Інтерв'ю з чиказьким Владикою про Томос і не тільки
(повний текст)
Нещодавно Преосвященний владика Венедикт (Алексійчук), архиєрей
єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго, перебував з візитом в
Україні. Владика люб'язно погодився дати інтерв'ю "Католицькому оглядачу" стосовно того, як нам - греко-католикам варто ставитись до подій, пов'язаних з наданням Томосу українському православ'ю.
Ваше Преосвященство, останнім часом в Україні питання
надання Константинополем Томосу про автокефалію для українського
православ’я викликає чималий ажіотаж як у ЗМІ, так і в головах людей. На
фоні цього в середовищі наших греко-католиків спостерігаємо певну
розгубленість і певний різнобій позицій – від позиції «Ура! Нарешті
українці отримають патріархат», до позиції «для нас, греко-католиків, це
чергова небезпека: знову нас будуть заганяти до православної кошари».
Якою б мала бути наша позиція, як ми, греко-католики, на Вашу думку,
мали би реагувати на всю цю історію з Томосом.
Насправді історія з Томосом до певної міри є викликом для нас,
греко-католиків. Бо, з одного боку, як можна не підтримувати змагання до
об’єднання українського православ’я і його так би мовити легалізації в
середовищі православ’я в цілому, а з іншого боку, а що ми греко-католики
маємо до цієї справи?
Якщо подивитися в очі істині, то мусимо сказати, що, ми –
греко-католики – уже давно маємо свій Томос, який надав нам повну
помісність. Ми є Церквою свого права, тобто маємо свою літургійну
традицію, маємо своє канонічне право, яке незабаром мало б набрати форми
довершеного Кодексу канонів УГКЦ, свою єрархію. Ми подарували Церкві
цілу плеяду святих.
Справді, у нашому випадку Рим з одного боку виконує роль гаранта
нашої незалежності від інших, а з іншого роль координатора між нашою
Церквою та іншими Помісними Католицькими Церквами. Не побоюся цього
слова, але ми вже давно втішаємося станом, який православні називають
автокефалією. Тільки наша автокефалія є ширша, вона не є
ізоляціоністського характеру, ми як католики проживаємо Єдність
Христової Церкви, зберігаючи все своє, а водночас маючи змогу черпати з
джерел всієї християнської традиції й користати з благ християнської
повноти як Сходу, так і Заходу.
Не хочу, щоб хтось це сприймав як спробу якоїсь полеміки, але одну
важливу істину мушу пригадати: ми, зберігаючи єдність з Наслідником св.
Апостола Петра, не тільки виконуємо заповіт Єдності Церкви Христової,
Єдності, про яку на Тайній Вечері молився Ісус до Свого Небесно Отця
(див. Ів. 17, 20-21), як нам про це оповідає Євангеліє від Івана, але
цим ми також засвідчуємо й те, що ми з усією серйозністю ставимося до
слів Спасителя, який надав св. Петрові владу зв’язувати і розв’язувати
та дав ключі від Царства Божого (див. Мт. 16, 17-19).
Нам, людям сучасності з уже витвореними стереотипами, часом важко
абстрагуватися від різних творів мистецтва чи просто народних вірувань у
цьому питанні. Але мусимо пам’ятати, що в єврейській традиції передача
ключів від чогось одночасно і означала передачу влади над чимось. Якщо
поглянемо в книгу пророка Ісаї, то можемо побачити там роз’яснення
стосовно передачі влади через передачу ключів: «І того ж дня покличу
слугу мого Еліякима, сина Хілкії, і надягну на нього твою одіж і поясом
твоїм я його підпережу; я передам твою владу в його руки, і він буде
батьком єрусалимським мешканцям і домові Юди. Я вкладу йому на плечі
ключ Давидового дому; як він відчинить, ніхто не зачинить; як він
зачинить, ніхто не відчинить.» (Іс. 22, 20-22). Отож тут чітко бачимо,
що передача ключів символізує собою і передачу влади.
Так само і вираз «зв’язувати і розв’язувати» для нас сьогодні звучить
загадково. Але в час Ісуса і ще й дотепер в юдеїв цей вислів
використовується для означення влади встановлювати і скасовувати
релігійні закони. Ісус не просто залишив нам якусь аморфну спільноту
людей. Він Сам заклав основи майбутньої Церковної структури і визначив
того, хто матиме у ній авторитет і владу.
З іншого боку, не потрібно забувати, що навіть з точки зору
православ’я ми, греко-католики, насправді є єдиною канонічною Цервою на
теренах колись великої Київської митрополії. Адже тільки ми є прямими
спадкоємцями Церкви Володимирового Хрещення, бо тільки нам, українським
греко-католикам, з волі Божественного Провидіння, вдалося зберегти
єрархію, яка є прямою спадкоємицею тієї першої християнської єрархії,
яка була встановлена на наших землях з моменту Володимирового Хрещення.
Не потрібно боятися про це говорити відверто. Замовчування цього факту
було б замовчуванням істини. А якщо ми це будемо замовчувати, то цим
самим будемо дозволяти вносити сум’яття в середовище наших вірних і
створювати дещо спотворену картину в очах усього українського загалу.
А тепер погляньте ж на православ’я в Україні. Православна єрархія в
Україні встановлена щойно у 1620 році Єрусалимським патріархом Теофаном
ІІІ. Тобто, їхня єрархія походить не від єрархії, яка була в часі
Хрещення, а з трохи іншого джерела. А це було таке собі не зовсім
канонічне дублювання єрархії. Чи погляньмо на Москву. Майже сто років
світове православ’я вважало московську церкву неканонічною. Ми ж,
греко-католики, завжди мали єрархію, яка визнавалася канонічною від
моменту хрещення Русі. І ми мусимо відверто говорити по це, свідчити про
те, що ні Київський патріархат, ні Московський патріархат, ні УАПЦ не
мають неперерваної тяглості з єрархією, яку ми отримали в часі хрещення.
Це маємо тільки ми – греко-католики. Потрібно перестати боятися
говорити про це відверто.
Навіть якщо говорити з точки зору православних, то ми є тими, які
першими встановили свою канонічну територію на цих землях. Під таким
кутом зору виходить, що ми є єдина канонічна Церква на цих землях. Тому
що саме наша єрархія, яка є канонічна, є єдиною спадкоємицею єрархії,
встановленої в часі Хрещення Русі. Коли ж ми відновили Єдність, то щойно
після того у 1620 році православні здублювали єрархію на цих землях, а
це вже було не зовсім канонічно, як я вже про це згадував.
Думаю, що варто перестати сприймати можливий Томос як щось
надзвичайне. Адже православ’я в Україні тільки намагається встановлювати
в середині самого себе єдність, а ми вже є на кілька кроків попереду –
ми відновили єдність Христової Церкви. Ми не можемо розцінювати потуги
щодо відновлення єдності в середині православ’я як щось погане, навпаки
це є дуже добре. Проте навіть ці потуги викликають дуже велику кількість
питань і велику кількість проблем в середині самого православ’я. І ми
зараз уже це можемо відкрито спостерігати. Але навіть якщо православ’ю
вдасться встановити внутрішню єдність, принаймні в Україні, то це є
далеко не вистачальне. Адже після цього би мали йти змагання за єдність
цілої Церкви. Але, на жаль, про це чомусь ніхто не говорить.
Ми ж, греко-католики, уже пройшли той шлях, який перед православними
щойно попереду. Тепер дехто полюбляє говорити, що модель єдності, яку
ми, греко-католики, репрезентуємо, не є досконалою. Але ж нічого нема
досконалого у цьому світі. Досконалим є тільки Бог. У мене ж завжди є
прохання до тих, хто так говорить: Покажіть мені, будь ласка, іншу
модель єдності Церкви за останніх тисячу років, яка б функціонувала, а
не була кабінетною вигадкою.
Томос, фактично, нічого не змінює суттєво у стані, який маємо зараз.
Насправді це продовження того ж таки 1054 року, року коли було розірвано
Єдність Церкви Христової. Зупинятись на Томосі, який визнає існування
незалежної української православної церкви, було би не зовсім правильно.
І ми всі – греко-католики, римо-католики, православні – мали б
усвідомити собі одну просту істину: Бог нам не залишив Церкву
розділеною, розділили Її люди. І перше тисячоліття існування Церкви
показує, що Єдність можлива. Більше того, навіть зараз наша
Греко-Католицька Церква показує, що попри все ця єдність і надалі
можлива.
І саме з позиції пошуків єдності не тільки в середині православ’я в
Україні, але понад те, з позиції пошуків Єдності всієї Церкви Христової
ми, греко-католики, і мали би сприймати можливий майбутній томос
Царгородського патріарха, яким би була надана автокефалія Українській
православній церкві.
Саме зараз потрібно дистанціюватися від ажіотажу, від емоційних
оцінок чи пропозицій і, так би мовити, на тверезу голову оцінювати
ситуацію. Бо емоції добрі слуги, але дуже погані господарі.
Мусимо визнати, що насправді ніхто занадто серйозно в
греко-католицькому середовищі не переймається темою Томосу і його
наслідків для нас, греко-католиків. Спрацьовує оте типово українське:
«якось воно буде». Насправді ми не можемо точно спрогнозувати що і як
воно буде. Ми не можемо точно спрогнозувати чи це дійсно українському
православ’ю буде надано автокефалію, якщо так, то в якій формі це буде,
якою буде реальна реакція московського православ’я. Насправді зараз
існує більше запитань, аніж відповідей.
Також мені виглядають дещо дивними завищені очікування, що
автокефальна православна церква в Україні одразу отримає статус
патріархату. Адже про майбутній православний патріархат в Україні,
насправді, з боку Фанару не було сказано жодного слова. Мова йде тільки
про можливу автокефалію. У світі є православні автокефальні церкви, які
не очолює предстоятель із титулом патріарха. Тому навіть якщо
православ’я в Україні отримає автокефалію, це не мусить означати одразу
піднесення цієї автокефальної церкви до рівня патріархату.
З іншого боку є усвідомлення того, що буде спроба зібрати всіх під
одним дахом із вивіскою “Єдина українська помісна православна церква”.
Греко-католики в Україні – це далеко не маленька якась частина народу
Божого. І вони, виглядає, підходять під таку вивіску, бо вони українці і
вони у своїй більшості національно свідомі. Правда, невідомо як їх туди
запхати і чи варто їх туди пхати. І якби були такі спроби, то це би
було прямою зрадою нашої історії, зрадою усієї тисячі років нашого
християнства. Адже це не наша модель, це не наша ідентичність. І таке,
на моє глибоке переконання, не може бути благословенним Богом.
Щобільше, скажу це доволі відверто. Таке було би зрадою Христа, який
залишив нам Церкву Єдиною. Чи туди хтось із наших піде – можливо, люди ж
різні. Хоч я глибоко переконаний, українські греко-католики глибинно
свідомі своєї індентичності. Можливо не все і не всі можуть її виразно
артикулювати, можливо не всі і не завжди вміють її до кінця усвідомити,
але вони нюхом чуть, щось це не те. Згадайте хоча б приклад з
догналітами. Адже, наскільки це відомо, в результаті там практично не
залишилось тих, хто перед тим були греко-католиками. Таких там зараз
одиниці. Чи візьміть приклад ковпаківців. Це доволі невелика група
людей. Тобто, ні догналіти, ні ковпаківці не стали якоюсь серйозною
загрозою для УГКЦ. Тому побоювання, що, мовляв, греко-католики підуть в
Томосну церкву значно перебільшені. Не варто думати, що не буде тиску на
греко-католиків. Думаю буде.
Але погляньте в історію нашої Церкви: тиск на Неї завжди був. Але і
самі знаємо, що як тільки нашу Церкву починали утискати, Вона від цього
ставала тільки сильнішою, живішою, живучішою. Може не буде такого тиску,
як був у 40-х – 50-х роках ХХ століття. Хоча я не знаю, що може бути.
Проте я глибоко переконаний, що на даному етапі величезна більшість
наших греко-католиків глибоко усвідомлюють свою автентичність.
І хоча під впливом чужої пропаганди частина греко-католиків страждає
комплексом меншовартості, відчуваючи себе недокатоликами чи
недосхідними. Очевидно, що це – цілковитий абсурд. Треба просто бути
самим собою, збагачуватися зі скарбниць Сходу і Заходу, тоді жодні
комплекси не будуть нас зв’язувати. Навіть перебуваючи у стані розколу,
Схід і Захід продовжують взаємно збагачуватися своїми духовними
надбаннями. То чому ж греко-католик має відчувати себе меншовартісним
щодо римо-католиків чи щодо православних? Ми не маємо перебувати у стані
постійного переляку через те, що, збагачуючись духовними надбаннями
християнського Сходу, стаємо менш католицькими, а черпаючи з багатств
духовної скарбниці християнського Заходу – менш східними. Ми не є ані
екуменічною приманкою, ані містком між Сходом і Заходом, по якому кожен
має право топтатися, як йому заманеться.
Можливо це звучить трохи банально, але саме це є істиною, що ми,
греко-католики, насамперед покликані бути тими, ким ми вже є: взірцем
християнської єдності. Хоч треба зауважити, що це стосується не тільки
греко-католиків, а й кожної окремо взятої християнської душі: Бог хоче,
щоб кожен з нас був собою, тим, ким Він його створив.
Є всі підстави стверджувати, що і Вселенській Церкві ми потрібні саме
такими, якими є, і що Вона це добре розуміє. Звичайно, в історії були
намагання Римської курії латинізувати нашу Церкву, які можна пояснити
тим, що певні куріальні римські чиновники не завжди до кінця
усвідомлювали це Боже призначення. На жаль, бюрократія і в Церкві є
бюрократією. Вона завжди прагне до одноманітності, сірості, звичності –
їй так легше функціонувати. Бюрократія боїться реального, живого подуву
Духа Божого, адже вона прагне усе затиснути у свої механічні рамки. Але
треба наголосити: не папи, а саме куріальні чиновники прагнули такої
уніфікації, адже уніфікованим організмом легше керувати.
І навпаки – усі наступники Петра завжди закликали нашу Церкву
зберігати своє питоме обличчя. Збереження нашої питомості є важливою
місією УГКЦ, яка засвідчує, що Єдності можливо досягти не тільки на
словах. І це справді єдина можлива і досконала модель Єдності, яку,
повторюю, православні прагнуть засудити як уніятизм, хоч за стільки
століть ніхто з них не запропонував іншої, кращої моделі. Перефразовуючи
відому фразу про демократію, можна сказати: унія не є найкращим
способом досягнення християнської єдності, але кращого нема.
Преосвященніший Владико, наскільки я зрозумів, Ви
вважаєте, що Томос про автокефалію українського православ’я насправді
нічого не змінює в трагічній ситуації розколеності християнського світу,
яка виникли у 1054 році?
Саме так. Адже ми, католики, визнаємо Таїнства Православної церкви,
визнаємо дійсність її єрархії. Тобто, Це – церква, чи радше частина
Церкви Христової, яка не є у повній Єдності.
Протиріччя між великими центрами християнства – Римом і Царгородом, –
які виникли через людські імперські амбіції, призвели в ХІ столітті до
трагедії, що потрясла увесь християнський світ: відбувся розкол Церкви.
Можна безконечно довго сперечатися про цей розкол: хто його ініціював,
хто винен, коли сáме він відбувся насправді, – але він стався, і його
трагічні наслідки дотепер відчувають усі християни. Відійшли в небуття
імперські амбіції, коли християнство використовували у меркантильних
земних інтересах, провокуючи роздори і підживлюючи їх; сформувалися нові
держави, культури, нові осередки християнського життя, – але розкол між
Римом і Царгородом, між католицтвом і православ’ям так і залишився
трагічною реальністю християнства у ХХІ сторіччі.
Особливо болючих ран завдав цей розкол нашому народові й нашій
Церкві, розділивши в результаті самé народне тіло на різні частини.
Подолання його мало б стати для нас одним із головних імперативів. Для
нас, українських греко-католиків, цей імператив звучить особливо гостро.
Адже як християни візантійської літургійної родини, ми є частиною
християнського Сходу, а перебуваючи в єдності з Римським Апостольським
Престолом і зберігаючи вірність наступникам св. апостола Петра,
єпископам Риму, ми є частиною християнського Заходу. Ми належимо
одночасно і християнському Сходові, і християнському Заходові. Ба
більше, ми є і християнським Сходом, і водночас християнським Заходом.
Тому розкол єдиної до цього Церкви Христової на Православну і Католицьку
Церкви проходить через самé наше єство.
Коли візантійський Царгород і латинський Рим затіяли черговий раз
сварку, яка породила розкол Церкви, нас – практично одного з наймолодших
на той час християнських народів – ніхто не питав про нашу позицію.
Кожна зі сторін лише намагалася заручитися підтримкою Києва у
глобальному на той час протистоянні – давньої Візантійської імперії та
молодої, щораз сильнішої Священної Римської імперії германців. І
Візантія, і франки інструменталізували християнство у своїх корисливих
політичних цілях. У запалі політично-ідеологічного протистояння двох
наддержав тодішньої Європи християнство було важливим стратегічним
складником державної ідеології як Царгороду, так і Аахену.
І в цьому протистоянні двох політичних велетнів тодішнього
християнського світу християнські любов, єдність, братерство відійшли на
другий, а то й на третій план. Перемога Заходу над Сходом чи Сходу над
Заходом стала на той час головним мотивом християнських взаємин.
Усе це вже належить історії. Та попри це наше сьогодення усе ще
отруєне ядучими випарами християнського розбрату тисячолітньої давнини.
За тисячу років, що минули з того часу, Римо-Католицька Церква навчилась
обходитися без Православної, а Православна церква – без
Римо-Католицької: кожна з них живе своїм життям, не дуже потребуючи
іншої. Але ми, греко-католики, завжди потребували й далі потребуємо як
християнського Заходу, так і християнського Сходу, бо завжди відчували,
ким ми є: і східними християнами, і католиками одночасно. Тому для нас
розкол Церкви – це постійне усвідомлення болісного стану, коли
брати-християни не перебувають у повній єдності між собою. Цей розкол
проходить через наше серце. Тому в історії нашої Церкви спостерігаємо
постійне змагання до єдності між розсвареними Церквами.
Коли 988 року християнство вкоренилося на наших теренах, Церква ще
була єдиною. Київський володар Володимир Великий, хреститель Руси,
активно обмінювався посольствами як з папським Римом, так і з
візантійським Константинополем. Руська держава активно жила ідеєю
єдності християнської ойкумени, до якої сама щойно увійшла як
повноправний член.
Розкол 1054 року відбувся за нашою спиною, поза нашою волею і нашими
бажаннями. Можна сказати більше: наша Церква довгий час його не
приймала, старалася його не помічати. Володарі Русі – син Ярослава
Мудрого Ізяслав-Дмитро І та його син Ярополк-Петро – уже після розколу
отримали королівський титул з рук Папи Григорія VІІ. А короля Ярополка
усі Церкви київської традиції почитають як блаженного. Навіть Російська
Православна Церква шанує цього католицького короля, який після
трагічного 1054 року перебував у єдності з Римським Апостольським
Престолом.
Королі Галицько-Волинські, наслідники київських королів, також
діяльно прагнули до єдності християнської ойкумени, усвідомлюючи
належність нашого народу до єдиної християнської сім’ї європейських
народів. До цього прагнула і наша Церква. Саме тому вона була присутньою
на ІV Ліонському соборі, попереджаючи устами митрополита Петра про
монгольську загрозу християнському світові. Вона запровадила свято
Перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського, так званого літнього
Миколая, чого не має жодна Православна Церква, окрім тих, які виводять
своє коріння з давньої Київської митрополії. Київський митрополит Ізидор
на Флорентійському соборі став душею змагань до єдності між греками та
латинянами.
Наш митрополит Йосип 1500 року звертається до Папи Александра VІ з
листом про єдність. Не зважаючи на те, що приватним життям цього Папи
обурювалась уся Європа (зокрема, висміювали і Лютер, і згодом Ніцше),
митрополит із повною довірою до Христових слів бачить у ньому того, хто
звершує Петрове служіння для єдності Церкви Христової. Згодом, 1596
року, попри перешкоди з боку наших сусідів із заходу, сходу та півдня,
змагання нашої Церкви до єдності втілились у Берестейську унію.
Але навіть це не змогло подолати розкол християнської ментальності,
який уже стався на той час. Частина нашого народу, втягнена в орбіту
політичних інтересів наших безпосередніх і не зовсім безпосередніх
сусідів, перетворила це змагання до єдності на змагання політичне. І все
ж, попри болючі рани, завдані однією і другою стороною, в нашій Церкві
не зникало бажання шукати шляхів до єдності Церкви. Уже прямий
винуватець кривавої розправи православного натовпу над св. Йосафатом
Кунцевичем Мелетій Смотрицький, автор антикатолицького «Треносу», після
своєї доленосної подорожі колишнім християнським, а на той час уже
мусульманським, Сходом виступає з проектом примирення Русі в єдиній
святій соборній (католицькій) Церкві. Цей автор першої нашої граматики
добре відчув реальні потреби нашого національного й церковного буття,
тому приєднався до унійної частини Київської Церкви. Великі митрополити
Вельямин Рутський та Петро Могила дуже серйозно провадили діалог,
шукаючи шляхів до цієї єдності. І тільки козацька стихія, підбурена
політичними ворогами нашого народу, завадила братам-християнам,
з’єдиненим і нез’єдиненим з Римським Престолом, знайти порозуміння у
лоні єдиної Київської Церкви.
Зусилля нашої Церкви, спрямовані на пошуки єдності, оплачені великою
кількістю мучеників, серед яких – шанований усім католицьким світом св.
Йосафат, Пратулинські мученики і сотні безіменних свідків єдності й
одності Католицької Христової Церкви. А вже майже в наших часах постає
постать мойсеївського масштабу – митрополит Андрей Шептицький, який усе
своє життя присвятив здійсненню Христового заповіту “щоб усі були одно”
(див. Йо. 17: 20–21). Великий Митрополит як міг намагався налагодити
добрі стосунки з православними архиєреями та вірними, щоб через діалог
із ними шукати шляхів поєднання. У своїх митрополичих палатах на
Святоюрській Горі він приймав багатьох біженців з-під більшовицької
займанщини, як міг допомагав православним братам у часи ІІ Речі
Посполитої, яка чинила на православних Волині, Холмщини та Підляшшя
шалений, майже нелюдський тиск з метою переведення їх до польського
національного табору. В період німецької окупації митрополит активно
звертається до православних архієреїв та православної інтелігенції з
метою налагодження діалогу.
Щобільше, у своєму посланні до православної української інтелігенції
він пише таке: «Ясна річ, що греко-католик не може стати Київським
Митрополитом. А я не маю ні бажання цього достоїнства, ні фізичної змоги
бути в Києві. Незабаром починаю 78-ий рік життя. Недугою хронічного
запалення суглобів від 12-ти літ прикований я до крісла, без змоги
станути на ноги. Недуга позбавила мене майже всієї влади в правій руці, а
кілька разів у році, і то за кожним разом через кілька тижнів, я зовсім
позбавлений влади і в лівій руці. Київський Митрополит мусить бути
вибраний із православних або автокефальних Архієреїв чи священиків. Коли
б він був з'єдинений із Вселенською Церквою, всі ми, греко-католики,
підлягали б йому і я перший радо піддався б його верховній владі.» («Моє
послання до української православної інтелігенції», 03.03.1942).
Щобільше, новомученики УГКЦ – це християнські герої, які віддали своє
життя насамперед за єдність Церкви. Пошук християнської єдності та
свідчення цієї єдності світові, згіршеному розколом християнства, – це
одна з характерних сутностей нашої Церкви.
Власне кажучи, історія УГКЦ – це історія свідчення її вірності
Христовому заповітові «щоб усі були одно». Ця історія чітко показує суть
її ідентичності – це Східна Католицька Церква, тобто Церква, яка,
зберігаючи свій східний обряд, перебуває у повній єдності зі вселенським
католицтвом. Саме в цьому – у свідченні того, що можна бути східного
обряду і перебувати в єдності з Римським Престолом, не втрачаючи ані
одного, ані другого аспекту власного буття, – і полягає іконічність
нашої Церкви, іконічність не тільки для нас самих, а й для всього
християнського світу. Але в першу чергу для України.
І в цьому контексті хотів би торкнутися ще однієї проблеми,
пов’язаної з можливим майбутнім Томосом, про який так зараз всі багато
говорять. Я вже зазначив, що навіть після отримання Томосу українські
православні мали би пройти ще доволі довгу дорогу. І серед іншого перед
ними усе ще стоїть завдання стати дійсно українськими православними,
відшукати свою втрачену ідентичність, яку з них, із моменту
підпорядкування київської православної митрополії Московському
патріарху, методично вичавлювали.
Насправді Томос, на жаль, створить, так би мовити, українську копію
Російської церкви. У культурному, ментальному, якщо хочете, в
соціологічному плані Київський патріархат, як зрештою і УАПЦ, усе ще
перебуває у координатах типово російського цезаропапізму, який так
критикували святі Російської православної церкви ХІХ – початку ХХ
століття і який багато в чому й спричинив падіння російської церкви та
її жорстоке переслідування її ж вчорашніми вірними.
Проблема у тому, що в Україні твориться чи, принаймні так це
виглядає, модель, ідентична російській: твориться церква, яку контролює
влада. Покликання Церкви у суспільстві насправді є дуже простим – бути
голосом сумління для суспільства, в якому вона живе. Вона покликана
говорити правду правим, лівим, консерваторам, лібералам, червоним,
зеленим. А Церква, яка перебуває під омофором держави, навіть коли
держава просто з свого царського плеча робить Їй ті чи інші поступки,
підтримує матеріально, то Церква вже навіть якось на рівні підсвідомості
починає оглядатися на капризи державних мужів. Адже, як мудро каже наш
нарід: «Хто платить – той і музику замовляє».
Коли державі вдається підпорядкувати собі Церкву, то такий стан веде
до деградації. Це подібно, коли ми хочемо заглушити своє сумління. Така
поведінка веде до моральної, психологічної і навіть фізіологічної
деградації особистості. І це до певної міри зрозуміла Австрійська
імперія. Вона давала дуже велику свободу релігії. Підтримувала і
фінансувала не тільки католицькі Церкви, але також і православні, не
вплутуючись у їхнє функціонування. Винятком хіба був Йосиф ІІ, який
пробував навіть державними законами визначати кількість свічок, які
мають горіти на престолі в часі Літургії. Але це – ексцес, а не правило.
Політика надання Церкві свободи і підтримки набула свого правдивого
значення в часі довголітнього царювання Франца Йосифа І. І сьогодні,
коли ви увійдете до Преображенської церкви у Львові, ви можете там з
лівого боку знайти таблицю, що вона збудована стараннями цісаря
Франца-Йосифа. Така політика сприяла розвитку Церкви і зростанню Її
впливу на суспільство. І це заклало такі підвалини, що навіть Радянський
Союз не міг із тим впоратися. І тому, коли церква далекоглядна, вона
буде уникати залежності від державних чи політичних структур. Але й
держава, яка є далекоглядною, не буде намагатися підкорити собі Церкву,
маючи розуміння того, що Церква може свою суспільну функцію виконати
тільки тоді, коли вона є повністю незалежна від держави чи політичних
структур.
З іншого боку, я розумію, що православним в Україні неймовірно важко
ментально відійти від моделі залежності від держави, адже саме таку
модель плекала Візантія, а за нею й усі православні церкви. Але не варто
думати, що так є в цілому світі. Так, наприклад, в Америці, де я зараз
є, дуже динамічно розвивається Православна церква. Чому?
Тому що вона там є незалежною від державних чи політичних структур.
Багато православних богословів критикували залежність православної
церкви від держави, вказуючи на негативні наслідки такої залежності.
З огляду на стан українського суспільства модель, яка передбачає
залежність церкви від держави, від влади, я би відважився сказати, є до
певної міри навіть небезпечною для нашого суспільства. Я розумію, що
братам православним доволі важко вийти з російської імперської парадигми
Церкви і часто коли вони говорять про незалежну Українську православну
церкву, вони наділяють її тими ж атрибутами і тими ж якостями, якими
наділена Російська, фактично, державна церква. Але така церква не зовсім
відповідає ментальності українського народу. Для України найкращою була
б Церква незалежна від держави. Я не хочу сказати що всі православні
мали б стати греко-католиками, ні. Я маю на увазі, що було би добре,
якби православні стреміли до тієї моделі православної церкви, яка
функціонувала в часи митрополита Петра Могили. Тобто дійсно незалежна
від держави православна церква.
Нам, греко-католикам, доволі легко говорити про модель Церкви як
незалежної від держави інституції, бо ця модель глибоко вкорінена в
нашій підсвідомості. Більше того, відважився б сказати, що модель
Церкви, яка була би залежною від держави, та ще й у тій мірі, в якій
залежною є Російська православна церква, викликає глибоке несприйняття.
Бо наша Церква завжди зберігала саме католицьку модель взаємовідносин
між Церквою і державою. Це модель повної автономії двох досконалих
соціальних організмів – держави і Церкви. Це саме той феномен, який
спостерігаємо в історії УГКЦ: з одного боку, вона була мало
заангажованою у стосунках із владою, а з іншого – феноменально
виховувала українців як свідомих громадян. Тому модель вселенськості,
католицькості повною мірою реалізовувалась у нашій Церкві, і ця модель є
для нас надзвичайно важливою. Вона дає можливість нашій Церкві бути
дійсно трибуном нашого народу, його опікункою й захисницею.
Київська Церква, як я це вже зазначав, вибудовувала стосунки з
державою за принципом автономного функціонування Церкви і Держави, а не
за моделлю візантійської симфонії чи пізнішого московського
цезаропапізму. Для прикладу пригадаймо собі, що, на відміну від
Візантії, церковна десятина була відома в Руській державі одразу після
прийняття християнства. Саме на десятинні гроші Св. Володимир Великий
будує першу у своїй державі кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці,
яка згодом отримала прізвисько Десятинна. Київські митрополити
неодноразово протиставлялися князям у питаннях моральності чи
внутріцерковного життя. Навіть на півночі, в Заліссі – там де пізніше
постала Московська держава –Церква не хотіла стати рабою князя, рабою
держави. І щойно Іванові Грізному вдалося зламати опір церкви, яка
прийшла на московські землі з Києва. Ми, греко-католики, зберегли саме
київську модель взаємин Держави і Церкви, а в той же ж час, на
превеликий жаль, в православ’ї в Україні перемогла інша модель, модель
виплекана у Москві.
Ваше Преосвященство, в контексті можливої появи Томосу
про автокефалію українського православ’я, здається що знову стає
актуальним питання не тільки взаємин Церкви і Держави, але й питання
співвідношення між християнським і національним. Здається, що зараз ми
стикаємося з проблемою, коли є спроби створити якийсь штучний конфлікт
між християнським сумлінням і національним самоусвідомленням.
Це Ви дуже добре сказали. Саме штучний конфлікт. Бо між національним і
католицьким світоглядом немає жодного конфлікту. Я би почав з того, що
коли Церква є незалежною, то вона може виховувати добрих громадян і
добрих членів народу. Але ситуація, коли в Церкві намагаються ставити
національне вище від християнського, ні до чого доброго не призводить,
тоді все летить шкереберть. Саме бажання підкреслити через церковне
свою національну ідентичність призвело до поширення несторіянства серед
сирійців та монофізитизму серед єгиптян, відділивши їх від церковної
Єдності та врешті саме національна нетерпимість між народами
Візантійської імперії зробили з неї доволі легку здобич для мусульман,
які практично без опору місцевого християнського населення опанували і
Сирію, і Єгипет. Про те, які це мало наслідки для самих християн у цих
країнах, думаю, не потрібно додатково оповідати.
І в новіші часи саме ставлення національного понад християнське
призводило до появи таких покручів, як так звані «німецькі християни»,
які проповідували нацизм, чи хоча б до таких плачевних ситуацій, як на
Балканах у 90-х роках ХХ століття, чи навіть на нашому Донбасі. Ми
можемо з легким серцем сказати: ну, це проблеми, які не характерні для
католиків, це – проблеми православних і протестантів. Але це буде
неправдою. На жаль, і в історії Католицької Церкви подібні речі
траплялися. Щоправда, якщо в Католицькій Церкві це радше окремі ексцеси,
то у в історії некатолицьких церков і деномінацій це радше, на
превеликий жаль, правило, яке багато чим зумовлене саме їхньою
залежністю від волі держави.
Тут варто згадати слова святого Августина: «Якщо Бог на першому
місці, то всі решта речі теж стають на свої місця». І якщо ми Христа
ставимо на перше місце, то і національні, політичні, суспільні,
економічні речі теж стають на своі справжні місця.
Так, наприклад, ані слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, ані
блаженної пам’яті Блаженніший Любомир Гузар не прагнули бути якимись
політичними чи суспільними лідерами. Проте їхній авторитет через їхню
відданість Христові та Його Церкві був настільки великим, що вони
ставали лідерами свого часу. Можливо я Вас здивую, але ми маємо цілу
низку святих в історії Церкви, які не прагнули лідерства, вони просто
хотіли, щоб Бог у їхньому житті був на першому місці,аїхній вплив на
сучасників і на прийдешні покоління просто був гігантським. Ось
погляньте на не так віддалену у часі від нас фігуру Івана Павла ІІ. Його
вплив, його авторитет були просто неймовірно величезними. Його
авторитет визнавали навіть його відверті противники.
У цьому є закономірність, яку бачимо вже в Старому Завіті. Авраам
хотів просто бути з Богом, його взагалі не цікавила політика чи
національні проблеми, а його вплив і авторитет лежать в основі нашої
цивілізації, але також і у фундаментах цивілізації ісламу. Він –
фактичний засновник морально монотеїзму. Тобто, не просто віри в те, що
Бог є Єдиний, що він створив світ, але й у те, що Він ставить перед
людиною певні моральні вимоги, серед яких лежить і соціальна
справедливість, яка настільки мила серцю наших сучасників.
Ось погляньте на фігуру Мойсея. Молодий член єгипетської еліти хоче
самотужки встановити хоч якусь мінімальну справедливість для народу, з
якого він походить, і що маємо в результаті – повну катастрофу. І тільки
коли він ставить Бога понад усе, він стає не просто моральним та
політичним лідером свого народу, він стає особою, через яку Бог виводить
народ Ізраїля на свободу. Так Мойсей стає ключовою фігурою двох
світових релігій, в основі яких лежить Визволення і Свобода – юдаїзму і
християнства. Навіть великий цар Ізраїля і прабатько самого Христа – цар
Давид – і той не прагнув влади чи політичної діяльності. Він мирно пас
вівці свого батька, прагнув бути з Богом, складав псалми, аж поки пророк
Самуїл не помазав його на царство.
Чи, скажімо, св. Апостол Павло. Хіба він хотів стати будівником
якогось нового справедливішого суспільства, чи може встрягав у політичні
перипетії свого часу? Зовсім ні. Він заявляв, що не хоче нічого знати,
окрім Христа, і то розп’ятого. І годі переоцінити його вплив на
формування Церкви і християнства, а тим самим на цілу Західну
цивілізацію. Навіть комуністи і ті поцупили один із висловів св. Павла,
перетворивши його на лозунг: хто не працює, той і не їсть. І
насамкінець.
Подивіться на фігуру Ісуса Христа. Хіба Він змагався з військами
римського кесаря, чи може він намагався захопити владу, чи отримати
прихильність Ірода чи Пилата? Зовсім ні. Він практично втікав від
політики. Так, Він любив свій народ, плакав над трагічною долею
Єрусалиму, але єдиною Його місією було проголошення слова Божого і
виконання волі Отця. Проте, вплив Його на нашу історію і сьогодення
просто таки неймовірний. Навіть роки ми рахуємо до Його народження і від
Його народження. Я не хочу цим сказати, що займатись політикою чи
обороняти свою державу, свій народ, дбати про його добробут, про його
розвиток не потрібно. Це є фактично прямим обов’язком відповідального
християнина. Але християнин може бути успішним у цьому тільки тоді, коли
Бог в нього є дійсно на першому місці. Це саме стосується Церкви.
Тільки тоді, коли Церква дійсно виконує Свою місію, яку доручив Їй
Христос, Вона може бути правдивим Захисником народу і його
Вихователькою. І це насамперед стосується нас, єпископів, священиків,
монахів. Христос в нас має бути на першому місці. І коли Він буде дійсно
на першому місці, то й усе решта – фінансові речі, економічні речі,
політичні речі, суспільні, соціальні і т.д. ставатимуть на своє місце.
Не можна забувати, що Він сам сказав: шукайте перше Царства Божого і
його праведності, а все решта вам додасться. Буду відвертішим. Думаю, що
ставити національні речі понад християнські – це є виразом недовіри до
Бога, а може, навіть і гірше, - виразом безвірства.
Ще б хотів зазначити, що тільки незалежна від державної влади Церква
спроможна стати гарантом національної самобутності народу. Не треба
далеко ходити. Погляньте на Галичину, кордонами якої можна окреслити
позитивні наслідки того впливу, який мала Греко-Католицька Церква на
своїх вірних як християн і громадян. Треба зауважити, що УГКЦ
функціонувала в Галичині, не особливо сприяючи національно-патріотичним
рухам і не отримуючи від них якихось особливих преференцій. Щобільше,
навіть великий митрополит Андрей Шептицький мав непрості стосунки з тими
рухами, які тоді самоорганізовувалися. І це ще один доказ того, що
Греко-Католицька Церква завжди виховує свідомих та вільних людей, що
вона не боїться дати напімнення крайнім лівим, коли ті роблять дурниці, і
крайнім правим, коли ті виходять за межі розумного.
Наша Церква ніколи не була чиїмось інструментом, а завжди була лише
свідком Божої правди. Вона була совістю суспільства, виховувала,
формувала, будувала народ і націю. З огляду на ті історичні події, сміло
можна стверджувати, що якби не було Греко-Католицької Церкви, то не
було б Галичини, а не було б Галичини – не було б і тої України, яку ми
маємо. Бо бачимо, що відбувається у сусідніх державах – Білорусі та
Росії, де майже нема греко-католиків. Україна на їхньому фоні виглядає
цілковито наче вона з іншого світу.
Потрібно срозуміти, що національна свідомість наших греко-католиків
оперта на моделі нашої Церкви, моделі Церкви, незалежної від держави, а
водночас Церкви, яка перебуває у повній єдності з усією повнотою
Вселенської Церкви. Покликання Церкви – вести людей до Бога, а інші речі
– національні, харитативні, культурні – це вже наслідок цієї місії.
Якщо Церква відмовляється від своєї місії, йде у рабство до держави, то
все це доволі швидко формалізується і вивітрюється. Адже ці речі тоді
залишаються без фундаменту, без ґрунту з якого вони виростають.
Преосвященний Владико, у контексті Вашого пояснення
стосовно співвідношення релігійного і національного як, на Вашу думку,
варто розглядати спроби певних кіл, які йдуть на крок далі від закликів
до об’єднання всіх довкола єдиної православної церкви заради
національної єдності й збереження національної ідентичності, кіл, які
закликають до відродження поганства, бо мовляв саме воно найбільш наше,
найбільш українське, найбільш національне.
Можливо б вартувало почати відповідати на це питання з того, що
сказати таке: не варто забувати, що наш народ виник з лона Церкви
Христової.
Що ми маємо на теренах сучасної України до прийняття християнства?
Маємо різнорідні слов’янські племена на півночі, об’єднані тільки грубою
силою варязьких дружин київських володарів. Маємо в степу різних
кочівників та кілька грецьких колоній на чорноморському узбережжі. Щойно
християнство об’єднало усю цю різнорідну людську масу в один народ. І
тому, до певної міри, як мені здається, неможливо говорити про
поганство, як про українську національну релігію.
Ми зараз в Україні стикаємося із ситуацією, коли після стількох
десятиліть антихристиянської та антирелігійної пропаганди, люди втратили
своє християнське коріння, а отримавши вивернуте уявлення про
християнство, прагнуть якось знайти своє релігійне самовираження. І тут
виникає запитання: от хоче хтось повертатись до поганства, але до якої з
його форм? До вигадок пана Силенка чи до вигадок «Велесової книги», чи
до фантазій академіка Рибакова? Що ми знаємо про поганство наших
предків? Це дуже фрагментарні знання. То до чого тут повертатися?
Варто спочатку замислитись над тим, що ми як народ отримали через
прийняття християнства і що насправді би ми всі втратили, відмовившись
від християнства.
Ми собі не можемо до кінця усвідомити якою би була історія людства,
якби Христос не прийшов. Чи можете уявити собі світ, в якому милосердя,
допомога потребуючим рахується гріхом? Не можете? Погляньте на Індію, де
така річ як допомога потребуючим вважається чимось поганим. Бо
допомагаючи таким людям, за переконанням індусів, ви ускладнюєте їм
життя, вони не зможуть отримати реінкарнацію на вищому ступені. Такі
вірування поган.
Або уявіть собі світ, у якому немає поняття особи, особистих прав і
свобод, рівноцінності між чоловіком і жінкою. Не можете? Погляньте на
ісламський світ. Або світ, у якому прощення вважається слабкістю. Чи
світ, у якому немає поняття морального добра чи морального зла, а існує
тільки набір різного роду табу, світ, який, за словами Папи Бенедикта
ХVІ, переповнений страхом перед демонами, перед капризними богами та
перед фатумом. Це – світ поганства. Як влучно висловився цей, без
сумніву великий папа, безхмарне, незлобливе та героїчне поганство – це
не реальність, а ілюзія романтиків ХІХ століття.
Чи можете собі уявити світ без науки, світ сповнений окультного
шарлатанства? Ні? Важко? Але таким би був наш світ, якби не було св.
Альберта Великого, який першим сформулював критерії науковості. Якби не
було університетів, які народилися і виросли саме з лона середньовічної
Церкви, якби не було усього спадку античної філософії, медицини,
історії, які вціліли під навалою варварських народів саме завдяки
монастирям, де християнські монахи оберігали цей скарб античної
мудрості.
Вам важко уявити світ, в якому за злочин одного члена сім’ї карали
смертю усю сім’ю? Світ, у якому тисячам людей живцем виривали серця, щоб
задобрити богів. Світ, в якому над вартістю життя людини ніхто не
замислювався. Світ, в якому люди були приречені на поразку в боротьбі зі
злом.
Погляньте зараз на ті народи, які з якихось причин не є
християнськими, де християнство не мало впливу на суспільне життя, на
рівень їхнього розвитку. Думаю, цього було б достатньо для того, щоб
зрозуміти, який насправді переворот в історії людства зробило
християнство.
Христос став людиною, щоб показати, що людина може жити у повній
гармонії з власною природою, в гармонії з Богом. Христос взяв на себе
людську природу, щоб відкупити, визволити нас від рабства злу, щоб
обожествити нашу природу.
Можна експериментувати, можна щось там вишукувати, подібно як це
робив блудний син із євангельської притчі, але знаємо чим це все
скінчилося. Варто поглянути в історію, щоб просто усвідомити собі ще раз
те, як християнство преобразило життя Європи, Австралії і обох Америк.
Нещодавно я був в Італії та відвідав печеру, в якій жив мій святий
покровитель – св. Венедикт. Ну сидів він собі в тій печері, молився там,
боровся зі спокусами. Але там, в печері, від Євросоюзу поставили йому
пам’ятник подяки. Ну що той пустельник зробив для Європи?! Але коли
подивишся як монахи, яких він заснував, преобразили життя Європи, що
перебувала на грані повної катастрофи після розпаду Римської Імперії,
після вторгнення варварських германців та слов’ян, розумієш, за що йому
навіть така далеко не християнська структура як ЄС поставила пам’ятник
подяки.
І зараз мої претензії не до тих, хто живе безбожно, хто хоче
повернутися до поганства, хто провадить девіантне сексуальне життя. В
мене претензії до християн. Адже колись перед Богом усі ці люди спитають
нас: «А де ви, любі друзі, християни, були? Чому ви нам не говорили про
Христа як про спасителя? Чому ви нам не вказували, що ми провадили
неморальне життя?» І що ви їм тоді скажете? Ми боялися? Ми стидалися? Ми
були занадто толерантними?
Ми, християни, тепер як якісь перестрашені.
Ми боїмося свідчити перед світом про Бога, про Христа. Колись нас
спитають: «Ну добре, ви знали правду. А чому ви не ділилися цією
правдою? Ви пізнали Істину? А чому Ви не передавали ту Істину іншим?
Чому ви мовчали?». Знаєте, в книзі Одкровення описано такий момент: душі
вбитих за Істину кричать до Бога: «Доки Ти будеш це терпіти?». І можна
було б подумати, що це йдеться про Божу довготепеливість стосовно тих,
хто відкидає Бога, хто провадить грішне життя. Але тут, здається,
заховано і ще один посил: доки Ти, Боже, будеш терпіти тих християн, які
мовчать, які не дають свідчення? Тому, нам слід перестати боятися
сучасних течій, тенденцій. Не боятися виглядати диваками в чиїхось очах,
а давати свідчення Істини.
Потрібно зрозуміти, що інші релігії – це тільки пошук людиною
Божественного. Є там і зерна автентичної людської мудрості. Але, як
казав мученик перших християнських століть св. Юстин Філософ, все, що є
там доброго, вони взяли від нас, бо Бог розсіяв у світі насінинки свого
Слова, щоб люди, шукаючи Його, змогли відповісти на Його заклик, коли
Він прийде. І Він прийшов. І ці крихти автентичної людської мудрості,
розкидані у світі, мають уможливити людям прийти до Бога через Його
Утіловлене Слово, через Ісуса.
Прошу Владики, чи можемо все, сказане дотепер,
підсумувати простим висновком: нам, греко-католикам, потрібно докладати
більше зусиль у напрямку усвідомлення нашої власної ідентичності й
активніше жити церковним життям, і так ми зможемо принести більше
користі народу й Церкві?
Безперечно. Колись я думав: ну чому такі війни були в Церкві перших
століть довкола догм – Христос Бог чи ні, в Ньому дві природи чи одна,
дві волі чи одна, адже духовне життя є найважливішим компонентом нашого
життя в Христі. Але насправді, коли нема правдивої віри неможливо
знати, як потрібно правильно діяти. Чи як це дуже влучно сформулював
Папа Бенедикт ХVІ: без ортодоксії немає ортопраксії. От, наприклад, коли
перенаголосити Христову Божественну природу, тобто, прийняти
монофізитизм, але не словесний, як це є у випадку дохалкедонських
церков, а реальний. То вислідом цього буде така своєрідна аморфізіція
Церкви, такий собі монофізитизм церковного характеру: Церква не мусить
мати якусь людську структурованість, порядок, дисципліну, адже все це –
чисто людські речі. Але ж сам Христос передав нам зачатки структуризації
Церкви, давши Їй єрархічну форму.
З іншого боку, якщо заперечити Христове Божество, то ми опиняємося з
Церквою, яка є виключно людською структурою, яку можна кроїти і
перекроювати відповідно до своїх смаків і вподобань. В принципі одна і
друга небезпека завжди були присутніми в історії Церкви. І вони завжди
призводили до розколів в Церкві, завжди намагалися зруйнувати Її
єдність. Тому ми маємо постійну необхідність вертатись до нашого
Джерела, вертатись до Христа, вертатись до того що Він нам дав. А
повторю ще раз, Христос нам залишив Церкву Єдиною. І як християни маємо
стреміти до цієї Єдності.
Боже Провидіння поставило наш народ і нашу Церкву в самому центрі
простору, який культурно, цивілізаційно й політично відомий під назвою
“Європа”. Століттями вторгалися в Європу через наші землі орди
кочівників. Століттями наш народ і Церква стояли в обороні
християнського Заходу, самі знемагаючи під ударами супротивників. Наша
Церква переходила через періоди різноманітних чужинецьких владарювань,
періоди переслідувань і більш-менш спокійні часи, коли вона могла
розвиватися. Увесь цей історичний процес залишив свої відбитки на її
обличчі й ідентичності. Але три компоненти, що творять її ідентичність,
завжди залишалися присутніми в її житті: вірність Христові, вірність
єдності Христової Церкви та вірність народові, серед якого вона звершує
своє післанництво.
Наші предки зустрілися з християнською Благовістю на самих початках
місійної діяльності Церкви Христової. Тому вже Тертуліян міг писати, що
холодні краї Скитії горять полум’ям Христової віри. Від самих початків
існування Церкви зéмлі нашої Батьківщини щедро политі кров’ю мучеників
за Христа: тут у Криму св. папа Климент І мученичою кров’ю засвідчив
свою вірність Христові; тут і сарматські мученики, яких ґотський король
Ґерманаріх дав убити за віру римську; тут і ісповідницьке свідчення св.
папи Мартина І; тут і сонм мучеників та ісповідників, часто безіменних,
чия кров стала насінням для нових християнських поколінь нашого народу.
У плавильному котлі історії на наших теренах змінювалися етноси й
народи, кожен з яких залишив свій слід у культурі, ментальності й вірі
нашого народу, витворивши тим самим унікальність нашої ментальності й
нашої культури. Тому Церква, шукаючи шляхів поширення Христової віри в
нашому народі, шукала і зрозумілих йому форм та способів. Адже від самих
своїх початків Церква Христова, несучи Благовість воскреслого Христа
різним народам у конкретному часі, конкретному просторі й конкретній
культурі, набирала різних форм, видозмінюючи свої обряди, але
залишаючись вірною Христовій науці, суті євангельської керигми.
Так певної ідентичності набрала і наша Церква. Нам не треба
заповзятливо вдаватися до пошуків власної ідентичності, постійно
озираючись на окрики здевальвованих теологів Заходу чи Сходу. Ми не
маємо права страждати хворобливим перенаголошуванням власної східності
чи католичності – ми мусимо бути самими собою, тобто східними
католиками. Ми вже маємо Богом дану ідентичність, тому не мусимо марно
витрачати час та зусилля на її пошуки. Ми маємо святий обов’язок,
покладений на нас Божим Провидінням: бути самими собою, жити своїм
життям – життям повної єдності християнських Сходу і Заходу. І саме на
нас, греко-католиках, лежить обов’язок усвідомлення власної
унікальності, усвідомлення того, що наша Церква зберігає лик неподіленої
Церкви Христової перших християнських століть, і не просто зберігає
його, як у музеї, а живе цим ликом і розвиває його.
Та не завжди легко навіть нам самим розгледіти цю реальну іконічність
нашого християнського життя і досвіду. Нашарування вікової історії
зробили своє.
Тому й нам, неначе вмілим реставраторам, треба уважно, делікатно і
водночас наполегливо знімати кіптяву століть, вміло розрізняючи
нашарування від оригіналу, щоб християнський світ міг добре бачити цю
ікону, яку представляє йому наша Церква. Але це не означає, що впродовж
реставраційних робіт храм нашої Церкви має бути закритий та ізольований.
Ні. Якраз навпаки – наново переживаючи досвід усвідомлення власної
іконічності, наша Церква покликана жити повнокровним життям
християнської спільноти.
Українська Греко-Католицька Церква, як я про це вже казав, демонструє
християнському світові реальну, можливо не зовсім досконалу, зате
життєздатну та функціонуючу модель християнської єдності. Цю єдність
Церкви Христової наша Церква завжди розуміла насамперед як видиму
єдність із Престолом св. апостола Петра в Римі. Адже в першому
тисячолітті християнства покликання, завдання, роль пап як наступників
св. Петра були зрозумілими, і цього ніколи християнський загал не ставив
під сумнів.
Питання папства стало дискусійною темою в Х–ХІ століттях через
людські амбіції, однак для нашої Церкви цей видимий знак служіння папи
Римського завжди був важливим. Наша Церква, попри різні непорозуміння,
часто-густо інспіровані нашими сусідами, завжди перебувала в єдності з
Апостольським Престолом, а тому ніколи не сумнівалася в авторитеті
Святішого Отця. Так само, як і у своєму функціонуванні вона ніколи не
переставала дотримуватися головних засад Вселенської Церкви.
Ми ніколи не забували, що ми – Католицька Церква і одночасно Східна,
тому давали свідчення єдності, всіляко змагали до неї. І сьогодні
мусимо, зберігаючи свою католицькість і східність водночас, засвідчувати
ту потребу єдності. Для “сучасного” греко-католика це радше звучатиме
як заклик до того, що треба створювати якісь комісії чи провадити якісь
конференції для особливих екуменічних діалогів. До такого розуміння
підштовхує менталітет сучасного українського суспільства. Та насправді
всі ми добре усвідомлюємо, що якимись конференціями, комісіями,
зібраннями справу християнської єдності не вирішити. Самим своїм буттям
ми маємо взивати до єдності, вказувати до неї шлях.
І це є важливим імперативом нашого сьогодення. Бо виглядає на те, що
останнім часом, попри значний розвиток екуменічного діалогу, прагнення
до єдності в Церквах, які включені до цього діалогу, якось пригасло,
притупилося. Сьогодні на перший план вийшла не єдність, а толеранція,
тобто розуміння, що Бог усіх провадить до спасіння. Отож навіщо ще
шукати якусь форму єдності? Навіщо обтяжувати себе пошуком істини? Легше
усіх гамузом відправити з чистою совістю в рай, де буде досконала
єдність кожної людини з Богом і досконала єдність людей між собою.
Такий менталітет не виражає християнських переконань, бо християнин,
який живе своєю вірою, усвідомлює ненормальність розколів у
християнстві; це радше менталітет постмодерної доби, яка усе старається
релятизувати, ба більше – і саму істину проголосити відносною. І деякі
християнські Церкви, хоч і зберегли Апостольське преємство (принцип
церковного права, відповідно до якого ієрархія Церкви спадкоємно
восходить через низку рукоположень (хіротоній) до апостолів, поставлених
самим Ісусом Христом) та Святі Тайни, все ж потрапили, здається, на
гачок постмодерністського релятивізму. Виглядає на те, що вони забули
про важливість єдності, про яку молився Господь і до якої ми маємо
змагати. Схоже, вони забули, що Христос пролив свою кров не тільки за
спасіння кожної окремо взятої людини, а й за те, щоб розпорошених дітей
Божих зібрати в одно (див. Йо. 11: 52).
Якщо ми знаємо, що поділи – не від Бога, адже Бог – Той, що
справедливо єднає, а диявол – той, хто підступно ділить, то розуміємо,
що змагання до єдності лежить на відповідальності усієї Церкви Божої, а
не якоїсь одної групи чи конфесії. До того ж кожен якоюсь мірою
винуватий у втраті первісної єдності Церкви Христової. А отже, у гріхові
розколу треба всім каятися і навертатися до єдності, тому кожна Церква
мала би взивати саме до цього. Але це не так просто, як виглядає.
Християни вже звикли до того, що окремо існує Православна Церква, окремо
– Католицька. Але це не є нормальним станом. І саме наша Церква самим
своїм буттям свідчить, що Церква – роз’єднана, хоч покликана прагнути до
єдності. Саме тому доводиться бачити болісні реакції православних на
існування УГКЦ.
Відомо, що православна сторона в екуменічному діалозі довго ставила
умовою подальшого екуменічного зближення між Православною і Католицькою
Церквами саме розформування Східних Католицьких Церков. Ті, що кажуть
про себе, що вони шукають єдність, за всяку ціну прагнули відірвати від
єдності тих, хто уже цю єдність здійснив. Навіть для простої людської
логіки це –незбагненний факт. Ще більш дивовижними виглядають заяви про
те, що в теперішніх умовах унія не може бути шляхом досягнення єдності.
Справді дивовижно. Адже за всі ці роки, відколи існує розкол, ніхто
інакшої моделі єдності так і не запропонував, тобто такої моделі, яка б
дійсно функціонувала. Явно фантастичні проекти є просто димовою завісою
або породженням хворобливої уяви.
Отож ті, що “відважно” засуджують унію, засуджують те, що вже довело
свою життєвість і функціональність як спосіб досягнення єдності між
християнами. І це засудження робиться за відсутності тих, чий історичний
спадок, чиє коріння і саме існування проголошено історичною помилкою.
Очевидна неморальність такої позиції є цілком зрозумілою навіть не
заангажованим у цьому дійстві людям. Водночас не пропонують нічого
нового чи кращого, хіба що якісь туманні перспективи на віддалене
майбутнє. І це потрібно постійно наголошувати.
У радянські часи наша Церква дорікала комуністам самим своїм буттям,
оскільки свідчила, що вони живуть недобре, що їхня ідеологія не є
нормальною. Виглядає, що і православний світ має таке негативне
ставлення до нас із тієї самої причини: ми свідчимо йому про потребу
повернутися до нормального стану, до єдності Церкви. Зауважте, що навіть
до римо-католиків православні не мають такого негативного ставлення і
значно легше їх зносять. Особливо яскравий приклад – територія Росії, де
таки ще терплять римо-католиків, а греко-католиків навіть не хочуть
зареєструвати. Це ілюструє, наскільки наше буття їм дорікає, а вони самі
до кінця цього не усвідомлюють. І це є джерелом їхньої неймовірної
агресії супроти нас.
Зазвичай людина агресивно поводиться, коли відчуває загрозу. У цьому
випадку загрозою для Православної Церкви є наше існування, оскільки воно
свідчить, що їхній стан є ненормальним, що над цим треба працювати. І
річ зовсім не в тому, що ми ліпші: ми маємо в Церкві свої проблеми, над
якими мусимо постійно працювати, але при цьому Бог вибрав нас бути
свідками церковної єдності.
Єдність Церкви, Божого люду – це не відірвана від життя
інтелектуальна забавка невеличкої групки богословів від церковної
політики, які самозакохано сподіваються своїми надзвичайними
богословськими й не зовсім богословськими мудруваннями здивувати увесь
світ. Це – реальна життєва потреба християнського світу. І не відчувати
її як таку може хіба той, хто насправді не живе життям Церкви Христової,
хто не має реального активного зв’язку з живим і воскреслим Господом.
У час, коли для багатьох християн єдність Церкви Божої перестає бути
імперативом їхнього християнського життя, коли багато конфесій
закриваються в собі, неначе сектантські угруповання, думаючи про свої
вузькоконфесійні інтереси, ми, греко-католики, мали б особливо ревно
свідчити про потребу єдності Церков.
Важливо, щоб ми екзистенціально усвідомили, що Вселенська Церква
потребує нас, а ми потребуємо її. Своєю чергою, Римо-Католицька Церква
потребує Православної Церкви, а Православна Церква потребує
Римо-Католицької. Як говорив блаженний Папа Іван-Павло ІІ, Церква має
дві легені, й вона мусить ними повноцінно дихати. А коли одна легеня
присутня тільки в редукованому вигляді, це негативно впливає на весь
організм.
Проте усвідомити себе частиною тієї повноцінної легені не завжди
легко. Відтак ми, греко-католики, дуже часто хочемо бути кимось іншим:
мовляв, якщо ми цілковито уподібнимося до латинників чи до православних,
це вирішить наші проблеми.
Однак, як свідчать приклади з історії, Божий народ має бути таким,
яким його хоче бачити Бог. Сáме функціонування за призначенням є
запорукою успішності народу в Божих очах. Наприклад, відомий єврейський
філософ Мартін Бубер перед Другою світовою війною закликав євреїв не
зрікатися своєї ідентичності, своєї віри та культури. Тоді чимало євреїв
були переконані, що асиміляція серед інших народів буде вирішенням усіх
їхніх проблем з навколишнім світом. Однак Бубер попереджав євреїв, що
асиміляція не врятує їх від утисків і переслідувань; він стверджував, що
євреї своєю присутністю у світі покликані свідчити про Боже існування і
про Його єдність. Друга світова війна показала, що асиміляція не була
здатна врятувати європейське єврейство від трагедії Голокосту, чи, як
кажуть самі євреї, Катастрофи (Шоа).
У нашій життєвій реальності цілком зрозумілим є те, що асиміляція з
іншими – це не те, чого Бог хоче від нас, греко-католиків. Адже якби
така асиміляція була Його волею, то комуністичні переслідування досягли б
своєї мети – греко-католиків просто вже не було б. Але Бог серед цих
жорстоких переслідуваннь – жорстокіших і систематичніших від Неронових –
зберіг нашу Церкву. І цим Він ясно та недвозначно показав Свою волю: ми
мусимо бути тут, у цьому конкретному часі та просторі, свідками єдності
нового народу Божого.
Хочу ще раз і ще раз повторити: наша Церква, виховуючи свій народ
релігійно, цим самим виховувала добрих громадян і свідомих та активних
членів нашого народу. І саме це уможливило Їй протягом століть бути
оплотом нашої національної ідентичності, а часто в умовах чужих,
неприхильних нашому народу держав і чи не єдиним чинником, який зберігав
нашу народну ідентичність, нашу національну самобутність. І зараз наша
Церква, яка клопочеться про покращення власної євангелізаційної
діяльності, щоб донести слово Боже до чим більшої кількості людей,
насправді сприяє відродженню моральності нашого суспільства, яка була
практично знищена довголітнім комуністичним пануванням. Помилково
думають ті, хто уявляє собі, що давши добрі державні закони, створивши
добру правоохоронну систему й суддівство, ми зможемо перемінити
ситуацію, коли корупція, хабарництво, здирництво, беззаконня пронизали
усі пори суспільного і державного організму.
Повірте, нема у цьому світі такої реальності, яку люди були б
нездатні зіпсувати. Без морального перевиховання народу, без
християнського відродження сподіватися на зміни в Україні неможливо. І
саме в цьому місія нашої Церкви є просто необхідною. Нам,
греко-католикам, потрібно усвідомити увесь той потенціал, яким є багата
наша Церква, щоб могти його використати на добро усього народу Божого на
українських теренах і на поселеннях, де мешкає наш народ. Але для цього
потрібно докладати великих зусиль та не давати, щоб різного роду
перепони відбирали у нас наснагу й запал Христової любові.
Джерело: Воїни Христа Царя
ЗАВАНТАЖИТИ текст в (pdf+ocr,18st.,ukr,0,59Mb)
