21.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.13,1–10:  «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любові»

Усі ми створені на образ і подобу Божу, тому усі маємо подібні прагнення: бути любленими іншими та уникати зла. Може, ми маскуємо це наше прагнення, може, не маємо відваги це висловити, але нам важливо, коли хтось із дорогих і важливих для нас людей нам приділить увагу, свій час. І за тим криється наше прагнення любові. Ми хочемо чутись похваленими, цінними, за цим знову ж криється бажання бути любленими. 

Тож стараймось любити кожну людину, яку зустрічаємо на нашій життєвій дорозі. Бо коли ми когось любимо, то не лише виявляємо якусь чесноту. Бог є Любов і даруючи любов ми даруємо Бога кожній людині. Бо насправді ж за прагнення любові є прагненням кожної людини за Богом.

***

Мт.12,30-37:  «Виплекайте дерево добре, то й плід його добрий»

Знаємо, що коли ми доглядаємо рослини на городі, підживлюємо їх, то вони приносять добрі плоди. Якби ми щось посіяли навесні й цілковито його не доглядали, то бур’ян заглушив би ці рослини й не дав би їм змоги принести плід. 

Подібно з життям кожного з нас. Дуже важливо пильнувати свою душу, дбати про свій духовний стан. Коли будемо пильнувати себе, то неминуче будемо приносити плоди в нашому житті. 

Завжди пам’ятаймо, що не стільки треба змінювати обставини навколо себе, змінювати когось чи щось, як найважливіше змінювати себе. І коли будемо змінювати себе, тоді неминуче, я б сказав, навіть не докладаючи особливих зусиль, будемо приносити добрі та приємні плоди Господеві!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.07.2018р. Б. / Святого великомученика Прокопія

Святого великомученика Прокопія

Тропар, глас 8: Не від людей, а з небес прийнявши поклик,* Святий, батьківське безчестя і вірну службу залишив ти,* як другий Павло, наслідуючи Христа,* переніс ти багато мук і ран.* Нині ж обіцяний вінець прийняв, великомученику Прокопіє,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 2: Божественною ревністю до Христа запалений* і силою Хреста захищений,* вихваляння й сміливість ворогів подолав ти, Прокопіє,* і чесну Церкву підніс ти,* маючи міцну віру й просвічуючи нас. 

Джерела подають дві версії житія святого великомученика Прокопія. Згідно з першою, він був читцем при церкві в Єрусалимі (що звався тоді Елія Капитоліна), а згодом у Скитополі над Йорданом провадив ангельське життя. Він дав обіт жити в чистоті;своє тіло морив постом, лиш один раз на тиждень їв сухий xліб, і не знав іншого напою, крім води. Інші джерела, погоджуючись щодо місця й часу його мученицького подвигу, стверджують, що він був царським воєводою. Оминаючи ці відмінності, хоч Прокопій міг бути воєводою, а потім читцем, що в той час траплялося дуже часто, приступимо до опису житія святого, муки якого стали поштовхом до навернення багатьох, а жорстокістю своєю переважають усе, що дотепер читали. Святий Прокопій, власне, звався Неаній і народився він у Єрусалимі. Його батько Христофор був християнином, він помер, коли святий ще був малою дитиною, а мати Теодосія, закаменіла поганка, виховала сина в старих забобонах. А що рід їх належав до одного з найзнаменитіших, то молодий Неаній, закінчивши науку, перебував при дворі імператора Диоклетіяна. Той полюбив юнака, іменував його воєводою і послав до Олександрії мучити християн, бо саме почалося люте переслідування. Неаній багато чув про християн, знав, що вони дуже ревно тримаються своєї віри, що живуть побожно і чесно, однак наказ виконав і вирушив з військом у дорогу. 

Одної ночі, як оповідає передання, біля міста Апамії (в Сирії) налетіла страшна буря з землетрусом і громами. Нараз Неаній почув голос:“Неаніє, і ти ідеш проти мене?” Наляканий юнак побачив на небі перед собою світлий хрест, а голос говорив далі:“Я, що говорю до тебе, – Ісус Христос, Бог і Син Божий, який за тебе і за всіх дав себе розіп’яти на хресті, щоб спасти світ”. А коли хрест почав підніматися вгору, то Неаній почув іще слова:“Цим хресним знаменем долай ворогів своїх і мир мій буде з тобою!”

Видіння зникло, замовк голос з неба, благодать увійшла в серце Неанія – він став християнином. Прибувши до Скитополя, пізнав правди Христової віри, охрестився й отримав нове ім’я Прокопій, тобто дозрілий. Потай велів він зробити з золота та срібла хрест, такий, який бачив на небі, і завжди носив його під своєю одежею. Потім з військом своїм прибув до Єрусалиму, а оскільки агаряни саме тоді непокоїли місто, то Прокопій, гаряче помолившись та уповаючи на силу хреста, вдарив на ворога, розбив його, звільнив місто й увійшов до нього з військом, а всі вітали його як спасителя. У домі матері, коли та просила сина, щоб він приніс жертву божкам, Прокопій признався, що є християнином, розбив усіх золотих і срібних божків, а золото роздав бідним. Мати впала в нечувану злість і сама донесла імператорові, що син її став християнином. Диоклетіян був тоді в Антіохії і негайно дав наказ намісникові Палестини Юсту схопити й ув’язнити Прокопія, а тоді або змусити його зректися Христової віри, або віддати на муки. 

Юст сам подався до Єрусалиму, та коли всі намови не допомогли, він ув’язнив святого слугу Божого і доставив до Кесарії Палестинської, до своєї резиденції. Саме тут святого почали прилюдно мучити. Залізними гаками так шматували тіло, що воно відпадало цілими шматками. Деякі погани, дарма що закаменілі, навіть плакали. Почувши їх плач, святий Прокопій сказав:“Не плачте наді мною, а плачте над собою, над загибеллю душ своїх, бо якщо не навернетеся до Христової віри, всі загинете в пекельних муках”. 

Увечері Прокопія кинули до в’язниці, а наступного дня він став перед судом цілком здоровий, бо вночі явився йому Христос Спаситель і зцілив рани, а душу наповнив невимовною надією на вічну нагороду. Юст приписував усе чарам і велів відвести Прокопія до божниці, щоб там він склав жертву божкам, але ті самі впали на землю і розбилися, щойно святий став на поріг. І знову його кинули до в’язниці, а на сторожі стали два відділи війська зі своїми начальниками Антіохом і Никостратом. Усі ті вояки вночі припали до ніг святого і прийняли хрещення. Почувши про це, Юст наказав усіх вояків на очах святого Прокопія стяти мечем, а вони охоче прийняли смерть за Христову віру. Наступної ночі навернулося дванадцять найдостойніших жінок міста. Вони на суді сміливо визнали Христову віру, за що їх віддали на жорстокі муки:жінок били залізними прутами, ребра палили вогнем, відрізали груди, а під пахви клали розпечені залізні кулі. 

Посеред тих мук враз почувся голос:“Великий Бог християнський;і я віднині є Його слугинею!” Ці слова промовила Теодосія, мати святого Прокопія, якій Бог, за молитвами її сина, дав ласку пізнати правду. Юст умовляв її, щоб не губила себе, бо, як ми сказали, вона була знатного роду, а коли всі вмовляння не допомогли, велів кинути її до в’язниці, де вона разом з сином скріплювалася до дальшої боротьби і прийняла святе хрещення. 

Минула коротка, така спасительна для неї ніч і заяснів радісний день, коли вона мала дати остаточне свідчення віри у Христа Спасителя. Разом з іншими дванадцятьма жінками мученицями її поставили перед судом. Їх били по лиці, шматували залізом тіло, і врешті-решт усіх тринадцятьох, закованих в один ланцюг, вивезли за місто, де їм стяли голови. Після їх страти Прокопія віддали на нові муки. Кров спливала з нього під бичами, залізними гаками пошматували його лице, однак святий у тих муках ревно молився й усе переносив так стійко, що Юст, почуваючись безсилим, велів кинути його до в’язниці. Тієї ночі ангел Божий вразив мучителя;його знайшли неживим. І знову навернулося багато поган, вони приходили до св. Прокопія у в’язницю, приводили хворих, а він їх оздоровляв і навертав до Христової віри. І навіть тут, у в’язниці, він провадив дуже строге життя, молився, постив, приготовляв душу свою та просив Господа, щоб дозволив йому закінчити земний подвиг і стати перед небесним Божим престолом.

Замість Юста до Кесарії прибув новий староста на ім’я Флавіян. Він також став умовляти святого мученика, щоб той приніс жертву божкам, бодай про чуже око, і так спасе своє життя. Коли ж усі вмовляння не допомогли, мучитель наказав бити святого жилами, колоти тіло залізом, припікати боки і натирати рани сіллю. Усе його тіло було як одна суцільна рана, та дух не похитнувся, дух був сильний, погляд святого був спрямований угору, а серце надіялося на вічне життя. Флавіян велів принести вогонь і насипати в руки мученика кадило, а потім руки тримати над вогнем, щоб той від болю вкинув кадило до вогню, і тоді погани сказали б народові, що святий Прокопій приніс божкам жертву. Дві годині тримав мученик руку над вогнем, і вогонь той погас, а рука не задрижала – хитрість поганська була осоромлена. Тоді святому зв’язали руки і повісили за них на високому дереві, а до ніг прив’язали важкий тягар, так, що всі члени тіла вийшли з суглобів. Потім його кинули у вогонь, та вогонь погас і жоден волос на його голові не постраждав. Після всіх цих мук погани вирішили вбити святого Прокопія, бо інакше він наверне ціле місто;Флавіян наказав стяти його мечем. І так 8 липня 303 р. від меча впала голова святого Прокопія. Душа його царствує в небі. Тіло святого християни поховали вночі, а Бог прославив його мощі численними чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.11,8–22:  «Коли ж хто сперечатися хоче, – то ми такого звичаю не маємо, ані Церкви Божі»

Не раз ми чули слова, що в дискусії народжується істина. Це так і не так. Бо в дискусії, як би не було, кожен представляє свої переконання і свою правду, тому істина там не може народжуватись. У дискусії Істину хіба намагаються пізнати. А вона – одна й незмінна. 

Господь є Істиною і цю правду явив в особі Ісуса Христа, і цю правду ми маємо відкривати та пізнавати. Саме це для нас завжди важливо в нашому житті та в кожній нашій дискусії.

***

Мт.17,10-18:  «Роде невірний та розбещений»

Знаємо, що за Ісусом Христом ходили тисячі людей, але не всі з них отримали зцілення. На сторінках Євангелія не знаходимо аж так багато розповідей про осіб оздоровлених і зцілених. Так само і в теперішньому часі є багато людей віруючих, є багато тих, хто прагне називатися віруючим. Але чи справді ми є віруючими, чи справді покладаємося на Господа, чи довіряємо Йому, чи у своїх труднощах і проблемах уповаємо на Нього? Чи через нашу віру Господь може діяти в нашому житті? 

Чи не такі ж самі слова може сказати до нас Господь? О роде невірний! Коли бачимо, що нам бракує цієї віри та довіри до Господа, то робімо все, щоб у ній зростати. 

Віра не приходить в одну хвилю. Щоб безумовно довіряти Богові, у всьому покладатися на Нього, маємо зростати у вірі крок за кроком. Віра – це наші постійні зусилля, наша повсякчасна праця. Намагаймося, хай там якими будуть обставини нашого життя, усе більше покладатися на Господа і довіряти Йому!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2018р. Б. / Преп. Томи, що в Малеї, і Акакія, що в «Ліствиці»; Св. мучц. Киріякії

Преподобних Томи, що в Малеї, і Акакія, що в “Ліствиці”

Тропар святим, глас 1: Світила Богом явлені для світу,* і для монахів духовні зорі,* Тома – чудесами, Акакій – послухом,* засяяли світло.* Їх, як тих, які мають сміливість перед Богом* помагати молитвами в боротьбі, молимо,* щоб просили у Христа Бога* дарувати прощення прогрішень тим,* хто вшановує їхню святу пам’ять. 

Кондак Томи, глас 4: Великими подвигами мужньо прославився ти,* але божественною любов’ю запалився,* царя тлінного і всю земну красу зненавидів,* й оселився на горі Малейській,* з якої зійшов на небеса до Царя царів, Томо,* молися неустанно за всіх нас. 

Кондак Акакія, глас 2: Світ покинув ти і пішов за Христом ще з дитинства,* премудрий Акакіє преподобний,* і наслідуючи Його добровільне смирення,* подолав ти гордого мучителя.* Молись неустанно за всіх нас. 

Преподобний Тома був воїном. Він пізнав усю марноту світу, скинув з себе обладунки і надягнув монашу одежу. Відтоді хрест став його єдиною зброєю. Він відвідував у пустелі самітників і подивляв їх подвиги. А потім пішов, за проводом святого пророка Іллі, який йому явився, на гору Малея в Ликаонії. Там він почав провадити життя самітника, свідоме Бога, ангельське й чисте та сповнене каяття. Витримав довгу боротьбу зі спокусами й упокорив тіло духові, тобто отримав найбільшу перемогу. Бог скріплював його багатьма небесними видіннями і дав йому силу оздоровляти хворих, бо й перед людьми не затаїлося його святе життя, тому вони горнулися до нього, раді почути його науки й отримати його благословення. Поблизу печери святого, за його молитвами, почало бити джерело цілющої води. А коли Господь покликав його до себе, то й після смерти біля його гробу не припинялися чуда. Жив преподобний Тома у дев’ятому столітті. 

Про преподобного Акакія Йоан Ліствичник пише у своїй “Духовній драбині”, що той, молодий віком, був з одним монахом, який бив його немилосердно. Святий Йоан Саваїт одного разу побачив того юнака з побоями на тілі і дивувався його терпеливості й утішав його, що терпіння подасть плоди спасіння. Дев’ять років з найглибшим смиренням страждав преподобний Акакій, та, однак, не покинув злого монаха. Так святий і помер, давши найбільший приклад послуху та смирення, а Бог прославив його гріб численними чудами. 

__________
У той самий день

Святої мучениці Киріякії

У часи мучителя Диоклетіяна жив побожний муж Доротей, його жінка називалася Євсевія. Бог дав їм доньку, яку вони у святому хрещенні назвали Киріякія. Виховували її в благочесті й скромності, як усі батьки повинні виховувати своїх дочок. Та почалися переслідування християн. Їх усіх схопили і поставили перед судом, де жорстоко бичували, а потім Доротея і Євсевію відіслали до мучителя Уста в Митилину, а Киріякію – до імператора Максиміяна в Никомидію. Як закінчили свій земний подвиг її батьки – не знаємо. А свята дівиця перетерпіла в Никомидії найжорстокіші муки, після того її відіслали до Витинії, де старостою був страшний ворог християнства, мучитель Іларіон. І там також свята Киріякія перенесла тяжкі муки, а потім довго сиділа у в’язниці. 

Коли уряд у місті обійняв новий староста, то засудив святу дівицю на спалення. Але Бог явив свою силу, бо коли Киріякія стала молитися, упав такий рясний дощ, що погасив вогонь. Тоді святу мученицю кинули до диких звірів, але ті припали до її ніг і стали лизати. Ці чуда мучителі списували на чари, тоді староста наказав Киріякію стяти мечем. Свята мучениця вклякла на молитву, під час якої легко нахилила голову і вмерла, ще до удару меча. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,28–11,7:  «Не будьте причиною спокуси ні для юдеїв, ні для поган, ні для Божої Церкви»

У нашому житті бачимо, як часто ми одними особами зачаровані, а іншими розчаровані, а буває, що в тих, якими були зачаровані, пізніше розчаровуємось. Якщо у нашому житті поведінка і постава якихось людей, у свій час була важлива настільки для нас, то можемо навіть відпасти від Церкви, якщо розчаруємось поведінкою тих чи тих осіб. 

Водночас маємо бути свідомі, що наше життя, наші вчинки і наша поведінка для інших людей теж можуть бути настільки важливими. Бо нашим життям і нашими вчинками ми або проповідуємо Христа, або не проповідуємо. Нейтрального стану не буває. Іншим ми або вказуємо шлях до Бога, або шлях від Бога. Тож стараймось повсякчас бути дороговказами для всіх людей, жити за заповідями Божими і за Євангелієм.

***

Мт.16,24-28:  «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу?»

Ми постійно щось здобуваємо у своєму житті, чогось прагнемо, не минає й хвилі, щоб не вкладали в щось своїх зусиль і старань. Після здобуття одних вершин приходить бажання здобувати наступні – і так триває ціле наше життя. Господь про це каже дуже просто: що з того, що здобудете навіть цілий світ, навіть не щось одне чи друге, а цілий світ, якщо занапастите свою власну душу? 

Лиш погляньмо на своє життя й побачимо, скільки дорогоцінного часу, скільки талантів і зусиль ми вкладаємо в те чи інше. Потім врешті-решт лишаємо його й хочемо здобути ще щось, а в кінцевому підсумку залишимо все, бо нічого не зможемо забрати зі собою після своєї смерті. 

Тому важливо замислитися, скільки ми вкладаємо свого часу й талантів, щоб освятити і спасти свою душу. Живімо вже тут для Небесного Царства, щоб усі наші зусилля не були марними й ми не занапастили своєї душі! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.07.2018р. Б. / Преп. Сисоя Великого

Преподобного Сисоя Великого

Тропар, глас 2: Тілесні пристрасті приборкав ти стриманням,* розп’явся для світу, і в пустелі жив, відсікаючи всі похоті,* Ангелом земним і небесним чоловіком показав себе.* Тому тебе, як наставника монахів оспівуємо, Сісоє, отче наш, і просимо:* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 1: Ти звершував подвиг, немов Ангел на землі,* освітлюючи завжди чудами помисли вірних.* Тому тебе, Сісоє, з любов’ю вшановуємо. 

Преподобний Сисой був родом з Тиваїди. Вже в юному віці він став на дорогу самітницького життя, тривалий час подвизався у Скиті під керівництвом преподобного Макарія, та коли скитська пустеля стала заповнюватися монахами, тоді Сисой, почувши про смерть Антонія Великого, переправився через ріку Ніл і пішов у найглибшу пустелю, де колись здійснював духовні подвиги преподобний Антоній. Там він прожив близько 72 роки (356-428). 

Основою його духовного життя було смирення. “Будь покірний, зречися власної волі, зречися пустої журби й утіх світу – і напевно знайдеш мир”, – говорив він до своїх учнів, які невдовзі стали збиратися коло нього. Бог возвеличив святого ласкою творити чуда, однак він намагався приховувати свій дар. Коли одного разу преподобний Сисой воскресив сина убогого пастуха, то заборонив йому розповідати про це. Але Боже чудо ніколи не вдасться затаїти. Прийшли до святого три пустинножителі і запитали його, що мають робити, аби спастися від мук, які чекають на грішника. Бо лиш при самій думці про ті муки вони завмирають від страху. Святий Сисой відповів їм:“Признаюся вам, що в мене ніколи немає таких думок, бо гаряче уповаю на невимовне Боже милосердя. Але ви щасливі, бо часто думаєте про останні речі, а думка про них найпевніше оберігає від гріха. Що ж мені, бідному, що не думаю про це, робити? І тому-то так часто я грішу”. 

Його безнастанна молитва була така:“Господи Ісусе, не дай мені согрішити нині язиком своїм”. “Та, однак, я грішу ним”, – з жалем він додавав у своєму великому смиренні. 

Такою ж великою була його любов до всіх людей. Прийшов до нього одного разу монах і каже:“Отче, мене образив мій брат, і я мушу йому відімстити”. Святий відповів:“Добре, сину, роби, як знаєш, лишень помолімося разом”, – і, коли вклякли до молитви, святий став уголос промовляти:“Господи, не треба нам більше, щоб Ти опікав нас... ми самі будемо мститися на інших”. Монах, почувши ті слова, пізнав усю їх глибину, припав до ніг святого й сказав:“Отче, прощаю брату моєму, а тебе прошу, прости мій гріх!” 

“Нема чоловіка, до якого не приходили б спокуси, – і тоді легко впасти. Але в тому-то й штука, щоб, упавши в гріx, мати добру і сильну волю повстати з нього”, – говорив преподобний Сисой. 

“Отче, я согрішив!” – сказав до нього один монах. “То повстань з гріха”, – промовив святий. Через кілька днів приходить той самий монах і з жалем каже:“Отче, я знову впав у гріх!” “То знову повстань до життя і чесноти. І доти будеш повставати, доки добра воля не переможе спокуси. Тоді вже не впадеш більше!” 

Минуло багато літ і преподобний Сисой покинув далеку пустелю. Він поселився в ближній, у Писпер, на горі святого Антонія, а вже в глибокій старості святий перебрався до міста Клизми (в Єгипті, над Червоним морем). 

Коли надходив кінець його земного життя і монахи оточили його ложе, то побачили, що лице святого сяяло, а він голосно розмовляє з невидимими нікому особами. 

“З ким розмовляєш отче?” – питали його. 

“Ангели Божі прилетіли і я прошу, щоб мені дали хоч хвилинку на покаяння”. 

“Отче, – говорили учні, – ти ж каявся впродовж усього свого життя, ти молився, ти постами вмертвляв своє тіло, а життя твоє було таке чисте!” 

На це святий відповів:“Не знаю, чи навіть починав я у своєму житті каятися!” 

Потім його лице ставало щораз ясніше:це святі пророки, апостоли і багато ликів святих пустинників невидимо оточили його ложе, – і тихо вознеслась душа того, про якого годі було сказати навіть найбільш похвальне, бо діла його перевищили всі людські слова. Їх перелічив і винагородив один Бог. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,12–22:  «Не можете пити чаші Господньої і чаші бісівської»

У Євангелії ми бачимо радикалізм Ісуса Христа, коли Він говорить, що ми не можемо служити двом панам, бути трохи святим, а трохи грішним. Подібно і в цьому випадку. Господь вказує, що не можемо служити Богові і комусь чи чомусь іншому. А в нашому житті це якраз дуже часто присутнє. З одного боку, ми називаємо себе віруючими людьми, але водночас допускаємо багато нечесності, того, що не узгоджується із заповідями Господніми і з Євангелієм. 

Жити за заповідями Божими непросто. Але цього треба бажати і крок за кроком перемінюватись у цьому напрямі. І коли ми будемо прагнути життя у святості, відкидаючи все, що нас від нього віддаляє, як нам пропонує наш Господь, то рано чи пізно воно стане реальністю для нас!

***

Мт.16,20-24:  «Геть, сатано, від мене!»

Ми дуже рідко знаходимо в Євангелії слова категоричні, різкі, ствердні, які лунали з уст Ісуса Христа. Це саме один з тих випадків, коли Ісус дуже категоричний. Що більше, хвилю перед тим Ісус Христос вказував на апостола Петра як на того, хто буде тією скелею, на якій Він збудує свою Церкву. Однак уже через кілька євангельських рядків Господь виявляє інше ставлення до Петра, який приходить із доброю, з людського погляду, пропозицією. Та, однак, Ісус називає його сатаною. 

Бачимо, що Петро несвідомо відвертав Ісуса Христа від того, щоб чинити волю Отця. Саме тому Спаситель не боявся назвати його сатаною, бо знав, що в цю хвилину сатана промовляє через нього. Так і ми маємо вчитися з такою ж категоричністю завжди чинити Божу волю й відкидати все, що нас від цього відвертає. 

Початок і кінець у нашому житті – шукати й чинити Божу волю. Інколи вона буває приємною для нас, а в інший ситуації – важкою. Але наше завдання – не боятися, завжди йти за Богом і чинити Його волю!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.10,5–12:  «Коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав»

Будь-яке наше сьогоднішнє досягнення чи здобуток у духовному житті – це лише сьогоднішнє, яке ми маємо цієї миті. І потім знову мусимо остерігатися гріха й боротися зі спокусами. Бо кожну мить нашого життя ми маємо вибір. І те добре, що ми зробили вчора, нам не буде запорукою, що ми продовжимо так жити дальше. 

Завжди перед нами залишиться вибір. Тому ніколи не будьмо певні з того, що ми здобули і що маємо, а навпаки з усіх сил стараймося не впасти, повторювати щоденно свій вибір на користь праведного життя!

***

Мт.16,6-12:  «Бережіться закваски фарисейської і садукейської»

Ми два рази чуємо, що Христос просить берегтися фарисейської і садукейської науки. Фарисеї та садукеї були представниками двох потужних сект, які співіснували в ті часи, хоч їхні ідеології різнилися. Об’єднувало їх те, що і перші, і другі були певні в тому, що володіють істинним розумінням правд про Бога, і саме ця впевненість закривала їхні серця на слова Ісуса Христа. 

У нас дотепер є розуміння того, що значить «не бути фарисеєм» – тобто не вдавати перед іншими своєї праведності. Господь каже, щоб ми були або «гарячі, або холодні», але не «теплі», тобто не хоче, щоб ми будь-що вдавали. Коли маємо радісні пережиття, то треба такими ставати перед Господом і дякувати Йому. Якщо маємо труднощі, біди, невдачі, падіння, проблеми – також ставати перед Богом у цьому, каятись і визнавати, що ми це маємо тепер. Так, як хворий визнає свої недуги перед лікарем і не вдає, що він здоровий. 

Саме до цього закликає нас Господь: щоб ми не мали цієї фарисейської і садукейської закваски, але щоб ходили в правді перед Ним, не ховалися за маскою. Не біймося бути правдивими перед Богом, бо ж Він любить кожного з нас незалежно від того, чи ми святі, чи грішники!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.07.2018р. Б. / Св. Андрея, архиєп. Критського, Єрусалимлянина; Преп. Марти, матері св. Симеона Дивногорця

Святого Андрея, архиєпископа Критського, Єрусалимлянина

Тропар, глас 1: Христову церкву звеселив Ти,* сопілкою язика твого вміло оспівуючи;* всеоспівуваної Тройці славу всім показав ясно богослов’ям.* Тому тебе, що пояснюєш Божественні таємниці, оспівуємо,* Андреє, Пастирю Критський,* і величаємо пам’ять Твою,* Христа прославляючи дивного у святих своїх. 

Кондак, глас 2: Засурмивши голосно божественні радісні пісні,* став ти найсвітлішим світильником для світу,* сяючи світлом Тройці, Андреє преподобний.* Тому кличемо до Тебе:* неустанно молися за всіх нас. 

“Відколи почну плакати я про вчинки нещасного мого життя? Який початок положу я, Христе, для теперішнього ридання? Але як Милосердний, даруй мені відпущення гріхів”. Так починається великий, складений з двісті п’ятдесяти тропарів покаянний канон, який співаємо у четвер (а властиво, у середу ввечері) п’ятої неділі Великого посту, на “поклони”, і який, власне, й уклав святий Андрей, єпископ Критський. Його ще називають Єрусалимлянином, тому що перші подвиги свого святого життя він почав чинити в Єрусалимі. 

Народився святий у Дамаску, в багатій родині. Перші сім років свого життя святий Андрей був німий. І лиш тоді, коли він уперше приступив, разом зі своїми батьками, до святого Причастя, Бог відкрив його вуста – і дитина почала прославляти свого Спасителя. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять років, він вступив у Єрусалимі до монастиря святого Сави Освященного (його пам’ять вшановуємо 1 грудня). Святістю життя юнак звернув на себе увагу тодішнього управителя Єрусалимської Церкви Теодора (Єрусалим тоді був у руках магометан, тому Теодор не міг стати патріярхом). На Шостому Вселенському соборі в Царгороді (680 р.) святий Андрей був уже архидияконом і представляв на ньому Теодора. На Соборі він звернув на себе увагу всіх отців глибоким знанням Святого Письма і богослов’я. Після Собору, повернувшись до Єрусалиму, опікувався вбогими й упослідженими, яким служив, збирав для них милостиню і дбав про їхні душі. 

Невдовзі архидиякона Андрея покликали до Царгорода, де при церкві святої Софії він опікувався сиротами. За імператора Юстиніяна ІІ (685-711) святий став єпископом Криту. Тут і засяяло його життя, як ясна зоря святости, тут писав він свої прекрасні пісні, тут блаженний Андрей, сяяючи світлом Пресвятої Тройці, явився світу світилом, яснішим від сонця, тут звеличив своїми медоточивими вустами Матір Господа нашого Ісуса Христа, а також святих апостолів і мучеників. А коли сарацини взяли в облогу місто Друмеос на Криті, в якому перебував святитель Андрей, то Бог, за його молитвами, спас місто, бо вороги раптом у великому замішанні відступили від його стін. Бог дав йому владу виганяти бісів, а глибока мудрість святого і незвичайна любов до ближнього притягали до нього єретиків, яких він повертав у лоно Церкви і виводив на дорогу спасіння, якого поза Церквою нема і не може бути.

Близько 713 р. він повертався з Царгорода, куди їздив у справах Церкви. На острові Митилини святий Андрей захворів і сказав до тих, хто його супроводжував, що вже не побачить Криту. І справді, на сусідньому острові Ерис посеред молитви святий віддав Господеві свою чисту, повну чеснот і досконалости душу.

Що сказати про його Великий канон? Якщо є щось, що може зворушити найбільш закаменілу душу і витиснути сльози з очей, які ніколи не плакали, – то хіба що лиш цей канон. Уся злість гріха, уся нужда душі, що втратила Божу благодать, уся наша невдячність перед безконечно добрим Господом – усе тут оспівано. Бачимо всі добродійства Бога, Його безконечну любов, бачимо Його справедливість і кари, якими наказує гріх, бачимо, як тяжко, дуже тяжко, ми прогнівали Його – і біль проймає душу. Та серед того болю нам сяє хрест спасіння, надія прощення, джерело невимовної ласки та милосердя – і, залиті сльозами, припадаємо до стіп Спасителя в щирому розкаянні та жалю. Боже мій, Боже! Світ читає багато красно написаних книжок, славить людей, що їх писали, робить їх безсмертними. А як мало є, однак, таких, які читали канон святого Андрея. Якщо людський ум може написати щось хороше, щось піднесене, то одним з найпіднесеніших його плодів є цей канон. Христова Церква віками співає його, і ще віки минуть, а той канон завжди чинитиме видимі чуда, буде навертати окаянних і грішників, буде розбивати камінь, що лежить не на одному серці. Зуб часу скрушить пам’ятники найбільших мужів світу, та кожного року мільйони будуть розчулено співати:“Відколи почну плакати”, – і взиватимуть:“Преподобний отче Андреє Критський, моли Бога за нас!”

__________
У той самий день

Преподобної Марти, матері святого Симеона Дивногорця

Тропар, глас 4: Чистим життя і любов’ю до пречистої Божої Матері,* здобула Ти дар дітородження преславний,* світильника для світу дивного Симеона.* Тому тебе, Марто, як матір, що втішається дитям своїм,* піснями прославляємо. 

Кондак, глас 2: В молитвах стоячи перед Господом,* і пречистій Діві Богородиці приносячи оспівування і хвалу, Марто чесна,* породила ти священне дитя, Симеона Предивного,* світильника всесвітнього.* З ними молися завжди за всіх нас. 

Чиста душею, побожна, смиренна, тиха, що не шукала світу, а вся була віддана Богу, преподобна Марта з дитинства посвятила себе на службу Йому. Вона народилася і жила в Антіохії. У своєму серці бажала весь свій вік прожити в дівицтві, та, скорившись волі батьків, вийшла заміж. Побожна дівчина стала побожною жінкою, вона сповнювала свої обов’язки і молилася Богові, та з незвичайною ревністю духа молилася до святого Йоана Хрестителя. А коли готувалася стати матір’ю, то ві сні мала видіння святого Предтечі, який сказав, що Бог дасть їй “дивного сина”. Коли ж дитя народилося, назвали його Симеон. 

День і ніч думала Марта, що їй робити, аби дитина росла лишень на славу і службу Богові. Й одного разу вночі їй здалося, що вона на крилах піднімається вгору і несе на руках свою дитину, щоб пожертвувати її Богу. Вона зрозуміла значення того видіння:їй треба підноситися до Бога і віддалятися від світу, а за прикладом матері піде й дитина. Преподобна Марта ще більше молилася Богу, ще частіше ходила до церкви святого Предтечі і брала з собою малого Симеона, а дитя складало рученятка і невинними вустами вчилося призивати Ім’я Господнє. Якось вони обоє молилися в церкві святого Йоана, аж раптом затряслася земля, зрушилися стіни міста, майже вся Антіохія внаслідок землетрусу перетворилася в румовище, загинув патріярх, загинули десятки тисяч мешканців, загинув чоловік Марти під руїнами власного дому – а церква святого Предтечі стояла ціла, врятувавши життя матері і дитині. 

Марта стала вдовою, а маленький Симеон – сиріткою. Марта перебралася поближче до церкви і почала провадити самотнє життя. 

Кожну вільну хвилину вона перебувала на молитві в церкві, а вдома, сповнивши домашні обов’язки, навколішки молилася Богу;вставала й ночами, б’ючи земні поклони і благаючи допомоги в Бога для себе і для своєї дитини. У вільні хвилини шила білі одежі для тих, хто мав приймати святе хрещення, допомагала на похоронах убогих, відвідувала хворих та ув’язнених, ділилася останнім куснем тяжко заробленого хліба з бідними. 

І Бог винагородив угодні Йому діла матері, вчинивши ласку для її сина:він-бо вже на сьомому році життя зрікся світу, і весь посвятився служінню Богові, своєму Спасителю. Тепер син святої Марти всім відомий як святий Симеон Стовпник, Дивногорець, якого Бог за життя прославив незліченними чудами. Його пам’ять Христова Церква вшановує 24 травня. 

Преподобна Марта залишилася сама. Минали літа, а вона молилася до Бога, служила ближнім, постила і вмивала землю сльозами, коли чула, що син її стає щораз на вищий стовп, що його святість сяє ще яскравіше, що своєю молитвою він відкриває очі сліпим, а покладанням своєї руки очищає прокажених і проганяє бісів. І з певністю можна сказати, що це не були сльози гордости, самохвальства, були це сльози смиренної подяки Богові, що син її став гідним Його благодаті. Вона сама не раз і не два, коли навідувала свого сина, бачила біля стовпа сотні хворих, що просили в нього допомоги, і говорила:“Пам’ятай про свою неміч, мій сину, і будь смиренним перед Господом, бо сам від себе ти ніщо, а є лише знаряддям у Божих руках”. 

І щоразу вона поверталася до міста й покірно молилася в притворі храму. Коли до церкви йшли багаті жінки, то, за тодішнім злим звичаєм, слуги несли за ними крісла, а преподобна Марта була завжди навколішках, хоч її тіло було ослаблене й обезсилене постом. А коли люди часом просили її присісти під час довгого богослуження, то вона казала:“Не годиться сидіти в домі Божім, в якому святі таїнства сповняються;ангели з трепетом предстоять перед престолом Господа, а ми, грішні і нужденні, маємо сидіти в Його церкві?” За рік до смерти Господь звістив їй, коли покличе її до себе. Весь той рік преподобна перебула на молитві, а за кілька днів до смерти пішла відвідати свого сина Симеона. Всю ніч мама з сином перебули на спільній молитві та в розмові, й обоє знали, що це їхня остання зустріч на цій землі. Однак вони також знали, що розлука їх буде дуже коротка, бо знову зійдуться разом – але вже там, в небесних оселях. Вранці наступного дня преподобна Марта прийняла Найсвятіші Тайни і благословила сина своїм материнським благословенням. Дорогою до міста вона захворіла. Люди знали її і поважали її святе життя, тож відвезли хвору до Антіохії, в Дафнійське передмістя, де вона мешкала. І тут з ревною молитвою на вустах 5 липня 551 р. її чиста душа, вже не у видінні, а насправді, на крилах своїх чеснот піднеслась до свого Творця. 

Повна смирення аж до останньої хвилі життя, вона просила, щоб після смерти її тіло поховали там, де ховають бідних;однак її волі не було сповнено, тіло святої перенесли до стовпа її сина, на Дивну гору. Вночі, з молитвою на вустах, вірні витесали в скалі гріб, а наступного дня, серед великого здвигу народу, після Служби Божої поклали там тіло преподобної Марти. Бог прославив її гріб багатьма чудами. Передання розповідає, що святий Симеон одного разу серед нічної молитви побачив свою матір. Вона возносилася над гробом і тричі прославила Господа словами:“Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі”. Ці слова преподобний Симеон велів монахам співати на вечірніх. Згодом над її гробом вірні воздвигли величну церкву. А ще через якийсь час, там, у небі, зустрілися свята мати і її святий син, де Бог є їх винагородою, життям і повним щастям. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.9,13–18:  «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія»

Коли хтось для себе щось пізнає цінне й важливе, він неминуче хоче тоді ділитись цим з іншими. Це стосується і Євангелія. Саме тому, коли ми до кінця ще не пізнали для себе Євангелія і віри Христової як чогось цінного і важливого, то із-за того виникає криза проповідування. 

Якщо ми зрозуміємо важливість, яку має для нас Добра новина, то не зможемо не проповідувати. І тоді разом з апостолом Павлом ми зможемо сказати, що горе нам, коли ми не проповідуємо Євангеліє. Саме тому горе нам, якщо ми найперше самі цього не усвідомили, як також коли цього не застосовуємо у власному житті, тим паче коли цією Доброю Новиною - Євангелієм ми не ділимось з іншими!

***

Мт.16,1-6:  «Спокушаючи Його, просили, щоб показав їм знак з неба»

Господь постійно промовляє в нашому житті до кожного з нас, ми ж не дуже здатні почути Його. Ми, як правило, шукаємо якихось особливих знаків, спеціальних книжок, надзвичайних людей… За часів Ісуса Христа, люди також очікували чогось особливого від Нього. Тепер кожен із нас також очікує якогось особливого знаку чи події. 

Не раз ми шукаємо чогось надзвичайного, замість того щоб побачити Бога у звичайних обставинах свого життя. І саме тоді, коли ця звичайність перестає йти нормальним руслом, коли настає хвороба, смерть когось із близьких, – тоді приходить цей знак і ми інакше дивимося на життя. 

Стараймося в цій щоденності, буденності нашого життя зауважити багато знаків, які дає нам Господь, багато знамень, через які Він до нас промовляє. Не шукаймо особливих знаків, бо кожна хвилина нашого життя є знаком Божої любові до нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

16.07.2018р. Б. / Святого мученика Якинта; Св. Анатолія, патр. Царгородського

Святого мученика Якинта

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Якинт,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Дерево життя у душі своїй* – віру Твою, Христе, здобув Твій мученик,* чеснішу від Едемського раю.* І дерево змієвої омани зруйнував зі сміливістю духовно,* вінчаючись славою Твоєю, Многомилостивий. 

Святий Якинт був родом з Кесарії Кападокійської. У молодому віці його віддали на службу при царському дворі. Він був слугою імператора Траяна, стелив ліжко і прислуговував при столі. Одного разу Траян пішов разом з іншими придворними приносити своїм божкам жертви, а Якинт, який був християнином, замкнувся у своїй кімнаті і став голосно молитися. Підслухав це інший слуга і доніс імператорові, що Якинт є християнином. Траян наказав покликати юнака, тоді Якинту виповнилося двадцять років (інші джерела подають – дванадцять років). Святий слуга Христовий навіть чути не хотів про те, щоб зректися Ісуса Христа. Імператор велів його бити по лиці, кинути на землю, копати ногами, силоміць вкладати в уста м’ясо, жертвуване божкам, та святий мученик так затиснув зуби, що ніхто не міг їх розтулити. Потім, закованого в тяжкі кайдани, його кинули до в’язниці, а крім того, на ноги набили ще й колоду. Наступного дня на суді святий Якинт на всі запитання та погрози відповідав одним реченням:“Я християнин, і за Христа Спасителя мого готовий знести всі муки!” 

За це його жорстоко били, шматували залізом тіло, палили вогнем рани, а святий мученик лишень молився і своєю терпеливістю дивував мучителів. Імператор наказав його кинути до в’язниці і не давати нічого їсти, окрім м’яса з божниці. Впродовж 40 днів біля нього клали те м’ясо, однак святий навіть не торкнувся його. Одного дня темницю враз осяяло небесне світло – то ангел Господній прийшов утішити святого страждальця. Минуло 40 днів і імператор велів подати святому вже звичайну страву. Приходять сторожі до в’язниці, дивляться, а Якинт лежить неживий. Він помер з голоду, та не прогнівив Бога, не дав згіршення поганам, ані причини до пересудів, що з’їв жертвенне м’ясо, а отже, зрікся своєї віри. Траян наказав викинути тіло мученика за місто псам на пожирання. Воно лежало кілька днів неушкоджене, аж поки свояк святого Якинта, священик Тимотей, потай не забрав його. Він тримав святе тіло у себе вдома, клав перед ним світло і кожного дня палив кадило, а воно зовсім не розкладалося. Перед своєю смертю Тимотей передав святі мощі одній вдові. Тимчасом один побожний муж нараз осліп. Він став взивати до святого Якинта по допомогу і мав таке видіння:йому явився мученик і сказав, щоб протер свої очі оливою з лампи, що горить при мощах святого, а коли прозріє – нехай перевезе святі мощі до Кесарії Кападокійської. І так сталося. У Кесарії мощі поховано в тому домі, в якому святий Якинт народився.

__________
У той самий день

Во святих отця нашого Анатолія, патріярха Царгородського

У житіях святого Флавіяна та святого Ювеналія ми читали про те, як безбожний Діоскор підтримав єретика Євтихія і на лжесоборі в Ефесі (449 р.) наказав замучити патріярха Царгорода святого Флавіяна. Замість нього патріярхом став святий Анатолій, що досі був священиком в Олександрії. Імператор Теодосій послав листа до папи Лева з проханням затвердити святого Анатолія, та поки надійшла відповідь, імператор раптово помер:упав з коня і зламав хребет (450 р.). Причиною всього зла, яке імператор вчинив Церкві, була його жінка Євдокія, що підбурювала його. Наступником Теодосія став побожний Маркіян, одружений з сестрою Теодосія святою Пульхерією. 

З Риму прийшов лист із затвердження Анатолія на патріяршому престолі. Він і справді був ревний душпастир і оборонець Христової віри. З його ініціативи імператор Маркіян скликав Халкедонський собор (451 р.), на якому було кинуто клятву на єретиків Несторія, Євтихія і Діоскора. Після Собору святий Анатолій ревно взявся за наведення ладу в Церкві, зворохобленій єретичними блудами. Патріярх Анатолій, за яким Халкедонський собор визнав за честю друге місце, після Риму, рядив на царгородському патріяршому престолі 8 років і стільки ж місяців. Він написав багато стихир на воскресні дні і на деякі Господські празники, зокрема на Різдво Христове і на Богоявлення, а також на дні святих мучеників Пантелеймона, Юрія, Димитрія та інших. Помер святий 458 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.07.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.15,1–7:  «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»

Нам непросто сприймати свої слабкості та обмеження, а що вже казати про слабкості інших! Ми завжди хочемо й очікуємо, щоб інші чинили досконало. Але саме в цьому криється вся небезпека. Ми хочемо, щоб інші чинили досконало там, де ми самі досить часто не є досконалими.

Тому усвідомлюймо собі все більше, що тих немочей і слабкостей нікому з нас не бракує. Так, ми маємо свої сильні сторони, але маємо також і слабкості та обмеження. Покірно ці слабкості інших приймаймо, і так само інші будуть приймати наші обмеження та слабкості.

***

Мт.9,27-35:  «Слідом за Ним пустилися два сліпці й кричали: “Помилуй нас, сину Давидів!”»

Можемо уявити ситуацію, коли натовп так оточив Христа, що до Нього годі було доступитися. А тут бачимо двох сліпців, які голосно кричали, бо хотіли докричатися до Господа, просячи Його про зцілення та помилування. І саме через їхній крик Ісус зцілив їх.

Цей уривок дуже важливий для нас. Ми щось у Господа попросимо, помолимося, але коли не отримуємо одразу, то відступаємо. Маємо якусь проблему – сказали про неї Богові, промовили молитву, пішли до церкви, а далі, замість щоб бути витривалими у своєму проханні, навпаки, зупиняємося.

На прикладі цих сліпців можемо побачити настирливість, наполегливість, навіть впертість у своєму проханні. Часто Бог не дає нам чогось відразу лише тому, щоб ми самі для себе пересвідчилися, чи нам про це дійсно йдеться, чи ми наполегливі в цьому проханні. Тому так само наполегливо, як ці сліпці, просімо та благаймо Господа, і Господь завжди нам дасть!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.07.2018р. Б. / Положення чесної ризи Пресв. Богородиці у Влахерні; Св. Ювеналія, патр. Єрусалимського

† Положення чесної ризи Пресвятої Владичиці нашої Богородиці у Влахерні

Тропар, глас 8: Богородице приснодіво, людей покрове,* Ти ризу й пояс пречистого Твого тіла* як загороду могутню містові Твоєму дарувала* безсіменним різдвом Твоїм, нетлінною перебуваючи.* В Тобі бо природа обновляється і час.* Тому молимо Тебе, мир містові Твоєму дарувати* і душам нашим велику милість. 

Кондак, глас 4: Як одежу нетління всім вірним, богоблагодатна чиста,* дарувала Ти священну ризу Твою,* якою священне тіло Твоє покривала Ти,* покрове всіх людей.* Її положення празнуємо в любові і кличемо зо страхом до Тебе:* Радуйся, Діво, християн похвало. 

Діялося це за правління імператора Лева I (457-474). Двоє побожних мужів з його двору, на ім’я Гальвій і Кандид, пішли на прощу до Палестини. Спочатку випало їм бути в Назареті, тут вони довго молилися в домі, де мешкала Пречиста Діва і де архангел Гавриїл благовістив Їй Воплочення Божого Сина. Так уже, мабуть, дав Бог, що в Назареті вони знайшли притулок в одної дуже старої діви жидівського роду. У тому домі вони побачили, що в окремій кімнаті горить багато свічок, і туди приходить багато хворих людей. Вони спитали в господині, що в тій кімнаті є, а вона, лиш після довгих і наполегливих прохань постояльців, довірила їм таємницю, що переховує там ризу Пресвятої Богородиці. Коли бо Пречиста Діва знала, що хвиля Її Успення вже близько, то подарувала свою ризу одній дуже побожній вдовиці. Жінка зберігала цю святу пам’ятку в себе, а перед смертю передала її іншій побожній дівиці з тим, щоб вона, з любови до Пречистої Діви і з пошанування такої цінної пам’ятки, жила в чистоті. І так роками свята риза переходила з рук у руки, і завжди вона була на зберіганні у дів, аж поки не дійшла до нинішньої власниці, що також у дівицтві прожила своє життя. 

Почувши це, Гальвій і Кандид попросили свою господиню, щоб вона дозволила їм упродовж усієї ночі перебувати на молитві перед святою ризою, на що діва погодилася. Вони довго обдумували, як би цю чесну пам’ятку перенести до Царгорода. А знали напевне, що стара невіста не продасть ризи і не захоче розлучатися з нею. Риза Пресвятої Діви зберігалася у невеликому кивоті, до якого вони добре придивилися. Пробувши цілу ніч на молитві, вранці мужі подякували господині і сказали, що перед поверненням додому ще зайдуть помолитися перед святинею. У Єрусалимі вони замовили у майстрів кивот, такий самий, як той, де зберігалася риза Пресвятої Богородиці, і купили дорогоцінний, золотом тканий обрус. Повертаючись додому, вони пішли в Назарет і, передавши той цінний обрус для покриття кивоту, знову цілу ніч пробули на молитві. Вночі вони підмінили кивот, і вранці, вже зі святою ризою, пішли далі. Не можна це назвати крадіжкою, бо певно не зробили б цього без виразної Божої волі, і не для власної користи, а лишень тому, щоб святиня з часом не потрапила в безбожні руки, бо старенька і так нарікала, що не має кому її передати. 

Прибувши до Царгорода, вони побудували у Влахерні (узбережжя Чорного моря поблизу самого міста;назване так, бо на тому місці було вбито Влаха, скитського воєводу) малу церковцю і там зберігали в тайні святу ризу. Однак, коли почали діятися чуда, то вже далі не могли мовчати і розповіли все патріярхові святому Генадію (пам’ять його вшановуємо 25 серпня) та імператорові Левові Великому. Цар велів звести у Влахерні іншу, величну церкву (ще одну побудувала Пульхерія, його мати, у 450-457 рр., де склала поховальні полотна Пресвятої Богородиці, які передав святий Ювеналій, Єрусалимський патріярх), і в тій церкві урочисто, при великому здвизі народу, складено чесну ризу Пресвятої Богородиці, яку в кивоті було знайдено неушкодженою. Бог прославив цей храм багатьма чудами, які діялися біля святої ризи. 2 липня 458 р. (або 468 р.) її перенесено до нової церкви. 

__________
У той самий день

Святого Ювеналія, патріярха Єрусалимського

У сумні часи для Христової Церкви випало святому Ювеналію обійняти патріярший престол у Єрусалимі. Патріярхом він став 418 р. і був з черги третім наступником патріярха Кирила Єрусалимського. Перші роки його пастирювання були спокійні, та невдовзі стала поширюватися єресь Несторія, проти якої дуже різко виступив святий Ювеналій. У 428 р. він посвятив церкву при лаврі святого Євтимія. Імператор Теодосій передав того року патріярхові велику суму грошей і цінний золотий хрест на Голготу, а святий Ювеналій відіслав йому за це мощі правої руки святого первомученика Стефана. А коли єресь Несторія і далі продовжувала поширюватися, було скликано Третій Вселенський собор в Ефесі (431 р.). Святий Ювеналій займав на ньому друге місце, зразу після святого Кирила Олександрійського, і разом з усіма отцями Собору кинув клятву на Несторія і його прихильників. 

Та прийшла інша біда – єресь Євтихія. Імператор, підбурений своєю жінкою Євдокією, велів скликати лжесобор до Ефесу (449 р.), на якому Діоскор, патріярх Олександрійській, несправедливо осудив святого Флавіяна, патріярха Царгородського, і силою приневолив присутніх отців, серед них і святого Ювеналія, підписати ухвали, що суперечили правді. І хоч святий Ювеналій зробив це під примусом, та завжди розкаювався в цьому, і те розкаяння висловив публічно на Вселенському соборі в Халкедоні (451 р.). Собор цей кинув клятву на Євтихія. На ньому було також залагоджено спір про межі Єрусалимського й Антіохійського патріярхатів:першому визнано владу над усією Палестиною, а другому – над Аравією і Фінікією. На Соборі були присутні імператор Маркіян і його жінка Пульхерія (свята, сестра Теодосія, попереднього імператора). Патріярх Ювеналій пообіцяв їм, що пришле до Царгорода домовину Пресвятої Богородиці і знайдені в ній полотна, якими було сповите тіло Богородиці, і свою обіцянку дотримав. Коли святий Ювеналій повернувся після Собору до Єрусалиму, на нього чекала тут велика журба. У Єрусалимі появився єретик-євтихіянець, монах Теодосій. Він учинив наклеп на патріярха Ювеналія і на весь Халкедонський собор, проголосивши, що Собор схвалив єресь Несторія. Він зворохобив багато монахів, і то так, що патріярх Ювеналій разом з патріярхом Антіохії Домном мусили втікати, бо їхнє життя було в небезпеці. 

А Теодосій обійняв патріярший престол і став переслідувати всіх, хто не хотів його визнавати. Самозванця підтримала Євдокія, вдова імператора Теодосія (та сама, через яку було осуджено святого Флавіяна), що перебувала тоді в Єрусалимі. 

Святий Ювеналій подався до Царгорода, до імператора Маркіяна. Той, довідавшись, що сталося, наказав негайно ув’язнити Теодосія і доставити на суд до Царгорода. Але поки наказ той дійшов до Єрусалиму, Теодосій утік. Патріярх Ювеналій попросив імператора не карати смертю тих монахів, які були зворохобилися, і повернувся (453 р.) до Єрусалиму, після двадцяти місяців своєї відсутности, впродовж яких лютував тут злобний Теодосій. Цариця Євдокія усвідомили своє засліплення завдяки преподобному Симеону Стовпникові (його пам’ять вшановуємо 1 вересня) і за посередництвом святого Євтимія перепросила патріярха Ювеналія. 

Патріярх Ювеналій, повернувшись до Єрусалиму, скликав місцевий собор єпископів, на якому публічно оголосив постанови Халкедонського собору. У тому часі святий Ювеналій отримав листа від папи святого Лева Великого, в якому той бажав патріярхові успіхів у ревній праці і в обороні Христової віри. Останні роки свого життя пастир провів у великій святості:в добрих ділах, у молитві і пості. Він ревно боронив святу Церкву, а сам дні і ночі проводив у молитві і постах. 2 липня 458 р. патріярх Ювеналій свято й побожно помер. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР