28.12.2013р. Б. / О. Ломбарді: приклад Папи має поширитися на всю Церкву

Отець Федеріко Ломбарді переконаний, що відмова Бенедикта XVI від служіння на посту Єпископа Риму матиме вплив на наступні понтифікати. Підводячи підсумки 2013 р., глава прес-служби Апостольського Престолу зазначив, що цей жест Папи-емерита "відкрив дорогу" і "можливість", потрібні в епоху, яку переживаємо зараз. Таким чином, за словами о. Ломбарді, в зреченні Бенедикта XVI з посади присутній не стільки особистий аспект, скільки усвідомлення вимог часу, бажання дати "оновлений запал" Церкві.

Єзуїт підкреслив, що Папа Франциск за 9 місяців свого понтифікату вразив весь світ. Причина цього полягає в здатності дати відповідь на найглибші очікування людей. "Я думаю, що він відповів на постійне глибоке очікування всього людства, яке має потребу, бажання любові, людяності, прощення, щирих і близьких відносин, якими будуть розрада і підтримка", - сказав він.

На думку о. Ломбарді, в основному Франциск сконцентрувався на проголошенні любові Бога, Його милосердя, близькості до всіх, Його бажання добра і спасіння для кожного створіння. "Це те, що було зрозуміле завдяки простим жестам і словам , які він виголошував", - сказав прес-секретар і підкреслив, що своїми простими справами Папа виражає любов Бога до всіх його створінь.

О. Ломбарді висловив побажання, щоб великий імпульс оновлення, голошення суті християнського послання, поширився на всю Церкву, став стилем проповідування Церкви. "Папа Франциск дає, в деякому розумінні, приклад, модель душпастриських відносин, яка повинна поширюватися і ставати звичайною у всіх частинах Церкви", - сказав єзуїт.

За матеріалами: http://be.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.12.2013р. Б. / На Донеччині освятили ще один храм УГКЦ

22 грудня 2013 року на свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Святою Анною владика Степан (Меньок), Екзарх Донецько-Харківський УГКЦ, в Краматорську освятив церкву. Храм зведений на честь пророка Іллі і він - повністю дерев’яний. Будівництво храму тривало три роки. А дерево, для зведення церкви привезли із Карпат – місцевості отця-пароха, і за сумісництвом декана Краматорського деканату о.Василя Іванюка.

Чудовий спів хору Катедрального Собору Преображення Христового м.Коломия, що на Івано-Франківщині, підкреслив атмосферу свята. Слід відзначити всіх, хто приклався до побудови цієї сакральної, без перебільшення унікальної споруди, жертводавцям і будівничим. За словами о. Василя Іванюка даний храм не є останнім, а лише черговим із тих, які ми потребуємо і, з Божою допомогою, побудуємо. Він відзначив: «Більше храмів – менше тюрем». 

Прес-служба Донецько-Харківського екзархату УГКЦ

27.12.2013р. Б. / Християни латинського обряду святкують Різдво Христове (video)

Джерело: КІРІОС

26.12.2013р. Б. / Різдвяне послання Патріарха Святослава

Споконвічно від Отця народженому нетлінно Синові, що в останній час безсіменно від Діви тілом народився, Христу-Богові закличмо: Ти, що підняв нашу силу, Святий єси, Господи! (Канон Різдва).

 Христос рождається!

На голос ангела, який пролунав пастушкам серед темної ночі, спішимо ми сьогодні до вбогої стаєнки у Вифлеємі. Тут ми бачимо на руках Пречистої Діви Марії Божого Сина, що прийшов у наш світ як людина. Разом із ними радіємо і дивуємося, оспівуємо і споглядаємо живого й істинного Бога, Який народився в людському тілі та віддає Себе в руки людини як маленьке, ніжне і беззахисне Дитя.

Різдво нашого Спасителя відкриває нам глибини Божественного життя, як також всю правду про саму людину. Той, Хто сьогодні явився в людському тілі, існував ще перед сотворенням світу, бо, як предвічний Бог, споконвічно від Отця народився нетлінно як Син! Це таїнство Божого синівства Ісуса Христа - що само по собі є невимовним і незбагненним! - сьогодні об’являється і проповідується людині. Це свято робить нам доступним божественне синівство, проголошує, що наш Бог-Отець любить нас як Своїх синів і дочок. У Його новонародженому Сині ми переживаємо сьогодні нашу близькість до Бога, таку саму теплу, могутню, реальну та життєдайну, якою є трепетна близькість люблячого батька до свого єдиного первістка.

Вдивляючись в обличчя Божого Дитяти і Його Матері Марії, усвідомлюємо, що свято Різдва дає нам пізнати правду про нашу людськість, про власну людяність, яка стала знаком Божої присутності: «І ось вам знак, – каже ангел до пастушків. – Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах» (Лк. 2, 12). Це Дитя – Сам Бог Ізраїля, що в останній час безсіменно від Діви тілом народився. Це Дитя враз доручає людині, в особі Йосифа Обручника, дивну роль Свого опікуна. У Різдві Христовому ми приймаємо вічного Бога таким, якими є самі. Бо, зазвичай, люди прагнуть, щоб ними хтось опікувався. А тут, у Вифлеємі, Сам Бог, як дитя, є Тим, Ким опікується людська родина!

Людяність, відчуття святості людського життя і пошана до нього - це та зворушлива і спасенна дорога, якою в цю таїнственну ніч Божий Син, як Син Марії, приходить до нашого дому, нашої родини, нашого народу. І ця божественна людяність - боголюдство воплоченого Сина Божого - відкриває нам сьогодні Різдвяну дорогу любові до Бога і ближнього. Святкуючи Різдво разом із подорожніми й безпритульними, солідаризуючись із тим, кого зневажають і чию гідність заперечують, ми, християни, як справжні опікуни та благовісники присутності Бога серед нас, робимо наш світ, наше суспільство більш людяним і гідним самої Людини.

Народження Сина Божого, Відвічного Слова Отця, виявляє, поряд із величчю та славою нашого Бога – Творця і Спасителя, велич і славу людини як вінця всього сотвореного. У Своєму воплоченні Бог виявляє особливу гідність людини, бо втілюється саме в неї – у Свій образ. Святий Іриней Ліонський навчає: «Коли Слово стало тілом, ставши тим, хто був Його образом… то вчинило людину подібною до невидимого Отця через видиме Слово» (Adv. Haer 5, 16, 2).
Прославляючи гідність людської особи, Христова Церква сьогодні співає: «Христу Богові закличмо: Ти, що підняв нашу силу, Святий єси Господи!» Подібно, як прихід на Землю Сина Божого через воплочення стало центром всесвітньої історії, так само пошана до гідності людської особи є осердям істинного, справді людяного суспільства. Церква навчає, що суспільні інститути та їхні лідери повинні поважати кожну людину і їх найпершим завданням є сприяти цілісному її розвиткові. Людина не може бути засобом реалізації економічних, соціальних чи політичних планів, нав’язаних світською владою. Ця влада мусить пильно стежити, щоб обмеження свободи чи будь-який тягар, покладений на особисте життя людини, ніколи не завдавали шкоди її гідності. (Компендіум соціальної доктрини Церкви, п. 131-133).

Кожне суспільство, у якому зневажають людину, не має майбутнього. Джерелом справедливого законодавства та суспільного устрою повинна бути гідність людської особи. Бо саме людина є осердям поєднання дочасного і вічного, Божого і людського, вона є тими дверима до вічності, що їх відкрив у Своїй людяності Син Божий у день Свого Різдва. Тому святкувати Різдво означає тримати відкритими двері наших сердець до гідності людини, особливо немічної і беззахисної, яким є Божественне Дитя на руках Пречистої Діви Марії.

Сьогодні українське суспільство вже вкотре у своїй історії засвідчує, що прагне будувати власне майбутнє на підвалинах християнської віри. Новонароджений Спаситель є сповненням надії всього людства на прихід Царства Божого – царства справедливості, миру і добра. Народження саме такого предвічного Царя миру звіщав ангел, коли казав пастирям: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель» (Лк. 2, 10-11). Як важливо нам у цей історичний момент, на слово благовісника, відчути, що саме Христос є Джерелом нашої радості, і перестати боятися! У Різдві Христовому нехай наша тривога перетвориться на надію, розгубленість і непевність – переміниться на дорогу до Господнього вертепу. У цей Різдвяний день, коли, за словами ап. Павла, сила Божа проявляється в людській немочі (пор. 2 Кор. 12, 9), наше відчуття безсилля перетворюється на усвідомлення власної гідності. За діянням Святого Духа це усвідомлення власної гідності стає силою, що допоможе нам збудувати суспільство, гідне людини. Ось чому ми сьогодні, величаючи силу божественної людяності, співаємо: «Ти, що підняв нашу силу, Святий єси, Господи!»

Дорогі в Христі! У цей радісний день Христового Різдва складаю всім вам сердечні вітання. Віншуючи вам добром і миром, злагодою та добробутом, прагну постукати до дверей кожної української родини! Голосом прадавньої коляди бажаю розвеселити кожне українське серце! Сповіщаючи велику радість про народження нашого Спасителя, хочу зібрати всю нашу Церкву - як в Україні, так і поза її межами, - довкола Вифлеємського вертепу в єдину Божу спільноту!

Відчуймо себе єдиною християнською родиною, в якій сьогодні народжується наш Спаситель. Дорогою людяності та християнської солідарності торкнімося всіх, хто відстоює власну гідність, гідність своєї родини та свого народу! Поділімося нашою Різдвяною радістю з тими, хто знаходиться далеко від рідної домівки, на лікарняному ліжку чи в’язничних нарах. Усі разом, за світлом зірки, спішімо до ближнього, щоб побачити в тілі - Невидимого, в Його убогості - Джерело всякого добра, у немічному – Всемогутнього, - Новонародженого Христа-Бога в обіймах Богородиці.

Христос рождається!
Славімо Його!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
19 грудня 2013 року Божого,
в день Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця

25.12.2013р. Б. / Ліки від подружньої застуди

Багатьох із нас у подружжі супроводжує невпинне відчуття браку часу на те, щоби побути удвох, надто ж якщо виховуємо дітей і маємо роботу, яка поглинає…

 

Ось один із найбільших парадоксів, пов’язаних із подружжям і наші часи: якщо ви й надалі важливі одне для одного, то швидше за все, вам бракує часу для вас самих. Ті подружжя, які не прагнуть проводити більше часу один з одним, певно, вже не кохають один одного так сильно. Відчувають полегшення, коли перебувають на віддалі. Однак багатьом із нас, одружених, бракує часу на те, щоби бути удвох… Дивно: навіть якщо люди незадоволені деякими аспектами свого зв’язку, то прагнуть більше бути разом, аби переконатися, чи може це зробити так, що їхні взаємні стосунки покращаться. 

Чому це так? Бо конкуренція, яка бореться за наш щоденний час, набагато більше асертивна, ніж ми стосовно своїх подружжів. Вище згадувалися діти, які є головними конкурентами у боротьбі за наш час. А ще є праця, розклад дорослої людини, особисте хобі, відпочинок, телебачення й інтернет. Більшість із нас відмовляється від власного подружжя заради комбінації оцих «партнерів життя». 

Подружня застуда

 

Я згадав про страждання через брак спільно проведеного часу. Переважно хтось один із подружжя відчуває його сильніше, ніж другий, і це провадить до того, що мій наставник на подипломному навчанні Роберт Райдер називав «подружньою застудою» — цикл переслідування/віддалення. Це ще називають схемою «прагнення/відступ». Таке з’являється, коли один із подружжя відчуває хронічне незадоволення, викликане недостатньою глибиною зв’язку, і силкується заохотити партнера проводити більше часу разом. (Може йтися і про інші справи: наприклад, про розмови чи секс, — однак час посідає тут центральне місце.) 

Коли сторона, яка чогось прагне, тобто переслідувач, вимагає більшої кількості часу, — той, хто віддаляється, відчуває загрозу втрати незалежності й замикається. Він не тільки не присвячує більше часу, але емоційно ще більше віддаляється. Це викликає страх у переслідувача, який починає сильніше домагатися збільшення спільного часу та поглиблення зв’язку. Це, своєю чергою, викликає паніку в того, хто віддаляється, який побоюється, що компроміс призведе до підкорення необґрунтованим прагненням, отож дистанціюється ще більше. 

Із плином часу деякі версії цього змагання стають у подружжях всезагальними. Найчастіше зустрічається ситуація, коли дружина добивається більше часу, проведеного разом, а чоловік є тим, хто віддаляється. У більшості випадків вдається запанувати над цією схемою раніше, ніж вона стане надмірно руйнівною, однак декому ніколи не вдається виключити її зі свого життя. Сумно те, що той, хто віддаляється, часто щиро хотів би проводити більше свого часу зі співподругом, але ніколи не зумів виразити своє прагнення. 

Якби ти менше працював…

Ще сумнішим є те, що деякі пари ніколи не дивляться на свої подружжя з ширшої  перспективи, аби оцінити, що становить загрозу для їхнього зв’язку. Вони зосереджується на одному виді конкуренції за час, наприклад, на праці співподруга чи його хобі, й ніколи не доходять цілісного бачення ситуації, так аби побачити, з чим вони борються насправді. Стратегії, які вони застосовують, щоб домогтися змін, таким чином, надто спрощені та однобокі: «Якби ти менше працював… менше часу присвячував своєму хобі… відмовився від участі у зустрічі своїх комітетів… менше дивився телевізор… — у нас було би більше часу один для одного». Підтекст такий: «Хтось мусить змінитися, і холера візьми, якщо це буду я!» Пригляньмося деяким досить поширеним конкуренціям до подружнього часу й подумаймо, що можна змінити у цій справі. Деякі з цих ідей можуть не відповідати твоєму досвіду. Вибери те, що тобі пасує, і радій, що інші тебе не стосуються.

 

* Якщо тебе непокоїть кількість часу, який ти проводиш далеко від чоловіка/дружини і сім’ї, то заведи щоденник, у якому будеш періодично записувати, на що ти витрачаєш свій час. Я це зробив недавно, аналізуючи розклад своїх вечірніх та вікендових зустрічей і подорожей минулого року. Тоді я швидко побачив, що присвячую цим заняттям забагато часу зі шкодою для свого подружжя та особистого самопочуття, особливо в деякі періоди року.  Зокрема, я відзначив негативний вплив подорожування у вихідні та домовленостей на вечірні зустрічі частіше, ніж раз на тиждень. Отже, проведи оцінку своєї ситуації, а потім поділися спостереженнями зі своєю половинкою, обговорюючи можливі зміни, які можуть виявитися обов’язковими. Не провадь записів занять співподруга, оскільки це буде сприйнято як нагляд. Якщо неможливо одразу змінити розкладу важливих занять (з огляду на раніше прийняті зобов’язання), то заплануй момент, від якого почнеш приймати інші рішення. Від того моменту, коли я усвідомив, що занадто часто працюю вечорами, я не скасував попередньо усталених домовленостей, але не погоджувався на наступні пропозиції. Розповів дружині про кожну зустріч і про те, чому я на них не погодився, аби вона знала, що я працюю над запровадженням змін, і щоби могла мене заохочувати до цього.

 

* Плануй час для вашого подружжя. Коли я писав докторат, працював, і ми виховували малих дітей, — наш розклад виглядав страшно. Тому ми вирішили у п’ятницю щоранку виходити на спільні тривалі сніданки, після яких трохи часу проводили разом. Цей щотижневий спільний час допомагав нам «триматися разом» доти, доки вже можна було щось виправити у розкладі наших занять.

 

* Якщо інші вимоги поглинають ваш подружній час, то нагадуй собі, що через це ти багато втрачаєш, і говори чоловікові/дружині про свої докори сумління з цього приводу. Невисловлювання твого жалю або перепрошень є одним із найчастіших приводів, через які друга сторона почувається поставленою в тінь інших занять.

 

* Краще використовуй час, який маєш у своєму розпорядженні. Більшість із нас не використовує у повній можливості обмеженого часу, який ми  маємо. Можна значно покращити своє подружжя, впроваджуючи зовсім невеликі зміни.

 

* Якщо ти — той, хто переслідує, то уникай ниття про обов’язковість більше часу проводити разом. Питання своїх занепокоєнь і турбот, пов’язаних із цим, порушуй у принагідний час, у якусь спокійну хвилину, представляючи його радше у категоріях надії, яку ти пов’язуєш із вашим подружжям, а не повертаючись до цього невпинно у формі критики на адресу пріоритетів твоєї половинки.

 

* Якщо ти той, хто віддаляється, то дай собі відповідь на питання щодо того, якими є твої надії, пов’язані з цим подружжям, і від чого залежатиме їх сповнення. Старайся думати про ваше подружжя радше в активний бік, аніж у категоріях оборони перед необхідністю знайти більше часу для спільного проводження. І старайся мислити творчо, про краще використання часу, яким у вас уже є.

 

Якщо ніщо з цього не допоможе, то може виявитися, що у вас серйозна проблема з використанням часу. Іншими словами, можливо, що ваш стиль життя перебуває в суперечності з тим подружжям, якого б ви прагнули для себе. Якщо дійдете такого висновку, то заохочую вас розглянути можливість певних змін у галузі вашої професійної діяльності, зацікавлень або інших елементів, що поглинають ваш час та енергію. 

Пам’ятай про подружню присягу в контексті «полишення всього». Це може стосуватися полишення того, що забирає ваш час і поглинає ваші думки. Не тільки позашлюбний зв’язок становить загрозу для подружжя. Це може бути також проблема часу.

 
Вільям Дж. Догерті, deon.pl


Джерело:   КРЕДО

24.12.2013р. Б. / П’ять історій про час і чекання

У житті все якось так влаштовано, що ми постійно на щось або на когось чекаємо. І при цьому постійно повторюємо, що не для цього нас було створено, і що очікування — це найгірше, що лиш може трапитися. Вже легше робити нелюбу роботу, спілкуватися з ким нецікаво, вчитися, коли ліньки, але тільки не чекати. Певна, кожен навіть має свій рейтинг почекалень, у якому одна позиція гірша за іншу: лікарня, держустанова, пошта, аптека, магазин, інтернет (а що, низька швидкість передачі даних справді не одного доводить до шалу, сама свідком), важливий дзвінок або лист, відповідь на запит, і ще тисячі великих і малих очікувань. 

 

Очікування буває різним. Хтось чекає на нове життя, а хтось на смерть, хтось на хороші новини, а інший — на вирок. Одні чекають терпеливо і радісно, інші  нервово і з гнівом. А чи саме очікування, як стан, узагалі має в собі якийсь сенс, чи це просто чергова життєва незручність? Ось вам мої п’ять не зовсім повчальних історій про час і чекання. 

Історія про день народження

 

У мене є кілька знайомих, які народилися на Святвечір або Різдво. Тобто 24-25 грудня або 6-7 січня. Це мій своєрідний клуб за інтересами, бо зі мною все так само: щороку всім на думці того дня 12 пісних страв, а мені — подарунки, еге ж. І ми з людьми, народженими під Різдво сходимося зазвичай на одному: як же це непрактично, народитися такого дня. По-перше, мало хто пам’ятає; по-друге – для іменинника ніхто не має часу; по-третє — мало подарунків (або й узагалі немає), а ще — як мінімум на одне свято в році менше. І це не згадуючи про гучне святкування для тих, кому замість святкового пирога доводиться їсти кутю, або про можливість влаштувати цього дня вечірку чи вийти з друзями на гульки. 

Але ж очевидна справа, що не будеш ти тут конкурувати з єдиним і винятковим Різдвяним Іменинником. Тому рік за роком повторюється той самий сценарій, і врешті-решт до цього звикаєш. І тоді як інші очікують від свого дня народження сюрпризів, тортів і подарунків — ти даєш собі спокій і взагалі перестаєш очікувати від «того» дня чогось особливого. 

Й ось тільки недавно я подивилася на справу з нової перспективи: з перспективи моєї мами, і може трішки з перспективи самої Богородиці. Вагітність — це досить довге (40-тижневе) чекання. День за днем, тиждень за тижнем. Чекання часом спокійне і радісне, часом тривожне, чекання терпеливе і вдумливе; чекання, яке має величезний Сенс. Чекання, яке неможливо скоротити і бажано не пришвидшувати. Народитися на Різдво — це символ дуже-дуже особливого очікування наших мам, коли Різдво того одного-єдиного разу відбулося для наших родин настільки дослівно, наскільки це тільки можливо. Хіба можна після такого думати про якісь подарунки, знаючи, що ти сам і є подарунком? 

Історія про студентів і лекції

 

Часу немає. Ані теперішнього, ані минулого, ані прийдешнього. Щороку, коли аналізую зі студентами фрагмент зі «Сповіді» святого Августина на тему часу, після слів про неіснування часу бачу на їхніх обличчях іронічні недовірливі посмішки. І щоразу, коли терпеливий Августин все ж пояснює, про що йому йдеться, і таки доводить, що час — це всього-на-всього рух і зміна реєстрована кимось на свій суб’єктивний спосіб, — на обличчях проступає щось, що, можливо, і не назвеш осяянням, але точно розумінням. 

Час не існує, тож має не існувати й чекання, але в цьому мої юні генії вже не такі згодні з Августином, особливо в моменти, коли нетерпеливо позирають на годинники, вираховуючи, скільки ще хвилин залишилося до дзвінка. Тоді настає час на оповідки про Ейнштейна і теорію відносності, і про те, що час минає інакше для того, кому цікаво, і для того, кому нудно, для того, хто поспішає, і для того, кому нічого робити або кортить робити в цю хвилину щось зовсім інше. На щастя, лекції відміряються не рівнем цікавості матеріалу, а стандартними хвилинами і годинами, тому навіть найнудніша лекція все одно закінчиться через півтори години, що не може не тішити. 

Історія про правильні порції часу

 

Останнім часом у різного штибу популярно-наукових виданнях постійно натрапляю на матеріали про тайм-менеджмент. Час — це цінність, якою треба навчитися правильно розпоряджатися. Бо час — це і гроші, й відпочинок, і робота, і взагалі наше все. Його можна марнувати, а можна використовувати правильно; його можна мати для себе, а можна для інших. Словом, тут немає коли і на що нетерпляче чекати: лови час і встигай використати, бо просіється, як пісок крізь пальці, що й не помітиш. 

І починаються поради: розмовляючи по телефону, не сиди, а стій, — швидше завершиш розмову (заощадиш час!), до магазину ходи зі списком необхідних речей — швидше все купиш (заощадиш час!), сплачуй рахунки через інтернет — не стоятимеш у черзі в банку/на пошті (заощадиш час!), пиши списки справ, які треба зробити, — більше встигнеш (заощадиш час!), купуй різдвяні подарунки заздалегідь — не чекатимеш у довжелезній черзі до каси в переддень свята (заощадиш час!), купуй напівфабрикати, пери в машинці-автоматі — заощадиш час, час, час! Бо час не іграшка, тут потрібний серйозний науковий підхід. 

От тільки якось так виходить, що чим старанніше плануєш, чим більше встигаєш, чим ретельніше продумуєш, що ще можна було б зробити за формулою два або три в одному, — тим катастрофічніше бракує… часу! Бо можна ще б це і оте, ще так і сяк, а коли, якщо доба має лише якихось 24 години? Ну, але спати можна менше, для цього є кава, з родиною менше бачитися — вистачить задзвонити, відмовитися від непотрібних зустрічей і занять, є ж речі важливіші. А зрештою, багато з чим можна почекати — до канікул, до відпустки, до старості… 

Історія про збирання каміння

 

«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.» (Проп 3, 1‑8) Для мене ці вірші з Книги Екклезіяста — це одні з найдивовижніших слів у Старому Завіті. Квінтесенція мудрості у найповнішому значенні. 

Здавалося б, очевидні речі: на все всій час, на все своє місце, кожна річ має свій порядок, а подія — темп розвитку. Не очевидне одне: ці слова насправді стосуються не подій, а саме очікування на них, і то не будь-якого, а правильного очікування. Геніальний тайм-менеджмент — внутрішньо погодитися на відповідний стан речей у собі, в інших та у світі навколо. Навчитися ставитися до всього, що відбувається, зі спокоєм. Осягнути мудру рівновагу в усьому, на що присвячуємо свій час і зусилля. Не стільки піддатися круговерті подій, скільки вміти втриматися осторонь тієї круговерті. Очікувати. Активно але з дистанцією. Бути чуйними і вміти зрозуміти, коли саме і на що саме надходить відповідний час. 

Історія про чотири тижні

 

Інколи пробую збити з пантелику моїх студентів і лукаво запитую, чи чотири тижні — це багато. Зазвичай у відповідь чую одне і те саме обережне: залежить, для чого. Виявляється як їх послухати, то для приготування до заліку такої кількості часу мало, для інтенсивного навчання — забагато (хто ж стільки витримає над підручниками!). Ось такий парадокс. Чотири тижні — це саме стільки, скільки призначає Матінка Церква на приготування до одного з найбільших літургійних свят: Різдва Христового. 

Цього часу має вистачити на все. Передусім на те, щоб пройти більш чи менш інтенсивний курс очікування, званий Адвентом. Рік має близько 53 тижнів. Кілька з них — це наші канікули або відпустка, кільканадцять — чверті чи семестри, тиждень різдвяних або великодніх свят, кількадесят звичайних тижнів і кілька особливих, наприклад, тижні посту. Чотири тижні перед Різдвом — особливі. Це новий початок (хоча могло би здаватися, що кінець, адже закінчується календарний рік), бо саме ці тижні розпочинають літургійний рік у Церкві. Початок нового відліку, який настає в тиші, зосередженні і радості. Це як ситуація посіяного зерняти, яке завмерло, щоби пробудитися до нового життя. Назовні ще нічого не видно, але яка титанічна праця всередині! 

Встигнути приготувати до Різдва: себе (сповідь), близьких (подарунки, листівки), дальших (поділитися з потребуючими), свій дім (оздоби і святкове меню), свій храм (яселка, вистрій), місце праці (передріздвяні зустрічі та святкові вітання). Якщо згрубша, то це все; якщо в деталях, то це — непочатий край роботи. Але перед тим, як взятися до діла, є одна умова: треба призупинити всі свої двигуни і провести дефрагментацію свого внутрішнього стану. Позбирати до купи все те, що насправді має значення, відкинувши все те, що другорядне і пусте. Порозкладати на свої місця всі пріоритети, переглянути набір основних цінностей і не побоятися додати туди щось нове. Ну і чекати. Бо Різдво ще не зараз, воно аж за чотири тижні. А поки що тихо і радісно очікуємо, бо в житті найбільше цінується те, на що довелося насправді терпляче почекати. 

 Оксана Ошовська

Джерело:   КРЕДО

23.12.2013р. Б. / Перший в історії Церкви папський документ білоруською мовою

Святіший Отець Франциск написав білоруській віруючій Ядвізі Пастернак, відправивши також перший в історії Церкви папський документ білоруською мовою.

Папський документ вручив Апостольський нунцій в Білорусі архієпископ Клаудіо Гуджеротті під час візиту у парафію Воздвиження Святого Хреста у Вілейці 22 грудня.

«Пані Ядвізі Пастернак з вдячністю за усе те, що Ви зробили і робите для Церкви. Прошу Вас молитися за мене. НехайГосподь Бог благословить Вас, Богородиця завжди Вас оберігає. Франциск», - пише Святіший Отець.

Для Білорусі це історичний момент, тому що уперше громадянин Білорусі отримує приватний лист, підписаний особисто Папою Римським.

Як зазначив Апостольський нунцій, через цей добрий і дуже важливий жест, Папа Франциск в особі Ядвіги дякує тим усім людям, які під час переслідування Церкви захищали віру, часто ризикуючи власним життям.

Джерела: www.catholic-media.org

Воїни Христа Царя

22.12.2013р. Б. / Блаженніший Любомир: ну, що то за люди в "Беркуті"?

Розмова з Любомиром Гузаром, главою УГКЦ (2001-2011)

— Слава Ісусу Христу! Мене звати Мар’яна, я хотіла б поговорити з Вами про Майдан.

— Слава навіки! Я — Любомир, теж хотів би поговорити про Майдан.

Так почалася наша розмова з Блаженнійшим, про яку ми домовлялися від початку Євромайдану. Екс-глава УГКЦ має дуже сміливу позицію. Попри вік, він виходить на сцену, пише звернення до молоді й зберігає віру в позитивне вирішення ситуації. Любомир Гузар розповів, що молиться особливо за тих, хто нині застосовує силу, бо ці люди особливо нещасні. Але про все за порядком.

— Блаженніший, Ви пам’ятаєте той момент, коли наша влада вирішила призупинити перемовини про підписання Угоди про асоціацію з ЄС? Що Ви тоді відчули?

— Добре це пам’ятаю, бо відчув розчарування. Тривалий час ми тільки про це й говорили, минув понад рік після так званого парафування угоди. А тут ні з того ні з сього уряд зупиняється на цьому шляху. Коли президент летів до Вільнюса, я думав, що він підпише угоду. Бо чого ще було їхати? Це була хвилина розчарування, прикра хвилина. У тому значенні, що ми готувалися до того, що от-от це станеться, але раптом усе змінилося. Гадаю, що Майдан — це дуже гідна відповідь народу на дії влади. Вийшовши на вулиці, люди заявили, що це для них є дуже великим розчаруванням.

— Чи Ви підозрювали, що українці можуть розпочати акції протесту?

— Щиро скажу, ні. Особисто про це не думав. Може, ті, хто добре знає психологію нашого народу, чи учасники подій 2004 року здогадувалися про такий сценарій, але я був заскочений. А пізніше дуже радий з цього.

— Ви опублікували лист до молоді. Чому вирішили звернутися саме до наймолодших представників Майдану?

— На мою думку, вони є головною групою. Молодь це все почала, відчула й зрозуміла, що треба діяти. Я відчув, що її треба привітати. Слід визнати, що молоді люди зробили щось дуже добре. Було дуже багато негарних жестів з боку влади, а вони все ж витримали це й маніфестують далі. Тут розходиться про одну річ (я так це бачу): молодь не «проти» чогось, а «за» зміни в Україні. Дехто думає, що це — заклик до Європи, немовбито рай на землі, але це не так. Студенти висловили бажання стати ближче до Заходу головно тому, щоб перевести мудрі й виважені зміни в українській системі життя. Мені подобається цей виважений підхід. Дехто каже: «Європа й Україна», але це неправильно, є Західна Європа й Україна. ЄС — це не вся Європа. В підсумку ми побачили чудовий жест молоді. Не хочу применшити вкладу дорослих, які підтримали молодших, щоб змінити країну.

— Чи зрозумілі в такому разі для Вас дії влади? Чому 30 листопада вирішили влаштувати силовий розгін? Це була демонстрація сили, яка насправді засвідчує слабкість?

— Влада абсолютно скомпрометувалася. То прикро сказати, але вона має кров на руках. Як мені казали, там били молодь, били безпідставно. Взагалі слід задуматися, чи це колись потрібно? Пролита кров не залишається без помсти. Маю на увазі помсти не людської, тут уже порядкує Господь Бог. Бо помста вже належить не до людей. Ця подія залишиться в нашій пам’яті, навіть я, коли про це згадую, розумію, що ця дата залишиться чорним днем у нашій історії.

Зараз не пригадаю конкретного випадку, коли сила була б доречною. Напевно, тоді, коли на «Беркут» нападають, але тут молодь не шукала війни. Тепер ці події інтерпретують вчено й мудро, роблять великі дослідження, проте мені здається, що вони дуже сумнівної якості. Це залишиться дуже гіркою хвилиною.

— Коли стоїш на Майдані, що кілька хвилин можна почути телефонні розмови: «Мам, усе добре, не переживай. Коли приїду, ще не знаю». Як можна заспокоїти батьків, які хвилюються нині за своїх дітей?

— Цілком природно, що батьки хвилюються. Але мені здається, що повторів 30 листопада не слід очікувати. Влада вже так себе показала негативно й нещасливо, що навряд повторить такі дії. Нині намагаються причепити комусь ярлик відповідальності за скоєне. Я часами теж думаю: ну, що то за люди в «Беркуті»? Це мусили бути чоловіки дуже низького інтелектуального рівня, бо нормальна людина так не повелася б. Мені аж дивно. Тим паче, що вони били не чужих, а своїх. Також там були присутні польські журналісти, і в Польщі дуже засудили таку поведінку.

— Багато людей тепер боїться бути учасником Майдану, бо до їхніх друзів приходили з СБУ, міліція викликала на розмову. Як розвіяти сумнів тих, хто нині наляканий?

— Іван Павло ІІ часто нагадував: «Не бійтеся!». То є система диктатури, яку ми успадкували від Радянського Союзу, бо там також людей тримали у страху. Так виходить, що наша влада діє дуже короткозоро, глупо, і це аж прикро. Мені неприємно говорити про те, що наша влада так знеславилася. Навіть у Львові до студентів УКУ дзвонять із СБУ. То до чого ми докотилися? Чи це повторення Радянського Союзу? Не дивуюся, що люди бояться, до вас можуть прийти й можуть бити. Мені цитували жахливу річ: на чоловіка напав «Беркут», він отримав 63 удари!

Останні кілька тижнів відкрило нам дуже багато про Україну. Від цього можна тільки плакати, бо на весь наш народ падає тінь. Не знаю, як люди виправдовуються за скоєне зло. Не дивно, що вони бояться, бо сила страху в незнанні, у тому, що ми питаємо: «Якби що...». Слова Івана Павла ІІ «не бійтеся» інколи легше сказати, але треба зібрати в собі всю силу, щоб страх подолати.

— Навколо української влади нині дуже багато негативу, люди її просто ненавидять. На плакатах можна побачити навіть порівняння з Чауческу. Наскільки така агресія небезпечна?

— Це — реакція на таку поведінку. Не означає, що все робить президент, але на нього як гаранта Конституції падає відповідальність. Кожна людина може помилятися, проте ми все-таки хотіли б, щоб поведінка глави держави була доволі бездоганна. Звісно, ці порівняння неприємні.

Не можна ненавидіти людину, але й не можна замовчувати правду. Треба співчувати, що у влади є така поведінка, яка людей провокує на такі порівняння (йдеться про порівняння з Чаушеску, — «Газета»). Треба ґрунтовно змінити напрям дій. Не віднині й не відучора українці мають недовіру до влади. І тепер, коли сталося стільки неприємних речей, президент і влада мусять зробити кроки, які будуть дуже видними й щирими, щоб загоїти недовіру. Ми як українці хотіли б бачити якнайкраще, але нині кожному з нас прикро.

— Наскільки важливо для революції мати сильного лідера?

— На Майдані, цілком природно, люди хотіли б бачити сильну особистість, яка давала б надію. Шукають людину, яка мудро й спокійно повела б народ. Ми не шукаємо революції і крові, а прагнемо здорових змін. Схоже, політичні провідники не мають достатньої довіри, щоб провадити людей. Вони говорять добрі речі, але особистість не дає достатньої довіри. Може, вони зуміють піднестися на понадпартійний рівень, підростуть духовно, побачимо.

Брак єдності — ось проблема, яка нині є серед людей. Це — наслідок політики, яка тривала довго. Ми не бачили свідомих дій, які дали б відчути, що ми — один народ. Різного роду політики свідомо підкреслювали різницю походження та проживання. Людей класифікували як фашистів, щоб загострити незгоду між ними. Тепер їмо плоди короткозорої політики.

— Блаженніший, якби Ви були молодшим, то вдягли б теплу куртку й пішли б нині на Майдан?

— Я ж не знаю. Це дуже теоретично, можу твердити, сказати те, що треба сказати, але чи справді пішов би? Дай Боже, щоб мав моральну силу піти. Мені тепер, старому чоловікові, зробити це дуже складно. І не хочу робити із себе дешевого героя. Якби були такі обставини, хотів би зробити те, що слід, але не хочу вдавати... Це була б не щира відповідь, а лише гарні слова без достатніх доказів. Я не мав у житті нагоди показати геройство.

— Й останнє, про що я Вас запитаю: що порадите людям, які стоять на Майдані, і тим, котрі вагаються, чи їхати туди?

— Треба поважати людей, які роблять жертву задля того, у що вірять. Кажу про тих, хто свідомо пішов на Майдан, а не тих, які поїхали шукати пригод. Вони там у дуже нелегких обставинах, але зберігають рівновагу духу. Легко зламатися, коли почуєш про напади. Проте люди стоять, я подивляю наш народ! Щиро скажу, що молюся, щоб Бог підтримував їх у бажанні нести тягар задля загального блага. Таким людям належиться пошана, і певний, що милостивий Господь їх нагороджує. Від себе кажу щирий привіт і найкращі побажання, щоб люди це витримали. Надіємося на щасливе закінчення.

   Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на GAZETA.LVIV

Джерело: КІРІОС