24.09.2011р. Б. / В’язниця для ангелів

 

Багато років поспіль, прогулюючись повз величний замоскворецький храм Климента Папи Римського, я, як і безліч інших, які кудись вічно поспішають аби викроїти собі хвилину для статечної прогулянки по стародавніх вуличках, зауважував напис, який став уже звичним: "книга врятувала храм". Бачив - і не дуже замислювався про те, що за ним стоїть. Власне, а про що замислюватися? У цій церкві, як і в багатьох інших, було книгосховище - завдяки цьому її і не зруйнували. Книгосховище - це все ж краще, ніж овочевий склад або льотне училище, це навіть відповідає суті храму, що вийшов із Слова, з книги ..

Але те, як це може бути насправді, я зрозумів тільки нещодавно, потрапивши в розташоване в храмі правдиве книгосховище. Вже не в Москві, у Львові. Костел святих Петра і Павла тільки недавно повернений Церкві та книги з нього ще не вивезені. Для бібліотеки все ще шукають місце, храм закритий і потрапив я туди тільки завдяки люб'язності його настоятеля, молодої людини, напевно, він незатишно відчуває себе в атмосфері нескінченних книжкових стелажів, що починаються з порогу храму і доходять до самого вівтаря.

Перше відчуття - ти опинився не в храмі, не в бібліотеці, а в якомусь ще невідомому просторі, відомому хіба що з казок про чарівників. Такою могла б бути бібліотека десь у Гогвортсі - височенні стелажі, розписи, скульптури, сяйво вівтаря ... Але опинившись вже всередині храму, розумієш, що став свідком трагедії, в якій немає місця казковим асоціаціям.

Дорогоцінні книжкові збірки гинуть на очах,знищуючи чудове оздоблення храму. Навряд чи можна було придумати щось більш бузувірське - змусити одні цінності знищувати інші. Ми досі любимо повторювати історії про "найбільш читаючу країну", про повагу до книги, але навряд чи можна знайти кращу ілюстрацію варварства – перетворити бібліотеку у вбивцю храмового оздоблення, а приміщення костелу - в руйнівника книг ...

 

Казка повільно перетворюється в фантасмагорію. Біля вівтаря догниває підшивка старих газет, що вирвалася із соціалістичного ладу "Rude pravo" - розповідає про черговий візит делегації Чехословацької компартії в Радянський Союз ... На хорах забутий номер "Комсомольської правди" нагадує про салюти і паради. І Сталін, непереможний Сталін, притулений до книжкових полиць, оглядає цю розруху і ангелів, ув’язнених в камерах стелажів ...

 

Віталій Портніков

За матеріалами www.svobodanews.ru

Джерело: Мандрівники Христа Царя

23.09.2011р. Б. / Греко-католики святкують 1000-ліття Софії Київської

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

 

«Ми сьогодні стоїмо у цьому храмі не як власники, але і не як гості. Ми є носіями і нащадками Володимирового Хрещення, а як Церква – прямою спадкоємицею і правонаступницею прадавньої Київської митрополії», - зазначив Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан (Дзюрах) у храмі Святої Софії у Києві, в рамках святкування його тисячоліття. 

 

«Так, Українська Церква, носить у своєму тілі рану поділу, яка спричинена втручанням зовнішніх чинників і нашими провинами. Ми, хоч роз’єднані, але, на щастя, не відчужені одне від одного», − наголосив владика. 

Говорячи про проблему поділу християн в Україні, владика Богдан сказав: «Ми просимо сьогодні прощення у Бога і братів за наші похибки й провини і прощаємо зі свого боку всіх, хто завдав нам вольно чи невольно кривду. Ми просимо у Господа благословення для нашого народу, дару Божественної мудрості для його духовних і державних провідників, а особливо – дару єдності для всіх дітей Володимирового Хрещення, для яких цей храм є рідною святинею», − наголосив Секретар Синоду Єпископів УГКЦ. 

Відтак Владика Йосиф (Мілян), Єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, від імені Блаженнішого Святослава відзначив подячними грамотами людей, які в особливий спосіб спричинилися до святкування 1000-літнього ювілею храму Святої Софії у Києві. Так, зокрема грамотами були відзначені В’ячеслав Корнієнко, Надія Нікітенко, Мирослав Откович та Неля Куковальська. 

У програмі святкування звучали духовні твори у виконанні хорів собору Воскресіння Христового та хору парафії Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. Після завершення програми у соборі Святої Софії урочистості продовжилися у мансарді Митрополичих палат, де запрошені гості мали нагоду оглянути виставку народного художника України Мирослава Отковича. 

Нагадаємо, 19 - 23 вересня відбувалось святкування 1000-літнього ювілею Святої Софії Київської. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

22.09.2011р. Б. / У Гошеві відзначатимуть 100-літній ювілей від заснування Згромадження

 

24-25 вересня відбудеться проща монашества УГКЦ до Гошева. У програмі прощі - перезахоронення с. Терези Теклі Юзефів, засновниці Згромадження сестер Пресвятої родини, нічні чування, Архиєрейська Божественна Літургія та Урочиста академія з нагоди 100-річчя заснування Згромадження.

 

 

Прес-служба Згромадження сестер Пресвятої родини

 

Додаток:

Текля Юзефів народилася в с.Новий Мартинів 1884 року. Коли дівчині виповнилося 16 років, померли її батьки і опікуном був о. Олександр Дикий, парох Мартинова. Почувши поклик Христа, Текля хотіла вступити до монастиря сестер василіанок, але її не прийняли, бо була неписьменна. Тоді вона вступила до Згромадження сестер святого Йосифа у Цеблові, в якому пробула один рік. Коли тяжко захворіла, о. Олександр сказав відійти від послушництва, щоб вилікуватися. З Цеблова поїхала до Жовкви і там лікувалася, перебуваючи під опікою отців василіан. Як Текля вилікувалася, о. Дикий порадив їй поїхати до Гошева і там заснувати монастир. У 1911 році вона приїхала до Гошева. До неї незабаром долучилися інші дівчата і Згромадження досить швидко зростало як чисельно, так і духовно. У 1913 році сестри вибрали назву для згромадження – Сестер Пресвятої родини. На початку другої більшовицької окупації с. Тереза Текля Юзефів відійшла у вічність.

 

Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

21 вересня 2008 року

Різдво Пресвятої Богородиці

• Коротка історія свята
• Про ікону празника
• Тропар та кондак
• Празничний Апостол
• Євангеліє
• Проповідь

Коротка історія

Церква не має звичаю святкувати день народження для землі Святих Божих, але їхній день народження для неба - день смерти. Виїмок становлять двоє найбільших Святих у Церкві: Пречиста Діва Марія і св. Іван Христитель. Ми святкуємо не тільки їхнє небесне, але й їхнє земне різдво. 

Св. Євангелія записала нам дуже мало подій із життя Преч. Діви Марії. Тут нічого нема сказано про Її різдво, про Її молоді літа чи про Її св. Успіння, ані навіть не подано імен Її праведних батьків. Звідки ми про це все знаємо? Знаємо про це з традиції Церкви та апокрифів. Апокрифи це такі книги, що оповідають нам про деякі події із життя Ісуса Христа чи Його Пресв. Матері, а про що не говорить св. Євангелія. Хоча св. Церква не приймає апокрифів за автентичні книги ані за певне історичне джерело то все таки вони містять багато дечого з традиції та вірувань первісної Церкви. 

Головне джерело вісток про життя Пресв. Богородиці це апокрифічна книга написана коло 170-180 року що зветься Протоєвангеліє Якова. Ця книга дала мотив до установлення таких празників: Зачаття св. Анни, Різдва Пресв. Богородиці, Введення в храм та свята в честь Якима й Анни. Звідси довідуємося про обставини різдва Преч. Діви Марії хто були її батьки та що вони звалися Яким і Анна. 

Празник Різдва Божої Матері у Східній Церкві належить до дуже старовинних Богородичних празників, хоча не можна точно означити часу, коли він появився. Про нього згадують св. Іван Золотоуст, св. Прокл, св. Єпіфан, св. Августин і св. Роман Сладкопівець. Палестинське передання каже, що св. Єлена (330), мати цісаря Костянтина, збудувала в Єрусалимі храм у честь Різдва Пресв. Богородиці. В п'ятому сторіччі про цей празник згадує Служебник папи Гелясія (492-496). 

Стихири і гимни на честь цього празника уложили патріярх Анатолій (449-458), Степан Єрусалимський (6 ст.), св. Андрій Критський і патріярх Сергій (7 в.) св. Іван Дамаскин і патріярх Герман (8 ст.) та св. Йосиф Студит (9 ст). Офіційне заведення цього празника у візантійському цісарстві приписують цісареві Маврикієві (582-602).

Про ікону

Люди народжуються в сім'ях, утворюючи довгу низку поколінь. Однак в очах Бога кожна особа є окремою, унікальною, неповторною. Народження кожної людини наперед визначене Богом у вічності. Тому, у певному сенсі, кожен живе у світі не з волі людини, ані не з волі крові, а з волі Божої (див. Йо. 1, 13). З цієї причини народження людини зображено на іконах з великою урочистістю, як явлення Божого плану.

Це особливо стосується різдва Богородиці. Вся сцена розвивається у священному просторі, немов у храмі. Символічне значення цього очевидне: Марія повинна стати домівкою Христа, і Він сам стане новим храмом. 

Унікальність народження Богоматері підкреслюється також типовим старозавітним мотивом: Анна - літня жінка, яка вважається неплідною. Отож, аби Марія прийшла на світ, потрібно було втручання Бога. Це далеке провіщення майбутнього народження Христа від Діви та Святого Духа. Також і сцена купання дитини, завжди присутня на зображеннях народження людини, одержує особливе значення. 

На іконі фігурують також жінки, які приносять дари. Цей мотив, можливо, запозичено з церемоніалу імператорського двору. У цьому можна побачити аналогію з іконою „Різдво Господнє”, на якій пастухи несуть дари. Кожна людина, яка приходить на світ, створена на образ Божий (див. Бут. 1, 26), тобто, як пояснюють Отці Церкви, на образ Христа. Тому народження Богоматері є участю у народженні Христа. Однак той факт, що дари несуть не безпосередньо Новонародженій, а її матері, дає підставу для іншого пояснення: це визнання з боку цих жінок, що Народжена належить до їх коліна, до їх народу, має право на визнання і виражає надію усіх. Народження означає надію, і матері завжди мають певного роду дар ясновидіння стосовно своїх дітей. Анна, сидячи на ліжку, дивиться удалечінь, немов хоче пророкувати, але відчуває себе ще зобов'язаною до мовчанки, мовчанки, сповненої очікування великих майбутніх подій.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4 : Різдво твоє, Богородице Діво, радість звістило всій вселенній, з тебе бо засяяло Сонце правди — Христос Бог наш. Він, розрушивши клятву, дав благословення і, ударемнивши смерть, дарував нам життя вічне. 

Слава, і нині: Кондак, глас 4: Йоаким і Анна з неслави бездітности і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста, у святім різдві твоїм. Його празнують люди твої, з провини прогрішень ізбавле­ні, як кличуть до тебе: Неплідна родить Богородицю і кормительку життя нашого.

Послання святого апостола Павла до Филип'ян 2, 5-11

Браття, плекайте ті самі гадки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, бувши в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, але применшив Себе Самого, прийнявши вид слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив Себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної. Тому й Бог Його вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі і під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.

Євангеліє від Луки 10, 38-42; 11, 27-28

В той час увійшов Ісус в одне село, і одна жінка, на ім'я Марта, прийняла Його в свій дім. А в неї була сестра, що звалась Марія, що і сівши у ніг Ісусових, слухала слова Його. А Марта клопоталась великою послугою і, станувши, сказала: Господи, чи не зважаєш, що сестра моя одну мене зоставила служити? Скажи отже їй, щоб мені помогла. І відповівши, Ісус сказав їй: Марто, Марто, ти журишся і клопочешся про многе. А одне є на потребу. Марія ж вибрала добру часть, що не відніметься від неї. І сталося, як Він це говорив, одна жінка, піднявши голос з народу, сказала Йому. Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди що Тебе кормили. Він же сказав: Отож блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають його.

Проповідь

«Із слова починається людина,
із мови починається мій рід»
(Ніна Рій, 14 років)

Слава Ісусу Христу!

«...І якась жінка, Марта на ім'я, прийняла Його у свій дім...» (Лк. 10, 38). Ця Євангельська розповідь спонукає нас, дорогі браття і сестри, в цей світлий празник Різдва Богородиці застановитися над історією Слова-Логоса.

Святкуючи Богородичний празник, Церква піснеспівами кличе: «Радійте, Якиме і Анно, радійте, бо від неплідної ро­диться Причина нашої радості і спасіння», адже цією жінкою, яка приймає Христа у «свій дім» є Марія - це вона, Богородиця, що має стати домівкою Христа, вмістилищем невмістимого Бога, і Він сам стане новим храмом. Все це станеться через втручання Бога, так що неплідна і похила віком її народить. Пізніше на пропозицію Бога з уст Марії буде відповідь «Так», і це початок нашого спасіння «бо слово стало тілом і оселилося між нами і ми славу його бачили...» (Ів. 1, 14). Сучасники Христа, захоплені Його славою і проповіддю, «сідали в ногах», «підносили голос споміж народу», виявляючи своє признання: «Щасливе лоно, що Тебе носило і груди, що Тебе кормили» (Лк. 11, 27), а відповідь Христа звучить на всі віки: «Блаженні ті, що слухають Слово Боже і зберігають його» (Лк. 11, 28).

Нашу особливу увагу в храмі привертають намісні ікони на іконостасі: Богородиця, тримаючи малого Ісуса на колінах або на руці, правою рукою вказує на Божого Сина, Котрий правою рукою благословляє, а лівою тримає сувій - вказівку на своє вчення, яке кожен із нас повинен приймати, слухати і втілювати його у життя. День Різдва, це не тільки день застанови над минулим, теперішнім і майбутнім — це День Надії!

Дорогі діти Марії! Ви – Надія Церкви!

Дорога молоде, ви надія ваших батьків, які ваше серце добром наливають. Бо добре серце – це заслуга і Богородиці. Це вона Мати в Україні ще оспівана Шевченком: «Молилася, турбувалася, день і ніч не спала, своїх діточок непевних звичаю навчала». Не потопчімо перл науки батька-матері, які будували нас на фундаменті Слова Божого, де б ми не були: на Батьківщині чи в розсіянні сущі. За десять років державотворення ми багато здобули і, в той же час, вислуховуємо нарікання на втрати, в своїй більшості, матеріальні, не зауважуючи суттєвого, згідно слів Григорія Сковороди: «Найбільша втрата - це втрата часу!».

Дорогі браття і сестри! Зараз дорогий для нас час становлення, час, коли від кожного з нас залежить чи наше суспільство відродить ті християнські і національні цінності, які притаманні нашому народові. Нехай кожен з нас, хто володіє пером, пензлем чи словом творить нового українця-християнина.

Пресвята Богородиця, Мати Слова Божого, вчини, щоб плоди нашого життя були благословенні, дай ласку слухання, дай ласку слова, яким би ми будували, а не руйнували, такого слова, від якого стає тепліше і світліше. Амінь.

о. Михайло Николин
"Сівач", вересень 2001 Ч. 9 (22) рік 3

Для створення сторінки використано такі видання:

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".

А також ікону Різдва Пресвятої Богородиці.


Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

19.09.2011р. Б. / Римо-католицький священик: “Коли я чую про принципові заяви комуністів-безбожників, що ратують про Православ'я, я виповнююсь глибоким смутком”

 

У Севастополі місцева влада протягом вже другого десятиліття блокує повернення місцевій римо-католицькій громаді приміщення колишнього костелу. Місто, на території якого колись загинув мученицькою смертю Папа Климент І (на честь якого названо храм), де існує давня традиція співіснування різних конфесій і релігій, тепер є осередком релігійної нетерпимості. І таким його роблять не привітні мешканці, а представники влади.

 

Боротьба за відібраний комуністами католицький храм — це, по суті, боротьба за право називати Севастополь поліконфесійним містом, вважають місцеві римо-католики. Що дає підстави настоятелеві громади, о. Юрієві ЗІМІНСЬКОМУ, сподіватися на позитивний результат у битві з депутатами, а також яким він бачить католицизм в найближче десятиліття — священик розповів кореспондентові РІСУ.

 

В оточенні

— Отче Юрію, Ви на ділі знаєте, що означає православно-католицький діалог при домінуванні радикального Православ'я. Чим унікальний екуменічний досвід у Севастополі?

 

— Мій рідний дім - у місті Хмельницькому, колишня вулиця Калініна, 6. На Калініна, 4 жила сім'я голови православної парафії, на Калініна, 7 — сім'я члена синагоги. Трохи далі — молитовний будинок євангельських християн-баптистів (ми їх називали «штундою»). Ну і, звичайно, все це було вкраплено у радянське — десь безбожне, десь язичницьке, десь сміливе, десь перелякане — суспільство. Я виріс у цьому. Я не боюся ні православних віруючих, ні протестантів, ні юдеїв, ні язичників, ні безбожників, оскільки з самого народження вони були складовою частиною мого життя.

 

Далі я поїхав на схід України, був першим післявоєнним настоятелем у Харкові, як і у всіх семи східноукраїнських областях. З Божою допомогою мені вдалося відродити парафії РКЦ в Бєлгороді й Курську - це вже Західна Росія. Питання ж сусідства православних, католиків і протестантів — це питання, по суті, сусідства християн, ближніх. Це реальність нашого життя.

 

Коли ж я потрапив у Севастополь, спочатку не зрозумів, де перебуваю. Севастополь завжди асоціювався для мене зі славою, героїзмом і чимось таким незвичайним (у людському сенсі). Місто, побачене зсередини, привело мене в стан шоку. Було багато фальші, відвертої брехні й у ідеології, і в політиці, й у поведінці.

 

— Для політики це, на жаль, можна вважати нормою. Але що тут є серцем релігійного життя?

— Мої колеги, брати-православні, моляться тільки за полеглих православних. Я все розумію, є канони, але будьте тоді чесні. Я бачу, що православні хочуть бути скрізь, дружити з усіма очільниками і можновладцями, вони «перші», «єдині», «неповторні». Я щиро радий, що можу молитися за всіх, і сила Католицької Церкви мені дана, щоб молитися за тих багатьох, хто полягли на цій землі: за невіруючих, за комуністів, які в той час були ідеологами ладу, за тих, хто йшли тисячами в самогубні атаки.

 

Друга оборона Севастополя виявилася, хочу сказати, не тією, якою нас так багато годували і про яку говорили стільки років. Ви можете собі уявити: рік 41-й і рік 2011-й — скільки років минуло, а Саратов (Валерій Саратов — колишній голова Севастопольської міської державної адміністрації (СМДА) з 2010 по 2011 рр. — А.Г.) був першим, хто у зв'язку з відкриттям музею на 35-й батареї позначив проблему Приморської армії. Її, а це 74 000 осіб, просто кинули гинути в Херсонесі. До чого я це все веду? Коли ми говоримо про християнство в Севастополі, ми відчуваємо багато печалі й смутку. Ніяка радикальність ніколи не буває об'єктивною, в кожній радикальності закладена помилка.

 

Я вірю в зміни серед православних єрархів. Причина моєї надії — православні хрещені християни не дуже воцерковлені й не особливо побожні. Я можу так говорити, оскільки сам ходжу по православних храмах і молюся про Боже благословення для них і на себе. Також молюся про благословення на вміння вести хоч якийсь діалог. Зараз же в цьому плані все сумно. І якщо все так буде продовжуватися, то будуть ще більші втрати - і в Божому, і в людському.

 

Саме в Севастополі я дізнався, що християни — це православні, а ми — католики. Я скажу більше. Кілька років тому кримський митрополит Лазар у виступі на одному з симпозіумів повідомив, що Климент Римський, Папа і священномученик, прибувши на заслання в Інкерман, застав тут добре організовану православну громаду. Це вже межує з фактичним маренням. Людина говорить фальш, свято в неї вірячи; бажане видається за дійсне. Я цим не здивований, це — наслідок ідеологічного спадщини радянського часу. Інформація про трагічну долю Приморської армії 70 років замовчувалась, за що дуже соромно.

 

Православна єрархія сприяє створенню міфів і фальші. Вона підіграє чиновникам, ідеологам, депутатам. Радіти, приміром, що комуністи займають «істинно православну позицію», — сумно. Погоджуватися з тим, що в Христовому храмі, яким є кожен католицький храм, і костел в Севастополі зокрема, не повинна тривати служба Божа (що робить православний клир) — у мене це не поміщається в голові. Чим завинили севастопольські католики? Фома Фомич Маккензі, виходець з давнього шотландського католицького роду, вважався католиком, коли отримав наказ облаштовувати цивільне поселення. Карл Костюшко, який зробив Херсонес Херсонесом, також католик. (Шукає газетну публікацію про роль католиків у розвитку Севастополя). Католики на рівних брали участь в історії Севастополя.

 

— Католицька громада міста підносить молитви Богові з 1994 року. Чим католицизм у православному оточенні відрізняється від католицизму взагалі?

— Скажу так: нам дана неординарна можливість зростати в богословської надії, надії Духа. Ця надія підтримується у нас, незважаючи ні на що. Інакше можна зірватися на неадекватну реакцію: нас ображають — ми ображаємо. Необов'язково бути агресивними, можна стати закритими, виткати навколо себе кокон. А життя? Виходить, що на вівтар в жертву приноситься саме життя, його радість, його сенс і повноцінність навіть у його земному антуражі.

Агресивне і радикальне православне духовенство, мої колеги, чи мої парафіяни, які стали в позу захисту — тут незрозуміло, хто більше втратить. Православні вже багато (в «технічному плані») втратили, ми ж ризикуємо втратити себе, вони себе не знайшли, а ми себе втратимо.

 

Біг навколо Храму

— Як Севастополь, так і Київ на початку XX століття пишалися значною кількістю (до 3 500 і до 13 відповідно) католиків, які впливали на суспільні процеси. Рецепт - у кількості вірних?

— В якості. І секрет Католицької Церкви полягає в якості. Проблеми ж починалися в нас тоді, коли губився рівень якості. Хоча кількісно Церква досягає півтора мільярда осіб, ми переживаємо аж ніяк не найкращі часи. Кількість вимагає згоди на певний примітив.

 

На цей момент спостерігається певний спад краси свідчення, особливо в Європі, хоча і не без яскравих винятків. Світовий День молоді щодо цього показовий. Російські телеканали, а за ними й наші, українські, перед початком візиту показували межі своїх можливостей у доведенні, скільки поганого Папу Бенедикта XVI очікує в Мадриді. Коли ж Папа прилетів і побачив, як іспанське місто саме по собі радісно і побожно зустрічає Главу Церкви, більше ні на російських, ні на українських каналах про День молоді не було ні слова. Здається, коли Папі добре, їм погано. І навпаки.

 

 

— У свідомості багатьох словосполучення «Севастополь» і «Католицизм» дає практично один і той же результат: конфлікт громади св. Климента і міської ради навколо відібраного багато років тому костелу. Як Ви боретеся з таким негативним іміджем?

— Ніяк не боремося. Ми взагалі не боремося, навіть за храм. Це слово в мене вилучено, я вже навоювався, війни достатньо. Ми вимагаємо повернути парафії наш храм. Ми вимагаємо реституцію костелу всіма доступними нам законними засобами: пікети міськради під час сесій, інформаційні намети з фотографіями храму 1912 і 1944 років. Скільки неймовірних речей ми дізналися за весь той час, коли щодня виставляли намет для збору підписів! Зрілі севастопольці, проживши десятиліття в місті, так і не зрозуміли, що ніби «дитячий» кінотеатр «Дружба» обсаджений по колу деревами, щоб ніколи не чиститись, з однією-єдиною метою — затулити «ширмою» три стіни костелу. А прибудований «намордник» їм говорив про кінотеатр. Мало хто спромігся проаналізувати архітектурну конфігурацію стін.

 

Ми часто молимося про благословення для чиновників і депутатів, про дари Духа для православних, наших братів-опонентів. І молимося за себе, щоб не зірватися на емоції, на образу.

 

— Член фракції «Комуністи Севастополя» Артем Мальцев висловлювався, що зв'язок історії міста саме з Православ'ям може бути достатнім аргументом, чому історична будівля в центрі Севастополя не має передаватися «агентам Ватикану», так би мовити. Очевидно, севастопольські власті не хочуть бачити місто мультикультурним і поліконфесійним. Чому?

— Через духовну незрілість. А де вони її візьмуть, якщо навіть батюшки, що їх окормлюють, незрілі? І скажу про безпринципність. Коли я чую про принципові заяви комуністів-безбожників, що ратують про Православ'я, я виповнююсь глибоким смутком. Якби ми в якийсь момент погодилися на пропозицію про викуп, якби в наш діалог увійшли гроші, не було жодного патріотичного чи духовно-церковного аргументу. Всі б мовчали. Найсумніше, що батюшки або не хочуть це помічати, або не розуміють всю глибину конфлікту в цих людях. Треба молитися, чекати і щось робити.

 

— Валерій Саратов, колишній глава СМДА, називав певну суму для викупу будівлі. Закон України «Про реституцію церковного майна» функціонує, враховуючи регіональну специфіку?

— До Саратова теж пропонували цей варіант. Деякі колишні депутати мені відверто говорили, що вся справа в грошах, вірніше, в будівлі в історичному центрі міста. Просто Саратов безальтернативно сприймав костел як господарський об'єкт, який не раз виставлявся на продаж. З 2011 року до його «вильоту» він тричі намагався знайти для будівлі покупця.

 

Ми не можемо погодитися на гроші, оскільки цей храм був побудований на викупленій у міста землі. Цю земельну ділянку подарував парафіянин храму. І сам храм був побудований на пожертвування не тільки севастопольських католиків. Пізніше вірні платили орендну плату за (вже) націоналізований храм. Коли комуністи зрозуміли, що католиків не «доб'ють», громаду позбавили, розстрілявши в 1936 році, настоятеля - отця Матвія Гудайтіса. В результаті репресій з 4 000 парафіян залишилося трохи менше ніж сотню. Коли кажуть, що Севастополь дорівнює Православ'ю, я не можу з цим погодитися. Севастополь — це продовження історії Херсонеса, але продовження не безпосереднє: в Херсонеса своя історія, в Севастополя — своя. Володимир у Херсонесі прийняв християнство, не Православ'я, яке з'явиться формально тільки через сто років. Київська Русь спілкувалася і з Заходом, і зі Сходом. Ділові питання та питання політики вирішувалися без урахування пізнішого розколу християнства.

 

Можете собі уявити - і Єрусалим, і Константинополь, і Олександрія, в принципі, забували, що це (розкол — А.Г.) таке, Московія ж продовжує про це пам'ятати. Причина цього в тому, що грецькі місіонери, приїжджаючи на наші землі з місією східного християнства, розповідали різні страшилки про так званих «латинників» і про те, наскільки поганий Папа. Я більше ніж упевнений, що інфекція злостивості й агресивності та, в першу чергу, інфекція страху перед Католицькою Церквою породжена була тоді, в XI-XII століттях, коли сюди з місією приїжджали священики і єпископи з Візантії. Їм потрібно було довести (в першу чергу самим собі), що розкол — це щось хороше. Це продовжується і в російському Православ’ї.

 

— Які надії щодо нового глави СМДА Володимира Яцуби?

— Ніякі, він — номенклатурник. Не хочу багато про нього думати, щоб потім не розчаровуватися. Наскільки його знаю я і мої знайомі, він звичайний представник бюрократичної прошарку. У церковно-державні питання, мені здається, він навіть не хоче вникати. Коли був губернатором Дніпропетровської області, виникало питання про захист католицького храму в Дніпропетровську. Бог - Суддя, тому більше про Яцубу говорити сенсу немає.

 

— Позиція УПЦ (МП) і УПЦ КП щодо Вашого питання досить передбачувана. Що Вам відомо про позицію севастопольських протестантів?

— Вони нас дуже підтримують. З севастопольськими протестантами у нас хороші людські стосунки. Ми, наприклад, підтримуємо одну п'ятдесятницьку церкву в соціальному проекті для матерів-одиначок. Ділимося продуктами, одягом. Якщо хтось проводить такий проект, то вони заміняють в цьому служінні нас, з великими обмеженнями по можливостях і навіть по площах. З «класичними» севастопольськими протестантами у нас немає ані тертя, ані напруг, винятковий позитив.

 

Нестандартне католицтво

— Ситуація з храмом у місті поставила Президента Януковича в явно незручне становище. З одного боку, є прагнення бути послідовним у реституції церковного майна, з іншого — перед парламентськими виборами необхідно не допустити падіння рейтингу ПР у "православному" Севастополі. Де слабкий цей гордіїв вузол?

— У принципі, все це — теорія. Вибори, рейтинги — це теорія, це припущення. А ось неповернений храм, який щодня і щовечора, вибачте, «обпаскуджується» в буквальному значенні цього слова, - то реальність. Кожен грам людських екскрементів лягає на совість чиновників СМДА, депутатів міськради і православних священиків, головним чином, на севастопольського благочинного  і митрополита Кримського і Сімферопольського. Екскременти навколо храму — це реальність, вівтарна незруйнована частина — це реальність, рейтинги і майбутні вибори — це теорія. Більше того, я впевнений, що якщо православні батюшки не схаменуться, якщо, окормлюючи своїх вірних, вони не змінять свої принципи і не внесуть духа істини, любові, вони переступлять межу, за якою починається момент гріха проти Святого Духа. Це моє переконання.

 

У вересні я збираюся нагадати, що ми — вихідці зі Старого Завіту. Піднімаючи ліву руку, я оголошу по всьому місту, в першу чергу СМДА, депутатам і православному духовенству, що кожен, хто дбає про неповернення храму, повинен буде вибирати між правдою і брехнею, здоров'ям і хворобою, життям і смертю, порятунком і прокляттям, в ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Інакше, сказавши практично все, ми будемо йти по колу і повторюватися.

 

— І останнє запитання. Що означає бути російськомовним католиком в Україні?

— Російськомовний католик — це один із елементів нашої життєвої реальності, все.

 

— Що диктує певні моделі існування, так?

— Ні, просто диктує нинішню реальність, нашу історію і наше сьогодення. Яким буде наше майбутнє? Ось це справжнє питання, про яке слід думати і молитися. Щоб елементи сьогоднішньої реальності, що йдуть корінням у вчорашню реальність, були здоровими і зрілими. Не можна вживати мову заради вживання мови. Не можна миритися з принципом «нехай буде тільки російська мова», він не тільки вузький, а й бездарно банальний. «Україна для українців» — це маленький кошмар, українське Deutschland űber alles, це ми вже проходили з радянським народом. Коли ми говоримо про російськомовних католиків, потрібно усвідомлювати, що такий католик — один із елементів життєвої реальності сьогоднішньої Україні. Ким він буде в майбутньому — цього я не знаю.

 

Розмовляв Олексій Гордєєв, вересень 2011 р

.

Джерела: RISU

                 

Мандрівники Христа Царя

18.09.2011р. Б. / Офіційний комунікат Синоду Єпископів УГКЦ

З 4 до 11 вересня в м. Куритиба (Бразилія) відбувся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, у якому, відповідно до норм церковного законодавства, взяли участь 34 єпископи з України, США, Канади, Австралії, країн Центральної та Західної Європи і Латинської Америки, в тому числі два єпископи-емерити. Запрошеним на Синод був рівно ж преп. о. Дмитро Григорак ЧСВВ, єпископ-номінант Бучацької єпархії.

Нагодою для проведення цього Священного Синоду саме у Бразилії стали два ювілеї: 120-річчя прибуття перших українських поселенців до цієї країни та 100-річчя служіння серед них Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Ієрархія УГКЦ з усього світу прибула до цієї латиноамериканської країни, щоб спільно з місцевою Єпархією святого Івана Хрестителя відсвяткувати ці ювілеї та подякувати Богові за опіку над нашим народом за весь цей час. Синодальні отці, беручи участь у святкуваннях та спілкуючись із вірними в різних парафіях Куритибської єпархії, з радістю ствердили, що, незважаючи на час та обставини, українці в Бразилії зберегли свою національну та церковну ідентичність. Ключову роль у цьому, на думку спостерігачів, відіграла УГКЦ. Водночас було зауважено, що необхідно застосовувати нові пастирські підходи, щоб підтримувати національну і церковну свідомість наших вірних, а особливо молоді. Корисним міг би бути, на думку владик, обмін прочанами та студентами між Україною та Бразилією, поширення відеоуроків з української мови в українських школах, які функціонують в місцях великого скупчення українців, передовсім у південних провінціях Бразилії, запровадження шкіл східнохристиянської духовності на базі парафій та чернечих спільнот УГКЦ в Бразилії.

На відкриття Священного Синоду єпископів прибули гості: Кардинал Раймундо Дамашено Асіз, Президент Єпископської Конференції Римо-Католицької Церкви у Бразилії; Владика Жозе Вітті, Архиєпископ Куритибської архидієцезії Римо-Католицької Церкви; Архиєпископ Йоан Боско Барбоса де Соуза, Президент Національної Єпископської Конференції Римо-Католицької Церкви у південному регіоні Бразилії; Владика Рафаель Бєнарскі, Єпископ-помічник Куритибської архиєдієцезії; Владика Єремія Ференц, Архиєпископ Української Автокефальної Православної Церкви Південної Америки в єдності з Константинопольським Патріархатом; о. Павло Юбель, представник Міждієцезіального церковного трибуналу Куритибської архидієцезії, а також п. Віторіо Сиротюк, голова Українсько-бразильської центральної репрезентації. Гості виступили з привітальним словом, висловлюючи радість з приводу проведення Синоду саме на теренах Бразилії та бажаючи благодаті Святого Духа для успішної синодальної праці. Від імені Синоду Єпископів Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, подякував гостям за зичливість і висловив побажання, щоб поглиблювалася співпраця між УГКЦ та бразильськими дієцезіями РКЦ і українськими громадськими організаціями, що діють на території Бразилії.

Перебіг Синоду

Безпосередньо перед Синодом Єпископів, з 31 серпня до 4 вересня, у м. Прудентополь (Бразилія) проходила V сесія Патріаршого Собору на тему богопосвяченого життя. Його делегати, представники церковних структур УГКЦ – єпископи, священики, богопосвячені особи і миряни з усього світу, роздумували над місцем і роллю богопосвячених оcіб у житті та посланництві Церкви. Ця подія стала для синодальних отців нагодою краще пізнати сучасний стан та потреби чернецтва нашої Церкви.

Офіційний акт відкриття Синоду Єпископів 2011 року відбувся 4 вересня у Прудентополі урочистою Архиєрейською Божественною Літургією, в якій взяли участь численні єпископи, священики, богопосвячені особи та миряни. У проповіді під час Літургії Блаженніший Святослав підкреслив важливість молитви за успішне проведення Синоду та нагадав, що суттю цього церковного зібрання пастирів Церкви є розпізнання ними Божої волі щодо ввіреної їм Церкви.

Робочі засідання Синоду розпочалися 5 вересня Молебнем до Святого Духа. У своїй програмній доповіді першого дня Синоду Блаженніший Святослав проаналізував сучасний стан розвитку УГКЦ та окреслив пріоритети на найближчі роки, відзначивши, що «первинним завданням Церкви є проголошувати Слово Боже і надавати якісну душпастирську опіку нашим вірним. Саме цій меті мають бути підпорядковані наші структурні реформи, розвиток нових екзархатів, єпархій і патріарший устрій». Глава УГКЦ висловив переконання, що найважливішою силою нашої Церкви у здійсненні цього завдання є її духовенство і монашество, та поділився своїм баченням щодо підготовки цих працівників у справі євангелізації. Він також звернув увагу на внутрішні та зовнішні загрози, які можуть стати перешкодою для Церкви у здійсненні її цілей. На закінчення своєї програмної доповіді Блаженніший Святослав закликав членів Синоду до співпраці у втіленні «Божого задуму щодо нашої Церкви».

Робота синодальних отців супроводжувалася особистою та літургійною молитвою. У день духовної застанови, який 8 вересня провів ієромонах Антоній Роїк, ЧСВВ, члени Синоду в розважанні над Божим Словом та в молитві просили благодаті Святого Духа, щоби своїми рішеннями чинити Господню волю. Щодня єпископи служили Божественну Літургію, під час якої визначені проповідники з-посеред учасників Синоду виголошували проповіді на актуальні церковні та духовні теми. За успішне проведення засідань молилися духовенство, чернецтво та миряни в усьому світі. Синодальні отці щиро дякують усьому Божому людові Української Греко-Католицької Церкви за цю молитовну підтримку та закликають до дальшої співпраці у розбудові Церкви в Україні та на поселеннях.

На завершення Синоду Єпископів УГКЦ його учасники відслужили 11 вересня, в неділю, Архиєрейську Святу Літургію в катедральному храмі Святого Івана Хрестителя у Куритибі, подякувававши Богові за Його опіку над своїм народом, особливо впродовж 120 років із часу прибуття перших мігрантів з України до Бразилії.

Головна тема Синоду – «Стратегія розвитку УГКЦ на період до 2020 року»
 

Доповідачами головної теми Синоду були Високопреосвященний Владика Стефан (Сорока), Митрополит Філадельфійський, та Преосвященний Владика Давид (Мотюк), Єпарх Едмонтонський, які очолювали дві Синодальні робочі групи з опрацювання Стратегії розвитку УГКЦ на період до 2020 року. Митрополит Стефан (Сорока) у своїй доповіді накреслив основні цілі у розвитку нашої Церкви, які слід осягнути за наступні десять років, та запросив єпископат «здійснити подорож відновлення під проводом Божої присутності, присутності Господа і Спаса Ісуса Христа посеред нас». Владика Давид (Мотюк) пригадав синодальним отцям основні етапи цієї важливої роботи, що є результатом тривалих роздумів і копіткої праці багатьох експертів, представників єпископату, духовенства, богопосвячених осіб та мирян УГКЦ.

Результатом цієї роботи стала прийнята Священним Синодом практична концепція під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Владики одностайно ствердили, що парафіяльна спільнота відіграє ключову роль у пробудженні, зростанні та дозріванні у вірі кожного члена Церкви. Тому в найближчі роки особлива увага єпископів буде скерована на парафіяльну спільноту.

У парафії, що є основною складовою частиною Церкви, повинна віддзеркалюватися самобутність УГКЦ та мають здійснюватися всі найважливіші завдання, які Христос ставить нині перед своєю Церквою. Доповідачі пригадали загальні характеристики УГКЦ, якими є: східнохристиянська спадщина; скерованість до особи; розвиток служіння як всередині церковної спільноти, так і поза нею; доступність – відкритість для всіх, хто шукає зустрічі з Богом. На думку синодальних отців, живою можна назвати ту парафію, в якій добре розвинені такі елементи: провід – душпастирі в сопричасті з єпархіальним єпископом та у співпраці з чернецтвом і мирянами; Літургія – вірні моляться Богу і зростають в благодаті; катехизація – вірні отримують знання про свою віру й Церкву та вміють застосовувати ці знання у щоденному житті; койнонія/сопричастя – вірні будують спільноту єдності в любові; дияконія – вірні йдуть, щоб служити всім без винятку потребуючим; місійність – вірні євангелізують інших, запрошують їх до життя в Христі. Взірцем та ідеалом такої християнської спільноти є перша спільнота Христових учнів у Єрусалимі, а дороговказом для неї є напутні слова Божественного Вчителя: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 18–20). У світлі прийнятої Стратегії ієрархи та душпастирі скеровуватимуть свою увагу як на практикуючих членів Церкви (щоб дедалі більше залучати їх до місії Церкви), так і на тих, хто з різних причин віддалився від Церкви чи ще взагалі не мав нагоди пізнати Ісуса Христа. Щоб роз’яснити всім душпастирям і вірним суть синодальних рішень та завдання, які стоятимуть перед Церквою найближчими роками, Глава Церкви, на основі синодальних напрацювань, незабаром опублікує окремий Пастирський лист.

Для втілення в життя прийнятої Стратегії розвитку УГКЦ на період до 2020 року Синод Єпископів визначив Робочу групу щодо її реалізації, яку очолив Преосвященний Владика Кен (Новаківський), Єпарх Нью-Вестмінстерський. А кожен єпархіальний єпископ ще призначить у своїй єпархії/екзархаті особу, яка увійде до складу Робочої групи та координуватиме втілення Стратегії УГКЦ в межах єпархії.

Важливою частиною Стратегії УГКЦ на період до 2020 року стане застосування для сьогоднішніх душпастирських потреб Церкви стародавньої практики катехуменату. Йдеться про поступове і системне впровадження в таїнства християнської віри дорослих, які бажають прилучитися до УГКЦ через Святі Таїнства християнського втаємничення, а також про  поглиблення віри охрещених членів Церкви, котрі свого часу не мали змоги пройти відповідну катехизацію. Синод Єпископів розглянув перші напрацювання Робочої групи, яку очолює с. Луїза Цюпа, СНДМ, та доручив Патріаршій катехитичній комісії та Патріаршій літургійній комісії розробити необхідні посібники та літургійні тексти.

Не меншу увагу синодальні отці приділили пропозиціям, що їх подали учасники V cесії Патріаршого Собору, присвяченої питанню богопосвячених осіб в житті та посланництві Церкви. Члени Синоду взяли до відома результати роботи Собору, висловили подяку секретаріатові, оргкомітетові, єпархіальним єпископам, духовенству та мирянам Куритибської єпархії за успішну підготовку та проведення Собору. Підсумком синодальних дискусій на цю тему стала низка рішень, покликаних сприяти відновленню богопосвяченого життя в УГКЦ. Йшлося, зокрема, про піднесення Комісії у справах монашества до патріаршого рівня, опрацювання цілісної стратегії розвитку чернецтва в Церкві, запровадження окремого предмету «Богослов’я богопосвяченого життя» в семінаріях та інших духовних навчальних закладах, більше залучення богопосвячених осіб до євангелізаційної та місійної діяльності тощо. Єпископи звернули увагу на важливість літургійної молитви в житті богопосвяченої особи, на необхідність всебічного виховання ченців і черниць, а також на роль старших осіб у чернечих спільнотах.  Моніторинг за виконанням рішень Синоду та напрацювань V сесії Патріаршого Собору на тему богопосвяченого життя владики доручили Патріаршій комісії у справах монашества.

Члени Синоду Єпископів також міркували над деякими питаннями канонічного та адміністративного характеру. Зокрема, обговорили проект нової редакції Партикулярного права УГКЦ, заслухали звіти про діяльність Патріаршої курії, комісій та відділів патріаршого рівня, а також звіти поодиноких синодальних комітетів. Цього року докладний звіт представили: Комітет у справах молоді, Комітет у справах мирян та Комітет суспільної справедливості та благодійної діяльності. На основі цих звітів були прийняті окремі рішення задля покращення діяльності Церкви в різних сферах душпастирського та суспільного служіння.

Єпископи УГКЦ надіслали привітання Святішому Отцеві Венедиктові XVI, високоповажній пані Дільмі Русеф, Президентові Бразилії; Кардиналові Раймундо Дамашено Асізу, Президенту Бразильської Єпископської Конференції; Кардиналові Горге Маріо Бергольо, Президентові Єпископської Конференції Аргентини; Архиєпископові Еустакіо Пастор Кукихо, Президентові Єпископської Конференції Парагваю; Єпископові Карлосу Колаці, Президентові Єпископської Конференції Уругваю; Єпископові Александро Гоічу Кармеліку, Президенту  Єпископської Конференції Чилі; Архиєпископові Убальдо Рамон Сантана Секері, Президенту Єпископської Конференції Венесуели; Архиєпископові Карлосу Агіяру Ретесу, Президенту Ради Єпископів Латинської Америки (CELAM), а також до українських православних єпископів Північної та Південної Америки.

Окремим листом єпископи звернулися до Президента України Віктора Януковича, в якому висловили своє занепокоєння з приводу неналежного функціонування судочинства в Україні, зазіхання на статус української мови, незахищеності прав українських емігрантів та їх родин, а також порушили питання оплати Церквами послуг за енергоносії.

Головною темою наступного Синоду Єпископів було обрано покликання мирян. У зв’язку з цим синодальні отці обговорили проект документа про покликання мирян у Церкві, а 2012 рік вирішили проголосити Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликанні мирян. Актуальність цієї теми зумовлена ще й тим, що наступного року буде відзначатися 50-ліття початку Другого Ватиканського Собору, який у своїх документах підкреслює загальне покликання до святості всіх членів Церкви та вказує на необхідність більш активного залучення мирян до різних сфер церковного життя. Єпископи  стверджували, що миряни УГКЦ загалом є відкриті до служіння в Церкві і потребують лише кращої організації та мудрого проводу з боку духовенства. Разом із тим буде звернено увагу на відповідну духовну підготовку мирян.

Синод Єпископів 2012 року вирішено провести в Канаді з нагоди 100-ліття прибуття туди першого єпископа для українців – блаженного Микити Будки.

Постанови Синоду Єпископів УГКЦ 2011 року

Секретаріат Синоду Єпископів УГКЦ

Джерело: www.ugcc.org.ua