17.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.2,6–9:  «Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спадало, те приготував Бог тим, що його люблять»

Нам, як християнам, подобається жити у цьому світі з його певними вигодами і принадами. Але Господь каже, що Він приготував нам щось більше, ніж краса цього світу. Тому завжди цінуючи і дякуючи Богові за ті добра, які він дає у цьому світі, пам’ятаймо, що на нас чекає щось більше, то ж стараймось не зупиняти нашого погляду на тому, що маємо, будьмо свідомими, що головне нас чекає у Вічності. 

Лиш тоді, коли ми не будемо «приліплюватись» до вигод цього світу, коли ми не будемо перейматися проблемами і турботами цього світу, а будемо розуміти, що нас чекає щось більше, станемо свобідними від радостей цього світу. Так, як людина часто є готова понести різні подвиги, труди, щоби осягнути щось, готова понести всякі незручності, щоби осягнути собі земне щастя, ще більше потрібно нам прагнути осягнути спасення. Тож завжди пам’ятаймо що нам приготував Господь у Вічності, що нас чекає в майбутньому. 

* * *

Мт.22,15-22:  «Віддайте ж кесареве – кесареві, а Боже – Богові»

У більшості випадків, коли цитуємо цей вірш: «Віддайте ж кесареве – кесареві», говоримо, що мусимо мати пошану до законів, порядків, які існують у суспільстві. Однак дуже мало звертаємо уваги на другу половину цього вірша: «…а Боже – Богові». 

Господь дарував нам життя, яке триває десятки років. У ньому багато не тільки років, а й ще більше місяців, годин, а секунд – неймовірна кількість. Коли приглянемося до нашого буденного дня, то можемо зауважити, що дуже багато часу віддаємо саме «кесареві» – тим чи іншим людським справам, клопотам, обов’язкам. Натомість дуже мало часу посеред дня, посеред тижня ми віддаємо Богові. 

Як нам важко молитися наші ранішні, вечірні молитви, ходити до храму, творити добрі діла, як нам трудно віддати Боже Богові. Цей день дарував нам Бог, але нам обтяжливо щодня читати Святе Письмо, книги тих чи інших духовних авторів. 

Бог дарував нам ціле життя. Чи ми хоч якусь маленьку його частину можемо присвятити Господеві? Адже остаточно життя й так належить Йому. Тому варто віддати Богові те, що Йому й так належить, – ціле наше життя. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.09.2016р. Б. / Св. свмуч. Вавили, архиєп. Антіохійського; Св. свмуч. Вавили, Никомидійського вчителя, і з ним 84 младенців; Св. мучц. Єрміони і Євтихії; Св. прор. і Боговидця Мойсея

Святого священномученика Вавили, архиєпископа Антіохійського

Тропар, глас 4: I звичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри постраждав Ти аж до крови, священномученику Вавило, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Як проповідника благочестя і твердиню страждальців* прославляє тебе днесь свята Церква, Вавило славний.* Ти ж, маючи сміливість перед Господом, молися до Христа,* щоб зберіг у мирі досконалому тих,* які величають і вихваляють тебе, о багатостраждальний. 

Про життя і подвиги святого Вавили, архиєпископа Антіохії, багато похвального нам розповідає святий Йоан Золотоустий. Коли імператор Нумеріян, поганин і лютий кровопивця, зійшов на престол (282 р.), він прибув до Антіохії й опустився до такої дикости, що став приносити дітей у жертву поганським божкам. Одного разу він забажав увійти до християнської церкви, щоб подивитися на богослуження. Та святий Вавила став у дверях церкви і не пустив імператора, бо не хотів дозволити, аби поганин своєю присутністю осквернив Божий дім. За таку зневагу імператора владику схопили і наступного дня поставили перед царським судом. Нумеріян не міг надивуватися з мудрих відповідей Вавила, однак таки наказав закувати святого єпископа в кайдани і так водити його містом. А коли імператор став насміхатися з нього, тоді святий сказав йому так: “Знай, царю, що для мене ці окови цінніші, ніж для тебе твій царський вінець, а смерть за Христа для мене миліша, ніж тобі твоє життя”. 

Слідом за своїм учителем ішли три хлопці, котрих святий Вавила виховував, замінивши їм батька. Найстарший, дванадцятилітній, називався Урван, дев’ятилітній – Прилидіян і семилітній – Єполоній. Нумеріян велів поставити їх перед собою, погрожував страшними карами, спокушав солодкими обітницями, – та все намарно, діти голосно величали Христа Спасителя і заявили, що готові постраждати за Нього. Їх били, а опісля разом зі святим Вавилом припікали вогнем, шматували тіла залізом, та з уст їх не почули жодного крику болю. 

Тоді імператор наказав стяти їх мечем. Святий Вавила супроводжував кожного хлопця до місця страти, а опісля, помолившись до Бога, і сам нахилив свою голову під меч. Останнє прохання владики було, щоб його тіло поховали в тих ланцюгах, в яких він ішов на смерть. Над могилою святих мучеників з часом було зведено церкву. 

Через кілька десятків років до Антіохії прибув Гал, брат Юліяна Відступника, якого призначили управителем того краю. У передмісті Антіохії Дафніс була божниця поганського божка Аполлона, до якої зі всіх сторін приходили поганські народи на ворожбу. Зрозуміло, що то не дерев’яний бовван, а диявол ворожив через уста поганських жерців. Гал наказав коло тої божниці побудувати церкву і перенести туди мощі св. Вавили. Коли це зробили, то поганська ворожба враз замовкла, бо диявол не мав приступу туди, де так близько спочивали мощі святого мученика. У 362 р. до Антіохії прибув Юліян Відступник і довідався від поган, що ворожба їх божка замовкла, бо в сусідній церкві лежать мощі святого Вавили. Юліян наказав християнам забрати мощі святого з тої церкви, і весь народ, співаючи слова псалма: “Стидом хай покриються усі, що служать ідолам різьбленим, що хваляться пустими бовванами” (Пс. 97(96), 7), переніс їх до тої церкви, де вони спочивали перед цим. Це не сподобалося імператорові і він наказав багатьох християн ув’язнити, а одного юнака на ім’я Теодор страшно мучити, але той з нечуваною терпеливістю все зносив, співаючи під час мук ті самі слова псалма. Юліян злякався, що народ може збунтуватися, тому велів усіх ув’язнених, серед них і Теодора, випустити на волю. 

Тієї ж ночі з чистого неба в божницю Аполлона вдарив грім і спалив божка та всю утвар поганської святині. Всю вину погани хотіли покласти на християн і замучили до смерти священика Теодорита, закинувши йому підпал божниці, але багато з поган бачили, що вогонь упав з неба, і так само описали це поганські літописці. А мучитель (був він свояком Юліяна Відступника), який наказав убити святого Теодорита, через кілька днів тяжко захворів і черви живцем з’їли його тіло. Погани не наважилися відбудувати божницю, вони побоялися гніву християнського Бога. 

У той самий день

Святого священномученика Вавили, никомидійського вчителя, і з ним 84 младенців

Святий Вавило прийняв мученицьку смерть у часи імператора Максиміяна. Вавило був учителем у місті Никомидії, він навчав довірених йому дітей так щиро, що 84 з них, яких разом зі святим учителем поставили перед судом, прилюдно визнали Христа Спасителя, перетерпіли всі муки: биття, шматування тіла, а під кінець смерть від меча. Тією ж смертю загинув і святий Вавило. 

Тіла святих мучеників перевезли до Візантії. З усіх дітей, які постраждали разом зі святим Вавилою, знаємо імена лиш двох хлопців, один з них називався Аммоній, а інший – Донат. 

У той самий день

Згідно з побожним переданням, Єрміона і Євтихія були рідними сестрами і дочками святого Филипа, одного з семи дияконів, що жив у Кесарії. Святе Письмо каже: “Було ж у нього четверо дочок-дівчат, які пророкували” (Ді. 21, 9). Вони, проголошуючи Христову віру, прийшли до Ефесу, де й поселилися. Коли імператор Траян, ідучи на війну, проходив через місто, то до нього привели Ерміону, яку звинуватили в тому, що вона християнка. Імператор велів побити її бичами, а потім відпустити на волю. А коли після Траяна на престолі сів Адріян, то в часі його побуту в Ефесі святу Ерміону знову привели на суд. Вона сміливо визнала перед ним віру у Христа Спасителя і за це імператор наказав стяти їй голову. Та перед самим ще вироком вона навернула двох катів і вони також прийняли мученицьку смерть. Якою смертю померла свята Євтихія, не знаємо, але це була смерть мученицька, якщо Христова Церква зачисляє її до лику мучениць. 

У той самий день

Святого пророка і Боговидця Мойсея

Тропар, глас 2: На висоту добрих діл зійшов ти, пророче Мойсеє,* і тому сподобився ти бачити славу Божу.* Благодатні скрижалі закону прийнявши* і бувши образом благодаті,* був ти й пророків почесною похвалою,* і благочестя великим таїнством.

Кондак, глас 2: Лик пророчий разом з Мойсеєм і Аароном, днесь радістю радіє,* бо кінець їх пророцтва звершився на нас.* Сьогодні сяє хрест, яким нас спас Ти.* Їх молитвами, Христе Боже, помилуй нас. 

У тяжкій неволі і ярмі жив Ізраїльський народ у багатій і плодоносній землі Єгипту, де колись, кілька сот літ тому назад, осів патріярх Яків, при піднесенім майже до царської гідности синові своєму Йосифу, і де рід його множився, як звізди на небі. Фараони, правителі Єгипту, боялися, щоб жиди не заволоділи цілим єгипетським краєм, бо вже тоді від ізраїльтян могли на війну іти 600000 мужів. Тому веліли вважати жидів за невільників і змушувати їх до найтяжчих робіт. А що фараони зводили тоді величезні будівлі, то заставляли жидів виготовляти з глини і січки цеглу. І тяжко жилося їм серед завзятого єгипетського народу; гострий канчук краяв їх хребти, бо єгиптяни навіть не приховували, що хотіли б зменшити кількість жидів, а вже про те, щоб дати їм волю, навіть і не думали. 

Та попри все число жидів щораз зростало. Тоді фараон видав наказ, щоб кожну дитину чоловічої статі, яка народиться в жидів, було кинено у воду. І настав великий плач серед жидів, і стали вони молити Господа, щоб вивів їх з єгипетської землі. 

Був чоловік з покоління Леві, що називався Амрам, а жінка його звалася Йохевед. Мали вони двоє дітей, дочку Марію і сина на ім’я Арон. І ось послав їм Бог ще одну дитину, хлопчика, та вже в тому часі, коли був наказ тих дітей топити. Не змогло серце матері дивитися на смерть немовлятка. Вона три місяці переховувала дитину, а коли вже годі було це затаїти, то взяла кошик з очерету, вимастила його смолою, загорнула дитя у пеленки та в тому кошику поклала в очереті при самому березі. Марія, сестра дитини, сховалася поблизу і спостерігала, хто знайде той кошик. Якраз тоді дочка фараона йшла купатися і почула плач дитини. Кинулися слуги шукати і знайшли кошик, а в кошику гарненького хлопчика. Дочка фараона промовила до своїх, що охоче віддала б ту дитину якійсь жінці на виховання, тоді вийшла Марія і сказала, що знає жінку, яка охоче прийме дитя. Дочка фараона послала її привести Йохеведу, а хлопчика назвала “Мойсей”, тобто “взятий з води”. Вона пообіцяла Йохеведі оплату за виховання дитини і так Мойсей зростав у домі своєї матері, а коли він підріс, то дочка фараона забрала хлопця у царський двір, там він виріс і змужнів. 

Але юнака не тішило життя при дворі фараона, де “Мойсея вивчено всієї мудрости єгиптян, і він був сильний у своїх словах і ділах” (Ді. 7, 22). Його тягнуло до своїх братів, до тих, що плачуть і страждають. Бо хоч він і виховувався у поганському дворі, але завжди залишався вірний вірі своїх батьків і своєму народові. Ця його віра у Божу поміч ніколи не покидала його, бо, як пише святий апостол Павло: “Вірою Мойсей, коли був виріс, відрікся зватися сином дочки фараона; волів радше страждати разом з людом Божим, ніж дознавати дочасної гріховної втіхи, бо, дивлячись на нагороду, вважав за більше багатство наругу вибраного народу від скарбів Єгипту” (Євр. 11, 24-26). “А як йому сповнилося сорок років, спало йому на думку відвідати братів своїх, синів Ізраїля” (Ді. 7, 23). 

Та не міг він дивитися на кривду свого народу, і коли побачив, як єгиптянин б’є жида, то, запалавши справедливим гнівом, став боронити свого одноплемінника й убив єгиптянина. Мойсей гадав, що цей вчинок вдасться приховати, та вже наступного дня, коли він намагався помирити двох жидів, що сперечалися, один з них став голосно кричати, що Мойсея ніхто не ставив князем над ними і що вони не дадуть себе убити, як дав себе вчора вбити єгиптянин. Справа набула розголосу. Фараон наказав схопити Мойсея, але він утік у Мідіянську землю. Тут його прийняв у свій дім священик Їтро, і дав йому за жінку одну з своїх сімоx дочок, Ціпору. Бог дав йому двох синів і назвав Мойсей старшого Гершом, а молодшого – Еліазер. 

Сорок років Мойсей пас у пустелі стадо і весь той час молився Богу, щоб звільнив жидівський народ з тяжкого ярма і від лютої панщини. Так само і весь Ізраїль у тяжкій підневільній роботі не припиняв молити Господа про поміч. “Почув Бог їхній стогін та й згадав союз свій з Авраамом, Ісааком та Яковом. І побачив Бог, як ото йдеться Ізраїлеві та й зрозумів його” (Вих. 2, 24-25). Господь вибрав Мойсея, щоб він вивів з Єгипту Його народ. 

“...Раз погнав він був вівці поза пустиню і прийшов до Божої гори, до Хориву. І з’явився йому ангел Господній у вогняному полумені посеред куща. Глянув він, аж ось вогнем палає кущ, а не згоряє. І каже Мойсей сам до себе: «Підійду лишень ближче та подивлюсь на це велике диво, чому то не згоряє кущ?» Побачив Господь, що він наближався подивитись, та й кликнув до нього з-посеред куща: «Мойсею, Мойсею!» І відповів той: «Я тут!» І сказав: «Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш – земля свята». А далі: «Я – Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова». І закрив Мойсей лице своє, боявся бо дивитися на Бога” (Вих. 3, 1-6). А Господь сказав йому, що почув плач народу свого в Єгипті, і тому хоче вивести його з Єгипту до землі доброї і великої, що пливе молоком і медом. І наказав йому Господь таке: “Іди ж, оце пошлю тебе до фараона, щоб вивів ти народ мій, синів Ізраїля, з Єгипту” (Вих. 3, 10). 

Мойсей злякався такої великої відповідальности, та Господь пообіцяв йому, що Він буде з ним й у всьому допомагатиме. Коли ж Мойсей запитав, що має сказати Ізраїлеві, якщо спитає його, яке Ім’я Бога, що послав його, то Господь відповів: “«Я той, хто є». І додав: «Так промовиш до синів Ізраїля: “Я – є” післав мене до вас». І сказав Бог знов до Мойсея: «Так промовиш до синів Ізраїля: Господь Бог батьків ваших, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова післав мене до вас. Таке моє Ім’я навіки, і таке моє найменування з роду в рід»” (Вих. 3, 14-15).

Господь велів Мойсею повертатися до Єгипту і благовістити старшинам колін Ізраїля славну хвилину звільнення народу з неволі і стати з ними перед фараоном та об’явити йому, що Бог наказує, аби фараон звільнив жидівський народ і дозволив йому піти в пустелю принести жертву Богу. А коли правитель Єгипту не захоче їх відпустити, тоді Господь всякими карами змусить фараона до послуху. Мойсей боявся, що жиди не повірять йому, та Господь сказав йому кинути палицю на землю, палиця впала і перемінилася на змію, а коли за наказом Божим Мойсей схопив ту змію, то вона знову стала палицею. Так само, коли Мойсей запхав свою руку за пазуху і вийняв її, то побачив, що вона вся вкрита проказою, а за хвилю знову стала чиста і здорова. А коли Мойсей дізнався, що Господь чудами утвердить свою волю, то боявся вже лиш одного. Був він тяжкомовний і тугоязикий, але Господь сказав, що відкриє вуста його, а назустріч вийде йому брат його Арон і обидва стануть перед фараоном, а Господь буде в устах їх обох, Він навчить їх, як мають говорити. 

І тоді Мойсей покидає своє стадо, бере жінку й дітей і повертається до Єгипту, де давно вже вмерли ті, що хотіли його судити. Назустріч йому вийшов Аарон й обидва об’явили Божу волю народові. “І повірили люди; і почувши, що Господь навідався до синів Ізраїля та що зглянувся на їхнє бідування, вони поклоняючись, припали лицем до землі” (Вих. 4, 31). 

Та гордий фараон навіть чути не хотів про те, щоб дати волю жидам. У своєму засліпленні він сказав: “Хто такий Господь, щоб я мав послухати Його голосу та відпустити Ізраїля? Не знаю Господа, й Ізраїля не відпущу” (Вих. 5, 2), і велів ще більше гнобити жидів. 

Він не побоявся чуда Божого, хоч Арон перемінив перед ним палицю у змію. Тоді впали Божі кари на Єгипет. Вода перемінилася у кров і впродовж семи днів не було й краплі води в Єгипті, лиш тільки жиди мали воду. Потім розмножилося стільки жаб, що вони вкрили всю землю, заповзали у домівки, навіть у постіль фараона. Той злякався і при кожній карі обіцяв відпустити народ, але коли кара припинялася, тоді закаменілість його серця поверталася. Тоді сталася величезна навала комарів, що немилосердно кусали людей і худобу; їдкі мухи наповнили всю землю, впала люта пошесть на худобу, а людей і всяку звірину покрили болячки і струпи. Безнастанний град і громовиця вбили всіх, і людей, і скотину, що були на полі; сарана спустошила всі поля, всяку зелень виїла з корінням. На Єгипет впала тьма, що три дні закривала сонце, і ніхто не міг рушити з місця, де стояв, брат не бачив брата. Всі ці кари впали на єгиптян, і не завдали жодної шкоди жидам. Коли й після цього не зворушилося серце фараона, тоді мала впасти на його народ найтяжча кара. 

Господь Бог наказав, щоб у 14-ий день місяця березня кожна жидівська родина зарізала однорічного баранця. Його кров’ю мають помазати одвірки своїх домів. І вночі кожен з них, зібраний в дорогу й перепоясаний, має їсти м’ясо того баранця, а що не з’їдять, те мають спалити. І нехай ніхто не виходить тої ночі з хати, бо буде в ту ніч “пасха Господня” і Господь перейде землю Єгипту й уб’є все первородне в тій землі, як серед людей, так і серед скоту. А кров на одвірках буде знаком, щоб смерть оминула жидівські доми. І велів Господь, щоб пам’ять тої пасхи святкувати кожного року: “І стане вам цей день на спомин, і ви святкуватимете його як свято Господнє; як установу вічну для всіх ваших родів святкуватимете його” (Вих. 12, 14). 

(Через багато віків прийшла нова Пасха. Тепер вже не кров’ю ягняти означено одвірки, а Непопочний Агнець, Христос Спаситель, дав себе розіп’яти на хресті, і Його Найсвятіша Кров звільнила нас із неволі. Споживання баранця у жидів було праобразом святого причастя, а їх пасха була праобразом правдивої ПАСХИ, в якій споживаємо Тіло і Кров Христа Спасителя. Тому християни зустрічають Пасху, тобто Великдень, так урочисто і святкують її у всьому світі.)

А коли настала та ніч, то кожний єгипетський дім мав покійника, починаючи від фараонової палати аж до невільниці, що в темниці оплакувала смерть свого первородного. Лиш тепер фараон усвідомив, що не йому противитися Божій волі, і відпустив жидівський народ, а єгиптяни просили, щоб жиди якнайшвидше покинули їхню землю. Понад 600000 чоловіків, не рахуючи жінок і дітей, зі всяким своїм добром і стадами, під проводом Мойсея, пішли в пустелю. Розчинену на хліб муку, не заквашену, взяли зі собою у мішках і в пустелі пекли з неї паляниці – і звідси пішов звичай у жидів випікання неквашеної, опрісночної маци. У пам’ять про цю подію Господь велів, щоб усе первородне чоловічої статі було присвячене йому. Коли жиди вийшли з Єгипту, тоді Мойсеєві було вісімдесят років, а Аронові – вісімдесят три. Вони забрали з собою також і кости праведного Йосифа. Господь ішов перед ними, показуючи їм дорогу, – вдень у стовпі хмари, а вночі – у вогненному стовпі. 

За Божим наказом жиди розклали табір над морем, поблизу Пігахіроту, навпроти Ваал-Цефону. Та серце фараона знову закаменіло, і він вирішив повернути жидів назад, у неволю, і з усім своїм військом пустився навздогін. Тоді жиди стали нарікати на Мойсея, але той, за словом Господа Бога, простягнув свою руку з палицею над морем, і хмара вкрила Ізраїль, води в морі розійшлися і жиди сухою ногою перейшли на другий бік. Кинулися за ними єгиптяни, та коли ступили в сухе русло моря, води зійшлися над ними і всі загинули. Тепер лиш пойняли жиди всю могутність Господа і відчули страх Божий. Тоді весь народ заспівав похвальну пісню, що починається словами: “Заспіваю Господеві, славно бо прославився” (див. Вих. 15, 1-19). А Марія пророчиця, сестра Мойсея та Арона, зібрала всіх жінок і разом з ними також заспівала цю пісню. Потім вирушили вони в пустелю і через деякий час отаборилися в місці, що називалося Елім, там було сімдесят пальм і стільки джерел з водою, що вистачило на весь народ. 

Невдовзі вони вирушили далі, і коли були вже поблизу гори Синай, не вистачило їм хліба. Тоді жиди знову забули про Божу могутність, і стали тужити за неволею в Єгипті та нарікати на Бога і на Мойсея: “О, коли б ми були повмирали від руки Господньої в Єгипетській землі, сидівши, було, круг казанів з м’ясом та ївши хліба досхочу! А то вивели ви нас у цю пустиню, щоб голодом поморити всю громаду” (Вих. 16, 3). Господь Бог у своєму невимовному милосерді простив їм той гріх маловірства і кожного дня (крім суботи) посилав їм з неба манну. Коли жиди побачили її, то стали питати один одного: “Мангу?” – (Що це є?) – звідси й пішло слово “манна”. А щоб і м’яса не забракло, то хмарами стали злітатися перепелиці, – так жиди мали досить усякої їжі. 

Та жидівський народ ніколи і нічим не був вдоволений. Коли їм забракло води, то жиди почали так зневажати Мойсея, що той жалівся Господеві: “Що діяти мені з цими людьми? Ще трохи, і укаменують мене” (Вих. 17, 4). 

Та Господь Бог був милосердний і довготерпеливий до них. Він наказав Мойсеєві підійти до гори Хорив і вдарити палицею об скелю, а коли той зробив так, то враз із скелі потекла вода. І тоді Мойсей голосно сказав до народу, збентеженого цим чудом: “Чи є Господь між нами, чи нема?” (Вих. 17, 7). А невдовзі об’явилася ще більша сила Божої опіки. На жидів напали дикі племена амалекитян. Мойсей наказав Ісусові, сину Навина, зібрати з жидів військо і стати до бою з ворогом, а сам разом з Ароном і Хуром (один з жидів, якого Бог згодом призначив до священичого уряду), зійшов на гору і там з піднесеними руками молився до Бога. Коли його руки були піднесені, то перемога схилялася на бік жидів, а коли руки опускалися, то гору брали амалекитяни, тож Арон і Хур підтримували Мойсею руки, доки Ісус не переміг ворога. 

За порадою Їтра, батька своєї жінки, Мойсей призначив над народом тисячників, сотників та інших урядників, які б мали управляти народом і його судити, а до нього зверталися лиш у важливих справах. На горі Синай, під звуки труб і удару громів, у хмарі зійшов Господь і покликав до себе Мойсея. Мойсей зійшов на гору і Господь дав йому своїх десять заповідей: 

“Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі.

Нехай не буде в тебе інших богів крім мене.

Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах.

Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, хто люблять мене і бережуть заповіді мої.

Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає Його ім’я марно.

Пам’ятай на відпочинковий день, щоб святити його.

Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє.

День же сьомий – відпочинок на честь Господа, Бога твого; не робитимеш ніякого діла сам, ані син твій, ані дочка твоя, ані раб твій, ані рабиня твоя; худоба твоя, ані чужинець, що перебуває в твоєму дворі.

Бо шість днів творив Господь небо і землю й море, і все, що в них, а сьомого дня відпочив; тим і благословив Господь сьомий день і освятив його.

Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі.

Не вбиватимеш.

Не чужоложитимеш.

Не крастимеш.

Не свідкуватимеш ложно на ближнього твого.

Не зазіхатимеш на дім ближнього твого; не пожадатимеш жінки ближнього твого, ані раба його, ані рабині його, ані вола його, ані його осла, ані чого-небудь, що належало б ближньому твоєму” (Вих. 20, 2-17). 

Жиди прийняли Божі заповіді і присягли, що свято зберігатимуть їх. Мойсей для освячення цієї присяги приніс цілопалення і скропив народ жервенною кров’ю. Потім, узявши з собою Ісуса Навина, зійшов на гору, де сорок днів і ночей слухав Божі накази: як має відбуватися богослуження, які мають бути святі посудини, які і як треба приносити жертви. А потім Господь дав Мойсеєві дві кам’яні таблиці, на яких було виписано десять заповідей. 

А жиди тим часом, позбувшись опіки Мойсея, забули про Господа та про чуда, які Він для них учинив, не побоялися Його гніву та зробили золотого бичка і стали йому покланятися, як це чинили погани, зі співом, п’янством і розпустою. Бог сказав про це Мойсеєві і став погрожувати своїм гнівом, та Мойсей заступився перед Ним за свій народ і вимолив у Господа прощення для нього – і Бог стримав свій справедливий гнів. Коли ж Мойсей повернувся з гори і побачив безбожні, поганські гулянки на честь поганського ідола, то серце його запалало гнівом і він кинув кам’яні таблиці об землю і розбив їх. Та оскільки частина жидів навіть не думала каятися, то Мойсей, найстарший суддя народу, наказав убити їх мечем. Тоді загинуло через свою безбожність до трьох тисяч народу. Мойсей привів народ до покаяння і, повернувшись на гору, просив Господа про прощення для заблуканих. Тут виявилося, як сильно він любив свій народ. До Господа він молився так: “Ой, величезним гріхом провинились ці люди; зробили собі бога із золота. Ой, коли б Ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з Твоєї книги, що Ти написав” (Вих. 32, 31-32). Бог простив свій народ та дав Мойсеєві нові таблиці. Мойсей повернувся з гори Синай і, за Божим наказом, усі Його постанови для суддів і священиків він записав у книги.

Так постав цей закон, що називається закон Мойсея.

Однак жиди ніколи не припиняли нарікати. Тепер їм було замало самої манни: “Пригадуємо собі рибу, що задарма їли в Єгипті, огірки, дині, пір, цибулю, часник; а тепер душа наша прагне: нема нічогісінько, сама лише манна перед нашими очима” (Чис. 11, 5-6). І Бог почав карати малодушних, що виступали проти Мойсея, бо той сам не вмів постояти за себе: “З Мойсея ж був собі вельми тихий чоловік, понад усіх людей на світі” (Чис. 12, 3). Так, коли Арон і Марія, рідні брат і сестра Мойсея, стали його зневажати словами, то Бог послав на Марію проказу, і лиш за молитвою Мойсея вона була оздоровлена й очищена. Але не на довго допоміг цей приклад Божої кари. Коли народ був у пустелі Паран, поблизу обіцяної землі, тоді Мойсей послав кільканадцять мужів, щоб потайки оглянули ту землю. Пішли вони і, повернувшись, не могли нахвалити красу і плодовитість тої землі, та водночас сказали, що народ там сильний і його ніколи не вдасться жидам побороти. Тепер уже весь народ став нарікати на Мойсея і хотів добровільно повертатися до Єгипту. А коли Ісус Навин і Калев стали голосити народові, що могутність Божа сильніша від усіх ворогів, тоді натовп малодушників хотів каменувати їх. І вже гнів Божий нависав над жидами, вже Господь хотів вразити їх смертю, але молитва Мойсея знову стримала руку Божої справедливости: “«Прости ж гріх люду цього з великого милосердя Твого, так, як зносив єси люд цей від Єгипту аж досі!» І сказав Господь: «Прощаю на твоє слово»” (Чис. 14, 19-20). Простив Господь гріх, але кара дочасна мусила бути. Всі, що вийшли з Єгипту і нарікали на Бога і на Мойсея, мусили померти в пустелі, крім Ісуса Навина і Калева, і лиш нове покоління мало отримати обіцяну землю. І та кара сповнилася; сорок років чекали жиди, поки Ісус привів їх в Зайорданську землю. Мойсей робив усе, що міг, аби не стиралася в народі пам’ять про заповіді Божі. І так само й тоді не припинялися бунти серед жидів. Один з тих бунтів закінчився тим, що його призвідців Кораха, Датана і Авірана проковтнула земля, а двісті п’ятдесят знатних мужів, що були з ними, загинули від вогню. 

Коли знову забракло народові серед пустелі води, то Господь наказав Мойсею простягнути руку над скалою і з неї мала потекти вода, як це вже було на горі Хорив. Та тепер і Мойсей, і Арон засумнівалися на хвилю, чи здійснить Господь свою обітницю. Вода зі скали потекла, але за їх невірство Господь об’явив їм, що вони не увійдуть до обіцяної землі, а помруть у пустелі. Іншим разом Бог наслав на жидів ядовитих гадюк і вони тисячами гинули від їх отрути. А коли в біді вони стали каятися, то Мойсей, за Божим наказом, повісив на палі мідного вужа: хто з вірою глянув на того вужа, той спасав своє життя. 

(Той вуж був прообразом Христа Спасителя, розіп’ятого на хресті. Сам Ісус Христос каже так: “Тож так, як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним, щоб кожен, хто вірує у Нього, жив життям вічним” (Йо. 3, 14­15). Хто з вірою дивиться на святий хрест, той спасе свою душу від вічної загибелі.)

Під час свого скитання пустелею жидам часто доводилося боротися з усякими племенами, але Бог, за молитвами Мойсея, завжди дарував перемогу своєму народові. Водночас Він уже частіше карав народ за схильність до всього, що зле і грішне. Коли жиди отаборилися по сусідству з племенем Моава і почали за їх прикладом провадити грішне життя, то ті з них, які берегли Божий закон, самі вбили двадцять чотири тисячі безбожників з-поміж свого народу. 

Тоді Арона вже не було серед живих, він помер на горі Гор. А Мойсей, за Божим наказом, найстаршим архиєреєм призначив його сина Єлеазара. У тому ж часі померла й Марія. І самому Мойсеєві Господь провістив час його смерти і велів призначити Ісуса Навина начальником жидівського народу. Мойсей щораз частіше збирав свій народ, який за всяке добро відплачував йому невдячністю, і навчав його, благаючи зберігати Божий закон. До глибини серця має кожного зворушити пісня слави, яку він написав про Божі добродійства та про невдячність жидів. Вона починається словами: “Вслухайтесь небеса, я промовлятиму, слухай слів моїх, земле!” (див. Втор. 32, 1-43). 

Мойсей навчав: “…за те, що ви слухатиметеся цих розпоряджень і пильно виконуватимете їх, Господь, Бог твій, додержить тобі союз і ласку, якою клявся твоїм батькам. Він полюбить тебе, поблагословить і розмножить тебе; поблагословить плід твого лона й плід твоєї землі, твоє зерно й твоє вино і твою олію, та й приплід твоєї худоби і приріст твоєї отари на землі, про яку він клявся твоїм батькам, що дасть тобі. Будеш благословен понад усіма народами; неплідного чи неплідної не буде в тебе, ані в твоєї скотини” (Втор. 7, 12-14).

Але святий Боговидець знав, що народ цей завжди буде противитися Божим заповідям, тому з жалем говорив: “Знаю бо добре, що після моєї смерти ви зіпсуєтеся зовсім і звернете з дороги, що її я вам заповідав; що в майбутності впаде на вас лихо за те, що чинитимете зло перед очима в Господа, приводивши Його до гніву ділами ваших рук” (Втор. 31, 29). 

Перед своєю смертю він благословив весь жидівський народ і кожне його коліно окремо. “Тоді Мойсей зійшов із Моав-степу на гору Нево, на верх Пізга, що проти Єрихону, і показав йому Господь усю Гілеад-землю до Дана, увесь Нафталі-край і землю Ефраїма та Манассії, всю землю Юди, до Західнього моря, і Негев і околицю і поділля Єрихону, пальмового міста, аж до Цоару. І промовив до нього Господь: «Це земля, що про неї клявсь я Авраамові, Ісаакові та Якову, словами: Я дам її твоєму потомству. Я дам тобі побачити її очима, але туди ти не ввійдеш»” (Втор. 34, 1-4). 

І помер там Мойсей, слуга Божий. Поховали його в землі Моав і ніхто аж до нинішнього дня не знає, де його гріб. У посланні святого Юди читаємо: “…сам архангел Михаїл, змагаючись із дияволом і сперечаючись із ним про тіло Мойсея, не наважився винести зневажливого суду, а сказав: «Нехай тебе Господь судить»” (Юда. 1, 9). Святий Йоан Золотоустий пояснює ці слова так: Бог заховав гріб Мойсея, вірогідно, для того, щоб жидам, так схильним до ідолопоклонства, не дати нагоди до якогось забобонного почитання його мощей, як того хотів диявол, коли сперечався з архангелом Михаїлом про тіло Мойсея, задумуючи відкрити місце, де був той гріб. Мойсей прожив сто двадцять років, а Святе Письмо стверджує, що аж до смерти він мав добрий зір, міцні зуби і сили не покидали його до кінця життя. Жиди оплакували його смерть тридцять днів, і було за ким плакати, бо: “Не з’явився більше такий пророк в Ізраїлі, як Мойсей, з яким Господь розмовляв віч-на-віч” (Втор. 34, 10). 

Традиційно Мойсеєві приписують написання п’яти книг Святого Письма: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня. У книзі Сираха про Мойсею читаємо: “З нього Він вивів милостивого мужа, який серед усіх ласку знайшов, який був і Богові, і людям любий: Мойсея, пам’ять якого – у благословеннях. Учинив його славою до святих подібним, зробив його великим на страх ворогам. Словом його Він чуда спинив, перед царями його прославив, доручив йому провід свого народу, а й величі своєї частку йому виявив. Вірного й лагідного, Він освятив його, вибравши його з-поміж усіх живих. Свій голос йому почути зізволив, а ввівши його в темную хмару, заповіді дав йому віч-на-віч, закон життя і те, що знати треба, щоб Якова навчати свого союзу, Ізраїля – своїх приписів” (Сир. 45,1-5). 

Коли Христос Спаситель преобразився на горі Тавор, тоді явилися Мойсей та Ілля. Мойсей, який готував народ до прийняття Спасителя, а готував через утвердження в народі віри і любови до єдиного правдивого Бога, своїм об’явленням на горі Тавор немовби дає свідчення правдивости науки Христа Спасителя. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.11,5–21:  «Сам бо сатана вдає з себе ангела світла»

Маємо собі чесно зізнатись, як нам вдається часто добре відігравати ролі в тих чи тих життєвих ситуаціях: чи то на праці, чи в родині, а навіть і в Церкві. Апостол каже дуже категорично, що диявол, сатана може також вдавати з себе ангела світу. Можемо вдавати й ми до пори до часу. Але Бог, який є серцевідець, який любить нас, створить такі ситуації, щоб ми показали справжніх себе. І це неминуче станеться в певних життєвих ситуаціях, бо шила в мішку не втаїш. І не маємо тоді знеохочуватись чи падати духом, а потрібно вставати та йти далі. 

Коли ми змінимо самі себе і наблизимось до Господа, то у будь-яких життєвих ситуаціях, чи нас будуть хвалити, чи критикувати, чи будуть ситуації милі, чи немилі, приємні чи неприємні, всюди ми будемо тими, ким ми є. І не будемо вдавати когось, а являти Того, з Ким ми живемо і Хто живе в нас. Тому живімо з Господом і являймо Його в будь-яких життєвих ситуаціях. 

* * *

Мр.4,1-9:  «І дало плід, що сходив і ріс»

Коли приглянутися до нашого життя, то можна зрозуміти, що кожен з нас покликаний Богом приносити плоди. Але як різні дерева приносять різні плоди, так і люди є різні, і Бог очікує від кожного саме його плодів. 

Однак часто ми передусім дивимося на інших: як вони живуть, як поводяться в різних ситуаціях, які приносять плоди – добрі чи злі. Когось критикуємо, когось хвалимо. Але не усвідомлюємо, що маємо пильнувати насамперед себе, щоб бути тою землею, в яку Боже слово падає і приносить плоди. Кожен спроможний приносити ці плоди і має до цього всі здібності та можливості. Проте мусить ту землю, тобто самого себе, обробляти, щоб бути родючим ґрунтом.

Бог є Тим, хто завжди прагне сіяти, Тим, хто остаточно сіє завжди. Але чи його слово в кожну хвилину нашого життя зможе плодоносити? Чи ми завжди готові чинити Божу волю? Чи ми завжди готові прийняти те зерно, що Господь сіє в нас? Тому готуймося і будьмо тою землею, яка плодоносить у будь-яких життєвих обставинах.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.09.2016р. Б. / Святого священномученика Антима, єпископа Никомидійського та Святого Теоктиста

Тропар, глас 4: I звичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри постраждав Ти аж до крови, священномученику Антиме, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 4: Благочестиво прожив ти життя як священик,* і звершив шлях мучеництва,* припинив ідольські служіння,* був захисником свого стада, богомудрий.* Тому тебе й вшановуємо нині,* таїнственно взиваючи:* від бід ізбав нас твоїми молитвами,* приснопам'ятний Антиме. 

Місто Никомідія було батьківщиною святого Антима, де в молодих літах виявилися звичаї досконалого мужа, що з цвітом своєї юності приносили зрілий плід незлобивості; виростаючи тілом, вкупі ріс він і духом.

У вік же добрий прийшовши, перевищив усіх чеснотами, і в ті літа природні, коли, ніби плевела пшениці, в людині звичайно виходять наяву пристрасті, він тоді взяв образ безпристрастя. Плоть його була умертвленна, дух смиренний, викорінена заздрість, люті в ньому ані сліду не було, гніву ані чутно ніколи, лінивство прогнане, об’їданню із п’янстом не лишалось у нього місця, тільки повстримність у всьому, любов до всіх, мир з усіма, добророзум’я посеред усіх, дбання його про славу Божу з’являлося перед усіма.

Так він жив і через таке добродійне життя достойний собі священичий чин дістав, в якому дбав про богомисленні молитви та корисні труди, словом та ділом навчав усіх спасительній путі.

Коли ж помер пастир святий Никомідійської Церкви Кирило, на престола Антима возведено; його ж обрання як достойне засвідчено було із висоти, бо в час хіротонисання небесне заблискотіло світло і певний божественний голос почувся.

Прийнявши ж правління Никомідійської Церкви, як добрий кормчий посеред великих хвиль, оберігав цілий корабель од потоплення, адже багато християн у морі бувають потоплені за Христа, однак не поринули в води злочестя, не потопила їх буря ідолопоклонства, не пожерла їх глибина підспуднього пекла, але в тихому, безбуремному пристановищі небесному знайшлися за наставленням та управлінням Антима, пастиря свого.

Той добрий пастир мало не все своє стадо у вінцях мученичих привів Богові. Велике-бо гоніння на християн упало від ідолопоклонників по всьому східному краю, а найбільше в Никомідії, в якій жили тоді злочестиві царі Діоклитіян та Максиміян, повчав святий і укріпляв усіх до мученицького подвигу.

“Тепер, – каже, – належить нам себе, християн, з’явити, тепер подвигу час, тепер хто воїн Ісуса Христа – хай стане доблесно до боріння! Тут нам випадає мало постраждати за Христа, який вельми багато за нас страждав, тут його виповімо перед людьми – хай там він про нас виповість перед Отцем своїм, що на небесах. Тут його перед людьми прославимо, хай там він нас прославить перед ангелами своїми. Прославимо ж Бога в тілах наших, що віддали себе на рани. Умремо тимчасово, щоб жити нам вічно, не побоїмося мучителів, що вбивають; хоча і вб’ють нас, але блаженного життя нашого будуть винуватці. Голову усічену правиця подвигоположника нашого вінцем нетлінним увінчає, роздроблені члени тіла просвітяться, як сонце, у царстві Його, рани нанесені вічне примножать нам воздаяння; крові обагрення заведе нас у світлицю Жениха небесного: станем-бо до крові, будем видовищем ангелам та людям”.

Такими й подібними цими словами укріплював святий стадо своє, через що багато вірних дерзновенно самі себе віддали на гіркі муки за солодкого Ісуса, Господа свого. Дехто із тепліших вірою_; дбаючи про Бога, таке виказав дерзновення: коли царське повеління, що вийшло на забиття християн, на хартії писане, було серед міста Никомідійського прочитано і до стіни на видовищнім місці пригвожджено, він перед усіма почав сповідувати Христа і повеління те зі стіни здер і розірвав, велеголосно ганячи злочестя – і він першим з’явився в Никомідії мучеником.

Після цього багато вельмож і начальних слуг дому царського почали сповідувати Христа явно, виказуючи себе християнами, такий був Доротей, Мардоній, і Мигдоній, і Петро, Індис та Горгоній із іншою численною дружиною, що подавали себе на мучення за Христа, з-поміж них-бо немало погубили мучителі всілякими смертями.

У той час у важкій скорботі християнам така річ сталася: невідомо від чого загорілися палати царські, і велика частина їхня згоріла: це злочестиві на християн звалили, кажучи: християни, мовляв, із ненависті запалили. Тоді вельми розпалилася ярість царська, і він більше за лева зарикав, пожираючи християн, їх-бо великі громади було мечами посічено, інших на вогні палено, та й самі з вірних численні мужі та жінки, бачачи нанесену іншим та собі також неминучу смерть, божественною любов’ю загорілися так, що, ніби в прохолодне місце, у вогонь себе вкидали. Інших, безліч народу християнського мучителями було зв’язано і в лодії всаджено, і в глибині морській потоплено. І не тільки живих, але і мертвих мучеників тіла, чесно похованих, неприборкана царська ярість наказала із землі викопувати і в море кидати – аби не пошановувались од християн, які залишаться.

Таке велике було гоніння; тоді передусім святого Антима, як вівцю на заколення, шукали були – хотіли-бо вовки спершу пастиря розтерзати, а тоді стадо пожерти. Але Божий промисел і покрова заховували його в одному селі, що звалося Семана, щоб спершу овець своїх словесних послав Богу, а по тому й сам прийшов, позначивши Никомидійської Церкви віру пролитям своєї крові. Тоді і святих мучеників дві тисячі в церкві в день Різдва Христового спалено, а решту стада його в темницю зачинено, їх –бо святий частими писаннями своїми, що таємно до них посилалися, навчав і утверджував, хоч і не був із ними тілом, віддалений-бо був за Божим повелінням на певний час, духом же в темницях із ними перебував, писаннями своїми харч духовний подаючи: вівці явно, а пастир таємно із вовками боролися. І ховався святий не тому, що мук боявся, а щоб і ученням, і молитвою найслабших ствердити, найкволіших укріпити, а з боязливих дерзновенних сотворити, доки всіх подасть Христові: тоді й себе віддасть на тії ж муки.

Його утвердженням один із вірних, на ім’я Зенон, заняттям воїн, перед усіма царя Максиміяна викрив у злочесті. Був-бо в Никомідії, поблизу видовищного місця, храм язичницької богині Церери, яку вельми там шанували. Тій богині якось Максиміян зі своїм воїнством та всім народом велику приносив жертву, поклоняючись ідолові. В час же того богомерзького свята Зенон, ставши на високому місці, гучним голосом заговорив до царя: “Зваблюєшся, о царю, поклоняючись бездушному каменю та німому дереву, а це є зваба бісівська, що веде своїх поклонників до пагуби. Пізнай, о Максиміяне, і ті свої очі тілесні, а заразом і внутрішні, до небес поверни і від пресвітлого того творіння пізнай Творителя, який Творець, пізнай од живого, навчися цього шанувати Бога, що доброзволить не в крові заколюваних і в смердючому димі палених тварин, але в чистих душах і в чистому розумного творіння серці”.

Це почувши, Максиміян звелів, піймавши його, камінням у лице та вуста бити за таке дерзновення, до царя казане. Вибили йому й зуби, понівечили й вид його, стерли язика, що Христа сповідував; нарешті ледве живого вивели із міста і відсікли за царевим повелінням святу його голову.

У той час святий Антим од свого, де переховувався, місця, послав диякона зі своїми письменами до Доротея, котрий сидів у темниці, і до всіх, що з ним ув’язненні були Христа ради, побуджуючи їх до терпіння – хай помруть за спільного життєдавця Господа, веселячись. Цього диякона піймали погани й поставили Максиміяну-царю із письменами святого Антима, посланими до і мучеників. Це взяв цар і прочитав, і знайшов, що те написане було йому недогідне, а там від святого написано люб’язне цілування, дбале співчуття, отецький наказ, пастирське учення, святительське благословення, укріплення до подвигу мученицького та ідолів попертя. На все це роз’ярився цар, повелів усіх вивести з темниці та поставити на свій суд. На них-бо оком гордим та лицем звіриним воззрівши, вельми їм докорив. Відтак повелів прочитати послання Антимове на докір та викриття їхнє. “Цього ви чоловіка, – каже, – лихого звабним байкам вірите і його розпутного вчення слухаєте, а не повеління царського”. Вони-бо читане послання слухаючи і диякона Антимового бачачи, вельми раділи, і сльози від радості ронили; диякона, що віддалік стояв, вітали зором світлим, лицем радісним і головою схиленою, чуті ж слова святого Антима, що читалися їм у докір, складали у серці своєму. Тоді цар рече до диякона: “Скажи нам, звідкіля прийшов ти, хто дав тобі ці послання, що розбещують народ, і де ховається той, що послав тебе?” Диякон же розтулив вуста, благодаті повні, і почав мовляти таке: “Той, що послання ці посилає, пастир є, відстоїть же далеко від стада, письменами повчає його й побуджує до благочестя тим більше, що чує нахід численних вовків на словесне стадо, отож велеголосно звіщає вівцям, що мають творити. Звіщає-бо від найпершого пастиря такі слова: “І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може”. Це я послання цьому Христовому стаду приношу й кажу, а де він є тепер, не повім, велике-бо було б безум’я, щоб став я зрадником пастиря мого; від нього велика приймається користь, що і без мого щодо нього звіщання скоро явлена буде. Не може-бо місто сховатися, на верхівці гори стоячи.

Цими дерзновенними словами розгніваний, мучитель засудив святого диякона на смерть, було ж ім я йому Теофіл.

Спершу-бо солодкомовного його язика відрізали, тоді камінням побивали і, стрілами разячи його, убили. По тому поставлених судові мучеників повелів по-різному погубити: святому Доротею голову відсікти, І Марденія вогнем спалити, Мигдонія живого у рів стягти і засипати землею, Горгонія ж, і Індиса, і Петра, жорнового каменя на шию повісивши, в море кинути, і всіх інших численними заморити смертями, тож різними смертними дорогами всі до єдиного Бога вийшли; їх-бо одна дівиця, на ім’я Домна, поховала. Про те довідавшись, злочестиві мечем її вбили, коли молилася над мощами святих. У той час і Євтимій, що вченням своїм багатьох привів до сповідання Христа та мученичеського подвигу, там-таки в Никомідії, після різних мук прийняв кончину від меча. Так само після багатьох прийшов час і святому Антиму постраждати за свідчення Ісус Христове.

Ховався він у вищеназваному селі Семані і таємно слово Боже сіяв і віру у Христа Господа примножував. Довідався про нього Максиміян, і тоді двадцять кінних воїнів послав впіймати його. Вони-бо досягли того села, зустріли святого Антима і його самого про нього запитують: “Де перебуває Антим, учитель християнський?” Він же взяв і веде їх у хоромину свою, кажучи: “Повім про Антима і дам його в руки ваші, тільки спочиньте трохи з дороги”. Подав їм їжу і сотворив їм, як міг, прийняття, пригостивши їх люб’язно. Тоді явив себе, що це він Антим: Я є, – каже, – той, кого ви шукаєте, беріть мене і ведіть до того, що послав вас”. Почувши це, воїни здивувалися і, соромлячись дивитись на чесні сивини його, бачачи люб’язне прийняття та пригощення від нього подане, гадали, що не на добро життя цього неповинного й доброго чоловіка мають привести до мучителя, а на останнє зло і звісну по лютих муках смерть. Отож їм стало жалісно й соромно перед лицем Антимовим, тому сказали святому: “Не візьмемо тебе з собою, але радимо тобі сховатися, нам же доведеться сказати перед Максиміяном, що всюди охрест Никомідії шукали Антима і не знайшли’.

Бережучи ж дбало заповіді Господні, Антим навчав їх говорити правду, не бажаючи, аби через нього брехали, до того ж і бажаючи за Христа померти, пішов із ними. Йдучи вкупі, говорив їм слово Боже, навчаючи їх вірі в Господа нашого Ісуса Христа, і не марно впало сіяного слова сім’я, але на добру втрапило землю, вкоренилося-бо в серця їхні, зійшло і виросло у звершення віри.

Коли ж прийшли до ріки, сотворив про них молитву і хрестив у ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І знову рушив у дорогу з душекорисною бесідою, доки не досягли міста. Коли ж увійшов до міста Антим, звіщення було пронього Максиміяну – той-бо повелів поставити його перед собою зв’язаного.

Став отож святий перед мучителем, маючи зв’язані позаду руки – так-бо випало заради правди перед судилищем нечестивих, немов злодію, стати-вв’язаним; розум же вільний перед небом мав, сподіваючись звідтіля допомоги. Повелів-бо мучитель усі знаряддя до мук приготовані покласти, бажаючи спершу виглядом їхнім застрашити Антима; хай, побачивши їх, пізнає, як страждатиме і, злякавшись, прихилиться до волі царської.

Тоді почав питати його, кажучи: “Чи ти це Антим, що помиляється щодо одного простого чоловіка, званого Христом, що повів за собою в тій-таки облуді й народ простий, зваблюючи їх та розбещуючи, щоб противилися царському нашому повелінню, боги ж наші безчисленною лайкою ганячи й дорікаючи їм?” Він же однако, посміявся і на покладене знаряддя, і на мучителеві слова, кажучи: “Знай, о царю, що не відповідав би і трохи на це твоє запитання, коли б не радив мені божественний апостол, навчаючи нас завжди готовими бути “на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас”обіцяв-бо нам Бог дати “мову та мудрість, що не можуть противитись чи суперечити їй всі противники наші”. Та ж бо я спершу над ідолами вашими, що ви їх богами називаєте, сміявся, тепер же сміюся великому безум’ю твоєму, що сподівався ти відторгнути мене від Творця мого, що й тебе, невдячне створіння, пошанував своїм образом. Навіщо мене на свій суд прив’язаним ти привів і знаряддя мук перед очі мені поклав – чи хочеш цим застрашити мене, щоб злякався, покоряючись безбожному велінню твоєму? Але не зможеш тим застрашити того, хто сам померти по Господі моїм прагне. Пропонуй це тим, що є малодушні й боязливі, їм-бо життя тимчасове є великою втіхою, життя ж тимчасового позбавлення їм є великою мукою – тих, а не мене страши цим. Мені-бо це тлінне тіло і тимчасове життя є наче важкі вузи та темниця, що не дають душі моїй перейти до бажаного Бога. Твоя ж погроза, кара та муки приємніші мені більше всіляких солодощів, бо ведуть по собі смерть, яка надійде. Тож, коли мене від тілесних увільнить пут, пошле мене туди, де є все моє бажання”.

Коли це сказав святий, повелів мучитель каменем у шию бити його. Він же вдячно це прийняв, як початок страждання по Христі та вінців основу, більших ран бажав, жадаючи ліпшого воздаяння прийняти, інколи сміючись і лаючи мучителя, інколи розлютовуючи його: хай повелить більшими мучити ранами, повторюючи пророче слово: “Боги, – каже, - що неба і землі не сотворили, нехай погибнуть”.

Ті слова в серце мучителя проникли і повелів розпеченими залізними шпицями провертіти ноги йому, але та мука була веселощами святому: радів-бо, хвалячи Бога, що сподобив його таке витерпіти в імені Ісус Христовім. Також повелів Максиміян покласти на землі череп’я гостре і киненого на них голого страждальця жорстоко бити палицею, хай подвійний біль серце його переходить: згори від биття палицею, а внизу від гостроти череп’я. Він і тоді не відчаювався своєї над мучителем перемоги, співаючи це: “Дякую тобі, Господи, царю віків, “ти ж для бою мене підперезуєш силою, підкоряєш мені тих, хто повстають на мене, повернув ти до мене плечима моїх ворогів, і понищу ненависників я своїх”.

Потім іншу мучитель винайшов муку: чоботи мідяні розпік і наклав на ноги його, але якась божественна благодать з висоти отінила страждальця, укріплюючи його в а муках, і почув голос, що обіцяв йому невзабарі вінця і творив веселощі серцю його, отож од божественної тієї втіхи почав наяву не зважати на муку, а ніби зовсім ніякого не терпів болю, всміхався лицем, веселячись.

Мучитель же, бачачи це, дивувавсь і сказав, що волхвом він є і певним чарівництвом перемагає силу палючого вогню. Запитав про причину, чому веселиться, в такій муці перебуваючи? Він же каже: “Через те я радію, що оці муки є мені сподіванкою звісних обіцяних благ. Незабаром перемогти маю марну, надуту твою гординю і викажу, що боги твої сил людських набагато слабші, що маєш каятися про злобу свою навіки, але даремно, і не раніше від життя свого одійдеш, доки у вічну не засудишся погибель”.

Цими словами ще більше роз’ятрився мучитель, повелів святого до колеса прив’язати і, крутячи ним коло, тіло його вогнем палити. Коли ж слуги повелене творити почали, до колеса Антима прив’язуючи і вогонь підкладаючи, раптово попадали як мертві, бо зупинилося коло і метнувся вогонь на них і опалив їх. І сповідалися перед мучителем, кажучи: “Коли почали обертати коло і підпалювати прив’язаного, явилося біля нас три світлоносні мужі, кажучи: “Не бійся, рабе Божий Антиме!” Коли ж зирнули вони на нас, напав на нас страх, і вогонь, що під колесом, на наші лиця метнувся й пошкодив нам”. Це почувши, мучитель дивувався, і все це приписав волхвуванню. Зняв-бо з колеса святого Антима, усіченням мечем грозячи йому, коли не покладе жертви ідолам. Мученик же про усічення мечем почувши, порадів і молив Бога старатливо, хай дасть йому швидше перейти до стада свого, перш ніж прийде в небеса шляхом мученичества, аби міг сказати: “Ось я та ті діти, що дав мені, Боже”.

Але спершу повелів злочестивий повести його у темницю, залізними веригами зв’язаного. Коли вели його, хвалив і благословляв Господа за всіх, і раптово освітило його з небес світло – і впали вериги, а слуги, котрі вели, повалилися зі страху. Дійшов до темниці, ввійшов святий поміж злодії та розбійники, що там сиділи і, наче на бенкет чи на весілля ведений, веселився. Запропонував же їм духовного харчу слова Божого і подав благочестивого пиття – прихилив їх до Христа і приєднав до Церкви, навчивши віри й добрих справ, там-таки, в темниці, відродив їх купіллю хрещення. І стала темниця Церквою світлою, Духа Святого виповненою, і там сидів день і ніч, жертву хвалення приносячи Богові.

Довідавсь про це Максиміян, звелів привести перед себе і почав прихильно до поклоніння богів приводити, обіцяючи поставити його найпершим з усіх ієреїв, що служать ідолам, але він із притаманним собі дерзновенням, відповідав цареві: “Є я й досі, перед твоїми словами, начальний священик тюміж Божих ієреїв, священик найпершого пастирям начальника Христа, що в плоть мою одягся і до мене мене ради зійшов; той був Отцю-Богу жертва для людей, на хресті помер, похований був і воскрес через три дні, і на небеса зі славою зійшов, виводячи із собою всіх, що вірували в нього, – отого я є священик і тому себе самого приношу в жертву живу; ваше ж жрецтво, і жертва, і боги гадані – тьма є і в пітьму вічну підуть”.

Почувши це, мучитель засудив його на смерть, і пішов святий на смерть, радістю наповнений: “Тепер, – каже, – час веселощів моїх, тепер здійснення жадання мого, тепер життя вічного відчиняються мені двері – хай вийду я із тіла, ввійду до Господа і насичуся, коли з’явиться мені слава його!”

Досягши до місця, на якому мав тимчасовою смертю до незкінченного життя перейти, попросив часу для молитви і достатньо помолившись, схилив святу свою голову, що сокирою відсіклася за повелінням царевим, і так прийняв кінець мукам своїм за Христа, вересня в 3-ій день.

Коли ж настав вечір, дехто із вірних, таємно прийшовши, взяли багатостраждальнє його тіло і поховали чесно, славлячи святу Тройцю: Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

***

Святий Теоктист — пустельник, що звершував своє подвижництво на Святій Землі, родом з Вірменії.

Одного дня застукав до монастирської брами самітний юнак. Походив він з вірменського міста Єраполя й називався Теоктист. Полюбивши всім серцем Бога, він утік з дому своїх батьків і в святій тишині монастиря хотів раз на завжди розпрощатися з світом, що був повний нагод до нарушення Господнього закону. Ігумен монастиря зрозумів молодого Теоктиста і прийняв його між монаше братство, щоб дати побожному юнакові можливість посвятитися геть чисто Богу на службу.

З Єрусалиму, повний побожних думок про Господні дії, пішов Теоктист у пустиню над Мертвим морем, де була лавра Фаран, повна розкинених келій пустельників, з однією спільною для всіх церквою. В цій пустині він замешкав в одній пустій печері, в сусідстві святого Євтимія Великого. Познайомившись із преподобним Євтимієм, Теоктист став його учнем, одержав від нього монаше постриження і обидва вже спільно вправлялися в чеснотах.

Коли св. Теоктистові було 84 роки, оголосив Бог св. Євтимієві, що його перший учень, преподобний о. Теоктист, має перейти до вічної слави. Св. Євтимій зараз поспішив до св. Теоктиста, який на руках свого вчителя віддав Богу свою праведну душу 3 вересня 446 року. На його похороні був присутній також єрусалимський патріарх Анастасій.

Християнський портал “КИРІОС”

Джерела:      ПКК УГКЦ

ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.10,7–18:  «Коли хтось певний, що він Христовий, нехай розмірковує ще раз у самім собі»

Ми як правило є певні своїх поглядів, своїх переконань, свого розуміння, яким має бути наше християнське життя. Як ми, як християни, маємо жити, чинити в нашому щоденному житті. Часто живемо в такому переконанні, поки труднощі, проблеми, кризи не показують наскільки ми не глибоко вкорінені у своєму християнстві. 

Дуже важливо вдивлятися в самого себе у трудних ситуаціях, такі обставини є дуже цінні для нас, бо вони показують, ким ми є насправді. Завжди є корисно вслухатися в слова і думки інших людей, що вони кажуть і думають про нас, бо це важливий є погляд зі сторони. Завжди потрібно критично дивитися на себе, звіряти свій шлях із Божим словом, щоб переконуватись ще раз і ще раз, яким є моє християнське життя. 

* * *

Мр.3,28-35:  «Хто чинить волю Божу, той мені брат, сестра і мати»

На перший погляд може видатися, що Христос дуже холодно ставиться до своєї матері та до своєї родини. Це не так. У цій ситуації Христос через таку свою поставу свідомо хоче загострити нашу увагу на іншому. 

У цьому Євангелії Ісус показує нам унікальну можливість як стати родиною з Ним. Коли каже, що той, хто чинить волю Божу, Йому брат, сестра і мати. І кожен з нас може належати до цієї Божої родини, мати Бога за Отця. У нашому світі діти впливових та знатних батьків користуються тим, що їхні батьки займають важливе місце в суспільстві. А ми дуже часто забуваємо, хто наш Отець, чиї ми діти, хто є нашою родиною. 

Коли будемо усвідомлювати, хто є наш Отець, то не зможемо забути, які маємо права й обов’язки. А позаяк Бог Отець – власник усього, що є у світі, ми маємо право на все це. Найперше Бог Отець є володарем Царства Небесного, то й ми маємо на нього право. 

Наше розуміння цього буде вдосконалюватися, якщо усвідомимо, хто є нашим Отцем і чиї ми діти.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.09.2016р. Б. / Святого мученика Маманта та Во святих отця нашого Йоана Посника, патріярха Царгородського

Святого мученика Маманта

Тропар мученика, глас 4: Мученик Твій, Господи, Мамант, * у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученика, глас 3: Жезлом, від Бога тобі даним, святий,* ти пас людей своїх на пасовиськах життєдайних.* Звірів же невидимих і невгамовних скинув ти під ноги* тих, що тебе оспівують.* Бо всі вони мають тебе за ревного заступника в бідах, Маманте. 

У Пафлагонській землі жив багатий, славного і дуже знатного роду християнин на ім’я Теодот. Його жінка називалася Руфина. Коли в тому краї почали переслідувати християн, то староста наказав ув’язнити Теодота і відіслав його до Кесарії Кападокійської до правителя Фавста, а той замкнув слугу Божого у в’язниці аж до суду самого імператора. Руфина, як добра жінка, добровільно пішла за своїм чоловіком і тут, у в’язниці, Бог дав їй сина. Однак у день своїх уродин дитина залишилася сиротою, бо прийшла на світ через кілька годин після смерти батька, і того ж таки дня померла мати. Вони обоє, як ісповідники Христової віри, отримали вічну небесну нагороду. 

Знайшлася одна благочестива жінка християнка на ім’я Аммія, яка поховала тіла святих ісповідників, а дитину взяла до себе. Коли хлопчик почав говорити, то назвав свою опікунку словом “мама”, тому йому і дали ім’я Мамант. 

Хлопцеві виповнилося п’ятнадцять років, коли за імператора Авреліяна знову почали жорстоко переслідувати християн. Тоді навіть дітей, що ходили до школи, змушували приносити жертви божкам. Мамант ходив до школи, і цей час, коли християн переслідували, публічно визнавав Христа Спасителя. За це правитель Кесарії Демокрит казав його ув’язнити, а що хлопець походив зі славного роду, то мучитель не мав права сам його судити, тому він відіслав його до імператора, який тоді перебував у Киликії. 

Лютий імператор не відав про милосерця, він, не зважаючи на молодий вік Маманта, наказав його немилосердно бити і палити свічками. Юнак переніс усе це радісно задля Імени Ісуса Христа, а Той звільнив його з рук мучителів. Мамант знайшов собі печеру в одній горі серед пустелі, в Кесарії, і тут посвятив себе самітницькому життю. Його чесноти були такі великі, що Бог дав йому незвичайну силу приручати диких звірів, а ті без страху приходили до нього, лизали йому руки, а дикі кози прибігали до його печери, щоб він їх подоїв. Святий юнак побудував невеличку каплицю, а слава про його святе життя привела до нього кількох людей, що, за його прикладом, хотіли посвятити своє життя служінню Богові. І жили вони у безнастанних молитвах та постах. 

Та погани донесли про них Олександрові, правителеві Кападокії, а той послав вояків, щоб схопити святого Маманта. Вояки не знали святого, і коли побачили його біля печери, то запитали, чи він не знає, де тут живе пустельник Мамант? А святий запросив їх до печери, пригостив сиром і молоком, а потім сказав, що він і є той, кого вони шукають, та пішов з ними на суд. На судилище збіглося багато поган, аби побачити того, як вони казали, чарівника, що не боїться диких звірів. Мамант вголос прославляв Христа Спасителя, і з молитвою на вустах пішов на нові тяжкі муки. На нього випустили голодного лева, але той, як пес, став ластитися до святого і лизати йому руки. Коли святого Маманта вели назад на суд, то погани стали кидати в нього камінням, а один з них залізним гаком розпоров йому живіт. Умираючого християни перенесли за місто, де в одній з печер святий мученик віддав Богу свого духа. У тій же печері вірні і поховали його. Сталося те близько 275 р. 

Мощі святого прославилися багатьма чудесними оздоровленнями, а почитання його пам’яти почалося зразу ж після його смерти. Коли Юліян Відступник не був ще явним поганином, і ще не обійняв царський трон, то разом зі своїм братом Галлом (обидва виховувалися в Кападокії, поблизу Кесарії) вони прикрашали гроби Христових мучеників, а над гробом святого Маманта задумали звести величну церкву. 

Попри перепони, які чинив Юліян, що лиш про людське око вдавав зі себе християнина, як розповідає про це святий Григорій Богослов, церкву таки було побудовано. Саме в ній святий Василій виголосив проповідь на честь святого мученика Маманта. Імператор Лев (457-474) після страшної пожежі, що тривала, як кажуть, аж шість місяців і знищила весь Царгород, звів на честь святого мученика Маманта храм. Христова Церква і сьогодні прославляє святого мученика, який за життя “мав лиш мішок та палицю і мешкав під голим небом” (св. Василія Великий), та натомість після смерти він утішається небесною славою. 

У той самий день

Во святих отця нашого Йоана Посника, патріярха Царгородського

Тропар преподобного, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, * учителем повздержности * явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина. * Ради цього придбав Ти смиренням високе, * убогістю – багате, * отче, священноначальнику Йоане, * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобного, глас 3: Божественною посудиною стриманості,* скарбом благочестя, який неможливо викрасти,* показав ти себе, Йоане блаженний,* бездоганно прожив життя своє,* збагативши потребуючих милостинею, отче преподобний.* Моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Святий Йоан народився у Царгороді в побожній ремісничій родині. Вже з молодих літ він відзначився надзвичайним благочестям і милосердям до бідних. Пізніше він запізнався з одним монахом і почав жити на самоті у таких строгих постах, що його стали називати “Посник”. Висвячений на священика, він цілковито посвятив себе служінню хворим і бідним. Навіть коли, за волею народу, він став патріярхом Царгорода, то жодним чином не змінив свого життя. Цілими днями святий Йоан перебував на молитві, спав дуже коротко, і то сидячи. Бог наділив його даром творити чуда і провіщати майбутнє. Так, згідно з переказом, Господь лиш завдяки його молитвам зупинив пошесть, що косила кожного десятого мешканця Царгорода. Одному сліпому святий Йоан Іменем Ісуса повернув зір, а своїми молитвами прогнав з нього дияволи. Помер святий близько 595 р. Жив він у такій убогості, що коли після його смерти імператор прийшов поклонитися його мощам, то побачив, що весь його маєток складався з простого ліжка, полотняної сорочки і верхньої ряси. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.9,12–10,7:  «Своєю молитвою за вас з’являються вам зичливі – заради надмірної благодаті Божої у вас»

Знаємо, як багато у світі матеріальної нужди, скільком людям потрібна допомога в дуже різних сферах. Знаючи про те, що багатьом людей у світі не вистачає навіть води. Порівнюючи з цим, навіть дуже бідна людина в наших обставинах почуватиметься багатою. Буває, що ми під впливом емоцій кидаємось, щоб комусь із них допомогти, потім знеохочуємось, бо стрічаємось із живими людьми, які сповнені недоліків, вад, пристрастей. Знеохочуємось допомагати, бо часто нас використовують, і ми перестаємо довіряти. 

Апостол дає нам дуже цінну пораду, що з великої любови до людини можна подбати про неї молитвою. Молитвою можна подбати про кожну людину, про яку тільки згадаємо. Ми не можемо всім допомогти матеріально, для всіх приділити час і увагу, щоб поспілкуватися і сказати добре слово, але ми можемо у своїй молитві всіх віддавати Богові. Всі ті справи, проблеми, труднощі тих людей передавати Богові. Тож цінуймо нашу молитву, і хай вона буде тим місцем, де ми пам’ятатимемо всіх, кого Господь посилає нам. 

* * *

Мр.3,20-27:  «Його свояки вийшли, щоб Його взяти, бо було говорено: “Він не при собі”»

Дивна ситуація: найближчі родичі Ісуса не можуть прийняти того, що Він проповідує. Їм було складно побачити Бога в тій особі, яку вони знали як людину. 

Не тільки тоді, а завжди, у всіх історичних часах і епохах, людина здебільшого не хоче виділятися, бо їй важко бути інакшою, таку називають часто «білою вороною». Ми здебільше хочемо прожити своє життя так, щоб про нас зайвий раз не говорили, тому уникаємо чогось особливого, що може спровокувати до нас велику увагу. Але саме до особливого, незвичного життя кличе нас Господь. У собі ми завжди переживаємо певний внутрішній конфлікт. З одного боку – знаємо, що говорить Євангеліє і як маємо жити, а з іншого – над нами тяжіє суспільна думка: як усе це буде виглядати в людських очах? Що люди скажуть, що вони подумають і як потім будуть ставитися до мене? 

Якщо придивитися до нашого життя – життя християн, то маємо собі чесно й відверто зізнатися, що для нас здебільшого важливіша думка людей, аніж думка Бога. Для нас суттєвіше, що скажуть люди, а не те, що «скаже» Господь. Люди ж говорять то одне, то інше. Нині кажуть: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» 

Бог, який є сталим і незмінним повсякчас, не очікує від нас сьогодні одного, а завтра – іншого. І тому маймо мати відвагу і старання вслухатися, вдивлятися, чого очікує від нас Господь у тій чи іншій ситуації. І для нас має бути важливішим, що скаже Господь, а не те, що думають люди.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.09.2016р. Б. / Начало Індикта, тобто Нового року; Преп.Симеона Стовпника та матері його Св.Марти; Собор Пресв.Богородиці, що в Міясинах; Св.муч.Айтала та інших Св.мучениць і мучеників; Прав.Ісуса Навина

Начало Індикта, тобто Нового року

Тропар Нового року, глас 2: Всієї тварі Створителю, що у своїй владі встановив времена і літа,* благослови вінець року благости Твоєї, Господи,* охороняючи в мирі благовірний народ, городи, села і всі обителі Твої,* молитвами Богородиці, і спаси нас. 

Кондак Нового року, глас 2: У вишніх живеш, Христе царю,* всього видимого і невидимого Творче і будівнику.* Ти дні і ночі, времена і літа сотворив, благослови нині вінець року,* збережи й охорони в мирі благовірний народ* і городи, села і всі обителі, і людей Твоїх, Многомилостивий. 

Cлово індикт – означає “наказ”. Римський імператор Август переміг у війні єгипетських правителів Антонія та Клеопатру, і їхні величезні володіння приєднав до Римської держави. Так він став повелителем безмежних, розміщених на трьох континентах просторів. У 31 р. до Різдва Христа Спасителя він видав індикт, тобто наказ, який діяв п’ятнадцять років, що визначав хто, коли і як мав сплачувати податки. З того часу 15-літній проміжок часу стали називали індиктом. Коли минало 15 років, тоді ставав чинним наступний індикт і так далі. Кожен п’янадцятилітній проміжок часу ділився на три п’ятиліття. У першому п’ятилітті мешканці земель, піддані Римській державі, сплачували податок залізом і міддю, які йшли на зброю для війська. В другому п’ятилітті податок сплачували золотом, що йшло на утримання святинь і божниць, а в третьому – срібло на утримання війська та урядників. І з часом увійшло у звичай, що 1 вересня почали врочисто святкувати, подібно, як Новий рік, і навіть індикти стали рахувати від цього дня. 

Коли імператор Костянтин Великий дав християнам свободу визнавати Христову віру, тоді християни прийняли це числення. А оскільки індикт починався 1 вересня, то і Церква в цей день починає церковний рік. Є ще, однак, причина, чому 1 вересня є початком церковного року. Жиди дотримувалися думки, що світ був створений у місяці березні, а точніше – на десятий день місяця. Пізніше 1 березня став у них початком нового церковного року, бо цього місяця Господь вивів їх з єгипетської неволі і виразно велів їм: “Місяць цей нехай буде вам початком місяців, перший нехай буде він вам між місяцями року” (Вих. 12, 2). Так само Бог наказав святкувати кожен сьомий день тижня, а перший день сьомого місяця року був святий. А що рік починався з березня, то сьомим місяцем був вересень, а перший день вересня був початком світського жидівського року. У книзі Левіт (23, 24) читаємо: “Перший день сьомого місяця буде для вас великим пам’ятковим відпочинком, під гру святкових труб із святими зборами”. Цей день називався днем труб, бо його оголошували звуками баранячих рогів, з яких ті труби було зроблено. А баранячі роги використовували як пам’ятку про те, що саме цього дня Авраам на горі Морія мав принести сина свого Ісаака в жертву, але Бог послав свого ангела, і той показав Авраамові барана, що своїми рогами заплутався у тернині. Ось тому новий рік у жидів починався у місяці вересні. Крім того, згідно з Божим наказом, кожен сьомий рік також був святий і називався “суботнім роком”. А також, коли минало сім суботніх років, що становить сорок дев’ять років, – тоді п’ятдесятий рік також був святим, він називався “ювілейним роком”. Як кожен новий рік (тобто кожен цивільний новий рік), так і суботній рік та рік ювілейний завжди починався у місяці вересні. Для жидів вересень був пам’ятний і тим, що в цей місяць було освячено храм Соломона. 

Христова Церква в цей день на вечірні читає паремії, одну – з пророцтв Ісаї, другу – з книги Премудрости, а третю – з книги Левіт (гл. 26), в якій Господь Бог наказує освячувати дні, призначені на святкування. Не можемо втриматися, щоб не навести деякі фрагменти з цієї паремії: “Коли ходитимете в моїх установах і пильнуватимете мої заповіді, і будете їх виконувати, то я насилатиму вам дощі о відповідній порі, і земля даватиме свій урожай, і дерево, що в полі, приноситиме свої плоди. Молотьба триватиме у вас до збирання винограду, а збір винограду триватиме до сівби; ви їстимете хліб ваш до наситу і житимете безпечно у своєму краю. Я встановлю мир у краю, й зможете лягати (спати), і ніхто не буде вас турбувати; я повиганяю хижого звіря з країни, і меч не проходитиме по краю вашім. Ви будете гнатися за вашими ворогами, й вони падатимуть від меча перед вами. П’ятеро вас гнатиме сотню, а сотня вас гнатиме десять тисяч, падатимуть вороги ваші від меча перед вами. Я обернусь до вас і розплоджу вас, і розмножу вас, і дотримаю мого союзу з вами. Ви не то що зможете прохарчуватися попередньолітніми врожаями, ба навіть виноситимете старе перед новим урожаєм. Я поставлю мою храмину посеред вас: не буду бридитися вами. Я ходитиму проміж вас і буду вашим Богом, а ви будете моїм народом” (Лев. 26, 3-12). 

І далі: “Коли ж ви мене не послухаєте і не виконуватимете всіх оцих заповідей моїх, коли зневажатимете мої установи й гордуватимете веліннями моїми, не здійснюючи всіх заповідей моїх та ламаючи союз мій, то ось що я зроблю з вами: напущу на вас страх, сухоти й пропасницю, від них померкнуть очі й погасне життя. Намарно будете засівати своє зерно, бо вороги ваші пожеруть його. Я звернусь проти вас, і вас поб’ють вороги ваші; над вами володарюватимуть ненависники ваші, і ви втікатимете, хоч і ніхто не буде гнатися за вами. Якщо і тоді не послухаєте мене, я семикратно обкладу вас карами за гріхи ваші. Я зламаю вашу зарозумілу силу, і зроблю небо над вами як залізо, а землю вашу як мідь. Намарне витратиться ваша сила, бо земля ваша не даватиме врожаю, ні дерево з краю не даватиме свого плоду. А коли ж ви все таки будете противитися мені, і не схочете слухати мене, я скараю вас сім разів більшою карою, ніж ваші гріхи. Я пущу на вас дикого звіря, що вигубить дітей ваших, і винищить скотину вашу, і вас зведе нінащо, так що спорожніють шляхи ваші. Коли ж ви й після цього не дасте мені вас направити, а виступатимете проти мене, то я теж піду проти вас і покараю вас семикратно за гріхи ваші. Я наведу на вас меч, що помститься за зламаний союз. Ви позбираєтесь у ваших містах, а я впущу посеред вас чуму, і ви впадете ворогові до рук. Як я відніму в вас піддержку вашу, – хліб, тоді десять молодиць пектимуть хліб ваш в одній печі і розділюватимуть вам по вазі, й ви їстимете й не насититесь… Міста ваші оберну в пустиню, зруйную святині ваші і не прийму приємного запаху ваших воскурень. Я спустошу країну так, що вороги ваші, які поселяться в ній, зжахнуться над нею. Вас самих я порозкидаю між народами, я вийму з піхов меча за вами; і спорожніє земля ваша, а міста ваші перетворяться в руїни” (Лев. 26, 14-33). 

Коли я читаю цю обіцянку Божого гніву, то мимоволі своєю думкою обнімаю нещасний рідний край. І бачу душу народу, якого нищить щораз більша нужда, а плоди праці якого споживають його вороги. І бачу, що віками невільниками у своєму краї ми двигаємо кайдани неволі, і дощ утіхи не зрошує ниви нашого серця, і земля не хоче родити хліба нашим дітям. Шмат за шматом рідної землі відривають чужі руки, а діти наші розсіяні десь за морями... Чи це не кара за гріхи батьків і за наші гріхи? Чи це не кара за відступлення від закону Божого, якого на словах ми дотримуємося, та діла наші і серця далекі від нього? 

Коли Ісус Христос лиш починав навчати, то однієї суботи прийшов у Назареті до школи, де були книжники, і попросив дати Йому Святе Письмо. Подали Йому книгу пророка Ісаї, і Він відкрив книгу саме на словах, якими пророк провіщає Христа Спасителя: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління” (Іс. 61, 1-2). Після тих слів Христос Спаситель почав навчати. Якщо ми вбогі серцем, якщо розкаюємося і шукаємо зцілення та звільнення з неволі гріха, якщо душа наша прагне світла правди, то спішімо до Ісуса, а Він спогляне на нас і поблагословить і ходитиме серед нас і буде нам Богом, а ми – Його народом. 

У той самий день

Пам’ять преподобного отця нашого Симеона Стовпника та матері його Марти

Тропар преподобному, глас 1: Терпіння стовп був Ти, наслідуючи праотців, преподобний:* Йова в страстях, Йосифа в спокусах* і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш.* Моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак преподобному, глас 2: Вишнього шукаючи і з вишніми єднаючись,* Ти стовп учинив колесницею вогненною;* тому співбесідником ангелів стався Ти, преподобний,* з ними неперестанно молячися Христу Богу за всіх нас. 

У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон, син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця, наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа, аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на родичів, ані на свій дім, пішов до одного з монастирів і стояв біля воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його, попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвленнями монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б не зміг. Одного разу він підперезався по голому тілі мотузкою, зсуканою з тоненьких пальмових галузок. Мотузка так в’їлася в його тіло, що утворилася рана і стала гнити, і лиш поганий запах, що йшов від нього, привернув увагу ігумена. І коли той, в ім’я послуху, велів Симеонові зняти одежу, то побачив тіло, що виглядало як одна велика рана. Здивовані монахи просили Симеона, щоб відійшов від них, бо багато братів плакали через те, що не можуть його наслідувати в такій нечуваній строгості щодо власного тіла. Симеон, залишивши монастир, знайшов собі висохлу криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго, однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврозвалену хатину, прожив у ній три роки. У постах дійшов він до того, що міг цілий тиждень обійтися без їжі, а споживав зазвичай лиш хліб й усяке зілля. Але й цього було йому забагато, і він вирішив цілий піст утримуватися без їжі. Симеон попросив одного монаха на ім’я Вассон, щоб приніс йому кілька буханців хліба на той випадок, якщо б несила було йому знести голод, і щоб заліпив глиною вхід до його келії. Через сорок днів, коли Вассон відчинив келію, він знайшов преподобного майже бездиханного, але хліба святий навіть не торкнувся. З того часу впродовж кожного Великого посту він нічого не їв. Крім того, святий до мінімуму звів хвилини свого відпочинку, він цілими днями й ночами клячав на молитві, так, що не раз знаходили його напівмертвого. Дрімав преподобний Симеон, спершись об стіну, а щоб не впасти, прив’язував себе до балки. В такому строгому умертвленні свого тіла і в такій повноті Божої благодаті, без якої цього не можна було б знести, проминули три роки. Хатинка, в якій жив святий, стояла під горою. І він побудував собі тепер хатину на самій горі і, замешкавши в ній, велів прикувати себе до скали ланцюгом, двадцять ліктів завдовжки. І так він жив тут у молитві та розважанні Божої доброти. 

Одного разу відвідав його Мелетій, місцевий єпископ. Після спільної молитви, вони завели розмову. Мелетій сказав Симеонові, що добра воля людини сильніша за ланцюг. Преподобний Симеон зрозумів слова єпископа, він зняв з себе ланцюг, однак і кроку не ступив далі, ніж до цього. 

Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона, “дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких оселях, але й ізмаїльтяни, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди. Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці, британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх благословити”. 

Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона, він боявся, щоб висока думка про себе, повна пустої земної слави, не стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг поміститися один чоловік, і то з великим трудом. Це був новий, цілком не відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за життя відірвався від землі і немовби завис між нею і небом. А старі пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, що таке життя миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого Симеона зі словами: “Наставники пустельного життя цих сторін велять тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”. 

Коли преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він виконував наказ, сказали йому: “Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе благословить на добрий подвиг”. 

А люди натовпами приходили зі всіх сторін до стовпа, на якому і в спеку, і в холод, і день, і ніч молився Богу святий Симеон. Його стояння на стовпі просвітило тисячі тих, що лежали в гріху і блуді. Бог дав йому силу творити чуда і провіщати майбутнє. Слава про це поширилася так далеко, що навіть погани тисячами ішли до нього, слухали його науку і наверталися до Христової віри. “Описати все, що преподобний Симеон зробив для спасіння людських душ, було б те саме, що виміряти глибину океану”, – писав Теодорит. “Але найбільше, – продовжував він, – усіх дивувала довготерпеливість святого. Ніч і день він стояв, і всі його бачили, бо його будка почала руйнуватися. Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед церковними празниками від заходу сонця аж до світанку він стояв з піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости, святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного. Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди”. 

Біля його стовпа побудували дві загороди для прочан, а сам стовп також був оточений загородами. Жінкам не вільно було заходити поза загороду. Одного разу прийшла старенька жінка і хотіла конче побачити преподобного Симеона. А мала вона на те найбільше право, бо ж це була його мати, Марта, яка двадцять сім років не бачила його і не знала, де син подівся. А ось тепер знайшла його на стовпі. Втратила сина чоловіка, а знайшла ангела в людському тілі. Коли святому Симеонові сказали, що мати хоче його бачити, він велів її попросити, щоб трохи спочила, а він її побачить. І щойно свята Марта присіла, як Бог покликав її чисту душу до себе. Вже неживу її принесли до стовпа, преподобний подивився на мертве тіло матері і продовжив молитися. Церква почитає пам’ять святої Марти разом з пам’яттю її сина, преподобного Симеона. 

Голос його науки доносився аж до вершин царських престолів і там сіяв послух. Коли староста Антіохії, підкуплений жидами, повернув їм їхні божниці, які єпископ освятив на церкви, і в тих освячених святинях жиди мали служити свої, законові Христа противні обряди, то преподобний Симеон написав у цій справі листа до імператора Теодосія Молодшого, тоді імператор усунув від уряду старосту Антіохії, а Божі церкви повернув християнам. Наступник Теодосія імператор Маркіян, чоловік святої Пульхерії, був надзвичайно благочестивий, він часто приїжджав до преподобного Симеона в простій одежі, щоб не привертати до себе уваги людей і спокійно побути зі святим якийсь час у молитві і побожній розмові. 

Коли вдова Теодосія Молодшого Євдокія, перебуваючи в Єрусалимі, впала у єресь Євтихія, а згодом захотіла навернутися до святої віри, вона написала про це до преподобного Симеона. Святий відписав їй, порадивши звернутися до святого Євтимія Великого, про що ми вже читали у житії цього святого. Цар персів (мабуть, Бахрам V, 420-439), дарма що поганин, ставився з великою пошаною до преподобного Симеона і часто цікавився його життям та його ділами, а його дружина посилала до святого просити про освячену олію. Цариця ісмаїлів завдяки молитвам святого Симеона народила сина, а коли дитя підросло, його привезла до преподобного просити благословення. 

Ми згадали вже, що Бог дав святому Симеону силу творити чуда. Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений. Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той, пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Його ноги від постійного стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, – байдуже, що тим кормом було його живе тіло. У цій місцевості не було води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися. 

Один розбійник, лютий душогубець, переслідуваний військом, яке вислало місто Антіохія, щоб його зловити і засудити на смерть, шукаючи сховку, прибіг аж під стовп святого Симеона. Він називався Антіох і родом був з Ісаврії. Невдовзі наспіли вояки, та преподобний велів їм повертатися до міста, і його волі ніхто не смів противитися. А потім він промовив до душі окаянного розбійника і з його очей потекли рясні сльози жалю. Сім днів він оплакував свої гріхи і жаль неначе роздер його серце, бо коли погоня прийшла вдруге, щоб розбійника бодай силою взяти, то знайшли його неживим. Помер у сльозах жалю – а Бог був милостивий до його душі; не дарма там, на стовпі, святий Симеон клав тисячі земних поклонів і благав Божого прощення для грішника. Близько 40 літ прожив преподобний на стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав преподобного Симеона до своєї слави”. 

Про смерть святого зразу повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. А з усіх околиць сходилися десятки тисяч людей. Гори довкола покрилися морем людських голів, від світла численних свічок, з диму кадил над землею піднеслася ціла хмара, а плач чоловіків і жінок заглушував усе в околиці. В небі хмарою кружляли птахи і, здавалося, що і вони хочуть своїм співом вшанувати пам’ять святого. На четвертий день після смерти тіло поклали на мари і повезли в Антіохію. У місцевості, що звалася “Мерос”, надбіг біснуватий чоловік, який роками скитався в тій околиці і жив на цвинтарях. Коли він лиш торкнувся домовини і сказав вголос: “Святий Симеоне, помилуй мене!” – то злий дух враз покинув його і чоловік став цілком здоровий. 

Весь антіохійський люд вийшов назустріч процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., проживши близько сто три роки. 

У той самий день

Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах

Богородиці, глас 1: Радуйся, обрадованная Богородице Діво,* пристане й заступнице роду людського,* бо з Тебе воплотився Ізбавитель світу;* Ти бо єдина єси Мати і Діва,* присноблагословенна і препрославлена.* Моли Христа Бога,* щоб мир дарував усій вселенній. 

У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь, слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю, вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Часто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих, охороняла перед карою Божого гніву, не спромоглися Її пошанувати. 

Минуло багато літ, і за правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка про це славне чудо поширилося по всьому краю і поза його межі, зі всіх сторін став горнутися народ, щоб віддати честь чудотворній іконі. Всі молилися до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й походить назва празника – “Собор”. 

У той самий день

Святого мученика Айтала. Святих мучениць 40 дів. Святого Аммуна, диякона і їх учителя

Діялося це за правління безбожного Ліцинія, того самого Ліцинія, який 313 р. дав свободу християнам визнавати свою віру, і який, за видимою ласкою Христа Спасителя, здобув перемогу над своїми ворогами, а потім став мучити й убивати християн. В Адріянополі, македонському місті, мешкало сорок дів, що посвятилися самітницькому і богомільному життю. Свій подвиг вони здійснювали під духовним проводом диякона Аммуна. Старостою міста тоді був поганин Вавд, він наказав їх усіх схопили і доставити на суд. Святі сміливо визнали перед ним свою віру в Христа, і за це староста віддав їх на тяжкі муки. Аммуну поклали на голову розпечений мідний шолом, а потім гострими гаками шматували його тіло, та Божа благодать була з ним, і святий мученик стійко переніс усі ті муки. Тоді Вавд відправив мучеників в Іраклію, до самого Ліцинія. За його наказом десять святих мучениць живцем кинули у вогонь, ще десятьом розсічено мечем лиця і заколено мечами в груди, іншим стяли мечем голови, а тим, що залишилися, вклали в уста розпечене залізо. Святого Аммуна кати били воловими жилами доти, доки мученик не передав свою чисту душу в руки небесного Отця.

У цей день також було замучено і святого Айтала, диякона. За наказом перського царя Сапора II його каменували за віру у Христа Спасителя. Всі вони постраждали близько 320 р. 

У той самий день

Святої мучениці Калісти та святих мучеників Євода і Єрмогена, її братів

Вони постраждали за Христову віру на початку IV ст. Це сталося в Никомидії. Святі Каліста та її брати Євод і Єрмоген сміливо стали перед судом поган. За сповідування Христа Спасителя та відмову принести жертву ідолам їх було стято мечем. 

У той самий день

Пам’ять праведного Ісуса Навина

Ісус, син Навина, походив з покоління Ефраїма. Він народився в Єгипті, де жидівський народ страждав у неволі. Властиво, ім’я його було Ошеа, і лиш Мойсей (його пам’ять вшановуємо 4 вересня) дав йому ім’я Ісус, що, як знаємо, означає “Cпаситель”. Ісус разом з усіма жидами вийшов з Єгипту. Коли ж вони перейшли через море, і жиди стали сумніватися в Бозі, тоді Ісус зберігав вірність Мойсею, тому-то Господь вибрав його помічником і наступником Мойсея. 

У Книзі Виходу (гл. 17) читаємо, що коли амалекитяни напали на жидів, Мойсей з піднесеними до неба руками молився Богові, випрошуючи помилування для невдячного народу, тоді Ісус став на чолі жидівської війська і вийшов проти ворога. “І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча” (Вих. 17, 13). Далі (гл. 24) довідуємося, що коли Мойсей зійшов на гору Синай, де покрила його хмара і де він перебував сорок днів і ночей, тоді там був з ним і Ісус: “Устав Мойсей з Ісусом, своїм слугою, і вийшов на Божу гору” (Вих. 24, 13). Святе Письмо не згадує, чи Ісус бачив на Синайській горі Господа, але таки він був найближчим свідком величної події, коли Бог покликав до себе Мойсея, аби дати йому скрижалі заповідей. Далі (гл. 33) читаємо, що коли Господь у стовпі хмари сходив до скинії завіту і говорив з Мойсеєм “віч-навіч”, тоді Ісус був на сторожем скинії, а коли Мойсей з неї виходив, то “слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету” (Вих. 33, 11). 

Жидівський табір наблизився до кордонів обіцяної землі, і тоді Мойсей вибрав мужів з кожного покоління, щоб пішли оглянути Ханаанську землю, яка була частиною обіцяного жидам краю. Серед тих мужів був “від коліна Ефраїма Ошеа, син Нуна” (Чис. 13, 8). Пішли вони, і невдовзі повернулися, принісши прекрасний виноград та інші плоди тої землі, і стали славити її й казати, що справді вона тече молоком і медом. Та водночас вони голосили, що народ, який живе на цій землі, такий сильний, що жиди йому ніколи не зрівняються і не поб’ють його ніколи. Всі, що те чули, стали нарікати на Бога і на Мойсея: “Ой, бодай би ми померли в Єгипетській землі чи бодай би померли в цій пустині! І навіщо то Господь веде нас у ту землю? Щоб полягти нам від меча та щоб жінки наші й діти зробилися здобиччю? Чи ж не ліпше нам повернутися в Єгипет?” (Чис. 14, 2-3). Так говорив народ, який на власні очі бачив стільки Божих чуд у Єгипті і який, за Божим велінням, сухою ногою перейшов море. За все це він відплатив Богові маловірством і хулою. Тоді Ісус, син Навина, і Калев, син Єфунне, один з тих, що оглядали землю, перед усім народом роздерли свої одежі і сказали: “Земля, що нею переходили ми, щоб розглянути її, – земля ота вельми добра. Коли Господь милостив нам, то Він приведе нас у ту землю і дасть її нам: то бо земля, що справді тече молоком та медом. Тільки проти Господа не бунтуйтесь і не полохайтесь людей тієї країни, бо вони для нас, мов хліб. Захисту в них немає, а Господь з нами: не лякайтесь їх” (Чис. 14, 7-9). 

За те щире слово жиди хотіли їх каменувати, аж тут хмара гніву Божого звилась над невдячними, а Господь сказав до Мойсея: “Так доки ж люд оцей зневажатиме мене, і доки вони не довірятимуть мені, не зважатимуть і на чуда всі ті, що я явив був серед них! Вдарю на них мором і вигублю їх; і виведу з тебе народ більший та сильніший, ніж вони” (Чис. 14, 11-12). Мойсей знову вимолив у Господа прощення для жидів, однак Господь видав свій присуд, що ніхто з тих, що вийшли з Єгипту і нарікали на Нього, не увійде до обіцяної землі, “крім Калева, сина Єфунне, та Ісуса Навина” (Чис. 14, 30). Сорок років вони будуть скитатися пустелею, і лиш нове покоління побачить землю, яку має успадкувати. 

Мойсей, за Божим наказом, звістив Ісусові, що Господь призначив його вождем жидівського народу: “Та й дав Господь свої накази Ісусові, (Навинові), і сказав: Будь сильний і відважний! Ти бо маєш привести синів Ізраїля в землю, що про неї я їм клявся, і я буду з тобою” (Втор. 31, 23). Коли Мойсей помер, і весь народ плакав за ним, тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости, бо Мойсей поклав був на нього свої руки; тож і слухали його сини Ізраїля, і чинили, як заповідав Господь Мойсеєві” (Втор. 34, 9). Ісус Навин став вождем і суддею жидівського народу, а Господь пообіцяв йому свою поміч: “Ніхто не встоїть перед тобою, поки віку твого; як був я з Мойсеєм, так буду з тобою; я не полишу тебе і не покину” (І.Н. 1, 5). Господь наказав йому перейти ріку Йордан, а Ісус повідомив цю радісну вістку народові і всі стали готуватися до походу. Коли ж священики, що несли кивот завіту, вступили в ріку Йордан, то його води розділилися і весь народ перейшов ріку сухою ногою. Згідно з побожним переданням, той перехід відбувся в тому місці, де згодом Христос прийняв хрещення з рук Йоана Предтечі. Ісус Навин велів у пам’ять про чудесний перехід через Йордан поставити серед ріки дванадцять каменів. “Потім Ісус поставив дванадцять каменів також серед Йордану, на тому місці, де стояли ноги священиків, що несли кивот завіту; і зостались вони там посьогодні” (І.Н. 4, 9). 

Перейшовши ріку, сорокатисячне жидівське військо пішло походом на сильно укріплене місто Єрихон. На полях біля Єрихону жиди відсвяткували Пасху; відтоді манна перестала падати з неба, бо вже було доволі і збіжжя, і хліба. Тут явився Ісусові “начальник Господнього війська”, архангел Михаїл. Господь наказав, щоб шість днів обходити навколо мурів міста з кивотом завіту, а сьомого дня обійти місто сім разів, сурмлячи у труби. “І закричав народ, і засурмили. А як почув народ звук трубний, ще дужче закричав, і впали мури міста на землю, й народ запопався дертися в місто, кожен прямо перед собою, й захопили місто” (І.Н. 6, 20). Усіх мешканців безбожного міста вирізали жиди, золото і мідь забрали для прикрашення кивоту, а місто спалили. 

Так почався для Ісуса період безнастанних війн, в яких він завжди здобував перемогу. А коли під Гівеоном Ісус воював з численним військом ворогів, що об’єдналися проти нього, то Бог сам явно став на бік свого народу, скинувши з неба на ворогів велике каміння, від якого поган загинуло більше, ніж від меча жидів. А коли стало вечоріти, тоді за наказом Ісуса сонце не заходило доти, доки жиди не здобули перемоги, а п’ятьох полонених ворожих царів повісили на шибеницях. 

Підкоривши всіх ворогів, Ісус розділив обіцяну землю між дванадцятьма колінами Ізраїля, а собі вибрав частку в Тімнат-Сераху, поблизу Єфраїм-гори. Коли ж він “постарів і був уже ветхий деньми”, то зібрав старійшин народу і пригадав їм усі Божі добродійства та ті чудесні дороги, якими Господь вів народ той, привівши його до обіцяної землі, пригадав, як Господь прощав їм їхні блуди, стримував свій гнів і благословив його – все те пригадав їм Ісус. Народ свято зарікся, що ніколи не відступить від свого Бога, а Ісус побудував кам’яний жертовник як пам’ять про цю обітницю. “По цих подіях помер Ісус Навин, слуга Господній, маючи віку сто десять років” (І.Н. 24, 30). 

У Книзі Сираха читаємо великі похвали на честь Ісуса Навина: “Хоробрим у війні був Ісус Навин, що в пророцтвах Мойсеєвим був наступником: він був, згідно з іменням своїм, великим, щоб рятувати його вибранців” (Сир. 46, 1). Був він праобразом Христа Спасителя; він привів народ до обіцяної землі, а Христос привів нас у землю вічного блаженства. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР