27.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Тм.2,11–19:  «Коли ми з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити»

Що означає померти із Христом? Це означає померти для життя, цінностей і скарбів, які пропонує цей світ. Бачимо, не осуджуючи нікого, що люди живуть так, немовби це життя ніколи не закінчиться, так, немовби вони не будуть вмирати. Ніби єдина ціль цього життя – шукати щастя тут, на землі, та що б нагромадити якнайбільше багатства. 

Але знаємо, що жодна людина, яка прийшла на цю землю, не затрималась на вічно. Коли ми, живучи на землі, починаємо жити з Господом, а не цінностями цього світу, то вже тут стаємо учасниками життя вічного. Тоді вмираємо до життя земного й народжуємось до вічного. 

Виходячи з цього, зрозумілим стає подвиг мучеників, які не боялись, коли їм відбирали життя через їхню віру в Бога. Бачимо, вони були свідомими, що є причасниками вічного життя. Їм не було страшно, що хтось відбирає це тимчасове життя. Спитаймо себе, наскільки ми вмерли із Ісусом Христом для цього життя і наскільки ми з Ним живемо життям вічним?

*** 

Лк.18,2-8:  «Тому, що ця вдова мені докучає, я її обороню»

У нашому житті деколи трапляється подібно, як у цій притчі: хтось нам набридає, мучить нас, скиглить, просить. І навіть якщо ми не хочемо нічого робити для цієї людини, то все одно відповідаємо на її прохання хоча б тому, щоб та особа перестала докучати. 

Бачимо у Євангелії, що суддя, який був нечесним, ні Бога не боявся, ні людей не соромився, таки допоміг бідній вдові, але не через свою доброту, а тому, що ця вдовиця була настирлива. Господь хоче показати на цьому прикладі, що коли недобра людина може допомогти іншому, то скільки більше для нас може зробити наш Бог, який є справедливим, милосердним, добрим, всепрощаючим… Якщо ми знаємо, яким є наш Бог, то чи можемо сумніватися, що Він оборонить тих, які постійно взивають до Нього? 

Згадаймо, чи ми просимо Бога, «докучаємо» Йому своїми проблемами, стукаємо, взиваємо. Якщо наші молитви короткі та невитривалі, то, напевно, те, що ми просимо, нам не дуже потрібне. Тож будьмо витривалі в наших молитвах до Бога, і наша витривалість завжди й повсякчас неминуче приноситиме свої плоди. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.01.2018р. Б. / Преподобних Отців наших в Синаї і Раїті убитих

Преподобних Отців наших в Синаї і Раїті убитих

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 2: Від слави світу втекли ви і до тихого пристановища переставились кров'ю мучеництва і постів трудами увінчані, тому й явились мучеників і преподобних співгромадянами.

Діялося це в пустелі, поблизу гори Синай, тієї самої, на якій Мойсей розмовляв з Богом і де отримав скрижалі з десятьма Божими заповідями. Серед дикої, скелястої пустелі, в обителі на горі Синай та в іншій обителі, віддаленій двома днями дороги, в пустелі, званій Раїта, проживало багато монахів відлюдників. Там пустинножителі провадили ангельське життя, споживали лишень дикі плоди, а хліба не їли зовсім, упродовж тижня молилися в своїх печерах, а в суботу ввечері сходилися до спільної церкви, цілу ніч перебували в молитві, а в неділю, після богослуження і святого причастя, поверталися до своїх печер. Близько 371 р. в один день на обидві обителі напали дикі сарацини й убили в них по 40 слуг Божих. Вела їх спрага золота, вони думали, що монахи мають великі статки. 

У пустелі Раїта наставником монахів був святий Павло. Коли він довідався, що наближаються сарацини (було то поганське плем’я, що жило в пустелі над Червоним морем), зібрав усю братію і запалив їх гарячими словами до великого подвигу, до мученицької смерти. “Ми кожного дня, – говорив він, – готуємося до смерти. А якщо Господь Бог хоче нині звільнити нас з кайданів цього бідного життя, то чи маємо сумувати і плакати? Ні, ми повинні тішитися і дякувати Богу. Тому віддаймо себе Божій опіці і сміло чекаймо смерти!” 

І серед монахів панувала радість велика, що ось вони гідні будуть постраждати за Христа, віддати душу за Нього й отримати вінець вічної слави. Сарацини перелізли через високий мур, що оточував церкву, і першим убили старця монаха Єремію, бо той не хотів їм показати настоятеля обителі. Тоді святий Павло сам став перед ними і сказав: “Я той, за кого питаєте. Золота і достатків у нас нема; усе майно наше – ось ця стара одежу”. Розлючені погани схопили його і мучили цілу годину, стріляли в нього з луків, а в кінці розтяли йому голову надвоє. Потім вдерлися до церкви і вирізали всіх монахів, крім трьох, які чудом спаслися. 

Та кара Божа не довго дала чекати себе. Буря, яка піднялася в часі цього злодійства, розбила кораблі поган-мучителів, що стояли при березі, а мешканці поблизького міста Фаран напали на них і всіх вибили до одного. Потім принесли з домів своїх дорогі одежі, укрили ними тіла св. мучеників-монахів, і поховали в спільному гробі. 

У п’ятому столітті сарацини знову напали на обитель Синайскої гори. Ці події описує святий Ніл. Погани вбили тоді багато монахів і їх наставника Теодула. Так само звався і син святого Ніла, що прийшов з ним на гору Синай, щоб прийняти монаше життя. Ніл під час нападу сарацин утік з разом з іншими монахами, і цим врятували собі життя, а сина Теодула погани забрали в полон і хотіли принести в жертву ден- ниці, котру уважали за свого божка, та потім передумали і продали його в неволю до міста Єлюзи. З допомогою мешканців міста Фаран монахів, що потрапили в поганську неволю, звільнили. Теодула викупив єпископ Єлюзи і відпустив на волю. 

Друге мучеництво святих слуг Божих на горі Синай відбулося також 14 січня і Церква того дня поминає пам’ять всіх мучеників, убитих у тих пустелях.

Згідно з грецькими джерелами, вже за імператора Диоклетіяна, близько 310 р., на горі Синай проживали відлюдники, тоді-то вперше напали на них сарацини і всіх убили. Так кров святих мучеників обильно зросила те місце, та попри все кількість монахів, що тут, серед пустелі, каялися у своїх гріхах або усамітнювалися в печерах, щоб уберегти себе від нагоди до гріха, зовсім не зменшилась. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Пт.1,1–10:  «Благодать вам і мир хай збільшується через спізнання Бога й Ісуса, Господа нашого!»

Знаємо, що навіть навертаючись й усвідомлюючи для себе потребу покаяння і важкість гріха, не легко його побороти, змінити свої недоліки, змінити свій спосіб життя. Дуже часто багато працюємо, а результати незначні, давні пристрасті нас потягують, рани серця болять з новою силою, а гріх, навіть очевидний, тяжко викорінити зі свого життя. 

Часто наше змагання триває не тільки днями, а й місяцями та роками. Усе наше життя – це те змагання, в якому поборюємо свою гріховну природу. Однак апостол нам вказує дорогу, лише йдучи якою можна переборювати все негідне в собі, – пізнання Бога. 

Якщо ми наближаємося до Бога, то в нас збільшується сила і спроможність перемагати наші спокуси, недоліки і вади. Тільки з Богом ця боротьба має сенс. Тож зростаймо в Бозі, щоб сповнюватися Його силою!

*** 

Мр.13,1-8:  «Вважайте, щоб ніхто не обманув вас»

Ісус Христос явив правду про Бога, дарував нам спасення, і від Нього цю Добру Новину світом понесли апостоли. Від апостолів прийняли єпископи, священики, усі християни – і так триває дотепер. Саме та неперервна тяглість нашої віри, яка виходить від самого Господа, свідчить, що наша віра правдива. 

У світі люди шукають Бога навпомацки, а буває, що, знайшовши, так своїми мудруваннями викривлюють віру, що за нею вже немає правдивого Бога. Тому християнам дуже важливо дбати й пильнувати, щоб ніхто не обманув нас, щоб ми самі не обманулися. Мусимо пильнувати свій християнський шлях постійно, як за компасом, перевіряти, наскільки наш спосіб думання про Бога, наше розуміння Церкви, святих Таїнств, молитви адекватні до того, що передав нам Ісус Христос. 

У цьому завжди була важливість церковної традиції – пильнування джерел. А ті джерела сягають самого Христа. І саме правдива наука робить нас кращими, лагіднішими, люблячими, добрішими, здатними прощати. Господь каже, що за плодами пізнають, чиї ми діти. Так і правдивість тої науки, яку маємо, те, наскільки вона сягає Ісуса Христа, завжди видно за плодами нашого життя. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.01.2018р. Б. / Cвятих мучеників Єрмила і Стратоніка

Cвятих мучеників Єрмила і Стратоніка

Тропар, гл.4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 4: У водах блаженний кінець разом прийняли ви, мудрії, в них Веліара зануривши благодаттю Бога нашого, Мученики, тому вінці, як побідоносні, прийнявши, радуєтеся з ангельськими ликами, з якими імнас поминайте.

Було то за часів гонителя християн царя Ліцинія, а діялося в горішній Месії. На суд Ліцинія приведено було диякона Єрмила, і той визнав себе служителем Бога. Тож наказав мучитель бити його за це залізом по обличчю, а святий мученик голосно молився в часі муки, і коли закінчив молитву, то з неба озвався голос: “Амінь!” Кати задерев’яніли, онімів зі страху імператор, й наказав кинути святого у в’язницю, сторожем якої був Стратонік, таємний християнин. Наступного дня мучитель наказав бити св. диякона Єрмила по животі і роздирати його тіло гострими гаками. Побачив це. Стратонік, тоді його серце запалало спрагою мучеництва він і став голосно визнавати Христа. За це Ліциній наказав його роздягнути і довго бити палицями, а потім обох святих мучеників велів кинути до в’язниці. Це була остання ніч їхнього дочасного життя, і вони провели її у молитві, просячи Господа про витривалість у Христовій вірі. А коли настав день, то з ним почалися нові муки. Тіло святого Єрмила кати роздирали так, що аж було видно серце і нутрощі, а він у тих муках не припиняв молитися; у цьому наслідував його і святий Стратонік. Під кінець їх обох загорнули у великі сіті й утопили в ріці Дунаї. їхні тіла християни знайшли за кілька миль нижче, поблизу міста Сінґидон, і чесно поховали. Було то близько 309 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.4,12–5,5:  «Усі ви вдягніться в покірливість одного супроти одного»

Часто ми живемо так, щоби якось ствердитися, заявити про себе. Нам боляче, коли понижують нас на посадах, коли нас принижують, відкидають. Господь пропонує зайняти цілковито інакшу поставу – одягнутись у покірливість. 

Гарне слово – одягнутися. Якщо ми в щось одягаємось, то носимо це на собі. Так, якщо ми покору одягаємо, то вона повсякчас із нами. І в кожній ситуації, коли навіть хтось до нас несправедливий, нечесний, але ми з покорою це сприймаємо, то наші стосунки матимуть зовсім інший розвиток, аніж будемо бунтувати і злоститись. 

Хтось помилився, і ми покірливо це сприймаємо, хтось нагрубіянить, а ми не відповідаємо взаємністю. Потім, коли ми помилимось, хтось сприйме це також з покорою. Справді, це були б милі Богові стосунки. Тож зростаймо в покірливості одні до одних, щоб наслідувати Ісуса Христа!

*** 

Мр.12,38-44:  «Ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх»

Звичайно, можна дивуватися, як убога вдовиця, яка вкинула лише дві лепти, кинула більше за всіх. А відповідь дуже проста: вона кинула все, що мала і що дав їй Господь. Те, що для інших було дріб’язком, для неї було всім маєтком. Ті, що віддавали значно більше, віддавали надмір багатства. Без розуміння, що все, що в них є, належить Богові, без Його волі вони б цього не здобули. 

У нашому житті важливо бачити за тим усім, що ми маємо, Божий дар. Та служити Богові всім тим багатством, яке від Нього отримали. Часто думаємо собі: коли б ми були багатші, мудріші, побожніші, сміливіші, освіченіші чи щось інше, от тоді ми могли б робити щось важливе. Однак уміймо тим, що маємо, тим, на що ми здатні зараз, служити Богові. Насправді Господь не потребує від нас чогось особливого, а лише стільки, скільки в наших силах. 

Даймо Богові все, що можемо і на що спроможні, і це буде нашою найбільшою пожертвою! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.01.2018р. Б. / Святої мучениці Тетяни

Святої мучениці Тетяни

Тропар, гл.2: Агнцю пречистому і пастирю слідуючи, агнице словесна Татіано, мисленних звірів не злякалась ти, але знаменням хреста озброївшись низложила їх остаточно і увійшла єси в загородь небесну у якій пом'яни і нас, мученице Христова многочудна. 

Кондак, гл.4: Світло у стражданні твоєму возсіяла єси, страстотерпице, кров'ю своєю прикрашена, як голубиця красна до небес злетіла єси, Татіано, тому моли завжди тих, які тебе почитають. 

Батько святої Тетяни був високим царським урядником в Римі, й водночас таємним християнином. Тетяна пожертвувала своє дівицтво Богу і цілковито віддала себе молитві й добрим ділам. А що життя її було для всіх прикладом благочестя і чесноти, то поставлено її диякони- сою. У житії святого Григорія Ниського ми вже говорили про дияконіс та їх обов’язки. Свята Тетяна віддалася усім серцем виконанню покладених на неї обов’язків, а життя її стало ще світліше, ще більше гідне того, щоб бути взірцем. У кожній справі вона старалася про те, щоб зростала слава Божа, а жінок, яких навчала правд віри, застерігала від гріха як найбільшого зла. І Бог нагородив чесноту дівиці, бо удостоїв її ласки прийняти смерть за Христову віру. За правління неповнолітнього імператора Олександра Севера його урядники почали переслідувати християн, у Римі мучитель Улпіян велів привести до себе Тетяну. І тут, на суді, у стражданнях святої дівиці Бог показав свою велику силу. Дві поганські святині Аполона і Діяни завалилися, коли кати хотіли завести туди святу мученицю. Одні мучителі її впали трупом, а інші навернулися, прийняли Христову віру і за це загинули від меча. Свята Тетяна без скарг зносила всі муки; кати били її, викололи їй очі, та Бог уздоровив святу дівицю. Різали її тіло бритвами, а замість крови (як свідчить благочестиве передання) з ран потекло молоко. Роздирали її тіло залізними гаками, кинули її левам, а ті не тільки не накинулися на неї, а як пси лизали їй ноги. А вогонь навіть не торкнувся її одежі. Врешті-решт святу Тетяну та її батька стяли мечем. Сталося це близько 225 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.4,1–11:  «Насамперед майте велику любов один до одного»

У своїх стосунках до інших бачимо, як часто ми нарікаємо, що нам приділяють мало уваги, часу, що до нас нікому не має справи, що ми самотні, що нас залишили. Іншими словами, просто скаржимось, що нас не люблять. 

У Євангелії ми ніде не натрапимо на те, що християни мають вимагати від когось любові. Навпаки, Господь каже, щоб ми найперше любили інших. Тоді діятиме ефект бумеранга: коли обдаровуватимемо інших любов’ю, вони в цій любові розцвітатимуть і так само даруватимуть свою любов нам. 

Спробуймо дати іншим те, чого прагнемо самі. А даючи любов, ніколи не помилимось. Любов – це те, чого прагнуть усі люди!

*** 

Мр.12,28-37:  «Будеш любити ближнього твого, як себе самого»

У християнському житті ми часто звертаємо увагу на любов до ближнього, говоримо про те, що кожну людину нам посилає Бог, що кожну людину маємо обдаровувати любов’ю, що кожну людину маємо зустрічати, немовби самого Бога… І це правда. Так мало б бути в нашому житті. Але в цьому Євангелії Господь каже нам дуже важливу істину: можливість любити ближнього приходить тоді, коли людина навчиться любити саму себе. 

Що означає любити себе? Це не ставити себе в центрі як когось особливого ¬– така поведінка радше свідчить про егоцентризм. Любити себе – значить, найперше, прийняти себе як дар Господній, тим, ким я є, зі всіма своїми талантами, зі своїми плюсами, мінусами, позитивами й негативами, вадами – це є я. Таким мене створив Господь. Коли навчимося бачити за своєю особою Бога, який дав нам буття, навчимося вміти приймати себе, то почнемо відкривати в собі ті чи інші риси, про які не замислювались і яких належно не сприймали. Тоді за тими рисами будемо відкривати Бога. І лише тоді зможемо любити іншу особу, розуміючи, що її теж створив Бог і в Його очах вона не менш цінна, ніж я. І якщо я зумію прийняти себе таким, яким мене створив Господь, і побачити за своїм буттям Бога, тоді лише стану спроможний прийняти й полюбити інших. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.01.2018р. Б. / Преподобного Теодосія, спільного життя зачинателя

Преподобного отця Теодосія, спільного життя зачинателя

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив,* і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди,* і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Теодосіє, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 8: Насаджений у дворах Господа твого,* зацвів Ти красно преподобними твоїми чеснотами* і умножив Ти дітей Твоїх у пустині,* напоюваних струями твоїх сліз,* стадоначальнику Божий божественних дворів.* Тому зовемо Тобі:* Радуйся, отче Теодосіє. 

Святий народився близько 423 р. у Кападокії. Його батько називався Проєресій, а мати – Євлогія, мешкали вони в селі, що звалося Маґаріяс. Родичі посвятили сина на службу Богові. Уже з дитинства він відзначався великим благочестям, а що мав гарний і милозвучний голос, то був призначений церковним читцем. Однак душа його рвалася до життя, яке найбільше і найшвидше запевнює спасіння – до життя пустинного. Тож, скріплений молитвою, він рішився покинути світ, і помандрував до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, а потім сховатися від людей і віддатися цілковито молитві і розважанням Божих правд. 

Біля Антіохії він відвідав святого Симеона Стовпника (пам’ять його вшановуємо 1 вересня). Духом Божим упізнав святий святого; Симеон Стовпник, хоч не бачив його ніколи, назвав його на ім’я і сказав йому стати на свій стовп. Після спільної молитви він поблагословив Теодосія і провістив йому, що той буде наставником багатьох монахів та самітників. 

Поклонившись святим місцям, Теодосій осів на горі Сіон при побожному старцеві Логині і, слухаючи його поради, зростав у чеснотах та досконалості монашого життя. 

Згодом він усамітнився й осів при новозбудованій церкві Пресвятої Богородиці, яку звела благочестива Гликерія. Однак суворе життя молодого літами святого Теодосія привернуло увагу вірних і вони стали збиратися при його печері. Благочестивий юнак боявся, щоб людська похвала не навела на нього спокусу гордости, тому він потай покинув те місце і вирушив до Вифлеєму. Тут він замешкав у яскині, де, згідно з переданням, заночували три царі, коли “іншою дорогою” поверталися додому. Тридцять літ прожив тут слуга Божий, і ніхто не знав про нього. А було те життя сповнене терпінь, бо впродовж цього часу він не споживав хліба, а підкріплювався фіґами, зіллям і корінцями. Однак, за волею Божою – що ж бо діється без неї, – прийшло до нього спочатку кілька, а потім щораз більше учнів, які бажали при ньому зростати в досконалості. Слуга Божий не опирався цьому, став він їх навчати і провадити до досконалости, Він високо цінував послання і навчання святого Василія Великого, якого вже тоді всюди почитали як святого. Пам’ятаючи слова святого Василія, що “найбільша мудрість захована у пам’яті про смерть”, він розважав над цими словами сам і кожного дня нагадував своїм учням. А найбільше нагадував їм про останні речі: смерть, суд, небо і пекло. Знав він, що той, хто часто думає про смерть, помре у Божій ласці, а хто за життя боїться суду, тому після смерти суд той страшний не буде. Хто часто думає про небо, той запалає спрагою осягнути вічну небесну нагороду, а думка про пекло оберігає душу від найбільшого зла – від гріха. А щоб думка про останні речі ще більше їх зворушила, святий Теодосій наказав викопати гріб, аби, споглядаючи його, пригадували собі, що чоловік є порох і в порох обернеться. 

“Браття мої, – так навчав святий Теодосій, – задля любові Господа нашого Ісуса Христа, потрудімося для наших душ. Згадаймо всю марноту такого короткого життя на цьому світі і подумаймо про життя майбутнє. Не лінуймося, нехай наші дні не минають в неробстві, не відкладаймо на завтра доброї постанови, щоб зненацька не заскочила нас смерть, коли не матимемо добрих діл, щоб не прогнали нас з оселі радості і щоб ми не заплакали над своїм злим життям тоді, коли вже буде запізно. Покаяння тоді не принесе жодної користі, а найліпший час для такого покаяння – зараз. Тут покаяння, а там нагорода; тут труд і терпіння, а там радість. Тут ми ховаємося за Божою довготерпеливістю, а там пізнаємо Його справедливість, коли воскреснемо: одні на життя вічне, а другі на вічну муку”.

З часом кількість учнів постійно зростала, і святий Теодосій побудував монастир (там, де вказав Йому сам Бог, у тому місці вугілля в кадильниці само від себе почало тліти), а при монастирі чотири церкви, дім для вбогих і прочан (богомольців), а також шпиталь для монахів, що були опановані злим духом, а в часі єресей і відступництва таке траплялося часто. Монахи в цьому монастирі жили за правилом святого Василія Великого, яке запровадив у життя преподобний Теодосій. Саме тому його називають “спільного життя зачинатель”. Монахи спільно мешкали, спільно молилися і трудилися, спільно Споживали їжу. Крім молитви, вони займалися різними ремеслами. Як ми вже згадували, у монастирі було чотири церкви, в одній правилося богослуження грецькою мовою, в другій молилися монахи Бесси, що походили з північних наддунайських сторін, в третій – вірмени, а в четвертій – ті, що каялися, і біснуваті. Однак у неділі і свята всі сходилися разом до святого причастя. Невдовзі набралося там понад 700 монахів, а народ з усіх сторін поспішав сюди на прощу. 

Було то в Квітну неділю. Зібралося маса народу, а прогодувати такий здвиг людей не було чим – монастирська комора геть спорожніла. Однак святий Теодосій сказав народові сісти рядами, а монахам піти до порожньої комори. Ті прийшли в комори, а там повно хліба, помноженого чудесним способом як знак того, що не можливе у людей, то можливе у Бога. Подібним чином святий слуга Божий наситив народ також і вдруге, а сталося це в празник Успення Пресвятої Богородиці. 

Преподобний Теодосій управляв своїм монастирем з лагідністю, любов’ю, і ніколи гнівом і гостротою, бо знав, що любов збирає всі серця. Патріярх Солюстій настановив його над усіма монахами цілої Палестини, а було там монахів понад 16000. Та прийшов час, що задля слави Божої і оборони Христової Церкви і віри мусив святий Теодосій покинути свій монастир. Імператором тоді був Анастасій, єретик, котрий явно тримав сторону євтихіян і переслідував вірних синів Церкви Христової. Єретики-євтихіяни навчали, що Ісус Христос мав лишень одну природу – Божу – і був тільки Богом, а не Богочоловіком, і що Він яко Бог страждав і помер. Прибічником цієї єресі був і сам імператор Анастасій. Він знав, яку вагу має слово преподобного Теодосія, тому, щоб переманити його на свій бік, послав святому велику суму грошей золотом. Слуга Божий прийняв дар і роздав убогим, але коли цісарські посли почали намовляти його до злого, до відступництва, він, обурений, написав цісареві листа, в якому виказав йому його єресь, а сам сповістив своїх монахів, що настав час боротьби за чистоту віри, і пустився до Єрусалиму. Прибувши туди, він у церкві, без страху, прилюдно проголосив, що той, хто не визнає рішень усі чотирьох вселенських соборів (останній з них, Халкедонський 451 року, засудив єресь Євтихія), – єретик і виклятий святою Церквою.

А треба знати, що святий старець мав тоді вже 94 роки. В Єрусалимі він зібрав у церкві священиків і монахів на нараду. Тоді-то якась жінка, що мала тяжку, невиліковну рану на груді, діткнулася його одежі і стала в тій хвилі здорова. Бог дав йому силу творити чуда. І став святий Теодосій ходити по цілій Палестині і всюди поборювати єресь. Анастасій засудив святого на вигнання, та невдовзі безбожний імператор помер, а преподобний старець міг спокійно повернутися до свого монастиря. Дорогою вступив він до монастиря блаженного Маркіяна, а дізнавшись, що у монахів нема навіть зернятка збіжжя на хліб, у чудесний спосіб враз наповнив порожні комори пшеницею, так, що не можна було зачинити дверей. 

Іншим разом, коли гусінь і сарана нищили в Палестині всі посіви, святий Теодосій зробив знак хреста і сарана відлетіла, а гусінь вимерла. Якось дійшло до війни між греками і персами. Грецький полководець Кирик прийшов до преподобного Теодосія за благословенням і попросив у нього його волосяницю. Одягнений у неї, він переміг персів, і весь час упродовж битви, як сам казав, бачив поруч себе святого Теодосія. Таких чудес святий творив дуже багато. Одного разу до монастиря, в якому жив преподобний, прийшла жінка з сином, а той, угледівши святого Теодосія, вказав на нього, голосно промовивши: “Мамо, оцей старець врятував мене в криниці, він тримав мене, щоб я не пішов під воду”. Тоді мати припала до ніг слуги Божого і розповіла таке: “Синочок мій бавився на обійстю і через необережність свою упав до криниці. По якомусь часі ми розглянулися і, на диво, знайшли його сидячого поверх води. Він розказав нам, що якийсь старець-монах зійшов до нього, взяв за руку та тримав над водою. І ось я обійшла з хлопцем чимало монастирів, щоб хлопець упізнав того, хто врятував йому життя, аж Бог довів мене щасливо сюди”.

Бог дав ласку святому бачити духом те, що діялося за сотні миль. Так, незадовго до своєї смерти, св. Теодосій сказав дзвонити в дзвони, коли зійшлися всі монахи, він мовив до них: “Моліться, браття, бо Бог тяжкий допуст зіслав на Схід”. Слова святого Теодосія справдилися, того дня в Антіохії стався страшний землетрус, від якого під руїнами загинуло кількадесять тисяч народу. 

За рік до смерті святий Теодосій тяжко захворів, страшні болі переносив з якнайбільшою терпеливістю, віддавши себе волі небесного Отця. За три дні, поки помер, він, зібравши й поблагословивши братію, провістив свою смерть, й у відповідний час, з молитвою на устах, передав душу свою в руки небесного Отця. Тіло його поховано у Вифлеємській яскині, в тій самій, де колись літами проживав, а гріб його прославився багатьма чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.3,10–22:  «Хай ухиляється від зла і добро чинить»

У житті ми часто залежимо від різноманітних зовнішніх обставин. Часто бачимо, що не самі керуємо собою, а ті чи ті обставини впливають на нас. Наше поступування часто є детерміноване іншими людьми й обставинами. 

Але Господь вказує, щоб, незалежно від обставин і поведінки інших людей, ми завжди уникали зла й чинили добро. Погодьмось, що ми часто себе виправдовуємо, якраз покликаючись на обставини, що не могли зробити щось добре. Однак кожні обставини без винятку залишають нам можливість вибору.

Тож не шукаймо виправдань, але в будь-яких обставинах нашого життя уникаймо зла і завжди чинімо добро!

*** 

Мр.12,18-27:  «Він Бог не мертвих, а живих»

Кожен християнин старається молитися вранці та ввечері, ходити до храму Божого в неділі та свята, сповідатися, причащатися. Але разом з церковним життям, життям християнина, часто в нас є ще інше життя – наша робота, друзі та інше. Часто ці два способи життя зовсім інакші, можливо, навіть протилежні. Немовби для нас Бог є в храмі чи на особистій молитві, а десь-інде – у сім’ї, серед друзів, на роботі, в маршрутці – ми про Нього забуваємо. 

Але, як каже Євангеліє: «Він Бог не мертвих, а живих». Коли ми віримо в Господа, то ця віра має оживати повсякчас, у будь-яких обставинах нашого життя ми мали б засвідчувати, показувати, виявляти своє християнство, мали б чинити все по-християнськи. Наше християнство мало б усюди й повсякчас плодоносити. 

Тому спитаймо себе: чи для нас Бог є лише Бог у храмі й на особистій молитві? Чи в кожну мить нашого життя про нас можуть сказати і по нас побачити, що ми християни і люди віри, для яких Бог завжди актуальний, важливий і живий? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.01.2018р. Б. / Cв. Григорія, єп. Ниського; Преп. Дометіяна, єп. Мелетинського; Преп. Маркіяна, пресв. та екон. Константинопільського

Cвятого Григорія, єпископа Ниського

Тропар, глас 1: Оком душевним чуваючи, святителю, пастирем чуйним явився ти світові, і жезлом мудрости твоєї, і теплим заступництвом твоїм всіх злославних відігнав єси, як вовків, стадо неушкодженим зберіг, Григоріє всемудрий. 

Кондак, гл. 3: Божественний ієрарх церкви і премудрості тайногласник цінний, тверезий ум ніський - Григорій з ангелами ликуючи і насолоджуючись божественним світлом, молиться безперестанно за всіх нас. 

Григорій, рідний брат Василія Великого, був йому братом не лишень тілом, але й у дусі і святості. Народився близько 331 р. в Кесарії Кападокійський, по закінченні студій став учителем філософії і риторики та одружився з дівицею Теозвою. Була то жінка надзвичайно чеснотлива, Григорій Богослов називає її “доброта Церкви, прикраса Христова, справді свята жінка”. І тут сповнилася стара і правдива приповідка, що добра жінка виведе чоловіка на найліпшу дорогу. Так і Григорій, за прикладом своєї жінки, став чим раз більше віддалятися від світу, прийняв чин духовного читця, а опісля, за порадою святого Григорія Назіянзина, прийняв священство і посвятився, разом з жінкою, молитві й добрим ділам, живучи в невинності й чистоті, як брат з сестрою. Теозва була дияконисою. Дияконисами обирали жінок зрілого і щирого благочестя, богомільних і душею відданих Богові. Вони мали доглядати за церковною утварю, навчали жінок, що готувалися до таїнства хрещення, вони доглядали хворих, роздавали милостиню, для жіноцтва були тим, чим диякони – для чоловіків. У найдавніших поученнях єпископові доручається таке: “Вибери дияконису вірну і святу, щоби служила жінкам. Бо так трапляється, що не всюди можна послати диякона, власне, коли йдеться про навернення жінок; там треба послати дияконису”. 

Коли померла Теозва, ми не знаємо. Однак, у всякому разі, вона не пережила чоловіка. Перед 371 р. Григорій Богослов, який часто писав листи до святого Григорія, і навіть упоминав його, коли той, ще світським чоловіком, занадто заглиблювався у світські науки, той Григорій написав покійній св. Теозві (Церква зачисляє її до лику святих) посмерну епітафію; “Теозва, вірний товариш великого Григорія, покрилася тут святою землею, вона була опорою жінок благочестивих і передчасно полишила це життя”. 

У 371 р. святий Василій, тоді вже архиєпископ Кесарії, під святим послухом, наказав святому Григорію прийняти гідність єпископа міста Ниси, що за 8 миль від Кесарії. Тут святий Григорій багато натерпівся, бо в місті було повно аріян, єретиків, які підбурили проти єпископа, ревнителя за чистоту Христової віри, самого намісника того краю, Димостена. Він став переслідувати святого Григорія, навіть наказав його ув’язнити, однак Григорію вдалося уникнути в’язниці. На його місце аріяни поставили єпископом єретика. Святий Григорій, за прикладом апостолів, ходив від міста до міста та навчав, боронив Христову віру, виявляв та соромив злобу аріян. Таке життя святого було сповнене убогости і небезпек, але для слави Божої воно було дуже хосенне. Григорій Богослов так писав тоді до святого Григорія: “Добро, яке ти поширюєш, є тривке, хоч сам ти не маєш тривкого місця”. 

Лишень 378 р., по смерті імператора-аріянина Валента, коли його наступником став імператор Гратіян, святий Григорій повернувся до Ниси. Однак Господь і далі випробовував його. Помер святий Василій, рідний брат, слава і світило Церкви. А вже через вісім місяців святий Григорій закрив очі на вічний сон своїй сестрі, святій Макрині (пам’ять її вшановуємо 19 липня). Померла свята, життя якої і смерть були живим прикладом для всіх вірних. Останні години перед смертю вона присвятила розмові про душу і воскресіння, цю розмову, після смерти сестри, Григорій Ниський описав в окремій книзі. 

Поховавши її, поцілував порох гробу, в якому спочивали святі батько і мати його, Григорій, сумний і заплаканий, утішаючись лишень згадкою про благочестиве життя сестри (яке сам описав), повернувся до своєї отари. Того самого року в Антіохії відбувся помісний собор єпископів. Собор вирішив послати святого Григорія до Аравії і Палестини, де він запровадив мир і спокій серед тамтешніх християнських громад. Під час цієї подорожі, як рівно ж і перед смертю, святий Григорій поклонився місцям, де проживав, навчав, творив чудеса і страждав Ісус Христос. 

На Другому Вселенському соборі, що відбувся 381 р. у Царгороді, Григорій Ниський найбільше спричинився до того, що той Собор доповнив символ віри, який з того часу звався Нікео-Царгородський. Крім того, він збагатив Церкву численними посланнями, в яких боронив Божество Сина Божого і Святого Духа перед єретиками, писав про чесноту дівицтва, проповіді і науки, де наводив описи життя багатьох святих. 

І так цілковито посвятившись на службу Церкві, проживши життя, сповнене терпінь і добровільного убожества, святий Григорій Ниський помер близько 394 року. 

Заслуги його перед святою Церквою були такі великі, залишені твори були так мудрі і корисні, що Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський, відбувся 787 р.) назвав святого Григорія Ниського Отцем Церкви. Нині перед престолом Всевишнього він вимолює і для нас тієї великої ласки, щоб і ми після смерти оглядали Божу досконалість і щоб осягнули Царство небесне. 

__________
У той самий день

Преподобного Дометіяна, єпископа Мелетинського

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 1: Священства помазанням богоданим прикрашений, отче, вияснив ти його божественними ділами чеснот і божественним послухом Христові і завершивши біг свій кличеш з ангелами: слава благоутробію Твоєму Спасе, слава царству Твоєму, слава промислові Твоєму, єдиний чоловіколюбче. 

Батько святого називався Теодор, а його, мати – Євдокія. Жили вони за правління імператора Юстина II (5І8-527). Невдовзі після одруження Дометіян овдовів, і тоді він цілковито посвятився службі Богові, віддавшись молитві і покуті. У 30 років він став єпископом Мелетинської Церкви, в Малій Азії, в тому самому місті, де першим мучеником був святий Полієвкт, життя якого ми описали вище. А був святий Дометіян кревняком імператора Маврикія, і цар радився з ним у багатьох справах, одного разу навіть послав його в з посольством до персів, щоб помирити їх. із греками. Святий єпископ урядував, з поміччю Божою, якнайліпше, за що імператор наділив його великим багатством, котре владика роздав убогим. Коли у 602 р. імператора Маврикія було замордовано, святий Дометіян заопікувався його дітьми, та не довго, бо сам невдовзі, у 603 р., помер. Григорій Великий в одному з листів до святого Дометіяна хвалить дуже його ученість, розум, ревність і суворість життя. 

__________
У той самий день

Преподобного Маркіяна, пресвітера та економа Константинопольської Церкви

Жив святий за часів правління імператора Маркіяна і його жінки, святої Пульхерії, був він з дуже багатої родини, що проживала в Римі. Та для того, хто усе своє щастя бачить у Бозі, навіть найбільші багатства є ніщо.. Так і святий Маркіян не дбав про розкіш, яку можна купи ти за гроші, а пішов до Царгорода, де на березі моря, при церкві святої Ірини, молився, постив, спав на голій землі та проливав потоки покаянних сліз. Опісля патріярх Геннадій висвятив його на пресвітера і зробив економом, тобто управителем маєтку і доходів патріяршої (великої) церкви святої Софії. Як священик Маркіян славився своїми чеснотами, а особливо милосердям. Бувало таке, що він останню одежу знімав із себе і давав бідному. Була в Царгороді церква святої Анастасії, де раніше проповідував Григорій Назіянин і своїми проповідями поборов аріянську єресь, котра тоді охопила була майже все місто. Коли ж та церква ось-ось мала завалитися, то святий Маркіян на свої гроші побудував нову, величаву церкву. Одного разу, саме в день святої Анастасії, одна жінка впала в тій церкві з бічного хору і забилася. Святий Маркіян помолився над нею і воскресив її до життя. Іншого разу, коли в місті сталася велика пожежа, і вогонь вже добирався до церкви святої Анастасії, святий Маркіян вийшов на вежу в єрейських ризах та з Євангелієм в руках, гаряче помолився, і Бог вислухав його – молитва святого погасила вогненне море. Також він навернув до покаяння і чесного життя багато блудниць і мав силу над бісами, котрі, боячись його молитви, втікали перед ним.

Задумав святий також відновити, а точніше, наново відбудувати церкву святої Ірини над морем, і то за свої гроші. Він почав будову, але не докінчив її, бо Господь покликав свого слугу до себе по вічну нагороду. Церкву святої Ірини закінчила цісарева Верина, жінка Лева І. Помер святий Маркіян близько 480 р., похований був у монастирі святого Йоана Хрестителя, при церкві святого Мокія. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Пт.2,21–3,9:  «Ми, що його синяками зцілились»

Синці, а тим паче рани – це щось неприємне для нас, те, що з’являється після травм, катастроф, воєн. Ми завжди хочемо ці рани якнайшвидше вигоїти, щоб вони зникли, щоб повернутись до здоров’я. 

Але в історії спасення бачимо, що через рани Ісуса Христа, через Його страждання, терпіння і розп’яття, що, за людським сприйняттям, неприємне, хтось інший оздоровлюється. Господь терпить, а людина зцілюється. Господь страждає для того, щоб ми ставали здоровими. Це велика тайна, з одного боку – терпіння, а з другого – оздоровлення. 

Через терпіння та страждання Ісуса Христа ми стали здоровими, цілісними, переміненими. У нашому житті дуже часто терпіння і страждання мають сенс тому, що дають нам нагоду оздоровлення. Роблять нас учасниками того спасіння, яке Бог вже дарував нам через свої страждання. Спробуймо на всі наші терпіння, страждання і невигоди подивитись як на нагоду для нашого зцілення в контексті терпінь і страждань Ісуса Христа!

*** 

Мр.12,13-17:  «Послали до Нього декого з фарисеїв та іродіян, щоб Його впіймати на слові»

Можемо пригадати собі досвід будь-якого гріха в житті кожного з нас. Коли робимо певний проступок, то в той момент завжди знаходимо собі виправдання. Достоєвський писав, що коли для людини не існує Бога, то вона з усього може себе виправдати. Бачимо, що в сучасному світі люди можуть виправдати будь-які ідеології, багато з них вже існувало чи існують, багато ще повстає. Бо ж коли для людини немає Бога, то вона може все виправдати, все собі дозволити. 

Фарисеї та іродіяни з цієї ж причини хотіли піймати Ісуса Христа на слові, щоб якусь обмовку чи недолік припасувати на підтвердження своєї ідеології. Знаємо добре, що, аби себе виправдати, завжди можна знайти якісь фрази, вирвані з контексту, навіть у свого опонента. 

Тому вдивляймося в наше життя: що ми шукаємо? Чи ідеології, яка виправдовувала б наше життя, чи шукаємо понад усе Бога і Його святої волі? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.01.2018р. Б. / Cв. мученика Поліевкта; Преп. Євстратія Чудотворця

Cвятого мученика Поліевкта

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Полієвкт,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 4: Коли Спас у Йордані прихилив голову, сокрушились глави зміїв, відсічена ж голова Полієвкта посоромила лукавого. 

В Малій Азії, у місті Мелитині, жили два римських воїни. Один з них на ім’я Ніярх, був ревним християнином, а другий, його найщиріший приятель Полієвкт, був ще поганином, хоч через часті бесіди з Ніярхом він уже знав основи християнської віри і знав Святе Письмо, котре обидва спільно читали. Полієвкт мав дружину Павлину і одного сина, а тесть його на ім’я Фелікс був суддею, призначений переслідувати християн. А саме тоді цар-кровопивця Валеріян заповів нове гоніння проти віри Христової і велів по всіх містах оголосити накази, що хто не поклониться поганським божкам, того буде передано на муки. 

Ніярх, як ревний християнин, готувався до смерти, однак жаль стискав його серце, що найкращий приятель Полієвкт залишиться сам і, наляканий переслідуваннями, не прийме Христової віри. Та невимовна доброта Божа! Полієвкту у сні явився сам Ісус Христос, Він зняв з нього військові обладунки, накинув на плечі світлий плащ і дав йому крилатого коня. Коли Полієвкт прокинувся, його серце палало любов’ю до Спасителя; він швидко побіг до Ніярха і все розповів йому, а насамперед про свою готовість постраждати за Христа. І на словах він не зупинився; пішовши в місто, Полієвкт перед багатьма людьми плюнув на царський декрет і подер його на шматки. 

Його зразу ж схопили і повели на суд, стоячи перед судом, став він славити Ісуса Христа, і тим голосніше, чим сильніше били його кати. Не допомогли ні вмовляння тестя, ні плач жінки, святий мученик стійко зносив страждання, славословлячи святу віру, а суддя засудив його на смерть від меча. На місце страти він ішов радісно. А коли у натовпі побачив свого приятеля Ніярха, з яким вони постановили віддати життя своє за Христа, то сказав до нього: “Прощай і кріпися, а пам’ятай за наш обіт!” Упала під мечем голова святого Поліевкта, він прийняв хрещення кров’ю, бо водою він не був хрещений. А треба знати, що той, хто, не будучи хрещений, віддасть душу за Христа Спасителя і умре мученицькою смертю, є охрещений хрещенням крови.

Святого Полієвкта стратили в 255 р., він був першим мучеником у Мелитині. Християни забрали його тіло і поховали, а Ніярх намочив у його крові хустину і зложив її в місті Кананео. За переданням, Ніярх також помер мученицькою смертю, його спалили живцем. Згодом у Мелитині на честь святого мученика Полієвкта було збудовано церкву. Його вважали покровителем обітниць і договорів, а у Франції його призивали як месника на голови тих, хто ламав клятву або обітницю. 

__________
У той самий день

Преподобного Євстратія Чудотворця

Дванадцять літ виповнилося цьому святому, коли покинув батька свого Георгія і матір Мегету, що проживали в Тарсійському краї, і пішов служити Богу в монастир Аґавровський, де служили Богові два дядьки його матері, Григорій і Василій. Тут життя його засяяло великою святістю. З одягу він носив лишень волосяницю, своєї келії також не мав, а спав на голій землі. Згодом впросили його браття, що став ігуменом монастиря. Тепер він ще подвоїв свою ревність у служінні Богові; життя його – суцільний піст і безнастанна молитва. Тихий, смиренний, за прикладом Христа Спасителя, посвятив він себе цілковито на служіння тим, наставником яких був вибраний. 

Настали для Церкви дуже тяжкі часи — єресь іконоборства. Єретики ті виступали проти почитання ікон, а саме почитання називали ідолопоклонством. Вони нападали на церкви, ікони нищили, топтали ногами, палили і зневажали різними способами. А коли на чолі єретиків став безбожний імператор Лев Вірменин (813-820), тоді єресь та запровадила суцільне пекло в тихому і мирному житті Божого стада. В’язниці заповнили оборонці Христової віри, які віддавали честь іконам, опустіли монастирі, бо одних монахів засуджено на вигнання, других замучено на смерть, а решта скиталися в пущах і дебрах. 

Тоді і святий Євстратій з монахами своїми мусив скитатися по горах, а до монастиря вони повернулися аж після смерти імператора. Євстратій прожив у монастирі у великій святості 83 роки і, провістивши свою смерть та поблагословивши братію свою, помер 831 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.01.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Тм.4,9–15:  «Будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті»

Люди багато чують в церкві, особливо від священиків на проповіді про те, як треба жити, якою мала б бути поведінка і постава християнина. До того ж, всі ми багато читаємо про те, що означає бути християнином, і ми з нас свідомі того, де гріх, а де його не має. Але щоб почати так жити, люди потребують когось, хто втілював, або втілює це у своєму особистому житті. 

У народі кажуть, що краще раз побачити, ніж сім разів почути. Люди потребують, щоб хтось був втіленням тих християнських чеснот, християнської постави, яка в теорії може для нас виглядати недосяжною. То ж люди потребують від кожного з нас, хто називається християнином, щоб це християнство реалізувалось, ставало видимим у нашому житті. 

Будьмо взірцем для кожної людини, яка стрінеться на нашій життєвій дорозі, будьмо взірцем Христового учня!

*** 

Лк.19,1-10:  «А був там чоловік, Закхей на ім’я; він був головою над митарями й був багатий. Він бажав бачити Ісуса, хто Він такий, але не міг із-за народу, бо був малого зросту»

Перед нами відкривається дуже цікава картина. Закхей, який був головою над митарями, – сьогодні це посада керівника податкової інспекції, тобто був людиною, відомою в суспільстві, – так зацікавився Ісусом Христом, що не посоромився вилізти на дерево, бо не міг Його побачити. Це бажання побачити Спасителя, відкритість, безпосередність, правдивість зумовили те, що він дуже швидко сам перемінився і приніс плоди цієї переміни. 

Проблема наших стосунків з Богом полягає в тому, що ми часто навіть перед Ним граємо якусь роль: або праведника, щоб добре виглядати перед Господом, перед собою, перед іншими, або ж грішника. Бог хоче, щоб ми постали перед Ним у правді та істині – такими, якими ми є. 

У цьому Євангелії бачимо, що відбулася ця зустріч у правді. Найперше тому, що Господь є правдою, і Закхей постав перед Ним у правді, він щиро кається: «Якщо когось скривдив, то віддам учетверо, а половину майна дам убогим». 

Так само і в нашому житті: якщо ми в правді стаємо перед Богом, то плоди переміни одразу приходять у наше життя. Адже правильно будувати своє життя, правдиво зарадити собі можна лише тоді, коли зустрінемося з Господом. Зустріч людини з Богом цілковито перемінює її! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.01.2018р. Б. / Преп. Георгія Хозевита та Еміліяна Ісповідника; Преп. Домніки; Cв. муч. Юліяна і св. Василиси

Преподобних отців наших Георгія Хозевита та Еміліяна Ісповідника

Тропар, гл. 4: Серед посників предивного Георгія, серед ісповідників славного Еміліяна благочестиво, люди, пам'ять прославами почитаючи, кличмо: Преподобних твоїх ради спаси, Христе, душі наші. 

Кондак, гл. 4: Явився єси світилом пресвітлим, Георгіє, озоряючи божественними зірницями тих, які вірно кличуть до тебе: моли за нас Владику Христа, Який явився у хвилях і просвітив земнородних. 

Преподобний Георгій народився на острові Кипрі і ще молодим вступив до монастирської лаври Каламона, поблизу Йордану. За спонукою свого брата Іраклида, вони обидва згодом перейшли до монастиря Пречистої Діви, званого Хозевським, неподалік від Єрусалиму. Тут, у великій святості, в постах і молитві, він прожив свій вік і помер близько 812 року. 

Преподобний Еміліян був єпископом Кизика. Свята Церква двічі в році вшановує його пам’ять; другий раз 8 серпня, і під цим днем ми подаємо опис його життя. 

__________
У той самий день

Преподобної матері нашої Домніки

Тропар, гл. 8: В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом * і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобна Домініко, дух твій. 

Кондак, гл. 4: Плоть розіп'яла єси разом з пристрастями і всю любов до Христа вознесла єси, Домініко, Жениха твого нетлінного, тому й вінець прийняла єси і до ликів ангельських причислилась, преподобна і молишся йому усильно за тих, які почитають тебе. 

Поганкою з Картагену вона, разом з чотирма дівицями (одна з них звалася Мавра), прийшла до Царгорода. Усі вони прийняли з рук патріярха Нектарія (котрому Бог був об’явив, що вони прийдуть) таїнство хрещення; і посвятилися дівиці на службу Богові. Імператор Теодосій Великий подарував їм поблизу Царгорода, над берегом моря, ділянку землі і вони збудували два монастирі: один в честь святого пророка Захарії, а другий – святої мучениці Маври. Невдовзі в ті монастирі почали приходити дівиці і жінки, запровадили там життя, подібне до життя ангелів, так миле Богові, під проводом святої Домніки, яка досягла великої святости. А Бог наділив її ласкою творити чуда. Своєю молитвою вона спасла від загибелі один корабель, утихомирила бурю на морі і передбачила смерть імператора, як також і день своєї кончини. Померла в глибокій старості, 474 р., за правління імператорів Лева і Зинона. 

__________
У той самий день

Cвятого мученика Юліяна і святої Василиси

У єгипетському місті Антиной, а за іншими джерелами – в Антіохії Сирійській, проживав юнак чесного, багатого і шляхетського роду на ім’я Юліян. Та не так багатством прославився він, як великим благочестям і ревністю в християнському житті. Він довго опирався волі родичів, щоб оженитися, бо прагнув вік свій прожити у чистоті і непорочності тіла. Однак, за об’явленням Божим, одружився з дівицею, що звалася Василиса, і обоє вирішили жити у невинності і чистоті, як брат з сестрою. Невдовзі засяяло їхнє спільне життя великою святістю, бо ж що може бути милішим Богові, як свята невинність і ангельська чистота, за яку Бог нагороджує особливими ласками? Коли ж їх родичі померли, вони заснували два монастирі: чоловічий, в якому під проводом Юліяна зібралося близько 10000 монахів, і жіночий, в якому Василиса зібрала при собі 1000 дівиць і жінок. 

Однак прийшов час, коли Господь Бог хотів досвідчити вірних. За Диоклетіяна і Максиміяна настало страшне переслідування. Господь Бог за пів року до цього об’явив Василисі, що святу Церкву чекає дуже люте гоніння, але вона не доживе до того. І справді, ще до переслідування Господь покликав слугу свою до неба. 

У монастирі Юліяна переховувалося від переслідування багато єпископів і священиків. І ось приїхав до того міста ігемон (начальник), мучитель Маркіян, з жінкою Маріонілою і сином Келсієм. 

Послав він до Юліяна послів, щоб той зрікся Христа, але Юліян і всі, що були в його монастирі, воліли прийняти смерть, ніж запродати святу віру. Тоді Маркіян наказав монастир з усіма, хто там був, спалити, і лишень Юліяна привести на свій суд. Більш ніж 10000 святих мучеників прийняло вінець слави; всі вони загинули у вогні. А святий Юліян, поставлений перед судом, прославляв Ісуса, а коли його стали бити палицями, він заспівав побожні псалми. Але так сталося, що кати при цьому випадково вибили палицею око кревнякові Маркіяна, а святий Юліян, помолившись, уздоровив його, даючи заплату, як учить віра Христова, добром за зло. Уздоровлений увірував в Ісуса Христа, а розлючений Маркіян велів стяти йому голову. Потім він наказав водити Юліяна в оковах, на сміх людям, по цілому місті. Та ось, коли святого мученика вели біля школи, Келсій, син Маркіяна, за Божим допустом побачив, як ангели оточили святого Юліяна і поклали на його голову вінець слави. І в тій хвилі хлопець припав до ніг святого і голосно славив Ісуса Христа. Скажений зі злости Маркіян наказав обох їх кинути в темну і смердючу в’язницю, та вона враз засяяла неземним блиском і чудний аромат наповнив її. Побачивши те чудо, двадцять воїнів – з тих, що стерегли в’язнів, – навернулися до Христової віри. 

У тому місті жили семеро молодих братів, котрим, через заслуги їх батька, сам імператор дозволив визнавати Христову віру. Вони, зі священиком Антонієм, прийшли відвідати святих мучеників. Ангел Божий відчинив їм двері в’язниці, а Антоній охрестив Келсія і двадцять воїнів. Наступного дня всі вони, разом з сімома юнаками та Антонієм, стали перед судом, а святі юнаки сказали, що хочуть прийняти смерть задля святого Імени Христового. Щоб дати доказ святости християнської віри, святий Юліян на очах усіх воскресив поганина, якого саме несли до гробу, і той встав із домовини і прославляв Спасителя, через що його, за наказом мучителя, також узяли на муки. Тоді всіх їх знову було кинено в в’язницю, де Антоній охрестив воскрешеного і назвав його Анастасій, тобто воскреслий. І знову наказав Маркіян привести всіх перед себе і велів кожного окремо покласти в бочку, наповнену сіркою і смолою, обкласти дровами і запалити. Під самі хмари піднялося полум’я, все злилося в одному морі вогню, згоріла сірка і смола, а святі мученики залишилися неушкоджені і з побожною піснею повернулися до в’язниці. 

Мати Келсія Маріоніла прийшла сюди, щоб умовити свого сина зректися Христа, та, за ласкою Божою і молитвами святого Юліяна, вона сама увірувала в Ісуса Христа і прийняла хрещення. Це переповнило міру злоби Маркіяна, і він наказав здерти з голів Юліяна і Келсія шкіру, а Антонієві і Анастасію виколоти очі. Над Маріонілою сповнилося чудо, бо кати навіть не могли торкнуся до неї – її оберігала сила небесна, а катам задеревіли руки. Врешті мучитель наказав усіх їх стяти мечем. І лиш то сталося, як земля затряслася і більш ніж третину міста було зруйновано. Маркіян враз тяжко захворів; черви живцем точили його тіло і через кілька днів він помер. 

Тіла святих, як оповідає побожне передання, розпізнано було через нове чудо, бо душа кожного з мучеників прибрала стать дівиці і сіла біля свого обезголовленого тіла. Святий Юліян був замучений близько 300 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР