04.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Тм.2,11–19:  «Коли ми з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити»

Що означає померти із Христом? Це означає померти для життя, цінностей і скарбів, які пропонує цей світ. Бачимо, не осуджуючи нікого, що люди живуть так, немовби це життя ніколи не закінчиться, так, немовби вони не будуть вмирати. Ніби єдина ціль цього життя – шукати щастя тут, на землі, та що б нагромадити якнайбільше багатства. 

Але знаємо, що жодна людина, яка прийшла на цю землю, не затрималась на вічно. Коли ми, живучи на землі, починаємо жити з Господом, а не цінностями цього світу, то вже тут стаємо учасниками життя вічного. Тоді вмираємо до життя земного й народжуємось до вічного. 

Виходячи з цього, зрозумілим стає подвиг мучеників, які не боялись, коли їм відбирали життя через їхню віру в Бога. Бачимо, вони були свідомими, що є причасниками вічного життя. Їм не було страшно, що хтось відбирає це тимчасове життя. Спитаймо себе, наскільки ми вмерли із Ісусом Христом для цього життя і наскільки ми з Ним живемо життям вічним?

*** 

Лк.18,2-8:  «Тому, що ця вдова мені докучає, я її обороню»

У нашому житті деколи трапляється подібно, як у цій притчі: хтось нам набридає, мучить нас, скиглить, просить. І навіть якщо ми не хочемо нічого робити для цієї людини, то все одно відповідаємо на її прохання хоча б тому, щоб та особа перестала докучати. 

Бачимо у Євангелії, що суддя, який був нечесним, ні Бога не боявся, ні людей не соромився, таки допоміг бідній вдові, але не через свою доброту, а тому, що ця вдовиця була настирлива. Господь хоче показати на цьому прикладі, що коли недобра людина може допомогти іншому, то скільки більше для нас може зробити наш Бог, який є справедливим, милосердним, добрим, всепрощаючим… Якщо ми знаємо, яким є наш Бог, то чи можемо сумніватися, що Він оборонить тих, які постійно взивають до Нього? 

Згадаймо, чи ми просимо Бога, «докучаємо» Йому своїми проблемами, стукаємо, взиваємо. Якщо наші молитви короткі та невитривалі, то, напевно, те, що ми просимо, нам не дуже потрібне. Тож будьмо витривалі в наших молитвах до Бога, і наша витривалість завжди й повсякчас неминуче приноситиме свої плоди. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

04.02.2017р. Б. / Святого апостола Тимотея; Святого преподобномученика Анастасія Перса

Житіє святого апостола Тимотея

Тропар, гл. 4: Благости навчився ти і чуваючи у всьому благим сумлінням, священновгодно зодягнувся ти, зачерпнув ти з посуду вибраного невимовне і віру зберіг, біг сталий звершив ти, священномученику Тимотеє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл.8: Божественного ученика і супутника Павлового, Тимотея, вірні прославмо піснями, з ним почитаючи мудрого Анастасія, із Персії возсіявшого як зоря і відганяючого душевні пристрасті наші і недуги тілесні. 

Апостол Тимотей є духовним сином святого апостола і просвітителя народів Павла, який сам називав його сином і братом. Походив Тимотей з міста Лістри, в Малій Азії. Батько його був поганин, а мати Євникія і бабця Лоіда були жидівками, які, прийнявши апостольську науку, виховали в ній і молодого Тимотея. Святий Павло, прибувши вперше зі святим Варнавою (близько 46 р.) до Лістри, довірив тамтешнім вірним Тимотея. Сам апостол Павло пише, що Тимотей змалку знав Святе Письмо (див. 2 Тим. 3, 15). Коли ж близько 52 р. святий Павло прибув в Дербу і Лістру, тоді взяв з собою у подальшу подорож Тимотея. Вони разом побували в багатьох містах, закладали Церкви, тобто громади вірних у вірі, пройшли Фриґію і Галатський край, Місію, Троаду, Самотракію, Филиппи, Македонію та інші, про що читаємо в Діяннях апостолів. Час того проповідництва був найліпшою школою для святого Тимотея, бо апостол Павло пише так: “Ти ж слідував моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності” (2 Тим. 3, 10). Усі чесноти апостола Павла відобразилися на святому Тимотею, немов у дзеркалі: як правдивий апостол, бідний, без власної хати, ходив він з міста до міста, щоби спасати для Христа людські душі. За добро своє терпів в’язницю, голод, пости, бичування, наклепи – і терпів усе задля Імени Того, хто послав його, – задля Імени Ісуса! Святий Павло дуже його любив, і на ту любов Тимотей заслуговував. “Надіюсь у Господі Ісусі, – пише апостол Павло до филип’ян, – послати до вас незабаром Тимотея, щоб і мені на серці стало легше, коли довідаюся про вас. Нікого бо не маю рівного йому душею, що так щиро дбав би про вас” (Флп. 2, 19-20) А до коринтян пише так: “…послав вам Тимотея, мою улюблену і вірну в Господі дитину” (1 Кор. 4, 17) і впоминає їх: “…глядіть, щоб почувавсь у вас безпечно” (1 Кор. 16, 10). 

Апостол Павло називає святого Тимотея братом і в Посланні до солунян, до яких послав його, щоб утвердив їх у вірі: “…вислали Тимотея нашого брата і слугу Божого в Євангелії Христовій зміцнити вас і підбадьорити у вашій вірі” (1 Сол. 3, 2). 

Апостол настановив святого Тимотея єпископом Ефесу. Потім написав до нього два листи, сповнених любови, в яких дає йому багато порад і пересторог, навчає, щоб той завжди був живим образом чистоти, терпеливости, покори, християнської любови та всіх інших чеснот, котрими мусить відзначатися понад усіх пастир Христового стада. Другого листа до Тимотея, який вважається духовним заповітом великого апостола, св. Павло пише з римської в’язниці за кілька місяців до смерти. В тому листі він пише Тимотеєві, своїй улюбленій дитині, що постійно пам’ятає про нього в молитвах (див. 2 Сол. 1, 3). Кожне слово цього листа – немов дорогоцінний бальзам на людську душу, скарб глибокої любови до Бога, якою горів святий Павло: “Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу. Бо я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на Його появу” (2 Сол. 4, 5-8). Апостол Павло просить, щоб святий Тимотей прибув до нього ще до зими. Однак не було на те волі Божої, щоб великий учитель ще раз побачив свого учня; святий Павло помер як мученик у Римі і своєю смертю запечатав свою науку. 

Святий Тимотей також помер мученицькою смертю. Сталося це у 97 році. Ефеські погани на свято в честь своїх божків готувалися принести в жертву людей. Тоді Тимотей публічно виступив проти цього. Розлючені погани кинулися на нього і камінням так побили його, що святий невдовзі помер. Тіло святого християни поховали у місці, що звалося Піон. У 356 р. Артемій, полководець імператора Констанція, переніс мощі святого Тимотея до Царгорода і поклав їх у церкві святих Апостолів, а Господь прославив їх численними чудами. 

__________
У той самий день

Житіє святого преподобномученика Анастасія Перса

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Анастасій, * у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл.8: Божественного ученика і супутника Павлового, Тимотея, вірні прославмо піснями, з ним почитаючи мудрого Анастасія, із Персії возсіявшого як зоря і відганяючого душевні пристрасті наші і недуги тілесні. 

Було це 416 р. Перський цар Хозрой здобув Єрусалим і забрав зі собою до Персії спасительне і чесне дерево Хреста Христового, де воно прославилося багатьма чудами. Почув про те один воїн на ім’я Магундат, син чародійника Бау, і став пильно розпитувати, хто такий Христос і яка віра християн? Згодом, беручи участь у поході персів проти імператора Іраклія, відстав він від війська і залишився в місті Єраполі і в одного золотаря навчався його ремесла, і так пізнав тут Христову науку. Опісля Магундат охрестився в Єрусалимі й отримав у хрещенні ім’я Анастасій. Після хрещення пішов він до одного монастиря, за чотири милі від Єрусалиму, де в молитві, постах і науках прожив сім літ. Наймилішим його заняттям було читати житія святих і мучеників, і запалало його серце великою спрагою пролити кров за Ісуса. 

Через сім років він, за Божим натхненням, потай покинув монастир і прийшов до Кесарії Палестинської, де вже у воротах міста його впізнали перські вояки (Палестиною тоді володіли перси) і як відступника від поганської віри схопили і повели до перського князя Марзавана. Не допомогли ані вмовляння, ані погрози, святий Анастасій голосно визнавав Спасителя і викривав сліпоту і нерозум поган, що служать ідолам. Закованого в кайдани, його кинули у в’язницю, там кати його били і ламали йому кості, а потім відіслали до перського царя Хозроя. У місті Бетсалое святого мученика, після тривалих мук, разом з 70 іншими християнами було задушено мотузкою. Його голову відтяли, щоб показати цареві, якого невдовзі скосила люта смерть. Тіло св. мученика було перенесено до монастиря, де він так ревно служив Богові, а опісля – до Царгорода, а ще згодом – до Риму, де і донині спочиває, прославлене, з Божої ласки, багатьма чудесами. Святий прийняв смерть близько 627 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

03.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Пт.1,1–10:  «Благодать вам і мир хай збільшується через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого!»

Знаємо, що навіть навертаючись й усвідомлюючи для себе потребу покаяння і важкість гріха, не легко його побороти, змінити свої недоліки, змінити свій спосіб життя. Дуже часто багато працюємо, а результати незначні, давні пристрасті нас потягують, рани серця болять з новою силою, а гріх, навіть очевидний, тяжко викорінити зі свого життя. 

Часто наше змагання триває не тільки днями, а й місяцями та роками. Усе наше життя – це те змагання, в якому поборюємо свою гріховну природу. Однак апостол нам вказує дорогу, лише йдучи якою можна переборювати все негідне в собі, – пізнання Бога. 

Якщо ми наближаємося до Бога, то в нас збільшується сила і спроможність перемагати наші спокуси, недоліки і вади. Тільки з Богом ця боротьба має сенс. Тож зростаймо в Бозі, щоб сповнюватися Його силою!

*** 

Мр.13,1-8:  «Вважайте, щоб ніхто не обманув вас»

Ісус Христос явив правду про Бога, дарував нам спасення, і від Нього цю Добру Новину світом понесли апостоли. Від апостолів прийняли єпископи, священики, усі християни – і так триває дотепер. Саме та неперервна тяглість нашої віри, яка виходить від самого Господа, свідчить, що наша віра правдива. 

У світі люди шукають Бога навпомацки, а буває, що, знайшовши, так своїми мудруваннями викривлюють віру, що за нею вже немає правдивого Бога. Тому християнам дуже важливо дбати й пильнувати, щоб ніхто не обманув нас, щоб ми самі не обманулися. Мусимо пильнувати свій християнський шлях постійно, як за компасом, перевіряти, наскільки наш спосіб думання про Бога, наше розуміння Церкви, святих Таїнств, молитви адекватні до того, що передав нам Ісус Христос. 

У цьому завжди була важливість церковної традиції – пильнування джерел. А ті джерела сягають самого Христа. І саме правдива наука робить нас кращими, лагіднішими, люблячими, добрішими, здатними прощати. Господь каже, що за плодами пізнають, чиї ми діти. Так і правдивість тої науки, яку маємо, те, наскільки вона сягає Ісуса Христа, завжди видно за плодами нашого життя. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.02.2017р. Б. / Преподобного отця нашого Максима Ісповідника; Святого мученика Неофіта; Святих мучеників Євгенія, Кандида, Валеріяна, Акили

Житіє преподобного отця нашого Максима Ісповідника

Тропар, гл. 8: Православ'я вияснив ти вірно, кров'ю з язика і руки текучою по-мученичому ознаменувався ти, руку твою відсічену до Вишнього возніс ти, а відрізаний язик твій богословний до моління, Максиме, возніс ти. Нині Бога милостивим учини до нас, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 8: Тройці споборника, великого Максима, який навчає ясно вірі божественній, щоб прославляти Христа у двох природах, волях і дійствах сущого, в піснях достойних, вірні, почитаймо взиваючи: радуйся, проповіднику віри. 

Святий народився 580 р. у Царгороді в побожній і багатій родині. Закінчивши найвищі школи, з часом став радником імператорського двору. А часи тоді для Христової Церкви були дуже важкі. Єресь ширилася за єрессю; лиш відійшло аріянство, а вже прийшла єресь монотелітів, які навчали, що в Ісусі Христі є лише одна воля і одна “енергія”. А що найгірше, що на чолі єретиків стали Сергій, патріярх Царгородський, і Кир, патріярх Олександрійський, один з негідних наслідників святого Атанасія Великого, а також сам імператор Іраклій підтримував їх. Натомість Софроній, патріярх Єрусалимський, рішуче виступив проти єресі. 

Святий Максим, бачачи, яким переслідуванням піддається Христова Церква, покинув тоді світське життя і вступив у монастир Хрисопіль, поблизу Царгорода. В 638 р. імператор Іраклій, за намовою Сергія, видав наказ, що нікому не вільно говорити ані за, ані проти монотелітської єресі. В той спосіб мав би нібито установитися мир між церквами, однак єретикам розходилося в тому, щоб вірні святій вірі єпископи і священики не поборювали єретичних блудів. Проти наказу імператора виступив на Заході папа Йоан IV (640–642) і в перший же рік свого понтифікату кинув клятву на єретиків. На Сході проти єресі прилюдно виступив святий Максим, який на той час уже був ігуменом хрисопільської обителі. Він став обходити африканські землі і всюди остерігав вірних перед єрессю, а також поборював її своїми посланнями. 

Померли єретики Сергій і Кир, невдовзі помер і Іраклій, перед смертю відкликавши свій наказ, але спокою Христова Церква не знайшла. На патріяршім престолі в Царгороді лжепатріярхи почали один одного проганяти. Одного з них на ім’я Пир (якого прогнав лжепатріярх Павло), святий Максим навернув до правди, та єретик, задля почестей, знову впав у відступництво, і після смерти Павла ще раз кілька місяців сидів на патріяршому престолі.

На трон сів імператор Конста II – звір, а не чоловік. Він наказав власного брата Теодосія супроти його волі висвятити на диякона, а потім велів його убити. (З того часу кожної ночі до нього приходив убитий, зодягнений у церковні ризи, подавав йому чашу, повну крови, і говорив: “Пий, брате, пий!”) Конста видав на користь єресі такий самий наказ, як Іраклій, при цьому став мучити вірних гірше за поганина. Тоді папа Римський святий Мартин (649–653; його пам’ять вшановуємо 14 квітня) зібрав у Римі в лятеранській церкві собор, на якому було виклято єретиків монотелітів, про що папа повідомив весь світ. Розлючений Конста велів папу ув’язнити, віддати на муки і відправити у вигнання в Херсон, де святий ісповідник 655 р. помер. 

На Лятеранському соборі був присутній також і святий Максим з двома своїми учнями (обидва звалися Анастасій, один був священиком, а другий монахом). Святий Максим так правдиво представив на соборі страждання Христової Церкви, зухвальство єретиків, безбожне втручання імператора до справ святої віри, що звернув на себе увагу цілої держави. За це імператор наказав Максима й обох його товаришів ув’язнити там-таки, в Римі, звідки їх було перевезено до Царгорода, де у в’язниці перетерпіли два роки. Потім їх заслано до Тракії: святого Максима – до міста Визія, а учнів його – одного до Первери, другого до Месемврії. Всі вони страждали тут від голоду, не мали навіть чим прикрити свого тіла. А коли імператор вислав до Максима своїх юдів-спокусників, щоб намовили його до відступництва, то святий ісповідник навіть не хотів з ними говорити. То ж його знову привели до Царгорода, знову мучили, били, плювали в лице і ледь живого вкинули знову до в’язниці в Первери.

І втретє, тоді вже 75-літній, святий Максим став перед царгородським судом, цього разу вже з двома своїми учнями Анастасіями, і знову явно і сміливо виступив проти єресі. За це кати їх роздягли і прилюдно били жилами, а потім відтяли їм язики, щоб не навчали вірних. Та великий у чудах своїх Господь учинив так, що, хоч без язиків, усі три мученики ісповідники говорили ще ліпше, як до цього часу. Наступного дня кожному з них відтяли праву руку і водили їх містом, зневажаючи як таких, що пішли проти волі імператора єретика. 

У кінці їх було засуджено на вигнання, голих, поранених і скатованих так, що святого Максима мусили нести на ношах. У Скитії, в місті Схимарі, Максима вкинули у в’язницю, де святий, провістивши годину своєї смерти, помер 13 серпня 662 р., на 82 році життя. Анастасій монах помер у в’язниці ще перед святим Максимом, а Анастасій священик жив до 666 р. Він зробив собі дерев’яну руку, якою міг тримати перо, і описав життя і муки преподобного Максима Ісповідника. Помер як вірний син Христової Церкви, святість якої боронив до останньої хвилини життя. 

__________
У той самий день

Житіє святого мученика Неофіта

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Неофіт, * у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 4: Як новоцівітний сад проріс ти у виноградниках Христових страстотерпців. Плоди божественного розуміння зродив ти, якими живляться ті, які вірно почитають тебе, славний Неофіте, страждальнику хоробромудрий. Твоїми молитвами нас завжди спасай, предстоячи Богові. 

До вас, юнаки, звертаюся і раджу уважно прочитати житіє цього святого, котрий у 16 років віддав свою душу за віру Христову. Народився він у місті Нікеї Витійській. Батько його звався Теодор, а мати – Флоренція. Вже з дитинства святий Неофіт відзначався надзвичайним благочестям, а, як каже передання, вже в десять років творив чуда: помножував свій обід і годував ним своїх бідних товаришів школярів, а з каменя добував воду, щоб вгамувати їх спрагу. Голуб з неба часто прилітав і говорив з ним, а мати, побачивши це одного разу, з переляку впала мертва, однак хлопчина воскресив її. У десять років св. Неофіт покинув родину і пішов у пустелю, поблизу Олімпійської гори, там знайшов у печері леговище страшного лева. Іменем Божим він наказав левові покинути леговище і сам замешкав там. 

Коли ж у часи переслідування християн, за імператорів Максиміяна і Диоклетіяна, два начальники Вар і Децій стали в Нікеї всіх змушувати приносити божкам жертви, то тоді п’ятнадцятилітній Неофіт став перед безбожниками і сказав: “Що робите окаянні? Чи не знаєте, що за всіх, приведених до гріха, будете страшно суджені і вічно в пеклі мучені?” А коли ті кати передали його на страшні муки, святий Неофіт молився словами: “Сину Божий, помилуй мене”. Спочатку його били жилами, а рани поливали оцтом з сіллю, потім шматували тіло залізними гаками, далі кинули його в розпалену піч і замурували, щоб і кості згоріли, але через три дні знайшли його живим і здоровим, а полум’я, що ударило з печі, попалило багато поган. Тоді пустили на нього диких звірів, але і ведмідь, і лев (той самий, що звільнив йому місце в печері) ластилися до нього. Та в кінці Господь, показавши на ньому свою силу, прийняв його душу до себе. Один поганин проштрикнув його списом. Сталося це 21 січня близько 290 р. 

__________
У той самий день

Житіє святих мучеників Євгенія, Кандида, Валеріяна, Акили

Тропар, гл. 4: Днесь церква піснями прикрашається і вселенна сяє чудами. Бо священна четвірка мужньо омані протистала і Христа вірно ісповідала. Просіть відпущення прогрішень тим, які вихваляють вашу пам'ять, святії. 

Кондак, гл. 2: Благочестиві та богоносні мученики, земне все покинувши, зійшовшись восхвалімо, як світлих зірок Євгенія, Кандида, Валеріана, а з ними разом і Акилу увінчаймо, почитаючи четвероскладний хор.

У часи гонінь за імператорів Диоклетіяна і Максиміяна святі Кандид, Валеріян і Акила сховалися в горах Трапезонту, щоб не бачити грішного поганського життя. Однак вони потрапили в руки катів і всіх їх засуджено на вигнання в Колхиду, коло Кападокії, де їх вкинули до в’язниці. Потім перевели їх у Трапезонт, там святих били жилами, посипали рани сіллю, пекли свічками і живе тіло шматували гаками, а потім кинули до в’язниці. Такі самі муки терпів і впійманий в той час святий Євгеній. Він молитвою своєю на очах поган стер на порох поганських ідолів. Опісля їх усіх вкинули в палаючу піч, а коли вогонь не завдав їм жодної шкоди, а навпаки, попалив катів, суддя велів усіх мучеників стяти мечем. Сталося це близько 284 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.4,12–5,5:  «Усі ви вдягніться в покірливість одного супроти одного»

Часто ми живемо так, щоби якось ствердитися, заявити про себе. Нам боляче, коли понижують нас на посадах, коли нас принижують, відкидають. Господь пропонує зайняти цілковито інакшу поставу – одягнутись у покірливість. 

Гарне слово – одягнутися. Якщо ми в щось одягаємось, то носимо це на собі. Так, якщо ми покору одягаємо, то вона повсякчас із нами. І в кожній ситуації, коли навіть хтось до нас несправедливий, нечесний, але ми з покорою це сприймаємо, то наші стосунки матимуть зовсім інший розвиток, аніж будемо бунтувати і злоститись. 

Хтось помилився, і ми покірливо це сприймаємо, хтось нагрубіянить, а ми не відповідаємо взаємністю. Потім, коли ми помилимось, хтось сприйме це також з покорою. Справді, це були б милі Богові стосунки. Тож зростаймо в покірливості одні до одних, щоб наслідувати Ісуса Христа!

*** 

Мр.12,38-44:  «Ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх»

Звичайно, можна дивуватися, як убога вдовиця, яка вкинула лише дві лепти, кинула більше за всіх. А відповідь дуже проста: вона кинула все, що мала і що дав їй Господь. Те, що для інших було дріб’язком, для неї було всім маєтком. Ті, що віддавали значно більше, віддавали надмір багатства. Без розуміння, що все, що в них є, належить Богові, без Його волі вони б цього не здобули. 

У нашому житті важливо бачити за тим усім, що ми маємо, Божий дар. Та служити Богові всім тим багатством, яке від Нього отримали. Часто думаємо собі: коли б ми були багатші, мудріші, побожніші, сміливіші, освіченіші чи щось інше, от тоді ми могли б робити щось важливе. Однак уміймо тим, що маємо, тим, на що ми здатні зараз, служити Богові. Насправді Господь не потребує від нас чогось особливого, а лише стільки, скільки в наших силах. 

Даймо Богові все, що можемо і на що спроможні, і це буде нашою найбільшою пожертвою!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.02.2017р. Б. / Житіє преподобного і богоносного отця нашого Євтимія Великого

Житіє преподобного і богоносного отця нашого Євтимія Великого

Тропар, гл. 4: Веселися, пустине неродюча,* радій, безболізна,* бо умножив дітей Тобі муж бажань духовних,* доброчестям насадив, повздержністю виростив у звершеність чеснот.* Його молитвами, Христе Боже,* умиротвори життя наше. 

Кондак, гл. 8: В чеснім різдві твоїм* створіння радість знайшло* і в божественній твоїй пам’яті, преподобний,* добродушність багатьох Твоїх чудес прийняло.* Із них щедро подай душам нашим* і очисти скверні гріхів,* щоб ми співали: Алилуя. 

Святий Євтимій, посвячений службі Божій ще в утробі своєї матері Діонисії (згідно з її обітницею), народився 377 р. в місті Мелитині, у Малій Вірменії. Його батько Павло помер 379 р., коли синові було лишень два роки. Малого Євтимія на виховання взяв тамтешній єпископ Отрій, який, побачивши глибоке благочестя хлопця, згодом висвятив його на священика, а опісля призначив завідателем усіх монастирів Мелитини. Найбільше Євтимій любив перебувати в монастирі святого Полієвкта і часто дуже гаряче молився до цього святого. Однак серце його рвалося до пустельного життя, тому він покинув рідню і подався до Єрусалиму побачити святі місця, а звідти пішов у лавру Фаре (лавра різнилася від монастиря тим, що келії монахів не були спільні, а розкидані по пустелі, спільною була лишень церква). Жив він там по сусідству зі святим Теоктистом (його пам’ять вшановуємо 3 вересня), а через п’ять років, по відданні празника Богоявлення, вони обидва пішли в Кутилійську пустелю і перебували там у молитві до Квітної неділі. Випадково вони знайшли печеру, і вирішили залишитися там назавжди. 

І почалося для них правдиво святе життя. За розповіддю святого Киріяка (його пам’ять вшановуємо 29 вересня), преподобний Євтимій, крім суботи і неділі, не їв, не розмовляв, спав сидячи або стоячи – причому тримався звисаючої зі склепіння печери мотузки, щоб не впасти під час сну, – цілий тиждень. 

Однак невдовзі вже й тут стали горнутися до нього учні, спраглі його науки і духовного проводу, особливо після того, як він зцілив Теревона, сина грецького полковника Аспевета. Теревон був опанований злим духом, який відняв половину його тіла. Юнак радий був прийняти віру Христову, і ось вночі явився йому монах і сказав: “Якщо хочеш бути здоровий, прийди до мене. Я називаюся Євтимій і мешкаю в східній пустелі, над потоком коло дороги, що веде до Єрихону, за десять миль від Єрусалиму. Аспевет, в супроводі великого числа сарацинів, привіз сина до преподобного Євтимія, а коли той зцілив його, вони всі увірували в Ісуса і прийняли святе хрещення, а Аспевет отримав ім’я Петро. 

Слава про святого Євтимія ширилася все далі й далі, до нього стали горнутися щораз нові учні. І святий заклав тут лавру, зі своєї печери зробив церкву, ігуменом лаври призначив св. Теоктиста, а сам пішов у південному напрямку, в бік Мертвого моря, в пустелю Рува, а звідти – в пустелю Зифони, й осів у печері, в якій колись цар Давид переховувався від Савла. Однак і тут, коли святий прогнав біса з одного хлопця, стали горнутися до нього учні і збудували монастир. Тоді преподобний Євтимій і в ньому запровадив монаше правило, а сам узяв одного з монахів на ім’я Домитіян і повернувся до лаври Теоктиста, однак не залишився в лаврі, а оселився за милю від неї. Невдовзі сюди прийшов Аспевет (у хрещенні Петро) в товаристві агарян і сказав, що хоче разом з ними залишитися зі святим Євтимієм. Той охрестив їх і розмістив поміж монастирем Теоктиста та своєю печерою. Так повстав новий монастир з церквою, в якому згодом патріярх Ювеналій настановив Петра (Аспевета) єпископом. 

Бог наказав святому Євтимію приймати всіх учнів, що все більше і більше приходили до нього. Так повстала біля його печери нова лавра, Євтимієва. До цієї лаври Євтимій приймав монахів, які вже тривалий час перебували в лаврі Теоктиста і були загартовані в постах та інших монаших подвигах. Крім молитви, усі вони заробляли на життя працею своїх рук, бо лінивство вважалося найбільш негідним гріхом. Ось як преподобний Євтимій навчав своїх учнів: “Наслідуймо апостола Павла, котрий трудився день і ніч і не лишень остерігався неробства, але й служив своїм трудом ще й іншим, бо, як він пише: «Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зі мною, служили оці руки» (Ді. 20, 34). Якщо миряни нарікають на працю, страждають і безнастанно журяться, як би то прогодувати своїх жінок і дітей, і з трудів рук своїх приносять Богові жертву й убогим дають милостиню – то чи ми, монахи, не мали б трудитися для невеличких потреб нашого тіла? Маємо працювати, щоб не впасти у неробство і не їсти з чужої праці, бо, як сказав апостол: «…як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3, 10)”. 

Однак і в далекій пустелі він не спускав ока зі справ святої Церкви. Коли в Ефесі (431 р.) зібрався Вселенський собор, святий Євтимій послав туди єпископа Петра. Так само через своїх представників він брав участь у Халкедонському соборі (451 р.). Після Халкедонського собору в Палестині настало велике замішання. До Єрусалиму прийшов монах Теодосій, єретик, і поширив єресь серед багатьох монахів, а також привернув царицю Євдокію, вдову Теодосія Молодшого, котра після смерти чоловіка жила в Єрусалимі. Дійшло до того, що Теодосій вигнав з Єрусалиму патріярха Ювеналія і сам засів на його владичім престолі. Тепер єретичний вовк скинув з себе овечу шкіру і почав люто переслідувати й убивати тих священиків, що не хотіли прийняти єресі. Він посилав відділи війська в пустелю, щоб ті вбивали вірних Церкві самітників. Тоді святий Євтимій зі своїми монахами мусив утікати в найдальшу глушину пустелі Рува. 

Однак уже через двадцять місяців єретик Теодосій потайки втік з Єрусалиму, а преподобний Євтимій повернувся до своєї лаври. Цариця Євдокія невдовзі визнала, що впала у страшний гріх єресі і, розкаюючись, послала до святого Євтимія просити поради і помочі. Євтимій привів її до покаяння і примирив з Церквою. А коли цариця спитала, яким чином вона могла б причинитися до добра його лаври, то слуга Божий сказав так: “При дверях твоїх чекає вже на тебе смерть. То що тобі журитися нами? Ти журися про те, що потрібне тобі для доброї смерти. Для нас можеш лишень одне зробити – молися за нас Богові”. І справді, через кілька місяців Євдокія померла. 

А коли преподобному Євтимію виповнилося 90 літ, Бог об’явив йому, що хоче покликати до своєї слави святого Теоктиста, його першого учня. Євтимій пішов до лаври і тут Теоктист свято, як свята є смерть кожного праведного, на його руках віддав Богу чисту і повну чеснот свою душу (3 вересня 446 р.). Новим ігуменом лаври святий Євтимій призначив Марина, брата Теревона, а коли Марин помер (468 р.), на його місце ігуменом став Логин. Саме він звернув увагу преподобного Євтимія на молодого тоді літами святого Саву (його пам’ять вшановуємо 5 грудня). Через кілька років святий Євтимій узяв молодого монаха в глибоку пустелю, відтоді Сава і Домитіян, про якого ми вже згадували, були невідступними співподвижниками преподобного Євтимія, разом зі святим вони кожного року йшли в побогоявленський час у пущу. 

У 473 р., після Богоявлення, святий Євтимій не вибрався, як звичайно, в пущу, 13 січня він сказав своїм учням, що ще тиждень пробуде з ними, а в суботу, опівночі, (20 січня) покине їх навіки. Також святий провістив, що невдовзі після нього упокоїться і Домитіян. Перед смертю преподобний Євтимій зібрав усіх своїх учнів, попрощався з ними, благословив, дав останні поради й настанови і, за їхньою волею, призначив їм ігуменом Іллю. Потім три дні перебув у безнастанній молитві і помер на 97-му році життя, з яких 68 літ прожив у пустелі. Не стало серед живих святого Євтимія. Його душу, що підносилася до неба, побачив святий Герасим (його пам’ять вшановуємо 4 березня) і вибрався на похорон, на якому також були святий Киріяк і патріярх Анастасій. Тіло святого на сьомий день після смерти поклали в тій самій печері, де він подвизався, а його мощі Бог прославив численними чудами. 

Домитіян після смерти свого великого вчителя, з яким прожив 50 літ, не відходив від його могили; він молився тут день і ніч і чекав сповнення того, що провістив йому святий Євтимій. І справді, на восьмий день після смерти святого, Домитіяна знайшли біля його гробу неживого. Помер у молитві. Чи може бути щасливіша смерть, як смерть цього вірного учня святого Євтимія? 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.4,1–11:  «Насамперед майте велику любов один до одного»

У своїх стосунках до інших бачимо, як часто ми нарікаємо, що нам приділяють мало уваги, часу, що до нас нікому не має справи, що ми самотні, що нас залишили. Іншими словами, просто скаржимось, що нас не люблять. 

У Євангелії ми ніде не натрапимо на те, що християни мають вимагати від когось любові. Навпаки, Господь каже, щоб ми найперше любили інших. Тоді діятиме ефект бумеранга: коли обдаровуватимемо інших любов’ю, вони в цій любові розцвітатимуть і так само даруватимуть свою любов нам. 

Спробуймо дати іншим те, чого прагнемо самі. А даючи любов, ніколи не помилимось. Любов – це те, чого прагнуть усі люди!

*** 

Мр.12,28-37:  «Будеш любити ближнього твого, як себе самого»

У християнському житті ми часто звертаємо увагу на любов до ближнього, говоримо про те, що кожну людину нам посилає Бог, що кожну людину маємо обдаровувати любов’ю, що кожну людину маємо зустрічати, немовби самого Бога… І це правда. Так мало б бути в нашому житті. Але в цьому Євангелії Господь каже нам дуже важливу істину: можливість любити ближнього приходить тоді, коли людина навчиться любити саму себе. 

Що означає любити себе? Це не ставити себе в центрі як когось особливого – така поведінка радше свідчить про егоцентризм. Любити себе – значить, найперше, прийняти себе як дар Господній, тим, ким я є, зі всіма своїми талантами, зі своїми плюсами, мінусами, позитивами й негативами, вадами – це є я. Таким мене створив Господь. Коли навчимося бачити за своєю особою Бога, який дав нам буття, навчимося вміти приймати себе, то почнемо відкривати в собі ті чи інші риси, про які не замислювались і яких належно не сприймали. Тоді за тими рисами будемо відкривати Бога. І лише тоді зможемо любити іншу особу, розуміючи, що її теж створив Бог і в Його очах вона не менш цінна, ніж я. І якщо я зумію прийняти себе таким, яким мене створив Господь, і побачити за своїм буттям Бога, тоді лише стану спроможний прийняти й полюбити інших. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.02.2017р. Б. / Житіє преподобного отця нашого Макарія Єгипетського; Житіє преподобного отця нашого Макарія Олександрійського; Житіє святої дівиці Євфросинії

Житіє преподобного отця нашого Макарія Єгипетського

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Макарію. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, гл. 1: Блаженне життя звершивши, з мученицькими ликами в землі лагідних достойно оселяєшся, богоносний Макаріє і пустелю, як місто заселивши, благодать прийняв тим від Бога чудес, тому тебе почитаємо.

Цей великий святий народився в Єгипті, в селі Птінапар. Батько його, Авраам, був священиком, мати називалася Сара. А що були вони люди вбогі, то не могли послати Макарія до високих шкіл, однак батько навчив його читати Святе Письмо і завжди дякував Богу, що син його вже з дитинства був прикладом надзвичайного благочестя. 

Макарій допомагав родичам у буденній роботі і пас стадо. Так він виріс. Коли прийшов час, за порадою родичів, він оженився з одною побожною дівицею, однак жінка його на третій день після вінчання померла в дівицтві. Зрозумів тоді святий Макарій Божу волю і вирішив цілковито посвятитися пустинному життю. Невдовзі померли його батьки, тоді він роздав своє невеличке майно бідним, а сам приєднався до одного побожного мужа, що мав свою келію поблизу його села. Тут Макарій пізнав, що це таке посвячене Богу життя. Він роздумував кожного дня довгі години про смерть, молився, жив на одному хлібі і корінцях. При цьому він плів з пальмового листя кошики, щоб працювати і заробити собі на хліб щоденний. 

Ворог нашого спасіння не полишав його в спокої, тому преподобний Макарій тяжко боровся зі спокусами, однак з поміччю Божою, у безнастанних постах і молитві він переміг диявола. Однак серце тягнуло його вглиб пустелі, де тоді було лише двоє відлюдників, святий Антоній і святий Павло. І ось швидше, ніж задумав, Макарій полишив свою дотеперішню келію. Сталося так, що мешканці одного села, через наклеп, звинуватили святого Макарія в тяжкому гріху проти чистоти і сильно його побили. Згодом з’ясувалося, що він був зовсім невинний, та коли святий довідався, що ті люди хочуть прийти і його перепросити, то покинув свою келію і пішов у Скитську пустелю.

Скитська пустеля була частиною Нитрійської, вона лежить на границі Ливії і Єгипту – п’ять годин ходу від Нитрійської гори, а та знову ж таки лежить за дванадцять годин ходу від міста Олександрії. Туди пішов св. Макарій і був там першим пустинножителем. Звідси, через десять років самітнього життя, він відвідав святого Антонія, великого пустинножителя. Місце, де святий проживав, донині називається пустелею Макарія. А жив він у таких тяжких постах, що Паладій, Кападокійський єпископ, описуючи його життя, боявся, щоб його слів не потрактував хто як брехню і перебільшення. “Десять перших літ, – пише він, – святий Макарій прожив у такій суворості, що хоч був ще молодий, називали його старим”. 

Однак то був саме час, коли та пустеля, подібна до піщаного моря, така рівна, така однорідна, що шлях в ній можна було визначити лишень за зірками, стала наповнюватися Божими слугами. Сюди поспішали всі ті, що хотіли каятися з гріхів свого життя, або ті, що возлюбили Бога понад усе і зреклися світу, щоб отримати ще більшу нагороду в небі. Тому і життя св. Макарія не могло затаїтися; чутка і слава про нього поширилася по всій околиці, і багато учнів стали горнутися до нього. На сороковому році життя св. Макарія було висвячено на священика. Число пустинників, що вибрали його собі за провідника, зростало з кожним днем, пустеля залюднювалася, бо з усіх сторін приходили прочани просити про молитву і благословення у Божих слуг. 

Тож святий Макарій часто втікав від людей у підземні печери і там днями й ночами молився Богу. А Господь свого вірного слугу благословив і дав йому силу творити чуда і оздоровляти хворих. Коли єретик Єракит став заперечувати правду про воскресіння мертвих, святий Макарій, як доказ цієї правди, воскресив одного монаха, що вже лежав у гробі. Іншого разу, коли одного чоловіка невинно засудили на смерть, то преподобний став над гробом убитого і той, покликаний святим дати правдиве свідчення, з гробу промовив, що не винен у смерті того, за якого його засудили. Святий Макарій також провістив, що погани спустошать Скит, і після його смерти так і сталося. Одному учневі святий дав пораду, щоб той остерігався гріха лакімства, бо Бог вразить його проказою і він загине. Через п’ятнадцять років той учень на ім’я Йоан, присвоїв собі чуже добро – і Бог справді сповнив пророцтво Макарія, бо Йоан помер від прокази і занапастив свою душу. 

Одного разу прийшла до святого Макарія вдовиця і з плачем просила його про поміч. Її чоловік взяв на зберігання велику суму грошей – і через кілька днів помер, нікому не сказавши, де сховав гроші. Власник грошей хотів продати вдову і її дітей у неволю, щоб відзискати свою шкоду. Святий Макарій зрозумів тяжке становище вдовиці. Він довго молився, а потім пішов до гробу небіжчика і запитав його вголос, де той сховав гроші. І, за допустом Божим, покійник відповів, сказавши, де сховав гроші, – так його жінка і діти спаслися від неволі. 

За аріянського переслідування, коли аріянин Луцій прогнав патріярха Петра, наступника святого Атанасія Великого, і з військом рушив у пустелю, де повбивав багатьох пустинножителів, Макарія, разом з іншими, було прогнано на один поганський острів. Тут він зцілив біснувату дочку поганського жерця і навернув усю його родину до Христової віри. Невдовзі всі погани на тому острові прийняли святу віру. Через якийсь час преподобний Макарій повернувся назад до Скиту і став провідником ще більшого числа монахів.

Один з монахів запитав святого Макарія, як треба молитися, а святий відповів так: “Моліться такими словами: «Господи, як Тобі подобається і як знаєш, спаси мене!» – а Господь, котрий знає, чого нам потреба, допоможе!” Багато своїх наук він записав і впродовж довгих років вони служили тим, що посвятилися в пустелі життю самітника. Преподобний Макарій провістив день своєї смерти, а помер так свято, як свято жив. Помер він приблизно 390 р., на дев’яностий рік свого життя, з яких понад шістдесят прожив у пустелі. Мощі святого Макарія зберігаються в місті Амальфа, в Італії. 

__________
У той самий день

Житіє преподобного отця нашого Макарія Олександрійського

Жив цей святий у тому ж часі, що й святий Макарій Єгипетський, лишень віком був молодший. Родом він із Олександрії, торгував овочами і був поганином, хрещення прийняв у 40 років і пішов у пустелю. Спочатку був учнем св. Антонія, а потім осів у “Келіях”, поблизу Скиту, де подвизався св. Макарій Єгипетський. Вони часто зустрічалися, аби спільно молитися і вести духовні розмови. Життя святого – це один великий піст. Упродовж семи літ він не споживав вареної страви, а три наступні роки їв лише хліб, котрий дробив у дзбанок з вузьким горлом і споживав денно лиш те, що міг крізь те вузьке горло один раз витягнути пригорщею. Спав стоячи, а якось 20 діб стояв на одному місці, щоб побороти сон. Тіло його було так висушене, що навіть волосся на бороді не хотіло відростати. 

Почув він, що в Тавенні (частина пустелі в горішній Тиваїді) під проводом святого Пахомія (його пам’ять вшановуємо 15 травня) живе у великих постах понад 1400 монахів. Макарій одягнувся у світський одяг і вирушив у далеку дорогу до того монастиря. Прийшовши до святого Пахомія, став проситися до його монастиря, але той відмовив, бо сумнівався, що цей чоловік, про якого нічого не знав, витримає весь тягар життя у пості. Однак святий Макарій цілий тиждень стояв біля воріт монастиря, і лиш тоді його було прийнято. А оскільки саме настав Великий піст, то Макарій вибрав собі один куток і простояв там упродовж посту, не лягаючи, не сідаючи і не розмовляючи з ніким, і лишень один раз на тиждень, у неділю, їв трішки капустяного листя. Усі монахи дивувалися з тої святости, а Господь Бог об’явив святому Пахомію, ким є той незнайомець. Пахомій узяв Макарія за руку, завів до своєї келії, подякував за такий святий приклад для монастиря і відпустив його назад у пустелю. 

Та попри своє боговгодне життя, Макарій, навіть уже як священик, мусив боротися зі спокусами. Злі духи тривожили його, прибирали вигляд різних чудовиськ, гуртом облягали його печеру, переслідуючи на кожному кроці. Одного разу диявол хотів спокусити його до гріха гордости і почав йому нашіптувати, щоб він ішов до Риму і там творив чуда. Преподобний Макарій ліг у келії, витягнув ноги через поріг і сказав: “Так буду лежати аж до вечора, а ви, чорти, якщо маєте силу, то витягніть мене, а якщо не витягнете, то більше не побоюся вашої безсилої спокуси”. Іншого разу він носив на собі два важкі мішки піску, щоб умертвляти тіло і не дати спокусам приступити до себе. А якось святий просидів шість місяців серед боліт і великих надокучливих комарів, які так скусали все його тіло, що після повернення ніхто не міг його впізнати, бо виглядав як прокажений. 

Одного разу якийсь пустельник дав святому прегарне гроно винограду. Святий, щоб погамувати почуття смаку, віддав виноград монахові по-сусідству, а той – ще далі, так те гроно обійшло всі келії і повернулося назад до святого Макарія. Ось так умертвляли себе слуги Божі. І наділив Бог преподобного Макарія силою чинити чуда, проганяти бісів і оздоровляти хворих. Привели до нього священика, котрому хвороба (а був це рак) роз’їла цілу голову аж до костей. Святий Макарій не хотів його зцілювати, бо той нещасний, перебуваючи у смертному гріху, наважився служити Службу Божу, а зцілив його лиш тоді, коли той, розкаявшись, прирік, що не посміє більше приступити до престолу як священнослужитель. Один сліпець прийшов до келії святого, але не застав його. Тоді узяв він пригорщу землі з келії, розробив слиною, помолився, помазав собі очі і прозрів. А якось левиця принесла до святого мале сліпе левеня, і преподобний оздоровив його, за що вдячна левиця принесла йому овечу шкіру, а святий наказав німому звірові, щоб не робив шкоди бідним людям. 

За часів Луція, безбожного олександрійського лжевладики, преподобний Макарій був на вигнанні разом зі святим Макарієм Єгипетським. Слід ще додати, що ім’я Макарій означає “щасливий”. Помер святий близько 396 р., а життя його описав Паладій, який три роки був його учнем. 

__________
У той самий день

Житіє святої дівиці Євфросинії

Свята Євфросинія, або Євфрасія, походила з Никомидії. В часі переслідувань за Максиміяна її приведено було на суд; спочатку кати дуже сильно побили святу дівицю, а потім віддали одному поганинові, щоб той збезчестив її. Була вона тілом дуже гарна, однак ще гарніша чеснотами. Бог вислухав її молитву і дозволив померти їй дівою. Поганин привів св. Євфросинію до свого дому, а вона сказала йому, що знає таке зілля, яке захищає від поранення мечем, і, пішовши на город, нарвала якихось трав, загорнула ними свою шию і сказала: “Якщо не віриш, то візьми меч, удар ним по моїй шиї з усієї сили, і пересвідчишся”. Поганин повірив і зробив так, як вона сказала: голова святої дівиці від удару його меча впала на землю. 

Свята Євфросинія зробила це, без сумніву, за Божим натхненням, бо інакше було б гріхом накладати на себе руки або когось іншого намовляти до цього. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.3,10–22:  «Хай ухиляється від зла і добро чинить»

У житті ми часто залежимо від різноманітних зовнішніх обставин. Часто бачимо, що не самі керуємо собою, а ті чи ті обставини впливають на нас. Наше поступування часто є детерміноване іншими людьми й обставинами. 

Але Господь вказує, щоб, незалежно від обставин і поведінки інших людей, ми завжди уникали зла й чинили добро. Погодьмось, що ми часто себе виправдовуємо, якраз покликаючись на обставини, що не могли зробити щось добре. Однак кожні обставини без винятку залишають нам можливість вибору. 

Тож не шукаймо виправдань, але в будь-яких обставинах нашого життя уникаймо зла і завжди чинімо добро!

*** 

Мр.12,18-27:  «Він Бог не мертвих, а живих»

Кожен християнин старається молитися вранці та ввечері, ходити до храму Божого в неділі та свята, сповідатися, причащатися. Але разом з церковним життям, життям християнина, часто в нас є ще інше життя – наша робота, друзі та інше. Часто ці два способи життя зовсім інакші, можливо, навіть протилежні. Немовби для нас Бог є в храмі чи на особистій молитві, а десь-інде – у сім’ї, серед друзів, на роботі, в маршрутці – ми про Нього забуваємо. 

Але, як каже Євангеліє: «Він Бог не мертвих, а живих». Коли ми віримо в Господа, то ця віра має оживати повсякчас, у будь-яких обставинах нашого життя ми мали б засвідчувати, показувати, виявляти своє християнство, мали б чинити все по-християнськи. Наше християнство мало б усюди й повсякчас плодоносити. 

Тому спитаймо себе: чи для нас Бог є лише Бог у храмі й на особистій молитві? Чи в кожну мить нашого життя про нас можуть сказати і по нас побачити, що ми християни і люди віри, для яких Бог завжди актуальний, важливий і живий? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.01.2017р. Б. / Святих отців наших архієпископів Александрійських Атанасія і Кирила

Святих отців наших архієпископів Александрійських Атанасія і Кирила

Тропар, гл. 3: Ділами православ'я возсіявши, погасивши все злослав'я переможцями побідоносними були ви, благочестям все збагативши, церкву вельми прикрасивши, достойно зустріли Христа Бога, Який дарує нам велику милість. 

Кондак, гл. 4: Найвеличніші святителі благочестя і сміливі захисники церкви Христової, охороніть усіх, які співають: спаси Щедрий тих, що тебе почитають. 

Василій Великий називає святого Атанасія “лікарем, котрого поставив Бог для зцілення ран церковних”. Григорій Назіянзин про нього пише так: “Великий цей архиєрей, око всієї залюдненої землі, цей стовп і світильник Церкви, цей другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний був Пресвятою Тройцею, за яку подвизався, трудився і терпів так багато, аби у Царстві небесному прийняти вінець нагороди, призначений йому за богатирський захист віри”. А сам Господь наш, Ісус Христос, об’явившись святому Пахомію (його пам’ять вшановуємо 15 травня), сказав так: “Я вибрав Атанасія яко стовп і світильник своєї Церкви. Він перетерпить від людей багато лиха і наклепів за оборону віри Христової і богочестя, та, скріплений моєю ласкою, все здолає і буде голосити Церкві правду святого Євангелія”. 

Цього подвижника Христового описуємо тут житіє, таке славне, дивне і сповнене страждань, що зворушує серце кожного і сльозу з очей витискає. Тож починаю писати з упованням на поміч небесну. 

Святий Атанасій народився в Олександрії близько 298 р. Батьки його були люди заможні і богомільні, а сам Атанасій вже з дитинства відзначався великим благочестям. Маленьким часто бавився, як то і наші дітки вміють, у священика. Хлопчина привернув на себе увагу святого Олександра, єпископа Олександрійського, і той взяв його до себе, сам навчав його, а пізнавши, що Божа ласка спочиває на цьому юнакові і наділила його великою мудрістю та надзвичайними чеснотами, висвятив його на диякона. Коли ж аріянська єресь підняла голову і почала ширитися, а сам Арій (був він олександрійським священиком і став навчати, що Ісус Христос не є рівний Богу Отцю, що Він є створінням, як усі інші люди) здобував усе більше й більше прихильників, навіть серед єпископів, тоді скликано було Вселенський собор у Нікеї (325 р.). На той Собор святий Олександр узяв зі собою Атанасія, свого диякона. Цей молодий слуга Божий, тут, посеред зібраних наймудріших святителів Церкви (числом 318), відзначився такою мудрістю, знанням Святого Письма і такою ревністю в обороні Христової віри, що, за словами святого Григорія Назіянзина, “виявився першою особою Собору”. Йому також приписують укладення Символу віри (Вірую в єдиного...), який на Соборі було затверджено. Арія і його прихильників відлучено від Церкви, виклято, а імператор Костянтин Великий вигнав його поза межі держави. 

Невдовзі після цього святий Олександр помер (за одними джерелами, через п’ять місяців після Собору в Нікеї, за іншими – в 328 р.), а перед смертю всьому клиру оголосив, що, згідно з Божою волею, патріярший олександрійський престіл має зайняти молодий літами Атанасій. Не помогло те, що Атанасій утік з міста, бо вважав себе недостойним тієї чести, його знайшли і настановили патріярхом Олександрії. 

А яким він був пастирем свого стада, про це оповідає нам святий Григорій Назіянзин так: “Він був перший серед усіх, не через свою високу гідність, а своїми чеснотами, хоч уважав себе останнім, бо в його серці панувало надзвичайне смирення. Був він добротливий, лагідний, милосердний, приязний і доброзичливий у бесіді, та ще доброзичливіший у ділах своїх, виглядав як ангел і навчав усіх своїм прикладом, так, що словами вже не мав потреби багато вчити. Невтомний у нічному чуванні і співанні псалмів, він молився і постив так, немовби був чоловіком без тіла. Був він опікуном засмучених і опечалених, опорою слабких, учителем і провідником молоді, отцем бідних і сиріт, про який найбільше дбав”. Це слова святого Григорія. 

Та при цьому він був правдивим світилом Церкви. Громом своєї науки він вражав аріян, особисто відвідував єпископства, що перебували в його патріяршій владі, навчав, провадив до Бога і правди, скріплюючи Христову віру. Тож аріяни знали, що цей єпископ – їхня найбільша перепона й усю свою лють вони спрямували проти нього. Якимось чином вони зуміли виклопотати в імператора Костянтина, щоб той дозволив Арію і вигнаним разом з ним владикам-єретикам повернутися до Царгорода, де Арій підступно і фальшиво заприсяг перед імператором, що він визнає всі рішення Собору в Нікеї. Аріяни, особливо ж виклятий єпископ Никомидійський Євсевій, що також повернувся з вигнання, стали очорнювати перед імператором святого Атанасія, бо той рішуче заявив, що ніколи не прийме єретика Арія до церковної спільноти, про що написав також і самому імператорові. Тоді аріяни стали прилюдно оскаржувати Атанасія перед цісарем, ніби-то він наказав не допускати одного священика до Служби Божої, престіл розвалити і поламати чашу, а далі, що тяжко согрішив, бо збезчестив одну, Богу посвячену дівицю, і що вбив священика Арсенія, а праву руку покійника вживав до чарів (руку покійника, після їх злобної бесіди, удалося їм дістати, наклепники справді показували засушену людську руку, ніби то була рука Арсенія). Імператор засумнівався і скликав (334 р.) єпископів, щоб розсудили ту справу. 

Аріяни постаралися, щоб на той суд прибуло якнайбільше їхніх прихильників – і так сталося. Спочатку всі з’їхалися до Кесарії Кападокійської, а звідти перебралися до міста Тиру. Все тут було налаштоване проти святого Атанасія, бо його вороги уміли добре готувати підступи, вони навіть перетягнули на свій бік царського намісника. 

У супроводі 49 владик Єгипту, душею йому вірних, став Атанасій перед тирським зборищем. І тут виявилася вся злоба наклепників. Бо з’ясувалося, що той, кому святий Атанасій заборонив правити Службу Божу, був звичайним обманщиком, і не мав жодних свячень. Коли ж перед судом стала одна грішниця і почала зводити наклеп на патріярха, тут перед неї вийшов один священик на ім’я Тимотей, і сказав: “Як ти смієш мене оббріхувати, скажи, де бачила ти мене і коли?” А вона, думаючи, що то святий Атанасій, закричала: “Так, то ти звів мене з дороги чесноти, саме ти!” – і назвала місце і час, коли це сталося. Тоді-то як сонце засіяла невинність святого Атанасія. 

Однак аріяни стали всім показувати руку ніби-то Арсенія і звинувачувати Атанасія у вчинені вбивства і в чарах. Святий запитав, чи хтось особисто знав Арсенія, і таких знайшлося багато. Тоді ввійшов сам Арсеній, а святий Атанасій сказав: “Ось Арсеній, а тут дві його здорові руки, третьої хіба не мав!” (Арсеній, з намови аріян, довго переховувався, та коли почув, у чому аріяни звинувачують святого Атанасія, то совість його прокинулася і він сам прибув до Тиру, щоб дати правдиве свідчення). 

Викриті на брехні аріяни так розлютились, що хотіли на місці вбити Атанасія, і ледве царська сторожа врятувала його. Святий Атанасій зразу ж виїхав до Царгорода. Однак зборище аріян, попри докази невинности, оголосило його винним в усіх тих звинуваченнях, і кинуло на нього клятву. Імператор, неправдиво поінформований, повірив наклепу – однак хотів сам розсудити справу і наказав, щоб усі, зібрані в Тирі (а всі вони поїхали були на освячення церкви в Єрусалим), стали перед ним, а він сам учинить суд. Однак аріяни боялися того суду і вислали до Царгорода лишень Євсевія з Никомидії та іншого Євсевія з Кесарії, а також двох аріян Урсакія і Валента, й інших владик-єретиків, а ті схилили імператора на свій бік, обмовили святого Атанасія, що він водиться з ворогами царя, що закликає не платити податків, загарбує собі добро монастирів, і що він учинив злочини, в яких звинувачували його в Тирі. Неправда взяла гору, імператор вислав святого Атанасія на вигнання до міста Трир у Галії. Було це 335 р. 

Єретики ликували. Тепер вони хотіли конче заволодіти патріяршим престолом в Олександрії, та імператор цього не дозволив. Бо, мусимо зазначити, цісар сам був найліпшим сином Христової Церкви і відкидав єресь, а нещастя було лишень в тому, що він повірив аріянам, котрі перед ним казали, що є найліпшими християнами і в нічому не противляться науці святої Церкви. Хто ж міг відкрити очі цареві, якщо аріяни не допускали до нього жодного з оборонців Христової віри й усіх перед ним обмовляли? 

А святий Атанасій на вигнанні жив ангельським життям і молився Богу, щоб Він послав своїй Церкві мир, щоб подолав диявольську єресь, щоб правда перемогла і всюди було одне стадо й один пастир. У тому часі святий Антоній пустинножитель, про святе життя якого ми вже розповідали, писав листи до імператора в обороні невинного Атанасія, та цар, впавши в блуд, відписав, що: “Атанасій – то чоловік зухвалий, гордий, неспокійний і бунтівник”. От до чого призвела брехня аріян безбожників. Однак перед своєю смертю імператор відкликав з вигнання святого Атанасія (Костянтин помер 22 травня 337 р.). Та аж через рік повернувся святий ісповідник і страждальник до Олександрії, було це вже за правління Констанція (сина попереднього імператора), явного прихильника аріян. І ось знову пастир повернувся до свого стада, а народ і вірне Церкві духовенство сльозами радости привітало великого переможця неправди і єресі. 

Треба тут зазначити, що Арій на той час уже помер. А сталося це так. Після вигнання святого Атанасія, Арій повернувся до Олександрії і конче хотів, щоб його тут прийняли як священика до числа вірних. Однак священство і вірні спротивилися тому. Справа ця потрапила до імператора Костянтина Великого, котрий ще тоді жив, а той наказав Арієві прибути до Царгорода і тут публічно боронити свою науку перед усім духовенством. Аріяни вже наперед тішилися, бо Арій був гладкий у бесіді, а той, кого вони найбільше боялися, святий Атанасій, був на вигнанні. Тоді-то єпископ царгородський святий Олександр став так молитися: “Господи, якщо наука Арія має бути визнана правдивою, і його слід прийняти до святої Церкви, то не дай мені діждати того дня, візьми мене до себе; а якщо ж він єретик, у що я і всі сини Христової Церкви віруємо, то нехай Арій не діжде того дня!” І наказав єпископ усім вірним упродовж семи днів молитися і постити. Прийшов день, коли Арій мав боронити свою науку; аріяни вели його через місто і вже наперед тішилися. Та нараз Арієві стало зле, він відійшов убік, і тут всі нутрощі з нього вилетіли, і той, хто “роздер ризу Христову”, єретик Арій, загинув наглою, плюгавою смертю. Бог є довготерпеливий, однак меч Його кари завжди досягне грішника. А на Арію бачимо, що яке життя, така і смерть. 

Та повернімося до святого Атанасія. Щойно він прибув до Олександрії, як аріяни, яких смерть Арія не навернула, а тепер ще й за своєю спиною вони мали імператора, стали знову нашіптувати проти нього, звинувачувати його в тому, що й раніше, і навіть написали до папи Юлія І (337-352), щоб викляв його. Папа запросив святого Атанасія до себе, а також наказав його наклепникам прибути до Риму, бо хоче сам розсудити справу. А коли Атанасій прибув до Риму, його прийняли тут з найбільшими почестями. Святий розповів, як у Тиваїді десятки тисяч пустинножителів проживають у постах і молитві, оповів життя святого Антонія, оповів про суворе й ангельське життя дів, посвячених Богу, – і всі дивувалися великим чудам Божим і бажали наслідувати таке благочестиве життя. 

Даремно чекав святий Атанасій в Римі на своїх наклепників, вони боялися правдивого суду і не прибули до папи. Натомість зібралися на зборище в Антіохії і тут відсторонили Атанасія від патріяршого престолу, а на його місце призначили безбожника Григорія Кападока (341 р,). Тимчасом Атанасій, не діждавшись у Римі своїх наклепників, повернувся перед Пасхою до Олександрії. Та невдовзі прибув сюди і Григорій, і з допомогою війська хотів зайняти олександрійські церкви. Помагав йому в тому намісник Филягрій. Він зібрав великий натовп жидів і поган і наказав їм грабувати церкви. На саму Велику п’ятницю й у Великодню неділю натовп поган і найбільших ворогів Христа, жидів, кинувся на Божі храми і став їх зневажати, сплюга- вив святині, насилував і до нага обдирав Богу посвячених дівиць, пограбував святі посудини, і шукав усюди святого Атанасія, щоб його вбити. Багато вірних тоді убили і поранили, багато вкинули до в’язниці. 

І знову Атанасій змушений був утікати, тепер до Риму. Однак спочатку він видав пастирське послання до всіх вірних, де описав страждання святої Церкви і наказав, щоб ніхто не дався зловити себе на єретичні приманки. В Римі папа Юлій І прийняв страждального патріярха, зібрав тут понад 50 єпископів і привселюдно проголосив невинність святого Атанасія. Констанцій погодився на те, щоб скликати великий собор до міста Сардикії (нинішня Софія в Болгарії) у 343 р. На заклик папи Юлія з’їхалося там багато єпископів, приїхало також 80 ворогів Атанасія. Та вони побачили, що тут не вдасться неправдою воювати і що чекає їх тут осуд і викляття, тому заявили, що не візьмуть участи в соборі, і від’їхали всі до Филипополя, де зібралися лукаве, безбожне і злодійське зборище. На Сардикійськім соборі всі однодушно визнали невинність святого Атанасія і кинули клятву на аріян, а папа повідомив про де весь християнський світ і відправив до імператора Констанція послів. 

А зібрані в Филипополі аріяни, Як би на глум правді, з нечуваним блюзнірством усунули Атанасія від престолу, визнавши його винним в усіх закидах, в яких звинувачували його ще в Тирі. Тут уже губиться людський розум, коли бачимо, що неправда, підлість і злочин наклепників могли зайти так далеко. Правда, за ними стояв Констанцій; він наказав, щоб в Олександрії пильнували всі ворота міста, а якщо б святий Атанасій повернувся, убити його на місці. Однак для брата імператора, Консти, це вже було занадто, він написав Констанцію, що якщо той не визнає рішення собору і не поверне назад до Олександрії святого Атанасія, то він, Конста, піде на нього війною, а військо і кораблі вже були готові до походу. Імператор налякався, бо він саме воював із персами, тому покликав до себе Атанасія і заприсяг, що вже ніколи не виступить проти нього, і відіслав його з почестями до Олександрії, написавши до всіх вірних листа, в якому їх вітає з великим для них щастям, поверненням їхнього пастиря, якого сам Бог їм дав! 

Не мені описати ту радість і захоплення, з якими вірні вітали святого Атанасія. Сам він так про це пише: “Скільки то дівиць з нагоди того торжества посвятило Богу своє дівицтво. Скільки юнаків вибрало пустинне життя. Скільки то батьків упоминало дітей своїх, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалости. Скільки вдів і сиріт, що ледь животіли, разом отримали певні достатки, бо люди роздавали майно своє Христа ради. Усе життя міста спрямовувалося до чеснот, так, що кожен дім здавався церквою”. 

А найбільшою радістю для святого Атанасія було те, що багато його противників (зокрема два єпископи, Урсакій і Валене, ті, що так ворогували проти нього), прилюдно навернулися і визнали, що невинно очорнювали владику. Повернення Атанасія припадає на 346 рік. Аріяни трохи притихли, та ненадовго. Коли 350 р. Конста помер, а Констанцій став єдиним володарем цілої держави, аріяни знову підняли голову. Після Юлія І папою став Либерій (352-366). Імператор Констанцій 353 р. скликав арелатський, а 355 р. медіолянський лжесобори, і на обох наказав усунути Атанасія від престолу, забувши, як клявся йому кілька літ тому, що ніколи не виступить проти нього. В обороні Атанасія стали папа і багато владик, і тоді імператор засудив їх на вигнання. Папа Либерій переховувався в околиці Риму аж до смерти Констанція. У 356 р. імператор явно виступив проти святого Атанасія, а вночі 9 лютого царський воєвода Сирин вдерся з військом до церкви святого Теони, де патріярх служив всеношну. Сталося велике замішання, багатьох було убито, а святого Атанасія, який горів спрагою мучеництва і не хотів утікати, священики силою вивели його через бічні двері. Імператор задумав убити святого і той мусив переховуватися в пустелі Тиваїди, де в убогості та нестатках скитався з місця на місце. Та при цьому він уже провадив не людське життя, а справді ангельське. Тут написав він сповнені глибокої мудрости свої письма і послання, натхнені Святим Духом, неоціненні для Христової Церкви і страшні для противників святої віри. І тут, в пустелі, проживав він аж до смерти безбожного Констанція, який помер, не покаявшись, 3 листопада 361 р.

Наступником Констанція став Юліян Відступник, ворог усього, що християнське, той самий, що зрікся Христової віри і хотів наново запровадити поганство. Він покликав усіх владик, яких Констанцій засудив на вигнання, бо казав, що через це почнеться в Церкві нова сварня між вірними і єретиками, а через сварню християнство впаде і поганство візьме гору. Не встиг святий Атанасій повернутися до Олександрії, як ціле пекло знову повстало проти нього. І через рік після повернення він знову мусив утікати, бо Юліян напосівся на його життя. Невеличкий корабель мав його завезти Нілом до Тиваїди, та гонителі пустилися за ним навздогін. Побачивши корабель, що їх переслідував, святий велів повернути своє судно і йти проти течії, назустріч катам. 

“Не бачили ви де Атанасія?” — спитали переслідувачі, коли обидва судна порівнялися. “Мав би недалеко бути, – відповіли гребці, що перевозили святого, – бо ось недавно туди плив. Здоганяйте, і може зустрінете!” 

Так-то спаслося судно, бо вороги помчалися далі. І знову пустеля прийняла святителя, і тут він переховувався аж до смерти (26 липня 363 р.) цісаря відступника. На троні після нього сів справедливий імператор Йовіян, він покликав святого Атанасія, щоб той повернувся до Олександрії, а потім попросив його приїхати до нього в Антіохію, де прийняв святого з найбільшими почестями. 

Однак не довгим було правління доброго імператора, він помер 17 лютого 364, а на його місце прийшов цар Валентіян, котрий владу над Сходом передав своєму братові Валенту, ревному аріянинові. Перші три роки його правління були спокійні, а в 367 р. він велів вигнати святого Атанасія з Олександрії, і патріярх чотири місяці переховувався в гробівці свого батька. Та тепер уже в обороні свого пастиря став олександрійський народ і пригрозив, що повстане проти імператора зі зброєю в руках, і переляканий цар урочисто заявив, що ніколи не виступить проти святого Атанасія. 

Тепер святий Атанасій міг спокійно сісти на своєму престолі, який п’ять разів мусив полишати і п’ять разів повертався. Він зайнявся направою життя своєї пастви, котра в часі переслідувань багато натерпілась, став навертати грішних і єретиків, продовжив писати свої пречудесні послання. А Бог дав мир його церквам, хоч то був час, коли аріяни на цілому Сході лютували і гнобили Христову Церкву. 

Велика дружба поєднувала Атанасія з Василієм Великим. Важко було б знайти таких Божих мужів, які б більше спричинилися до оборони Христової віри, ніж святий Атанасій і святий Василій. Вони часто переписувалися, а приязнь та була для Атанасія великою насолодою посеред років страждань, які він пережив у своєму житті. Тепер, коли настав мирний час, святий Атанасій з подвійною ревністю посвятився молитві і жив для своєї пастви, тілом на землі, але духом у небі.

І так провадячи святе життя, в молитві і добрих ділах, прийшов день його кончини. Великий слуга Божий спочив навіки 2 травня 373 р. Його мощі було перенесено в Царгород. А пам’ять про його чесноти триває віки і до кінця світу всі величатимуть його ім’я. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.01.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.2,21–3,9:  «Ми, що його синяками зцілились»

Синці, а тим паче рани – це щось неприємне для нас, те, що з’являється після травм, катастроф, воєн. Ми завжди хочемо ці рани якнайшвидше вигоїти, щоб вони зникли, щоб повернутись до здоров’я. 

Але в історії спасення бачимо, що через рани Ісуса Христа, через Його страждання, терпіння і розп’яття, що, за людським сприйняттям, неприємне, хтось інший оздоровлюється. Господь терпить, а людина зцілюється. Господь страждає для того, щоб ми ставали здоровими. Це велика тайна, з одного боку – терпіння, а з другого – оздоровлення. 

Через терпіння та страждання Ісуса Христа ми стали здоровими, цілісними, переміненими. У нашому житті дуже часто терпіння і страждання мають сенс тому, що дають нам нагоду оздоровлення. Роблять нас учасниками того спасіння, яке Бог вже дарував нам через свої страждання. Спробуймо на всі наші терпіння, страждання і невигоди подивитись як на нагоду для нашого зцілення в контексті терпінь і страждань Ісуса Христа!

*** 

Мр.12,13-17:  «Послали до Нього декого з фарисеїв та іродіян, щоб Його впіймати на слові»

Можемо пригадати собі досвід будь-якого гріха в житті кожного з нас. Коли робимо певний проступок, то в той момент завжди знаходимо собі виправдання. Достоєвський писав, що коли для людини не існує Бога, то вона з усього може себе виправдати. Бачимо, що в сучасному світі люди можуть виправдати будь-які ідеології, багато з них вже існувало чи існують, багато ще повстає. Бо ж коли для людини немає Бога, то вона може все виправдати, все собі дозволити.

Фарисеї та іродіяни з цієї ж причини хотіли піймати Ісуса Христа на слові, щоб якусь обмовку чи недолік припасувати на підтвердження своєї ідеології. Знаємо добре, що, аби себе виправдати, завжди можна знайти якісь фрази, вирвані з контексту, навіть у свого опонента. 

Тому вдивляймося в наше життя: що ми шукаємо? Чи ідеології, яка виправдовувала б наше життя, чи шукаємо понад усе Бога і Його святої волі?

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР