу Небесному, чи врятувати через велику чи мізерну кількість війська. Але Ти з Небес даруєш кріпость тим, що борються,  за віру святу в Тебе і в закони Твої і за спасіння душ своїх. Ти бо єси кріпость і захист, і спасіння людям Своїм, і Тобі славу віддаємо (†) Отцю, і Сину і Святому Духові, нині, повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Джерело:    Воїни Христа Царя

23.01.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П’ятниця 33-го тижня після П’ятдесятниці

Євангеліє

Мр. 13, 1–8

«Вважайте, щоб ніхто не обманув вас»

Христос явив правду про Бога, дарував нам Спасіння, і від Нього цю Добру Новину світом понесли апостоли. Від апостолів прийняли їхні учні, єпископи, священики, і так триває дотепер. Саме та неперервна тяглість нашої віри, яка виходить від самого Господа, свідчить, що наша віра правдива.

Бачимо, що у світі люди шукають Бога навпомацки, а буває, що як знайдуть, то так викривлюють віру, що за нею вже нема правдивого Бога. Тому християнам дуже важливо дбати і пильнувати, щоб ніхто не обманув нас, щоб ми самі не обманулись. Мусимо пильнувати свій шлях кожного разу, як за компасом, перевіряти, наскільки наш спосіб думання про Бога, наше розуміння Церкви, Святих Тайн, молитви, адекватні до того, що передане Христом.

У цьому завжди була важливість церковної Традиції – пильнування джерел. А ті джерела сягають самого Христа. І саме правдива наука робить нас кращими, робить лагіднішими, люблячими, добрішими, здатними прощати. Господь каже, що по плодах пізнають, чиї ми діти. Так і правдивість тої науки, яку ми маємо, те, наскільки вона сягає Христа, завжди видно по плодах нашого життя.   

---

Апостол

2 Пт. 1, 1–10

«Благодать вам і мир хай збільшується через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого!»

Знаємо, що навіть навертаючись і усвідомлюючи для себе потребу покаяння і тяжкість гріха, не є легко його побороти, змінити свої недоліки, змінити свій спосіб життя. Часто дуже багато працюємо, а результати невеликі, старі пристрасті затягують, рани серця болять з новою силою, а гріх, навіть очевидний, тяжко викорінити зі свого життя назовсім.

Часто наше змагання триває не тільки днями, але місяцями і роками. Усе наше життя є тим змаганням, в якому поборюємо свою гріховну природу, однак сьогодні апостол нам вказує дорогу, лише йдучи якою можна переборювати все негідне в собі – пізнання Бога.

Якщо ми наближаємося до Бога, то в нас збільшується сила і спроможність перемагати наші спокуси, недоліки і вади. Тільки з Богом ця боротьба має сенс. Тож зростаймо в Бозі, щоб сповнюватися Його силою! 

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.01.2015р. Б. / Глава УГКЦ: Соборність є силою Українського народу (+VIDEO)

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у День Соборності України під час Літургії в екуменічному храмі Непорочного серця Марії та українських новомучеників, що на вулиці Інститутській, закликав людей доброї волі та всіх вірних Греко-Католицької Церкви тривати в безперервній молитві й пості.

«Ми не маємо права послабити сьогодні наших молитов. Тому що ця соборна спільна молитва, яка лунає в різних частинах України, але об’єднує нас перед Божим обличчям є запорукою нашої перемоги», – наголосив Предстоятель УГКЦ.

Сьогодні Україна відзначає день своєї Соборності. Що таке Соборність, що вона в собі несе? Чому нам так важливо собі усвідомити зміст цього поняття? «Слово «соборність» ми знаходимо в нашому Символі Віри, - пояснив проповідник, – Святі отці в Нікеї і Константинополі, коли хотіли окреслити прикмети Христової Церкви ісповідували так: вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву. Дослівно слово «соборна» перекладається «католицька». Це означає, що Христос заснував одну єдину Церкву».

Для нас українців, каже Блаженніший, слово «соборність» має ще інше значення. Зокрема, у цей день ми відзначаємо пам'ять історичної події – День злуки. «Коли урочисто на Софійському майдані в одну єдину соборну державу була об’єднана Українська Народна республіка і Західна Українська Народна Республіка. Наш український народ, який впродовж історії був пошматований між різними імперіями, нарешті здобув свою єдину державу, до якої входили всі ті, які хотіли жити в єдиній, вільній і незалежній Україні», – розповів Глава Церкви.

Блаженніший Святослав відзначив, що у День Соборності ми молимося в цьому маленькому храмі на вулиці Інститутській, який був збудований на місці пролиття крові Небесної сотні рік тому. «Цей храм є видимим знаком соборної молитви Майдану. Майдан зумів встояти і перемогти, тому що він молився, молився разом. «Усі ми єдналися в єдиній молитві до нашого Спасителя. Тому ми відчули, що Соборність не є географічним абстрактним поняттям. Соборність є силою Українського народу, силою української держави», – наголосив Глава Церкви.

Під час Літургії священнослужителі пом’янули усіх загиблих героїв Майдану, поранених, наших священиків, душпастирів різних конфесій, які в найкритичніших моментах не покинули своїх людей, а були разом з ними і несли їм слово Боже.

«У храмі на Інститутській хочемо вознести до Господа наші прохання за наше військо. За тих, хто сьогодні за Соборність України віддає своє життя. Якось дивно Господь поскладав усі ті історичні моменти. Саме у ці дні відбуваються важкі кровопролитні бої в Донецькому аеропорту, на 29 і 31 блокпостах і по всій лінії розмежування продовжує литися кров. Але ми віримо, що як встояв і переміг Майдан, тому що молився, так і вистоїть і переможе Єдина Соборна Україна, тому що вона молиться», – зауважив Глава УГКЦ.

Після Літургії Глава УГКЦ відслужив Панахиду біля пам’ятного хреста Небесній сотні, що на вулиці Інститутській.

Джерело:    Воїни Христа Царя

22.01.2015р. Б. / Кардинал Реймонд Берк про «кризу чоловіків-католиків» і її вирішення

Метью Джеймс Крістофф: Ваша Еміненціє, нам дуже приємно і це велика честь для нас сьогодні розмовляти з Вами. Ми хочемо поговорити про стан чоловіків-католиків у Сполучених Штатах і про те, як можна залучити більшу кількість чоловіків до Нової Євангелізації. Можливо, для початку розкажіть яким є становище чоловіків у Католицькій Церкві сьогодні? 

Кардинал Реймонд Берк: На мою думку, впродовж останніх близько 50-ти років існує певне замішання стосовно конкретного покликання чоловіків у шлюбі і чоловіків в Церкві загалом. Це спричинено певними факторами, однак радикальний фемінізм, який чинить напади на Церкву і суспільство з 1960-их, відсунув багатьох чоловіків на узбіччя. 

На жаль, рух радикального фемінізму значно вплинув на Церкву, привівши до того, що Церква постійно звертається до жіночих питань, не залишаючи місця для висвітлення важливих для чоловіків питань; важливість батька, як в подружжі, так і поза його межами; важливість батька для дітей; важливість батьківства для священиків; важливий вплив чоловічого характеру; наголос на окремих дарах, які Бог дає чоловікам заради добра усього суспільства. 

Доброта і важливість чоловіків стали дуже затемненими і з усіх практичних причин не наголошувались взагалі. І це попри той факт, що давньою традицією в Церкві, особливо через пошанування Св. Йосифа, було наголошувати на чоловічому характері чоловіка, котрий посвячує своє життя дому, котрий по-лицарськи готується захищати свою дружину і дітей, і котрий працює для того, щоб забезпечувати життєдіяльність сімʼї. Багато з цієї традиції звіщання героїчної природи чоловіків сьогодні втратилось у Церкві. 

Усі ці чесноти чоловічої статі є дуже важливими для дитини, щоб вона, зростаючи і зріючи, могла їх спостерігати. Здорові відносини з батьком допомагають дитині підготуватись відійти від близької любові матері, формуючи дисципліну, щоб дитина змогла уникнути надмірного себелюбства. Це є запорукою того, що дитина зможе відповідно ідентифікувати себе як особу у відносинах з іншими; це важливо як для хлопців, так і для дівчат. 

Відносини дитини з батьком є ключем до її самоідентифікації, яка відбувається тоді, коли ми зростаємо. Ми потребуємо дуже тісних відносин з мамою, але водночас відносини з батьком, які по природі є більш віддаленими, але не менш люблячими, дисциплінують наше життя. Вони вчать дитину жити самовідданим життям, бути готовим прийняти жертву, необхідну для того, щоб бути правдивими перед Богом і перед іншими. 

Пригадую, як в середині 1970-их молоді хлопці розповідали мені, що вони, певною мірою, боялись подружжя через радикальне і зосереджене на самих собі ставлення жінок, яке зароджувалось в той час. Ці хлопці були стурбовані тим, що подружжя не буде функціонувати через постійне і наполегливе вимагання прав жінок. З того часу це розділення між жінками і чоловіками стало тільки гіршим. 

Усі розуміють, що з жінок знущались і можуть знущатись чоловіки. Чоловіки, які знущаються з жінок не є справжніми чоловіками, але фальшивими чоловіками, які порушили власний чоловічий характер, ображаючи жінок. 

Криза між чоловіками і жінками погіршилась через повний провал катехизації в Церкві. Молоді чоловіки росли без відповідного інструктування щодо їх віри і розуміння їх покликання. Молодих чоловіків не навчили, що вони створені на образ Божий – Отця, Сина і Святого Духа. Цих молодих чоловіків не навчили знати усі ті чесноти, необхідні для того, щоб бути мужем і виконувати конкретні дари буття чоловіком. 

Що гірше, існував дуже «пухнастий», поверхневий тип катехитичного підходу до питання людської сексуальності і природи подружніх відносин. 

Водночас у суспільстві відбувся вибух порнографії, яка є особливо їдка для чоловіків, бо жахливо спотворює усю реальність людської сексуальності. Вона спричиняє до того, що чоловік і жінка розглядають свою людську сексуальність окремо від відносин між чоловіком і жінкою в подружжі. 

Насправді, дар сексуальної привабливості спрямований до подружжя, і будь-який тип сексуального звʼязку належить виключно подружжю. Однак увесь світ порнографії зводить молодь до того, щоб повірити наче їх сексуальна здатність є для їх власної розваги і задоволення, і стає похіттю, яка є одним із семи смертних гріхів. 

Дар людської сексуальності перетворюється на засіб самозадоволення, часто за рахунок іншої особи, чи то у гетеросексуальних, чи в гомосексуальних відносинах. Чоловік, який не був сформований із відповідною ідентичністю чоловіка і батька, в результаті стане дуже нещасливим. Ці погано сформовані чоловіки стають залежними від порнографії, сексуальної безладності, алкоголю, наркотиків і усього діапазону залежностей. І в усій цій суміші …, чи я не забагато говорю? 

Метью: Ні, ні. [сміється] 

Кардинал Берк: Погіршує це сумне замішання чоловіків в культурі жахлива втрата домашнього життя. Культура стала дуже матеріалізованою і зосередженою на споживацтві, гонитва за яким заставляє батька, і часто матір, працювати допізна. Споживацька ментальність також привела до ідеї, що життя дитини має бути наповнене діяльністю: школа, спорт і музика, а також усі види діяльності кожного вечора тижня. 

Всі ці речі є добрими самі по собі, але був втрачений баланс. У багатьох сімʼях було втрачене домашнє життя, в якому діти проводять достатньо часу з батьками. Сімʼї перестали насолоджуватись спільним споживанням їжі. Я пригадую як мій батько виховував нас і навчав манер за вечірнім столом. Для мого зростання дуже важливим було проводити час, розмовляючи з моїми батьками. Коли я був ще молодим священиком, мені було сумно слухати, коли батьки і діти розповідали мені, що тати і діти рідко розмовляють і, якщо це і відбувалось, то лише коротко. 

В сімʼї повинно бути хоча б одне спільне споживання їжі в тиждень, коли разом за столом збирається ціла сімʼя. Хлопець чи молодий чоловік навряд чи зможе сформувати чоловічу ідентичність і чоловічі чесноти, якщо він не живе з батьком і матірʼю, і не може бути свідком тої унікальної і комплементарної взаємодії між чоловіком і жінкою в домашньому житті, в якому приймається, виховується і розвивається людське життя. 

Усі ці різноманітні сили об’єднались і завдали чоловікам важких ударів. 

На жаль, Церква неефективно реагувала на ці деструктивні культурні сили; щобільше, Церква  занадто піддалася впливу радикального фемінізму і переважно ігнорувала серйозні потреби чоловіків. 

Моє покоління сприймало як належне усі благословення, якими ми були обдаровані у нашому фундаментальному сімейному житті і в ґрунтовній церковній формації. Моє покоління допустило усі ці безглуздя сексуального замішання, радикального фемінізму і розвалу сімʼї, не усвідомлюючи, що ми обкрадаємо наступні покоління у тих найцінніших дарів, які одного разу самі благословенно отримали. 

Ми завдали важкого удару сучасному поколінню. Як єпископу, багато молоді жалілось мені: «Чому нас цього не навчили? Чому нам чіткіше не розповідали про Літургію, Сповідь і традиційні побожності?» Ці речі є важливими, бо формують духовне життя і чоловічий характер. 

Ходити до Сповіді і на Недільну Літургію, молитись Розарій в колі сімʼї вечорами, разом споживати їжу — усе це надає практичного скерування в християнському житті. Навчати, що чоловік має бути не вульгарним і лихослівним, а привітним і ввічливим до інших ­— це може здаватись дрібʼязковим, але воно формує чоловічий характер. І багато з цього було втрачено. 

Метью: Ваша Еміненціє, як ця католицька «чоловіча криза» вплинула на Церкву? 

Кардинал Берк: Церква стала дуже фемінізована. Без сумніву, жінки — просто чудові. Вони дуже природньо реагують на заклик бути активними в Церкві. Крім священика, храм заповнений жінками. Діяльність на парафії і навіть літургія потрапили під вплив жінок і стали настільки фемінізованими в певних місцях, що чоловіки навіть не хочуть брати будь-яку участь у цьому. 

Чоловіки зазвичай неохоче задіюються в життя Церкви. Фемінізоване середовище і відсутність з боку Церкви спроб задіяти чоловіків призвели до того, що чоловіки просто відмовилися від цього. 

Для прикладу, стало політично некоректно говорити про Лицарів Вівтаря – ідея дуже підходяща для молодих хлопців. Лицарі Вівтаря роблять наголос на тому, що молоді чоловіки несуть своє лицарське служіння біля вівтаря, щоб захищати Христа у таїнственних реаліях Церкви. Сьогодні цю ідею в багатьох місцях не приймають. 

Аспекти церковного життя, які підкреслювали чоловічий характер відданості і самопожертви, перестали наголошувати. Релігійні обряди, які вимагали часу і зусиль, були просто закинуті. Усе стало дуже простим, а коли речі є простими, то чоловіки не вважають, що ними вартує займатися. 

Були, і залишаються, серйозні порушення літургійних приписів, які відвернули чоловіків. 

В багатьох місцях Літургія стала занадто зосереджена на священику, щось на зразок «шоу священика». Такий тип порушення призводить до втрати відчуття священного і позбавлення Меси необхідної сакральності. Втрачається реалія того, що Сам Христос спускається до вівтаря, щоб уприсутнити Свою жертву на Голгофі. Чоловіків притягує таємниця Христової жертви, однак відштовхує така Меса, яка перетворюється на «шоу священика» чи стає банальною. 

Нестримні літургійні експерименти після ІІ Ватиканського Собору, більшість з яких не були санкціоновані ІІ Ватиканським Собором, позбавили обряд Меси багатьох її ретельних артикуляцій, що розвивались впродовж століть. Меса, здавалось, стала надто буденною; глибокий надприродній зміст Священних Таїнств був затемнений. 

Втрата сакрального привела до втрати участі жінок і чоловіків. Однак я вважаю, що чоловіки були особливо відкинені втратою священного. Здається очевидним, що багато чоловіків не залучаються у глибшу літургійну духовність; сьогодні багато чоловіків не залучаються до служіння біля вівтаря. 

Молоді чоловіки відповідають строгості, точності і досконалості. Коли мене готували до цього служіння, навчання тривало кілька тижнів і необхідно було запам’ятати молитви біля підніжжя вівтаря. Це було точне і ретельно виконане служіння. І раптом, з пробудженням ІІ Ватиканського Собору, відправа літургії в багатьох місцях стала досить недбалою. Вона стала менш привабливою для молодих чоловіків, бо була недбалою. 

Введення дівчачого служіння також призвело до того, що багато хлопців покинули вівтарне служіння. Молоді хлопці не хочуть робити щось разом з дівчатами. Це природньо. Дівчата також дуже добре давали собі раду у вівтарному служінні. Тому з часом багато хлопців відійшли. Я хочу наголосити, що практика мати лише хлопців у вівтарній дружині не має нічого спільного із нерівністю жінок у Церкві. 

Я вважаю, що це доклалось і до зменшення кількості покликань до священства. Служіння хлопця біля вівтаря поруч зі священиком вимагає певної чоловічої дисципліни, і більшість священиків пережили свій перший глибокий досвід літургії власне прислуговуючи біля вівтаря. Якщо ми не навчаємо молодих хлопців як міністрантів біля вівтаря, даючи їм досвід служіння Богові в літургії, то не повинні дивуватись тому, що кількість покликань значно зменшилась.

 

Метью: Існує велика потреба у значній Новій Євангелізації чоловіків у Церкві. Маленькі кроки і поступові зусилля навряд чи зможуть зупинити вихід чоловіків з Церкви. Що має статись у Церкві, щоб мільйони літеплих чоловіків повернулись до палкого життя католицької віри? 

Кардинал Берк: Перш за все, Церква повинна докласти концентрованих зусиль для євангелізації чоловіків, передаючи їм сильний і послідовний меседж щодо того, що означає бути вірним чоловіком-католиком. Чоловікам слід дуже конкретно розповісти про вимогливі і благородні виклики служіння Ісусові Христу Вічному Царю і Його Католицькій Церкві. Чоловіки голодні і спраглі за сенсом поза межами щоденного світу. 

Культура, в якій ми живемо, є розорена, і молоді чоловіки в особливий спосіб усвідомлюють крихкість культури. Молоді чоловіки і жінки хочуть чути слова, скеровані конкретно до них, щоб використовувати їх чесноти і дари заради добра усіх. 

Ми можемо бачити те, що чоловіки є спраглі, із значного успіху Конференцій чоловіків-католиків, які починають поширюватись в Сполучених Штатах. І це є доказом того, що чоловіки дадуть відповідь, якщо Церква звернеться до них у відповідний спосіб. Перед чоловіками стоять великі спокуси, зокрема, як я уже казав, повʼязані із порнографією і невпорядкованою сексуальністю, і вони відчайдушно потребують, щоб їх навчили як боротись із цим в Христі. Чоловіки мають увійти в молитву і з допомогою Божої ласки зможуть подолати ці тяжкі спокуси і стати чоловіками із сильним моральним характером. Католицькими чоловіками. 

Ми також можемо бачити, що наші семінарії починають приваблювати багатьох сильних молодих чоловіків, які прагнуть служити Богові як священики. Новий урожай молодих чоловіків мужній і впевнений у своїй ідентичності. Це довгожданий розвиток, оскільки був період часу, коли до священства входили чоловіки, які були фемінізовані і не впевнені у своїй сексуальній ідентичності; прикро, що деякі з цих невпорядкованих чоловіків сексуально зловживали неповнолітніми; це важка трагедія, яку оплакує Церква. 

З чоловіками слід дуже чітко говорити про чистоту, цнотливість, скромність і навіть про те, як їм одягатись і поводитись. Поведінка і одяг чоловіків мають значення, бо впливають на те, як вони ставляться до світу і до культури. Чоловіки повинні одягатись і поводитись як чоловіки таким чином, щоб бути шанобливими до себе, жінок і дітей. 

Метью: Однією із останніх тем, які досліджує наш проект «New Emangelization» було те, що велика кількість чоловіків не розуміють Месу. Чоловіки вважають, що Меса фемінізована і загалом не розуміють потужної чоловічності Меси. Це особливо стосується більшості чоловіків-католиків, котрі не є практикуючими католиками, які не дбають про свою віру. Це дуже важливо, бо якщо чоловік не розуміє Месу, то не може поринути у надприродні благодаті, які зʼявляються в Месі. Чоловік, який сам не розуміє Месу, безумовно не може навчити своїх дітей про Месу. 

Кардинал Берк: Так. Для того, щоб знову залучити чоловіків, потрібно відновити гідність літургії. Чоловіки відреагують, якщо побачать, що священик діє благоговійно в імʼя Христа. Чоловіки не відреагують, якщо священик ставитиме шоу про самого себе. Відправа Меси у благоговійний спосіб завжди приваблювала чоловіків впродовж історії Церкви. Так є і зараз. 

Ми повинні катехизувати чоловіків про глибокі реалії Меси. Як я вже казав, катехизація була дуже бідною, особливо катехизація чоловіків. Катехизація чоловіків і благоговійна відправа Меси призведуть до великих змін. Також зрозуміло, що багато чоловіків схвально відреагують на Надзвичайну форму римського обряду, яка відправлялася до реформ ІІ Ватиканського Собору. 

Я був дуже здивований кількістю молодих чоловіків, яким сподобалась Надзвичайна форма Меси (як її ще називають — Тридентська або Дособорна Меса). І це не через те, що Надзвичайна форма більш чинна, ніж Novus Ordo, Звичайна форма. Чоловікам подобається, бо Надзвичайна форма має дуже чітке вираження; вона вимагає уваги людини до того, що відбувається. Навіть використання молитовника, що містить словесний супровід того, що відбувається під час Меси, може допомогти людині в більшій повноті увійти в Месу. 

Звичайна форма, якщо відправляється дуже благоговійно і з хорошим музичним супроводом, може мати такий самий позитивний вплив на чоловіків. Чоловікам не підходить такий банальний підхід до Меси, коли вона перетворюється на сеанс доброго самопочуття або коли містить нешанобливі мотиви. Чоловіки приходять туди, щоб прийняти Ісуса Христа. Вони хочуть бачити Його, бачити, як Його присутність відображається у шанобливій поведінці священика. 

Метью: Переважна більшість чоловіків-католиків також занедбали Таїнство Примирення. Лише 1 з 50 чоловіків приступає до Сповіді щомісяця. Близько 80 відсотків чоловіків не сповідаються навіть раз на рік. В поєднанні із епідемією порнографії, особливо серед молодих чоловіків, велика кількість чоловіків-католиків перебуває у стані смертного гріха. Яким чином Церква може наново запровадити і перенаголосити для чоловіків потребу іти до Сповіді? 

Кардинал Берк: Поки чоловіки не зрозуміють, що гріх існує, чим є гріх і що гріх важко ображає Бога, то не підуть до Сповіді. Чоловіки повинні зустрітись з Богом, нашим Господом у Таїнстві Покаяння, щоб визнати свої гріхи, висловити свій жаль і отримати Його прощення. 

Сьогодні чоловіки не ходять до Сповіді, бо існує заперечення гріха. Після ІІ Ватиканського Собору був період часу, коли багато хто поширював ідею, що важких гріхів не буває. 

Звичайно, для чоловіків це небезпечно, особливо для молодих. Молоді хлопці можуть піддатись сексуальному гріху мастурбації. Чоловіки розповідали мені, що коли були підлітками і сповідались з гріха мастурбації, то священик казав їм: «О, з цього не треба сповідатись. Усі це роблять». Це неправильно. 

Це гріховні вчинки. З них треба сповідатись разом з іншими типами гріхів, чи це лихослівʼя, брехня, крадіжка чи будь-що інше. Заперечення гріха було руйнівним в значенні того, що вимагається від чоловіків, як Христових чоловіків. 

Протистояння гріху найважливіше для того, щоб мати змогу любити інших. Як чоловік любить? Він любить, дотримуючись Десяти Заповідей. Після ІІ Ватиканського Собору цей великий заклик любити, протиставляючись гріху, був втрачений, призводячи до жахливих зловживань окремими особами, які зловживали собою і іншими, до руйнації сімейного життя, нестримного падіння відвідування Меси та занедбання Таїнства Покути. Ми повинні відновити для чоловіків значення гріху, щоб вони могли розпізнавати гріхи і висловлювати глибокий жаль за них. 

Коли це станеться, Сповідь стане для чоловіків чудовим таємничим досвідом. Бо чоловік з впевненістю знатиме, що він особисто висловив жаль за свої гріхи Богові, він зможе через Божого служителя почути Його звільняючі слова, що його гріхи прощені і відпущені. 

Метью: Що конкретно Ви б порадили священику, щоб допомогти йому євангелізувати чоловіків і значно збільшити участь чоловіків в житті парафії? 

Кардинал Берк: Перш за все, самому бути мужнім. Іншими словами, культивувати власні чоловічі якості, бо священик є першим і найважливішим духовним батьком; він є чоловіком. Він повинен володіти чоловічими якостями самовідданості, лицарства і дисципліни, щоб уникати невідповідних для священика ситуацій. Священик повинен мати чоловічу впевненість і достовірність, щоб бути духовним батьком для своєї пастви, даючи чіткі тверді вказівки з добротою і милосердям. 

По-друге, я б порадив священикам звернути особливу увагу на чоловіків і шукати способів залучити чоловіків до життя Церкви. Жінок залучити простіше, бо наші сестри схильні до великої щедрості і талановиті. Однак Церква і кожен священик мають докласти конкретних зусиль, щоб долучити хороших чоловіків-католиків до діяльності в Церкві. Це важливо для Нової Євангелізації. 

Метью: Ваша Еміненціє, чи хочете ще щось додати? 

Кардинал Берк: Я дуже ціную вашу працю в «New Emangelization». Вона є ключовою для Нової Євангелізації. 

Коли французький уряд в односторонньому порядку накинув так звані одностатеві подружжя, які, звичайно ж, не є подружжями взагалі, то на вулиці вийшли два мільйони людей, які несли транспаранти із зображенням батька і матері, які тримають за руки дітей. Тати мають істотне значення для сімʼї. 

Чоловіки мають роздумувати над своїм власним досвідом, навіть якщо він був негативний. Якщо в їх житті бракувало тата, то чоловіки мають усвідомити, що вони потребували від тата і мами. Тати і мами — це чудові дари, дані нам Богом. 

Таким є і чудовий дар нашої людської сексуальності, як її задумав Бог, а не так, як, на жаль, зараз в світі трапляються багато хворих зловживань даром сексуальності. Темна плутанина гендерної ідеології обманює людей, навʼязуючи їм, що вони можуть самі творити свою власну сексуальну ідентичність, базуючись на бажаннях і емоціях. Нам так пощастило, що Бог дарував нам дар бути чоловіком чи бути жінкою. А нам вже треба відповідати на Божу волю і розвивати наш дар буття чоловіком чи жінкою. 

Метью, я хочу вам подякувати. Те, що ви робите є ключем до майбутнього підсилення життя Церкви і для усього суспільства. 

Метью: Богу дякувати. Ваша Еміненціє, дякую за те, що провели з нами час. 

Кардинал Берк: Із задоволенням. 

Джерела:   Католицький Оглядач 

КРЕДО 

21.01.2015р. Б. / Обіцянка, яку неможливо виконати у шлюбі

Чому щастя — це наслідок здорових стосунків, а не мета шлюбу. 

 

Дружба. Підтримка. Секс. Сім’я. Спільні інтереси. 

Ось чому ви вступали в шлюб. Для цього шлюб створений Богом. 

Але проблема в тому, що більшість людей одружуються не через це. 

Ну, принаймні, я одружився не для цього. Я одружився в пошуках щастя. Зрозумійте мене правильно: все інше мене теж цікавило. Вона була моїм найближчим другом. Ми одружилися, слідуючи покликанню, яке нас надихало: провести решту днів разом. Секс, ну… нібито теж так. І ми обоє хотіли колись мати повний дім дітей. Але жодна з цих причин не була головною.

Подібно до мільйонів інших людей, я одружився у пошуках щастя. 

На перший погляд, це звучить невинно. Навіть романтично. Але складність у тому, що щастя — результат здорового шлюбу. Це не причина для шлюбу. Щастя — це щастя, що тут скажеш, але це «побічний продукт», наслідок шлюбу, а не його мета. 

Щастя увінчує зусилля подружжя і служить «лакмусовим папірцем» здорових стосунків у шлюбі. Щастя не може бути головною причиною для вступу в шлюб.

" Щастя — результат здорового шлюбу. Це не причина для шлюбу

Не було такого, щоб Бог подивився на Адама і сказав: «Чогось він засумував. Яка експрес-процедура йому допоможе? А, точно, йому потрібна рідна душа, інша людина, щоби втамувати цю спрагу спілкування. Створю йому поміч — нехай відповість на його найпотаємніші бажання. Єво, вперед». Ну, зрозуміло, це не так. Тільки Бог зможе втамувати цю спрагу і дати цю відповідь. 

Чоловік або дружина не замінять Бога. 

Сенс шлюбу не в тому, щоби знайти собі половинку, якої бракує. Сенс у тому, щоб допомогти одне одному стати тим, ким задумав нас Бог: не більше і не менше. Повністю реалізувати закладений в нас Богом потенціал. Шлюб — це коли двоє людей об’єднують зусилля для того, щоб досягти цієї мети. Вони краще бачать одне в одному ту людину, якою кожного з них замислив Бог, — і ведуть одне одного до цієї мети.

" Чоловік або дружина не замінять Бога.

Не варто одружуватися тільки через те, що вам здається, ніби це «той самий, ваш» чоловік. Повірте мені: це не так. Немає такого поняття! Вступайте в шлюб, якщо бачите, як Бог змінює і в кого перетворює близьку вам людину, і ви відчуваєте, як це надихає вас. Коли вам хочеться брати участь у цій історії перетворення, в цій пригоді на шляху до майбутнього. Коли вам прекрасно зрозуміло, що шлях буде довгий і непростий, але ви не хотіли б пропустити жодної його віхи. Просто тому що ви вірите в покликання Бога для близької вам людини, і теж хочете в ньому брати участь. 

Моя дружина допомагає мені стати кращим. Вона надихає мене на кращі жести й подвиги. Вона надихає мене на те, щоб повністю використати весь мій потенціал, стати тим, на кого перетворює мене Бог. 

Але вона пробуджує в мені і найгірше. Те, що Павло називає «плоттю». Потворного, огидного мене, який не хоче змінюватися. Вона оголює мій егоїзм і мою гордість. 

Саме тому шлюб гамує. Сам-то я завжди здавався собі пристойним хлопцем — а потім я одружився. Через перевірку я виявився так собі товаришем. Легко бути пристойним, якщо живеш у коконі. Варто лиш одружитися, як одразу проявляються твої справжні барви. Немов тебе вичавлюють, як губку. Все, що зберігалося у тебе всередині, просочується назовні, добре це чи погане. У мене все всередині перевертається, коли на церемонії одруження чую, як наречений каже: «Обіцяю зробити тебе щасливою». Мені так хочеться встати і закричати на весь голос: «Це обіцянка, яку неможливо виконати. Це просто неможливо. Ти ж не Бог!» 

Не дивно, що найпоширеніше виправдання для розлучення: «Я заслуговую на щастя». Якщо ви сподіваєтеся на те, що ваш супутник у шлюбі зробить вас щасливими — розчарування неминуче, це лиш питання часу. Наша рішучість знайти щастя принципово хибна. «Я заслуговую на щастя». Та невже? Я не впевнений, що це так. 

Все життя — це дар від Бога, нашого Творця. Ми вважаємо, що маємо право на «життя, свободу і гонитву за щастям», але, всупереч пропагованому в нашому суспільстві стереотипові успішного життя, ніхто не наділив нас правом на щастя. Бог нічого вам не винен. Так як не винний нам нічого супутник вашого життя в шлюбі. Все це — дар. 

Якщо ви вступаєте в шлюб у пошуках щастя, то розчарування неминуче, і це — все, на що ви можете розраховувати в кінцевому підсумку. 

Ви повинні це засвоїти до того, як вступати в шлюб. Хоч як сумно, але я цього не розумів, і це завдало мені чимало болю. Вже не кажучи про те, як сильно це ранило мою дружину. 

Якщо ви починаєте шлюб у гонитві за щастям, на вас не чекає нічого, крім розчарування. Зрозумійте мене правильно. Шлюб — неймовірна пригода! Але він не забезпечить вам раю на землі. Шлюб — це коли двоє недосконалих людей поєднують свої життя для того, щоби слідувати Божому покликанню.

" Якщо ви вступаєте в шлюб у пошуках щастя, то розчарування неминуче, і це — все, на що ви можете розраховувати в кінцевому підсумку. 

Нехай шлюб буде шлюбом, а Бог буде Богом. Нехай шлюб створюється в пошуках дружби, підтримки, сексу, в надії на повний дім дітей і будується на спільності інтересів. А Бог нехай буде джерелом життя. Джерелом вашого життя. 

Це не означає, що в шлюбі ви не знайдете щастя. Я його знайшов. Моя дружина присутня в найкращих спогадах мого життя. Наш медовий місяць у Європі, переїзд до Портленда, народження першої дитини, відпустка на Гаваях — в усьому цьому ми були разом. І це було чудово. Відредагована історія, без моєї дружини в ній, виглядала би безбарвно, нудно та мляво. 

Ось який урок я для себе виніс за останні кілька років: джерело мого життя — Бог, а не моя дружина. Вона — дивовижний дар, на який я не заслуговую, але вона — не Ісус. 

Зрозумів я це, чесно кажучи, не зразу. І, поклавши руку на серце, скажу, що й донині працюю над засвоєнням цього уроку. Сподіваюся, що вам вдасться опанувати цю істину швидше, ніж вийшло у мене. Оскільки принадність такого життєвого кредо в тому, що як щастя з’явиться у вас на порозі, щойно це з вами станеться, це стане фінальним штрихом на прекрасному полотні вашого життя, довершенням усіх інших звершень та благословень. 

Джон Марк Комер, Relevant Magazine

За матеріалами: Інститут родини та подружнього життя

Джерело:   КРЕДО 

21.01.2015р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (12.01-18.01)

13 січня у Коломиї прощалися з добровольцем Національної гвардії України Романом Фуриком. Похоронну відправу очолив Правлячий архієрей Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ кир Василій (Івасюк) у катедральному соборі Преображення Христового.

14 січня Церква святкує Обрізання ГНІХ. Також цього дня почитається пам’ять святителя Василія Великого. Про цю подію, а також про духовний внесок святителя Василія розповідає владика Венедикт, голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.

«У Старому Завіті обрізання було знаком належності до Бога, а в Новому таким знаком є хрещення», – владика Венедикт.

У цей день:

Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ очолив Архиєрейске Богослужіння у храмі Святого Василія Великого в Києві. Архиєрей подякував ченцям Чину святого Василія Великого, зокрема монастиря Василія Великого в Києві, за їхню жертовну працю. Глава Церкви пригадав, як у час Майдану двері монастиря завжди були відчинені для потребуючих. Тут надавали допомогу пораненим на Майдані. Співслужили з Блаженнішим Святославом владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду єпископів УГКЦ, архиєпископ Томас Едвард Галліксон, Апостольський нунцій в Україні, та близько 30-ти священиків.

Гостем сестер служебниць у Львові був Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський. Владика Ігор звершив Архиєрейську Божественну Літургію та виголосив проповідь, у  якій пригадав про необхідність ревної молитви за мир в Україні, за кінець сепаратистських настроїв і завершення війни.

З нагоди празника св. Василія Великого свого покровителя, сестри василіянки у Львові вітали у себе Преосвященного владику Венедикта, Єпископа-помічника Львівської архиєпархії. Звершуючи  Архиєрейську Божественну Літургію, владика Венедикт виголосив проповідь, у  якій зазначив, що Василій Великий був відкритим на знаки свого часу і потреби народу, тому його постать є для нас прикладом і заохотою до служіння Богові і людям у цей непростий для України  час.

15 січня Блаженніший Святослав - Глава та Отець УГКЦ поблагословив у Києві поруч з Патріаршим собором волонтерів та капеланів, які повезли необхідні речі для військовослужбоців в зону АТО: теплі речі (форма), берци, продукти, тощо. Українська Греко-Католицька Церква з благословення Глави Церкви Блаженнішого Святослава та підтримки правлячих архиєреїв окремих єпархій за час проведення АТО надала допомогу на суму понад 30 млн. грн. для військовослужбоців Збройних сил України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України та інших військових формувань. 

16 січня учасники паломництва на Святу Землю, яке відбулось у 2013 р., розділили радість коляди з владикою Венедиктом, єпископом-помічником Львівської архиєпархії та духівником прощі.

У неділю, 18 січня, по всій країні пройшли Марші миру та єдності пам’яті жертв терору в Україні.

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав узяв участь у Марші миру в Києві. Разом з іншими представниками Церков і релігійних організацій України Глава УГКЦ очолив Ходу за мир від пам’ятника Тарасу Шевченку на Майдан Незалежності, де відбулася Панахида за загиблими воїнами у війні на Сході України та за загиблими мирними жителями, яких 13 січня в автобусі розстріляли з «Градів» проросійські бойовики під Волновахою.

Глава УГКЦ на Марші миру: «Ми тут, щоб сказати рішуче «ні» тероризму в будь-яких його проявах»

Глава УГКЦ засудив терористичний акт під Волновахою

Піша колона рушила від Архикатедрального собору УГКЦ, пройшла вулицями Тернополя і завершилася біля ставу. Архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк, священики, представники влади та тернополяни ішли процесією до підніжжя хреста, встановленого на честь 1020-річчя Хрещення України у парку Шевченка.

В день навечір’я Богоявління, в Луцькому екзархаті, до сім’ї Христової Церкви долучилася Старовижівська спільнота. Розпочалося святкування Чином Архиєрейського освячення храму, яке очолив преосвященний Кир Йосафат. Продовжилося моління великим освяченням води, та окропленням нею Божого люду. Надалі для почитання вірних було виставлено мощі святого Шарбеля, який ревним подвигом віри і сам став живим престолом для Царя Христа. По завершенні богослужінь преосвященний владика Йосафат подякував ієромонахам з Ковельського монастиря (о. Євгену та о. Леоніду), які опікуються даною громадою ще від часу її зародження. 

Проповідь Блаженнішого Любомира в Навечіря Богоявлення

Анонс:

Проти ночі на 24 січня 2015 р. у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ відбудуться Нічні чування за Україну, українське військо, український народ та його навернення, за відвернення гріхів, що взивають про помсту до неба, за навернення Росії.

Також до вашої уваги:

Поранений кіборг-капелан на лікарняному ліжку молиться за захисників аеропорту Донецька

Під час обстрілів під Дебальцевим поранено капелана-закарпатця

Кадило із снаряда, образи із згорілих шахт і гради замість дзвонів - храм у зоні АТО

Мікроавтобус, який подарували військовим вірні УГКЦ, врятував бійцеві життя

Військовий капелан Андрій Хомишин: ми не ліземо солдатам у душі

Діти віддали наколядовані кошти на потреби армії

Джерело:    Воїни Христа Царя

20.01.2015р. Б. / Пізні покликання до священства — наступний крок розвитку УГКЦ

Питання так званих пізніх по­кликань до священства в Українській Греко-Католицькій Церкві порушува­лося неодноразово, стаючи не лише темою частих приватних розмов вірян, а й предметом обговорень на різноманітних конференціях, з’їздах як на місцевому, так і на загальноу­країнському рівнях. Ба навіть більше: кілька єпископських синодів знову і знову поверталися до цієї пробле­ми, намагаючись визначитись, що робити з пізніми покликаннями та чи потрібні вони Церкві взагалі. Роз­глядали питання створення окремої семінарії для одружених кандидатів. Але чи то через нестачу коштів, чи через брак волі всі ці засідання так і закінчилися нічим. Роки минають, а хура й досі там.

Чи існує пізнє покликання?

Як із богословської, так і з біблійно-історичної точок зору термін «пізнє покли­кання» мусив би вважатися оксюмороном — дивним і без­підставним комбінуванням двох аж ніяк не дотичних слів. 

Адже покликання як таке не може бути пізнім — воно або є, або його нема. Христос кличе людину до служіння саме тоді, коли вважає за потрібне, не дивлячись на вік свого учня і життєві обставини, в яких той перебуває. Отже якщо Христос покликав когось до священства, Церква має перед своїм Господом зобов’язання це покликання здійснити, на­віть якщо десь-колись тако­го не практикували. І якщо Церква цього завдання не ви­конає, Господь з неї спитає. 

Варто згадати якості пре­світера, які перелічує в одно­му зі своїх послань апостол Павло (до речі, також покликаний нібито пізно). Кандидат у пресвітери, з його слів, мусить бути однієї жінки чо­ловік, чесний, тверезий, гостинний, здібний навчати, не грошолюб, який виховав своїх дітей у Господі, має добрі рекомендації від «зовнішніх» і добре дбає про свою родину. «Бо хто не вміє рядити власним домом, як буде дбати про Церкву Божу?» (1Тим 3:5). Зрозуміло, що всі ці якос­ті може мати лише людина зріла, сі­мейна, а отже, апології та пояснень потребують радше ранні покликан­ня до священства недосвідчених у житейських справах юнаків, аніж випробуваних сім’єю та часом зрі­лих чоловіків. 

Саме слово presbyteros у перекла­ді з грецької означає «старійшина», тобто доросла, авторитетна люди­на, яка вже чогось досягла у житті і може, спираючись на власний до­свід, навчати інших.

Чи були в історії Церкви пізні покликання?

Господь Бог не раз кликав до слу­жіння немолодих сімейних чолові­ків, починаючи з Авраама та Мойсея і закінчуючи апостолами та святими отцями всіх часів. Вони яскраво й наочно показали, яким може бути служіння пізніх покликань. Тож, перед тим як розмірковувати про доцільність прийняття одружених та зрілих осіб до семінарії, згадаймо цих достойників. 

Почнімо із самого Ісуса Христа, якого в нинішніх реа­ліях можна віднести до осіб піз­нього покликання. Від відмови до вступу у семінарію і свячень його міг би урятувати хіба що неодружений стан. Іншими прикладами знакових пізніх по­кликань є життя і служіння свя­того Августина, святого Амвросія Медіоланського (зрілий та навіть нехрещений, він був поклика­ний до єпископства), Ігнатія Лойоли, святителя Петра Могили, а також Іпатія Потія та Мелетія Смотрицького. Ближчими до нашого часу є єпископ і лікар Лука Войно-Ясенецький, ми­трополит Антоній Сурожський, Сергій Булгаков, Георгій Флоровський, Микола Афанасьєв. Це люди, без яких важко собі уявити православне богослов’я ХХ століття. Але майже всі вони навряд чи стали б такими продуктивними богословами, якби свого часу їх не рукополо­жили на пресвітерів.

Чи потрібні Церкві пізні покликання?

Навіть якщо все у церковному житті було б ідеально розвинуте, всі «вакансії» зайняті, не існувало браку покликань, то й тоді не можна було б гордувати тими, кого Христос хотів задіяти в тому чи тому служінні. 

Насправді зараз ситуація у світі така, що в більшості країн охочих стати священиками і цілком присвя­тити себе служінню Церкві щороку меншає — секуляризація і десакралізація роблять свою справу. І така тенденція лише посилюватиметься. В Україні ми це також відчуваємо, об’єктивних чинників, які могли б найближчим часом щось кардиналь­но змінити, поки не видно. 

Незважаючи на чималу кількість семінаристів, які щороку завершують студії в шести українських семінарі­ях, у центрі, на сході та півдні Украї­ни й далі не вистачає священиків, бо більшість випускників категорично не хочуть туди йти: парафіян мало, пожертв обмаль, храмів переважно немає, а ще час до часу в мас-медіа з’являються прикрі повідомлення про вороже ставлення до греко-като­ликів православних братів. 

Цю ситуацію цілком (чи бодай частково) можна було б покращити завдяки зрілим кандидатам до свя­щенства, які походять з тих теренів, знають ментальність тамтешніх жи­телів і свідомі того, що їх чекає.

Переваги пізніх покликань

Як не дивно, пізні покликання мають чимало переваг над ранніми. По-перше це, як уже загадувалося, дозволяє висвячувати досвідчених та морально зрілих людей, котрі здо­були певну репутацію в спільноті, показали себе добрими християна­ми, господарями та сім’янинами. Вони не були відірвані від суспіль­ства, знають, чим воно дихає, мо­жуть промовляти до людей, що поза Церквою зрозумілою їм мовою. В часи витіснення християнства на маргінес повсякденного життя такі здібності украй важливі. 

По-друге, зрілі люди, окрім духо­вної, здобудуть ще й світську освіту. 

Вивчатимуть різні «секулярні» на­уки, опанують якийсь фах, що, зно­ву ж таки, допоможе їм бути більш зрозумілими для оточення, надасть їхнім словам і порадам більшої ваги в суспільстві. У російській Церкві нині багато священиків, які мають кандидатські, навіть докторські ступені в таких науках, як історія, філологія, фізика, медицина, що до­зволяє їм, вже як людям ученим, авторитетно говорити про правди­вість християнського віровчення та його цінності. Здобути таку освіту вже діючому священику практично неможливо. 

По-третє, перевагою пізніх по­кликань до священства у багатьох випадках є досягнутий кандидата­ми матеріальний добробут, дорослі діти, наявність автомобіля, власно­го житла і т.д., що значно зменшить навантаження на парафіяльний та єпархіальний бюджети. Комусь це може здатися несуттєвим, але в умо­вах надзвичайно обмежених фінан­сових ресурсів парафій у південних та центрально-східних областях України навіть незначне скорочення витрат дуже бажане, корисне. 

І нарешті, взяття на служіння кандидата з того регіону, в якому він потім буде священиком, не лише забезпечить йому більшу довіру та розуміння тамтешніх жителів, а й переконає місцевого єрарха у його лояльності та вірності своєму екзар­хату чи єпархії.

Якою мусить бути формація

Семінарійна формація пізніх по­кликань не може бути такою ж, як ранніх. Сімейних людей негоже на тривалий час розлучати з родиною, тому для таких кандидатів треба створити належні умови і адаптова­ну навчальну програму. 

В Українській Православній Церкві семінарії мають заочні від­ділення, на яких одружені чоловіки, майбутні священики, можуть здобу­ти пасторально-богословську освіту, не покидаючи своїх сімей надовго. Звичайно, це ускладнює поглиблене вивчення програми, але за наявності бажання і хисту здатне забезпечити мінімально необхідний рівень під­готовки. 

Що стосується греко-католицьких семінарій Америки і Канади, то за останні десятиліття майже всі покликання до священства осіб, які у них навчаються, можна вважати пізніми. Там майже ніхто не йде вчи­тися на священика одразу ж після закінчення школи, тому тамтешні єпископи подбали про можливість вступу і навчання зрілих та одру­жених кандидатів. У деяких семіна­ріях є гуртожитки для сімейних, а в деяких одружені студенти разом із родинами мешкають у винайнятих квартирах неподалік і щодня прихо­дять на студії. 

В Україні навчальна інфраструк­тура для осіб пізніх покликань частково наявна. При УКУ вже не один рік успішно діє Катехитично-педагогічний інститут, в якому за­очно здобувають якісну богослов­сько-пасторальну освіту катехити. На першому етапі кандидатів до священства цілком можна було б скеровувати сюди, а потім додавати ще рік спеціального семінарійного вишколу, протягом якого студенти добирали б специфічні священицькі студії та практикувалися. Це було б успішним поєднанням як закор­донного греко-католицького, так і вітчизняного православного досві­ду і вже найближчим часом без осо­бливих додаткових витрат і трудно­щів створило б умови для реалізації Христових покликань до служіння його Церкві. 

Богу дякувати, тепер наша Церк­ва має чимало як ранніх, так і пізніх покликань до священичого служін­ня. І якщо про перші ми подбали, то другі занедбали. Такий стан речей не можна вважати прийнятним, бо він не відповідає Господній волі. І якщо ми негайно не вирішимо цієї проблеми, то вже у недалекому май­бутньому втратимо як перших, так і других. Матимемо таку ж ситуа­цію, як у Північній Америці: чудові семінарії з чудовими викладачами стоять напівпорожні, чекають «но­вої ери» — ери, яка може ніколи не настати… 

Михайло Шелудько
Журнал «Патріярхат» №3, 2013

Джерело:     КРЕДО 

19.01.2015р. Б. / ЧОМУ ПОТРІБНО УСИЛЬНО МОЛИТИСЯ за МИР В УКРАЇНІ? або БОГ ПІДНІМАЄ СВОЮ РУКУ ТОДІ, КОЛИ ОПУСКАЮТЬСЯ РУКИ В ЛЮДЕЙ!

Дорогі друзі, напевно Ви зауважили, що вже досить довший час звідусіль лунають заклики до молитви за мир в Україні. У людини, скажімо, не досить воцерковленої, може виникнути питання, чому це потрібно робити? З огляду на те, що такі питання виникають досить часто в умах Люду Божого, хочу сказати декілька слів на цю тему.

Отож, коли говорити про війну, то, мабуть, нічого гіршого за неї людство не придумало. Якщо поглянути на корінь кожної війни, навіть тієї першої між Каїном і Авелем, то вона має духовний характер. Іншими словами, війна, назвімо її фізична, є результатом боротьби духовної. І тому, для того, щоб перемогти у будь-якій війні фізичній, не вистачить самої зброї, потрібно передовсім духовної сили. Хто памятає, а памятають зрештою усі, осердям життя Майдану була молитва усіх Церков, яку уособлювала каплиця біля стелли Незалежності. Навколо вирувало життя, політичні дебати, а потім і силове протистояння, яке зрештою, і знищило молитовний намет, але потрібно підкреслити, що спільна молитва додавали сили духу і відважності усім, які стояли на Майдані.

Коли мова про сьогоденні воєнні події, які ми переживаємо, потрібно також сказати, що і вони мають своє духовне підгрунтя. Апостол Павло добре це розумів, коли свого часу своїм духовним дітям наголошував на тому, що наша війна «не проти тіла й крови, а проти Начал, проти Властей, проти Правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6,12) Говорячи стисло, ВІЙНА, ЯКУ НА ДАНИЙ ЧАС ПЕРЕЖИВАЄ УКРАЇНА Є ПЕРЕДОВСІМ БОРОТЬБОЮ З ДИЯВОЛОМ. Хтось може осудити мене у тому, що я занадто дияволізую реальність. Однак, хто зі мною добре знайомий, знає добре, що я людина далека від такого роду речей.

Однак, маючи трохи часу, я сів за скапйп, поспілкувався з моїми православними друзями (у тому числі з однієї відомої святині з Москви), і вони мені розповіли трохи про тих, хто зараз очолює війну з Україною і що вони собою представляють. Я посилатимусь не на якусь таємну інформацію, а просто на ту, яку мені підказали, що є доступною для широкого кола читачів. Не буду перечислювати усіх, бо це не є моїм замислом. Назву тільки декількох одіозних осіб, які мають величезний вплив на хід подій в Україні.

1) Володимир Путін:

теперішній президент Росії. Про нього можна багато чого сказати. Але мене цікавить те, наскільки він вірить в Бога. Приведу простий приклад. У 2000 році кореспондент телекомпанії CNN запитав Путіна про те, чи він вірить в Бога. Ось що він відповів (мова оригіналу): "Я верю в людей. Верю в добрые намерения. Верю, что все мы явились в этот мiр делать добро, делать все вместе, нас ждет успех. И самое главное, мы достигнем конечной цели – счастья и мира в наших сердцах". Влучно зауважив автор однієї статті (http://maxpark.com/community/43/content/1336679), що ця відповідь є відповіддю типічного АТЕЇСТА. Він же наводить і інший приклад, а саме, коли у 2002 Путіна запитали, чи він вважає себе релігійною людиною, він відповів: "Мне кажется, у каждого человека должна быть какая-то моральная душевная основа. При этом не важно, к какой конфессии он принадлежит. Все конфессии придуманы людьми. А если Бог есть, то он должен быть в сердце человека". Вищенаведені цитати глави держави РФ навіть не дають нам шансів сумніватися у тому, що президент Росії є звичайним безбожником, а Церкву у особі Московського Патріархату він просто використовує для своїх політичних цілей. І тому горе прийде на цю Церкву, коли закінчиться ера Путіна, а вона закінчиться неодмінно. Бо прийдеться відповісти на багато запитань щодо підтримки цієї одіозної фігури. Мені здається, що навіть за часів Сталіна не було такого обожествення культу глава держави Московською Церквою як тепер.

2) Сурков Владислав:

помічник президента РФ. Його віру в Бога можна продемонструвати одним із його віршів, на яку є покладена музика. Ось текст (цитую в оригіналі):

Наш хозяин — Денница*, мы узнаем его стиль.

К Рождеству вместо снега он посылает нам пыль.

Мы плетемся в обозе его бесконечной орды.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Он всегда впереди — в алом шелке, на бледном коне,

Мы за ним по колено в грязи и по горло в вине,

И вдоль нашей дороги пылают дома и мосты.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Пусть тебя не смущает обещанный к завтраку суд.

Бог простит и себя, и его, и сто тысяч Иуд.

Так до встречи в раю, где цветут ледяные цветы.

Я буду, как ты,

ты будешь, как он,

мы будем, как все.

Хто добре орієтується в біблійній історії, той знає, що Денниця був одним із упавших ангелів Сатани, тобто Люцифера.

Якщо прочитати ще багато статей про цю одіозну постать, яка, де речі, є творцем ідеології Путіна, то побачимо, що він є нічим іншим як відвертим сатаністом.

3) Сергій Шойгу (а насправді Сергій Кожугет):

теперішній міністр оборони РФ. У кремлівському колі він взагалі загадкова постать. З однієї сторони був незамітним чоловіком, з іншої завжди відігравав ключову роль і врешті-решт став тим, ким є зараз. У 70-і роки був великим прихильником барона-сатаніста Унгерна, який з 1919 року був кривавим диктатором в Монголії. Але, повертаючи до Шойгу, потрібно сказати, що він є відвертим шаманом, тобто також сатаністом і свого часу навіть пробував створити спеціальні війська такого типу. Зрештою, читайте про це самі http://svobodoff.livejournal.com/129851.html.

4) Дмитро Рогозін:

помічник глави керівництва РФ. Не буду писати багато про нього, зацитую тільки одного російського блогера про Рогозіна: "потомственный сатанист, чей отец Олег Рогозин руководил тайными спецпроектами по оккультизму и парапсихологии с целью их военного применения."

5) "Святе" православіє:

прочитайте про нього самі мовою фактів:http://nickdmitrich.livejournal.com/24336.html.

Який висновок зробимо з вищенаведеного? У сучасному керівництві Росії сидять безбожники і сатаністи! Борони Боже комусь впадати у страх і паніку! Памятаєте слова, якими Архистратиг Михаїл переміг Сатану: "ХТО ЯК БОГ?" Бог провадить наш Народ ще з часів початку Майдану, провадить і тепер. Можливо багато запитань у нас до Нього виникає, але він нас провадить, Він поруч! У цьому на маємо права сумніватися і багато фактів так з життя солдат, як і волонтерів про це свідчать.

Що нам потрібно робити?

Мої поради:

- МОЛИТИСЯ (приватно, спільно, у храмі, молитовними групами чи поодиноко);

- ЕКЗОРЦИЗМУВАТИ РОСІЮ І ЇЇ КЕРІВНИЦТВО (мені друзі підказують, що цю ідею колись вперше запропонував Папа Пій X, тільки вона так і не знайшла відгуку серед єрархів, адже тільки вони можуть це зробити. Це має досить актуальне значення, особливо у світлі Фатімських обявлень. На це, як мені здається, недавно натякав і Патріарх Філарет, говорячи, що Путін є опутаний бісом. А я додам, що вважаю, що велика частина російського суспільства є опутана бісом);

- НЕ БУТИ БАЙДУЖИМИ (на жаль, велика частина суспільства до сих пір залишається байдужою до проблем не тільки Народу, але своїх сусідів);

- ДІЯТИ (це означає допомагати Армії, а також усім тим, які страждають від війни);

- РОЗПОЧАТИ КУЛЬТУРНО-ДУХОВНИЙ ФРОНТ (про це я вже писав раніше, без нього ми не зможемо перемогти ворога. Запамятаймо, там де є молитва, віра в серці та любов до свого Народу ворог не наважиться ступити).

Це на разі стільки на сьогодні!
Все буде добре, бо з нами Бог!
Слава Господу Богу!
Слава Україні!
Героям Слава!

о. Юстин Бойко

Джерело:    Воїни Христа Царя

18.01.2015р. Б. / Коментар Апостола на Богоявління Господнє

Богоявління Господнє

Послання апостола Павла до Тита 2,11-14; 3,4-7

11 Бо Божа благодать з'явилася спасенна всім людям 12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, 13 чекаючи блаженної надії і славного з'явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, 14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл. 4 Та коли з'явилась доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, 5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа, 6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, 7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.

1. Контекст уривка

Уривок літургійного читання, що його ми розглядаємо, складається з двох складових частин. Перша частина належить до другої глави листа до Тита, а друга – до третьої глави. Обидві ці складові частинки входять до другої частина листа до Тита (Тит 2,1 – 3,11), яка характерна тим, що у ній автор закликає до особливих обовʼязківстосовно різних категорій людей:

• до старших чоловіків та жінок (Тит 2,1-5);
• до юнаків (Тит 2,6-8);
• до рабів (Тит 2,9-11);
• загально до всіх (Тит 2,15 – 3,11).

Дві складові частини літургійного уривка, над яким працюємо, виявляють матеріал, у якому апостол Павло пише про благодать, доброту, любов Ісуса Христа, Спаса та Бога. Ці дві складові частини переплітаються із вищезгаданими закликами апостола. Автор ніби хоче за допомогою цього матеріалу показати підстави для закликів. Ці дві складові частини є практично двома складними сурядно-підрядними реченнями.

1. Коментар

211Бо Божа благодать зʼявилася спасенна всім людям

Підметом цього складного речення є χάρις (харіс), що українською мовою тут перекладено як благодать. Термін χάρις (харіс) вживається  у Новому завіті 154 рази, з яких дві треті зустрічаються у листах Пала. Неодноразово зустрічаються у листах вислови благодать Божа та благодать Христова.

Для Павла благодать Божа є дуже широким поняттям. Вона починається із Божого задуму ще перед створенням світу (Еф 1,3-6), включає Божий вибір залишку Ізраїля (Рм 11,5-6), вона множиться через Євангельську проповідь (2 Кор 4,15), вона сповнює оправдання (Рм 3,24), у ній вірні стоять і хваляться надією на славу Божу (Рм 5,2).

Павло сам пережив, на собі відчув, цю спасенну благодать Божу. Бо саме завдяки їй він перетворився з гонителя Церкви на проповідника Євангелія. Цією благодаттю він жив і приносив нею плоди (1 Кор 15, 10-11).

Благодать Божа характеризується як спасенна по відношенні до всіх людей. Вона навчає, проте навчає тільки вірних. Чому Павло так розділяє? Павло у листі до Тимотея пише: «…Спаситель, наш Бог, хоче щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання правди» (1 Тим 2,4). Апостол виявляє віру Церкви у те, що Бог не виключає жодної людини із спасенної жертви, що була довершена на Голготі.

12 і навчає нас, щоб ми, зрікшися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці

Благодать Божа, що проявилася у ділі спасіння, в подальшому розкривається у навчанні. Павло уточнює, що навчання стосується тих, хто є відкритий на діло спасіння. Адже ті, що не вірять у Євангеліє та відкидають його, не приймають тим самим і благодатного навчання. 

Частка ἵνα (гіна) щоб, вводить підрядне речення мети. Мета християнського життя у нинішньому віці визначена Павлом у негативній та позитивній площині. Перша подає перспективу зречення, а друга, позитивна, – перспективу, яка характеризується життям.

Зречення стосується нечестя та грішних бажань цього світу.

Українському іменнику нечестя у грецькому тексті відповідає іменник ἀσέβεια (асебейя), який складається із заперечної частки та іменника, який, як вважається, походить від дієслова σέβομαι (себомай), що означає уважати, почитати, поклонятися. Від того ж дієслова походить і прислівник εὐσεβῶς (евсебос), перекладений у нас як благочестиво, але злитий з іншим прислівником εὖ(ев) зі значенням добре. Таким чином, благодать Божа навчає зректися того, що протиставляється почитанню, поклонінню, і тоді життя набуде ознаки доброго поклоніння.  Адже спосіб життя охарактеризований іменником ἀσέεια (асебейя) відкриває дорогу Божому гніву на тих, які правду спиняють несправедливістю (Рм 1,18) та, відхилившись від правди, руйнують віру в деяких вірних (2 Тим 2,16). В обох цих випадках в українському перекладі Івана Хоменка знаходиться термін безбожність, який добре виражає поняття нечестивості (ἀσέβεια (асебейя)) як уникання поклоніння Богові, тобто, життя без Бога.

Вислів грішні бажання цього світу, що знаходиться у перекладі Хоменка, у грецькому тексті відповідає вислову бажання (похоті) світу, тобто, тим похотям, що походять від світу. Божа благодать навчає зрікатися їх. У первинній Церкві світ уявляли, як щось, що протиставляється Богові. Наприклад, євангелист Іван навчає: «Не любіть світу, ні того, що в світі. Коли хтось любить світ, в тому немає любові Отця; все бо, що в світі, - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, - не від Отця, але від світу» (1 Ів 2,15-16). Похоті належать до сфери тілесних (саркс) людей, що йдуть до погибелі, і, як каже Павло, що такими і ми були, але благодаттю ми спасенні (Еф 2,1-5). Тому вірних, які є духовними (протилежними до тілесних) людьми,  Павло закликає зрікатися старого чоловіка (Еф 4,22-23),  і датися вести Духові Святому, щоб, в таким спосіб, не чинити пожадливостей тіла (саркс) (Гал 5,16).

Наслідком такого зречення буде життя, що характеризується трьома прислівниками: тверезо, праведно і благочестиво.

Перший прислівник у грецькому тексті σωφρόνως (софронос), походить від двох слів: дієслова σῴζω (содзо) зі значенням спасати та φρήν (френ), що означає розум, судження, думка. Таким чином, цей прислівник σωφρόνως (софронос), що перекладається зазвичай як розумно, тверезо, має у собі сенс спасенного мислення.

Наступний прислівник δικαίως (дікайос) належить до групи слів, що є з ним спільнокореневими: іменник δικαιοσύνη (дікайосюне) справедливість, чесність, безпристрасність, дієслово δικαιόω (дікойоо) усправедливлювати, чинити праведно та інші. Праведність, справедливість – це основні терміни цієї групи.

Апостол Павло пише грецькою, але мислить як єврей. У єврейській мові терміном, що окреслює праведність, справедливість, є цедака. Цим терміном виражається рівність між одним та іншим. Тобто, у єврейському способі мислення праведною людиною є така, що відповідає задумові Творця щодо неї.  В часи Павла праведною вважалася та людина, яка виконувала бездоганно Божі заповіді, адже у них бачила формування себе у відповідності до Божого задуму.

У грецькому перекладі старозавітних текстів Септуагінті (LXX) термін цедака зазвичай перекладають грецьким δικαιοσύνη (дікайосюне), проте трапляється, що перекладено також термінами милосердя, доброта.

Божа благодать,отже, вчить людину жити відповідно до Божої праведності з ознаками милосердя та доброти, яка має на меті узгодити людину з Божим задумом щодо неї, що відбувається у процесі спасіння.

13 чекаючи блаженної надії і славного зʼявлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа,

Цей вірш має дуже цікаву будову у тексті оригіналу. Особисто я переклав би його в інший спосіб. Після дієприслівника чекаючи слідують дві групи обʼєднані артиклями. У першій групі є означений жіночий артикль, що стосується надії та зʼявлення, при цьому їх потрібно розуміти таким чином, що вони співпадають, тобто стосуються того самого, що уточнюється другою групою. Ця друга група через артикль родового відмінку уточнює зʼявлення. Дві складові частини цього уточнення треба розуміти як одне ціле. Отже, слава великого Бога і Спас наш Господь Ісус Христос є одним і тим самим.

Думаю, що більш відповідним перекладом цієї частини речення був би варіант: чекаючи блаженної надії та зʼявлення слави великого Бога і Спаса (Спасителя) нашого Ісуса Христа.

У Старому Завіті вислів слава Господня  (кебет адонай) є технічним терміном, яким виявляється видима присутність та дієвість у створенні (Пс 19,1; Іс 6,3). Ця слава стає видима народам (Пс 97,6), а особливо Ізраїлю. Вона дуже тісно поєднана із величчю та силою Бога, Творця і Спасителя, тому її часто поєднують із явищем вогню або світла.  Її сіяння настільки сильне, що воно стає важким для сприйняття людиною, тому стає необхідною хмара, щоб прикрити Славу Господню та уможливити її присутність серед людей (Вих 16,10; 24,27; 33,22-33; 34,29-35).

Присутність Слави Божої, яка спасає або знищує, є вказана в особливих моментах історії Ізраїля: вихід, становлення монархії та побудова Храму, вигнання та повернення. У пророків Слава Господня набирає есхатологічних ознак. Пророк Авакум вказує: «Земля сповниться знанням Слави Господньої, як води наповняють море» (Ав 2,14). Ісая, говорячи про прихід Месії та обʼявлення Слави Божої, вказує на те, що спасіння тоді буде стосуватися народів (Іс 40,5; 58,8, 62,1-2).

Ісус Христос, Спаситель, великий Бог є водночас надією вірних у час його славного зʼявлення. Ця надія для вірних окреслена як щаслива, адже Павло, на основі Писання, Євангелія та свого власного досвіду, розуміє, що щасливою є та людина, якій відпущено гріхи та прощено беззаконня (Рм 4,7), та, якій Господь не порахує гріха (Рм 4,8). Вірним відкрита ця спасенна тайна, що від віків була прихована: «Святим Бог зізволив обʼявити, яке то величне багатство  цієї тайни між поганами, що є Христос між вами, надія слави» (Кол 1,27).

14 який віддав себе самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл.

Ісус Христос, Господь і Спаситель, виконує основну дію: віддає себе самого. Далі слідує підрядне речення мети: щоб викупити, щоб очистити.

Згідно цієї тайни, Божого задуму, Ісус Христос видав себе самого задля людей, що потребували очищення та відкуплення від гріха. Його смерть на хресті та воскресіння стають ядром Євангелія. Саме завдяки його смерті та воскресінню людина отримала можливість спасіння. Проте, спасіння як Божий дар можливо прийняти тільки через віру.

Викупити – термін ринковий, він вказує на те, що річ, яка не належала покупцеві, стає йому приналежною внаслідок акту купівлі, викупу. Павло говорить про людей, що внаслідок гріха не належали Богові, ворогували з ним і поміж собою, і лишень після того, як були викуплені кровʼю Христа, то стали одним цілим. Його кровʼю Бог примирив зі собою все, чи то земне, а чи небесне (Кол 1,20). 

Господь у воскреслому Христі розпочинає нове творіння (2 Кор 5,17), і, таким чином, будь-який народ має відкриті двері для формування єдиного Божого народу. Віра у воскреслого Ісуса Христа та хрещення творять із людей народ Господа Ісуса. У листі до Ефесян Павло зазначає: «Христос полюбив Церкву та видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята та непорочна» (Еф 5,27).  Такий освячений та очищений народ формує Церкву, що є тілом Господа.  Такий народ характеризується як ревний до добрих діл.

34 Та коли зʼявилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога,

Цим віршем відкривається друга половина літургійного уривка.

Доброта та любов вже зʼявилися, але ще не вповні, адже у наступних віках Бог покаже надзвичайне багатство своєї доброти до вірних у Христі Ісусі (Еф 2,7). Ці доброта і любов повʼязані із спасінням, що його вчинив Бог по відношенні до людини. Павло особисто пізнав цю любов після обʼявлення і вказує, що вона проявилася у тому, що Син Божий видав себе за нього (Гал 2,20), тобто умер на хресті. Син Божий виявив любов Отця, який полюбив людину настільки, що видав свого єдинородного Сина задля спасіння людини. Таким чином, апостол виявляє причину діла спасіння: доброта і любов Бога.

5 він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновлення Святого Духа,

Тепер Павло розкриває спосіб спасіння, починаючи від негативного: не ради діл справедливості. Діло справедливості - це те діло, що робить людину праведною. Для євреїв це те саме, що діло, яким виконується Закон. Павло, який вважав себе бездоганним щодо справедливості в законі (Флп 3,6), переосмислив оправдання і спасіння після зустрічі з воскреслим Христом біля Дамаска. Вже тоді Павло ставить наголос на праведності, що від віри та від Бога (Флп 3,9), а отже, не від діл справедливості, але від благодаті Божої. Адже намагання людиною виконати приписи Закону не приводять її до спасіння. Закон не має сили спасти людину.  Спасіння Павло розуміє виключно як благодать Божу, а не як наслідок діл справедливості (Еф 2,8-9).

Це спасіння здійснюється через два чинники: купіль відродження і відновлення Святого Духа. 

Відродження у грецькому тексті передає сенс народження знову. Купіллю нового народження є хрещення. Під хрещенням розуміється акт вияву віри у Євангеліє, у те, що Христос умер і воскрес задля людини. У Павловому розумінні хрещення робить із грішника людину праведну, із тілесної людини – людину духовну, яка постійно обновляється Святим Духом.  

6 якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа , нашого Спаса, 

Святого Духа Бог дає щедро. Павло розуміє, що дух Святий є даний у серця вірних як завдаток (2 Кор 1,22; 5,5). А завдаток вже вказує на те, що вірні належать тому, хто дав завдаток, тобто Богові. Духа ж Господь дає через Ісуса, який є посередником і вершителем спасіння. Завдаток Духа є також і завдатком спадщини вірних (Еф 1,14).

7 щоб ми, оправдані його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного.

Тут маємо підрядне речення мети, що стосується життя вічного. Благодать Господа оправдовує людину, тобто, робить її без гріха, робить її дитиною Божою у єдинородному Синові. Ставши дитиною Бога та перебуваючи у Христі, людина є спадкоємцем за обітницею (Гад 3,29). Тому, будучи дітьми Бога живого, взиваємо до нього як діти, яких навчив єдинородний Син: «Авва, отче» (Гал 4,6).

о. Євген Станішевський

Джерела:    Патріарша катехитична комісія

Воїни Христа Царя