26.11.2011р. Б. / «Дуже важливо те, щоб наша Церква мала святих та мужніх священиків», - владика Ігор

 

Слово Архиєпископа Львівського
в день пам’яті святого священомученика Йосафата, Архиєпископа Полоцького
Євр 4,14-5,10; Лк 6,17-23.

Достойна, люба, молитовна громадо, вдячний вам за те, що ви знаходитеся у церкві, яку любите й до якої приходите постійно молитися. Очевидно, що своїм приходом бажаєте показати своє служіння Богові, від якого сподіваєтеся отримати нагороду. І це - справедливо, бо й сам апостол Петро, одного разу відізвався до Спасителя й запитав: «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» (Мт. 19,27). У кожному випадку йдеться про вічність, а менше про життя на землі, тому що проживанням на цьому світі, якраз і здобуваємо вічну щасливість. Цим дорожили святі, наші попередники, батьки, матері та прабатьки, які подібно як і ми боролися за своє вічне спасіння. І ті, хто гідно змагалися, хто відкидав підступи диявола, хто щиро каявся за свої духовні промахи, очевидно, отримали нагороду.

Свята Церква кожного дня ставить перед нашими очима різних святих осіб, різних століть та різного віку, щоб ми відважно та з великою довірою до Бога змагалися за наше спасіння. Таким був святий Йосафат, священомученик, який сміливо без жодних вагань вийшов назустріч тим, хто намірялися його вбити. Він про це говорив наперед, але не ховався, не боявся, бо давно переміг смерть у самому собі, цілковито надіючись на Бога. Його любов до Бога та свого народу, до своєї Церкви та правди, стали важливішими від життя. Не знаємо докладно його року уродин, але відомо, що народився в місті Володимирі на Волині у небагатій родині. Виховувався доброю християнською матір'ю, яка прищепила йому любов до Бога та Церкви. Згодом став монахом, священиком а в 1607 році єпископом. Доля його звела із світичами нашої Церкви митрополитом Іпатієм Потієм (+1613) та митрополитом Венямином Рутським. Великим противником Йосафата був нез'єднаний із вселенською Церквою єпископ Мелетій Смотрицький, якого патріарх Єрусалиму що перед приїздом у Київ побував у Москві, призначив єпископом Полоцьким, де служив праведний Йосафат. Цей дуже воював із чистим Йосафатом. Йосафата противники малювали із рогами на голові та гаком у руках, називаючи - «душехватом». І це була правда, бо він дорожив людськими душами, часто сповідав людей й роздавав їм милостині. Простолюддя дуже любило праведника.

Коли трапилося Йосафатові, як монахові, бути у київській Лаврі, спочатку тамтешні монахи нападали на нього й кричали. Притихши, слухали його голосу, а він лагідно повідомив їх, що він готовий перейти на їхню сторону, лише бажає, щоб хтось довів йому правоту їхнього нез'єднання із Вселенською Церквою. Не знайшлося жодної особи із 200 монахів, щоб переконати його. Коли він ще промовляв до них, тоді він так приєднав їх, що усі вийшли проводжати його до брам монастиря. Звичайно, це був час після проголошення віднови єдності нашої Церкви із Вселенською або унія, що означає єдність. Тому подібно, які в наші недавні часи, багато із людей були противниками святої Церкви, яка знаходиться під проводом Святішого Отця, Римського Папи. Архієпископ Йосафат мав дуже багато праці, коли прибув у Полоцьк, де обняв свій престол. Крім цього, що він багато молився, сповідав вірних, йому приходилося забирати церковні та монастирські добра, які прибрали до рук певні миряни. Дуже багато зусиль докладав він до цього, щоб підняти низький рівень духовенства. Увесь у праці та служінні, не мав часу для відпочинку й не шукав собі цього. Був цілковито відданий святій Церкві та своєму народу. Проти нього велику колотнечу піднімав православний не з'єднаний єпископ Смотрицький М. Той знайшов певних людей, які відверто постановили вбити Йосафата. Праведник знав їхній задум і, коли перебував у Вітебську, противники реалізували свій гріховний намір - вбили Святого сокирою, вдаривши по голові. Відвага святого священмученика, його вірність Богові та святій Церкві, стали перемогою над страхом й смертю. Це сталося 12-го листопада 1623 року. Приблизний вік святого Йосафата 43 роки. Це були роки панування на нашій території польсько-литовського Князівства. Король призначив розслідування, бо це було нелюдське вбивство невинної людини. Багатьох, що завинили у цьому - покарали. Головний винуватець, єпископ Мелетій С. втік у Царгород. Митрополит В. Рутській про цю втечу сказав, що винного буде переслідувати осуд Божий. Як вчена особа, архієпископ Смотрицький М., пізнав свій блуд, покаявся, приїхав у Русь й помер у 1638 році як син вселенської апостольської Церкви. Цікаво, що сам король Польщі на той час говорив, що унія триватиме до цього часу, поки живе митрополит Рутський Венямин. Але, дякувати Богу, деякі із нас пережили жорстокі недавні часи, що були скеровані проти нашої Церкви, однак, правда завжди на Божій стороні. Наша Церква жива, розвивається й служить своєму народові. Один із істориків опису життя святого написав, що дивно те, що такі речі повторяють люди, які називають себе синами католицької Церкви (див. І. Я. Луцик «Життя святих» 1907 стр. 487). Відомо, що більшість із урядовців нашої країни та чимало різних церковних діячів бажали б зникнення нашої Церкви, але дякуємо Богові, який запевнив свою Церкву, що «пекельні ворота її не подолають» (пор. Мт 16,18). Молімося до святого священомученика Йосафата, щоб «захищав нас від заколотів та усякого лиха й напасті».

Дуже важливо те, щоб наша Церква мала святих та мужніх священиків, які б не пристосовувалися до немудрих бажань певних осіб, а вміли боронити своєї Церкви, її вчення та обряду. Тому потрібно багато молитися за покликання добрих й праведних служителів Церкви та, щоб Господь посилав їх нашому народові. Від священика дуже багато залежить духовний стан вірних, яким він служить. Господь грозив спустошенням Єрусалиму, коли народ разом забув про свята й суботи «і відкинув у палкому гніві царя та священика» (Пл Єр 1,6). Велику провину несли за це священики, які не напоумляли людей про святі дні та принесення жертв. Господь устами пророка жаліється на те, що «священики його святи осквернили, закон згвалтували» (Соф 3,4). А пророк пригадує, щоб не попадати у розпач, бо є вихід із найгіршої ситуації: «Надягніть, о священики, вереття і плачте! Слуги жертовника, ридайте!» (Йоіл 1,13). Потрібна покута й покаяння за різні сподіяні злочини. Коли пророк звертається до посвячених осіб, то це означає, що їхня покута й каяття мають вплив на цілий народ, якого Господь готовий пощадити й направити на спасенну путь. Ми стали свідками народження священиків, яких ставить Бог для свого служіння рукою єпископа. Священик може принести дуже багато добра, як з іншого боку й вчинити велику загальну руїну, коли його життя направлене проти закону Бога. Святий апостол Павло пригадує про волю Божу, як святість нашу, щоб уникати злочинів проти правила (пор. 1Сл 4,3). Дуже важливо, щоб священик зберігав гідної й достойної практики життя у Христі. У нього повинно бути непохитне бажання освятити свою душу, що можливо для кожної особи, інакше ми б не почули відповідних закликів. Святий Альфонс пригадує, що «слабеньке бажання не заведе нікого до святості» (св. А. Ліґуорі «Велич і обов'язки священика», розд. II «Як можна належати Богові» п.7). Звичайно, що святі завжди мали великі перешкоди здобувати праведність і це існує до сьогодні. Часом потрібно терпіти від своїх, як це було із святим Іваном від Хреста. Хто намірився здобути вершину, така особа, повинна подолати усі труднощі на своєму шляху. Іншим це вдавалося, бо вони цього дуже бажали й довіряли своє освячення Богові. Тому закликаю усіх, а особливо, поставлених сьогодні у священство, щоб їхньою першою метою було подобатися Богові, а потім зважати на це, ще люди будуть говорити. Люди часто помиляються у своїх твердженнях - Господь ніколи! Тому, достойні слуги Бога, зважайте на волю Господню й щиро виконуйте її, в такий спосіб осягнете вічну нагороду. Хай святий священомученик Йосафат буде вам завжди добрим прикладом до освячення! Віддаю вас в опіку Пресвятій Богородиці та святим вашого Згромадження, щоб берегли вашого гідного служіння Богові та людям!

+ Ігор

Архиєпископ Львівський, УГКЦ

25 листопада 2011 р.Б. Храм Святого священомученика Йосафата. м. Львів.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

13.09.2011р. Б. / Іспит совісті для священика

Іспит совісті для священика

«Священик - слуга Божого милосердя» - такий заголовок носять вказівки для священиків і духівників, видані Конгрегацією у справах духовенства. Їх підписали префект цієї дикастерії кардинал Мауро П’яченца та секретар архиєпископ Чельсо Морга Ірузуб’єта 9 березня, на початку Великого Посту. Документ було розіслано по всіх єпископських конференціях, і тепер його можна прочитати шістьма європейськими мовами (англійською, іспанською, французькою, німецькою, португальською та італійською) на сайті Конгрегації www.clerus.org.

Пропонуємо до Вашої уваги переклад додатку до цього документу під назвою "Іспит совісті для священика".

 

1. «Віддаю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині» (Ів.17,19)

Чи я сприймаю святість всерйоз у моєму священстві? Чи я переконаний в тому, що успіх в моєму священичому служінні йде від Бога і що, благодаттю Святого Духа, я повинен ідентифікувати себе з Христом і віддавати своє життя заради спасіння світу?

2. «Це тіло моє» (Мт.26,26)

Чи Свята Жертва в Літургії є центром мого духовного життя? Чи я добре готуюсь до відправи Служби Божої? Чи я благоговійно відправляю Службу Божу? Чи я дякую після Служби Божої? Чи Служба Божа є центром мого дня в подяці і хвалі Бога за його благословення? Чи я звертаюсь по допомогу до його доброти? Чи я відшкодовую за свої гріхи і гріхи усього людства?

3. «Ревність дому твого поїдатиме мене»(Ів. 2,17)

Чи я відправляю Святу Жертву в Літургії відповідно до обряду і вказівок, встановлених Церквою? Чи я відправляю Службу Божу з правильним наміренням і відповідно до погоджених літургійних книг? Чи я обережно відношуся до святих частичок, що зберігаються у дарохранильниці і чи дбаю про те, щоб періодично їх обновлювати? Чи я добре дбаю про священний посуд і його зберігання? Чи я гідно ношу священичий одяг, призначений Церквою? Чи усвідомлюю, що я дію in persona Christi Capitis?

4. «Перебувайте у моїй любові» (Ів. 15,9)

Чи мені подобається бути у присутності Христа у Святих Тайнах, у розважанні та тихому поклонінні? Чи я вірний щоденному відвідуванню Найсвятіших Тайн? Чи дарохранильниця є моїм істинним скарбом?

5. «Поясни нам притчу» (Мт. 13,36)

Чи я уважно проводжу щоденне розважання і намагаюсь подолати всі перепони, що відділяють мене від Бога? Чи я прагну просвітлення від Господа, котрому служу? Чи я старанно розважаю над Святим Письмом? Чи я уважно відмовляю мої щоденні молитви?

6. Необхідно «молитись завжди і не падати духом» (Лк. 18,1)

Чи я відправляю Літургію Годин кожного дня гідно, уважно і благочестиво? Чи я вірний своєму зобов’язанню Христові у цьому важливому аспекті мого служіння, молячись від імені усієї Церкви?

7. «Приходь і йди за мною» (Мт. 19,21)

Чи Господь Ісус Христос є істинною любов’ю мого життя? Чи я з радістю дотримуюсь своєї відданості любові перед Богом у стриманості целібату? Чи я піддаюсь нечистим думкам, бажанням та вчинкам? Чи із задоволенням беру участь у непристойних розмовах? Чи я дозволяв собі бути учасником гріха проти чистоти? Чи я дотримуюсь чистоти погляду? Чи я був розсудливий у спілкуванні з різними категоріями людей? Чи моє життя представляє для вірних справжнє свідчення того, що свята чистота є можливою, плідною і радісною?

8. «Хто ти?» (Ів. 1,20)

Чи у моєму щоденному житті я є слабким чи ледачим? Чи мої розмови відповідають природному і надприродному змісту, який повинен бути у священика? Чи я дбаю про те, щоб в моєму житті не було марнославства чи поверховості? Чи всі мої дії є відповідними до мого священичого стану?

9. Син Чоловічий не має де голову прихилити (Мт.8,20)

Чи я люблю християнську вбогість? Чи моє серце належить Богові? Чи я духовно відокремлений від усього іншого? Чи я готовий піти на жертву для того, щоб краще служити Богові? Чи я готовий пожертвувати моїм комфортом, особистими планами та законними контактами заради Бога? Чи я володію якимось надлишковими речима? Чи я витрачаю гроші на непотрібні речі і чи піддаюсь поглинанню споживацтва? Чи я використовую свій вільний час для того, щоб бути ближчим до Бога, пам’ятаючи, що я завжди залишаюся священиком – навіть в часі відпочинку чи відпустки?

10. «Ти затаїв це від мудрих та розумних, і відкрив це немовлятам» (Мт. 11,25)

Чи я винний у гріху гордості: духовні труднощі, сприйнятливість, роздратування, небажання простити, схильність до зневіри і т.д.? Чи я прошу Бога про те, щоб дав мені чесноту смирення?

11. «І витекли кров і вода» (Ів. 19,34)

Чи я переконаний в тому, що коли дію «в особі Христа», то я напряму задіяний у тому ж Тілі Христовому, Церкві? Чи можу я щиро сказати, що я люблю Церкву? Чи можу я щиро сказати, що з радістю борюсь за Її розвиток? Чи мене турбують Її інтереси, усіх Її членів і усього людства?

12. «Ти – Петро» (Мт. 16,18)

Nihil sine Episcopo – нічого без єпископа – так казав Св. Ігнатій Антіохський. Чи ці слова є в корені мого служіння? Чи я приймаю накази, поради і коректури від мого ординарія із слухняністю? Чи я часто молюсь за Святішого Отця? Чи я є у повному сопричасті з його навчанням і наміреннями?

13. «Любіть один одного» (Ів. 13,34)

Чи я був благодійним по відношенню до моїх братів- священиків? Чи мій егоїзм залишає мене байдужим до них? Чи я критикував моїх братів-священиків? Чи я підтримував тих, хто є морально чи фізично хворий? Чи я дію в братській любові, дбаючи, щоб ніхто не залишився сам? Чи я ставлюсь до всіх братів-священиків і мирян з благодійністю і терпеливістю Христа?

14. «Я – дорога, правда і життя» (Ів. 14,6)

Чи моє знання науки Церкви є таким, як повинно бути? Чи я засвоюю і передаю її навчання? Чи я усвідомлюю те, що вчити когось всупереч Вчительського Уряду, урочистого і звичайного, є смертельно образливим і приносить шкоду вірним?

15. «Іди і більше не гріши» (Ів. 8,11)

Проголошення Слова приводить вірних до Таїнств. Чи я регулярно приступаю до Сповіді? Чи я часто йду до Сповіді, відповідно до мого життєвого стану, і у зв’язку із священними речима, в які я задіяний? Чи я щиро уділяю Таїнство Покаяння? Чи я є відповідно наявний для вірних для духовного проводу і чи я виділяю спеціальний час для цього? Чи я уважно готуюсь до проведення катехизи? Чи я проповідую із запалом і з любов’ю до Бога?

16. «Він покликав до себе тих, кого хотів, і вони пішли за ним» (Мк. 3,13)

Чи я дбаю про те, щоб поширювати покликання до священства і богопосвяченого життя? Чи я поширюю краще розуміння загального покликання до святості серед вірних? Чи я заохочую вірних молитись за покликання і освячення духовенства?

17. «Чоловік прийшов послужити, а не щоб йому служили» (Мт. 20,28)

Чи я прагну того, щоб посвятити себе іншим і служити їм кожного дня відповідно до того, як вимагає Євангеліє? Чи я даю свідчення Господньої любові добрими ділами? Чи я бачу присутність Христа у Хресті і чи я вникаю у перемогу любові? Чи моя щодення діяльність позначена духом служіння? Чи я  розглядаю свій авторитет як форму служіння?

18. «Спраглий я» (Ів. 19,28)

Чи я молився і щиро приносив жертви для добра душ, довірених Богом під мою опіку?  Чи я виконую мої пастирські обов’язки? Чи я турбуюсь про Святі Душі?

19. Ось син твій. Ось мати твоя (Ів. 19, 26-27)

Чи я ввіряю себе, в повноті надії, під опіку Пресвятої Богородиці, Матері Священиків, в любові і для того, щоб все більше любити її сина Ісуса Христа? Чи я практикую Марійську побожність? Чи я щодня відмовляю вервицю? Чи я звертають по допомогу до Її материнського заступництва у моїй боротьбі з дияволом, пристрастю і світом?

20. «Отче, у твої руки віддаю духа мого» (Лк. 23,44)

Чи я турботливо допомагаю і уділяю таїнства вмираючим? У моїх особистих роздумах, у катехизах і в щоденному проповідуванні, чи я враховую навчання Церкви про Останні Часи? Чи я прошу про дар витривалості? Чи я прошу вірних робити так само? Чи я часто і віддано молюсь за душі покійних вірних?

Конгрегація у справах духовенства. Додаток до документу «Священик - слуга Божого милосердя», допомога для священиків і духівників. Видавництво Ватикану, 2011

Переклад «Milites Christi Imperatoris»

 

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

26.06.2011р. Б. / Апостольські витоки священичого целібату

Недавно в римському видавництві Nova Millennium Romae вийшла в італійському перекладі книга французького єзуїта Крістіана Кочіні «Апостольські витоки священичого целібату».

В передмові до книги професор Штефан Хайд згадує про першу публікацію цієї книги в Парижі в 1981 році. Через тридцять років – пише Хайд – цю роботу можна назвати ключовою для того, щоб вивчення історії целібату могло вийти на новий рівень. Історичний аналіз, зроблений автором, можна приймати або не приймати, але немає сумнівів в тому, що цією книгою була досягнута «точка неповернення» для подальших досліджень. У 1990 році в Америці вийшов її англійський переклад, в 2006 році книга була перевидана у Франції. Знадобилося немало часу, щоб історики Церкви сприйняли цю працю. У найвідоміших підручниках і енциклопедіях ця книга не згадується, замовчує про неї і полеміка довкола целібату, що розвернулася в засобах масової інформації – «досі загіпсованих в постулати всім відомого неуцтва», пише Хайд. Але і внутрішньоцерковні дискусії про майбутнє целібату практично нічого не почерпнули з цього безпрецедентного дослідження.

Однак оцінка «Апостольських витоків священичого целібату» в колі вузьких фахівців була в цілому позитивною. Кочіні вивів дослідження про целібат з безвиході, відкривши нові дороги. У безвихідь же ці дослідження були загнані, як вважає Хайд, книгою Роже Грізона «Витоки церковного целібату» (1970 рік), яка безмежно панувала в богослів’ї впродовж десяти років. На думку її автора, целібат проник в Церкву як форма аскези, ворожа тілу, і як страх, причини якого потрібно шукати в культовому табу Церкви, що повернулася до поганських і юдейських елементів: спочатку як ідеал безшлюбності, а потім, починаючи з кінця 4 століття, як обов'язок стриманості навіть для одруженого духовенства. Загалом, Папам нібито вдалося нав'язати правило стриманості принаймні в Західній Церкві.

Консенсус довкола книги Грізона був широким і відразу ж дав свої плоди: повернення до «чистого» Євангелія стало вважатися за неможливе без відміни або хоч би вільного вибору целібату. У постсоборній ейфорії так думав багато хто. Безшлюбність здавалася дисциплінарним і непереконливим пережитком Середньовіччя. І чекаючи нового Кодексу канонічного права, що вийшов в 1983 році, багато хто сподівався на безмовне поховання целібату.

Могила була вже вирита, але поховання не відбулося. Целібат був оголошений померлим надто рано. Не дивлячись на успіх книги, про який сам Грізон із задоволенням писав в 1980 році, його книга, як виявилось, не привела ні до якої революції. У чому ж причина? Той факт, що Грізон посилався на тексти поза їх контекстом, а краще сказати «проти церковного сенсу», не міг довго замовчуватись. Однобічні тлумачення, якими сучасна людина часто засуджує минуле, завжди караються: це лише питання часу.

Неможна сумніватися в науковій цінності праці Грізона, проте перспектива, в якій він розглядає питання, була помилковою. Будучи істориком, Грізон хотів констатувати, що первинне, «чисте» християнство, яке не було ворожим до тіла, і не містило в собі елементів поганства чи юдаїзму, протягом кількох століть було деформоване і збочене ворожим сприйняттям тілесності, характерним для поганства і юдаїзму. Аналітичні висновки Грізона дуже сумнівні, оскільки він спирався на наші модерністські стереотипи, згідно з якими ми претендуємо судити про первинне християнство. Крім того, приховано в книзі Грізона виявлявся своєрідний академічний антиюдаїзм, який все єврейське сприймає фальшивим і нехристиянським. Сьогодні ж подібний механізм мислення переможений, як переможений і страх перших християн, пов'язаний з юдейським культом. Грізон прагне повернути Церкву до її євангельських витоків, заморозивши її на тій стадії, коли безшлюбність священиків нібито було добровільною. Проте концепція справжньої церковної реформи не знає нерухомої первинної Церкви, яка повинна завжди залишатися такою, якою вона була колись. Навіть якщо целібат був введений поступово – і Кочіні спростовує це переконливими аргументами, – це ще не прояснює питання про його законність.

Проблема, яку породжує книга Грізона, полягає в тому, що у факті ворожості по відношенню до тіла в первинному християнстві автор приховує гостру критику церковних богословів по відношенню до всякої форми ворожості до тіла. Але Грізон нехтує тим фактом, що, не дивлячись на своє відкидання юдейського ритуалізму і закону, стародавня Церква абсолютно не протистояла стриманості єврейських служителів культу, хоча і критикувала її недоліки. Іншими словами: богослови стародавньої Церкви не були сліпо поміщені в клітку ворожості до тіла і страху табу, але вважали стриманість духовенства законною і виправданою на підставі Євангелія. У цьому сенсі Грізон тлумачив Євангеліє contra sensum Ecclesiae. Адже в кінці 4 – початку 5 століть церковна єрархія вже розглядала стриманість духовенства як апостольську практику, як невід'ємну частину традиції Церкви. У той час у них не було жодних богословських сумнівів. Що ж сталося? Можливо, вони неправильно зрозуміли або невірно тлумачили апостольські джерела? Чи вони прагнули до радикального оновлення в тому сенсі, в якому завжди розумілася реформа, тобто підтвердження і пристосування древньої дисципліни в умовах нової епохи?

Тут потрібно зробити ще одне зауваження. Книга Грізона була дітищем його часу. Десятиліття, що послідували за Другим Ватиканським собором, були відмічені секуляризацію і десакралізацією. Під сумнів ставилося все, що стосувалося богопочитання і сакральності. Всюди знаходилися елементи магії. Багато аспектів церковного життя сприймалися як пережиток Середньовіччя, тоді як сучасний мандруючий Народ Божий не потребував ні храмів, ні священиків, а потребував дослідників і ясновидиць. Історичний вердикт, що зриває маску з целібату як з юдейського табу, став дуже доречним. Поза сумнівом, подібний аналіз був рухомий доброю волею, бажанням повернутися до Євангелія, бажанням вступити в діалог з сучасністю. Але чи дійсно Ісус Христос демонізував культ? Чи анулював Він присвячення Богові? Хіба ж не тлумачив Він Свою смерть як жертвопринесення? Чи Послання до Євреїв перекрутило реальний намір Ісуса Христа? І зв'язок між священством Христа і Його безшлюбністю — проста випадковість?

Всі ці питання відображають одну думку: целібат має не дисциплінарне, а глибоке богословське обґрунтування, і це стає очевидним, якщо заглибитися в його історію. Історичний аналіз свідчить про те, що стриманість духовенства ніколи не була продиктована чернечим аскетизмом, але в її основі завжди лежало розуміння священства. І якщо пов'язувати целібат виключно з чернечим покликанням, в той же час пов'язуючи його з ворожим відношенням до тілесності, то було б логічним відмінити не лише целібат, але і чернецтво як вороже до тілесності.

Священичий целібат неможливо зрозуміти, не посилаючись на концепцію жертвопринесення в історії релігії. У стародавній Церкві целібат священиків був богословськи значимою практикою, що і показав в своїй праці Кочіні. Він ще раз аналізує результати досліджень Густава Бікелля, який також захищав апостольські витоки целібату.

Після Другого Ватиканського собору, як ми знаємо, целібат, як і інші аспекти церковного життя, став переживати глобальну кризу. Це не була його перша криза – досить пригадати період реформи і галіканізму. Проте практика священичого целібату, не дивлячись ні на що, ніколи не була залишена Вселенською Церквою. На самому соборі його не ставили під сумнів, хоча деякі єпископи, повернувшись до Риму, і розповідали про неминучу відміну обов'язкового целібату. Під час собору постало інше питання: був знову введений постійний дияконат, і кандидати могли бути одруженими. Тоді експерт з канонічного права о. Альфонс Штіклер звернув увагу на те, що вікова традиція целібату передбачала тривалу стриманість для одруженого духовенства. Проте собор не висловився на цю тему.

Кочіні у своїй книзі спростовує підхід до історії целібату, згідно з яким під целібатом мається на увазі лише безшлюбність. Цей підхід – фальсифікація історії, оскільки історія целібату включає не лише історію безшлюбності, тобто утримання від одруження, але і історію стриманості як такої, яка включає стриманість як неодруженого, так і одруженого або вдовуючого духовенсва після свячення. Ця практика була ясно сформульована в кінці 4 століття такими Папами, як Дамас, Сирікій, Інокентій, і здійснювалася як в Римі, як і в Іспанії, Галії і північній Африці. І така дисципліна не з'явилася «на порожньому місці», а була результатом практики, що тривала століттями. Інакше в ту епоху бути не могло, закони не могли бути нав'язані, і в Церкви не було жодних повноважень для насадження силою подібної дисципліни. Розпорядження стриманості для духовенства в кінці 4 століття не було нововведенням: просто практика, що давно закріпилася, отримала канонічне оформлення. Кочіні показує в своїй праці, що Папи Сирікій і Інокентій, а також єпископат перерахованих регіонів були переконані: целібат сходить до апостольської традиції.

Саме ця теза зустріла найбільший опір в колі вчених, які не враховують факту, що переконливі свідоцтва про практику целібату сходять не лише до 4, але і до 3 і до 2 століть.

Автор передмови до книги Кочіні помічає, що історик, безумовно, може встановлювати лише вірогідність того чи іншого факту. Історія – це підрахунок вірогідностей, і, на думку Штефана Хайда, в Кочіні ця вірогідність висока. Крім того, історик повинен враховувати не лише тексти, але і різні аспекти середовища, менталітету, внутрішніх процесів церковного життя. Сила аргументів Кочіні полягає саме в цьому. Автор приходить до висновку, що історична вірогідність практики стриманості духовенства висока вже у відношенні до прадавнього періоду існування Церкви, причому як на Сході, так і на Заході. Це, звичайно, не відміняє того факту, що в нашому розпорядженні є дуже мало документальних джерел цього періоду.

Що ж стосується Папи Сирікія, то він рахував стриманість духовенства апостольською практикою, заснованою на Біблії. Всі Папи, починаючи з Інокентія, підтримували і приймали це доктринальне твердження.

Праця Кочіні є історичною, але однієї історії недостатньо для того, щоб повністю проаналізувати картину целібату духовенства. Необхідний вклад богослів’я, духовності, цивільного і канонічного права. І в цьому сенсі Кочіні пропонує міждисциплінарний підхід, завдяки якому приходить до висновку: з тих пір, як Тридентський собор (1545-1563) остаточно звузив коло кандидатів в священний сан до неодружених чоловіків, богословське сприйняття целібату завжди було засноване на розумінні целібату як безшлюбності. Проте, якщо врахувати історичне коріння священичого целібату, богослів’я повинне приділяти більше уваги стриманості саме як відмові від дітородіння («скопці для Царства Небесного»), а значить, брати до уваги дияконів, священиків і єпископів. І тут перед вченими відкривається величезне поле незвіданого.

Джерела:
Радіо Ватикан
Мандрівники Христа Царя