21.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.5,21–33:  «Вони удосвіта ввійшли у храм і почали навчати»

Годі сказати чому, але в Церкві склалось таке розуміння, що навчати про Бога, говорити про Нього – це завдання лише священиків. Це, звичайно, неправда. Покликання говорити про Бога – це відноситься до кожного з нас, кожного, хто називається християнином. Християнин – це той, хто для себе відкрив, що Господь важливий і цінний у його житті, і він завжди цією Доброю новиною хоче ділитись з іншими. 

Проповідувати про Господа може бути нелегко тоді, коли ми самі не переконані в тому, що Євангеліє – Добра новина, важлива, радісна і добра для нас особисто. Якщо я в цьому переконаний, цим живу, я неминуче прагну й бажаю ділитись цим з іншим, а отже, проповідувати іншим. І саме це є причиною кризи нашого проповідування: нам нема що сказати, бо ми глибоко самі цього не досвідчили й не пережили. Тому, коли ми боїмось проповідувати, перегляньмо своє життя, свої взаємини з Богом, можливо, найперше нам треба самим Його запізнати!

***

Йо.6,14-27:  «Це – я, не лякайтесь!»

Євангеліє розповідає нам, як апостоли пливли в човні серед неспокою природних сил – розбурханого моря і сильного вітру, і мали тоді великий страх і пережиття. Саме в цій ситуації до них приходить Христос. Яка це гарна наука для кожного з нас! У нашому житті ми також маємо різний неспокій, різні проблеми, труднощі, бурі. Важливо пам’ятати, що за цими бурями, за всім стоїть Бог. 

Важливо побачити Бога, зустрітися з Ним, але найперше потрібно втишитися. Ми ж кажемо на Літургії: «В мирі Господеві помолімся!». Якщо зуміємо в мирі поглянути на все, що нас оточує, то зможемо побачити Бога й зустрітися з Ним – із тим, хто стоїть за всім у нашому житті. Бо в кожній бурі, у кожній біді, у всіх труднощах приходить до нас Христос і так само промовляє до кожного з нас: «Не лякайтеся!» 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.04.2018р. Б. / Св. ап. Іродіона, Агава, Руфа, Асинкрита, Флегонта, Герма та інших, що з ними; Преп. Целестина, папи Римського

Святих апостолів Іродіона, Агава, Руфа, Асинкрита, Флегонта, Герма та інших, що з ними

Тропар, глас 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим.

Кондак, глас 2: Ви стали Христовими учнями і всечесними апостолами, Іродіоне славний, Агаве й Руфе, Асинкріте, Флегонте і Єрмо. Завжди моліться до Господа, щоб подав прощення прогрішень нам, що оспівуємо вас. 

Святий Іродіон був родом з Тарсу, в Киликії, і, за словами апостола Павла: “Вітайте Іродіона, родича мого” (Рим. 16, 11), – був він свояком цього великого просвітителя народів. Апостол Петро настановив Іродіона єпископом Нових Патр в Ахаї, де той перетерпів від жидів тяжкі муки, – його напівживого кати викинули за місто. Однак Бог скріпив його сили і святий пішов до Риму. Тут він помер від меча того самого дня, коли святий апостол Петро закінчив свій подвиг на хресті. Святий апостол Агав був сповнений пророчого духа. Зі Святого Письма знаємо, що він провістив голод в Антіохії, який справді настав 42 р., за імператора Клавдія.

“Прибули ж тими днями в Антіохію пророки з Єрусалиму. Один з них, Агав на ім’я, встав і прорік Духом, що на всім світі має бути велика голоднеча, яка й настала за Клавдія” (Ді. 11, 27-28). А коли святий Павло в часі своєї третьої подорожі знову прийшов до Кесарії, до дому Филипа благовісника, “одного з сімох”, тоді “…якийсь пророк, Агав на ім’я, прибув з Юдеї. Він прийшов до нас і, взявши пояс Павла, зв’язав собі руки й ноги та й мовив: «Святий Дух каже це: Отак юдеї зв’яжуть в Єрусалимі того чоловіка, що йому належить цей пояс, і видадуть в руки поган»” (Ді. 21, 10-11). І тоді святий Павло, коли вірні з плачем благали його, щоб не йшов до Єрусалиму, сказав такі слова: “Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса” (Ді. 21, 13). Й усі на це відповіли: “Нехай буде воля Господня” (Ді. 21, 14). Святий Агав загинув від меча разом зі святим Іродіоном та іншими, про яких скажемо нижче. 

Святий Павло називає святого Руфа “вибраним”. Це найліпша похвала для нього. Був він єпископом в Тивах, в грецькій Елладі. Святий Асинкрит був єпископом в Ірканії, в Азії, святий Флегонт був єпископом Маратона в Тракії, Герма був єпископом в Далмації. Усіх їх поминає святий апостол Павло, коли пише: “Вітайте Асинкрита, Флегонта, Гермеса, Патроваса, Герму і братів, що з ними” (Рим. 16, 14). Усі вони належать до тих 70 апостолів, яких Спаситель послав проповідувати святу віру і які всі разом постраждали за Христа в Римі. Тіла їх поховав святий Климентій, учень святого апостола Петра. 

__________
У той самий день

Преподобного Целестина, папи Римського

Святий Целестин I вступив на престол святого Петра 422 р. після папи Боніфатія (418-422). Був він сином Прискія, дияконом, і відзначався глибокими знаннями і святістю життя, тому й покликано було його на папську, найбільшу в світі гідність. Уже папою він рішуче виступив проти пелагіянської єресі, яка поширювалася в Італії та Англії. Він різко засудив Несторія і його лженауку. Несторій був царгородським патріярхом. Він став навчати, що в Ісусі Христі є дві різні природи, Божа і людська, і таким чином є дві особи, відмінні одна від одної, а Пречиста Діва – лишень Христородиця, а не Богородиця. Проти цієї науки виступив святий Кирило Олександрійській (його пам’ять Церква вшановує 9 червня), а коли Несторій продовжував поширювати свою єресь, Кирило апелював у цій справі до папи Целестина, як видимого глави святої Церкви. 

Папа Целестин у 430 р. скликав до Риму синод. І на синоді засудив науку Несторія та його самого. Та Несторій не скорився, тому папа Целестин, разом з імператором Теодосієм ІІ Молодшим, скликав до Ефесу Третій Вселенський собор (431 р.), на якому представником папи Целестина і головою Собору був святий Кирило Олександрійській. Собор викляв Несторія, а імператор засудив його на вигнання. Через рік (432 р.) папа Целестин, муж надзвичайної святості, помер. Тіло його 817 р. перенесено з цвинтаря Присцили до церкви святої Пракседи в Римі. Ім’я Целестин – означає “небесний”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.5,1–11:  «І страх великий огорнув усіх тих, що чули те»

Бачимо, що чоловік Ананія із дружиною Сафірою вирішили обдурити апостолів. Хоча майно й було їхнє, і ніхто їх не змушував його продавати та жертвувати на Церкву. Однак факт, що входячи у християнську спільноту, вони допустилися брехні, не були до кінця відверті, свідчить про те, що вони не до кінця довіряли Богові, а все ж не переставали покладались на себе і своє багатство.

Цей приклад показує кожному з нас, що дуже легко перевірити себе, на кого ми уповаємо: на Бога, чи на себе, на друзів, на посаду, на гроші, на маєтки... Однак варто завжди довіряти Богові, бо всі люди – не всемогутні, а все багатство – тлінне. І коли ми більше починаємо довіряти Йому, то все більше починаємо розуміти, що саме Бог є Господом і володарем Вселеної та усього нашого життя!

***

Йо.5,30–6,2:  «Шукаю я не своєї волі, лише волі Того, хто послав мене»

Христос у різних випадках вказував на те, що Він не прийшов чинити власну волю, а волю Отця. Ісус показує нам Отця, являє Отця, є іконою Отця.

Так кожен із нас, хто хоче називатися християнином, покликаний пізнавати волю Божу і чинити її, як це робив Христос. Господь покликав нас до цього земного життя зі своєї любові до кожного нас. І в Господі, який є нашим Творцем, тим, хто подав нам життя, можемо відкривати й пізнавати, що є справжнім добром, правдивим щастям у житті.

Але це не є виявом якогось примусу, що, мовляв, маємо так чинити, бо так хоче Бог. Бог є любов, і те, «що Він хоче», – найкраще, що може бути для нас. Із досвіду свого життя знаємо, що бували плани і справи, на які ми витратили багато здоров’я, часу та зусиль намарно. Тільки Бог знає, що є правдивим добром для нас. Пробуймо все більше шукати й пізнавати Господа, молитися до Бога, щоб дав нам жити Його волею, бо це найкраще добро для нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.04.2018р. Б. / Преп. Юрія, єп. Митилинського; Преп. Серапіона, монаха

Преподобного Юрія, єпископа Митилинського

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Юріє, дух твій. 

Кондак, глас 4: Будучи славним висотою смирення й хоробрістю, жертви ворога винищив ти. І був щедрий на діла милосердя, Отче преподобний: голодних годував ти, тому по смерті успадкував ти нетлінну поживу, радіючи навіки, Юріє, ієрарху блаженний. Моли Христа Бога, щоб дарував відпущення прогрішень тим, які з любов’ю святкують святу пам’ять твою. 

Багатство, славу, почесть – усе це покинув святий Юрій і посвятився цілковито служінню Богові. За часів імператора Лева Ісавра він став єпископом Митилини, на острові Лезвії. Тут засяяв він усіма чеснотами і святістю життя, а Бог дав йому ласку оздоровляти хворих і проганяти злих духів. Коли ж настали часи переслідувань християн за іконоборця Лева Вірменина, в митилинську церкву увірвався вепр і вискочив на горне сідалище. Це був знак, що для святої Церкви приходять тяжкі часи. І вони прийшли. Святого Юрія разом з іншими християнами кинули до в’язниці, а потім заслали до Херсону. Тут у великій святості, в молитвах, в постах, сильний вірою, багатий надією і повний Божої любови він помер у 816 р. На його місце єпископом Митилини поставили єретика, що, як скверний вепр, плюгавив Христове стадо. Гріб святого Юрія  (Георгія) Господь Бог прославив багатьма чудами. 

__________
У той самий день

Преподобного Серапіона, монаха

Жив у Єгипті в третьому столітті монах на ім’я Серапіон. Він скитався з місця на місце, спав на голій землі, де ніч його застала, а наступного дня йшов далі. Де міг, там навчав і навертав до Бога, що давалося йому легко, бо Святе Письмо знав напам’ять. Своє тіло він вкривав лишень полотняною свитою, що звалася синдон, і тому називають цього святого Серапіон Синдоніт. Усім його маєтком було Євангеліє, книга, що в ті часи коштувала доволі великі гроші, бо друкованих книг ще не було, лишень писані від руки. Якось святий Серапіон ішов дорогою і побачив хворого й нагого чоловіка. Довго не роздумуючи, він зняв з себе останню одежу і накрив нещасного. А коли перехожі спитали святого, хто його оголив, на це він, показуючи Євангеліє, промовив: “Ось ця книга мене оголила”. Та навіть і це Євангеліє він продав, віддавши за виручені гроші борг за одного бідака. 

Щоби навернути одного єретика, Серапіон запродався йому в неволю, тяжко працював на нього два роки, але таки навернув свого пана до Христової віри. Подібно він запродався на два роки одному комедіантові, служив йому і також навернув його до християнства й охрестив. Через два роки повернув гроші, які взяв сам за себе, і пішов далі спасати грішників. Цей великий святий, сповнений найславніших євангельських чеснот, помер у глибокій старості в Єгипті. Він повірив в обітницю Бога, що хто задля Нього все покине, нагороду отримає сторицею, і не схибив, бо отримав вінець вічної слави і зачислений до лику Божих святих. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.4,23–31:  «Господи, споглянь на їхні погрози й дай Твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати Твоє слово»

Від самого початку, коли Господь приніс Добру новину, Церкву завжди, більше чи менше, переслідували або не сприймали у суспільстві. Церква завжди переживала випробування і терпіння, тому маємо так багато мучеників, свідків віри. Однак в усіх обставинах Бог завжди сповняв силою і мужністю своїх апостолів, учнів, своїх свідків, щоби були сильними й мужніми. 

Тому ніколи не варто зважати на обставини, щоб чинити Божу волю, бо вони завжди такі, як є. І в будь-яких обставинах Бог очікує від нас свідчення. Якщо Бог допустив ці обставини, то вірмо, що і дасть нам силу проповідувати Його в цих обставинах!

***

Йо.5,24-30:  «Хто слухає моє слово й у Того вірує, хто послав мене, – живе життям вічним»

Бачимо, що Господь вказує людині перспективу, про яку вона навіть не може мріяти і якої не може уявляти, – дарує їй вічність. Люди сучасного світу, які мають багатство, маєтки, хотіли б жити вічно, насолоджуватися тим, чим володіють. Але знаємо, що незалежно від багатства людини, її освіченості, статусу настає час, коли вона мусить відійти. Однак Господь каже нам щось інше – що ми можемо мати життя вічне. 

Що ж значить слухати Боже слово, щоб мати вічне життя? Це не тільки слухати Євангеліє, але цим, що подає нам Євангеліє, жити, тобто впроваджувати це у своє щоденне життя. Через хрещення ми стаємо тими, які «у Христа хрестилися і в Христа зодягнулися»; через святі Таїнства знову ж причащаємося Бога; через молитву доторкаємося Бога, Його Царства – саме через усе це ми починаємо жити Богом і Бог починає жити в нас, і ми починаємо жити тим вічним життям. Це Боже життя перебуває в нас, ми вже стаємо учасниками вічності тут, на землі. Тоді наша земна смерть – це лише «припечатання», ствердження того, що ми вибрали на вічність, – життя з Богом. Через наше повноцінне життя в Церкві ми здатні удостоїтися і стати учасниками життя вічного.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.04.2018р. Б. / Переставлення св. Методія, уч. слов’янського; Св. Євтихія, архиєп. Царгородського

Переставлення св. Методія, учителя слов’янського

Тропар Кирила та Методія, глас 4: До апостолів подібні і слов’янських країн учителі,* Кириле й Методіє богомудрі,* Владику всіх моліть,* щоб усі народи слов’янські утвердив у православію й однодумності,* умирив світ і спас душі наші.

Кондак Кирила та Методія, глас 3: Священну двійку просвітителів наших вшануймо* – тих, що перекладом божественних писань відкрили нам джерело богознання,* з якого аж до нині обильно черпаючи,* ми блаженними величаємо вас, Кириле й Методіє,* що пристоїте перед престолом Всевишнього і тепло молитеся за душі наші. 

Коли чуємо в церкві старослов’янську мову, знаємо, що це наша понад тисячолітня спадщина, залишена святими рівноапостольними просвітителями слов’ян Кирилом і Методієм. Вони дали нам письмо, т. зв. “кирилицю”, переклали церковні книги на слов’янську мову, просвітили слов’ян, через своїх учнів вони кинули перше зерно Христової віри і в нас на Русі, аж по Буг і Стир – так далеко сягала митрополія святого Методія. Будь же їм честь і слава на небесах і будь їм вічна слава й почитання серед синів Руської землі, для яких їх спадщина навіки вічні буде святим скарбом. 

Кирило і Методій походили з міста Солуня в Македонії, були вони синами благочестивого сотника Лева і жінки його Марії. Методій був старший, а Кирило – молодший. Вирісши, Методій вступив на військову службу. За розум і за незвичайну відвагу імператор поставив його воєводою сусідніх слов’янських земель. Так уже влаштувала Божа Премудрість, щоб майбутньому апостолові слов’ян дати нагоду навчитися слов’янської мови. Десять років управляв Методій слов’янськими землями, а потім покинув світ, почесті і статки та пішов на пустельну гору Олімп і там став монахом. 

Іншими дорогами провадив Господь святого Кирила, а властиво Костянтина, бо ім’я Кирило він прийняв перед смертю, при монашому постригу. Та ми будемо називати його вже і тепер Кирилом, бо всі слов’янські землі величають його цим іменем. Коли Кирилові було сім літ, він мав пречудний сон: йому снилося, що якийсь воєвода зібрав навколо нього багато прекрасних дівиць, з яких найбільше йому сподобалася одна – на ім’я Софія. Коли він розповів про це батькам, вони пізнали, що Господь подасть йому свою премудрість, бо “Софія” – означає премудрість. Вони віддали Кирила в школу, а він учився так, що невдовзі про нього почули аж на царському дворі. 

Грецькою землею управляла тоді благочестива цариця-вдова Теодора, бо син її, Михаїл III, був ще малолітнім хлопцем. Його вчителі взяли Кирила до царської палати, щоб він учився разом з царевичем і своєю пильністю був для нього прикладом і взірцем. Годі казати, що Кирило досягав великих успіхів. Та найпильніше він віддавався читанню Святого Письма і листів святого Григорія Богослова, до якого дуже гаряче молився кожної днини. Крім того, на царському дворі він подивляв усіх своїм благочестям, смиренням, добротою та іншими чеснотами. 

Всі любили і поважали чесного юнака, і сам учитель, Теоктист Логофет, полюбив його так дуже, що хотів неодмінно одружити Кирила зі своєю похресницею. Тоді Кирило втік з Царгорода і в одному пустельному монастирі прожив шість місяців. При дворі дуже бідкалися, коли він пропав, і довго шукали, а коли знайшли, то впросили, щоб він повернувся до Царгорода, де патріярх висвятив його на священика і призначив хоронителем книг при церкві святої Софії. У Царгороді Кирило почав навчати; до нього стали горнутися зі всіх сторін учні, а мудрість його так подивляла всіх, що назвали його філософом, тобто мудрим. 

Сусідню з греками землю, що звалася Сирія, захопили сарацини. Вони зруйнували тут прекрасне місто Аморею, грецьке військо зазнало поразок у кількох битвах. Сарацини стали гордими зі своєї сили і послали до грецького імператора послів з такими словами: “Пришли нам такого мудреця, щоб він міг вести розмову з нами про віру; нехай він розтлумачить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а трьом поклоняєтеся”. 

Імператор Михаїл III, порадившись із патріярхом, послав до них святого Кирила та ще одного ученого – Юрія Асинкрита. Близько 851 р. вони прибули до міста Самари, над рікою Євфрат. Там їх прийняв сарацинський князь Амирмушна. В його палаті зібралися поганські мудреці і були певні, що зможуть висміяти науку святого Кирила. У Самарі під тяжким гнітом сарацин проживало невелике число християн. Сарацини, щоб посміятися з Христової віри, розмалювали на зовнішніх стінах християнських домів дияволів, і запитали Кирила, що це мало б означати. Святий Кирило відповів: “Бачу дияволів і гадаю, що вони не можуть жити разом з християнами, тому й утекли надвір. А там, де їх не видно на зовнішній стіні, вони, без сумніву, живуть разом з господарями в їхніх домах”. Ця відповідь покрила гордих поган соромом, але робити закиди проти Христової віри вони не припиняли. 

“Магомет, – казали вони, – дав нам закон, і ми всі того закону ревно дотримуємося. А у вас, християн, кожен вірує і живе так, як йому подобається; одні у вас православні, інші єретики, одні монахи, а інші миряни?” 

На це святий Кирило відповів: “Ви питаєте мене про дві речі, про віру і про життя. Я відповім вам окремо на одне і на друге. Бог наш – як пучина моря, безмірної ширини і глибини. Хто є духом смиренний і просить допомоги у Нього, той перепливає через те море і знаходить багатство розуму і спасіння. Та хто умом слабкий, самонадійний і не шукає небесної допомоги, той подібний до безумного, що хоче переплисти море на гнилій колоді. Одні з таких гинуть, бо впадають у єресь, інші ледве спасаються, бо їх постійно жене буря невідомости і сумніву. Тому так різняться християни у вірі. 

А закон у нас той самий, який дав Господь Мойсеєві на горі Синай. Христос Спаситель прийшов не зруйнувати, а сповнити і удосконалити закон. Він, щоб возвести нас до досконалости, показав нам образ нового життя – чистого, до якого веде вузька дорога. А що створив нас вільними, то хоче, щоб ми самі вибороли собі дорогу до спасіння, зі своєї вільної волі. Більшість християн вибирає легшу дорогу – дорогу подружнього життя, а деякі вибирають тяжку дорогу чистоти і убожества. Тому різняться християни між собою: одні є миряни, а інші – монахи. Якщо нашу віру і закон можна порівняти з безмежним морем, то ваша віра і закон подібні до малого потічка, який кожен без великих зусиль перестрибне. У вашій вірі й у вашому законі нема нічого Божественного – усе людське і легке. Магомет дозволив вам гнів, убивство та інші гріхи; його закон задовольняє всі ваші похоті, тому ви й тримаєтеся його. Наш Ісус Христос, будучи сам Пречистий, хоче, щоби і ми, відкинувши всяку похіть, жили непорочно і свято, бо до Його царства не ввійде ніщо скверне”. 

Потім сарацини запитали святого Кирила: “Як це ви, християни, ділите одного Бога на трьох: на Отця, і Сина, і Святого Духа?” 

Святий Кирило навчав їх так: “Бог є один, але в трьох Особах. А якщо ваш пророк не навчив вас про тайну Пресвятої Тройці, то хай навчить вас того бодай нерозумне творіння. Погляньте на сонце: бачите на небі вогненне коло, яке випромінює світло і теплоту. Сонячне коло – це образ Бога Отця; як коло не має ані початку, ані кінця, так і Бог безначальний і безконечний. 

Промінь світла є образом Божого Сина, як від сонячного кола народжується промінь і не відділяється від нього, так і від Бога вічно народжується і ніколи не відділяється Син Божий. Теплота же, яка виходить як від сонця, так і від променя, – це образ Святого Духа, що предвічно від Отця і Сина ісходить. А так, як сонячне коло, світло і теплота не три, а одне сонце, так і три Особи Пресвятої Тройці – це один, істинний Бог!” 

Не знаючи, що на це відповісти, засоромлені сарацини задумали отруїти святого Кирила, але Господь Бог зберіг його, і він, здоровий, щасливо вийшов з сарацинської землі і пішов до свого брата святого Методія на гору Олімп. Тут вони разом постили, молилися і читали святі книги. 

У тому часі прийшли до імператора Михаїла III посли від хазарів, що жили між Каспійським та Чорним морем, над Доном, і передали слово від свого кагана (правителя): “Ми з давніхдавен віруємо в одного Бога. Але ось прийшли до нас жиди і намовляють нас прийняти їх закон. Сарацини також накидають нам свою віру. Просимо тебе, царю, пришли нам ученого мужа, нехай він посперечається з жидами і сарацинами. І якщо він осоромить їх, ми приймемо вашу віру”. 

Імператор і патріярх попросили Кирила, щоби він потрудився задля слави Божої, а святий Кирило, готовий за Христа піти навіть на смерть, взяв зі собою свого брата святого Методія, і обидва з Царгорода пустилися в дорогу Чорним морем до Криму і прибули до Херсонесу (поблизу нинішнього Севастополя). Тут вони затрималися, щоб вивчити хазарську мову. В цьому місті проживали різні народи: греки, жиди, слов’яни, хазари, сарацини. Брати затрималися тут надовго, а святий Кирило, крім хазарської мови, вивчив також жидівську і сарацинську. 

Тут, ймовірно, він почав робити переклад святих книг на хазарську і слов’янську мови. Крім того, вони віднайшли мощі святого Климента, папи Римського (пам’ять його вшановуємо 25 листопада (8 грудня)). Сюди його заслав у вигнання за віру Христову нечестивий імператор Траян ще сімсот літ до того, як до Херсонесу прибули святі Кирило і Методій. Коли ж святий Климент і тут навертав багатьох до віри Христової, імператор наказав повісити на шию святому тяжке залізо і кинути його в море, на дні якого святі мощі пролежали сотні літ. Святі Кирило і Методій з єпископом Херсонесу й усім духовенством відправилися хресним ходом на кораблях у море і просили Бога, щоб Він показав їм мощі свого святого слуги. Вночі усі побачили на одному місці моря незвичайне світло, і там знайшли мощі святого, які сплили на поверхню. З великими почестями мощі святого підняли на корабель і поховали у церкві святих Апостолів; частину тих мощей взяли Кирило і Методій і не розлучалися з ними до того часу, поки вперше не прибули до Риму. 

Дорогою до хазарів святі брати потрапили в неволю до дикого угорського племени, та Бог звільнив їх, і вони досягли мети своєї подорожі. Правитель хазар прийняв їх з великою почестю. Подібно, як у сарацинів, вони мали вести суперечку з жидами, магометанами і хазарами. Особливо затятими були жиди, бо вони чулися в силі у хазарській землі і сподівалися навернути хазар у свою віру. 

“Скажи нам, – питали вони святого Кирила, – який закон дав Господь Бог перше: закон Мойсея, якого ми тримаємося, чи ваш – християнський?”

“Чи не питаєте ви мене про це тому, – випередив їх святий Кирило, – аби потім сказати, що ліпший той закон, який старший?”

“Так! – відповіли жиди. – Щоб показати, що треба підкорятися старшому законові”.

“А чому ж ви самі не чините так, як радите іншим? – запитав їх святий Кирило. – Та ж ще до закону Мойсея Бог дав закон Ною та Авраамові. Згідно з вашими словами – ви маєте покинути закон Мойсея і триматися старшого закону, закону Ноя”. 

Жиди стали виправдуватися: “Ми тому тримаємося Мойсеєвого закону, що всі, які за ним жили, вгодили Богу. І ми надіємося вгодити Йому згідно з законом, який Він дав нам на Синаї, а ви, християни, самі видумали собі закон”. 

А святий Кирило сказав їм так: “Ось прийдуть дні, – слово Господнє, – і я створю з домом Ізраїля та з домом Юди новий завіт. Не такий завіт, який я заключив з їхніми батьками, коли взяв був їх за руку, щоб вивести з Єгипетського краю. Завіт той – мій завіт! – вони його зламали, хоч я був їхнім Владикою, – слово Господнє. Ні, ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, – слово Господнє: вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними, – слово Господнє, – я бо прощу їхню провину, гріха їхнього не згадуватиму більше” (Єр. 31, 31-34). 

А потім святий Кирило сказав, що Месія вже прийшов на світ. “Чого ви ще чекаєте? – питав він жидів. – Та ж усі пророцтва про Месію сповнилися. Патріярх Яків провістив, що Месія-Христос прийде тоді, коли скінчиться панування царського роду від Юди. Час той уже давно настав. Царя ви не маєте, Єрусалим зруйновано, жертви ваші Бог відкинув, ви самі розсіяні між народами, як це провістив ще святий пророк Малахія: “Не довподоби ви мені стали, – говорить Господь сил, – і не милі мені приноси з рук ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике моє ім’я, і на кожнім місці моєму імені приноситься кадило й чиста жертва; бо моє ім’я між народами велике, – говорить Господь сил” (Мал. 1, 10-11). 

Засоромлені жиди змушені були відступити, а сам правитель і багато хазарів прийняли хрещення з рук святих братів. Каган хазар під страхом кари заборонив поширювати у своїй державі жидівську і магометанську віри. Святі Кирило і Методій залишили священиків, які прибули разом з ними, а самі вирішили повернутися до Царгорода. Каган передав їм листа до грецького імператора, а також по-царськи обдарував їх, але вони сказали так: “Найбільшим буде для нас даром, якщо ти випустиш на свободу всіх невільників, братів наших християн”. Тоді князь випустив на волю 200 греків, що були в полоні, і дозволив їм іти зі святими братами. 

Дорогою святі зупинилися на якийсь час у Херсонесі. Святий Кирило провістив смерть херсонеського єпископа, якось сказавши йому ввечері: “Помолися за мене, отче, і благослови мене останнім благословенням, як отець благословить свого сина”. Всі думали, що святий Кирило наступного дня вирушить у дорогу, але він сказав, що попросив благословення тому, що живим єпископа уже не побачить. І справді, вночі єпископ помер. 

Поховавши його, святі Кирило і Методій пустилися до Царгорода. Імператор і патріярх привітали їх як апостолів і хотіли настановити їх єпископами, але святі брати відмовилися прийняти такий високий уряд. Святий Методій прийняв ігуменство в монастирі Поліхрон, а святий Кирило залишився при церкві святих Апостолів. 

Потім святі брати зайнялися слов’янами, яких було багато в грецькій державі. Всі вони були християнами, та не розуміли церковних книг і богослуження, бо все це правилося грецькою мовою. Тому брати переклали на слов’янську мову найважливіші книги, а для письма святий Кирило уклав абетку з 38 букв, і це письмо до нині називається “кирилицею”. Уклав цю абетку святий близько 862 року. Винайдення кирилиці і переклад Святого Письма та інших церковних книг стало початком навернення слов’ян. 

Їх місія з навернення слов’ян почалася в Болгарії, де правив тоді князь Богорис (Борис). Під час війни болгар з греками сестра Бориса потрапила в полон. Вона прожила в Царгороді 38 років, і коли згодом повернулася до Болгарії, принесла туди перші зерна християнської віри. Борис не думав про прийняття християнства. Він попросив імператора послати святого Методія, якому товаришував святий Кирило. Святий Методій, якому Господь Бог дав великий малярський талант, намалював на стіні однієї кімнати таку вражаючу картину страшного суд, що князь Борис попросив пояснити йому, що означає той образ, а після пояснення був зворушений до глибини серця. А коли невдовзі в Болгарії настав великий голод і пошесть, князь пізнав Божу волю і прийняв святе хрещення. Багато з його бояр пішли за його прикладом, однак більшість народу збунтувалася і навіть напали на палату. Та князь на чолі маленької горстки вірних подолав бунтівників і невдовзі весь народ прийняв Христову віру, до чого найбільше спричинилися книги, перекладені свв. братами на слов’янську мову, і богослуження, що правилося мовою, зрозумілою народові. 

Святі Кирило і Методій утвердили тут Церкву Христову, висвятили священиків, заснували школи, а потім вирушили до Єрусалиму, де на них чекала нова місія: проповідування Божого слова в інших слов’янських країнах. Там, де зараз нинішня Моравія, частина Чехії, Шлеськ, долішня Австрія і частина Угорщини (Панонія), тоді розкинулася велика Моравська держава, в якій правив князь Ростислав. Значна частина Моравії вже була навернена німецькими священиками, однак народ не розумів латинської богослужбової мови і залишався далі в поганстві. 

Тоді Ростислав, а також словенський князь Святополк і панонський Коцель попросили імператора Михаїла про проповідників, які б навчали народ слов’янською мовою. Вибір упав на святих Кирила і Методія, і вони вирушили до Моравії, куди прибули 863 р. Князь Ростислав, коли почув, що святі брати наближаються до Велеграду, головного міста Моравії, вийшов їм назустріч і прийняв їх як апостолів Христової віри, віддавши всю свою країну під їхню опіку. 

А слід згадати, що святий Кирило перед мандрівкою до Моравії був висвячений на архиєпископа. І хоч які просторі були слов’янські землі, брати Кирило і Методій всюди проповідували Боже слово, народ приймав святе хрещення, а слава Божа росла і ширилася по цілому світі.

Святі брати подалися також і до Чехії, де охрестили князя Боживоя з його родиною і багатьма підданими; вони звели в Празі церкву Пресвятої Богородиці і церкву святих апостолів Петра і Павла, а також багато інших церков по всій чеській землі. Всюди засновували школи, святий Кирило висвячував священиків, а ті правили Службу Божу слов’янською мовою. Латинські єпископи виступили проти них і звинуватили у єресі, бо, як казали, Службу Божу можна правити лиш єврейською, грецькою і латинською мовами, бо цими мовами Пилат написав на хресті слова Спасителя: “Ісус Назарянин, Цар Юдейський”. Справа потрапила до Риму, і папа Миколай I (858-867) покликав святих Кирила і Методія до Риму, тож брати пустилися в дорогу.

Та поки святі добиралися до Риму, папа Миколай I помер, його наступником став папа Адріян II (867-872). Святі брати стали перед ним і розповіли йому, що вони робили на слов’янських землях, та передали йому частину мощей святого Климента і церковні книги, які вони переклали слов’янською мовою. Папа посвятив ті книги і велів їм правити в Римі Службу Божу по-слов’янськи, святого Методія настановив єпископом, а тих, які противилися літургії слов’янською мовою, назвав “пилатниками”, і заборонив єпископам Заходу непокоїти святих слов’янських апостолів. 

У Римі святий Кирило захворів, він уже віддавна мав слабке здоров’я. Його ложе оточили учні, що разом з ним проповідували на слов’янських землях і разом з ним страждали. А він узяв за руку брата свого Методія і сказав: “Брате мій, ми обидва були як дружня пара волів в одному ярмі. І ось я падаю в борозні, закінчується день мій, ти ж тягни далі. Знаю, що рад би ти повернутися в монастир на горі Олімп, та не залишай початого діла, бо в ньому твоє спасіння”.

А потім він поблагословив слов’янські землі, для яких був апостолом, учителем та просвітителем. 14 лютого 869 р. погас наш світоч, помер апостол, ім’я якого для нас цінніше понад усі скарби світу. Тепер він у Бога і молиться, щоб єдність з’єднала дітей слави, для яких він стільки трудився. Помер він на 42 році життя. Поховали його у церкві святого Климента, поряд з мощами, які він приніс. Мощі святого Кирила й до нині спочивають у Римі. 

Святий Методій, як митрополит Моравії і Панонії, повернувся на слов’янські землі, однак він і далі багато страждав від латинських владик. Ростислава, князя моравського, вже не було; Святополк видав його в руки німецького короля Людвика, а той наказав нещасливому в’язневі виколоти очі і замкнути в монастирі. Святий Методій виступив проти того злочину і отримав в особі Святополка небезпечного ворога. Врешті-решт латинські священики схопили святого і відправили в Швабію, де в голоді і холоді тримали його півтора року у в’язниці. Аж коли Святополк покаявся і вигнав німців з краю, святий Методій вийшов на свободу, а папа покарав тих, які його гнобили. Та Святополк, провадячи розпутне життя, навіть був радий, що латинські священики виступають проти святого Методія. Наступний папа Йоан VIII (872-882), введений в оману, заборонив святому Методію правити Божественну літургію слов’янською мовою. Тоді слуга Божий вдруге вирушив до Риму, папа дізнався від нього всю правду і дозволив використовувати слов’янську мову в богослуженнях, він визнав Методія митрополитом слов’янських земель, а його митрополію як цілком незалежну від латинських владик. Та коли переслідування як з боку єпископа-німця Вікінга, так і Святополка не припинялися, святий Методій утретє подався до Риму і був там доти, доки Святополк не прислав за ним своїх послів, які перепросили святого, і він повернувся з ними до слов’янських земель. Він утвердив Христову віру в Хорватії, понад Віслою аж до Дністра – всюди, куди ширилася влада Святополка.

Так минуло 24 роки його праці у слов’янських землях, і прийшов йому час закінчити свій апостольський труд. У Квітну неділю 885 р. він пішов останній раз до церкви і тут попрощався зі своїм стадом: 

“Дорогі діти, – говорив він, – ви знаєте, які могутні вороги нашого просвічення, та уповайте на силу Господа, який вам допоможе. Завжди тримайтеся дороги Божих законів і бійтеся не тих, що вбивають тіло, а тих, що вбивають душу”.

На митрополита, замість себе, він призначив свого учня Горазда, морав’янина, але вже невдовзі після смерти святого Методія Святополк вигнав Горазда з Моравії, а владичий престол віддав Вікінгові. Горазд пішов до Болгарії, де трудився разом з Климентом, учнем святих братів з часу їх побуту в Болгарії. 

Святий Методій помер у вівторок Страсної неділі, 6 (19) квітня 885 р. Тіло його поховано у Велеграді, в церкві Пресвятої Богородиці, в стіні напроти вівтаря. Його наука просвітила і нашу Русь.

__________
У той самий день

Святого Євтихія, архиєпископа Царгородського

Тропар, глас 4: Правилом віри і образом лагідности, * учителем повздержности * явила Тебе Твоєму стаду всіх речей істина. * Ради цього придбав Ти смиренням високе, * убогістю – багате, * отче, священноначальнику Євтихіє, * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 8: Справді божественного Євтихія оспівуючи, всі люди, з любов’ю прославмо, як великого пастиря, служителя і вчителя премудрого, і гонителя єресей. Бо він молиться до Господа за всіх нас. 

Було це у Фриґії. В одній місцевості хлопці ровесники писали на стіні свої імена. Один з них написав таке: “Євтихій, патріярх”. Хто ж був той хлопець? Був він сином славного воїна з легіону великого витязя Велизара. Батько його називався Олександр, а мати – Синезія, донька дуже побожного священика, також Євтихія. У 512 р. у них народився син і назвали його Євтихій, що означає “щасливий”. Початкову освіту дав йому дід, саме він засіяв у серці дитини зерно святости, яке видало дуже обильний плід. Продовжив освіту Євтихій в одній зі шкіл Царгорода, набуваючи всякої мудрости, зростаючи літами, усякими чеснотами і в страху Божому.

У 30 років Євтихій став священиком і тоді вирішив зректися світу та вступити до монастиря в Амасії. У монастирі він дивував усіх святістю життя і невдовзі став архимандритом амасійських монастирів. А коли імператор Юстиніян I (527-565) скликав П’ятий Вселенський собор у Царгороді, на нього прибув святий Євтихій замість хворого митрополита амасійського. 

Патріярх святий Мина (пам’ять його вшановуємо 25 серпня) не міг надивуватися чеснотам Євтихія, і сам імператор побачив у ньому Божого мужа. А коли невдовзі після прибуття до Царгорода святого Євтихія помер святий Мина, імператор поставив його на патріярший престол. Так сповнилося те, що дитиною він написав про себе на стіні. 

На П’ятому Вселенському (Другому Царгородському) соборі (553 р.) святіший патріярх Євтихій був головою. Та після Собору імператор Юстиніян пристав до єресі, котра навчала, нібито тіло Ісуса Христа через поєднання двох природ, Божественної і людської, було відмінне від нашого тіла і не страждало від болю. Коли святий Євтихій виступив проти єресі і царя, за це його заслали на вигнання до його давнього монастиря в Амасії, а патріярший престол у Царгороді зайняв Йоан Схоластик. На вигнанні святий Євтихій посвятився побожному життю, постам і молитві, а Бог наділив його силою творити чуда. І так оздоровляв він біснуватих, у чудесний спосіб помножив збіжжя і хліб у монастирі, оздоровив глухонімого, а Юстинові і Тиберієві, наступним імператорам, провістив, що вони будуть царювати. Після смерти Йоана Схоластика св. Євтихій повернувся на патріярший престол, а народ з невимовною радістю вітав свого пастиря, котрий ще деякий час управляв своїм стадом, – простий звичаями, мудрий в словах, а наймудріший змислом, муж великих дарів тіла і духа. А в Томину неділю, 5 квітня 582 р., у віці 70 років, уділивши всім благословення, передав свого духа в руки Господа. Мощі його поховано в церкві святих Апостолів, а в 1246 р. перенесено до Венеції. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.4,13–22:  «Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати»

Живучи в суспільстві, маємо шанувати порядки, закони, звичаї і традиції цього суспільства, вони певною мірою допомагають якнайкраще функціонувати суспільству, людям. Також маємо розуміти, що Божі закони стоять вище, аніж людські, суспільні закони. Різні держави можуть ухвалювати різні закони, одні – захищають добро людини, інші – шкодять. Однак Божі Закони, навіть ті, яких ми не розуміємо, завжди діють нам на добро.

Господь створив Всесвіт, який існує за Божими законами, і той, хто опирається їм, не може бути щасливим. Саме тому той, хто розуміє вищість Божих законів над людськими примхами, які їм суперечать, ніколи не буде противитись Богові.

***

Йо.5,17-24:  «Отець мій діє понині, і я дію»

Хоч ми й називаємося християнами, віримо в Бога, але часто не навчені побачити Його дію в нашому житті. Навіть незважаючи на те, що Христос став для нас людиною і ми причащаємося Його Тіла і Крові. Часто ми віддаляємо Бога від нашого реального життя, від обставин, у яких перебуваємо. Але дуже важливо вміти бачити Бога в нашому житті, бачити Його в кожній ситуації, яка б не відбувалася. 

Маємо вправлятися в тому, щоб пізнавати дію Бога в житті кожного з нас. Як діти грають у хованки й шукають щось, що є, але заховане, так і ми маємо вчитися знайти Його, бо Він присутній повсякчас, навіть коли нам здається, що Він далеко і лишив нас самих з нашими проблемами. У молитві «Царю Небесний» ми самі про це кажемо: «всюди єси і все наповняєш». Бог завжди присутній у нашому житті, повсякчас діє. Як каже Святе Письмо, ми в Ньому живемо й дихаємо. Спробуймо навчитися пізнавати присутність Бога, який постійно є в нашому житті.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.04.2018р. Б. / Св. мучч. Теодула, Агатопода і тих, що з ними

Святих мучеників Теодула, Агатопода і тих, що з ними

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 8: Ви були братією за благодаттю Духа, Святі, і мали спільні звичаї у благочестивій вірі, вельми славні, у молитвах і постах життя провадячи, прихилили людей до божественного пізнання. Тому й ви, хоробрі воїни, спокусу мужньо полонивши, і за це постраждавши, отримали вінці. Моліть Христа Бога, щоб дарував відпущення прогрішень тим, які з любов’ю святкують святу пам’ять вашу. 

Було це 303 р. за гонителя Диоклетіяна. По всіх усюдах переслідували християн, потоками лилася кров невинних, число замучених за правду і віру виросло в сотні тисяч. У місті Солуні, в Македонії, на суд старости Фавстина привели, серед інших, читця Теодула і диякона Агатопода. Теодул – означає “слуга Божий”, а Агатопод – “той, що має добрі ноги”. Агатопод був уже старцем, а Теодул – юнаком, що походив з відомої християнської родини, ревний у дбанні про славу Божу. Він читав вірним Святе Письмо. Бог дав йому силу зцілювати в чудесний спосіб хворих. Коли ж настали часи переслідувань, обидва святі своїми проповідями скріплювали вірних у Христовій вірі, свідомі того, що кожної миті їх чекала мученицька смерть. 

Коли святих привели на суд мучителя Фавстина, він став облесливими словами намовляти святого Теодула зректися Христової віри, бо ж життя ліпше, як смерть. 

“Так, ліпше життя, як смерть, – сказав святий, – і тому я хочу жити в Христі, а не помирати в блудах поганства!” 

Так само і святий Агатопод явно визнав Христа і не повірив словам Фавстина, котрий і його хотів звести. Тоді їх кинули до в’язниці. Обидва святі мученики стали там голосно молитися і навернули багатьох в’язнів, що чекали на свій засуд. Також багато поган стало горнутися до в’язниці, вони навіть виважили двері, щоб послухати навчання святих слуг Божих. Про це донесли Фавстові, бо ж число вірних росло з кожною годиною. Той наказав знову привести святих на суд. На його чергові вмовляння вони відповіли тим, що стали його навчати про Ісуса Христа. 

Фавстин велів привести християн відступників, які зі страху зреклися Христа. Заплакали над тими нещасними обидва святі мученики і голосно молили Бога, щоб дав усім вірним кріпости витривати в добрі. Мучитель, переконавшись, що жодні вмовляння не допоможуть, віддав їх у руки катам. Святі перенесли усі муки і славили Господа, задля Імени якого удостоїлися страждати. Їх, закованих, знову кинули у в’язницю, і там вони мали однакове видіння: немовби пливуть вони кораблем, а буря реве, хвилі заливають човен, усі люди вмирають зі страху, деякі в розпуці кидаються у море, і лиш вони обидва спокійні, прибиваються до берега й у світлих одежах виходять на високу гору, все вище і вище, ген аж до неба. Вранці вони розповіли один одному видіння і обнялися, бо знали, що вже наближається радісна для них година, година смерти і вічної нагороди. 

Вранці привели їх на суд. Дарма, що знайомі плакали, жаліючи їх: вони радісно вислухали вирок – смерть через утоплення в морі. Зв’язаних, святих посадили в човен, а погани до останньої миті намовляли їх до відступництва. Та вони очима душі вже бачили Христа Спасителя, до Нього спішили і в Його руки передали свої душі. Море розірвало мотузки, якими вони були зв’язані і винесло їх тіла на берег, а християни віддали честь святим, чесно поховавши. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.4,1–10:  «Якою силою або яким ім’ям ви це зробили?»

Кожен може пригадати випадки, коли щось сказав чи зробив на стільки несподіване для себе, розуміючи, що лише з Божою поміччю це стало можливим. Чому так? Тому, що в якийсь момент ми стали відкриті на Бога. Господь завжди готовий діяти через нас. Але чи ми завжди вміємо приймати Його силу? 

Чому апостоли були такими сильними у проповідуванні Слова Божого? Це ж були звичайні люди, рибалки. На сучасний лад можемо сказати, що це були селяни, робітники. Однак вони діяли силою Святого Духа. Діяли, Господь давав їм цю силу, а вони приймали її. Через усю історію Церкви люди були слабкі, немічні, безпорадні перед сильними світу цього, але Божою силою могли робити великі речі!

***

Йо.3,16-21:  «Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти»

Ми, охрещені люди, ходимо до храму Божого, молимося вранці та ввечері, сповідаємося, причащаємося. Та, однак, мало усвідомлюємо, мало розуміємо те, що Бог провадить нас до найголовнішого – до нашого освячення та остаточно до нашого спасення. Саме цього маємо найбільше прагнути й бажати у своєму житті. Через Христову смерть і воскресіння ми стали учасниками Його Царства й отримали дар спасення. Участь у Його Царстві починається вже під час нашого земного життя. Лише маємо це усвідомлювати й прагнути шукати Бога в кожній ситуації свого життя. Сам Господь Бог обдарував нас спасенням, але питання в тім, чи ми це усвідомлюємо і чи бажаємо цього? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.04.2018р. Б. / Препп. Йосифа Піснеписця і Юрія, що з Малеї; Преп. Платона, ігумена Студійського

Преподобних Йосифа Піснеписця і Юрія, що з Малеї

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак Йосифові, глас 4: Невичерпним джерелом покаяння, безконечної втіхи подателем, морем співчуття ти єси, Йосифе. Подай нам сльози божественного покаяння, якими тут плачучи, знайдемо втіху від Бога, просячи твоєї помочі, Святий. 

Кондак Юрієві, глас 3: Жениха прекрасного забажав ти, і тілесні пристрасті зненавидів, Юріє, живучи на землі ангельським життям. Тому твоє святе успення вшановуємо, кличучи: моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість. 

Святий Йосиф народився на Сицилії. Батько його – Плотій, а матір – Агафія. З дитинства він прагнув до Бога; тихий, смиренний, завжди говорив про святі речі, а душа його виривалася з молодого тіла і линула до Бога, до Пречистої, яку особливо почитав у своїх молитвах. Коли Сицилію завоювали сарацини, батьки забрали Йосифа і втекли до Пелепонесу. Щойно юнакові виповнилося 15 років, як він постригся у ченці в монастирі в Солуні. І лиш тут його душа знайшла неземний спокій; зажив він життям ангельським, а суворістю життя, постами, молитвою дивував усіх, навіть найстаріших монахів. Близько 814 р. його висвятили на священика. В той час навідався до монастиря святий Григорій Декаполіт (його пам’ять вшановуємо 20 листопада) і, дізнавшись про чесноти преподобного Йосифа, взяв його з собою до Царгорода, де лютувала іконоборська єресь, а імператор Лев Вірменин жорстоко мучив вірних християн. У Царгороді вони осіли у церкві святих Сергія і Вакха (7 жовтня). Обидва святі рішуче виступали проти єретиків, навертали заблуканих і скріплювали вірних у вірі Христовій. Коли ж переслідування стало ще жорстокішим, святий Григорій вирішив послати святого Йосифа до Риму, до папи Лева III (795-816), щоб той став в обороні Христової Церкви. Однак в останню мить, на кораблі, єретики схопили преподобного Йосифа і відправили його на острів Крит, де, закованого в тяжкі кайдани, кинули у в’язницю, в якій уже страждали інші ісповідники. 

Ангелом розради і втіхи став для них святий Йосиф. Він вливав нові сили в серця страждальців, скріпляв їх і запалював любов’ю до Христа так, що багато з них стійко перетерпіли всі муки (а муки ті були ще страшніші, ніж у поганські часи) і радо віддавали життя за Христа Спасителя. Шість років, аж до смерти Лева Вірменина, мучився преподобний Йосиф у в’язниці. 

І ось, як свідчить передання, вночі явився ісповідникові святий Миколай Чудотворець і сказав йому, що гонитель Церкви Христової загинув, він вивів преподобного Йосифа з темниці і в чудесний спосіб переніс його до Царгорода. Учень поспішив до свого учителя, святого Григорія, але той уже не жив. І залишився Йосиф при церкві святого Йоана Золотоустого, де упокоїлися були мощі святого Григорія. Невдовзі до нього стали горнутися учні, і він звів монастир та церкву, віддавши під опіку святого апостола Вартоломея, частина мощей якого зберігалася в тій церкві. Бог дав святому Йосифові талант укладати чудові пісні, однак слуга Божий, у своєму смиренні, боявся їх записувати. Аж якось, в навечір’я празника святого Вартоломея, явився Йосифові цей святий апостол, поклав Євангеліє йому в руки і заохотив його писати пісні. 

Преподобний Йосиф залишив нащадкам понад 300 канонів, тобто пречудесних пісень, складених на честь Пресвятої Богородиці і Божих святих. Тому й називаємо його “Піснеписцем”. Та не довго втішалася спокоєм Христова Церква. За імператора Теофіла іконоборська єресь знов набрала сили. Святого Йосифа відправили у вигнання до Херсону, де він перебував аж до смерти царя-гонителя (842 р.). Преподобний Йосиф знову повернувся до свого монастиря, а святий Ігнатій, патріярх Царгородський (пам’ять його вшановуємо 23 листопада), призначив його посудохранителем церкви святої Софії. Та вже 857 р. їх обидвох знову заслали у вигнання, бо вони виступили проти Варда, безбожного вельможі, брата цариці Теодори, який покинув законну жінку і оженився з другою. Після смерти Михаїла III, за правління Василія Македона, у 867 р. вони повернулися до Царгорода. У незвичайному благочесті і святості, повен віри, надії і любови до Бога, провістивши власну смерть, святий Йосиф помер у Світлий четвер 883 р., у понад столітньому віці. А Пресвята Богородиця і святі, яких він прославив своїми канонами, прийняли душу його і відвели перед престол Спаса нашого Ісуса Христа, Сотворителя і Відкупителя. 

Про життя святого Георгія з Малеї знаємо дуже мало. Жив він у кінці V на початку VI століття в Лаконії, на Пелепонесі, біля гори Малеї. Він цілком виправдав своє ім’я Георгій – “землероб”, бо ниву свого серця він обробляв дуже старанно і приносив Господеві численні плоди святих чеснот. До похвал, якими вінчає його Христова Церква, долучімо наші молитви, щоби повні віри, надії і любови ми також могли вірно служити Господеві, а згодом знайти в Ньому свій спочинок. 

__________
У той самий день

Преподобного Платона, ігумена Студійського

Святий Платон народився 735 р. у Царгороді. Щойно минуло йому дванадцять років, як через пошесть, що тисячами убивала людей, померли його батьки. Сиротою заопікувався свояк, і Платон міг вирости до високого становища, якби ще в молодості не пізнав усю марноту світського життя. Він покинув Царгород і пішов на гору Олімп, що возносилася на межі Витинії, Фриґії і Мисії. Тут, ставши перед ігуменом монастиря на Символах святим Теоктистом, просив прийняти його до спільноти. 

“Я не в змозі творити чуда, – сказав юнак, – можу лиш бути слухняним”. 

А послух – це матір усіх чеснот, якими преподобний Платон так засяяв, що по смерти Теоктиста його обрали ігуменом (770 р.). За цариці Ірини святіший патріярх Тарасій хотів поставити Платона єпископом Никомидії, але преподобний у своєму смиренні не пристав на це. Він покинув монастир на Символах і, разом зі своїм племінником святим Теодором (пам’ять його вшановуємо 11 листопада), заснував монастир у Саккудіоні. П’ять років потому святий Платон брав участь у Сьомому Вселенському соборі в Нікеї. Через хворобу, у 794 р., передав ігуменство преподобному Теодору, а сам посвятився життю самітника. Але коли Костянтин VI, син Ірини, силоміць помістив свою жінку Марію в монастир, а сам одружився зі своячкою святого Платона Теодотією, як про це писали ми в житії святого Тарасія, тоді Платон публічно виступив проти царя, за що той кинув його у в’язницю, де святий страждав аж до 797 р., до смерти безбожного імператора, якого скинула з престолу і наказала осліпити його мати Ірина. 

Преподобний Платон повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Але коли сарацини захопили той край, він зі святим Теодором і братією перебрався до Царгорода, у монастир, який заклав 462 р. багатий і благочестивий римлянин Йоан Студій. У церкві святого Йоана Хрестителя, що належала до монастиря, монахи день і ніч, без перерви, правили богослуження, і тому звалися «неусипаючими». Ігуменство у тому монастирі Платон віддав Теодору, якого згодом стали називати святим Теодором Студитом. Сам преподобний Платон замкнувся в тісній келії, наклав на себе тяжкий ланцюг і жив у великих постах та в безнастанному поклонінню Богові, Спасителеві нашому. 

Та вже 803 р. почалося нове переслідування святого Платона і його монахів за те, що вони, проти волі імператора Никифора, не хотіли визнати священика Йосифа, того, який безбожно повінчав Костянтина VI з Теодотією і якого за це викляв святий Тарасій. Преподобних Платона і Теодора вночі схопили воїни і кинули у в’язницю, а згодом вивезли на один з островів поблизу Царгорода і там замкнули у в’язниці. Аж щойно 811 р. святого Платона, вимученого тяжкою хворобою, відпущено було на волю. Він повернувся до монастиря, де прожив ще три роки. Бог наділив його багатьма ласками, а сам він духом проживав уже не на землі, а наче б у небі. Господь дав йому пізнати годину власної смерти. Великий слуга й ісповідник Христової Церкви помер у Лазареву суботу 14 березня 814 р. повен віри і надії на Бога, якому духом і життям своїм покланявся весь свій 79-літній вік. Його життя описав преподобний Теодор Студит. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.3,19–26:  «Покайтесь і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті»

Всі ми прагнемо Бога свідомо чи менш свідомо, шукаємо Його, стараємось жити за заповідями Божими, але часто залишаємось у своїх пристрастях, гріхах і не хочемо змінитись. Це читання каже, що лише покаявшись, усвідомивши, що таке гріх і зло, і навернувшись від гріхів, ми лише тоді можемо навернутись до Бога. 

Ми завжди стоїмо лицем до когось. Якщо стоїмо обличчям до гріха, як його чинимо, то спиною – до Бога. Лише тоді, коли ми стаємо лицем до Бога, навертаємось, стаємо спиною до гріха. Погляньмо, скільки часу упродовж години, дня, місяця, року ми повернені до Бога, скільки часу ми відвернуті від Господа!

***

Йо.2,1-11:  «Таж не прийшла година моя!»

Дуже часто у своєму житті ми щось плануємо, а потім мучимо себе та інших, щоб ці плани реалізувати. Однак бачимо з власного досвіду, що з часом усе стає на свої місця. Можливо, не тоді, коли ми цього дуже хотіли й прагнули, але точно у властивий для нас час – час Божий. 

Греки говорять, що chronos – це час, у якому ми живемо, а kairos – це Божий час. Так, як Господь прийшов у свій час, явився у своєму Сині, так Він приходить до кожного з нас у нашому житті. Але ми, люди сучасного світу й сучасної ментальності, хочемо, щоб усе відбувалося швидко, одразу. Певно, це є наслідком того, що ми звикли застосовувати мобільні засоби зв’язку, інтернет, пересуватися сучасним транспортом. 

Мусимо зрозуміти, що в Бога є свій час на кожну подію в нашому житті, як каже українське прислів’я: «Божі млини мелють поволі». Отож маємо вміти очікувати на цей час, а для цього треба довіряти Господові й покладатися на Нього. Тож довіряймо Богові – і Він явить себе в нашому житті й розв’яже всі проблеми, дасть відповіді на всі питання, які маємо!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.04.2018р. Б. / Преп. Микити Ісповідника, іг. Мидикійської об.; Св. мучц. Теодосії

Преподобного Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Микито, дух твій.

Кондак, глас 2: Небесний ум і життя здобувши, сяєш ясно як сонце, світлом діл просвітлюєш тих, що у темряві житейській, отче Микито, і приводиш всіх до Бога. Молись неустанно за всіх нас. 

Мати покинула Микиту восьмиденним сиротою. Батько його, Філарет, мешканець міста Кесарії, у Витинії, віддав свого сина під опіку своєї матері, а сам вступив до монастиря. Хлопець ріс, та вже з дитинства усе поспішав до церкви і там таки залишився серед церковної прислуги. Згодом він став учнем пустельника Стефана, що жив поблизу їх міста, а той, побачивши, що юнак має покликання до прослави Божого Імени, порадив йому вступити до Мидикійського монастиря, де через сім років, сповнених чеснот і досконалости, патріярх святий Тарасій (пам’ять його вшановуємо 25 лютого) висвятив Микиту на священика. Згодом, за наступника Тарасія, патріярха святого Никифора, преподобний Микита став ігуменом монастиря (814 р.). Він завів у святій обителі суворий порядок, сам навчав братів-монахів, яких зібралося в монастирі понад сто чоловік, постійно нагадуючи їм, що життя минає, та смерть і суд не омине нікого. 

Настали часи клятого єретика Лева Вірменина. Він відправив у вигнання Царгородського патріярха святого Никифора та деяких владик: святого Еміліяна з Кизика, святого Теофілакта з Никомидії, святого Петра з Нікеї, святого Євтимія з Сардії, святого Теодора Студита та інших. Патріярший престол у Царгороді зайняв єретик-іконоборець Теодот. Єресь іконоборства, яку засудив і викляв Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський 787 р.) піднесла голову, бо за нею стояв сам імператор. Ігуменів відоміших монастирів він наказав кинути у в’язницю і морити голодом. Серед них був і преподобний Микита. Імператор прогнав його до міста Масалеон; сторожа немилосердно підганяла святого старця, а через п’ять днів дороги, коли він уже цілком падав з сил, його завернули назад до Царгорода і кинули до в’язниці, переповненої монахами-ісповідниками. Та невдовзі його відпустили на волю, і тоді він став прилюдно ганити іконоборську єресь, а цареві витикати його злобу. 

Тож його знову кинули у в’язницю; на щастя, старшим тут був один праведний християнин Захарія, тож преподобний Микита бодай не зазнав мук і голоду. Але вже невдовзі імператор засудив його на вигнання на острів святої Гликерії (пам’ять її вшановуємо 13 травня), і там його знову кинули до в’язниці. Начальником там був єретик Антим, він мучив святого Микиту в усякий можливий спосіб. Та не зігнувся святий ісповідник, хоч кілька літ просидів в в’язниці, а прославляв Господа, за якого отримав ласку страждати. І Господь винагородив його за це ще більшими ласками. За його молитвою було звільнено з полону Захарію, начальника в’язниці, про якого ми вже згадували, куди він потрапив у Тракії, а Бог чудесним способом об’явив святому хвилину звільнення праведного Захарії. 

Після смерти лютого і жорстокого імператора Лева Вірменина, за царя Михаїла Заїки, ісповідники вийшли на волю, а святий Микита осів поблизу Царгорода, в самітній місцині. Тут засяяв він усім блиском чеснот, тут молився день і ніч словами: “Господи, навчи мене творити волю Твою!” Тут він прославився багатьма чудами, тут у святості передав душу свою в руки Господа. Сталося це 3 квітня 824 р. Тіло його, серед плачу народу і серед багатьох, за ласкою Бога, здійснених чудес, перевезено до Мидикійського монастиря. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Теодосії

Діялося це в часи гонителя християн Максиміяна. В Кесарії Палестинській Христові вірні по закутках і пивницях святкують празник Христового Воскресення. А перед палатою старости Урвана невелика громада християн, закованих у кайдани, чекає на суд. Вина їхня в тому, що увірували в правду, що полюбили всім серцем Бога і ближнього, що віддали Богові те, що Боже, а кесареві – кесареве. І ось до в’язнів підходить молода, вісімнадцятирічна, дівиця Теодосія і вітає їх словами: “Мир вам, Христос воскрес!” 

Вони знають її; знають, що ця діва – взірець безстрашности, що вона сміливо іде до в’язниць, утішає святих мучеників, цілує їх окови, несе їм поміч, не боїться гонителя, бо боїться лиш одного Бога, і немає сили, котра б утримала її від сповнення заповідей християнської любові. І ось нині, на самий “празник празників”, хапають її кати і ведуть до Урвана.

“Ти хто така?” – питає мучитель.

“Я слуга Ісуса Христа, єдиного правдивого Бога і мого Спасителя!” – відповідає свята дівиця. 

Слідство закінчене, починаються муки. Кати немилосердно її б’ють, палять вогнем, залізом шматують дівочі груди, а замість зойку і стогону, з уст святої чують лиш похвальний гімн у честь Того, який “смертю смерть подолав.” Під кінець Урван велів кинути святу мученицю в море, і там душа покинула тіло і полетіла до неба, щоб прославляти Того, який “дарував нам життя вічне”. Утихомирилися морські хвилі, легенько винесли на берег дівоче тіло, а християни його поховали. Згодом мощі святої Теодосії дівомучениці було перенесено до Царгорода. Мученицьку смерть прийняла вона 308 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.5,12–20:  «Усі вони перебували однодушно»

Коли придивимось до нашого життя, бачимо, як нам часто бракує цієї однодушності, однодумності. Щоб бути однодумцями з іншими, треба часто вміти вислухати іншу людину і не раз визнавати чиюсь правоту і свої помилки. Ми ж частіше претендуємо на те, що наша думка правильна, не слухаючи іншого? Будь-яка думка завжди суб’єктивна, така, що зазнала впливу обставин, виховання, темпераменту…. 

Щоб пізнавати правду, щоб бачити щось об’єктивно, дуже важливо дивитись з різних сторін, з різних позицій, з різних середовищ. І саме це завжди збагачує нас, чийсь погляд, чийсь підхід чи розуміння. Тому не біймося інших позицій, інших думок, інших переконань. Вони допомагають нам побачити ситуацію чіткіше, доповнити своє розуміння того, що відбувається. І в цьому полягає однодушність. Не у тому, що всі починають думати однаково, а в тому, що єдність урізноманітнює. Коли ми сприймаємо одні одних, то все більше доходимо до цієї правди, якою є Господь. І в цій Божій правді всі ми стаємо однодумні, однодушні та єдині!

***

Йо.20,19-31:  «Господь мій і Бог мій!»

Коли чуємо Євангеліє про Тому, то одразу, майже автоматично, наче осуджуємо його. Навіть маємо певний «титул», яким його називаємо, – Невіруючий Тома. Однак питання не в тому, чи Тома був віруючий чи невіруючий, – це був лише один момент його життя. В іншу мить він визнає свого Спасителя Господом і Богом. Але ця ситуація показує, що Тома був правдивий перед Богом. Він у силу свого розуміння, в силу ситуації, в якій опинився, бо не був з апостолами, засумнівався і висловив те, що мав на серці. І саме ця правдивість була важлива. 

Господь очікує від нас, щоб ми не грали ролі. Адже Тома міг легко погодитися з тим, що сказали апостоли, прийняти їхню думку, але він не побоявся сказати те, що насправді думав. 

Це дуже важливо для нас – не грати ролі! Висловлювати Богові те, що переживаємо. Саме тоді Бог явить нам те, що потрібне, аби ми могли сказати, як Тома: «Господь мій і Бог мій!» Ці слова виявляють, що Тома носив у собі віру в те, ким є Христос, – Господом і Богом. Тому не біймося жити в правді перед Богом! Бог хоче, щоб ми жили в правді, бо лише тоді Він може прийти до нас і промовити!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР