14.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.3,11–16:  «Чому ви дивитесь на нас, немов би ми вчинили власною силою і (нашим) благочестям те, що оцей ходить?»

Ми часом захоплюємося іншими особами, їхнім життям чи їхніми вчинками, здібностями. Кожний із нас знає осіб, яких ми стараємось наслідувати і з яких беремо приклад. Однак маємо повсякчас усвідомлювати, що якою б людина не була, є хтось, Хто її обдарував, Хтось дав їй ці здібності й таланти. 

Так само і ми, які б не мали обдарування, досягнення, позитивні риси, але все це ми від Когось отримали. Тож погляньмо, який добрий і люблячий є Бог, які щедрі дари Він дав кожному з нас!

***

Йо.3,22-33:  «Йому треба рости, мені ж – маліти»

Слова Йоана Предтечі вказують на його місію: готувати народ до приходу Месії. Йоан був справжнім пророком – він не допускав, щоб людська увага зосереджувалася на ньому, своєю проповіддю і всім своїм буттям він вказував на Особу Господа, робив усе, щоб якомога більше людей Його пізнали. 

Подібно і в нашому житті: кожен з нас має якісь свої плани, прагнення, думки, наміри. Важливо не те, чи вони здійснюються, а те – чи вони співзвучні з Божою волею щодо нашого життя. Тому, окрім того, що маємо право мати свою думку, мусимо ще й завжди питати Бога: «Що є правдивим добром для мене й інших, яка Твоя воля?» А остаточна Божа воля – те, що Бог у своїй Божественній любові приготував для нас, і це – для нас найкраще.

Хай нашою життєвою позицією буде позиція Йоана: «Йому треба рости, мені ж – маліти», аби ми щоразу більше жили не своїми ідеями чи планами, а пробували пізнавати Божу волю, яка остаточно є найбільшим добром і найбільшою радістю для кожного з нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.04.2018р. Б. / Преподобної Марії Єгипетської

Преподобної Марії Єгипетської

Тропар, глас 3: Перше блуду всякого сповнена, а відтак невістою Христовою через покаяння стала ти, і, ангельське життя наслідуючи, бісів зброєю хреста погубила єси, тому й явилась ти невістою Царя, Маріє славна. 

Кондак, глас 4: Мороку гріха позбавившись, покаяння світлом озоривши серце своє, славна, прийшла ти до Христа і Його всенепорочну і святу Матір як молитвеницю милостиву привела єси, тому й прогрішень прощення осягла ти і з ангелами завжди радуєшся. 

В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи. 

Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: “Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!”

Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: “Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним!” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала: “Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!” 

А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати:

“Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. З цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. І тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися: 

«Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти!» Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: «Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!» А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами: «Молися, мати, за мене». За ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і в церкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 літ. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. Упродовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: «Господи, помилуй мене!»

Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе”. 

Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій. Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати. 

Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: “Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!”

Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: “Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене!” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як по суші, перейшла по хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова: “Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”. 

Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.3,1–8:  «Що ж маю, те тобі даю»

Бачимо, що цей бідний чоловік, кривий від лона матері, не міг дати собі ради сам, не міг працювати, тому його приносили до дверей храму, щоб він збирав милостиню. Він був упокорений своїм фізичним станом, бо залежав від інших людей, просив на прожиття… Апостол Петро, бачачи його фізичне каліцтво, не дає йому матеріальних речей, а дає щось значно більше. І не лише, як би це нам здавалося, що дає йому просто здоров’я, ні, дає те, чого він дійсно потребує. 

Ми часто просимо щось, звертаємось до Бога, і Він дає нам згідно з нашої нужди і потреби. Маємо також розуміти, що як Бог дає нам те, що нам правдиво потрібне для нашого добра, так і ми маємо давати людям щось більше, ніж лише матеріальне. Треба допомагати, звичайно, іншим людям і в матеріальних справах, але пам’ятати, що людина хоче більшого. Людина хоче Бога, спрагла за духовним життям, хоче жити у правді й мирі, то ж найголовніше стараймося «давати» людям Бога.

*** 

Йо.2,12-22:  «Зруйнуйте храм цей, а я його за три дні поставлю»

Знаємо, що Господь говорить не про храм як споруду, а про своє воскресення: люди Його вб’ють, але Він воскресне. Бачимо, що Ісус поступово відкривав цей спасительний Божий задум своїм учням. Бо, незважаючи на своє особливе покликання, вони були людьми, які мали свої страхи та слабкості. Тому потрібна була благодать Святого Духа, щоб вони зрозуміли й прийняли таку страшну подію. І навіть більше – потім і самі сміливо йшли на смерть, свідчачи про Радісну Новину. 

Погляньмо на наше життя. Як часто маємо страх навіть перед тими, що завдають нам якихось кривд, несправедливо до нас ставляться, ображають, обманюють, уже не кажучи про страх перед смертю за свою віру. Як нам непросто переносити щоденні труднощі! 

Але Святе Писання нам каже: «Хто з Христом не терпів, той з Христом не воскресне». Так само Господь деколи допускає, щоб ми переходили через терпіння, страждання, невигоди, труднощі, проблеми нашого життя, бо саме вони провадять нас до перемін, остаточно до переображення, до воскресення з Христом! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.04.2018р. Б. / Преп. і чудотв. Іпатія, єп. Гангрського

Преподобного і чудотворного Іпатія, єпископа Гангрського

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Іпатіє, дух твій.

Кондак, глас 1: Возсіяв єси в світі, святителю Іпатіє, просвічуючи чудесами тих, які вірно до тебе прибігають. Постраждавши ж до крові, мудрий, ще більше присвоївся єси Христові і ликуєш з ангелами на небесах, молячись за нас. Слава Богові, який укріпив тебе, слава Йому, увінчавшому Тебе, слава Йому, бо Він діє зцілення всім через тебе.

Святий Іпатій родом був з Киликії, а єпископом був в місті Гангрі, в Пафлагонії. Мінеї про нього оповідають, що він за часів імператора Констанція чудесним способом спалив величезного змія, що закрався до царської скарбниці. Святий велів розкласти на площі великий вогонь,тоді, помолившись, підійшов до змія, вложив йому в рот кінець свого жезла й Іменем Христа Спасителя наказав йому йти за ним, і так завів у вогонь.

Відомо, що святий Іпатій, разом з іншими святими отцями, брав участь у Нікейському соборі. Коли ж він повертався до Гангри, на нього напали аріяни, побили сильно і скинули з гори в прірву, а одна жінка каменем добила святого мученика. Тіло його сховали в купі соломи. Та злочин не вдалося затаїти, бо убивцю опанував диявол, і вона, б’ючи себе в груди каменем, прилюдно визнавала свій страшний гріх. Тіло знайшли і поховали, а Бог прославив його мощі багатьма чудами. Мученицьку смерть святий Іпатій прийняв у 325 р.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,38–43:  «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба й молитвах»

Ми чуємо дуже важливу річ для нас християн: заклик мати постійність. Зі свого життя бачимо скільки багато мали й маємо різних намірів, ідей, захоплень. Але бачимо, як не легко витримати в постійності. У духовному світі один із найважливіших чинників – це постійність. Може, не багато, може, невеликі кроки чи подвиги, але чинити їх стало і повсякчас. 

Читаємо з Діянь апостолів, що апостоли постійно перебували в апостольській науці, пізнавали про Бога, постійно перебували у спільноті. Отже, не самі лише пізнавали, а й ділились. Постійно взаємно обмінювались досвідом про Бога, який вони здобули. Коли в наше життя прийде постійність, результат неминуче виявиться у духовному житті, пізніше чи раніше. А як не буде постійності, годі сподіватись на якийсь результат.

***

Йо.3,1-15:  «Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух»

Коли подивимося на батьків і дітей, часто побачимо не тільки подібні фізичні риси, а й навіть те, що вони подібні характерами. Діти беруть від батьків багато, переймають людське. І це нормально й закономірно. Часто в стосунках одні з одними, коли говоримо про когось – Степан, Василь, Анна, Олена, – ми цю особу ідентифікуємо з її тілом. Але ж знаємо, що це лише фізичне тіло особи. Тілесно ми народжуємося від наших батьків, Господь же кличе нас, щоб ми народжувались і жили духовним життям – в Дусі, з Богом.

Саме тому маємо все більше пізнавати в собі духовний бік нашої особи. Розуміти, що наше тіло – це лише частина нашого буття. Є сфера нашого буття, яка, можливо, і не розвинута, і мало нам знайома, – це сфера нашого духа. Цю сферу маємо щораз більше пізнавати й відкривати. Коли будемо відкривати наше духовне «я», то будемо відкривати нашу здатність до життя в Дусі, до народження, до життя в Небесному Царстві.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.04.2018р. Б. / Преп. Йоана Ліствичника; Преп. Йоана Безмовника

Преподобного Йоана Ліствичника

Тропар, глас 4: Як драбину божественну, Йоане преподобний, знайшли ми чесноти твої божественні, які до небес возводять нас. Ти бо був чеснот уосіблення, тому моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 4: Господь істинно поставив тебе, наставниче, отче наш Йоане, на висоті повздержности, як зорю необлесну, яка освітлює всі краї землі. 

Святий Йоан народився в Палестині близько 525 р. Ще юнаком він подався до лаври на горі Синай, монахи якої дивували всіх надзвичайною суворістю життя. Тут він подвизався впродовж 19 років як учень боговгодного монаха Мартирія і досяг такої святости, що багато святих пустинників, навчені Божим Духом, провістили, що він стане ігуменом цієї лаври. 

Після смерти Мартирія святий Йоан провадив життя затворника в місцевості, що звалася Тола, і прожив тут в молитвах 40 років. Бог дав йому дар сліз, а пролив їх він стільки, що келію його ще довго після його смерти називали “сльозоточивою”. Коли до нього стали горнутися учні, він, щоб уникнути спокуси гордости, впродовж цілого року не промовив жодного слова. Бог наділив слугу свого силою чинити чуда, а браття впросили його, щоб став їх ігуменом. Упродовж чотирьох років він управляв монастирем, а потім повернувся назад до своєї келії, де, прославлений Богом, помер у глибокій старості близько 605 р. На прохання ігумена Раїтського монастиря Йоана, святий написав книгу, в якій описує способи, як християнин може поступово осягнути досконалість. Цю книгу він назвав “Ліствицею раю”, тобто драбиною, і звідси пішла його назва – Йоан Ліствичник. 

__________
У той самий день

Преподобного Йоана Безмовника

У 18 років святий Йоан покинув своє рідне місто Никополь, у Вірменії, покинув батька Енкратія, що був воєводою, і матір Євтимію й посвятився монашому життю при церкві Пресвятої Богородиці, яку сам своїм коштом побудував і при якій жив ще з іншими десятьма монахами. Коли йому виповнилося 28 років, святого поставили єпископом міста Колона, де він упродовж дев’яти років був душпастирем Божого стада. Однак серце тягнуло його в пустелю, і він, відвідуючи святі місця в Єрусалимі, гаряче просив Бога, щоб дозволив йому цілковито посвятитися служінню Богові на самоті. І тоді явилася йому зірка, за якою Бог велів йому йти, і яка привела його до лаври святого Сави. Тут три роки він виконував найтяжче служіння, потім два роки прислуговував хворим і лиш тоді зміг піти в пустельну келію. Ніхто не знав, що він є єпископом, і лиш в чудесний спосіб Господь об’явив те святому Саві, а той зберігав це у тайні. Щойно в кінці життя преподобного Йоана браття дізналися, що цей смиренний, тихий і мовчазний монах, якого називали “Безмовником”, бо, крім молитов, не говорив нічого, є єпископом. 

На п’ятдесятому році життя святий Йоан пішов разом зі святим Савою у пустелю Рува і там прожив шість років. І були це роки великих подвигів, молитов і постів, бо навіть хліба він не їв, а споживав лиш ярину. Якось, вийшовши з печери, заблукав і впав без сили на землю. Тоді явився ангел Господній і переніс його до печери. Через шість років він повернувся до лаври святого Сави, який помер на руках святого Йоана. Святий мав тоді вже 79 років, та, однак, не втомлювався у святих подвигах, а коли настали часи єресі, тоді він сміливо, з молодечим запалом боронив Христову віру. Святий Йоан помер і спочив у Бозі 558 р., на 104-му році свого життя. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,22–36:  «Оцього Ісуса Бог воскресив, – ми всі цьому свідки»

Апостоли, які отримали цей свій безпосередній досвід Бога, цю Добру вістку - Євангеліє, понесли її Вселеною. Куди б вони не приходили, вони навертали людей до Бога. Навертали, бо несли в собі цю певність і переконаність, бо були свідками чогось. І в нашому житті ми бачимо, що велике враження на нас справляє той, хто дає свідчення, свідчить про щось, що сталось у його житті. Ми одразу вловлюємо, коли хтось говорить з досвіду, свідчить те, що пережив. 

Наше завдання дуже просте, подібно до того завдання, що було в апостолів – досвідчити Бога, пізнати Бога, а потім цей досвід передавати іншим. Тому маємо самі пізнавати Господа щораз більше і глибше. Лише досвідчивши Господа, стаємо здатні це передавати іншим людям.

***

Йо.1,35-51:  «Ходіть та подивіться!» і «Прийди та подивися!»

Два рази в цьому євангельському читанні Христос звертається подібно: «Прийди!» Це запрошення стосується кожного з нас, хто у своєму житті намагається боротися зі своїми недоліками, вадами, проблемами, пристрастями, прагне пізнати себе. У якийсь момент нам, може, видається, що ми побороли наші пристрасті, пізнали себе, та знову, немов хвиля, накочується щось нове. Нагору виходять інші проблеми. 

Ми ніколи не зможемо самі себе повністю пізнати й не можемо бути певні за себе. Це спонукання Христа: «Ходіть та подивіться!» – означає запрошення прийти такими, як ми є, до Господа. Бо як Христос проходив через замкнені двері, так Він може пройти через замкнені двері нашої душі, через усі наші проблеми, кризи, труднощі, зранення… Прийти – й оздоровити нас! Тому маймо відвагу завжди приходити до Господа й будьмо певні: саме зустріч з Ним змінює кожного з нас! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.04.2018р. Б. / Преп. Марка, єп. Аретусійського, Кирила, диякона, та інших

Преподобного Марка, єпископа Аретусійського, Кирила, диякона, та інших

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 4: Просвітившись благодаттю істини, кінці землі світло і благочесно повчаєте, священномученики славнії, тому з вірою вас ублажаємо. 

Настали часи страшних переслідувань за імператора Юліяна Відступника, і полилася кров Христових вірних. Юліян немовби купався в крові християн, яких навіть власноручно убивав. Він наказував їх сотнями топити, розпинати на хресті і спалювати на вогні. Безбожник видав наказ, щоб усі поганські святині, які було зруйновано в часи Костянтина Великого, відбудовано коштом того, хто їх зруйнував. У місті Аретусії, наполовину поганському, єпископом був старець Марко, який у тому місті зруйнував поганську божницю, а на її місці поставив Божу церкву. Юліян наказав, щоб святий Марко, під страхом кари, побудував нову божницю або дав на її будову гроші, хоч добре знав, що єпископ нічого, крім одної одежини, не мав. А тут слід згадати, що задовго до цих подій, коли збунтовані воїни вбивали найближчих свояків Юліяна, то святий Марко врятував Юліянові і його братові життя, сховавши їх у церкві. 

Святий Марко, коли прийшов наказ платити поганам, заховався у селі. Однак погани почали брати на муки християн, аби довідатися, куди подівся єпископ. Тож старець добровільно повернувся до міста, а розлючений поганський натовп став з нього знущатися. Його водили по місті, били, волочили по болоті, кидали в збірники нечистот, виривали волосся з його голови і бороди і віддали його дітям, які кололи його тіло голками та паличками до писання, і нитками відрізали йому вуха. А потім намастили його тіло медом і в кошику повісили його надворі бджолам і осам на корм. Святий Марко молився Богу і тішився, що сподобився постраждати за Христа. Погани домагалися, щоб святий дав на будову божниці бодай один гріш, бо йшлося їм про те, щоб їхнє було зверху, але святий не дозволив християнам дати жодного гроша. І так у муках, молячись до Бога, навернув багатьох поган до Христової віри і віддав Богу свою душу 362 р. За те саме, тобто за зруйнування поганської божниці, погани замучили в Іліополі, в Ливані, диякона Кирила. Його били так жорстоко, що було видно нутрощі, а кровожерливі погани стали гіршими від диких звірів, бо живцем вирвали печінку з його тіла і з’їли. У тих муках святий Кирило віддав Богові свою душу.

У цей день свята Церква поминає всіх християн, які постраждали від Юліяна Відступника, і пам’ять яких не вшановує окремою службою. Число тих мучеників дуже і дуже велике. Гинули чоловіки, жінки і діти, їх жорстоко мучили, та все-таки Церква Христова перемогла, плюгавий Юліян загинув, а хрест поборов поганство. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,14–21:  «Я виллю мого Духа на всяке тіло»

Життєві обставини показують, що ми в одних ситуаціях можемо дати собі раду, в інших – не можемо. В одних ситуаціях тримаємося заповідей Божих, а в інших безпомічно падаємо. Скільки разів ми робили різні постанови, наміри щось змінити, досягнути, але бачимо, як нам це не є легко. А все тому, що часто ми уповаємо лише на себе, на свої сили й ще собі не усвідомили, що «без Бога – ні до порога». 

Без Божої помочі, без сповнення силою Духа Святого не можемо творити чогось доброго, чогось божественного. Тому завжди звертаймось до Господа, щоб давав нам Духа Святого, молімося, щоб сповняв нас Ним. І тоді в Бозі нічого не є неможливим. Бо ж Дух Святий сповнює людину силою і міццю до великих речей, які, на перший погляд, здавалися б неможливими.

***

Лк.24,12-35:  «Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас..?»

Бачимо, що подія воскресення так вплинула на всіх, що вони були приголомшені й повністю перейнялися тим, що сталося. Двоє учнів, які йшли до Емаусу, саме так емоційно це обговорювали. Що ж відбулося? Їхні емоції настільки «затуляли» їм очі, що вони не зуміли впізнати Христа, який прийшов до них. 

Як це подібно на кожного з нас! Коли стається якась подія в нашому житті, якась ситуація в Церкві, в суспільстві, тоді ми починаємо говорити: «Чи ти бачив, як то було, як це сталося, як він сказав, як він повівся?» Як емоційно ми це переживаємо! Саме тому ми не готові побачити Господа, який стоїть за тим. Дуже важливо придивитися й запитати себе: «Що цією подією, цією ситуацією Бог хотів сказати мені, Церкві?» Адже Бог промовляє до нас кожною ситуацією і кожною подією в нашому житті. Спробуймо вгамовувати наші емоції і вслухатися, що Бог говорить нам через це. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.04.2018р. Б. / Преп. Іларіона Нового; Св. Стефана Чудотворця; Св. мучч. Йони і Варахисія та тих, що з ними

Преподобного Іларіона Нового

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 1: Як сонце світле возсіявши, отці, пам’ять про вас серця вірних просвічує, пристрасті відганяючи і з темряви вириваючи. Цією ж пам’яттю, яку з вірою чистою ми звершуємо, покрийте нас і збережіть від спокус житейських, Іларіоне і Стефане всечеснії. 

В Малій Азії, поблизу Гелеспонту, в монастирі, що називався “Пеликат”, був ігуменом святий Іларіон, який, молодим вступивши до монастиря, засіяв тут усіма чеснотами, так, що Бог прославив його численними чудами. Він проганяв диявола, зцілював хворих, повертав зір сліпим та прославив Господа Бога ще багатьма іншими чудами. В часи Лева Копронима він переніс тяжкі муки, і врешті-решт у Великий четвер (близько 750 р.) його замучив голодом воєвода Лаханодракон. 

__________
У той самий день

Святого Стефана Чудотворця

Згідно з Часословом, святий Стефан був замучений разом зі святим Іларіоном. Знаємо, що був монахом, а згодом – ігуменом Триглійського монастиря. Постраждав за те, що почитав св. ікони, і помер після тяжких мук у вигнанні. 

__________
У той самий день

Святих мучеників Йони і Варахисія та тих, що з ними

Обидва святі мученики були персами і походили з села Яси. В часи переслідування християн за імператора Саворія пішли вони до села Вардіявох, де у в’язниці мучилося дев’ять християн: Занифа, Лазар, Маруфан, Нарсій, Ілля, Марис, Авив, Симверей і Сава. Тут вони разом з ними молилися і скріплювали в них віру Христову. За це їх схопили і привели на суд, після якого святих було передано на муки. Спочатку кати жорстоко побили святого Йону, а потім його нагого виволокли на лід, де він перемучився цілу ніч. Святого Варахисія припікали розпеченими бляхами, в його уста, вуха, очі і ніздрі заливали розтоплене олово, закували його в розпечені мідяні окови і повісили стрімголов у в’язниці. 

Наступного дня почалися нові муки. Святому Йоні відтяли пальці рук і ніг, здерли з голови шкіру з волоссям, обрізали язик і поливали смолою його тіло, а під кінець переламали йому кості, у тих муках він духом постійно молився до Бога. Тоді перерізали його надвоє і кинули в озеро. Варахисія волокли нагого по тернині, а потім залили йому в горло гарячу смолу, від чого святий мученик помер. Їх тіла, разом з тілами 9 мучеників, імена яких ми згадали, і яких замучено було на день швидше, тобто 27 березня, поховав побожний муж на ім’я Авдисот. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.1,12–17,21–26:  «Всі вони пильно й однодушно перебували на молитві»

Читаючи Євангеліє і твори Отців, Катехизм, ми для себе відкрили багато про Господа і це дуже важливо для нас. Але ще важливіше не тільки знати про Бога, але самому пізнавати Бога. А це відбувається лише в нашій молитві. 

Святе Євангеліє, твори Отців чи Катехизм – це розповідь когось про Господа, це їхній досвід Бога, який вони передають нам. Молитва – це місце, де ми самі з Ним зустрічаємось, де ми здобуваємо свій досвід Господа. Якщо молитва перебуває на гідному місці, цей досвід Бога ми будемо мати. Якщо ж ми занедбуємо молитву, скільки книжок ми б не читали, скільки не чули б лекцій на богословські теми, але ми будемо лише знати про Бога, але не знатимемо Його.

***

Йо.1,18-28:  «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, – Той об’явив»

Напевно, нам, християнам, до кінця годі усвідомити цю подію, яка сталася через народження Ісуса Христа. Бог являє себе людям. І те прагнення Бога, пошук Бога, який завжди був і є в кожній людині, може втамувати лише особиста зустріч з особою Христа. 

В особі Христа Бог показує себе, являє себе. Показує, яким Він був відвічно і який Він тепер. Тому особа Христа – єдина, яка нас провадить до Бога, показує Його нам. Якщо зустрічаємося з Христом – зустрічаємося з нашим Господом. І ми, як християни, мусимо усвідомлювати, що Бог нам подарував, що ми вже маємо, що ми отримали. Ми отримали самого Господа в людському тілі!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.04.2018р. Б. / Святої Матрони Солунської

Святої Матрони Солунської

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Матрона,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 5: Благочесно рабом Вседержителя ставши, злочестям вдадичиці не узалежнилася ти, чесна, а твердо витерпіла ти ув’язнення темничне і палючі рани і переставилась єси до Бога, мученице Матроно богомудра, молись за нас, які звершуємо пам’ять твою. 

Свята Матрона була невільницею жидівки Павтіли (Плаутиллі, Фатули), жінки воєводи міста Солуня. Як ревна християнка, Матрона пильно ходила до церкви, за що багато терпіла від в’їдливої жидівки. Якось жидівка запитала її, чому вона, замість жидівської божниці, пішла до церкви. “Тому, – відповіла свята Матрона, – що лишень у церкві перебуває Бог, той Бог, що покинув жидів через закаменілість їхніх сердець”. За слова ті жидівка тяжко побила Матрону і зв’язану кинула в темну пивницю. Наступного дня вона знайшла слугу Божу розв’язану, бо, за волею Божою, мотузка сама впали з її рук. Тоді жидівка наказала бити її немилосердно жилами і зв’язану залишила у в’язниці, а двері замкнула і запечатала. Однак через три дні знайшла святу Матрону знову розв’язану. 

Жиди, що зійшлися громадою, стали її так немилосердно бити палицями, що від їх рук свята мучениця померла. Тіло святої безбожниця-мучителька наказала викинути з вікна на вулицю. Були то часи, коли пан міг безкарно забити свого невільника. Тіло святої Матрони чесно поховали солунські християни, а Олександр, єпископ Солуня, побудував на її честь прекрасну церкву. Павтіла не уникнула кари, вже через кілька днів після смерти святої Матрони вона нагло загинула. Смерть її була страшна, вона впала під прес до витискання винограду, який цілком її розтрощив. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.04.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над святковим Апостолом та святом Воскресіння ГНІХ

Ді.1,1–8:  «Будете моїми свідками»

Все, що стається в бутті людства, житті кожного з нас, стається тому, що Бог любить кожну людину. Так і в події воскресення Господь хоче добра кожній людині, хоче, щоб ми стали учасниками життя вічного. Однак Він не тільки хоче, щоб ми були учасниками життя вічного, а й щоб були свідками цього вічного життя для інших людей. Усі ми одні для одних маємо бути свідками Бога. 

Кожен із нас час до часу переживає трудні хвилі, але одні одних маємо підтримувати й вказувати шлях до вічности. Наше покликання – свідчити про Бога, про воскреслого Ісуса Христа для кожної людини, яку Господь посилає у життя кожного з нас.

*** 

Воскресення Христове. Пасха

У часі Воскресення ми завершуємо спів Воскресного тропаря словами: «…і нам дарував життя вічне!» Ці слова повторюємо з року в рік, але чи ми віримо в те, що Господь нам ДАРУВАВ життя вічне? Що воно нам вже ПОДАРОВАНЕ, воно вже є наше? 

І тепер цей дар вічного життя ми маємо лише прийняти і ним жити. Якщо ми цього не зробили, то, напевно, головна причина в тому, що ми надто заглибилися в наші земні справи, проблеми, бажання, пошуки, здобутки... Що ми цілковито не усвідомлюємо того, що маємо найважливіший дар, який на нас чекає, – життя вічне. 

Вічне життя – це не лише той момент, який настає після смерті. Кожна молитва і читання Євангелія – це зустріч із Богом, кожне святе Причастя – це початок вічного життя, початок Божого Царства. І наша біда в тому, що ми цього не усвідомлюємо. Але якщо усвідомимо, то здобудемо здатність ставати учасниками Божого Царства не тільки в молитві чи в таїнствах Церкви – ставатимемо причасниками цього життя вічного кожної миті нашого життя. Якщо ми зустрічаємося з Богом, то вже стаємо причасниками цієї вічності, яка на всіх нас чекає і якою Бог вже нас обдарував.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

08.04.2018р. Б. / СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ; Собор святого архангела Гавриїла

СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ

“Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав,
і тим, що в гробах, життя дарував”
(Тропар Пасхи).

З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він, як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь, празників празник і торжество торжеств”. 

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і став первістком померлих”. 

Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона). 

Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас. 

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ

Празник Христового Воскресення у наших богослужбових книгах має такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю. Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить “перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю однорічного ягняти. Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи. 

Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерті. 

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7). 

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвійним святкуванням хресної і воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця. Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить “чотирнадцятники”. 

Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки. Він вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення. 

У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на противагу до тижня перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”. 

У збірнику церковних законів під назвою Апостольські постанови, які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень мук, а цей — це тиждень Воскресення, і треба слухати наук” (VIII, 33). 

Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі найбільш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні. 

Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світлого тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом прославимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66). 

ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ

З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. її авторство приписують великому богослову Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний. 

Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і стихирах канона виступає перед нами Христос як обіцяний Месія, як Бог у маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю, адом і гріхом. 

Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й унікальне явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багатство гарних поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів. Над глибоким змістом і поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з Христом, сьогодні прославляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її почування. 

Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять один могутній гимн радости на честь воскреслого Христа — новозавітньої Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів. “Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся торжеством, і друг друга обіймім! Промовмо: Браття — і тим, що ненавидять нас; простім усе з воскресенням і так заспіваймо: “Христос воскрес із мертвих… “. 

ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС

Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божества. Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син, то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони: “Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня після Його смерти наступило світле Воскресення. 

Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Євангеліє, часто покликуються на Христове Воскресення, як на найсильніший доказ правдивости науки Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними. 

Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскресення для щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40). 

ЦЕРКОВНО-ОБРЯДОВІ ЗВИЧАЇ ВЕЛИКОДНЯ

“Це день, що його створив Господь,возрадуємося і возвеселімося в нім”
(Прокімен Пасхи)

Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Деякі з тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші походять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та визнала своїми. 

Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 82). 

Далі хочемо вказати найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем. 

БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня після Його смерті. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку. Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший словами “після вечора суботи” (28,1), а другий словами “рано-вранці” (24,1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89). 

Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у неділю до Господнього гробу. Типик о. Дольницького зауважує, що під час обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембратович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут немає місця на виставлення святих Тайн”. 

Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих…“, — і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба. 

У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім” відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосуванням”. Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”. 

Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресення. 

Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Євангелії того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською, грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма народами. Коли припиняють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці, що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню. 

Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі зостаються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм Воскресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня). 

У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви, відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю. 

У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи” (Правило 20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі. 

Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом. 

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно після святої Літургії на церковному подвір’ї. 

Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на стріху хати. 

З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні крашанки й писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного крашанками чи писанками. 

Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкаралупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на Великдень. 

Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С. Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в IV-VI сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 106-107). 

У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення. 

Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч, щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською релігією вони були символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа. 

З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. “Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник, — нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с. 97).

__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”
 
__________
У той самий день

Собор святого архангела Гавриїла

Тропар, глас 4: Небесних воїнств архистратиги,* молимо вас завжди ми, недостойні,* щоб ви вашими молитвами огородили нас* покровом крил духовної вашої слави,* охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо:* Від бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил. 

Кондак, глас 8: Пресвітлої і чесної, і вседітельної, преневимовної і страшної Тройці славний служителю і молитвенику, Архистратиже, нині безперестанно моли, щоб ізбавились ми від всяких бід і мук, щоб звали ми тобі: радуйся, покрове для рабів твоїх. 

Свята Церква два рази на рік почитає пам’ять архангела Гавриїла, сьогодні і 13 липня. У ці дні велике число вірних збиралися на молитву, тому-то і називається цей празник Собор святого архангела Гавриїла. Архангел Гавриїл – один із сімох ангелів, що предстоять перед престолом Божим, і про яких згадує святий євангелист Йоан в Одкровенні: “Благодать вам і мир від того, хто єсть і хто був і хто приходить; і від сімох духів, які – перед престолом його” (1, 4). Згідно зі святими отцями, імена тих сімох духів такі: Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Уриїл, Салатиїл, Єгудиїл, Варахиїл. Вони – немовби найвищі урядники Божого престолу. І так, Михаїл є начальником небесних сил, це він з окликом: “Хто як Бог!” – скинув диявола з небес до пекла. Гавриїл, коли явився Захарії, батькові святого Йоана Хрестителя, у храмі єрусалимському, щоб провістити йому народження Йоана, сказав про себе так: “Я Гавриїл, що стою перед Богом, і мене послано з тобою говорити та принести тобі цю благовість” (Лк. 1, 19). Отож архангел Гавриїл є посланцем Божим, який благовістить найважливіші і найсвятіші вістки. 

У Старому Завіті він провістив пророкові Даниїлові прихід Месії і зруйнування святині (див. Дан. 8, 16-26; 9, 21-26). Гавриїл приніс Пречистій Діві благовість Її Богоматеринства і нашого відкуплення. Ім’я Гавриїл – означає “кріпкий у Бозі”. За словами святого Єроніма, архангел Гавриїл поставлений над битвами і змінами царств. Згідно з переданням, він мав звістити Пресвятій Богородиці Її успення і вознесення до неба. 

Ім’я Рафаїл – означає “лик Божий”. Це він супроводжував Товію і сам сказав: “Я – Рафаїл, один із сімох ангелів, що завжди стоять приявні (перед Богом) й мають доступ до Господньої слави” (Тов. 12, 15). Ім’я Уриїл – означає “просвітитель затемнених”; Салатиїл – “той, хто молиться за людей і спонукає їх до молитви”; Єгудиїл – “прославитель Бога і помічник трудівників”; Варахиїл – “звіститель Божого благословення”. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР