25.03.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.6,9–12:  «Щоб ви не стали недбайливі, а навпаки, наслідували тих, які вірою і витривалістю успадковують обітниці»

Часто в різноманітних обставинах і ситуаціях ми недбайливі та ліниві. Не зважаємо на важливі речі, ігноруємо ті чи інші життєві ситуації. Однак коли собі усвідомимо, що Бог дає це все нам, то краще зрозуміємо, що у кожній ситуації ми можемо жити свято або грішно. 

Де є гріх? Де ми не дбаємо, легковажимо, пропускаємо. А де ми дбаємо, турбуємось, то неминуче з часом ми здобуваємо перемогу, осягаємо успіх. І проблема не в обставинах, які оточують нас, не в людях, навіть не в самих собі, бо Бог нас створив такими, як ми є. Проблема в тому, що ми не завжди дбаємо, не завжди турбуємось, щоб жити по-християнськи, жити досконало, свято і праведно. Стараймося все більше дбати, щоб все виконувати якнайкраще, і наше життя дуже швидко переміниться.

*** 

Мр.7,31-37:  «Вклав йому пальці свої у вуха і, добувши своєї слини, торкнув йому язика»

Зазвичай бачимо у Євангелії, що Ісус Христос діє своїм словом. Словом, як Бог, промовляє, словом зціляє, виганяє бісів. Однак це Євангеліє описує випадок, який відрізняється від решти, це, як кажемо тепер, інший підхід. Спаситель використовує свої руки, свою слину. Це показано для того, що б зрозуміти, що і в нашому християнському житті Бог дуже часто діє за посередництвом чогось чи когось. 

У сучасному світі Бог дуже рідко діє в особливий спосіб. Він, як правило, діє через людей, обставини, події, ситуації. Тому нам треба розвивати в собі вміння бачити й чути, що за всіма людьми чи ситуаціями є Бог, за всіма подіями виявляти Його присутність, знати, що через все діє Господь, що випадковостей не буває. Уміймо розпізнавати й бачити Бога за всім і зустрічати Його у своєму щоденному житті!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.03.2017р. Б. / Преподобного Теофана Сигріянського; Святого Григорія Двоєслова, папи Римського

Преподобного отця нашого й ісповідника Теофана Сигріянського

Тропар, глас 5: Повздержністю життя прикрасивши і члени умертвивши, переміг ти ворожі знущання, отче Теофане, і переставився єси до Бога у життя вічне, як причасник достойний, молячись безупинно за душі наші. 

Кондак, глас 2: З висот прийнявши одкровення божественне, з поспіхом відійшов ти від балачок житейських і усамітнившись, преподобний, чудес дію прийняв ти і дару пророцтва удостоївся, позбавившись багатства і дружини. 

Теофан – означає “богоявлений”. Народився святий близько 755 р. в Царгороді, де його батько Ісаак був високим цісарським достойником, а мати Теодотія, як і її чоловік, була ревною ісповідницею Христової віри. Батько Теофана помер, коли йому не виповнилося і 12 років, а після смерти батька хлопцем заопікувався імператор Лев Хазаріс. Понад усяку земну мудрість Теофан полюбив мудрість Христової віри. А коли, сповнюючи волю царя і матері, він одружився з Іриною, дочкою вельможі Лева, то обоє з жінкою з першої хвилі по вінчанні пожертвували Богові чисте ангельське життя, і так жили вони в дівицтві, в молитвах і милостині. Імператор нерадо дивився на те, і щоби відірвати їх від майже монашого життя, наказав Теофанові їхати до Малої Азії, до міста Кизика, і там приборкати бунт, який підняв народ. 

Коли ж дорогою, пливучи разом з жінкою рікою Риндакос, Теофан побачив на Пропонтидському березі на Сигріянських горах численні монаші лаври, то він з жінкою часто сходив з човна і спішив по благословення до затворників і монахів. Якось Теофан надибав порожню печеру і мав велику охоту залишитися тут на все життя, але явився ангел і пообіцяв йому, що колись згодом він буде тут жити, однак тепер нехай спішить сповнити покладений на нього обов’язок. 

Бо ж усяка влада є від Бога і її треба слухати, а послух – це мати всіх чеснот, як її називає святий Августин. Теофан познайомився в тій дорозі з пустинником Григорієм Синкелом, а той віщим духом провістив йому те саме, що святий уже чув від ангела, і ще дещо – святий удостоїться вінця мученика. Поїхав Теофан до Кизика і навів там лад. У часі свого побуту у тому місті він часто заходив на довгі молитви до сигріянських монастирів, а опісля повернувся до Царгорода. Коли померла його мати, а невдовзі його тесть і цар, тоді Теофан з жінкою Іриною роздали велику частину свого майна і попрощалися обоє, і завмерли для земного життя. Ірина вступила до жіночого монастиря у Витинії. Згодом перебувала вона в монастирі на Княжім острові і в Калонимі, і жила так свято, що Бог перед смертю дав їй ласку творити чуда. Померла свята Ірина в ласці небесного Отця і осягнула вінець тієї слави, яка вінчає в небі святих дів, що посвятили себе небесному Нареченому. 

Святий Теофан посвятився монашому життю в Сигріянських горах, на місці, що звалося Поліхронія. Там він побудував монастир і проживав зі старцем Григорієм, про якого ми вже згадували. Згодом перебрався до Калониму, бо там мав своє сільце, яке продав і за виручені гроші побудував монастир, до якого покликав монахів з обителі Теодора, званої Монохерарія. І сам жив тут як звичайних монах, підкоряючись владі ігумена, якого сам призначив, у молитві і в переписуванні святих книг, з продажу яких монахи утримувалися. Коли ж після смерти ігумена монахи наполягали на тому, щоб преподобний Теофан став їх настоятелем, він потай покинув монастир й оселився в тій печері, де колись явився йому Божий ангел. Однак і тут стали збиратися навколо нього учні, він побудував монастир, назвав його “Велике Село” і, на прохання братії, став їх ігуменом. 

Під час Собору в Нікеї (Сьомий Вселенський собор 787 р.) він брав участь у нарадах, і всі дивувалися з великого убожества святого Теофана, який, вимучений постами, в подертій рясі приїхав на ослиці до Нікеї. Тоді слава про його життя була вже велика, бо Бог наділив його даром оздоровляти хворих. У віці 50 років святий Теофан тяжко занедужав, однак усі болі зносив з відданням себе Божій волі, навіть не думаючи про те, щоб випросити собі ласку оздоровлення. 

Та настав для Христової Церкви час страшних переслідувань, бо зайняв престол імператор Лев Вірменин – єретик, іконоборець, що як поганин мучив і проганяв патріярхів і владик. Знаючи, яку вагу має слово святого Теофана, цар наказав, попри хворобу святого, привезти його до Царгорода. Тут через своїх урядників безбожник обіцяв святому ласку і достаток, якщо долучиться до єресі, а потім погрожував, що зруйнує його монастир, якщо не підкориться його волі. Однак святий велів так йому відповісти: “Маєтки не потрібні на старість тому, хто добровільно покинув їх у своїй молодості; мій монастир під опікою Бога, і що ж може статися, як не те, що Він схоче? Спалиш монастир, то монахи будуть жити у печерах; віри з серця їм не вирвеш. А мук я не боюся, накажи розкласти вогонь, і я, хоч слабий, знайду сил, щоб самому увійти в нього!” 

Два роки святий Теофан мучився у в’язниці. А потім лютий цар наказав спалити його монастир, монахів страшно побили і розігнали, а святого наказав бити жилами по хребті та животі і напівживого вигнати на острів Самотракію, де через 23 дні святий закінчив свій мученицький подвиг. Він помер 12 березня близько 820 р. Після смерти мучителя Лева монахи відбудували монастир “Велике Село” і перенесли сюди мощі святого Теофана. Святий Теофан лишив по собі літопис, в якому описав події Церкви і держави, починаючи з 285 аж до 813 року. Працю на літописом почав його сподвижник Григорій Синкел, який дійшов до 285 р. 

__________
У той самий день

Святого отця нашого Григорія Двоєслова, папи Римського

Тропар, глас 4: З висот від Бога благодать прийнявши, Григоріє славний, і силою Його утверджений, слідами євангелія зволив ти ступати, і від Христа відплату за труди отримавши, всеблаженний, моли Його, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 4: Подобоначальником явився єси начальника пастирів – Христа, іноків стада, отче Григоріє, до огорожі небесної наставляючи, і звідти навчив єси стадо Христове заповідям Його. Нині ж з ними радуєшся і ликуєш в палатах небесних. 

Один з найбільших учителів Церкви і найбільших пап римських, світило правди, мудрости і благочестя, святий Григорій Великий народився близько 540 р. у Римі в багатій і славній, в одній з найзнатніших родин Риму, з родини Аниціїв. Батько його, Гордіян, був сенатором, мати звалася Сильвія. Вона, як і її дві сестри, Тарсилла та Омеліяна зачислені до лику святих. Родичем Григорія був папа святий Фелікс ІІІ. Уже з молодих літ святий Григорій відзначався великою мудрістю. Він прославився як учений філософ, був відомий своєю красномовністю, тож уже юнаком він став сенатором, а згодом, близько 574 р., претором, тобто начальником міста Риму.

Однак дух його рвався до справ високих, шукав царства Божого, бо пізнав, який дріб’язковий та бідний цей світ, і яка нетривка його слава. Тож після смерти батька частину свого майна Григорій роздав убогим, на Сицилії побудував шість чоловічих монастирів, а сьомий – у Римі, віддавши під покров Андрея Первозванного, під Скаврійським пагорбом. У тому монастирі, склавши свої преторські повноваження, він залишився як звичайний монах, а вчителями досконалого життя йому стали два монахи, Іларіон та Максиміян. Монастирське життя було дуже строге, внаслідок безнастанних постів уже в перші роки свого служіння він тяжко захворів, і хвороба ця його не відпускала аж до самої смерти. Попри своє убожество він роздавав бідним усе, що мав. Якось прийшов до нього один корабельник, і став просити про допомогу, бо його корабель розбився, а він потрапив у великі борги. Святий сказав йому дати 6 золотих. Той чоловік приходив двічі цього дня і двічі дістав таку саму суму грошей, а на третій раз, коли у святого уже не залишилося грошей, дав йому срібний полумисок, в якому мати Григорія присилала варену ярину. Корабельник узяв полумисок і вже більше не повертався. Одного разу святий Григорій побачив на торговищі невільників, яких привели на продаж, людей сильних і красивих тілом, і довідався, що вони походять з поганського краю, з Британії. Тоді він пішов до тодішнього папи Венедикта І (574-578) і попросив його, щоби послав до Британії священиків проповідувати Христову науку; бо там, де приймається свята віра, невільництво мусить відступити. Папа охоче погодився і призначив на цю справу його. Невдовзі святий Григорій з кількома монахами пустився в дорогу. Однак коли довідалися про це в Римі, то враз і духовенство, і миряни стали просити папу, щоб повернув Григорія, бо без нього Рим пропаде! Таку велику шану вже тоді мав у народі святий Григорій. І справді, папа повернув його і зробив одним із семи дияконів Риму, а була це дуже висока церковна гідність. 

Наступник Венедикта І, папа Пелагій II (578-590), призначив Григорія (579 р.) своїм нунцієм у Царгороді, при дворі імператора Тиберія I. Тут, не зважаючи на свою високу гідність, святий Григорій разом з монахами, що прибули з ним, провадив тихе і строге монаше життя. Тут він написав пояснення до “Книги Йова”, одне з найцінніших писань святої Церкви. Наступник Тиберія, імператор Маврикій, мав глибоку шану до святого Григорія, який був хресним батьком сина імператора. 

З Царгорода святий Григорій повернувся до Риму 585 р. й осів у своєму монастирі, де його було приневолено прийняти ігуменство. А коли папа Пелагій II помер, то на його місце вибрали Григорія. Однак святий не хотів прийняти цього вибору, який, крім того, мав ще затвердити сам імператор. Григорій потай написав до імператора Маврикія, аби він не накладав на нього такий великий тягар. А поки чекали на відповідь, то святий Григорій ходив вулицями міста і закликав народ до покаяння, бо гнів Божий навис над Римом. Пошесть, від якої одним з перших помер папа Пелагій, збирала в місті багате жниво. Однак цар, проти волі святого, відписав, що не знає нікого гіднішого на папський престол ніж Григорій. Тоді слуга Божий утік з Риму і сховався в горах, аби дочекатися там виборів нового папи. Однак весь народ став молитися і постити, і Бог послав вогненний стовп і вказав на місце, де переховувався Його слуга. Григорія силоміць привели до Риму, де він, підкорившись Божій волі, 3 вересня 790 р. зайняв престол святого Петра, і став одним з найбільших папів римських. В численних листах він жалівся, що на нього покладено такий великий обов’язок, а в окремій книжці написав, яким тяжким є посланництво кожного душпастиря. Ця книга, правдивий скарб мудрости, впродовж довгих віків у Західній Церкві була посібником для кожного священика і єпископа. А те, що він написав, святий затверджував своїм прикладом. Смирення його було надзвичайне, любов до бідних не знала меж. При столі його щодня сиділи вбогі, а тим, хто соромився просити милостині, він посилав їжу і гроші до дому. До всіх ласкавий, опікун вдів і сиріт, голосив він усюди і завжди закон не суворости, а любови і прощення. Натомість для священиків і єпископів, які негідно сповнювали свої обов’язки, був він справедливим суддею; для таких він не знав пощади. 

Оповідають, що якось на обіді, серед дванадцяти запрошених убогих знайшовся тринадцятий, якого ніхто, окрім папи Григорія, не бачив. А коли святий Григорій поспитав його, хто він, то почув відповідь: “Я той, котрому ти дав колись 18 золотих і полумисок своєї матері!

Вже тоді Бог призначив тебе своїм намісником і спадкоємцем на престолі святого Петра”. І в ту ж хвилю Божий ангел, а це був він, щез з очей його. Папа Григорій своїм коштом утримував 3000 монахинь, безнастанні молитви яких мали вимолювати для Церкви Христової миру і Божої благодаті. Також він допомагав багатьом чоловічим монастирям. З папського двору він відправив усіх світських достойників, а на їх місце поставив убогих священиків. 

А попри все те він безнастанно дбав про поширення Христової віри. До Англії, куди сам колись пускався в дорогу, вислав на проповідування слова Божого єпископа святого Августина (не плутати зі святим Августином, учителем Церкви, пам’ять якого вшановуємо 28 серпня). 

Святий Григорій навернув багатьох єретиків і остаточно викорінив в Італії рештки аріянської єресі. Крім того, над Італією тоді нависала вічна загроза, лонгобарди грабували країну і вже були зайняли більшу частину західних земель. Завдяки папі Григорію, князь лонгобардів Агилюльф, за намовою своєї жінки, дозволив повернутися єпископам католикам, яких він як затятий аріянин прогнав, до своїх єпархій; свого сина охрестив за католицьким обрядом, а в 593 р. відступив від стін Риму, задовольнившись викупом, і врешті-решт 599 р. уклав мир і дозволив спокійно зітхнути стривоженим римлянам. 

Там, де була в цьому потреба, святий Григорій упоминав імператорів і князів, це досвідчив на собі цар Маврикій, котрий не раз відступав перед рішучістю папи. А поза тим святий Григорій не відпочивав ані хвилини, незважаючи на тяжку хворобу, від якої знемагало його тіло. Він сам проповідував і писав багато книг і послань, для Західної Церкви уклав порядок богослужень, затвердив науку про чистилище і про почитання святих мощей та ікон, запровадив так званий григоріянський спів. Він описав життя італійських подвижників у діялогах, тобто в той спосіб, начеб двоє людей, розмовляючи, оповідали щось один одному, і тому-то названо його “Двоєсловом”. Йому приписують укладання Літургії Напередосвячених Дарів, яку правиться у Великий піст у середу і п’ятницю та в перші три дні Страсного тижня. Однак, вірогідно, що цю Літургію уклав Царгородський патріярх Герман, якого також називають “Двоєсловом”, а папа Григорій лишень затвердив її. Монахам він наказував якнайменше займатися буденними справами, навчав їх берегти послух та убожество і пильно читати Святе Письмо. А сам був такий смиренний, що говорив: “Я завжди готовий слухати тих, які ганять мене, приятелями вважаю лиш тих, хто має відвагу вказати мені на мої помилки і допомагає мені виправитися”. Коли царгородські патріярхи присвоїли собі титул “вселенських”, тоді папа Григорій став себе назвати “слуга слуг Божих”, так і донині називають себе всі його наступники. 

А що довше тривало його життя, тим більше він страждав, бо хвороба його набирала сили. Однак, часто прикований хворобою до ліжка, він все це приписував своїм гріхам, усіх просив про молитви, свої страждання здавав на Божу волю і трудився для святої Церкви без упину і без огляду на себе, аж доки не прийшов час віддати святу свою душу в руки небесного Отця. Помер святий Григорій 12 березня 604 р. На папському престолі він сидів 13 років, 6 місяців і 10 днів. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

24.03.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням Святого Письма (Бт.12,1-3)

Бут.12,1-3:  «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу»

Святе Писання вказує нам на цей фундамент, початок віри Авраама, який повністю віддає себе Богові, залишає звичне життя в пошуку обіцяної землі. Ми знаємо, що довіра Авраама до Бога була виправданою, як й інших людей, які жили вірою, про яких читаємо в Старому і Новому Завітах. Наскільки в нашому житті маємо цю довіру до Бога? 

Іноді нам цілком комфортно жити у звичному середовищі, серед друзів, родичів, знайомих. Тому, коли Бог кличе нас до чогось більшого та іншого, постає питання, чи ми довіряємо Йому настільки, щоб піти за Ним і переконатися, що Його обітниці справдяться.

Що означає іти за Ним? Завжди бути відкритим на Бога, на його дію в нашому житті, на те, що Він хоче нам дати. Потрібно відкрити очі на те, що Бог нам дає, і вуха до того, що Він каже, і щирі серця, щоб це прийняти і вміти подякувати Богові. І хай що це буде, навіть якщо для цього треба від чогось відмовитися, – воно однозначно для нашого спасення й освячення. Тож будьмо відкриті на Божий провід, довіряймо Богові, як довіряв Авраам. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

24.03.2017р. Б. / Святого отця нашого Софронія, патріярха Єрусалимського

Святого отця нашого Софронія, патріярха Єрусалимського

Тропар, глас 8: Православ’я наставниче, благочестя і чистоти вчителю, вселенної світильниче, архиєреїв окрасо богонатхнена, Софроніє премудрий, вченнями твоїми всіх просвітив єси, трубо духовна, моли Христа Бога, щоб спаслись душі наші. 

Кондак, глас 8: Божественною ревністю захопившись і в істинних повеліннях уста отворивши, основи церковні благоузакнив ти і присутнім з тобою монашим особистостям передав, премудрий серед патріархів, Софроніє єрусалимський, всемудрі слова по світу поширив ти. Ними ж напоумлені співаємо тобі: «Радуйся світла православних похвало». 

Святий Софроній народився в місті Дамаску, батько його називався Плінтос, а мати – Мира. Вже в молодості він прославився великою мудрістю і вченістю. Однак найціннішою для нього була мудрість Христова, і він, пізнавши, що дочасне життя – це лиш короткий нужденний відблиск, вирішив цілковито посвятитися служінню Богові. Покинувши рідню, він, в упованні на небесну поміч, пустився в дорогу до святої землі побачити святі місця. Поблизу Єрусалиму він познайомився з благочестивим монахом, священиком з монастиря Теодосія Великого, Йоаном Мосхом. З того часу були вони нерозлучні, аж до смерти Йоана. Якийсь час вони подвизалися в монастирі Теодосія, згодом помандрували оглянути лаври Єрусалимської пустелі, що над Йорданом, а звідти дійшли аж до Антіохії, де обійшли навколишні пустелі і пізнали життя тамтешніх самітників. Свою подорож вони описали в книзі під назвою “Лимонар” (Цвітник).

Коли ж ті землі захопили перси, а потім їхній правитель Хозрой Молодший здобув Єрусалим, чесне дерево Хреста Господнього переніс у Персію, і патріярха Захарію тримав в неволі, далі підкорив ще Сирію і Фінікію, то святий Софроній разом з Йоаном Мосхом перебралися до Єгипту, в Олександрію, де Софроній прийняв монаший постриг. Патріярхом Олександрії був святий Йоан Милостивий (його пам’ять вшановуємо 12 листопада), обох мандрівників він залишив біля себе, а вони з усіх сил працювали, аби подолати злу єресь євтихіян. Тут, завдяки мощам святих Кира і Йоана безсрібників (їх пам’ять вшановуємо 31 січня), святий Софроній був чудом оздоровлений з тяжкої хвороби очей. Коли перси стали наближатися і до Єгипту, то святий Йоан Милостивий, разом із Софронієм і Йоаном Мосхом, вирушив до Царгорода, але в дорозі, в місті Аматунті, помер (616 р.). Тоді обидва Божі служителі подалися до Риму. У Римі Йоан Мосх помер, а святий Софроній перевіз його тіло й поховав у монастирі Теодосія, поблизу Єрусалиму, і сам залишився в цьому монастирі. У 628 р. з неволі до Єрусалиму повернув патріярх Захарій. Після його смерти патріярхом було обрано Модеста, але коли той невдовзі помер, то на патріярший престол, 634 р., був покликаний святий Софроній. 

Єресь євтихіян тоді дуже стрімко поширювалася, бо сам імператор Іраклій був її прихильником, і патріярхи Кир з Олександрії та Сергій з Царгорода також тягнули за єретиками. Святий Софроній для оборони Христової віри скликав місцевий собор до Єрусалиму. На цьому соборі єпископи засудили єретиків і викляли їх, про що патріярх повідомив папу, а також інших патріярхів і єпископів. Крім того, він вислав до Риму Дорійського єпископа Стефана, щоб той особисто представив брехливе вчення єретиків. Наслідком цього посольства став Лятеранський собор (649 р.), на якому єресь євтихіян було засуджено, однак сталося це вже після смерти святого Софронія. 

У 636 р. сарацини облягли Єрусалим, і хоч мешканці міста 2 роки мужньо оборонялися, та врешті-решт мусили здатися. Святий Софроній випросив у вождя сарацинів Омара, щоб той не палив Божих церков і не чинив кривди народові. Омар ставився до патріярха Софронія в великою повагою, та невдовзі на місці, де стояла святиня Соломона, завойовники стали будувати магометанську мечеть, яка донині носить назву “мечеть Омара”. Це приниження Христової віри дуже боліло патріярха, він заливався гіркими сльозами і молився Богові: “Отче наш, що єси на небесах, не дай мені дивитися на приниження святої Церкви, зімкни навіки мої очі, візьми мене до себе! Я молю Тебе про це, та, однак, нехай буде воля Твоя!”

Бог вислухав щирі молитви, і 638 р. (за іншими джерелами – 644 р.) патріярх Софроній помер так свято, як свято жив усе своє життя. Він залишив на письмі пояснення Божественної літургії, житіє святої Марії Єгипетської, житія святих Кира і Йоана безсрібників та багато пісень. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

23.03.2017р. Б. / Святого мученика Кодрата і тих, що з ним

Святого мученика Кодрата і тих, що з ним

Тропар, глac 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Терпінням зол умертвив єси гордого ворога, страстотерпче, смерть від меча потерпів ти з тими, які співстраждали з тобою, Кодрате премудрий, тому чесну пам'ять вашу святкуємо, взиваючи: "пом'яніть нас перед Владикою, мученики непереможні. 

В пустелі, поблизу міста Коринту, жив відлюдник на ім’я Кодрат. Життя його з наймолодших літ було дуже чудесне: мати його померла в пустелі, де скиталася, переховуючись від мучителів християн. Дитя росло саме-самісіньке, годувалося зелами і втрималося при життю лиш завдяки Божій помочі. Згодом хлопчину знайшли вірні і взяли з собою до Коринту, де хлопець навчався закону Божого, а з часом став славним лікарем. Однак невдовзі повернувся він в пустелю і цілковито посвятився служінню Богові. Тут, в пустелі, відвідували його учні: Кипріян, два Діонисії, Анект, Павло і Крискент.

В часи гонителя християн Деція усіх їх було ув’язнено і поставлено на суд начальника Коринту Ясона. Вони витерпіли найтяжчі муки: їх били палицями, вішали вниз головою, палили вогнем і різали живцем їх тіла. Врешті-решт кинули їх диким звірам, але ті навіть не торкнулися святих. Потім волокли їх вулицями міста, а поганський натовп кидав у них камінням та бив їх палицями. 10 березня близько 250 р. вони прийняли смерть від меча, а на місці, де святі склали свої голови за Христа, в чудесний спосіб стало витікати джерело дуже доброї води. 

Невдовзі після їх смерти в Коринті замордували ще Вікторина, Віктора і Никифора, їх поклали в камінну ступу і розторощили. Потім мученицьку смерть прийняли решта святих. Клавдієві відтяли руки й ноги, і він помер у страшних муках; Діодора засудили на спалення живцем, а він сам стрибнув у вогонь; Серафіон помер від меча; Папія і Леоніда втопили в морі. Крім них постраждали невісти-мучениці: Хариїса, Юнехія, Василиса, Ніка, Гала, Галина і Теодора. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:       ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.03.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім читанням Святого Писма (Бт.9,18-29; 10,1)

Бут.9,18–29; 10,1:  «Та й випив він вина й упився в своїм наметі так, що й обнажився»

Напевно, Ной упився тому, що не мав досвіду вживати вино. Перший раз випив його як напій, захмелів і сп’янів. І тому так необачно вчинив. Але бачимо, що в тій його необачності, в ситуації, яка вийшла з-під його контролю, двоє синів чинять по-різному: один прикриває цей вчинок тата, щоб його не осоромити, а інший, дуже нерозважливо, сам висміює батька і ще й іншим про це розповідає. 

У нашому житті ми також дуже часто немилосердні одні до одних, категоричні й вимогливі. А самі водночас очікуємо розуміння, милосердя й доброти від інших. Це читання вчить нас саме цього – мати милосердя до падінь інших. Тобто покривати любов’ю чиїсь недоліки, деколи навіть закривати очі на вади інших, з любов’ю ставитися до них. 

Логіка цього дуже проста. Господь каже: що ми хочемо, щоб нам чинили, те й і ми чинімо. Знаємо, що необачний син Ноя був проклятий за свій вчинок. Отже, маймо милосердя до інших, тоді й вони колись обдарують цим милосердям нас у земному житті, а Бог точно винагородить нас за це у житті вічному.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

22.03.2017р. Б. / Святих 40 мучеників, замучених у Севастійському озері

Святих 40 мучеників, замучених у Севастійському озері

Тропар, глас 1: Страстоносці всечеснії, сорок Христових воїнів, непохитні лицарі,* ви, що перейшли крізь вогонь і воду,* стали співгромадянами ангелів.* З ними же моліться Христові за тих, що з вірою вас хвалять:* Слава Тому, що дав вам кріпость,* слава Тому, що вас вінчав,* слава Тому, що через вас подай всім зцілення. 

Кондак, глас 6: Все воїнство світу покинувши,* на небесах ви до Владики прилучилися, сорок страстотерпців Господніх:* крізь вогонь бо й воду пройшовши, блаженні,* достойно прийняли ви славу з небес і вінців множество. 

Сталося це в часи мучителя Ліцинія. Оцей безбожник виступив явним ворогом імператора Костянтина Великого. Знаючи, що Костянтин є оборонцем Христової віри, він навмисно став мучити християн, прогнав усіх достойників-християн зі свого двору, багатьох єпископів замучив, заборонив християнам збиратися на богослуження, а згодом почав загальне переслідування вірних. У місті Севастії, в Малій Вірменії, стояв дванадцятий легіон війська, названий “безстрашний”, бо ж ще за правління імператора Марка Аврелія (з того часу минуло вже багато років), вояки цього легіону, а служили в ньому самі християни, під час війни з галами своєю молитвою і відвагою причинилися до славної перемоги римського війська над ворогом. 

Командиром легіону, в часи, про які йде мова (320 р.), був поганин Агриколай. А коли наказ Ліцинія, щоб усі покланялися поганським божкам, оголосили у війську, тоді виступило 40 молодих вояків того легіону і прилюдно оголосили, що вони є християнами і не поклоняться ідолам. Їхній славний подвиг і мученицьку смерть описали святі Василій Великий, Григорій Ниський (його брат), Єфрем, Гавдентій; про мучеництво вояків згадує і святий Йоан Золотоустий – усе це є доказом того, як з давніх-давен вселенська Церква почитала цих святих мучеників, і нині почитає їх пам’ять окремою службою.

Коли святі мученики стали перед Агриколаєм і заявили, що жодна сила не відлучить їх від Христа Спасителя, то він наказав цих сповідників віри кинути у в’язницю. Святим явився Христос і пообіцяв свою поміч. Сповнені радости й веселости, стали вони наступного дня на суді та співали псалми, коли залізом рвали їх молоді тіла, і давали свідчення найбільшої відваги й найбільшої любови до свого Спасителя. Їх знову кинули до в’язниці, а там, у гарячій молитві, взивали вони до небесного Отця і просили: “Нехай прийде царство Твоє”, – царство правди, любови і справедливости. 

Агриколай закликав на суд князя тих країв Лисія. Коли перед вельможею стало 40 славних, безстрашних воїнів-побідоносців, він не міг надивуватися їхній красі й обіцяв великі багатства та ще більші почесті, аби лиш вони підкорилися волі імператора. Безумний і засліплений! Не знав він, що для воїнів Христових муки і смерть – ніщо, бо муки і смерть – це дорога до найбільшої слави, до найбільшого багатства, до вічної нагороди небесної, дорога до джерела всякої ласки, всякого щастя і любови – до Ісуса Христа. І тоді Лисій видумав для них страшну, нечувану муку. Відбувалося все це взимку, в пору тріскучих морозів, коли в краї панували сильні північні вітри. Мучитель наказав усіх 40 мучеників тримати цілу ніч в озері, поблизу міських купелей, в яких було напалено, щоб цим ще більше спокусити святих воїнів. 

Це були страшні і люті страждання, бо, як каже Василій Великий у своїй похвальній бесіді святим 40 мученикам, “на морозі тіло від охолодження крови спочатку синіє, потім його трясе і корчить, зуби починають стукотіти, далі руки і ноги дерев’яніють і замерзають. Біль проймає аж до костей, тепло з рук і ніг відступає досередини тіла і там здається, немов би вогонь усе спалив – і поволі наступає смерть”. А святі мученики радісно зняли з себе одяг, весь до сорочок, стали в ополонки і голосно молилися: “О дякуємо Тобі, Господи, що, знімаючи з себе цю одежу смертного тіла, можемо зняти з нього і наші гріхи! Як зможемо ми віддячити Господеві нашому, який задля нас ходив обдертий і нагий? І хіба то велика річ, що слуга терпить те, що терпів його Пан? Холод нестерпний, але натомість є вічне небо; за одну ніч страшних мук ми осягнемо щасливу вічність. Інші умирають через свої злочини, а ми вмираємо задля справедливости. Не піддаваймося дияволові! Коли ж умирати, то вмирати дочасно так, щоб потім жити вічно”. 

І про одне лиш просили Господа, щоб усі вони здобули перемогу над дияволом, щоб не зменшилося це число сорок, освячене постом Мойсея, Іллі і самого Спасителя. І Бог вислухав їх молитви. 

Ніч, темна, люта, свище вітер, тріщить мороз. Поснула сторожа, а там, в озері, святі мученики у нестерпних муках моляться Богу, і щораз тихіше, бо голос їх слабне, бо життя починає поволі відходити, бо людська природа починає відступати перед звірячими муками. Та не слабне дух, хоч і диявол у тих муках не перестає спокушати. І ось отримав перемогу злий дух; один з них, що був уже так близько до неба і нагороди, зрікається Христа, з решту сил вискакує на берег і біжить до теплої купелі, аби на порозі упасти замертво. Бачить те сторож купелі і страх проймає його. Поглянув на озеро, а там світло пречудесне сяє, там Христос Спаситель возноситься видимо, а Його ангели кладуть на голови святих мучеників вінці, як сонце ясні. 

“Великий Бог християнський!” – став взивати сторож, збудив воїнів, на їх очах зняв із себе одяг і стрибнув у воду на місце відступника, покараного вже і осудженого. І ось знову їх є повне число, знову їх сорок, бо сорок престолів приготовано там, у небі. Минає ніч. Вранці, за наказом мучителя, святих витягнули, вже майже без життя, молотами добили їх і тіла склали на вози, щоб відвезти їх на спалення. Один зі святих мучеників на ім’я Мелитон, виявляв ще ознаки життя, тож кати його залишили, бо думали, що він, може, очуняє і поклониться божкам. До його бездушного тіла підійшла його мати, взяла на свої руки і гірко заплакала. Плач її не через те, що син перетерпів таку муку, а через те, що не вдостоївся він вічної нагороди, бо вона пожертвувала його Богові; бо друзі його вже щасливі, вже в небі, а він ще тут, на землі страждання. А сльоза матері чудо діє; відкрилися очі Мелитона, усміхнулися уста до матері, як на знак, що душа його вже спішить до Спасителя свого і в її обіймах він помер, а мати слабкими руками кладе його тіло на віз, щоб разом з іншими воно було спалене – а колись возстало на вічну славу. І спалено було їх тіла, щоб сповнилося слово Святого Письма: “…ми перейшли вогонь і воду, але Ти вивів нас на простір” (Пс. 66(65), 12). Кості їх гонитель наказав кинути в озеро, та через три дні святі мученики явилися єпископові Петрові і показали місце, де мають знайти їхні мощі. Вийшов єпископ зі священиками, і ясна зоря вказала їм місце, і зібрали останки і благочестиво поховали. Смерть мученицьку святі мученики прийняли 5 березня, а пам’ять їх вшановуємо сьогодні. За словами святого Григорія Ниського, три дні і три ночі стояли вони у воді; святий Василій, однак, говорить лиш про одну ніч. Частину святих мощей, за словами святого Григорія Ниського, зложила його мати, разом з донькою Макриною, в монастирі, який вони заклали в Понті. Також і Кесарія Кападокійська мала частину мощей. За цариці святої Пульхерії ті мощі переклали в дві срібні домовини, а в Царгороді на честь святих 40 мучеників було збудувано величаву церкву. 

Імена святих 40 мучеників такі: 1) Киріон, 2) Кандид, 3) Домн, 4) Мелитон, 5) Дометіян, 6) Євноїк, 7) Сисиній, 8) Іраклій, 9) Олександр, 10) Йоан, 11) Клавдій, 12) Атанасій, 13) Валент, 14) Іліян, 15) Екдикій, 16) Акакій, 17) Вавіян, 18) Ілій, 19) Теодул, 20) Кирило, 21) Флавій, 22) Северіян, 23) Валерій, 24) Худіон, 25) Сакердон, 26) Приск, 27) Євтихій, 28) Євтих, 29) Смарагд, 30) Филоктим. 31) Аетій, З2) Миколай, 33) Лизимах, 34) Теофіл, 35) Ксантій, 36) Агій, 37) Ісихій, 38) Гай, 39) Гордіян, 40) Леонтій. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

21.03.2017р. Б. / Преподобного ісповідника Теофілакта, єпископа Никомидійського

Преподобного отця нашого ісповідника Теофілакта, єпископа Нікомидійського

Тропар, глас 6: Приховано пожив ти, прехвальний, та Христос явив тебе як світило на свічнику мисленному і вручив тобі скрижалі навчань духовних, якими і нас озори. 

Кондак, глас 2: Світильником світлим явився єси аж до країв землі, святителю Теофілакте. Єдиносущним бо Отцю і Духові Слово ти проповідував. Божественних отців собори пояснив єси і Тройці угодником явився єси, якій предстоячи, молись безупинно за всіх нас. 

Теофілакт – означає “стережений Богом”. Жив цей Христовий ісповідник за часів патріярха Тарасія, який настановив його митрополитом Нікомидії. Митрополит Теофілакт цілковито віддавався молитві і добрим ділам. Він закладав шпиталі, притулки для вдів і сиріт, сам прислуговував хворим, ходив з водою і рушником по місті й умивав сліпих і калік. Коли після смерти патріярха Тарасія іконоборська єресь за імператора Лева Вірменина знову стала спинатися на ноги, то святий патріярх Никифор, взявши з собою єпископів Емиліяна з Кизика, Етимія з Сардії, Йосифа з Солуня, Євдоксія з Аморії, Михаїла з Синадії і святого Теофілакта з Никомидії, став перед злобним імператором і застеріг його, щоб зійшов з дороги блуду і єресі та повернувся на дорогу правдивої віри. А святий Теофілакт провістив лютому цареві гнів і кару Божу, що і сповнилося, бо Лева Вірменина на саме Різдво Христове замордували. Однак тоді розлючений імператор відправив патріярха святого Никифора (його пам’ять вшановуємо 2 червня) і тих, що були з ним, на вигнання. Святого Теофілакта заслано до міста Стровул, в Карії, де він мучився близько 30 років, і де сповнений чесноти та Божої благодаті помер близько 845 р. Через два роки його мощі перенесли до Нікомидії. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

20.03.2017р. Б. / Святих священномучеників Василія, Єфрема, Капітона, Євгенія та інших у Херсоні; Преподобного Павла Препростого

Святих священномучеників Василія, Єфрема, Капітона, Євгенія та інших у Херсоні

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 2: Світлоносний день настав, пастирів, єпископів Херсонських,які постраждали за овець і свято яких оспівуємо. Священномученики, моліть пастиреначальника Христа, щоб і нас долучив від до овець, які по правиці стоять, щоб співали ми вам: «Радуйтеся, священнії отці, за Христа кров свою пролившії». 

Уже з апостольських часів свята Церква висилала проповідників, які несли світло Христової науки поганам і зверталися до них зі словами: “Покайтесь, бо наблизилося Небесне царство” (Мт. 3, 2). Ні страждання, ані муки, ані люта смерть не лякали тих, які, сповняючи заповідь “Возлюби ближнього”, несли світло, життя і спасіння поганським народам. Було це за часів мучителя Диоклетіяна, коли патріярх Єрусалиму Єрмон близько 300 р. послав єпископів Василія, Єфрема, Євгенія, Агатодора, Елпидія та інших проповідувати Божу науку. Василій і Єфрем пішли в таврійсько-скитські землі і стали проповідувати слово Боже в Херсоні (Корсунь, де в пізніших віках прийняв хрещення апостол Руси святий князь Володимир Великий). Згодом Євфрем вирушив з Херсону і пішов у глибину Скитії, понад Дунай, і погани там його замучили. Святий Василій проповідував і далі в Херсоні, та погани, за намовою жидів, вічних гонителів св. Христової науки, напали на нього, побили і прогнали з міста, а святий осів поблизу в печері і молився там Богові, щоб своєю благодаттю допоміг здолати поганство. 

Якось звернулися до нього родичі одного юнака, що вмирав, який перед смертю так до них промовив: “Даремний ваш плач і жертви, які приносите божкам бездушним. Один лиш Бог правдивий – Бог християнський, і лиш Його сила і молитва слуги Його Василія може повернути мені життя”. Святий єпископ з великим смиренням став до молитви – і Бог вислухав його і дав йому силу оздоровити хлопця. Тоді вся родина оздоровленого юнака, він сам і ще багато поган навернулося до Христової віри, а святий Василій повернувся до Херсону і продовжував навчати. Проте погани знову напали на святого і, після страшних мук, убили його. Тіло кати кинули на пожирання диким звірам, але ті не наважилися його навіть доторкнутися, а вночі над ним світила ясна зірка, за світлом якої прийшли християни і чесно поховали тіло мученика. 

Єпископи Євгеній, Агатодор і Елпидій проповідували у тому часі Христову віру в Гелеспонті. Один з учнів святого Василія, прибувши сюди, повідомив їх про смерть святого, і вони морем подалися до Херсону, щоб християни не втратили духовної опіки. Тут святі навернули багатьох до Христової віри, а через рік після смерти святого Василія всі троє удостоїлися мученицької смерти, бо жиди і погани напали на них й, убивши, кинули тіла їх за місто, де християни знайшли їх і поховали. 

Минуло кілька років. На престолі сів імператор Костянтин Великий і віра Христова знову стала ширитися. Тоді патріярх Єрусалиму вислав до Херсону єпископа Етерія. Той побудував у місті величаву церкву і багатьох навернув до Христової віри, та погани напали на нього і кинули в ріку Дніпро, який там впадав у море. На прохання херсонських християн прибув до них єпископ святий Капітон, і той навернув більшу частину поган до Христової віри. Коли ж погани домагалися чуда, і тоді, як казали, повірять у правдивого Бога, то святий Капітон, за Божим натхненням, велів розкласти великий вогонь, голосно помолився, осінив себе знаком святого хреста і на виголос диякона: “Будьмо уважні”, – у владичих ризах і в омофорі став посеред полум’я. Так простояв він у молитві цілу годину, після чого, набравши в полу одежі жару, вийшов з вогню неушкоджений. Святий Капітон трудився в Херсоні тривалий час і помер там у великій святості 22 грудня. 

__________
У той самий день

Преподобного Павла Препростого

В науці, яку читали після житія святого Конона Городника (5 березня), ми зазначили, якою великою чеснотою є послух. Живим прикладом послуху Божій волі і глибокого смирення є життя святого Павла, званого “Препростим” (він бо не мав жодної освіти), яке, з Божою поміччю, тут описуємо. Коли святий Антоній Великий жив у пустелі, прийшов до нього шістдесятилітній чоловік, хлібороб на ім’я Павло, і став просити святого, щоб залишив його при собі, бо він хоче посвятитися пустельному життю. Святий Антоній не хотів навіть чути про це, бо Павло був уже старий та підупалий на силах, і порадив йому вступити до якогось монастиря, після чого пішов на молитву до своєї печери. Коли ж через три дні вийшов з неї, то побачив, що Павло і далі стоїть на тому ж місці. Святий Антоній, зворушений цим, дозволив йому залишитися і став його випробовувати, бо хотів, щоб Павло злякався суворости пустельного життя і пішов до монастиря. Він велів йому стояти на одному місці, доки не дасть йому якоїсь роботи, і Павло простояв так сім днів, без хліба і спочинку. 

Далі святий Антоній дав йому плести шнури, а потім наказував розплітати, немовбито робота його була не добра, та Павло кожне зауваження приймав з найбільшою терпеливістю і послухом. Коли Павло якось запитав про щось, що було не на часі, і Антоній наказав йому мовчати, то він не промовив жодного слова доти, доки Антоній не відкликав своєї заборони. Павло був собі чоловік звичайний, невчений, однак засяяв невдовзі багатьма чеснотами, і святий Антоній, навчивши його розважати правди Божі, відвів йому окрему печеру, а Господь Бог наділив святого Павла силою проганяти бісів.

Одного разу до святого Антонія привели біснуватого, а той наказав відвести його до Павла, який, помолившись, сказав: “Вийди, дияволе, бо так наказує тобі отець Антоній!” А коли диявол не підкорявся, тоді святий Павло у найбільшу спеку став на високий камінь і, піднісши вгору руки, став голосити: “Господи, Ісусе Христе! Не вступлюся з цього місця, і не прийму ані страви, ані води, радше умру, хіба що накажеш злому духові вийти з того чоловіка”! 

О, який великий доказ любови до ближнього явив тут святий Павло, добровільно приймаючи всяке страждання, аби лиш допомогти своєму братові. Господь вислухав святого і злий дух вийшов з біснуватого. 

Не знаємо напевно, коли помер святий Павло, мабуть, близько 340 р. Помер він як вибраний слуга Божий, взірець покори і послуху. А життя його було доказом і є для нас наукою, що не треба великої учености, аби стати угодним Богу. Серце чисте, любов до Бога, дотримання Його законів – найпевніша дорога до неба. Йшов тією дорогою святий Павло “Препростий” – і ми ідімо нею. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

19.03.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Євр.4,14–5,6:  «Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милость і знайти благодать на своєчасну поміч»

Часто в різноманітних обставинах та ситуаціях ми бачимо свою людську обмеженість, чуємо свою слабкість, свою безпомічність щось зробити, на щось вплинути. Навіть на свої вади і гріхи нам не завжди легко впливати. Часто працюємо над собою днями, місяцями, а то й роками і не можемо дати ради самі собі, і це правда. Якщо ми могли б самі собі дати раду, то не потрібен був би прихід Ісуса Христа, Його смерть і воскресення. 

Важливо повсякчас собі усвідомлювати, що Господня благодать нам конечно потрібна для спасення. Ми самі по собі не можемо дати собі ради і завжди маємо шукати й уповати на Бога, шукати Його помочі, шукати Його сприяння. Тож коли в нас закінчуються спроможності, сили, можливості, якщо не можемо знаходити цього всього в собі, завжди просімо про Божу благодать. І так як Господь допомагав, підтримував і укріпляв усіх, хто звертавсь до Нього, і нам так само допоможе, підтримає, укріпить і спасе.

*** 

Мр.8,34–9,1:  «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною»

Взяти Хрест Господній – значить прийняти обставини свого життя такими, якими вони є. Нам завжди важко їх прийняти, завжди щось не так. Ми носимося зі своїми планами, маємо свої переконання, яким би мало бути життя навколо нас, знаємо, хто й що мав би зробити. Однак не усвідомлюємо, що все, що маємо, – це дар від Бога. Брати хрест на себе – це прийняти ті обставини, які є в цю мить нашого життя, і жити в них за Божими законами. Брати хрест – це також приймати себе таким, яким я є в цю мить мого життя. Коли ми це приймемо – зразу прийде радість і настане мир, бо ми приймемо Бога, який стоїть за тим. 

Ми почитаємо Хрест Господній, виставляємо його для поклоніння і співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико!» Віддаємо честь і шану Хрестові, бо на Хресті відбулося наше спасення. Знаємо, що екзорцист завжди має зі собою хрест, щоб нагадати дияволові, що він уже переможений і не має ніякої сили над людиною. Через якийсь обман він, можливо, заволодів особою, як і через обман диявол спокушає нас, але він ніколи не має над нами сили. Частіше вдивляймося в Хрест, споглядаймо Хрест, поклоняймося Хрестові, цілуймо Хрест, бо це місце нашого спасення! Хрест – це місце і гарантія нашої свободи в Ісусі Христі! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР

19.03.2017р. Б. / Неділя Хрестопоклонна (о.Ю.Катрій,ЧСВВ); Святих мучеників (42-ох), що в Аморії новоявлені

Неділя Хрестопоклонна

"Хресту Твоєму поклоняємось, Владико,

і святеє Воскресення Твоє славимо"

(Тропар утрені).

Святий Великий піст — це час особливого внутрішнього й зовнішнього вмертвіння і покути. Оскільки ця духовна боротьба триває довгий час, то звичайно буває так, що перші дні чи тижні посту ми практикуємо його ревно й мужньо, але відтак помалу фізично й душевно вичерпуємося, ослаблюємося і знеохочуємося. Свята Церква, знаючи про немічність і нестійкість людської природи, ставить посеред посту перед нашими очима надзвичайно могутню спонуку до витривалої духовної боротьби, якою є святий хрест. 

У третю неділю посту, у середпістя, свята Церква для збадьорення і підкріплення нашого духа наказує по-особливому почитати святий Господній хрест. Звідси й назва цієї неділі — Хрестопоклонна. 

Святий хрест має пригадати безконечну Божу любов до нас, Христові страждання задля нас і наш обов'язок мужньо нести свій хрест щоденного життя. До всіх нас звертається Ісус Христос: "Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною... Хто не несе хреста свого і не йде слідом за мною — не може бути моїм учнем" (Лк. 9, 23 і 14, 27).

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ХРЕСТОПОКЛОННОЇ НЕДІЛІ

Хрестопоклонна неділя пригадує нам сильну зброю, що її має кожний християнин у боротьбі з ворогами за своє спасення, тією зброєю є святий хрест. І якраз цієї неділі хрест виступає перед нами як знамено сили, знамено спасення та знамено перемоги і тріюмфу. 

Синаксар — духовна наука на утрені цієї неділі — добре пояснює нам причини почитання святого хреста в Хрестопоклонну неділю. Тут читаємо таке: "Цієї неділі, третьої в пості, святкуємо почитання чесного й животворного хреста з наступної причини: 

Тому що 40-денним постом якось і ми розпинаємося, занапащені пристрастями стаємося огірчені, і знеможені, то ставиться перед нами чесний і животворний хрест, щоб він нас відсвіжив, покріпив, пригадав нам страсті Господа нашого Ісуса Христа та нас потішив... Подібно, як ті, що, відбуваючи довгу й тяжку дорогу, чуються змучені, і коли знайдуть дерево багате в тінисте листя, трохи там відпочивають і, наче відмолодившись, ідуть у дальшу путь, так і сьогодні, в часі посту й посеред прикрої дороги й подвигу, святі Отці посадили життєдайний хрест, щоб дав нам відпочинок і прохолоду та щоб нас, утомлених, зробив мужніми й легкими до дальшого труду... Або, коли надходить цар, то найперше несуть перед ним його знамена й берло, а відтак він сам приходить, тішиться і радіє, а з ним радіють його піддані, так і Господь наш Ісус Христос, який бажає показати нам свою перемогу над смертю і славне явління у дні Воскресення, посилає наперед своє берло, царське знамено — животворний хрест, що наповнює нас радістю і прохолодою та приготовляє нас, скільки це можливо, прийняти і самого Царя та славити світлого Переможця... Тому що хрест зветься деревом життя і є тим деревом, що було посаджене серед едемського раю. Святі Отці посадили хресне дерево посеред 40-ці, пригадуючи нам і про лакімство Адама, і про його зцілення цим деревом, бо, живлячись ним, уже більше не вмираємо, але ще дужче оживляємося... ".

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ХРЕСТОПОКЛОННОЇ НЕДІЛІ

Богослуження цієї неділі майже нічого не говорять нам про хрест як символ терпіння, покути чи пониження, а радше величають святий хрест як символ радости, символ перемоги і тріюмфу, що завершує світле Воскресення. 

Основний гимн цієї неділі — пісня "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо". Звідки ця велична пісня? Її взято з молитви "Воскресеніє Христово видівши... " воскресної утрені Великодня. Цю молитву читають також на кожній недільній утрені. Вона дуже давня, бо її містить уже утреня Пасхи й недільна утреня IX сторіччя. Її мають і найдавніші богослужби атонських монастирів. У тій пасхальній, глибоко догматичній молитві з'являються якраз слова: "Хресту Твоєму... ". 

Митрополит Андрей Шептицький у своєму посланні "Про почитання святого хреста" каже: "Не можна яскравіше й величавіше представити суті почитання хреста, як це представлено у Хрестопоклонну неділю. Наш обряд завжди лучить це почитання з почитанням Воскресення: "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресення Твоє славимо". Це християнське поняття хреста. Поза ним християнин бачить славу воскресення і радости вічного блаженства". 

Стихири вечірні й утрені, канон, сідальні цієї неділі — це великий гимн слави на честь Господнього хреста. "Радуйся, життєдайний хресте, — співаємо на великій вечірні, — прегарний раю Церкви, дерево безсмертя, що дало нам насолоду вічної слави, і яким проганяються маси бісів, радуються ангельські хори і збори вірних празнують. Ти непереможна зброє, непорушна кріпосте, перемого царів, славо священиків, дозволь і нам осягнути Христові страсті й велику милість. Радуйся, життєдайний хресте, благочестя непереможна побідо, райська брамо, захороно вірних, Церкви забороло. Тобою тлінність знищилася і пропала, переможене царство смерти, і ми піднеслися від землі до неба. Ти зброя непереможна, бісів побіднику, славо мучеників, справжня окрасо преподобних, пристане спасення, даруй світові велику милість". 

"Сьогодні день торжества, — читаємо в 1-ій пісні канону утрені, — Воскресенням Христовим зникла смерть, засяла зоря життя, Адам устав і торжествує радісно, тож радіймо, співаючи побідну пісню".

ОБРЯД ПОЧИТАННЯ СВЯТОГО ХРЕСТА

Урочисте поклоніння святому хресту на утрені цієї неділі відбувається так: 

У переддень празника гарно прибраний квітами святий хрест виносять після вечірні з захристії на престол. Наступного дня на утрені в часі великого славословія священик бере святий хрест з престола, кладе його собі на голову, виносить на середину церкви і ставить на тетраподі. Тепер співають тропар "Спаси, Господи... ", після нього співають тричі "Хресту Твоєму... " і кожного разу усі роблять доземний поклін. Під час співу хресних стихир усі побожно цілують святий хрест. 

Ось одна зі стихир, яку співають при почитанні святого хреста: "Прийдіть, вірні, поклонімся животворному дереву, на якім Христос Цар слави, добровільно руки простерши, підніс нас до первісного блаженства, що його перед тим через розкіш був украв ворог і спричинив наше прогнання від Бога. Прийдіть, вірні, поклонімся дереву, яким ми вдостоїлися розтрощити голови невидимих ворогів. Прийдіть, усі країни народів, і Господній хрест піснями звеличаймо: Радуйся, хресте, упавшого Адама совершенне спасення. Тобою величаються наші найвірніші царі, бо Твоєю силою сильно перемагають ізpаїльських людей. Тебе сьогодні ми християни зі страхом цілуємо, на Тобі розп'ятого Бога славимо, кажучи: Господи, розп'ятий на хресті, помилуй нас, бо Ти благий і чоловіколюбець". 

Цього дня, замість "Святий Боже", співаємо на Літургії "Хресту Твоєму... ". Цю пісню на честь святого хреста співаємо після кожної відправи цілий тиждень аж до п'ятниці і при тому поклоняємося святому хрестові та побожно його цілуємо. 

Справді, Хрестопоклонна неділя вчить нас розуміти велике значення святого хреста для нас не тільки в часі посту, але і для нашого цілого життя. Ця неділя показує нам, що де хрест, там сила, там перемога, там спасення і там запевнене воскресення до вічного щасливого життя. 

Для більшої заохоти до почитання і любови святого хреста часто пригадуймо собі ті глибокі думки, що вийшли з уст великого почитателя святого хреста святого Єфрема Сирина († 373): "Хрест — воскресення мертвих. Хрест — надія християн. Хрест — жезл кульгавих. Хрест — потіха бідних. Хрест — скинення гордих. Хрест — надія безнадійних. Хрест — кермо для плаваючих. Хрест — пристань для гонених бурею. Хрест — батько для сиріт. Хрест — потіха для терплячих. Хрест — охоронець для юнаків. Хрест — слава для мужчин. Хрест — вінець для старців. Хрест — невинність для дівиць... Хрест — хліб для голодних і джерело для спрагнених... Тож кладімо животворний хрест на чоло, на очі, на уста і на свої груди... Ні на одну годину, ні на один момент не залишаймо хреста та без Нього нічого не робім, але чи спимо чи встаємо, чи працюємо, чи їмо чи п'ємо, чи йдемо в дорогу, чи плаваємо по мор'ю, чи переходимо ріки — усі свої члени ми повинні оздобляти животворним хрестом".

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

 
__________
У той самий день

Святих мучеників (42-ох), що в Аморії новоявлені: Теодора, Костянтина, Каліста, Теофіла і тих, що з ними

Тропар, глac 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Новоявленої віри зорі, за Христа постраждавших вельми похвальними вінцями увінчаймо достойно їх, які за нас моляться Богові, як стовпів істинних і заборола проводу хриситянського. 

Діялося це близько 840 р. Сарацини, котрих також звали магометанами, перемогли у війні імператора Теофіла, сина Михаїла ІІ, й оточили Аморію, місто у Фриґії. Це було родинне місто імператора Теофіла, якого Бог, можливо, тяжко карав за те, що він підтримував іконоборську єресь. В Аморії було 42 полководці, ревних сповідників християнської віри, вони, як леви, відважно захищали місто. Однак знайшовся зрадник, хоч з імени християнин, Вадитсис, і здав місто поганам саме тоді, коли сарацини вже збиралися зняти облогу. Полилися потоки християнської крови; всі жителі міста впали під ножами завойовників, а 42 полководців, закованих у кайдани, кинули у в’язницю, а згодом їх погнали до Сирії. Були серед них святі Теодор, Костянтин, Каліст, Теофіл, Астій, Вассой і Милисен. Зрадник Вадитсис зрікся Христової віри, став сарацинським достойником і мучителем полонених полководців. Сім літ відсиділи вони у в’язниці, та навіть не хотіли чути про те, щоб зректися Спасителя. А через сім літ, які ув’язнені провели у молитвах, засудив їх сарацинський князь на смерть. Вивели їх над ріку Євфрат, поблизу міста Самари, і тут усі 42 прийняли мученицьку смерть від меча. Тіла їх кинули у воду, однак Господь учинив так, щоб їхні тіла виплили на протилежний берег і християни чесно їх поховали. За переданням, сарацини стяли голову і зрадникові Вадитсисові, бо, мовляв, не можуть вірити чоловікові, який задля земної нагороди зрадив віру і вітчизну. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ.КАЛЕНДАР