02.07.2011р. Б. / Міжнародна відео-вервиця до Всесвітнього Дня Молоді (відео)

Організатори Всесвітнього Дня Молоді 2011 у Мадриді запустили проект «Міжнародна вервиця». Цей проект складається із відео, на яких кожне «Богородице Діво» моляться іншою мовою і представники різних країн. Остаточне відео провадитиме молитву паломників перед богослужінням в мадридському аеропорту «Cuatro Vientos» в суботу, 20 серпня.

Ще є можливість взяти участь у цій ініціативі і надіслати відео із записаною молитвою на вебсайт rosariouniversal.org.

Для цього треба записати молитву «Отче наш», «Богородице Діво» чи «Слава Отцю» своєю рідною мовою. В зйомці може брати участь як одна особа, так і група осіб. Організатори зазначають, що місце зйомки може бути довільним, і водночас просять, щоб відео було зроблене з побожністю та простотою.

Відео слід записати у форматі mp4 і якомога кращої якості.

Джерела:

РRomereports

Мандрівники Христа Царя

"...Міжнародна відео-вервиця..."

Дуже тішуся з того, що ідея створення відео-вервиці зродилася не лише у моїй, хворобливій уяві три місяці тому, але й на Міжнародному рівні. Власне, можливо, це не зовсім те, бо моя ідея полягала в тому, щоб навчити початківців розважань та практикування Богородичної вервиці у повсякденному житті, тому я хотів лише подати для когось приклад, хто б створив її більш професійно і якісно...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

P.S. Початки (перші три Радісні Таїнства Богородичної вервиці) відеоповчань ви можете переглянути в online на одному з моїх блогів, КАТЕХИТИКА-ІІ, у розділі "Помолимося разом"

30.06.2011р. Б. / Православні україножери відсвяткували розбій Андрєя Боголюбського

21 червня з Києва у Володимир (Росія) вийшов "величний" хресний хід, присвячений 900-річчю князя Андрія Боголюбського. Цей суздальський князь напав на Київ і дотла спалив місто у 1169 році, викравши Вишгородську чудотворну ікону, яку вивіз у Володимиро-Суздальське князівство. Саме цей провокаційний для київської історії шлях вперше за 900 років обрали сучасні православні хрестоносці, організовані «Народным Собором» України, "Общественным движением в защиту православного образа жизни «За Вєру Православную», Фондом Андрея Боголюбського і громадським рухом «СРУБ» (Союз России, Украины и Беларуси).

На думку голови «Народного Собора» України Ігоря Друзя, своєю акцією православні хрестоносці «містично очищають Святу Русь від нечисті, поєднуючи державними молитвами святого князя штучно розірвані землі нашої Батьківщини, повторюючи шлях благовірного князя». При цьому Андрія Боголюбського організатори ходу з пієтетом іменують своїм покровителем, «головним російським державником, першим некоронованим російським царем», «витоком славних традицій російського самодержавства».

П'ять народних депутатів України, а саме: Вадим Колесніченко (Партія регіонів, лідер руху росіян Україна), Дмитро Ветвицький (політична партія "Правда"), Олександр Голуб та Євген Царьков (обидва - Комуністична партія), Валерій Дубіль (член Української соціал-демократичної партії), просили Патріарха Кирила благословити цей захід, проте благословення Православні хрестоносці отримали тільки від протоієрея Всеволода Чапліна, керівника Синодального Відділу взаємин Церкви і суспільства.

Хід розпочався урочистим молебнем у Борисоглібському храмі міста Вишгорода, який відслужив місцевий благочинний з дозволу митрополита Вишгородського та Чорнобильського Павла.

Православних хрестоносців здивувало, що кафедральний собор УПЦ (МП) у Вишгороді знаходиться на вулиці Петра Калнишевського - останнього отамана Запорізької січі, який був засланий на Соловки, як стверджує І. Друзь, «за ряд непривабливих вчинків». (Насправді, Калнишевський був засланий Катериною II у зв'язку з ліквідацією Запорізької січі. Цікаво, що УПЦ Київського патріархату в 2008 році канонізувала Калнишевського як праведного).

Також православних хрестоносців неприємно здивувало, що недалеко від храму стоїть пам'ятник Голодомору. За словами пана Друзя, «у Вишгороді в мініатюрі повторилася ситуація з Києво-Печерською Лаврою», яка, по волі «помаранчевої» Київради, виявилася розташована на вулиці Мазепи і теж поруч з пам'ятником «голодомору» (лапки Ігоря Друзя). Причому пам'ятник у Києві «побудований з використанням абсолютно сатанинської символіки»: Ігор Друзь виявив на ньому «розіп'ятих журавлів», а сам монумент назвав «моторошнуватою пародією на церкву з куполом».

Після молебню православні хрестоносці пройшлися по Вишгороду, а потім поїхали в Чернігів і далі в Росію на автобусах. Таким чином, практично весь шлях долався на колесах.

28 червня православні хрестоносці прибули до Москви на урочистий захід, підготовлений Фондом Андрія Боголюбського і Синодальним відділом о. Всеволода Чапліна спільно з Третьяковською галереєю, де зберігається викрадена Андрієм Боголюбським Вишгородська (Володимирська) ікона.

Примітно, що цього ж дня в Києві Священний Синод УПЦ відлучив від Церкви одного з соратників Ігоря Друзя - лідера Союзу православних братств Валентина Лукіяника, закликавши його прихильників і послідовників відмовитися від «нав'язаних ним неправдивих поглядів та вчинків і стати на шлях слухняності святої Церкви і її священоначалію».

В українських ЗМІ, у тому числі церковних, хода цих православних хрестоносців практично не висвітлювалася. У той же час керівництво «Народного Собору» Україна допомогло поширити двадцятитисячним тиражем «компромат» на своїх церковних колег.

За заявою керівника «Народного Собору» Ігоря Друзя, автобусний хресний хід завершиться в резиденції суздальського князя - селищі Боголюбово. Це місце лідер православних хрестоносців називає «точкою збору Святої Русі» і вважає, що «відродження православних імперій після смути завжди починалося в таких ось святих місцях».

За матеріалами Релігія в Україні

Джерела:

Релігія в Україні

Мандрівники Христа Царя

«...відродження православних імперій...»

Цікаво, як їм, тобто нашим "православним" братам, це вдається - любити Христа і ненавидіти українців? Ба більше, ненавидіти все українське, навіть не дивлячись на факт проживання, на нашій, даній Богом, українській землі? То кому ж вони служать насправді? Чи не дияволу? Мені дуже хочеться, щоб наші москволюби спростували всі ці питання та закиди в їхній бік.... Отже чекаю, моя адреса: katolik@meta.ua або на масонській "мордокнижці".

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

29.06.2011р. Б. / Збірка новин: марення, літеплість, плачі...

Михайло Шелудько, прес-секретар Одесько-Кримського екзархату, парохіянин УГКЦ в Одесі люб’язно погодився прокоментувати для "Католицького Оглядача" ситуацію, в якій опинилась УГКЦ:

«Основна проблема є в тому, що Православна Церква присутня в одеській владі, як в міській, так і в обласній. Зрозуміло, що через це вони мають політичний вплив і чинять його на подібні питання як щодо греко-католиків, так і римо-католиків.

Що стосується греко-католиків, то знову починається якесь непорозуміння в плані виділення земельної ділянки, незважаючи на те, що всі документи вже давно є. Раніше потрібно було проходити громадські слухання, сьогодні їх проходити вже не потрібно. Але все одно, влада відкладає це питання під різними зачіпками і дає дуже незрозумілі відповіді на запити наших священиків до міської влади.

Друга річ. Як християнин я знаю, що це була обіцянка Ісуса Христа: «Вас будуть переслідувати, так як мене переслідували». Тому, в принципі, те, що Церква Божа зазнає утисків – це ситуація цілком природна, і можу сказати, що деякою мірою це є свідченням нашого християнства, свідченням того світла, яке випромінює Католицька Церква.

Що робити католикам в цій ситуації? Використовувати ті можливості, які дає держава і Господь Бог. Господь Бог дає нам можливість молитися і працювати на ниві євангелізації, а держава дає нам можливість у законному порядку захищати права віруючих-католиків. Тому думаю, що обидвома цими шляхами треба йти».

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

Владика Кир Василій (Івасюк) прокоментував для "Католицького Оглядача" ситуацію щодо утисків прав віруючих УГКЦ в Одесі :

„Двадцять років нам просто не дають землі, посилають знов і знов по різних комісіях, вимагають різних узгоджень, а потім кажуть, що то вже неможливо, або дають незрозумілі відповіді. Завдання міської влади — дати землю, це їхній прямий обов’язок. Але незрозумілі сили заважають здійснитися правильному рішенню міської влади.”

„Дуже, дуже прикро, що одеський мер не хоче зустрічатися зі мною, незважаючи на те, що я вже кілька місяців тому офіційно звертався до нього з проханням про зустріч. Жодної відповіді від нього немає. Позиція одностороння, незрозуміла. Я хотів би пояснень від міського голови.”

„Дії нинішнього міського голови я не відділяю від дій попередніх мерів. Ніколи не сприйму відповідь, що винна, мовляв, попередня влада. Ви представляєте місто, а не самих себе, тож саме вам відповідати за всіх.”

„Це є неповага ні до закону, ні до конфесій. Виходить, що церквам треба щось зробити, щоби вимусити владу себе замітити і поважати.”

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

Відомий релігієзнавець Людмила Филипович прокоментувала для "Католицького Оглядача" ситуацію щодо утисків католиків в Одесі таким чином:

«Нема чого від антиукраїнської влади чекати проукраїнських дій. Треба виборювати своє право на існування. Одеса належить до України? Належить! Навіть якщо вона навіть окрема республіка в межах України. Територіально вона знаходиться в межах України, там є люди, які сповідують християнство в його українській інституалізаційній формі, зокрема, греко-католицькій. Вони мають право по Конституції? Мають. Значить вони мають написати відповідну заяву в органи прокуратури і пожалітися на місцеву владу. Так що борітеся - поборете!»

Джерело:
Мандрівники Христа Царя

28.06.2011р. Б. / В Україні утискають та переслідують католиків

Якось звиклося читати про переслідування християн десь у східних деспотіях чи про християнофобію у розвинутих демократіях Заходу. Але не конче звично читати повідомлення про переслідування католиків в Україні. І коли складаєш усі ці повідомлення на одну купу, починаєш розуміти: теперішній режим в Україні чинить на Католицьку Церкву в Україні, а в особливіший спосіб на УГКЦ, шалений тиск, який вповні межує з переслідуваннями.

Так минулого тижня Екзарх Одесько-Кримський Преосвященніший владика Василь Івасюк назвав кілька фактів з життя греко-католиків на півдні України, які радше нагадують повідомлення з Китаю чи В’єтнаму. «Найбільш трагічною є ситуація у Врадіївці. Місцева влада передала для церковного благодійного фонду „Карітас” будинок, щоби Церква працювала з дітьми, — каже Одесько-Кримський екзарх. — Праця не легка, потребує специфічного підходу, ми не могли її розпочати, поки не відгукнулися сестри зі згромадження Воплоченого Слова. Про це дізналися якісь сили, були розклеєні листівки недоброго змісту про нашу Церкву. Більш того, немов дія того ж самого плану, губернатор і прокурор почали справу проти Карітасу, знайшли якісь зачіпки, що будинок був переданий неправильно. Зараз справа в суді» - розповів Владика. Коли вдумуєшся в ці рядки – стає страшно. Шкода, що Владика не назвав ці сили. Адже нікому не спаде на думку звинувачувати у подібному антарктичних пінгвінів. Не важко догадатися, що класичний совковий конгломерат (московське православ’я + совєтська бюрократія) стоїть за цими переслідуваннями та утисками греко-католиків. А про виділення землі під будівництво храмів годі й говорити. Для греко-католиків півдня України це – недосяжна мрія.

Жити в Галичині, ще не означає жити в якомусь оазисі де католиків толерують. Прикладом цього є львівський Український Католицький Університет, як про це заявляє його Ректор о. Борись Ґудзяк, переживає далеко не найкращі часи під "неусипним" оком СБУ, яке втручається навіть до наукової роботи.

Не варто забувати, що й римо-католики вимушені добиватися повернення їм богослужбових просторів через суди і протести. І що найприкріше, навіть процесії на Свято Пресвятої Євхаристії місцева влада унеможливлює. В Україні склалася ситуація, що краще належати до якоїсь секти, аніж до Католицької Церкви.

І прикладом цього є ситуація, яка склалася довкола каплиці оо. Редемптористів на львівських Збоїщах. Свого часу совєтська держава вкрала цю каплицю, подаровану до речі Слугою Божим митрополитом Андреєм Шептицьким отцям Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористам), пізніше один бізнесовий пан цю каплицю приватизував, прекрасно знаючи, що посягнув на Боже. Тепер цей же ж «власник» продав чуже сектантам-догналівцям за 3 мільйони. За законами України, греко-католицький храм став власністю ніким не зареєстрованої секти. Усе законно, з точки зору гідної спадкоємиці УРСР. Злодійство, але законне. Що більше, сектанти без будь-якого сорому цієї неділі, коли увесь Львів урочисто святкував 10 річницю візиту блаженного папи Івана Павла ІІ до України, організували собі «молебен» на подвір’ї львівської церкви священномученика Йосафата в часі, коли у церкві тривало богослужіння. А брава міліція, яка радо в Україні хапає і катує безневинних людей незацікавлено спостерігала за сектантським біснуватим шабашем на церковному подвір’ї.

Якщо тільки на ці речі поглянути в контексті червонопрапорної вакханалії у Львові 9 травня цього року, коли одесько-кримські гастролери без найменшого стиду і ганьби, при сприянні «української» міліції, брудними московськими чоботями топтали пам’ять сотень тисяч невинно убієнних галичан-греко-католиків, ситуація українських католиків виглядає далеко гіршою, аніж ситуація наших одновірців в Північній Ірландії, де автохтонне католицьке населення зведене до рівня громадян другого, а то й третього ґатунку.

Україна потихенько, але впевнено стає мачухою для своїх же ж дітей.

Виглядає, що католикам в Україні не доводиться розраховувати на толерантність з боку православних і захист зі сторони держави. Словосполучення «толерантне до інаковірних православ’я» усе більше набирає забарвлення «толерантний до інаковірних іслам». І це не є чимось нереальним. Нам часто стараються втовкмачити в голову, що переслідування католиків в Україні - це окремі ексцеси, що православні до цього не мають жодного відношення, що зривання афіш з ликом блаженного Івана Павла ІІ в Києві - діло рук хуліганів, що «святкування» червонопрапорної перемоги не має жодного відношення до православ’я, що землю нашим одновірцям на Сході не дають, бо хочуть хабарів. Може, вже досить літати в хмарах і дивитися на православ’я через рожеві окуляри? Може, вже досить кидатися грудьми на амбразури заради міфічного діалогу с православними?

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький так організував греко-католицьку громаду, що змусив рахуватися з нею і Австрію, і Польщу, і нацистську Німеччину, і навіть певний час і совєтську Московщину. Чи не прийшов час греко-католицькій громаді самоорганізуватися в обороні вже не своїх інтересів, а свого елементарного виживання в умовах режиму, який вочевидь прагне завдати нашій Церкві якомога більше шкоди? Та хіба вже не час і греко-католикам і римо-католикам виступити єдиним фронтом в обороні своїх, Богом даних прав?

о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

27.06.2011р. Б. / Корупція українських чиновників вбиває дітей

Зі 143 тисяч євро, виділених державою на лікування дитини в Угорщині, до лікарні (до того ж, не тієї) дійшло 115 тисяч. Решта "осіла" у посередника.

Смерть 4-річної Христинки Баб'як із Херсона розкрила корупційну схему в Міністерстві охорони здоров'я: відправляючи дитину на лікування через посередника, чиновники кладуть собі в кишеню десятки тисяч євро.

Майже 40% грошей, що виділяють на медицину, в Україні просто пропадають, розповіла дочка знаменитого академіка Амосова, сама відомий лікар Катерина Амосова, коментуючи намір влади реформувати і цю сферу.

Про тотальне розкрадання коштів медики говорять уже не вперше, але цього разу ТСН отримала підтвердження корупційної схеми.

4-річній Христинки Баб'як із Херсона встановили діагноз "вроджена апластична анемія", дитина потребувала термінової пересадки кісткового мозку. Такі операції роблять лише за кордоном. Батьки дівчинки звернувся до МОЗ (у бюджеті передбачені певні гроші на такі випадки).

Спеціальна комісія виділила з бюджету 143 тисячі євро та вирішила відрядити дитину в Угорщину. Пересадку мали зробити в клініці при Дебреценському науковому університеті.

Надалі виявилося, що між хворими і чиновниками існує посередник, який керує всім. Державні 143 тисячі євро були відправлені не в клініку, а в Товариство з обмеженою відповідальністю РЕОФ, розташоване прямо напроти Дебреценської клініки, де мали лікувати Христину. Представник, як розповів батько Христини, - якийсь Олег Берьозкін.

І Христину відправили не до визначеної клініки Дебреценського медичного університету, до речі, однієї з найкращих у східній Європі, а до маловідомої комунальної клініки міста Мішкольц.

На запитання про те, де ж обіцяна знаменита клініка, Олег Берьозкін відповів, що це просто різні філіали. Батьки Христини повірили і погодились на операцію. Через три дні після неї дівчинка померла.

"Коли дружина зайшла в реанімацію, там стояла звичайна залізна кровать-сітка, як в армії, стійка під крапельницю, і люстра висить. Ось і вся реанімація, де померла Христина", - розповідає її батько.

Перевірка ТСН виявила - посередник брехав. Лікарні Дебрецена і Мішкольця не мають одна до одної жодного стосунку. Більше того, українські чиновники, виявляється, теж брехали. Професор, який працює у відділенні, де лікували Христину заявив, що в Дебрецені взагалі немає дитячого центру трансплантації кісткового мозку.

Угорський медик відкрив махінацію, повідомивши ціну трансплантації - до лікарні зі 143 дійшло лише 115 тисяч євро. Все інше осіло в руках приватної фірми. Таким чином, на дитині хтось заробив 30 тисяч євро.

Роман Баб'як збирається подавати в суд на Мінохоронздоров'я, на Україну, і на Угорщину. Однак скарга, яку він написав до СБУ, десь зникла, МОЗ не віддає необхідні документи.

Джерела:

ТСН

Мандрівники Христа Царя

"...Майже 40% грошей, що виділяють на медицину, в Україні просто пропадають..."

Мене не дивує факт того, що ще не посадили за грати Олега Берьозкіна, як і факт зикнення скарги, яку Роман Баб'як написав до СБУ, але дуже дивує факт людської байдужості та відсутність реальної боротьби мого народу проти цієї шайки бандитів, які одержавши владу від Бога, нині над нами панують і всюди, у всіх сферах суспільного життя України - чинять зло і беззаконня.

Народе мій! Ви могли би, якби захотіли, брати приклад з одного, хворого чоловіка, який зіткнувшись свого часу з фактом корупції у Дніпропетровському Республіканському Центрі Реабілітації Інвалідів, - не дав з любові до Господа нашого, Ісуса Христа, хабаря в 300$ (по таксі) і лишився без групи інвалідності. Він теж, щоправда, по своїй наївності, звернувся до представників СБУ, з проханням прослідкувати за тим, щоб йому визначили групу інвалідності за станом здоров'я, а не за наявністю означеної суми в кишені. На таке прохання йому відповіли відмовою, мовляв вони не мають на це достатньо компетенції... А хто має!? Можливо ми, небайдужі до цього зла, прості люди, якщо озброїмось Словом Божим та дрючками?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

27.06.2011р. Б. / В Україні кожні 40 хвилин в міліції катують людину

Напередодні Міжнародного дня захисту жертв тортур українські правозахисники роблять невтішні висновки: тортури в Україні – вже не рідкість, а буденне явище.

Як вважає експерт Харківської правозахисної групи Борис Захаров, головна причина тортур у міліції – необхідність виконувати план розкриваності злочинів, поставлений перед правоохоронцями нинішнім міністром МВС.

Мета важливіша за засоби, а тому жертвами стають безневинні люди, вважає Борис Захаров. За допомогою жорстоких знущань можна вибити визнання в будь-якому злочині.

- Ця проблема за розмахом більша, ніж епідемія туберкульозу, - сказав Борис Захаров. - на Туберкульоз хворіють більше півмільйона, а за минулий рік тортур зазнали 800 тис. осіб.

При цьому, говорить правозахисник, випадки розслідування тортур украй рідкісні і те не за ст. 127 Кримінального кодексу ("Заборона тортур").

- Застосовуються в основному ст. 365, 364 ("Зловживання службовим становищем" або "Перевищення службових повноважень"), - розповіла експерт ХПГ Людмила Клочко. - Це дещо бентежить: якщо трішки побив, це зловживання, а якщо сильно побив, це перевищення.

За словами правозахисників, Європейський суд з початку року ухвалив 4 рішення, в яких визнав, що держава Україна порушила ст. 3 Європейських конвенції з прав людини ("Заборона тортур і жорстокого поводження"). Сума сатисфакції потерпілим склала майже €100 тис., її повинна відшкодувати держава, а не винні в злочині особи.

Як говорить Людмила Клочко, в Україні діє Закон "Про виконання рішень Європейського суду і про застосування судами України практики Європейського суду", в ньому передбачений регресний позов, коли винні органи повинні відшкодувати держбюджету суму сатисфакції. Але насправді таких позовів Міністерство юстиції не пред'являє.

Проти тортур у правоохоронних органах правозахисні організації виступали неодноразово. 23 червня подібна акція протесту відбулася біля будівлі Генпрокуратури в Києві і 10 областях України.

Джерела:
УНІАН
Мандрівники Христа Царя

Це дещо бентежить: якщо трішки побив, це зловживання, а якщо сильно побив, це перевищення.

Оскільки за часів комуністичного лихоліття правової системи як такої ніколи не було, а тільки каральна, то чи не забагато ми хочемо від нащадків Ф.Е. Дзержинського, на тілеса яких насильно натягли українські однострої з відзнаками..?

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

Міліція=ГЕСТАПО, червоний+коричневий фашизм

Демонстрація катувань міліцією у м.Луганську

Професор Шимон Редліх: "Шептицький заперечував расистське мислення"

"Коли в Ізраїлі говориш щось хороше про українців, люди відразу нападають. На мене неодноразово вже нападали. З поляками так само, проте найгірше з українцями. Так, українці теж убивали євреїв, але ж не всі. Мене врятувала українка".

Професор Шимон Редліх (Szymon Redlich) народився у 1935 році у Львові, молодість провів у Бережанах. Врятований під час Голокосту українською сім'єю, в 1950 році емігрував до Ізраїлю. Закінчив Єрусалимський і Гарвардський університети.

Він дав інтерв'ю католицькому журналу "Тиґоднік Повшехни" про свій досвід здобуття історичної правди щодо глави УГКЦ (1901-1944) митрополита Андрея Шептицького. З дозволу польської редакції "Історична правда" переклала цей матеріал.

- Пане професоре, чому зацікавилися митрополитом Андреєм?

- У 1985 році мене поросили приготувати доповідь на міжнародну конференцію в Університеті Торонто на тему: "Шептицький і євреї під час ІІ Світової війни". Саме тоді я відкрив для себе проблему стосунків між євреями, українцями і поляками у Східній Галичині.

До цього я не займався даною темою, але від тоді постійно до неї повертаюсь, а моя доповідь у розгорнутому викладі була перекладена і опублікована у різних країнах.

- Звідки така дослідницька вірність Шептицькому?

- Я займаюся справою надання йому титулу Правдника Світу. Шептицький врятував - особисто або через людей своєї церкви - близько 150 євреїв. На сьогодні з них у живих залишилося вісім або дев'ять осіб. А те, що титул іще досі не був наданий, вважаю великою несправедливістю.

- А чому досі не наданий?

- Бо комісія, яка цим займається вже понад 20 років, зустрілася лише 13 раз, і завжди були голоси проти. На останній зустрічі в 1991 році було прийнято негативне рішення. Врятовані неодноразово зверталися до Яд ва-Шем (національна установа Ізраїлю, яка вивчає Голокост - ІП), але без результатів.

- А зараз?

- Будучи у Львові, я розмовляв із священиком із святого Юра - там де колись був Шептицький. Він сказав, щось рухається у справі беатифікації (визнання людини благословенним у католицький церкві, мають бути надані свідчення праведного життя та підтвердження принаймні одного чуда - перекладач), були знайдені документи, які заперечують закиди, що під час війни Шептицький негативно ставився до людей із польської Церкви. Але справи рухаються дуже повільно.

- Повернімося до порятунку євреїв.

- Можливо, ці справи між собою пов'язані? Якщо одна сторона рушить, може і друга піде за нею? Як історик, я багато років не хотів займатися публічними справами, але зараз дивлюсь на ці справи інакше. Зараз я на пенсії, маю більше часу і більше свободи. Сконтактувася з усіма, хто ще живий, із врятованих Шептицьким.

Понад 2200 українців є Праведниками Світу

З моєю допомогою було приготовлено та переслано у грудні 2005 року до Яд ва-Шем апеляцію про відновлення праці комісії. Потім професор Гутман (Gutman) та ще один історик, член комісії Праведників і я написали лист, якого 27 квітня 2006 року передали голові Яд ва-Шем, пану Авнерові Шалеву.

Комісія залишила хвіртку - можна повернутися до розгляду справи, якщо будуть нові матеріали. А я саме знайшов дещо, що не було розглянуте комісією.

- Що це таке?

- Серед іншого це, скажімо, пасторський лист Шептицького "Про милосердя", подібний до відомого листа "Не вбивай". Опублікований він був уже давно, на шпальтах католицького журналу в Канаді, але комісія його не розглядала.

Написано листа у червні 1942, коли гітлерівська політика щодо євреїв стала цілком зрозуміла. Рішення про остаточне розв'язання, зараз вже знаємо про це майже на 100%, було прийнято між жовтнем-груднем 1941 року. Вважаю, що Шептицький тільки через кілька місяців усвідомив, які насправді наміри мають німці та що відбувається насправді. І саме тоді написані були ці два пастирські листи.

У листі про милосердя не випадково так багато цитат із Старого Заповіту, з пророків і з Книги Мудрості, достосованих до актуальної трагічної ситуації. В пункті 48 звертається до свого народу, до своїх вірних, до українців з проханням, аби були готові посвятити життя для врятування ближнього.

В пункті 49 однозначно осуджується будь-яке вбивство людини: "Кожен ближній є братом і є частиною людської родини". В контексті тодішнього часу звучить це сильно та драматично.

- Тому що говорить не тільки про українців або християн...

- Так, говорить про людей. Це заперечення расистського мислення.

Також є листи Шептицького у Ватикан, де описуються дії німців стосовно до єврейського населення. Декілька років тому, але вже після останнього зібрання комісії Яд ва-Шем у справі Шептицького, міжнародна католицько-єврейська історична комісія досліджувала Ватиканські документи щодо Голокосту.

Саме тоді було встановлено, що в кінці серпня 1942 року митрополит Андрій Шептицький передав Папі листи, у яких детально було описано велику трагедію винищення євреїв та місцевого населення. Історики цієї комісії вважають, що жоден інший католицький ієрарх не надав такої кількості безпосередніх свідчень і не відзначився такою турботою про долю єврейського народу, знаходячись у центрі німецької діяльності.

- Що ж тоді стало не перешкоді у признанні Митрополитові титулу Праведника?

- Кільки років тому Яд ва-Шем озвучила список звинувачень. Сьогодні, ймовірно я б не отримав цього матеріалу. Можливо хотіли мене переконати? Не знаю. Але це цікаво є те як люди пов'язані із Яд ва-Шем у своєму мислені зацикленні.

Перше звинувачення: Шептицький підтримував організацію дивізії СС. А у єврея все, що пов'язано із літерами "СС", пробуджує тільки злі емоції. Мій коментар: тут не потрібно логічно думати, тут грають роль емоції.

Колишній міністр МЗС Польщі вимагає у Яд ва-Шем визнати Шептицького Праведником

Сам факт, звичайно мав місце, проте підтримка утворення дивізій не означало підтримки Гітлера, а тим більш націонал-соціалізму. Це все діялось весною та літом 1943 року, вже після Сталінграду, коли люди вже знали, що коло вже відвернулось і німці відступають.

На мою думку, яку розділяють інші історики, Шептицький боявся, що із відступом німців та приходом радянської армії наступить анархія та тотальне безвладдя.

- Хоча початково мав надію, що..

- ...що буде вільна Україна. У тій ситуації мав надію, що українська мілітарна одиниця, хай навіть організована німцями, буде в часи безвладдя обороняти місцевих людей.

Була це наївна віра - ймовірно, він сподівався, що після німецького програшу між Сходом і Заходом, Росією та Америкою з Англією з'являться якісь домовленості, які створять умови для незалежності України. Він думав, що буде добре, якщо народ матиме якусь власну армію.

- Для нього після Бога найважливішою справою була самостійна Україна.

- Я би навіть сказав, що ця справа була на одному щаблі з Богом. Я історик, єврей, і я це все уявляю приблизно на одному щаблі. Він був українським націоналістом, я не заперечую цього, але водночас він був надзвичайним гуманістом.

Це трагічна постать, що розривалася між одним та іншим. У цьому полягає його трагедія, а не в тому, що він підтримав німецьку політику стосовно євреїв. Він рятував євреїв.

Друге звинувачення: порятунок євреїв був другорядною справою в усій діяльності Шептицького. Щоб так думати, треба бути ідіотом. Зрозуміло, що як митрополит він мав багато інших справ.

Третє звинувачення: Шептицький був найважливішою політичною постаттю, політичним авторитетом України, таким собі супер-політиком, і тому він відповідає за аморальну поведінку українців. Моя відповідь така - він ніколи не був політичним лідером. Він був релігійним і моральним лідером, але не політичним.

Андрей Шептицький

Є ще одне звинувачення: Шептицький публічно не закликав українців не вбивати євреїв. Мовляв, чому у пастирських листах "Не вбивай" і "Про милосердя" він не написав чорним по білому "не вбивайте євреїв"?

Відповідаю: так думати може тільки той, хто не знає історії тих часів. Якби він написав "не вбивайте євреїв", то всі ці листи були б конфісковані, а сам він – заарештований.

І ще один цікавий пункт, який демонструє стереотипність мислення: мовляв, Шептицький ненавидів більшовиків і радянську Росію, а тим часом радянська Росія рятувала євреїв.

Як історик радянської Росії, я добре знаю, як вона рятувала їх і як не рятувала. Цей аргумент, на мою думку, абсолютно неправдивий. Радянський Союз не збирався ані рятувати, ані вбивати євреїв. 250 тис. польських євреїв врятувалися у радянській Росії тому, що восени 1939 року як "небезпечний елемент" були вивезені на окраїни країни. Вони врятувалися не завдяки симпатіям радянської Росії до євреїв, а тому, що були в засланні (Біробіджан).

Я сам протягом тривалих років відчував сильні почуття до Червоної Армії, бо вона мене визволила. Але вона не прийшла визволити Редліха від німецької окупації. Вона прийшла, бо йшла здобувати Захід.

- А претензії щодо антисемітських висловлювань Шептицького?

- Такою тоді була християнська теологія – тобто вона також була частиною всього цього комплексу. Рабин Львова, Давид Кахане, якого врятував Шептицький, згадував розмову у бібліотеці собору Св. Юра. Шептицький процитував відомий вислів: "Кров Його нехай впаде на нас і наших дітей". Наступного дня за ці слова, як згадував Кахане, митрополит вибачився. Сказав те, що сказав, але обдумав і виправив самого себе.

Ще звинувачують, що він не втручався, коли у перші дні німецької окупації українці почали погроми у Львові. Це факт. Натовпи українців повбивали тоді кілька тисяч євреїв у Львові та сусідніх містах та містечках. Але спробуймо поставити себе на місце Шептицького.

Рабин Давід Кахане: "Називаючи Шептицького святим, я не перебільшую"

Я вважаю, хоч не можу цього довести, що Шептицький був абсолютно приголомшений тим, що відбувалося на вулицях Львова. Літо 1941 року, все летить шкереберть, ошалілий натовп божевільних. . . Що конкретно він міг зробити, щоб зупинити такий натовп?

І останнє звинувачення – зрештою, теж ідіотичне – що Шептицький був ідеологічним союзником Гітлера. Підставою для нього став лист, надісланий влітку 1941 року до Гітлера. Цей лист був підписаний кількома українцями, зокрема, і митрополитом. Вони вітали Гітлера як визволителя від радянського ярма. Так тоді це розуміли.

Шептицький був багатогранною особистістю. Були у нього як і дуже позитивні сторони, так і негативні. На мою думку, загальний висновок все ж таки позитивний. Я можу про це дискутувати як з євреями, так і з поляками.

- Комуністична пропаганда зображувала його завжди негативно.

- Комуністична пропаганда багато поганого наробила тут. Вона впливала навіть на тих, хто був антирадянським. На думку Ротфельда, документи, які стосувалися Шептицького, були сфальсифіковані КДБ та НКВС. Я цього не досліджував, тому нічого не можу сказати.

- На щастя, ще живі ті, кого він врятував.

- Вони його обожнюють. Наприклад, пані Лілі Полман з Лондона згадує, як прибувши до собору Св. Юра, вона потрапила до кабінету митрополита. Він поклав їй на голову руку і сказав українською: "Не бійся, дитинко!"

- А чого боїться Яд ва-Шем? Громадської думки?

В: Так. Коли в Ізраїлі говориш щось хороше про українців, люди відразу нападають. На мене неодноразово вже нападали. З поляками так само, проте найгірше з українцями.

- Бо "українці йшли з Гітлером"?

- Так, і українці вбивали євреїв. Але ж не всі. Мене врятувала українка.

ДОВІДКА: Андрей Шептицький

Постать греко-католицького митрополита Львова Андрея Шептицького (1865–1944) – на сьогодні духовного авторитета для багатьох українців – викликає різні емоції. Проводиться робота з метою його беатифікації, з іншого боку – його звинувачують в "націоналізмі" та співпраці з німцями.

Андрей Шептицький походив з родини, що проживала на польсько-українському кордоні, і представники якої вибирали різні релігійні та політичні шляхи. Його брат був польським легіонером і генералом Польського Війська, племінник – офіцером запасу та римо-католицьким священиком, загинув у Катині.

Роман Марія Олександр граф Шептицький – так звучало його світське ім’я. Він обрав українську ідентичність та духовну кар’єру. За часів Австро-Угорської імперії він був, зокрема, віце-маршалком Галицького сейму.

Під час Першої світової війни був ув’язнений росіянами, а у 1918 році з початком польсько-українського конфлікту митрополит підтримав ідею створення незалежної України.

У 1939 році, коли було укладено радянсько-німецький договір, митрополит почав відігравати дедалі важливішу роль – і дедалі частіше він мав робити прагматичний вибір, вже безпосередньо пов’язаний із політикою.

Ще в серпні 1939 він засудив націонал-соціалізм. Після того як Львів перейшов під владу СРСР, він рекомендував священикам бути лояльними до нової влади (та передбачаючи, що може стати жертвою НКВС, таємно висвятив свого наступника – єпископа Йосипа Сліпого).

Коли почалася війна між Третім Рейхом та СРСР, Шептицький підтримав – як і багато українців – Гітлера, вірячи, що останній зробить можливим створення незалежної України. Після того, як німецькі війська ввійшли до Львова, він написав привітальне звернення до Вермахту, а в липні 1941 р. від свого імені та від імені українського народу направив до Гітлера декларацію про підтримку будівництва "нового порядку в Європі".

Проте, незважаючи на тиск з боку свого оточення, він не закликав українську молодь вступати до української дивізії Військ СС у 1943 році. А також не підтримував - але й не засуджував - діяльності УПА. Але у всіх пасторських листах завжди засуджував вбивства та вбивців.

Тоді ж він створив організацію допомоги євреям, завдяки якій було врятовано щонайменше кілька сотень осіб (у своєму будинку митрополит переховував двох рабинів). Він також виступав на їхній захист в листі до Гіммлера (у лютому 1942 року), а також до окупаційної влади – як відомо, безрезультатно.

Шептицький помер у листопаді 1944 року.

Двічі, у 1958 і 1962 роках, було зроблено спроби його беатифікації, але Ватикан відхиляв прохання. Вже протягом кількох років нова пропозиція про беатифікацію розглядається у Ватикані.

"Шептицький був колаборантом у стосунках із нацистами, але водночас рятував життя євреїв" - написав про нього галицький єврей Шева Вейс, який назвав митрополита "українським Шиндлером". Євреї, які були врятовані ним під час війни, закликають до надання йому титулу Праведника Світу.

Серед осіб, які займаються цією справою, і професор Шимон Редліх. Він народився у 1935 році у Львові, його молоді роки пройшли в Бережанах. Редліх врятувався під час Голокосту, у 1950 році емігрував до Ізраїлю.

Закінчив Єрусалимський університет за спеціальністю "Історія та література", Гарвардський університет за спеціальністю «Совєтологія», в університеті Нью-Йорка вивчав єврейську історію. Сьогодні Редліх - пенсіонер, професор історії Університету імені Бен-Гуріона в Ізраїлі.

Автор багатьох праць, зокрема, роботи, опублікованої польською мовою "Разом і нарізно. Поляки, євреї, українці в Бережанах 1919-1945", яку дуже часто рецензенти порівнюють із роботами Яна Томаша Ґросса.

Переклад із польської: Євген Білоножко

Джерела:

Tygodnik Powszechny

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

..."Шептицький був колаборантом у стосунках із нацистами, але водночас рятував життя євреїв"...

Якщо наш, український Мойсей - Митрополит Андрей Шептицький, вже є ПРАВЕДНИКОМ у БОГА, то який сенс у тому чи визнають його жиди за ПРАВЕДНИКА СВІТУ, чи ні!?

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

P.S. А свій "Яд" хай залишать для себе, тобто для своїх праведників світу...

26.06.2011р. Б. / Апостольські витоки священичого целібату

Недавно в римському видавництві Nova Millennium Romae вийшла в італійському перекладі книга французького єзуїта Крістіана Кочіні «Апостольські витоки священичого целібату».

В передмові до книги професор Штефан Хайд згадує про першу публікацію цієї книги в Парижі в 1981 році. Через тридцять років – пише Хайд – цю роботу можна назвати ключовою для того, щоб вивчення історії целібату могло вийти на новий рівень. Історичний аналіз, зроблений автором, можна приймати або не приймати, але немає сумнівів в тому, що цією книгою була досягнута «точка неповернення» для подальших досліджень. У 1990 році в Америці вийшов її англійський переклад, в 2006 році книга була перевидана у Франції. Знадобилося немало часу, щоб історики Церкви сприйняли цю працю. У найвідоміших підручниках і енциклопедіях ця книга не згадується, замовчує про неї і полеміка довкола целібату, що розвернулася в засобах масової інформації – «досі загіпсованих в постулати всім відомого неуцтва», пише Хайд. Але і внутрішньоцерковні дискусії про майбутнє целібату практично нічого не почерпнули з цього безпрецедентного дослідження.

Однак оцінка «Апостольських витоків священичого целібату» в колі вузьких фахівців була в цілому позитивною. Кочіні вивів дослідження про целібат з безвиході, відкривши нові дороги. У безвихідь же ці дослідження були загнані, як вважає Хайд, книгою Роже Грізона «Витоки церковного целібату» (1970 рік), яка безмежно панувала в богослів’ї впродовж десяти років. На думку її автора, целібат проник в Церкву як форма аскези, ворожа тілу, і як страх, причини якого потрібно шукати в культовому табу Церкви, що повернулася до поганських і юдейських елементів: спочатку як ідеал безшлюбності, а потім, починаючи з кінця 4 століття, як обов'язок стриманості навіть для одруженого духовенства. Загалом, Папам нібито вдалося нав'язати правило стриманості принаймні в Західній Церкві.

Консенсус довкола книги Грізона був широким і відразу ж дав свої плоди: повернення до «чистого» Євангелія стало вважатися за неможливе без відміни або хоч би вільного вибору целібату. У постсоборній ейфорії так думав багато хто. Безшлюбність здавалася дисциплінарним і непереконливим пережитком Середньовіччя. І чекаючи нового Кодексу канонічного права, що вийшов в 1983 році, багато хто сподівався на безмовне поховання целібату.

Могила була вже вирита, але поховання не відбулося. Целібат був оголошений померлим надто рано. Не дивлячись на успіх книги, про який сам Грізон із задоволенням писав в 1980 році, його книга, як виявилось, не привела ні до якої революції. У чому ж причина? Той факт, що Грізон посилався на тексти поза їх контекстом, а краще сказати «проти церковного сенсу», не міг довго замовчуватись. Однобічні тлумачення, якими сучасна людина часто засуджує минуле, завжди караються: це лише питання часу.

Неможна сумніватися в науковій цінності праці Грізона, проте перспектива, в якій він розглядає питання, була помилковою. Будучи істориком, Грізон хотів констатувати, що первинне, «чисте» християнство, яке не було ворожим до тіла, і не містило в собі елементів поганства чи юдаїзму, протягом кількох століть було деформоване і збочене ворожим сприйняттям тілесності, характерним для поганства і юдаїзму. Аналітичні висновки Грізона дуже сумнівні, оскільки він спирався на наші модерністські стереотипи, згідно з якими ми претендуємо судити про первинне християнство. Крім того, приховано в книзі Грізона виявлявся своєрідний академічний антиюдаїзм, який все єврейське сприймає фальшивим і нехристиянським. Сьогодні ж подібний механізм мислення переможений, як переможений і страх перших християн, пов'язаний з юдейським культом. Грізон прагне повернути Церкву до її євангельських витоків, заморозивши її на тій стадії, коли безшлюбність священиків нібито було добровільною. Проте концепція справжньої церковної реформи не знає нерухомої первинної Церкви, яка повинна завжди залишатися такою, якою вона була колись. Навіть якщо целібат був введений поступово – і Кочіні спростовує це переконливими аргументами, – це ще не прояснює питання про його законність.

Проблема, яку породжує книга Грізона, полягає в тому, що у факті ворожості по відношенню до тіла в первинному християнстві автор приховує гостру критику церковних богословів по відношенню до всякої форми ворожості до тіла. Але Грізон нехтує тим фактом, що, не дивлячись на своє відкидання юдейського ритуалізму і закону, стародавня Церква абсолютно не протистояла стриманості єврейських служителів культу, хоча і критикувала її недоліки. Іншими словами: богослови стародавньої Церкви не були сліпо поміщені в клітку ворожості до тіла і страху табу, але вважали стриманість духовенства законною і виправданою на підставі Євангелія. У цьому сенсі Грізон тлумачив Євангеліє contra sensum Ecclesiae. Адже в кінці 4 – початку 5 століть церковна єрархія вже розглядала стриманість духовенства як апостольську практику, як невід'ємну частину традиції Церкви. У той час у них не було жодних богословських сумнівів. Що ж сталося? Можливо, вони неправильно зрозуміли або невірно тлумачили апостольські джерела? Чи вони прагнули до радикального оновлення в тому сенсі, в якому завжди розумілася реформа, тобто підтвердження і пристосування древньої дисципліни в умовах нової епохи?

Тут потрібно зробити ще одне зауваження. Книга Грізона була дітищем його часу. Десятиліття, що послідували за Другим Ватиканським собором, були відмічені секуляризацію і десакралізацією. Під сумнів ставилося все, що стосувалося богопочитання і сакральності. Всюди знаходилися елементи магії. Багато аспектів церковного життя сприймалися як пережиток Середньовіччя, тоді як сучасний мандруючий Народ Божий не потребував ні храмів, ні священиків, а потребував дослідників і ясновидиць. Історичний вердикт, що зриває маску з целібату як з юдейського табу, став дуже доречним. Поза сумнівом, подібний аналіз був рухомий доброю волею, бажанням повернутися до Євангелія, бажанням вступити в діалог з сучасністю. Але чи дійсно Ісус Христос демонізував культ? Чи анулював Він присвячення Богові? Хіба ж не тлумачив Він Свою смерть як жертвопринесення? Чи Послання до Євреїв перекрутило реальний намір Ісуса Христа? І зв'язок між священством Христа і Його безшлюбністю — проста випадковість?

Всі ці питання відображають одну думку: целібат має не дисциплінарне, а глибоке богословське обґрунтування, і це стає очевидним, якщо заглибитися в його історію. Історичний аналіз свідчить про те, що стриманість духовенства ніколи не була продиктована чернечим аскетизмом, але в її основі завжди лежало розуміння священства. І якщо пов'язувати целібат виключно з чернечим покликанням, в той же час пов'язуючи його з ворожим відношенням до тілесності, то було б логічним відмінити не лише целібат, але і чернецтво як вороже до тілесності.

Священичий целібат неможливо зрозуміти, не посилаючись на концепцію жертвопринесення в історії релігії. У стародавній Церкві целібат священиків був богословськи значимою практикою, що і показав в своїй праці Кочіні. Він ще раз аналізує результати досліджень Густава Бікелля, який також захищав апостольські витоки целібату.

Після Другого Ватиканського собору, як ми знаємо, целібат, як і інші аспекти церковного життя, став переживати глобальну кризу. Це не була його перша криза – досить пригадати період реформи і галіканізму. Проте практика священичого целібату, не дивлячись ні на що, ніколи не була залишена Вселенською Церквою. На самому соборі його не ставили під сумнів, хоча деякі єпископи, повернувшись до Риму, і розповідали про неминучу відміну обов'язкового целібату. Під час собору постало інше питання: був знову введений постійний дияконат, і кандидати могли бути одруженими. Тоді експерт з канонічного права о. Альфонс Штіклер звернув увагу на те, що вікова традиція целібату передбачала тривалу стриманість для одруженого духовенства. Проте собор не висловився на цю тему.

Кочіні у своїй книзі спростовує підхід до історії целібату, згідно з яким під целібатом мається на увазі лише безшлюбність. Цей підхід – фальсифікація історії, оскільки історія целібату включає не лише історію безшлюбності, тобто утримання від одруження, але і історію стриманості як такої, яка включає стриманість як неодруженого, так і одруженого або вдовуючого духовенсва після свячення. Ця практика була ясно сформульована в кінці 4 століття такими Папами, як Дамас, Сирікій, Інокентій, і здійснювалася як в Римі, як і в Іспанії, Галії і північній Африці. І така дисципліна не з'явилася «на порожньому місці», а була результатом практики, що тривала століттями. Інакше в ту епоху бути не могло, закони не могли бути нав'язані, і в Церкви не було жодних повноважень для насадження силою подібної дисципліни. Розпорядження стриманості для духовенства в кінці 4 століття не було нововведенням: просто практика, що давно закріпилася, отримала канонічне оформлення. Кочіні показує в своїй праці, що Папи Сирікій і Інокентій, а також єпископат перерахованих регіонів були переконані: целібат сходить до апостольської традиції.

Саме ця теза зустріла найбільший опір в колі вчених, які не враховують факту, що переконливі свідоцтва про практику целібату сходять не лише до 4, але і до 3 і до 2 століть.

Автор передмови до книги Кочіні помічає, що історик, безумовно, може встановлювати лише вірогідність того чи іншого факту. Історія – це підрахунок вірогідностей, і, на думку Штефана Хайда, в Кочіні ця вірогідність висока. Крім того, історик повинен враховувати не лише тексти, але і різні аспекти середовища, менталітету, внутрішніх процесів церковного життя. Сила аргументів Кочіні полягає саме в цьому. Автор приходить до висновку, що історична вірогідність практики стриманості духовенства висока вже у відношенні до прадавнього періоду існування Церкви, причому як на Сході, так і на Заході. Це, звичайно, не відміняє того факту, що в нашому розпорядженні є дуже мало документальних джерел цього періоду.

Що ж стосується Папи Сирікія, то він рахував стриманість духовенства апостольською практикою, заснованою на Біблії. Всі Папи, починаючи з Інокентія, підтримували і приймали це доктринальне твердження.

Праця Кочіні є історичною, але однієї історії недостатньо для того, щоб повністю проаналізувати картину целібату духовенства. Необхідний вклад богослів’я, духовності, цивільного і канонічного права. І в цьому сенсі Кочіні пропонує міждисциплінарний підхід, завдяки якому приходить до висновку: з тих пір, як Тридентський собор (1545-1563) остаточно звузив коло кандидатів в священний сан до неодружених чоловіків, богословське сприйняття целібату завжди було засноване на розумінні целібату як безшлюбності. Проте, якщо врахувати історичне коріння священичого целібату, богослів’я повинне приділяти більше уваги стриманості саме як відмові від дітородіння («скопці для Царства Небесного»), а значить, брати до уваги дияконів, священиків і єпископів. І тут перед вченими відкривається величезне поле незвіданого.

Джерела:
Радіо Ватикан
Мандрівники Христа Царя