11.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Тм.3,1–9:  «За останніх днів настануть скрутні часи, бо люди будуть самолюби, грошолюби, зарозумілі, горді, наклепники…»

Бачимо, як невтішно Господь описує останні часи, коли людська віра охолоне, коли навколо виникатимуть різні ідеології, загострюватимуться стосунки між людьми, помножаться гріхи. Господь вказує, що все це буде, однак, цього не треба боятися. 

Кожна людина робить вибір сама за себе. І які б обставини навколо нас не були, який би вибір не робили інші, які б не панували ідеології, вибір завжди залишається за кожним із нас. 

Якою б не була темрява, але вона ніколи не затьмарить світла свічки, яка світить. Тому, усвідомлюючи недоліки, вади, різноманітні гріхи, які є в суспільстві, ніщо нам не заважає світити святістю нашого життя!

*** 

Лк.20,45–21,4:  «Істинно кажу вам, що ця бідна вдова кинула більш від усіх»

Господь серед інших жертводавців особливо виділяє цю вдову, яка кинула найменше, за людськими мірками, але каже, що її пожертва найбільша. І хоча вдова кинула найменше грошей – дві лепти, – вона віддала все, чим володіла. У такий спосіб вона принесла Богові цілковито все, а інші, багаті, кидали зі своїх надлишків. 

Тут Євангеліє нагадує, що ми завжди можемо Богові щось дати, наскільки б ми не були бідні. Якщо маємо щире серце й довіру до Нього, то радо будемо жертвувати все, що маємо, заради Його Царства. Водночас Господь не очікує від нас нереальних пожертв, чогось особливого, того, чого в нас немає. Він знає можливості кожного з нас, тому очікує від нас, щоб ми дали йому кожен за своєю спроможністю: чи це пожертва, чи час на Божі справи, чи – що найважливіше – час на спілкування з Ним, а це є молитва! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.02.2017р. Б. / Перенесення мощей святого священномученика Ігнатія Богоносця; Святих мучеників Романа, Якова і Філотея; Преподобного отця Афрата

Перенесення мощей святого священномученика Ігнатія Богоносця

Тропар, гл. 4: Як дар освячений Богові себе принісши, поспішив ти бути з’їджений звірами, тому праведний вінець, о Ігнатіє, з небес прийнявши від Бога, спасай почитаючих тебе як святителя Христового і учителя і мучеників співстрадника. 

Кондак, гл. 4: Днесь від сходу возсіявший і все творіння навчаннями просвітивший, мучеництвом украсився богоносний і божественний Ігнатій. 

Св. Ігнатій Богоносець загинув мученицькою смертю в Римі за імператора Траяна, який наказав кинути його на розтерзання звірам. Вірні позбирали кості св. Ігнатія і поховали у Римі. Згодом святі мощі відіслали до Антіохії, де їх поховали у храмі на дафнійському передмісті. У 450 році святі мощі перенесли до нової церкви, збудованої на місці зруйнованої поганської богині Фортуни. Мощі св. Ігнатія прославилися численними чудами. У середині VII ст. їх перенесли до Рима в церкву св. Папи Климента.

__________

У той самий день

Житіє святих мучеників Романа, Якова і Філотея

Ці святі були родом з Самосати. Згідно з венеційською Мінеєю, вони терпіли за святу віру тяжкі муки. Спочатку били їх ціпами по раменам і стегнам, і тяжко побитих кинули в кайданах у в’язницю. Потім шматували їх тіло гаками, а під кінець пробили їм цвяхами голови. Всі вони прийняли вінець мучеників. Точна дата смерти не відома. 

__________

У той самий день

Житіє преподобного отця Афрата

Цей великий слуга Божий народився в Персії. Пізнавши всю нужду цього світу, він покинув свою славну і багату рідню й осів поблизу міста Едеси, де провадив самотнє, дуже суворе життя. Потім вступив до монастиря біля Антіохії, і тут дивував усіх своїми постами, їв лишень хліб і тільки в старості став споживати ярину. Коли одного разу його земляк на ім’я Антемій хотів йому подарувати багатий одяг, привезений з Персії, святий Афрат не прийняв подарунка, бо, як сказав, його стара одежу йому є наймиліша, а двох ряс монахові не годиться мати. 

Коли ж імператор Валент, єретик, приїхав до Антіохії і став мучити й убивати вірних, багатьох велів топити в ріці Оронт, тоді святий Афрат разом зі священиками Діодором і Флавіяном збирав вірних, скріплював їх і заохочував до витривалості. Одного разу натрапив на преподобного у місті сам імператор і запитав, чому він покинув пустелю. На те святий Афрат сміливо відповів: “Ти винен у тому, бо розпалюєш вогонь переслідування Божої Церкви, а моє завдання – гасити той вогонь!” Бог наділив святого Афрата даром чудес. Своє життя святий закінчив у великій святості. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.2,7–17:  «Хто ж любить брата свого, той у світлі перебуває»

Ми, як християни, завжди хочемо все чинити якнайкраще, жити досконало, праведно, свято. Для цього маємо приклад Нашого Господа Ісуса Христа і усіх апостолів, праведників, мучеників, святих, але це нам не завжди вдається. Може, десь краще, десь гірше, але це ніколи не просто. 

Апостол дає нам дуже простий рецепт того, як йти до досконалості – любити брата, ближнього й перебувати у Божому світлі. Бог є любов, та коли ми перебуваємо в любові, ми перебуваємо у світлі, перебуваємо з Богом. Тоді знаємо як жити, чинити, поводитись. 

Правдиве світло в кожній ситуації дає нам Господь. Якщо ми перебуваємо з Богом любові, то ми посідаємо це світло. У цьому світлі думаємо, живемо і поводимося. Отож, любімо своїх ближніх, і це буде їм і нам на спасення!

*** 

Мр.14,3-9:  «Бідних бо ви завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм добро чинити; мене ж не завжди маєте»

Напевно, є декілька місць у Євангелії, які важко розуміти або які видаються надто різкими з уст нашого Господа. І також тут, коли Ісус каже: «Мене ж не завжди маєте», можна засумніватися: чи ж Він хоче якоїсь особливої уваги? Чи заздрить, що ми приділяємо комусь свою увагу, любов, доброту? Звичайно, що ні. 

Ісус Христос каже, що бідних завжди маємо біля себе, тобто вказує, що завжди маємо ті чи інші життєві обставини, в яких треба запропонувати свою допомогу, людей, яким можемо зробити щось доброго, які потребують нашої помочі. Але дуже важливо не тільки бачити те й тих, хто нас оточує, а й усвідомлювати Божу присутність. Ісусові слова можна перефразувати так: «Мене ж ви не завжди зауважуєте», «Про мене ж не завжди пам’ятаєте», «Про мене часто забуваєте». Тому важливо поза тим всім, що ми робимо, – навіть коли воно добре й важливе, корисне й потрібне, – уміти приділити час для Бога, вміти розпізнати Його у своєму житті, могти побути з Богом, знайти особливий час для Нього, щоб не бути тими, хто чинить різні добрі діла, але не пам’ятає про Господа. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.02.2017р. Б. / Преподобного отця нашого Єфрема Сирина

Житіє преподобного отця нашого Єфрема Сирина

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Саво, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 2: Час судний завжди бачучи, ридав ти гірко, Єфреме, як любитель безмовності, діяльністю ж був ти учителем діл, преподобний, тому, отче всесвітній, лінивих заохочуєш до покаяння. 

Церква зачисляє святого Єфрема до найславніших пустинножителів і до найбільших своїх світил і учителів. Народився він близько 338 р. в Нисибії, в Месопотамії. Батьки його були люди бідні, однак дуже глибокої віри, за яку багато страждали за часів гонителя Диоклетіяна. Святий Григорій Ниський оповідає, що преподобний Єфрем вже з дитинства відзначався великим благочестям. Сам святий Єфрем про своїх молодечі літа пише так: “Від предків моїх хліборобів я навчився пізнавати Христа, а батьки мої залишили мені в спадок страх Господній. Я бачив сусідів, що жили дуже побожно. Я чув про багатьох, що постраждали за Христа. Отці при мені визнавали Ісуса перед судами – я свояк мучеників”. 

Його учителем був святий Яків, єпископ Нисибії (пам’ять його вшановуємо 31 жовтня). З молодих літ звик святий Єфрем до постів, спання на голій землі, до убожества, так, що ніколи не мав нічого власного, зате зростав у чеснотах, зокрема у смиренні, милосерді і доброті, а ще він відзначався надзвичайним знанням Святого Письма. Ще в дитинстві він бачив видіння: з його язика виросла виноградна лоза, а на ній повно китиць плодів. Прилітали птахи і ті ягоди їли, а натомість виростали нові. Було то знаком незвичайних дарів, які малися сповнити у ньому. 

У 18 років Єфрем пішов у пустелю, де віддався цілковито молитві і розважанню про смерть і суд, при згадці про який потоки сліз лилися з його очей. “Плакати для Єфрема, – пише святий Григорій Ниський, – було те саме, що для інших вдихати повітря, день і ніч в його очах були сльози”. Однак не менше було й уповання його на Бога, у всіх ділах і думках з його серця виривалися слова псалма: “На нього уповає серце моє!” От що читаємо в його письмах: “Коли вкладаюся я на відпочинок, любов Твоя до людей, о Господи, приходить мені на думку, і я встаю посеред ночі, щоб дякувати Тобі. Однак згадка про гріхи мене лякає і я починаю проливати сльози, готовий навіть упасти духом, якщо б не поспішили укріпити мене, напівмертвого, розбійник, митар, явногрішниця, жінка ханаанянка, самарянка та інші!”

А в іншому місці він пише так: “Одного разу, вставши дуже рано, возніс я очі на небо, котре, подібне на чисте дзеркало, зі славою осявало звіздами землю. І я з подивом сказав: якщо звізди сяють з такою славою, то чи не ще більше засяють невимовним світлом Спасителя праведні і святі, які творять Божу волю; засіяють вони тоді, коли прийде Господь? Та лиш згадав я про той страшний прихід Господа, як стряслися мої кості, душа і тіло затрепетали, я заплакав у серці і сказав з тихим зітханням: яким стану я, грішний, в той страшний час? Як предстану перед престолом страшного Судді? Як мені стати біля досконалих? Як мені безплідному ставати в ряди тих, котрі принесли плоди правди? Що мені робити, коли святі в небесній оселі будуть впізнавати один одного? Хто мене впізнає? Мученики покажуть свої рани, подвижники покажуть свої чесноти, а я що покажу, крім лінивства і недбальства?” Якби-то всі християни так думали! 

Згодом, коли слава про його святість рознеслася дуже широко, одного разу, розважаючи про смерть і суд, він розплакався і сказав до своїх учнів: “Дуже боюся, браття мої, щоб ті, які нині називають мене блаженним, колись не сміялися з мене, як побачать мене у вічному вогні. Я бо знаю свою лінь!” Смирення його було таке велике, що коли хотіли зробити його єпископом, він навмисне вдавав розумово неповносправного, щоб лишень мати погорду серед людей. 

Пробувши тривалий час у пустелі, вирушив він до міста Едеси, щоб поклонитися мощам святого апостола Томи (пам’ять його вшановуємо 6 жовтня). Тут сталося таке: навпроти його вікна зупинилася одна грішна жінка і спитала його, чого йому не вистачає? “Мені бракує цегли і вапна, щоб замурувати це вікно, аби не дивитися на тебе”, – відповів святий.

В Едесі єпископ висвятив святого Єфрема на диякона, і він почав проповідувати слово Боже з такою ревністю, що наверталися найбільші грішники, а віра Христова скріплювалася так, що навіть імператор Юліян Відступник не наважувався тут переслідувати когось за віру і намовляти до відступництва. А єретиків поборював він не тільки науками, виголошеними у церквах, писав він проти них мудрі листи і прекрасні вірші, якими утверджував Христову віру. Так на ділі сповнилося його видіння, яке він мав у дитинстві. Чувши багато про святого Василія, Єфрем пішов до Кесарії, аби послухати його науку. Одного разу він побачив у церкві голуба, що сидів під час проповіді святого Василія на його рамені, і стовп вогненний, що возносився над проповідником, що означало дар Святого Духа, премудрість, якою відзначався великий пастир Кесарії. Святий Василій висвятив преподобного Єфрема на священика; той, однак, в покорі своїй ніколи не наважився правити Службу Божу. Повернувся святий Єфрем до Едеси, а коли тут настав великий голод, своїми проповідями зворушив серця багачів так, що ті свої статки передавали в його руки, щоб він роздав бідним. Коли ж після голоду настав врожайний рік, то святий Єфрем залишив місто і повернувся до монастиря, де через місяць помер. Перед смертю він попросив, щоб поховали його там, де хоронять чужинців, бо грішник не вартий величавого похорону. Натомість просив про молитви, а тих, котрі мали причинитися до його похорону, просив, щоб замість цього пам’ятали про бідних. Помер близько 373 р. 

Заслуги преподобного Єфрема вдалося стисло висловити святому Григорію Ниському в таких словах: “Годиться прославляти того, хто живе в устах всіх християн, – Єфрема Сирина, того Єфрема, життя якого і науки сяють на цілий світ”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

ЗАВАНТАЖИТИ твори Святого Єфрема в PDF

09.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Йо.1,8–2,6:  «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає»

Як правило, ми забуваємо, що носимо зранену природу, яку унаслідували від Адама та Єви. Ця природа нас схиляє до гріха, часто навіть тоді, коли ми цього не бажаємо. Як казав апостол Павло, що те, що хочу робити, не роблю, а що не хочу робити, те чиню. 

Кожна людська дія завжди уражена недосконалістю. Тому ніколи не можемо від себе сподіватися досконалих вчинків. Так само не можемо сподіватися досконалості від інших. Бо досконалий один Господь, але ми маємо стриміти до тієї досконалості та просити Його про поміч! 

У житті кожного християнина є хвилини труднощів і падінь, але завжди маємо йти далі. Добрий приклад маємо в житті наших праведників, святих людей. Тому усвідомлюймо свою гріховність, обмеженість та слабкість, але водночас не забуваймо про силу Всемогутнього Бога, у владі якого нас підіймати і вести далі!

*** 

Мр.13,31–14,2:  «Небо й земля пройдуть, слова ж мої не пройдуть»

За своє життя ми себе досить добре зрозуміли й пізнали, як треба жити по-християнськи. А кажучи точніше – знаємо, яким би мав бути християнин, яким би мало бути християнське життя. З іншого боку, бачимо, наскільки ми й наше життя є далеко від того християнського життя, наскільки наші ідеали відрізняються від нашої реальності. Ми вже звикли жити в такій роздвоєності. З одного боку, знаємо, як має бути, а з іншого – живемо, як нам живеться. А причина саме в тому, що ми не віримо в Боже слово, не сприймаємо його серйозно, не розуміємо того, що Боже слово свідчить про правду і про Творця. Не досить знати про Бога, не досить знати Євангеліє, не досить знати ті чи інші катехизмові частини, але дуже важливо тим жити. Ті маленькі знання, що ми здобули, треба якнайшвидше втілювати в життя. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.02.2017р. Б. / Перенесення мощей святого отця нашого Йоана Золотоустого

Перенесення мощей святого отця нашого Йоана Золотоустого

Тропар, гл. 8: Ликує божественна Церква і вся вселенна празнує світло* перенесення Твоїх чудесних мощів, святителю преподобний, Йоане Золотоустий,* між святителями благочесно пожив Ти і мучеником добровільно став Ти.* Тому співаємо Тобі, страдальче, і страстотерпче, і святителів співпрестольнику:* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 1: Возвеселилася таїнственно чесна Церква* поверненням чесних твоїх мощів* і, скривши їх, як золото багатоцінне,* тим, що оспівують Тебе, подає невичерпно благодать зціління* – молитвами твоїми, Йоане Золотоустий. 

Пам’ять цього великого святителя Церква вшановує 13 листопада і в цей день подано його житіє. Сьогодні Церква вшановує пам’ять перенесення мощей святого учителя, ісповідника і слуги Христового. Перенесення це відбулося так: святий Йоан Золотоустий, засланий імператором Аркадієм на вигнання, помер 14 вересня 407 р. в понтійськім місті Комани. Імператор Аркадій помер на 7 місяців пізніше (408 р.). У 434 р. царгородський патріярший престіл зайняв святий Прокл (пам’ять його вшановуємо 20 листопада). На п’ятому році свого владицтва звернувся він разом з цілим народом до імператора Теодосія Молодшого з проханням, щоб перенести мощі святого Йоана до Царгорода. Імператор погодився на це і наказав послати в Комани знатних вельмож зі срібною домовиною.

Та при мощах святого сталося чудо: стали вони такі тяжкі, що не можна було їх зрушити з місця. Повідомлений про це, імператор написав листа, в якому просить святого, щоб дозволив перенести свої мощі до Царгорода. Лист той поклали на домовині святого; і мощі враз стали такі легкі, що без труду поклали їх у домовину, привезену з Царгорода. В супроводі плачу команців, биття дзвонів і побожних співів повезено її до Царгорода. Коли похід прибув до Халкедону, що лежав на протилежному від Царгорода березі морської протоки, тут вже на святі мощі чекали патріярх і імператор зі своїм двором і численний натовп вірних. Домовину перевезли на царському кораблі на другий берег, внесли до міста, спочатку до набережної церкви святої Ірини, а потім на царськім возі до церкви святих Апостолів. Тут склали мощі на патріярший престол. Коли домовину відчинили, то мощі знайшли нетлінними, і церкву наповнив пречудесний аромат. Імператор зняв із себе плащ і накрив ним мощі, а потім, припавши на коліна, голосно молився і просив прощення для свого батька і матері, бо вона особливо переслідувала Христову Церкву і святого Йоана. Цар і патріярх, святий Прокл, побожно поцілували мощі, а народ з плачем голосив: “Прийми назад, отче, престол свій”. І тоді святий Прокл побачив, що святий Йоан відкрив уста і, мов живий, промовив: “Мир вам!” А під час Служби Божої сталося багато чудес, велика кількість хворих були оздоровлені. Святі мощі зложено у великому престолі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Пт.3,1–18:  «Господь… виявляє до вас своє довготерпіння, бо не хоче, щоб хтось загинув»

Напевно, до кожного з нас навідувалися думки, чому Бог терпить нечесність, несправедливість, різні гріхи та злодіяння. Чому Бог терпить біль, кривду, яких завдають дітям чи іншим незахищеним особам? 

Бог терпить, бо любить. Бог терпить, бо хоче, щоб кожна людина покаялась і навернулась. Бо для кожної людини, яку Він створив, Бог приготував місце у своєму Царстві! 

Подивімось на життя кожного з нас. Скільки ми робимо різних прогрішень та гріхів. Але Бог терпить кожного з нас. Бог очікує нашого навернення, нашої переміни. Тож так, як Бог має любов і терпеливість до нас, маймо терпеливість і любов до інших та молімося за їхнє навернення!

*** 

Мр.13,24-31:  «Так і ви, коли побачите, що це здійснюється, знайте, що – близько, під дверима!»

Багато з нас, християн, привчилося жити поверхово. Напевно, тому що завжди є багато справ, обов’язків, клопотів, і не завжди є можливість заглибитися в суть усього, що ми робимо й що нас оточує. Але в кожній події завжди є Божа присутність. Кожну ситуацію завжди дає нам Господь. Кожна людина, яку зустрічаємо на своїй дорозі, завжди є посланцем Господнім. Бог завжди є близько нас. І тому в тих чи інших життєвих подіях, у тих чи інших людях і обставинах маємо вчитися Його розпізнати, відкрити і зрозуміти. 

Бачимо зі Святого Письма, що не всім вдалося розпізнати в Ісусі Христі очікуваного Месію, не всі змогли скористати з того, що Він ходив поряд з ними, проповідував, зціляв, давав надію. Так і зараз: не кожен навчився розпізнавати Божу дію у своєму житті, а часто навіть не прагне її зрозуміти. Однак від того, наскільки ми будемо шукати Божої волі та бачити все, що відбувається, з погляду Божого Провидіння, залежить, чи зможемо скористати з того, що Бог нам хоче дати. Чи зможемо побачити й зустріти Його? 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.02.2017р. Б. / Преподобного отця Ксенофонта, його дружини Марії і синів Аркадія та Йоана

Житіє преподобного отця Ксенофонта, його дружини Марії і синів Аркадія та Йоана

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, гл. 4: Житейського моря уникнувши, Ксенофонт праведний із подругою чесною на небі разом із дітьми радіють, Христа величаючи. 

Святий Ксенофонт був великим достойником у Царгороді, чоловіком багатим на всякі достатки, а ще багатшим на чесноти. Дружина його звалася Марія, а два сини – Аркадій і Йоан – з дитинства відзначалися великим благочестям. Була це справжня християнська родина. Коли ж сини подалися на навчання до фінікійського міста Вирит, їх корабель потрапив у бурю, яка його розтрощила. Обидвом юнакам і їхнім слугам вдалося спасти своє життя, але море викинуло їх в різні місця: Йоана – в Малмефетан, Аркадія – в Тетрапургію. Кожен думав, що спасся лиш він один, а решта всі загинули. І так у великому жалю Йоан і Аркадій і всі їхні слуги, не знаючи нічого один про одного, вступили до різних монастирів. 

Занепокоєні родичі, не маючи жодної вістки від синів, послали до міста Вирит вірного слугу, і той довідався, що корабель затонув і їх сини загинули в морі. Упали бідні батьки на коліна і поклалися на Божу волю; Йому жертвували вони свою печаль і своє сирітство. А потім, за Божим об’явленням, поїхали до Єрусалиму поклонитися святим місцям, де страждав Спаситель світу. І тут, за допустом Бога, з допомогою одного старого монаха вони знайшли обох синів, які також прибули до Єрусалиму. Хто в змозі описати ту зустріч, хто змалює їх радість? І, віддавши честь Богові, всі вони посвятилися монашому життю: обидва сини пішли в пустелю, святий Ксенофонт роздав своє майно убогим і став монахом затворником, а жінка його Марія вступила до жіночого монастиря. Ще за життя вони обидвоє вдостоїлися великої Божої ласки творити чуда, проганяти бісів і оздоровляти хворих. Жили вони в п’ятому столітті. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

07.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Пт.2,9–22:  «Господь знає, як визволяти побожних від спокуси»

Скільки разів в житті ми знеохочувались й опускали руки, були певні, що не здатні щось уже змінити в собі чи навколо себе. У таких випадках дуже важливо дивитись на приклад святих, які проходили через усі випробування, труднощі та спокуси, проходили до кінця, бо довіряли Богові. 

Саме довіра до Бога – це те, чого ми можемо навчитись у святих. І так само ми за їхнім прикладом маємо вчитись усе більше довіряти Богові. Тоді Він знаходить спосіб, як нас вивести з тих чи інших випробувань чи спокус, та допомогти нам їх подолати. Тому як би не згущувалися хмари в нашому житті, не погіршувались обставини, пам’ятаймо, що Господь повсякчас із нами. І для Нього немає неможливих речей. 

Як сам Господь наш Ісус Христос пройшов через випробування, як Він також дав усім своїм святим силу пройти через це, так і кожному з нас дасть силу, коли ми будемо уповати на Нього!

*** 

Мр.13,14-23:  «Постануть бо месії неправдиві та пророки ложні й чинитимуть знаки та чуда»

Ще тоді, коли Мойсей мав вивести вибраний народ з єгипетської неволі, не тільки він, а й інші люди, які не служили Богові, могли творити чуда. Не лише Мойсей силою Божою, але й єгипетські чарівники могли вслід за ним перетворити свої палиці на змій. І той, хто не був вкорінений у вірі в Бога, звичайно, міг засумніватися: як Мойсей може бути Божим посланцем, якщо слуги фараона роблять те саме. 

Але однакові зовні чуда відрізняються своєю метою та результатом. Плодом чуда, яке походить від Бога, – завжди наближення людини до Нього, зміна на краще життя конкретної особи, вдосконалення в чеснотах. 

Все, що ми тут, на землі, робимо, не має жодної цінності, якщо не наближає нас до Бога, не веде до вічного спасення, не дає надії на зустріч з Творцем.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

07.02.2017р. Б. / Святого отця нашого Григорія Богослова, архиєпископа Константинограда

Житіє святого отця нашого Григорія Богослова, архиєпископа Константинограда

Тропар, гл. 1: Пастирська сопілка твого богословія перемогла труби красномовців,* бо Тобі, що дослідив глибини духа,* була додана і краса віщування.* Моли ото Христа Бога, отче Григоріє,* щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 3: Богословним твоїм язиком Ти розрушив видумки красномовців, славний;* православія одежою, з висоти тканою, Ти Церкву украсив,* яку і носить, і з нами, твоїми дітьми, кличе:* Радуйся, отче, богословія розуме найвищий. 

Праведного путь з похвалами – каже Святе Письмо. А пам’ять праведного вічна буде. Тому то доки світу – доти всі будуть почитати і славити пам’ять святого Григорія Богослова, світильника Церкви Христової і взірця великої святости. Житіє святого подаємо на основі опису, який залишив учень його Григорій, а також багато беремо з листів самого святого Григорія. Глибоке смирення, незмірна любов до Бога і ближнього, ангельська доброта, сяюча мов зірка любов, послух і пошана до батьків, тяжкі покути за гріхи, яких він не чинив, а насамперед глибока як море відданість Христовій Церкві, крім того, запальна красномовна бесіда, глибока мудрість, знання богослов’я і філософії, ясний, найбільші тайни виявляючий і доступний спосіб писання, а при цьому любов і ще раз любов – це і є святий Григорій. Пречистої Богоматері поміч і сила нехай дозволить мені слабкою і невмілою рукою описати життя Її великого слуги. 

Народився святий Григорій близько 320 р. в селі Аріянз, біля міста Назіянзу (римляни те місто називали Діокесарія) в Кападокії. Його батько прийняв св. хрещення в уже старшому віці, а з ним ім’я Григорій, а згодом як чоловіка чеснотливого його вибрали єпископом Назіянзу. Мати звалася Нона. Була це невіста, котру можна назвати взірцем досконалости. Вона випросила собі у Бога сина, щоб посвятити його на службу Йому, а коли він був ще дитиною, давала йому торкатися святих книг, щоб змалку дитина шукала святої забави. Крім Григорія, мали вони ще дочку Горгонію, котра опісля одружилася, і сина Кесарія, який був придворним цісарським лікарем і великим достойником. Про батьків святого Григорія досить сказати одне: вони, як і їх діти, є святими. Більшої похвали не треба; кращий взірець християнської родини годі знайти. Свята Нона була так милосердною, що говорила: “Я хотіла б продати себе і своїх дітей, щоб ті гроші роздати вбогим”. Коли молодому Григорієві вона подарувала перше святе Євангеліє, то сказала йому такі слова: “Пам’ятай, що я випросила тебе у Бога, і хочу лишень одного, щоб ти був досконалим”. 

І запалало серце юнака великою любов’ю до Бога і спрагою до кожної чесноти, та наймиліша була йому чеснота чистоти. “Я не прийняв на себе узів супружества, – пише він, – а старався належати до тих, що вибрали вічне дівицтво. І подібно, як той, хто, раз скуштувавши солодкого меду, не хоче дивитися на інші страви, так і я, пізнавши розкоші святої чистоти і дівицтва, не міг би рішитися скуштувати гірких плодів змисловости. Тому-то не тішили мене ані славні обіди, ані багатий одяг, ані накручений волос, ані пусті розмови, я уникав полювання та інших молодечих розваг, а оскільки не знаходив я смаку в щасливості буденного життя, то цілком віддався чистоті й поміркованості, щоб завдяки їм прийти до Христа”. 

Закінчивши школу в Назіянзі, своє навчання продовжив у Кесарії, в Олександрії, а згодом в Атенах. Коли добирався до того міста морем, то корабель їх потрапив у дуже сильну бурю, і лиш чудесній Божій помочі святий Григорій міг завдячувати своє спасіння. А тоді – відповідно до звичаю тих часів – він не був ще охрещений. Ось як сам святий описує ту подорож: “Час для плавання був найбільш невідповідний, але мене гнала пристрасть до наук, і додавало впевнености те, що корабельники були свої люди. Однак вже на початку подорожі ми потрапили в таку бурю, що корабельники здавна не пам’ятали подібної. Двадцять днів і ночей умирали ми, а я навколішках взивав про допомогу царствуючого в небі Бога. Перед лицем неминучої смерти всіх охопила тривога, але я, бідний, боявся найбільше за всіх, боявся за свою душу, бо опинився в небезпеці померти нехрещеним, і посеред згубних хвиль морських бажав я води духовної. Тож просив і молив я у Бога хоч би найменшої відстрочки. Так страждав я, а зі мною страждали і мої батьки, бо в нічному видінні побачили, в яку я потрапив небезпеку. Вони з суші подали мені поміч своєю молитвою, про що я пізніше довідався. І море стало втихомирюватися. А тоді я прирік, що якщо спасуся, то посвячу себе цілковито на службу Богові, і через приречення те я спасся”. 

В Атенах святий Григорій подружився зі святим Василієм Великим. Яка то була дружба, ми описали в житії святого Василія зі слів самого святого Григорія. Тут вони дали обіцянку жити самітницьким життям, тут дивували всіх чеснотою і мудрістю, тут понад всяку мудрість підносили читання Святого Письма. Тоді в Атенах учився також Юліян, який згодом став імператором і відомий під прізвиськом “Відступник”. Уже тоді святий Григорій спізнав, що нелюд той стане гонителем Христа, і вже тоді написав про нього такі слова: “О яке велике нещастя виховує собі Греція!” Закінчивши навчання, він нетривалий час був в Атенах професором красномовности, а потім повернувся до батьків. У ті часи був звичай, що чоловіки приймали святе хрещення, коли їм виповниться 30 років життя. Тож і святий Григорій лиш тепер прийняв це велике таїнство. При тій нагоді він пожертвував Богові все: свої сили, життя, здоров’я, знання, маєток. “Я все віддав Тому, котрий мене сотворив, відкупив і утримує. Йому посвятив я своє майно, свою честь, своє здоров’я і свій дар слова”.

Думка про те, щоб у пустелі, на самоті, служити Богові, його не полишала. “Та, однак, – пише святий, – після почитання, яке ми винні Господу Богу, першим нашим обов’язком є почитати тих, які дали нам життя і які навчили нас почитати Бога”. Тож святий Григорій мусив відкласти пустельне життя на пізніше, а самому залишатися підпорою своїх старих батьків. Та при першій-ліпшій нагоді він на якийсь час покидав Назіянз, і радісно поспішав до свого друга Василія, який у пустелі, біля Понту, постом, трудом, молитвою, розважанням Святого Письма готувався до виконання свого посланництва. Не мені описати, яке святе, невинне, ангельське життя провадили обидва святі, про це ми вже згадували в житії святого Василія. Однак невдовзі отець-єпископ покликав святого Григорія до себе і, в ім’я послуху, святий Григорій мусив прийняти з його рук священство, якого не вважав себе гідним. Він сам пише, що “під тягарем такого великого обов’язку забув я про все, про приятелів, родичів, і, як віл під’яремний, утік до Понту, щоб там у свого приятеля знайти розраду і поміч”. Стривожений, він поспішив до святого Василія, тут скріпив своє серце, але знову мусив повертатися до свого батька. Священство він уважав чимось найдосконалішим, бо знав, що священик має владу, якої не мають навіть ангели. У своїй першій проповіді, яку проголосив на Великдень 362 р., святий Григорій сказав таке: “Не гідний бути священиком, пастирем і провідником духовним той, хто чеснотами своїми не підноситься понад усіх. Священик має бути вільний від усяких блудів, бо те, що у звичайного чоловіка вважається дрібницею, у священика є дуже небезпечне. Народ-бо швидше наслідує його блуди, як його чесноти. Хто хоче бути посередником між Богом і людьми, яким є священик, той мусить упокорити свої пристрасті. Його серце має горіти вогнем Божого слова, йому мають бути відкриті найвищі тайни віри Христової”. Як священик він став ревним помічником свого батька і гарячим проповідником Божого слова. Після смерти злощасного імператора Юліяна Відступника (363 р.), за порадою святого Василія, він написав дві бесіди, в яких з незрівнянною красою описує перемогу християнства над поганством. У 369 р. помер брат святого Григорія Кесарій, муж, який серед розкошів цісарського двору, в часи найбільшого гоніння, єресей і поганства провадив якнайсвятіше життя й удостоївся вінця слави, був визнаний святим. А його батьки свій жаль і чисто людський біль жертвували Богу; свята Нона на поминальному богослуженні і похвальному слові святого Григорія стояла не в жалобних, а в світлих одежах, бо смерть для християн – це не кінець, а початок вічного життя, не смуток, а радість для тих, які сприймають її крізь призму віри. Невдовзі померла і їх дочка свята Горгонія, над якою святий Григорій також виголосив надгробне слово. 

На владичий престол у Кесарії сів святий Василій Великий, він, використовуючи свій вплив на Григорія, наказав йому стати єпископом Сазиму, місцевости, розміщеної на дорозі до Царгорода. Там святий Василій установив нове єпископство. Григорій уже був зібрався в дорогу (372 р.), як цьому спротивився Антим, архиєпископ Тіяни, і святий залишився в Назіянзі. У 374 р. помер його батько, святий Григорій, а невдовзі і його мати, свята Нона. Упродовж певного часу Григорій опікувався осиротілою церквою в Назіянзі, та через тяжку хворобу пішов до монастиря святої Теклі в Ісаврійський Селевкії, де провадив покаянне затворницьке життя. 

Саме тут, коли тяжка хвороба прикувала його до ліжка, прийшла до нього вістка про смерть святого Василія Великого (1 січня 379 р.). Так-то вся його родина і найщиріший друг вже отримали свій вінець слави, а святий Григорій залишився сам. Бог мав свої плани щодо нього, на святого чекали великі діла. Церква Христова тяжко страждала від аріян, які за своєю спиною мали імператорів, усе пекло і злобу цього світу. Дійшло до того, що єретики в самому Царгороді зайняли всі до одної церкви. Тоді-то святий Григорій пішов до Царгорода і став апостолом Церкви Христової, поборником віри, свідченням правди. Він сам один, старий роками, знищений хворобами, знесилений постами, в старій, бідній і протертій одежі, стає супроти могутніх єретиків, за якими було все: сила, майно, імператор, військо, – все, крім Бога і правди. 

У Царгороді св. Григорій постарався про те, щоб один дім, який був власністю Алипіяни, дочки його сестри Горгонії, було облаштовано на каплицю і названо каплицею Анастасії (воскресіння), бо тут мала немовби воскреснути для Царгорода Христова віра, яку злоба єретиків упродовж 40 літ гонила і переслідувала, яку позбавила всіх церков, а вірних її переслідувала і убивала. І тут почав проповідувати святий Григорій, і слова його творили чудеса, вони були громом для єретиків і джерелом любови для каяників. Той слабий лисий чоловік, нуждар-єпископ притягав до себе тисячі, притягав своєю наукою, своєю святістю, своїми чудесами, бо, як сам пише, Бог дав йому силу оздоровляти недужих. 

Тож аріяни казилися, вся їх злоба і ненависть впали на святого. Вони кидали в нього камінням, нападали на нього на вулиці, били його, висміювали, волікли перед суд, а він усе зносив, молився за них, навчав, проповідував і далі спонукав усіх до любови Христа і до виправлення життя. Цілі ночі він чував у молитві і співанні псалмів, його стравою були корінці і ярина, він опікувався хворими, допомагав бідним, готовий був зняти з себе останній одяг і віддати убогому. В тому часі він написав п’ять наук про Пресвяту Тройцю. Ці науки такі глибокі, так сповнені Святого Духа, що свята Церква назвала їх автора Богословом. До нього так називали тільки одного чоловіка – святого Йоана Євангелиста. 

І поширилася на сотні миль слава про святого Григорія. Святий Єронім залишає пустелю, щоб послухати його науки. Згодом він написав, що лиш від святого Григорія навчився він розуміти Святе Письмо. Та слава та для самого св. Григорія була обтяжлива, його більше тішили переслідування аріян, які мусив зносити, він жалівся, що каміння, яке кидали в нього, лишень поранило його, а не вбило, а він так охоче переніс би смерть за віру Христову! В кінці аріяни намовили одного молодого чоловіка і той прийшов до святого Григорія, щоб убити його ножем. Та коли глянув в лице святого, ніж випав йому з руки, і він припав до ніг святого і просив про помилування. “Я тобі прощаю, бо те наказує мені Божа доброта, яка мене спасла! А прошу і молю тебе про одне: покинь єресь, навернися до Бога!” Так сказав святий Григорій тому, хто мав його убити. Так учинити міг лишень святий! 

Та прийшли кращі часи для Христової Церкви. На престолі сів імператор Теодосій, який у 380 р. прибув до Царгорода і прогнав аріян з усіх церков, а святого Григорія возвів (всупереч його волі) на царгородський патріярший престол. 381 р. у Царгороді зібрався Другий Вселенський собор. Деякі єпископи Єгипту піддали сумніву канонічність вибору святого Григорія на патріярха, бо його було висвячено на єпископ Сазиму, а перед возведенням на патріярхат він не був звільнений із Сазимського владичого престолу. Тоді святий Григорій сам, добровільно, задля згоди, звільнив патріярший престол, попри те, що всі зі сльозами в очах просили його залишитися. Згода єпископів, єдність святої Церкви йому була важливіша. Хто опише той плач, коли патріярх в церкві святої Софії, в присутності всіх учасників Собору, прощався зі своєю паствою? І як убогий та покірний прийшов він до Царгорода, такий же вбогий, в одній протертій рясі повернувся до Назіянзу, де заопікувався церквою, аж доки єпископом для неї не висвячено (383 р.) Євлалія. Тоді на остаток життя повернувся святий у своє рідне село Аріянз. Святий сам описав, як він там жив: “Я живу серед скель і диких звірів. Помешкання моє – яскиня, тут я завжди на самоті, не маю нічого, крім одної одежі, чобіт не потребую, вогню мені не треба. Сплю на соломі, вкриваюся волосяницею, подушка моя завжди мокра від сліз, бо вони постійно течуть з моїх очей”. 

Саме тут, серед такого життя укладав він свої пречудесні вірші, в яких описав своє життя, не задля гордости – бо яка ж гордість могла бути в тому джерелі смиренности, яким було серце його, – а на славу Бога, задля утвердження Христової віри, задля навчання, користи і спасіння людей усіх віків, аж до кінця світу. 

Помер святий близько 390 р. у віці 80 років. Його тіло поховано в Назіянзі біля могили батька. У 950 р., за правління імператора Костянтина Багрянородного, нетлінні мощі святого Григорія перенесено до Царгорода і покладено в церкві святих Апостолів, біля мощей святого Йоана Золотоустого (його пам’ять вшановуємо 13 листопада і 27 січня), а частину згодом було перевезено до Риму, де донині спочивають на престолі базиліки святого Петра у Ватикані. Церква називає святого Григорія “вселенським учителем”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

Дивіться також: Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського)

06.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Пт.1,20–2,9:  «Бо ніколи пророцтво не було проголошене з волі людини»

Господь – Альфа і Омега, це означає Початок і Кінець. Він вміщає у собі все, що було, що є і що буде. Святі люди, пророки, які були близько біля Бога, ці божественні тайни, якщо можна так сказати, пізнавали, бо самі вже ставали причасниками Божественної природи. 

Через свою смерть і воскресення Ісус Христос чинить кожного з нас учасниками своєї божественної природи. Також кличе нас бути Його пророками, щоб ми якнайглибше пізнавали Його, Його волю, розуміли, що чинити в різноманітних обставинах свого життя. 

Пророцтво не зарезервоване комусь одному. Пророк – це не той, хто говорить про майбутнє. Пророк – це той, який близько до Бога, і той, який промовляє, маючи власний досвід Бога. Пророком має бути кожен із нас, але тільки тоді ним стане, коли стає близько до Господа!

*** 

Мр.13,9-13:  «Ставитимуть перед правителями та царями через мене – їм на свідоцтво»

Господь вказує на те, що християн будуть видавати на суди, битимуть, ставитимуть перед правителями на засуд. І це буде нагодою не лише постраждати за Христа, за що, як пам’ятаємо, апостоли завжди дякували Богові, як також змогою свідчити про Бога. Бо хто б нас не карав, хто б нам не завдавав болю чи несправедливо поводився з нами, – знаймо, що саме в цю ситуацію ставить нас Небесний Отець, щоб ми свідчили про Нього. Бог, який усе створив і є Володарем усього, Господь, якого славить увесь всесвіт, хоче й нашого особистого свідчення. І переважно що складніші обставини, то більше Бог сподівається на наше свідчення. 

Отож, навіть якщо ми в дуже складних ситуаціях, то замість того щоб впадати у відчай, найперше пригадаймо, що Бог очікує нашого свідчення. Звичайно, не завжди буває легко чи просто свідчити, але Спасителю теж не завжди було просто: інколи, замість слухати Його, люди хотіли Його вкаменувати, насміхалися з Нього і, зрештою, розіп’яли. Але знаємо, що в Євангелії Господь нагадує нам: «Хто витримає до кінця, той спасеться». Не треба задовольнятись своїми здобутки, так само, як і не треба знеохочуватися через свої невдачі. Треба бути витривалим, куди б нас Бог не поставив, витривалим в усьому, що б не ставалося. Слід долати труднощі з розумінням, що сам Бог провадить нас через усі обставини, а ми маємо свідчити, незважаючи ні на що. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

06.02.2017р. Б. / Преподобної матері нашої Ксенії (Євсевії)

Житіє преподобної матері нашої Ксенії (Євсевії)

Тропар, гл, 8: В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом * і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобна Ксеніє, дух твій. 

Кондак, гл. 2: Твою подивугідну, Ксеніє, пам’ять звершуючи, з любов’ю почитаючи тебе, оспівуємо Христа, який у всьому тобі дарував силу зцілення, Йому завжди молися за нас. 

Свята Євсевія, донька багатого і славного римського достойника, не дбала про молодість, про розкіш і багатство, бо всю себе посвятила небесному Нареченому, Спасителю своєму і Богу. А коли батько заручив її з багатим юнаком знатного роду, Євсевія за день до весілля намовила двох своїх служниць, щоб, за її прикладом, погордили світом і шукали не земного, а небесного, вічного щастя. Усі три переодяглися в чоловічий одяг, Євсевія взяла частину своїх дорогоцінностей та грошей і сіли на корабель, що відпливав до Олександрії. Висадилися вони на острові Коа (Кос), поблизу карійського міста Аликарнас. Тут, одягнувши жіночий одяг, найняли собі невеличкий дім і цілковито посвятилися службі Богові. Свята Євсевія взяла собі нове ім’я – Ксенія, тобто чужа, і просила своїх подруг, щоби нікому не говорили, хто вона і звідки.

Сталося так, що про них довідався Павло, ігумен монастиря святого Андрея в карійськім місті Миласі, і їх відвідав. Побачивши, що вони не мають ніякого духовного проводу, взяв їх до Миласа, де Ксенія купила дім і зробила з нього монастир, до котрого невдовзі стали приходити інші дівиці. А що прибула вона з острова Коа, то й монастир люди назвали “Коа”. Тут провадила вона правдиво ангельське життя, їла один раз на кілька днів або й на тиждень, і то лишень хліб, зрошений сльозами і посипаний попелом з кадильниці. Цілими ночами свята клячала, простягаючи руки до неба. Була вона надзвичайно лагідна, тиха, повна любови і мовчазлива. Коли ігумена Павла поставили єпископом Миласа, то він освятив святу Ксенію дияконисою. 

Життя святої не було довге, бо Господь свою обручницю хотів призвати до неба, де її чекала вічна нагорода. Вона провістила день своєї смерти, попрощалася з сестрами інокинями, дала їм настанову, поблагословила і, після останнього цілування, попросила, щоб залишили її саму. Тоді хрестом упала на поміст у церкві і стала гаряче молитися. Нараз небесне світло осяяло церкву і наповнило чудесним ароматом – то душа святої дівиці пішла до неба.

В ту хвилину в повітрі над монастирем появився вінець з блискучим хрестом посередині. Єпископ Павло повертався процесією з сусіднього Левкійського села, і коли побачив той вінець, сказав голосно: “Ігуменя Ксенія померла”. На прохання побожного народу, тіло святої у відкритій домовині пронесли через ціле місто, а вінець той постійно ширяв над нею. Цілу ніч з суботи на неділю вірні молилися при мощах святої, а в неділю вранці тіло поховали на місці, що звалося Сикиніє, як заповіла свята Ксенія. Під час похорону і після нього сталося багато чуд. Через кілька днів померли обидві товаришки преподобної Ксенії, що разом з нею покинули світ, і одна з них перед смертю розповіла, з якого роду походила свята дівиця. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.02.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Тм.3,10–15:  «Усі, що побожно захочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані»

Здається, ми живемо в демократичному і вільному суспільстві, гуманному, але бачимо, як християн переслідують у різних кінцях світу. Представників жодних релігій так не переслідують, як тих, хто вірить в Ісуса Христа! 

Християни не лише проповідують як треба жити, вони більше своїм життям засвідчують правдиві цінності, показують своїм життям, що жити за Божими законами – реально! Християнин уже самим своїм життям дорікає іншим, саме тому часто переслідують і не сприймають саме християн. 

Християни – Божий знак тут, на землі. Тому, коли ми відважно йдемо за Ісусом Христом, не біймося, коли нас будуть прозивати, дорікати, критикувати. Не біймося свідчити про Господа, що б нам не говорили і що б з нами не чинили, бо саме нашим свідченням спасаємо не лише власні душі, а й показуємо приклад для інших!

*** 

Лк.18,10-14:  «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений»

У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою. Якщо Господь навіть дає мені чогось досягнути в християнському житті, чи в молитовному, чи в аскетичному, чи можливість зробити добро іншим, то я завжди маю дякувати Богові за це і йти далі. 

Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Митарів у тогочасному суспільстві не любили, бо вони чинили несправедливо, нечесно збираючи податки. І він, знаючи своє становище, ситуацію, в якій перебував, не боявся стати перед Богом таким, яким був. Коли станемо перед Богом такими, як ми є, навіть до кінця не знаючи, що маємо зробити, то Господь завжди покаже, якою дорогою йти далі. Тому не біймося ставати перед Господом, нічого не вдаючи. Коли ми зробили щось недобре – станьмо перед Богом у правді, такими, якими ми є, каймося і приносьмо плоди, гідні покаяння! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

05.02.2017р. Б. / Неділя про Митаря і Фарисея; Святого свмуч. Климента і святого мученика Агатангела

Неділя про Митаря і Фарисея

Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя. 

Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту. 

Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках,тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М'ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.

Притча про митаря й фарисея

Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам'ятовуємо її зміст. 

Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори. 

Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов'язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. "На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять... Горе вам,книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти... Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда... Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня" (Мт. 23). 

Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше,будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника. 

А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: "Боже, змилуйся надо мною грішним" (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.

Ісус Христос закінчує цю притчу словами: "Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений" (Лк. 18,14). 

Митарі — від слова "мито", що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного,що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.

Духовне значення притчі

Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: "...Бог гордим противиться, а покірним дає ласку" (1 Пт. 5, 5). 

Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту. 

Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця,посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.

У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея.Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. "Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене". 

"Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: "Спасителю світу, очисти рабів Твоїх". 

Покутні тропарі — символ правдивої покори

У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п'ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова: 

"Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму,маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю". 

"На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!". 

"Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду.Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!". 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. "Пізнай свій обряд"

__________
У той самий день

Житія святого священномученика Климента і святого мученика Агатангела

Тропар, гл. 4: Лоза преподобності і пагін страдництва, цвіт священніший і плід благодатний вірним, всесвященний, вічноквітучим дарований був ти. То ж як співстрадник мучеників і співпрестольник священноначальників, моли Христа, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 4: Лози чесної був ти пагоном Христовим, многостраждальний Клименте всехвальний явившись із страждальцями ж взивав ти: Ти, Христе – мучеників радість світла. 

Не день, не два, а двадцять вісім років тривало мучеництво святого Климентія, якого разом зі святим Агатангелом вибрав Господь, щоб дав свідчення Його науці, і щоби муки їх і чуда, які над ними творив Він, навернули багатьох до Христової віри. 

Святий Климент народився близько 250 р. у місті Анкирі в Галатії. Батько його був поганин і помер дуже скоро, а коли святому виповнилося 12 літ, то померла його побожна мати Євфросинія. Сиротою заопікувалася багата і побожна невіста Софія. Коли Климент мав 20 років, то його, з огляду на надзвичайне благочестя і глибоке знання Святого Письма і богословських наук, було висвячено, за Божою волею, на єпископа. А коли почалося переслідування християн за Диоклетіяна, староста тієї околиці Домитіян велів привести до себе єпископа і мучити за те, що він не відступається від Христової віри. Кати шматували його тіло залізними гаками аж до костей, били його камінням, апотім кинули до в’язниці. Згодом Домитіян відправив святого Климента до Риму, до Диоклетіяна.Той наказав прив’язати святого до великого колеса, що було прикріплене на невеликій відстані від землі. І стали те колесо обертати: коли тіло було на горі, били по ньому залізними прутами, а коли в долині, то об землю ламалися його кості і здиралися недавно загоєні рани. І Бог вчинив чудо, бо колесо враз розсипалося, а святий став на ноги цілком здоровий. Багато з поган,побачивши це, приходили до в’язниці, де тримали святого, і приймали з його рук святе хрещення.Усіх їх імператор наказав за це стяти мечем, окрім юнака Агатангела. Його вкинули до тієї темниці, де тримали святого. 

А коли нові катування – бичування жилами і шматування тіла гаками – не злякали святого, то Диоклетіян відправив обох мучеників до Никомидії, до мучителя Максиміяна, і написав листа, де повідомив, що посилає йому чоловіка незвичайного, якого жодні муки не можуть присмирити.Максиміян віддав їх в руки ката Агрипина, а той наказав бити їх різками і жилами, а потім велів кинути їх до диких левів, однак ті навіть не торкнулися слуг Божих. Тоді розжарили до червона тонкі залізні прути і стали дірявити ними тіла святих. Цього вже було забагато і для самих поган, і вони почали кидати каміння в Агрипина, і той мусив утекти з судилища. За це він наказав поламати мученикам кості, зав’язати обох в міхи і кинути з високої скелястої гори в море. Однак християни знайшли їх в морі живими і здоровими, а вони, замість утікати, пішли на базар і там прославляли Бога й зцілювали багато хворих. Вістка про це дійшла до Максиміяна. Він наказав схопити їх і відіслати до Анкири, рідного міста святого Климента, де мучителем був лютий Курикій. Той наказав припікати їх розпеченими бляхами, а святому Клименту велів накласти наголову розжарений шолом, однак, це чудо Боже, вогонь той не завдав їм жодної шкоди. Тоді обох святих мучеників кати відіслали до міста Аміс, коло Синопії, до Домитія. Той наказав кинути їх у негашене вапно, але наступного дня їх знайшли здоровими, а два вояки, вражені цим чудом,увірували в Христа. За це їх закатували, розіп’явши на хресті. Одного звали Фенгон, а другого – Євкарпій. 

Потім святим мученикам вирізали пояси з живого тіла, сильно били, а під кінець прикували ланцюгами до залізних ліжок, під якими розклали великий вогонь. Святі на тих ліжках заснули, а коли вогонь згас, їх знайшли здоровими – вони спокійно собі спали. Домитій тоді знову відіслав їх до Максиміяна, до Тарсу, а дорогою обидва святі, попри страждання, були веселі, молилися і зцілювали хворих. Максиміян наказав кинути їх у величезну розпалену піч, де вони пробули день ініч, і жоден волос на їх голові не згорів. Тоді їх закрили у в’язниці і тримали там чотири роки;потім Максиміян віддав їх у руки одного поганського жерця. Той наказав бити їх так, щоб тіло відпадало від костей, – однак вони і далі жили. Взяв їх на муки інший поганин, Максим, той наказав забити в землю багато гострих гаків, покласти на них святого Климента і бити його буками, а святого Агатангелу лити на голову розплавлене олово. А святі і далі жили і молилися Богу, який творив над ними такі чуда. І в черговий раз їх кинули до в’язниці, де вони навернули багатьох до віри Христової. Невдовзі мучеників знову відправили до Анкири, де на них чекав новий мучитель Лукій. Той наказав кинути їх закованих у темний льох. Через кілька днів привели до нього св. Агатангела, йому до вух стали прикладати розпечене залізо, припікати йому боки, а він молився і славив Господа. Під кінець Лукій наказав стяти його мечем. А святому Климентові наказав щодня давати по 150 ударів буком і сікти голову ножем. Щодня стіни в’язниці зрошувалися його кров’ю, та наступного дня святий знову був здоровий.

Перед празником Богоявлення християнам вдалося вивести святого Климента з в’язниці. Кілька днів він утішався свободою, та коли одного разу єпископ під час Служби Божої причащав вірних, у церкву вдерся начальник міста Олександр з вояками і наказав стяти святому голову, а Найсвятіші Дари погани потоптали ногами. При цьому мученицькою смертю загинули також два диякони, Харитон і Христофор. Тіла святих Климента, Агатангела і обох дияконів поховано в цьому ж храмі. Македонець Василій побудував у Царгороді церкву, де поклав голову святого Климента, яку хрестоносці опісля перевезли до Франції. Згідно з одними даними, смерть святого Климента припадає на 309 р., азгідно з іншими – на 312 р. Ім’я Климент означає “винограду парость”, а Агатангел – “великий ангел”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церквакожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР