26.04.2014р. Б. / Папа про подружжя

У листі до південноафриканських єпископів Папа Франциск нагадав про суттєві риси подружжя.

 

«Святість і нерозривність християнського подружжя, яке часто розпадається під впливом величезного тиску з боку лаїцизованого світу, має бути підтримана виразним навчанням, а також свідченням самих подружжів», — написав Папа до Конференції єпископів Південної Америки. 

«Християнське подружжя є союзом любові поміж одним чоловіком і однією жінкою, на все життя, і воно пов’язане зі справжньою жертовністю, відкиненням оманливих капризів звичаєвої свободи та з дотриманням подружньої вірності, — підкреслив Святіший Отець і, звертаючись до єпископів, додав: — Уповаю, що не ослабне в вас готовність навчати правди вчасно і невчасно».

 
За матеріалами: Gość Niedzielny

Джерело:   КРЕДО 

25.04.2014р. Б. / Чи мироточить ікона на Майдані? (+foto)

Марійних образів на Майдані чимало. Побожний люд просить Богородицю про заступництво

Чутки потрібно перевіряти. Побожні чутки — тим більше. Тому, почувши про мироточіння ікони в молитовному наметі на Майдані у Києві, я зібралася туди.

 

Телебачення вже показало цей сюжет, і певне емоційно-психологічне напруження навколо «об’єкту дискусій» наростає. Ікони (їх дві, Марія і Ісус), які висять першими при вході до молитовного намету, привезені парафіянами з Новояворівська Львівської області. Як заведено у греко-католиків, вони вбрані у вишиті українські рушники. Щодо мироточіння, то чергові, які перебувають біля цих ікон, упевнені в цьому явищі «на всі сто двадцять відсотків». А якщо хтось підходить до ікони (і до їхніх слів) зі спокійним запитанням «чи справді тут  відбувається щось надзвичайне», той, відповідно, стороння людина. «У вас віри немає, от ви нічого й не бачите», — без тіні сумніву заявив мені чоловік, який сидів біля ікони. 

Свідчення вірян, котрі бачили обговорювану ікону від початку, як її привезли до молитовного намету, і до нинішнього дня, сходяться в тому, що у Немовляти Ісуса дуже опухли руки і ноги, причому настільки, що, наприклад, на правій долоні виразно можна вказати набухлу «фігуру», подібну до цифри 8. Крім того, ці люди вказують (дехто — навіть безпосередньо тикаючи пальцями в очі Немовляті) на появу червоного відтінку, так само як між пальцями рук Дитяти. Мовляв, червоної фарби на цій іконі в цих місцях не було. Чоловік пропонує нюхати ікону біля зображених ніг Немовляти: «Ну що? Пахне!»

Що позитивного можна відзначити у цій події. Слабкий запах олії біля ікони відчувається — не мира, яке має особливий аромат, а щось подібне до звичайної соняшникової олії. Чи так пахне сама ікона, чи тільки вказане місце — на вулиці, під вітром, визначити важко, але певний запах, безумовно, є. Щодо появи червоної барви біля очей Немовляти, Богородиці та між пальцями рук Дитяти — варто мати добру консультацію фахівців з іконопису, оскільки можна як на доброму дусі сприйняти фізичне явище за надприродне, так і помилитися «в другий бік», ставлячись до надприродного як до звичайного. Привезені з Новояворівська ікони висять при вході до намету, їх мочило дощами, висушувало вітром, а вони написані на картоні (навіть не на дереві), по низу ікони виразно видно сліди буяння стихій. Щонайменше, здоровий глузд у таких випадках каже не поспішати і не влаштовувати побожний істерій. Олійні плями біля очей Немовляти помітити можна, вони маленькі, але подібні до тих плям, які я бачила, наприклад, на мироточивому образку Обличчя Ісуса Милосердного. Той образок був надрукований на звичайному крейдованому папері, і жодній смолі (як у разі ікон на дереві) просто не було звідки проступати. Однак за старань віруючих-чергових біля намету, які твердо переконані в мироточивості ікони і вказують на місця мироточення пальцями, безпосередньо туди тикаючи, — на зображенні могли і прості плямки виникнути. 

Що відверто негативного. Надмірна впевненість тих, хто «відповідає» за ікони, у чудесності події (і згадана моментальна «простановка діагнозу» щодо невіри того, хто не погоджується зі вказаним одразу і з захватом). Надмірна впевненість у теологічному розумінні того, що відбувається: наприклад, момент припухлості правої долоні Дитяти — помітний при певному куті освітлення і при певному куті погляду на ікону — пані Леся, греко-католичка зі Львівської області, пояснила: «Це проступила вісімка — знак числа безконечності». Про диплом теолога я її не запитувала. Далі, дивним є перенос уваги, який відбувся всередині молитовного намету. 

А саме: при вході до нього вже третій тиждень чергує моя знайома, парафіянка римо-католичка, колишня студентка Інституту св. Томи і співпрацівниця видавництва «Кайрос», Жанна Марущинець. Вона займається поширенням розаріїв. (До неї це робили інші волонтери.) Історія така, що понад рік тому одному священику, о. Петру Кобалю з Джублика, доброчинці з Італії подарували кілька мішків (дослівно) з вервичками-розаріями. Певний час він роздумував, для чого Бог таке робить і це би це мало означати. Натомість коли почалися серйозні події на Майдані, він зрозумів це як знак і вирішив привезти ті мішки з розаріями до Києва, аби їх роздавати людям. І не просто роздавати: Майдан повний розаріїв, розвішаних по пам’ятних місцях, нерідко їх беруть «як хрестики», а потім залишають тут же, як пам’ятний знак. Щоб люди не розхапували те, що роздають «за просто так», а потім не знали, що з цим робити, — о. Петро підготував молитовник «Благослови, душе моя, Господа», а волонтери підготували видруки «інструкцій» для молитви на Розарії. І роздавання вервичок відбувалося цей час по змозі усвідомлено, з поясненням для тих, хто приходив, що таке розарієва молитва, як нею молитися, як ставитися до вервички тощо. Саме цим Жанна і займається. Пожертвувані кошти використовувалися для поштових витрат, аби висилати розарії туди, звідки надходили прохання (зокрема, чимало міст Сходу України залишили свої прохання). Тепер же, особливо завдяки телебаченню, всенародна цікавість переключилася на ікони. Розарії перестали цікавити відвідувачів молитовного намету, а пожертвувані кошти призначаються переважно на харчі черговим біля ікони.

Чи справді на Майдані діється чудо, бо там була істинна і велетенська молитва, особливо в дні небезпеки, і люди цілком могли випросити явні знаки милості Господньої? Чи це прояви т. зв. народної побожності, щодо якої я, справді, віри не маю? Як і багато людей Церкви, мирян і священиків, я не поділяю захвату від явлення «Матері Божої на березі», як і від знайдення «хреста» на розтині пня чи на зрізі булки, або «образу Богородиці» на брудному склі. Таких «чудес» релігійна спільнота світу має щороку десятками, а насправді чудами присутності Божої виявляються одиниці на століття. І їх має розпізнати Церква. Того самого дня, учора, незадовго до мого приходу на Майдан, біля обговорюваної ікони побував о. Юзеф Костевський — вікарій парафії св. Олександра, екзорцист Києво-Житомирської дієцезії. Ми поговорили про цю подію. 

Для віри, загалом беручи, вона надмірного значення не має. Так, буває, Бог робить якісь очевидні й для всіх видимі чуда, інколи це потрібно для привернення уваги людей, комусь — для оживлення віри. Але по суті, такі події нічого до повноти нашої віри не додають, тому особливого ажіотажу влаштовувати не потрібно. Люди не раз дуже хочуть чудес і знаків; про таких Господь сказав, що не буде їм дано іншого знаку, ніж «знаку Йони»… Дехто каже: мовляв, я так би хотів побачити справжні Тіло і Кров Христа, а не хліб і вино у Причасті. Але ж це не може бути «справжнім», бо Тіло і Кров у Причасті ВЖЕ справжні. Чи так уже треба побачити плоть і кров замість облатки і вина — для того, хто і так знає, що наш Бог живий, істинний і присутній у Таїнствах? Так само і тут, і в інших випадках. Було, монашки попросили оцінити, чи не мироточить ікона в їхній каплиці. Священик приїхав, подивився: ікона була на вулиці, її внесли у теплу каплицю; ікона написана на сосновій дошці, дошка прогрілася, виступило трохи живиці. Десь так само може бути і тут. І в будь-якому разі, нема як скласти «авторитетну думку», доки та ікона висить на вулиці. Її потрібно забрати у приміщення, перевірити, як основа і фабри «поведуть себе» в інших умовах. Для визначення чуда природні чинники потрібно виявити і відкинути.

Чітко видно, як дощі вимочили цю ікону, які сліди залишила вода

Поза тим, аби перевірити, чи відбувається щось надприродне, Церква має дати завдання спеціальній Комісії з надзвичайних справ. У нашій дієцезії такої комісії немає точно. Чи така є при Конференції єпископату, а чи її створюють окремо, з конкретної нагоди? Цілком можливо, що створюють, бо дивним будо би існування «постійної комісії з чудес»… Але з боку Римо-Католицької Церкви ніяка офіційна оцінка цього явища не може бути видана, бо, по-перше, немає Комісії, яка була би уповноважена це зробити (у Церкві не є «офіційним голосом» кожен будь-хто, хто щось про щось скаже!). А по-друге, аби провести таку оцінку, Комісія мала би забрати ікону з Майдану і почати своє розслідування — а обговорювану ікону привезли греко-католики з Західної України, отож з боку РКЦ неможливо просто так «прийти і взяти», є певні рамки юрисдикцій. 

І в будь-якому разі, сказав на завершення екзорцист Києво-Житомирської дієцезії, потрібно пам’ятати, що не чуда і знаки важливі, а віра, яка єднає душу з Богом. «’Якби вам сказали — там Господь, чи отам Господь, не біжіть’. Отож якби мені зараз сказали, що по Майдані особисто Христос ходить, то я би не пішов дивитися на «цікавинку». Бо я знаю і вірю, що мій Бог — у Пресвятих Дарах, у моєму храмі, й мені немає потреби бігати шукати підтверджень своєї віри».

Парний до марійного образу, який висить ліворуч біля входу до молитовного намету, — образ Ісуса Христа. Щодо нього мироточення не помічено.

Джерело:  КРЕДО

25.04.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

 Світла п’ятниця

Євангеліє

Йо. 2, 12–22: «Зруйнуйте храм цей, а Я його за три дні поставлю».

Знаємо, що Господь говорить не про храм, як споруду, а про Своє Воскресіння: євреї Його вб’ють, але Він воскресне. Бачимо, що Ісус поступово відкривав цей спасительний Божий задум своїм учням. Бо незважаючи на своє покликання, вони були людьми, які мали і страхи, і слабкості. Тому потрібна була велика Божа мудрість і сила Святого Духа, щоб вони зрозуміли і прийняли таку страшну подію. А щобільше – потім і самі сміливо йшли на смерть за свою віру.

Погляньмо на наше життя. Як часто ми маємо страхи навіть перед тим, що нам завдають якихось кривд, несправедливо до нас ставляться, ображають, обманюють, вже не кажучи про смерть за свою віру. Як нам непросто переносити щоденні труднощі!

Але Святе Писання нам каже: «Хто з Христом не терпів, той з Христом не воскресне». Так само Господь деколи допускає, щоб ми переходили через ті терпіння, страждання, невигоди, труднощі, проблеми нашого життя, бо саме вони провадять нас до перемін, остаточно до преображення, до воскресіння з Христом!

Апостол

Ді. 3, 1–8   «Що ж маю, те тобі даю»

 Бачимо, що цей бідний чоловік, кривий від лона матері, не міг дати собі ради сам, не міг працювати, тому його приносили до дверей храму, щоб він збирав милостиню. Він був упокорений своїм фізичним станом, був залежним від інших людей, просив на прожиття…  Апостол Петро, бачачи його фізичну каліцтво, не дає йому матеріальних речей, а дає щось значно більше. І не лише, як би це нам здавалося, що дає йому просто здоров’я, ні, дає те, чого він потребує.

Ми часто просимо щось, звертаємось до Бога, і Він дає нам згідно нашої нужди і потреби. Маємо також розуміти, що як Бог дає нам те, що нам правдиво потрібне для нашого добра, так і ми маємо давати людям щось більше, ніж лише матеріальне. Треба допомагати, звичайно, іншим людям і у матеріальних справах, але пам’ятати, що людина хоче більшого. Людина хоче Бога, духовного життя, хоче жити в правді і в мирі, то ж найголовніше страраймося  давати людям Бога. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя 

24.04.2014р. Б. / Софія Київська - нові відкриття (video)

Джерело:   КІРІОС

23.04.2014р. Б. / Відповідь греко-католицького священика на інтерв’ю митр. Іларіона католицькому виданню

В інтерв'ю газеті National Catholic Register голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон розповів про значення запланованого на 2016 рік Всеправославного Собору, про ситуацію в Україні, а також про православно-католицькі відносини на сучасному етапі.

 

Нижче подаємо відповідь о. Марка Вудроффа, священика Вестмінстерської дієцезії, на інтерв'ю митр. Іларіона:

Всеправославний собор, українська криза та християнська єдність в інтерв’ю митрополита Іларіона 

Як завжди, здається, що митрополит Іларіон не говорить об’єктивно чи в дусі діалогу. Але насправді, його робота полягає в тому, щоб вміло пропихати інтереси Патріаршого престолу Москви і Церков, які цьому престолу підпорядковуються /в тому числі й УПЦ МП – примітка перекладача/, наголошуючи наскільки Московський престол переважає ті Церкви, є поза його юрисдикцією; представляти себе як де-факто провідний Престол Православ’я, який є в паритеті із провідним Престолом Католицтва, тобто Римом. Тому він характеризує католицизм лише як Римсько-латинський і вважає християнство Візантійської традиції суто і виразно православним, іменуючи греко-католиків неавтентичним продуктом так званого «Уніатства». 

На жаль, його екуменічні вислови щодо Католицької Церкви не є ані екуменічними по методу чи по духу, ані такими, що базуються на очевидних фактах. По-перше, термін «Уніатство» є образливим для східних католиків. Це неточний опис їхньої ідентичності, історії та еклезіологічних принципів — єдність із Римським Престолом з добрими намірами. Такому терміну не місце в християнському екуменізмі. Діалог починається із взаємної поваги –— повага до Російської Православної Церкви передбачає повагу Російського православ’я до інших. Кожна Церква має право описувати себе відповідно до своєї самоідентифікації, а також на те, щоб цю самоідентифікацію визнавали навіть ті, хто з ним не згодний. Якщо така позиція не є вихідною точкою, то шляхи такого «діалогу» не можуть завести далеко. 

На зібрання Всесвітньої Ради Церков в Пусані у 2013 році митрополит приїхав напередодні своєї промови і поїхав одразу після неї, викликаючи образу серед протестантів, оскільки таким чином не залишив місця для обговорення висловлених ним поглядів щодо того, що метою участі православ’я в екуменічних органах є свідчити православ’я і закликати тих, хто зійшов з цього шляху, «повернутися» до нього. Як говорив св. Франциск Сальський, великий пастир примирення серед прихильників Реформації про діяльність певних агресивно налаштованих антипротестантських активістів серед католиків, «бджола більше досягає своїм медом, аніж жалом». 

У випадку недавнього інтерв’ю, описуючи українських східних католиків як проблему, створену Католицькою Церквою, митрополит Іларіон не говорить про те, що решта православ’я приймає факт існування східних католиків і вважає, що діалог із Католицькою Церквою не обмежується лише римо-католиками (як це вважає Москва), а повинен охоплювати усіх католиків, незалежно від їхньої обрядової приналежності. Насправді, Міжнародний Діалог між Католицькою і Православною Церквами має велику користь від участі греко-католицького єпископату і консультантів із клиру та науковців Східних Церков. 

По-друге, політика і практика прозелітизму серед православних, з метою навернути їх або до латинського, або до східного католицтва, під безпосередньою юрисдикцією Римської Курії — були неодноразово заборонені за загальною згодою, у певних випадках із запізненням, і зрештою відкинені як метод церковної єдності. (пор. Баламандська заява на Сьомій пленарній сесії Спільної міжнародної комісії з питань богословського діалогу між Католицькою Церквою і Православною Церквою у 1993 році, що встановила це як належне до руйнівного і відкиненого минулого). Митрополит, чесно кажучи, не ставиться до цього як до реальної позиції. 

По-третє, Папи Римські один за одним приймали постанови Вселенської Католицької Церкви, які мали захищати, розширювати і забезпечувати цільність, права і прерогативи Східних Католицьких Церков. Це законодавство визнавало, що вони не є підпорядковані Латинській Церкві, але канонічно самоврядні (sui iuris) Церкви свого власного права, під проводом своїх Глав і Синодальної юрисдикції, у повному Сопричасті одна з одною і з Латинською Церквою, а також з Єпископом Риму, як вселенським пастирем. Власне таку правдиву позицію мав би визнати у своїй аргументації митрополит Іларіон. 

По-четверте, Московська Церква — кажучи правду — була не далека від здійснення власних «уніатських» заходів для залучення у спільність зі собою західних християн з латинського обряду, переважно невдоволених англіканського, старокатолицького і римо-католицького походження. 

По-п’яте, історичний факт вимагає визнати те, що впродовж тисячі років існували випадки, коли християни візантійської традиції були у Сопричасті з Римським Престолом, водночас безконфліктно перебуваючи у Сопричасті з тими, з ким сам Рим не був у Сопричасті. Приклади таких Церков можна знайти в південній Італії впродовж Середніх Віків і до сучасного періоду, колишня Болгарська патріарша Церква Охрида, патріархат Антіохії у 18-ому столітті, а також вздовж земель Середньої Європи, серед них і такі, що залежали не від Російської Церкви, а від Церкви-Матері в Константинополі. 

По-шосте, Унія певних Церков Візантійської традиції, визнаних як дочки Константинополя (наприклад, на сьогодні Українська, Білоруська, Угорська та Румунська і т.д.) виникла не — як припускають — в результаті латинського місійного прозелітизму, а через те, що ці території потрапили під постійний контроль католицьких правителів. Зауважте, що в той же час латинський патріарх, Папа, запросив православних єпископів висвячувати священиків і дбати про візантійське населення південної Італії, що навряд чи може бути доказом романізації, латинізації чи політики уніатизму. 

По-сьоме, не існує жодної історичної підстави вважати, що коли була укладена Унія в Бресті, Київська Церква народу Русі якимось чином покинула Російську Церкву. Київ був під Константинополем, а не під новоявленим Московським Патріархатом. У всякому випадку, Унія була визнанням втрати зв’язку єдності з Константинополем, а не із землями Москви, які отримали від Константинополя визнання канонічної автокефалії значно пізніше. 

По-восьме, історичні докази вимагають, щоб такий екуменіст як митрополит Іларіон визнав, що обурення від існування інших церков, від яких його власна відмежувалась (чи навпаки), в рамках наполягання на екуменізмі повернення і підпорядкування, є мало сприятливим для прийняття, дотримання чи ймовірно бажаної єдності. В Англії, наприклад, Церква Англії вже давно перестала так ставитись до методистів, баптистів і реформаторів. Натомість, очевидним є те, що Греко-Католицькі Церкви у Середній та Східній Європі, зовсім не будучи якоюсь аномалією, є багаточисельними, налічуючи багато сотень тисяч в сучасній Білорусі, Румунії, на території колишньої Габсбурзької імперії і в Україні, а також і в Росії — і це враховуючи той факт, що Російська імперія і царизм їх активно придушували і переслідували впродовж історії. Таке ж ставлення збереглось за часів Совєтського уряду, який конфісковував майно греко-католиків і передавав його православним, забороняв їхні монастирі, єпархії та інші організації, в той же час нав’язуючи перехід з католицької спільності до членства в Російській Православній Церкві священикам та вірним супроти їх волі, залякуючи їх тюрмою або смертю. Для того, щоб зцілити ці спогади, цю істину повинен прийняти Московський Патріархат, якщо має настати взаємне прощення, покаяння і примирення, що зможе знову привести до єдності. 

І, по-дев’яте, єдність, якої Російська Православна Церква прагне з Католицькою Церквою, повинна бути з Католицькою Церквою, як такою — не з картинкою, яку Москва накидає на неї: Католицька Церква не є «Римською» — використання римського обряду є лише частиною історії, оскільки існують також міланська, сирійська, халдейська та інші частини Католицької Церкви. І до них входять також Греко-Католицькі Церкви, що становлять її інтегральну частину. 

По-десяте, митрополит Іларіон говорить про ту шкоду, яку на заході України Православна Церква отримує від діяльності Греко-Католицької Церкви. Але до совєтизації України і післявоєнної уніфікації із замореним голодом, замордованим, розграбованим та колонізованим Сходом, в Галичині не було православних єпархій. Їх створив Сталін, котрий дав вказівку Московському Патріархату вербувати, а потім поглинути усіх греко-католиків у свою паству. Совєтський військовий трибунал засудив греко-католицьких єрархів до ГУЛАГу, висунувши їм звинувачення, які, як це не дивно, включали «протистояння Російській Православній Церкві». Із розпадом Радянського Союзу, після 40 років переслідування і утисків, греко-католики повернули собі частину, але не усі, свої церкви. На даний час Московський Патріархат може вільно організовувати і діяти на заході України і насправді зберіг частину майна та іншої інфраструктури, конфіскованої руками атеїстів-ворогів Христового Хреста. Їх постійне обурення від самого існування Української Греко-Католицької Церкви є незрозумілим — вона не забрала нічого і нікого, що б належало комусь іншому; вона не примушувала нікого супроти їх власної совісті. 

Одинадцяте, справжньою проблемою Московського Патріархату в Україні є те, що він не наказує серцю і розуму українських православних вірних, які своїми діями схилили на свій бік українських католиків, в котрих колективна пам’ять містить утиски Російської держави та іноземний контроль над релігійним життям. Бо це Церква меншості. Більшість українських православних замість того, щоб піддаватись контролю росіян в Москві, обирають належати до Церкви, яка має свого патріарха і синод в Києві — навіть ціною не бути визнаним більше ніким. Не беручи до уваги питання персоналій, Українська Православна Церква в більшості прагнула власної автокефалії після незалежності України внаслідок розпаду Радянського Союзу — і літургії українською і російською мовами, а не лише церковною старослов’янською — і її митрополита усунули, що призвело до теперішнього розколу. Екуменічний Патріархат з надією робить спроби для залагодження цього поділу та значної особистої ворожості між церковними лідерами в Києві та Москві. Однак для Московського патріархату визнати автокефалію возз’єднаної Української Православної Церкви означало б втратити майже половину власних послідовників та ресурсів. 

Дванадцяте, по плодах їхніх пізнаєте їх. Коли Росія провела анексію Криму внаслідок збройного втручання, Російське православне духовенство погрожувало українським православним церквам, їх священикам, єпископу та власності; і було арештовано трьох українських греко-католицьких священиків, яких Росія брехливо звинуватила в прозелітизмі серед православних. Насправді, вони служили католикам, які проживали чи розташовувались там. Окрім того, після десятиліть державного атеїзму та сучасного споживацького секуляризму, далеко не всі українці сповідують християнську віру, тому немає нічого поганого в тому, щоб проводити серед них місійну діяльність, яка є обов’язком кожного послідовника Христа. Правда в тому, що сучасна криза тісно згуртувала українських віруючих — греко-католиків, римо-католиків, православних, татар-мусульман, юдеїв та протестантів (як наприклад, обов’язки президента виконує протестантський пастор) — і власне Церкви разом, народ, духовенство, монахи і єпископи усіх Церков, греко-католики і українські православні, в тому числі і ті, що належать до Московського патріархату, разом працювали і молились за перемогу миру. Для митрополита негідно говорити усю правду про це і відкидати своїх побратимів християн, наче вони є агентами незгоди чи ворожнечі, в той час як вони своїм голосом явно служать примиренню. 

Католицький Оглядач 

КРЕДО 

23.04.2014р. Б. / Глава УГКЦ: Яким має бути новий президент?

У майбутнього президента України головною особистою якістю повинна бути моральність, а також відданість ідеї незалежної та єдиної України. Новий президент повинен об'єднати народ. Таку думку висловив Патріарх УГКЦ Святослав Шевчук.

 

«Насамперед, він (майбутній президент, – ред.) повинен бути моральною людиною. Моральні якості завжди на першому плані, якщо ми говоримо не про окремі дії, а про особистість як цілісність і про її справи як ціле. Навіть найкращий професіонал, що дуже добре знає свою вузьку нішу, але є корумпованою людиною, добра не принесе. Бо він як людина знищений всередині. Тому у президента, на мою думку, повинні бути в першу чергу моральні цінності». 

Крім того, на думку глави УГКЦ, сьогодні першою найважливішою рисою президента має бути його відданість ідеї незалежної, єдиної, соборної України — він повинен бути тим, хто об'єднає народ. 

«Він повинен виступити гарантом єдності. Пам'ятаю, під час конференції «Богослов'я під час Майдану» наші протестанти висловили думку, що нам треба шукати те, що у росіян зараз називають «скріпи». Те, що нас скріплює, пов'язує воєдино. Це найважливіше завдання президента», — наголосив Святослав Шевчук. 

Архиєпископ також зазначив, що новий президент повинен «стояти з народом проти корупції» та відновити здорові структури державної влади. 

«Повинно утвердитися верховенство права. Якщо, як і колись, буде верховенство права багатого і сильного над правом слабкого і бідного, думаю, всі швидко відчують, що ідеали Майдану зраджені» — резюмував він. 

За матеріалами: ZAXID.NET 

Джерело:   КРЕДО 

22.04.2014р. Б. / Великодня октава - вісім днів як один

Воскресіння Христа є настільки великим святом і важливою подією в житті Церкви, що його святкування триває протягом восьми днів.

Октавою (від лат. оctava – восьма) називається період від свята і до дня, що завершує октаву, протягом якого святкують ту чи іншу урочистість. Існує традиція святкувати октаву Різдва і Великодня.

Ця традиція святкування протягом восьми днів бере свій початок у Старому Завіті. Наприклад, святкування свята Наметів : «Сім день приноситимете вогняні жертви Господеві; восьмого дня будуть у вас святі збори, і спалюватимете вогняні жертви Господеві; це врочисте зібрання; ніякої тяжкої роботи не робитимете» (Лев 23,36); Посвячення храму: «Соломон справив того часу семиденний празник. З ним увесь Ізраїль, вельми велика громада, що зійшлася від Хамат-входу до Єгипетського потоку. Восьмого дня влаштували врочисті збори, бо посвячення жертовника справляли сім день і празник сім день» (2 Хр 7,8-9).

Кожен із восьми днів октави вважається святковим. Взагалі октава – як пишуть документи – «один святковий день». Літургійні тексти протягом цих восьми днів говорять про факт Воскресіння.  Неділю в октаві Великодня папа Йоан Павло ІІ 30 квітня 2000 року оголосив святом Божого Милосердя.

Згідно традиції октава також носить назву «Білий тиждень». Раніше новоохрещені вдягнені в білі шати щоденно брали участь у Святій Євхаристії. Неділя, яка завершувала час октави носила назву «неділя після зняття білих шат». Новоохрещені вперше приходили до храму в звичайному одязі і займали місця серед інших вірних.

Характерним для Великодньої октави є гімн «Слава во вишніх Богу», а також Пасхальна секвенція. Секвенція це так би мовити спеціальний гімн, що виник у середньовіччі. Вона виконується перед читанням Євангелія і носить назву Victimae Paschali laudes («Хай в радісне свято пасхальної жертви»).

Католицький Медіа-Центр

Воїни Христа Царя

Христос Воскрес! - Воістину Воскрес! - Воскресне й Україна!

Любі, у Христі Ісусі, брати й сестри, вітаю Вас, Ваші сім'ї і родини зі світлим празником Воскресіння Господа нашого і Спаса, Ісуса Христа!

Бажаю Вам, найперше: ВІРИ - НАДІЇ - ЛЮБОВІ!
По-друге: сили і наснаги в боротьбі за УССД!
Також: терпіння Дорогою спасіння, доброї смерті і звіту на Страшному Суді!
А так: Божих ласк, всіляких гараздів, втіхи в дітях і онуках, радості і щастя на многії і благії літа!

З повагою і любов'ю, р.Б. Леонід.

20.04.2014р. Б. / ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ
БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

Високопреосвященним і Преосвященним владикам,
всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям,
преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам
Української Греко-Католицької Церкви

Христос воскрес!

Вчора нас поховано з Тобою, Христе, -

Встаємо сьогодні з Тобою воскреслим,

Бо вчора нас з Тобою розп’ято.

Тож і нас прослав, Спасе, у царстві Твоїм

(Пісня 3 Канону Воскресної Утрені).

 

Дорогі в Христі!

Попри всі цьогорічні випробування і непевність, Великдень - «день, що його учинив Господь» (Пс. 117, 24) - є для нас часом невимовної радості й надії. У світлий празник Воскресіння Христового свята Церква оспівує таїнство поєднання протилежностей: поховання і воскресіння, смерті і життя, розп’яття і слави, смутку і радості. У тому й полягає велике пасхальне таїнство, що сам Син Божий стає одним із нас, вмирає, подібно як ми, щоб ми могли воскреснути, як Він! Христос проходить свою хресну дорогу за нас і на наше благо, даруючи нам своє світле воскресіння та нове життя в Бозі. Отже, хрест і воскресіння нерозлучні. Вони стосуються не лише Христа: у таїнственний спосіб зачіпають усе людство і кожного з нас зокрема. Подія, яка відбулася в житті Ісуса Христа, – Його смерть і воскресіння, – увібрала в себе всю історію людства, усі страждання, як минулого, так і прийдешнього, і преображає їх у нове життя, у нову радість. Воскреслий Христос входить у серцевину особистої історії кожного з нас, Він, можна сказати, переживає наші страждання і приниження: ми водночас із Ним розп’яті й засуджені, та разом із Ним підіймаємося з гробу і воскресаємо. Вчора нас із Ним було поховано, а сьогодні – встаємо із Ним воскреслим.

Вчора нас поховано з Тобою, Христе… вчора нас з Тобою розп’ято. 

Ісус Христос силою і діянням Святого Духа присутній в історії нашої Церкви і нашого народу. Ми добре знаємо цей Його і наш хресний шлях. Ще в недавньому минулому нашу Церкву і наш народ катували й розпинали, ложно свідчили на нас, у нас стріляли і кидали в тюрми. Однак ми все це пережили і, дякувати Богу, відродилися до нового життя спільноти Христових учнів. Якраз цього року минає 25-річчя легалізації та відродження нашої Церкви на рідній землі. Тож засилаймо молитви до престолу Всевишнього, дякуючи Йому за благодать і силу, яка допомогла нашому народові вистояти серед жахливих випробувань і страждань. Ця перемога – знак дієвої присутності воскреслого Спасителя між нами в далекому і недавньому минулому, а водночас запорука нездоланності нашого народу і в майбутньому.

Сьогодні знову нам погрожують зброєю і залякують розділом країни та захопленням храмів. Але Христос і сьогодні є з нами! Наші болі Він приймає так, немовби це Йому особисто завдавали рани. Це Його було зневажено побиттям молоді на Майдані. Це Його зробили нужденним, коли добро народу розкрадала корумпована влада. Це Його ув’язнювали та несправедливо засуджували, виставляли нагим на морозі і катували викраденим. Це Він – перша жертва Небесної сотні. Його слова на хресті, що звучать сьогодні в сумлінні віруючих людей України, – «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять!» (Лк. 23, 34), – стосуються насамперед тих державних і церковних лідерів, своїх і сусідніх, які підбурюють народ до сліпої агресії та ненависті: «Розіпни, розіпни Його!» (Лк. 23, 21). Однак сила людської злоби, брехні і насильства є нічим порівняно із силою Божої правди й любові. Це Христос нас сьогодні підносить, і як Церкву, і як народ. Як у Воскресінні добро долає зло, так і в нашій історії любов переможе злобу й ненависть, а мир – усякі погрози війною.

Встаємо сьогодні з Тобою воскреслим.

Сила зброї никне перед славою Воскреслого, бо «сьогодні встаємо з Тобою воскреслим». Усі ми це відчуваємо, на рідній землі і на поселеннях. Сила Христового воскресіння сьогодні є нашою надією в церковному, суспільному та особистому житті. Не маємо певнішої і сильнішої допомоги – ні в міжнародній дипломатії, ні в силі військових потуг чи людських домовленостей, які готові за тридцять срібняків виставити ціну Неоціненному. У своєму воскресінні Христос силою Святого Духа чинить єдиним народом тих, хто колись протистояв один одному: «Нема юдея ані грека… ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28).

Знаком нашого «вставання» з воскреслим Спасителем, який підносить нас із «гробу» гріха, нехай стане наше оновлене Божою любов’ю ставлення до всіх без винятку людей. Любімо і обіймімо кожного, хто є поруч, у нашому селі, містечку, місті, у нашій області та на всій нашій Землі. Учімося поважати і любити того, хто відрізняється від нас: думає по-іншому, дотримується інших звичаїв чи розмовляє іншою мовою – саме це є свідченням слави Воскреслого! Усім людям, навіть тим, хто має злобу в серці і несправедливо нас обвинувачує, ми сьогодні проголошуємо радісну вістку про воскресіння. Бо ж знаком воскресіння є перемагати сили зла і ненависті Божою любов’ю та милосердям.

Тож і нас прослав, Спасе, у царстві Твоїм.

За давнім церковним переказом, св. Андрій, ставши на київських горах, передбачив велику Божу славу для нашої країни: «Бачите ці гори? На них засяє благодать Божа, тут буде велике місто, і Бог спорудить багато церков». Сяйво Божої благодаті, про яке згадує наш апостол, –це світло Христового воскресіння, яке ніколи не переставало променіти над нашою землею, навіть у найтемніші періоди нашого національного і церковного буття. На нас сповнилися євангельські слова, що їх ми чуємо під час Пасхальної Літургії: «Світло світить у темряві і темрява його не подолала» (пор. Ів. 1, 5). Відблиском небесної слави воскреслого Спасителя є і наш Патріарший собор Воскресіння Христового, який ми посвятили минулого року. Він є для нас живим свідченням Христової перемоги, запорукою невмирущості нашого народу та знаком єднання всіх дітей нашої Церкви – в Україні і на поселеннях сущих.

Сьогодні, у цей радісний день Воскресіння Христового, благаймо нашого Спасителя, щоб світло Його воскресіння з новою силою засяяло над нашим краєм, щоб подолало темряву гріха, незгоди, страху і зневіри та скріпило всіх нас силою Святого Духа на розбудову справді вільної і Богом благословенної держави. Молімося особливо про дар єдності та однодумності для нашого народу. А ця наша духовна єдність дозволить нам відродити і обновити всі державні інституції на основі Божої правди і Божого закону. Хоч би де ми були, – чи в Україні, чи на поселеннях, – пам’ятаймо про своє покликання, що випливає з нашого християнського та національного досвіду, а саме: свідчити про нездоланну силу Христового воскресіння, про неминучу перемогу правди над брехнею, любові над ненавистю, добра над злом, життя над смертю.

Із такими думками єднаюся з вами в молитві і пасхальній радості, у любові та надії, бажаючи кожному з вас мирного і благословенного Воскресіння Христового. Пасхальним привітом обіймаю всіх вас! Нехай цього дня засмучені зрадіють, стривожені відчують певність християнської надії. Молитвою лину до поранених і стражденних, ув’язнених і вигнаних із рідної домівки, наших воїнів і всіх, хто стоїть на сторожі гідності людської особи в Україні. Усім вам зичу щедро поданих Господом пасхальних дарів.

Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога-Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами.

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

на свято Благовіщення Пречистої Діви Марії,

7 квітня 2014 року Божого

 

Джерела: http://news.ugcc.org.ua

 

Воїни Христа Царя

20.04.2014р. Б. / Великодня проповідь Папи Франциска

Де і як відбулася моя перша зустріч з Христом? Дати відповідь на це запитання у контексті Ісусового заклику до учнів повернутися до Галилеї заохотив вірних Папа Франциск, проповідуючи під час Пасхального Чування, яке він очолив 19 квітня 2014 р., ввечері, в базиліці Святого Петра у Ватикані. Згідно з давньою традицією Церкви, під час цієї нічної великодньої літургії Наступник святого Петра уділив Святі Тайни християнського втаємничення 10-ом дорослим катехуменам.

У прочитаному євангельському уривкові розповідалося про зустріч жінок, що прийшли до Ісусового гробу, з ангелом, який звістив їм про воскресіння Христа, а пізніше сам Спаситель явився їм та сказав: «Не бійтеся, ідіть та звістіть моїм братам, щоб ішли до Галилеї, там мене побачать».

Коментуючи це читання, Святіший Отець зауважив, що після смерті Учителя апостоли були розгублені, їхня віра похитнулася, погасла надія. І ось, вістка, принесена жінками, «хоч і неймовірна», але була немов «промінь світла посеред темряви».

А що ж означає наказ іти до Галилеї? Папа пригадав, що Галилея була місцем покликання апостолів. «Повернутися туди означає повернутися до місця першого покликання», – додав він, пояснюючи, що це означає ще раз пережити, переосмислити ці події, як Ісус їх покликав, а вони все залишили та пішли за Ним, Його проповіді та чуда, але вже у світлі хреста та воскресіння.

За словами Святішого Отця, також кожен із нас має свою «Галилею» на початку «шляху з Ісусом», і повернутися до Галилеї означає «щось прекрасного, означає наново відкрити наше Хрищення, як живе джерело, черпати нові сили з кореня нашої віри та нашого християнського досвіду». Це означає повернутися до того палаючого моменту, «в якому мене доторкнулася Божа благодать», а від цієї іскри зможемо запалювати наші щоденні вогнища, нести тепло нашим ближнім. «З цієї іскри запалюється смиренна радість, та радість, яка не відкидає біль та розчарування, добра і лагідна радість».

Але в житті християнина після Хрищення існує «ще суттєвіша» Галилея, тобто, «досвід особистої зустрічі з Ісусом Христом», під час якої Він покликав йти за Ним та брати участь у Його місії. «У цьому сенсі повернутися до Галилеї, – зауважив Папа, – означає оберігати у серці живу пам’ять про це покликання, коли Ісус перейшов моєю дорогою, милосердно поглянув на мене, запросив іти за Ним; відновити пам’ять про ту хвилину, коли Його очі зустрілися з моїми, момент, коли він дав мені відчути, що любить мене».

У цьому контексті Святіший Отець закликав призадуматися над тим, де і якою є «моя Галилея»? Чи пам’ятаю її, а коли забув, то просити Господа Бога, щоб Він підказав та допоміг туди повернутися. «Пасхальна Євангелія, – підсумував він, – ясна: слід повернутися туди, щоб побачити воскреслого Ісуса та стати свідками Його воскресіння. Це не є повернення назад, це не ностальгія. Це означає повернутися до першої любові, щоб отримати вогонь, запалений Ісусом у світі, та нести його всім аж до кінців землі».

Джерело:  Християнський портал КІРІОС за матеріалами Радіо Ватикан.