12.07.2014р. Б. / ВБИВСТВО ЧИ ЗАХИСТ?

Вбивство - чи знешкодження несправедливого нападника? Католицька Церква чітко розмежо­вує безкомпромісне ставлення до заповіді "Не вбивай" та справедливий опір і право на захист від аг­ресора, коли громадяни держави-жертви агресії навіть зобов'язані стати до національної оборони. А правителя-агресора, який самовільно розпоряджається життями та добром своїх підвладних за допомогою війни (отже, і несе за це повну відповідальність), ще у XVI ст. було названо не володарем, а тираном.

Такий висновок зробив розробник міжнародного права, домініка­нець Франциск де Вітторія. Коли ці слова пролунали 15 січня 2014 р. в Києві в рамках виступу "Чи благос­ловив би Бог силовий характер Май­дану?", ми й гадки не мали, як вони актуалізуються вже за кілька тижнів.

Майдан, який став не лише рево­люцією гідності, а й протестом су­мління, виявив багато: агресор-сусід не хоче незалежної держави поруч, на­томість бажає колонізувати всіх і вся. Українці масово долучилися до оборо­ни країни; багато хто запрагнув допо­могти армії. Почалася антитерористична операція (АТО), і перед нами знову шерег питань... Про те, як де-факто за таких умов розуміти заповідь "Не вби­вай", читачам "КВ" розповість о. Петро БАЛОГ ОР автор згаданої доповіді про силове протистояння.

Отче, яке значення ми загалом вкладаємо в П'яту Божу заповідь?

У цієї заповіді завжди було ши­роке розуміння, яке включало в себе неможливість кривдити людину, завдавати шкоди здоров'ю (своєму або чужому) тощо. Має вона і вузьке ро­зуміння, воно конкретне: нікому не можна відбирати життя.

Однак тут Церква завжди зважала на обставини, коли виникала потреба захищатися та вести справедливу бо­ротьбу. Адекватний захист (аж до за­подіяння смерті нападникові) ніколи не вважався прямим убивством. Саме цим пояснюється факт існування в Церкві благословення воїнів.

Тут варто згадати слова Христа: "Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм, - це ж бо закон і пророки" (Лк 7, 12). Звісно, розуміти цей заклик потрібно у світлі обов'язку захищати, а не фальшивого "упокорення" перед чиїмись непра­ведними діями.

Сучасне суспільство має безліч спокус стосовно П'ятої заповіді. Йдеться і про буцімто "право" на абор­ти та евтаназію (легалізоване самогуб­ство), інші виклики у сфері біоетики тощо. Право людини на природний початок життя, безпечне життя в утробі матері, народження та природну смерть треба ледь не відвойовувати, і ця війна нерідко ще більш абсурдна, ніж та, що зі зброєю в руках.

До речі, про зброю. Питання сучасного озброєння породжує безліч проблем для християнина...

1994 року Україна відмовилася від ядерної зброї, отже, зброї масового знищення в Україні немає. Ми можемо розраховувати лише на локальне знешкодження противника: на арти­лерію, танки, військову авіацію... Хоча нині громадянське суспільство зага­лом дуже чутливе до застосування зброї як такої: перевищення допусти­мих норм викликає осуд світу.

Інша справа, що важко воювати, коли противник прикривається мир­ним населенням, а хід війни відстежує через медіа ввесь світ, по-різному трактуючи події. Жертви серед мир­ного населення, тактичні помилки, вдалі й невдалі бої - під час воєн ці трагедії були завжди, але не завжди був Інтернет і ТБ, куди відразу потрапляє інформація про це.

Нині у світі існують прийоми мінімізації ризиків для мирного насе­лення, однак ми все одно не маємо настільки розвинутих технологій, як, наприклад, у США, щоби життя мир­них мешканців зовсім не потрапляло під загрозу. Тут варто позитивно згада­ти про початок створення коридору для евакуації населення з зони АТО, спроби бодай мінімально забезпечити потреби біженців - хоча ми тільки вчи­мося вирішувати всі ці питання, що й не дивно, зважаючи на те, у якому стані армія була ще в березні цього року.

Чи ми часом не в глухому куті?..

Ситуація не ідеальна. Стан війни - це стан зла. Бог не хоче цього. Але це наслідки злих учинків людини, що накопичувалися іноді протягом ба­гатьох століть. Війна відображає якусь соціальну несправедливість: агресор хоче щось відібрати, нав'язати свою волю тощо. Конфлікт двох політиків може стати трагедією для двох країн; тиранія когось одного може зруйнува­ти і його країну, і її мешканців, і стати бідою для країни-жертви.

Натомість ті, хто захищаються, мають моральне право на захист: вони борються зі злом. Але методами такого ж зла, чи не так? І знову диле­ма. Тому силові методи морально до­пустимі лише тоді, коли всі інші вичерпано, а шансу на результативні пе­ремовини (з дотриманням справед­ливого права відстоювати благо для своєї спільноти) немає. Тоді власне життя і свободу доводиться захищати ціною здоров'я, а то і життя - і свого, і противника. Але саме той, хто пер­шим запрагнув несправедливості, і несе за це відповідальність.

Проте буває і неадекватний за­хист, так би мовити. Коли уряд США розпочав війну в Іраку як буцімто "відповідь" на теракти 11 вересня 2001 р., св. Йоан Павло ІІ виступив категорично проти, вимагаючи, щоби ніколи більше і за жодних умов не було чогось подібного. Бо тоді йшло­ся тільки про помноження зла.

Стан неоголошеної війни ста­вить ще й такі питання: країна атакована ззовні, агресор цього категорично не визнає. Точиться, крім того, інформаційна війна, за­вдяки якій агресор вербує нових на­йманців...

Так, російська влада намагається нав'язати нам стан буцімто грома­дянської війни, що не відповідає дійсності. Колись виникла теорія про те, що ХХІ ст. стане часом "гібрид­них", тобто змішаних, війн, і ця ідея підтверджується. Ідеться про нові ме­тоди війни, фактично - методи спец­служб, які діють зовсім інакше, ніж військові. Це методи хитрості, обма­ну та вдавання, а не прямого нападу, як колись. Без оголошень, без прямо­го втручання армії - але це війна. Так виникає нове визначення війни, яка пізнається за своїми наслідками, а не за початком. Приклад - окупація Криму, російська військова техніка на Донбасі, фінансування бойовиків (війна чужими руками, чужий гріх). Усе це наслідки, але причиною є фак­тичний стан війни, у яку Україну втя­гує російська влада. Але це справжня війна, і, отже, треба діяти адекватно.

Зараз тривають дискусії про те, чи має в кожному домі бути вогнепальна зброя. Яка Ваша дум­ка про це?

Колись, ідучи в подорож, навіть св. Домінік брав зі собою холодну зброю для захисту. У Середньовіччі це було звичайною справою, зважаю­чи на кількість розбійників на дорогах.

Сьогодні дуже багато людей, на­приклад, у США, легально володіють вогнепальною зброєю, і я не чув, щоби Церква протестувала з цього приводу. Періодично трапляються випадки, коли неадекватні підлітки беруть зброю в батьків і вчинюють розстріл - але всі усвідомлюють, що один такий випадок за півроку-рік на майже 320 млн. населення ще нічого не доводить. (Наприклад, 2009 року в Росії було вчинено 21 603 вбивства, а в США - 13 636. Хоча чисельність на­селення у Штатах удвічі більша, а на 100 осіб там налічується майже сто одиниць зброї, тоді як у РФ - лише близько дев'яти. - прим. "КВ")

Варто пам'ятати, що зброя дає право на захист у крайньому разі, а не на вбивство. Заради захисту вперше стріляють у повітря, удруге - по но­гах і лише потім на знищення. Це принцип відповідальності, який забороняє перевищувати рівень допус­тимої самооборони.

В Україні на руках громадян пе­ребуває десь близько 2 млн. одиниць вогнепальної зброї (включно з мис­ливською). І це питання, чи готові ми до більш масового озброєння, так би мовити. Натомість не викликає дис­кусій те, що дістати дозвіл та мати зброю повинна лише повністю адекватна й відповідальна людина, психічна стійкість якої не підлягає сумнівам. Та цього питання не варто боятися: набагато страшніше, коли в країні багато нелегальної зброї в неадекватних осіб, що кожного року спричинює безліч трагедій серед наших громадян.

о. Петро Степан Балог ОР, 36 років, місце народження - м. Мукачеве. У 19 років вступив до Ордену Проповідників (домініканців). Від 2010 року служить як священик та викладач в Інсти­туті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві. Докто­рант богослов'я (Університет Адама Міцкевича, По­знань, Польща), спеціалізація - догматика. Захоп­люється екуменічною теологією, патристикою, ек-лезіологією. Біритуаліст, тобто має право служити як у візантійському, так і в латинському обрядах. З улюбле­них цитат: "Те, що ви будували роками, може бути зруй­новано вмить - усе одно продовжуйте будувати".

Джерела:   Католицький Вісник №13, 13-20 липня 2014

 

Воїни Христа Царя

11.07.2014р. Б. / Святі апостоли Петро і Павло: лицарі Христові й захисники Церкви

Як відомо, День апостолів Петра і Павла (Петрів день) – це християнське свято на честь апостолів Петра та Павла. Православні християни святкують цей день 12 липня, католики - 29 червня.

Петро став одним з перших дванадцятьох апостолів Господа. Під час своїх мандрів Ісус якось запитав учнів, за кого люди його визнають і за кого визнають його учні. Відповіді були різні, але жодна з них не була близькою до істини. І лише учень Петро сказав: «Ти — Христос, Син Бога живого». Христос сказав у відповідь: «Блаженний ти, Симоне, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але мій небесний Отець».

Саме йому Ісус Христос по закінченні Таємної вечері напророчив, що Петро зречеться тричі Господа ще до того, як заспівають півні. Саме так і сталося. Ці три страшні зречення були «анульовані» лише після вознесіння Ісуса Христа, який наділив Петра пастирською владою. Від цього моменту й почалася проповідницька діяльність Петра в країнах Сходу.

На відміну від апостола Петра, святий Павло не був знайомий із Ісусом Христом за життя й не був у числі  його перших дванадцятьох апостолів. За походженням він був із багатого римського роду, заробляв на життя тим, що виготовляв намети. Павло спочатку ненавидів перших християн, оскільки був відданий іудейській вірі, навіть брав участь в арештах християн у Єрусалимі та побитті первомученика Стефана. Одного разу він відправився в Дамаск з метою переслідування християн, але дорогою побачив чудесне світло з неба, від якого впав на землю й осліп. До того ж, за церковними переказами, тієї ж миті він почув голос з неба, який докоряв йому переслідуваннями Бога. Це був вирішальний момент у житті Павла. Зір йому повернув своїми молитвами християнин Ананія, і Павло прийняв хрещення та почав проповідувати християнство в Аравії, Дамаску тощо. Багато чудесних зцілень подарував він невіруючим язичникам.

«Постаті апостолів Петра і Павла завжди були особливими, адже це верховні апостоли, яких іменує Свята Церква, на них вона збудована. Якщо Ісус Христос – опора Церкви, то ці апостоли - її вірні пастирі. Через доручення Христове вони є в основі Церкви, а своєю працею служили їй, зміцнювали її дух і дарували любов. Як особистості,  ці апостоли були різними: і в психологічному плані, і в плані освіти тощо. Проте, вони завжди сповідували спільну місію – проголошення Божого Слова. Апостол Павло є відомий як великий місіонер, засновник багатьох громад,  який фактично заклав основи богослов’я, зокрема христоцентризму. Він завжди говорив про вірність Христові, прийняття Христа. У його вченні еклезіології  Церква розглядалася як єдиний організм, тіло Христове. Апостол Петро для  християн сьогодні є тим, хто оберігає місце Христа, він - основа Церкви правдивої, в лоні якої повинні єднатися віруючі.  Саме служіння апостола Петра – це інтерпретація еклезіології, яка є важливою під час екуменічного діалогу,  до якої спільно мають усі прийти християни», - о. Петро Баран, ЧНІ, голова Патріаршої комісії у справах монашества.

«Апостолів Петра і Павла об’єднала дещо відмінна традиція служінь. Апостол Петро, який був серед першопокликаних до служіння Господу, є  добрим прикладом того, як відбувалося духовне становлення людини, особистості. А ще -  смирення і покаяння визначають справжнє покликання християнина  перед Богом. Незважаючи на свою важливу роль серед учнів Ісуса, саме першоапостол Петро був найбільш підданий гріху гордині чи спокуси.  Після того, коли він відрікся від Христа тричі, протягом  цілого свого життя проживає покаяння, розкаяння, стає добрим прикладом того, як Господь визнає можливість людського навернення. Служіння апостола Петра показує нам, як біблійна наука, новозавітній канон не ідеалізують людську особистість. Біблія говорить при Христа як про боголюдину, але навіть першопокликаний апостол Петро є лише людиною, яка так само помиляється, як і всі люди, може не довіряти, може чинити невірно. Навернення апостола  Петра – дуже важлива категорія у спілкуванні з Христом. Апостол Петро як найбільш наближений до Ісуса, є прикладом того, як діє Боже провидіння, яким чином людська воля повинна підпорядкуватися волі божественній.

Апостол Павло в цьому контексті є дещо іншою людиною. На відміну від апостола Петра, рибалки, він уособлює інтелектуальну еліту свого середовища. Апостол Павло  був глибоким знавцем язичницької філософії, язичницьких творів, виступає передусім творцем вчення церковної науки.  Якщо розуміння глибинного принципу покаяння приніс нам вчинок апостола Петра, то апостол Павло формує вчення Церкви, її основні засади і соціальні форми буття церковного середовища.  Апостол Павло є актуальною та цікавою особистістю як місіонер і проповідник.  Його досвід донесення християнської традиції до широких суспільних верств є важливим і показовим. Тому вшанування цих апостолів, які отримали і змогли втілити у життя Христову науку, є одним із фундаментальних етапів в історії Церкви. І не випадково один із християнських престолів, Римський, особливо відзначає апостолів, що зазнали мучеництва власне на його теренах», - Василь Кметь, кандидат історичних наук, доцент історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка, релігієзнавцем, директор Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка.

І Петра, і Павла було схоплено за проповідницьку діяльність і страчено в 76 році. Проте, до сьогодні вони залишилися прикладом нетлінної віри, християнської сміливості, вірності обов’язку та сповідуванню любові для усіх християн.

Лідія Батіг

Джерело:   прес-служба Львівської архиєпархії

Воїни Христа Царя

10.07.2014р. Б. / Зцілення через спілкування

  Роздуми Над Словом Божим на четвер ХIV звичайного тижня, рік ІІ

  «Оздоровлюйте недужих» (Мт 10:8). В грецькому тексті слово «недужі» виражено словом «астхенУнтас», що також означає бути слабким духом, немічним; бідувати, потребувати. А оздоровлення  грецькою «тхерапЭутэ», також можна перекласти як «зцілювати, служити, поважати, піклуватися». 

Не всі з апостолів були професійними лікарями, не так ґрунтовно розумілися на медицині, але були послані Ісусом з такою місією. І у наш час не усе залежить від професійності лікарів, адже лікарі лише намагаються лікувати, як можуть, але зцілює тільки Господь. 

Так само і ми покликані до цієї місії. Можливо, це є трохи амбіційно називати нас «терапевтами душ», але коли ми служимо одне одному, співчуваємо чиємусь горю, підтримуємо у нужді, піклуємося про рідних, — ми насправді зцілюємо їхні серця. Бог від початку покликав людину жити у спільноті, у спілкуванні. «Не добре  бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут 2:18). «Двом ліпше, ніж одному… Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести.» (Проп 4:9-10). Церква — це «тіло, складене і надійно злучене всякими зв'язками… дає зріст тілові на розбудову самого себе в любові.» (Еф 4:16). У Бога немає випадковостей. Всі ми опинилися у певному місці проживання, місці праці, навчання, служіння, — там, де ми потрібні. Там є джерело нашого розвитку і можливість допомогти оточуючим. Свідченням віри, підтримкою, розрадою. Під час кожної такої «випадкової» зустрічі, можемо запитати Бога так: «Господи, покажи, як Ти хочеш, щоб я попіклувався про цю людину? Дозволь йому побачити у мені Тебе». Хто знає, що задумав Господь і як він може використати тебе для врятування душі цієї людини… 

Всі ми є членами одного тіла Христового, Його Церкви, і кожен із нас може привносити в тіло Христове щось своє, що необхідне для зростання іншої людини. «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре… з переповненого серця говорять його уста.» (Лк 6:45). Коли ми служимо ближнім — ми служимо Господу. 

«Даром прийняли, даром давайте» (Мт 10:8). Кожен може послугувати, ділитися даром, який має. (пор. 1Пет 4:10-11). Дар (або уміння) утішати, допомагати – один з дарів Святого Духа. (пор. Рим 12:8). «Прагніть (досягайте, бажайте, дбайте) про більші дари і я відкрию для вас кращу дорогу» (пор. 1Кор 12:31). 

Не залишайте ближнього без своєї братньої опіки, потіхи. Господь, у відповідь, потішить і вас.   

Джерело:   КІРІОС

09.07.2014р. Б. / Нотатки матері про важливе

Порівнювати речі, пов’язані із народженням і розвитком дитини, котрі зазвичай самі бувають предметом порівнянь, якось нелогічно. І це змушує не порівнювати, а пояснювати глибину, розкривати її зміст, і то найперше самій собі.

 

Не знаю більшого прикладу ніж пологи, той момент народження, в котрому найглибше і нерозривно поєднані біль та радість. Ба більше, вони супроводжують людину протягом усього її життя. 

Вагітність – у ній присутня частина вічності. Неперервність людського існування. Плоть від плоті. Але відчувши це фізично, на своєму, точніше у (!) своєму тілі – розумієш, що це зіткнення з певною містикою, таємницею, чудом на рівні матерії. 

Так, тепер я знаю напевно, що ми продовжуємося у своїх дітях. 

Особисто для мене незабутнім шокуючим моментом була перша УЗД, коли я побачила на моніторі 12-тижневу особу — з ручками і ніжками, найсправжнісіньку людину! Коли ще ззовні твоє тіло не подає жодних ознак зміни форми.

 

Потім вперше почула серцебиття малюка. 

Характер поштовхів уже визначив характер дитини. Уже там всередині мене жила маленька особистість.   

Народження дитини — це не лише досвід материнства, але й участь при самих коренях, початках зародження людського життя. Безпосередня участь в «експерименті» росту і розвитку людини. 

Після народження дитини сприймання всього, навіть дуже добре знайомих речей, відбувається наче вперше. Перший плач, перший погляд, перший дотик. З першої хвилини, ні — секунди (оскільки хвилина в такий момент — занадто багато) доведеться пережити все вперше. Тому здається й сам починаєш жити по-новому. Це досвід особистого другого народження — проте вже свідомого народження. 

Я не засуджую тих мам, котрі на початках у розмовах не розрізняють себе і дитини, починаючи кожне речення із займенника «ми». Особливо на перших порах після пологів. Плоть відділилася від плоті, але це «ми» звучить наче відлуння фантомного болю десь глибоко всередині, в утробі, котра торкається всесвіту. 

Ставши матір’ю, починаєш розуміти всю глибоку таємницю жінки, її сили і могутності, покликання. Можливість привести у цей світ людину — хіба існує чудо, котре здатне перевершити це? 

Будьте як діти — одна із християнських «умов» для досягнення блаженства, щастя. Бути чистими і світлими, готовими сприйняти цей світ, ввійти в нього, крихтами вбираючи в себе всі його радості і болі. 

Не знаю кращого індикатора щирості для дорослого, ніж дитина. З цікавістю спостерігаючи, як зрілі всезнаючі розумні люди підходять до немовляти, бачиш, як в одну мить вивітрюються всі їхні бонуси, набрані у цьому житті, як вони самі перетворюються в дитину, аби лиш удостоїтися посмішки маленького господаря цього вечора. І тут не пройде жодна фальш, підкуп чи обмін. 

Мене дитина виховує — вчить правильному спілкуванню з «хорошими» і «поганими», вчить розрізняти других від перших, вчить відчувати людей. 

Дітям притаманна та наївність, про котру ми забули — наївність у спілкуванні, у пізнанні світу, безпосередньої участі у всьому навколо. Лише згодом у дитини з’являться стереотипи, упередження, комплекси та гріхи. Тільки потім суспільство накладе на неї свій важкий відбиток. А спершу він, новонароджений, світле і чисте немовля, змінює цей світ своєю присутністю. 

Немає нічого дивного в тому, що багато дорослих не вміють спілкуватися з дітьми. І жодна книга, фільм чи порада тут не допоможе. Тому що потрібно спілкуватися не словами, а почуттями — серцем. І тоді з подивом виявляєш, як за дверима дитячої кімнати зникає власний тягар, як легкість буття кожною посмішкою дитини торкається твоєї загрубілої шкіри… 

Джерело:    КРЕДО

08.07.2014р. Б. / Голова Депрелігій закликав спецслужби, міжнародні організації та "УПЦ" (МП) зробити все для визволення священика УГКЦ з полону

Директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України Володимир Юшкевич звернувся до представників українських правоохоронних органів, спецслужб, представників міжнародних організацій із проханням зробити все можливе для визволення священика. Окремо він попросив керуючого Донецькою єпархією "Української" православної церкви, митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона допомогти порятунку священика.

«Як стало відомо, 4 липня у Донецьку зник секретар Ради Церков і релігійних організації Донецької області, священик Української Греко-Католицької Церкви Тихон Кульбака. За деякою інформацією, до його зникнення причетні члени терористичної організації «Донецька народна республіка». Перед цим отець неодноразово отримував погрози від проросійськи налаштованих активістів.

Таким чином порушуються основні права людини: право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу світогляду та віросповідання.

Звертаюся до представників українських правоохоронних органів, спецслужб, представників міжнародних організацій із проханням зробити все можливе для визволення священика. Окремо прошу керуючого Донецькою єпархією "Української" православної церкви, митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона допомогти порятунку священика», – йдеться у документі.

Джерело:   РІСУ

Воїни Христа Царя

08.07.2014р. Б. / Паломництво Мелітополь — Запоріжжя все ж таки відбудеться

Єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло заявив, що проща Мелітополь — Запоріжжя, не зважаючи на складну ситуацію на Сході України, все ж таки відбудеться.

 

«У зв'язку з ситуацією, що склалася в Україні, ми розуміємо всі труднощі та ризики проведення прощі з Мелітополя до Запоріжжя, але спробуємо зробити це», — повідомив у зверненні до священиків та вірних дієцезії владика Ян. 

«Будемо молитися, щоб Господь віддалив від нас всіляке зло, тому головний намір прощі хочемо виразити словами молитви «Даруй нам мир!»», — йдеться у зверненні. Під таким самим гаслом 3-4 серпня у Запоріжжі відбудеться дієцезіальний День молоді. 

«Хочемо глибше пізнати на чому базується правдивий мир між Богом і людьми, між людьми навзаєм, а також внутрішній мир людини», — зазначається у зверненні єпископа Яна Собіли. 

Проща має відбутися з 27 липня по 3 серпня. А 4 серпня єпископ-ординарій Станіслав Широкорадюк очолить Месу на Дні молоді. 

Джерело:   КРЕДО

07.07.2014р. Б. / Християнська байдужість приносить найбільше горя, — Папа

«Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я дам вам полегшення». Про ці слова Христа Папа Франциск говорив перед молитвою «Ангел Господній» у неділю 6 липня на площі Святого Петра у Ватикані. Святіший Отець закликав християн і самим приносити полегшення усім, хто потребує.

 

Папа зазначив, що коли Ісус промовляє ці слова, то має перед очима людей, яких щодня зустрічає на стежках Галилеї – простих, бідних, хворих, відкинених… Вони приходили «щоб почути Його слово, яке приносило надію». Та й Сам Ісус шукав втомлених і знесилених людей, називаючи їх вівцями без пастиря, «щоб звіщати їм Боже Царство, зцілити тіло й дух». А тепер взиває всіх до Себе, кажучи: «Прийдіть до мене», обіцяючи полегшення. 

«Це Ісусове запрошення, – сказав Наступник святого Петра, – простягається і до наших днів, щоб досягнути братів і сестер, пригноблених непевними умовами життя, важкими екзистенціальними ситуаціями, іноді позбавлених дійсних точок опори. В найбідніших країнах, але також на периферіях найбагатших країн, існує багато втомлених і обтяжених людей під нестерпним тягарем відкинення й байдужості. Байдужість, скільки ж то горя приносить потребуючим людська байдужість. А ще більше – християнська!». 

Папа зазначив, що багато людей існують за бортом суспільства, зазнаючи випробування нуждою, змушені втікати з батьківщини, рятуючи життя, багато носять на собі тягар економічної системи, яка визискує людину, який не бажає нести мала групка упривілейованих. «Кожному з цих дітей Небесного Отця Ісус повторює: “Прийдіть до мене всі”. Але Він це каже також і тим, які все мають, але серце їхнє порожнє», – зазначив Святіший Отець, наголошуючи, що Ісусове запрошення звернене до всіх, однак, особливим чином до тих, які найбільше страждають. 

«Ісус обіцяє дати всім полегшення, але також дає немовби заповідь: “Візьміть моє ярмо на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і смиренний серцем”, – вів далі Єпископ Риму. – У чому ж полягає це Господнє “ярмо”? У тому, щоб з братньою любов’ю брати на себе тягарі ближнього. Отримавши полегшення й утішення від Христа, ми покликані, у свою чергу, ставати полегшенням й утішенням для ближніх». А чинити це слід з наставленням лагідності і смирення, що не лише допомагає нам брати на себе тягар іншого, але також «не обтяжувати їх власним баченням, нашими судженнями й критиками». 

«Просімо Пресвяту Діву Марію, Яка своїм покровом покриває всіх втомлених і виснажених людей, щоб завдяки просвітленій вірі, засвідченій життям, також і ми могли ставати полегшенням для тих, які потребують допомоги, лагідності й надії», – підсумував Папа. 

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело:   КРЕДО 

06.07.2014р. Б. / Рабство: Бога, себе, світу чи диявола?

  Роздуми над Словом Божим на ХIV звичайну неділю, рік А 

Сьогоднішнє Євангеліє – багате на цікаві слова і таємничі вирази. Спробуємо розібратися в деяких з них. Свою мову Ісус розпочинає з прославлення Бога, це вказує на певну єрархію цінностей в Ісуса-людини. Оригінал українського перекладу «славлю» звучить як «освічуюсь в любові» до Тебе, Отче… Неможливо прославити Бога, не маючи до Нього любові. Неможливо без любові поставити Бога на перше місце і щиро прославити. 

Порівняння мудрих з немовлятами, завжди зводиться до сентенцій, що ті, хто надміру покладається на свої сили (мудрі) врешті решт програють тим, хто апріорі є залежними від інших (Бога) — немовлятам. Згадуються фарисеї та книжники, які були мудрими, але відкинули Христа, в той час як прості рибалки стали фундаментом Церкви. Все правильно, це так. Але давайте подивимося на цей текст у світлі 1Кор 13;11: «Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче».  

Є періоди нашої дитячості у вірі, коли Господь нам все відкриває Сам, нам треба лишень вдячно ковтати. Але наступають періоди, коли маємо поборотися за Боже Слово, яке так легко вже не відкривається. Ми можемо впасти в паніку: мені було так легко і ясно роздумувати над Святим Письмом, а зараз цього не можу. Можемо думати, що це регрес, але насправді — природа, природний процес дорослішання, коли Господь вряди-годи «таїть щось від нас».  Але це нормально, що ми виростаємо, стаємо мужами і тоді Господь, випробовуючи нашу вірність «втаїв Ти це від премудрих та розумних». 

Останні два вірша, здається, суперечать один одному. Спочатку Ісус запрошує всіх втомлених до себе, а потім говорить про ярмо, яке треба взяти, яке виявляється легким. 

Що таке ярмо? Це ознака рабства. Гал 5;1: «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу (ярмо) рабства не піддавайтеся знову». А Ісус нас запрошує в ярмо, в рабство? 

Згадаймо, що всі ці слова Ісус звертає до немовлят, яким Бог відкрив тайни, і повернімося до попереднього розділу послання. Гал 4;1: «Кажу бо: Доки спадкоємець малоліток (немовля), він нічим не відрізняється від слуги, хоч він і пан усього». 

Тепер давайте зберемо мозаїку з цих окремих і, здається, розрізнених пазлів Божого Слова.

Якщо ми не приймаємо ярмо Ісуса ми стаємо під ярмо світу, людей, диявола. 

Справжня свобода — це послух Богові, Боже ярмо. Чому мені треба підставити шию перед Ісусовим ярмом? Щоби не стати рабом світу, людей, себе чи диявола, чи всіх їх разом. Але також, щоби отримати спадщину. Послух Богові, стан ніби рабства є реальністю малолітнього спадкоємця. 

Джерело:    КРЕДО