02.06.2012р. Б. / Феномен «дитячої неділі»

 

У Донецьку сьомий рік діє греко-католицька школа

Греко-католиків усе ще сприймають на Донбасі зазвичай як «іновірців», які «понаїхали з Бандерівщини». Довіру жителів індустріального регіону священики УГКЦ завойовують простим, перевіреним способом: безкорисно творячи добро. Феномен «дитячої неділі» тут особливо показовий.

 

«То ви уніатів шукаєте», — недовірливо констатувала жителька донецького передмістя Смолянка, в якої я вирішив запитати дорогу до храму. Проте я вже збагнув, куди треба йти. Вулицею прямувала мало не колона молодих подружніх пар з дитячими візочками та «самостійною» малечею, що міцно трималася за таткові чи мамині руки. Так разом ми й дійшли до храму Покрови Пресвятої Богородиці, двір якого на той момент ніби перетворився... на великий та галасливий дитсадок.

 

Донецька громада Української греко-католицької церкви вибудувала свій кафедральний собор декілька років тому. До того мали лише невеличкі каплиці, найдавніша з яких була розташована в хатинці, яку свого часу подарувала одна з парафіянок. Із завершенням нової ошатної церковної споруди з’явилася нагода запросити жителів міста на спеціальні «сімейні» літургії, що правляться по неділях. Діти старшого віку здебільшого по службі Божій залишаються ще й на заняття в недільній школі.

 

Чесно кажучи, для мене було відкриттям, що церковна школа навчає не лише азам християнських знань. Довелося спостерігати, як найменші з допомогою наставниці старанно засвоюють непросте, як на їхній вік, мистецтво паперових аплікацій.

 

У старшій групі свої проблеми: хлопець захищає складений удома список улюблених музикальних зірок.

 

— А Пугачову ти категорично викреслюєш? — запитує викладачка.

 

— Бо стара, і взагалі... — стоїть на своєму підліток.

 

— Як же, — трохи театрально хапається за голову вчителька, — вона ж співає про кохання!

 

Як розповіла Людмила Панасюк, найдосвідченіша з тутешніх викладачок, які працюють в осередку сестер-служебниць Непорочної Діви Марії, недільна школа УГКЦ існує в Донецьку з 2005 року. Починали черниці з гуртка в десяток учнів, зараз у чотирьох вікових класах понад півсотні вихованців. Окрема група — для батьків, яких паралельно вчать, так би мовити, позакласної роботи зі своєю малечею. Усі викладачі мають чималий педагогічний досвід. Поки що за школу править приватний будинок, орендований поблизу храму, але найближчим часом має нарешті завершитися спорудження спеціальної будівлі.

 

 

У «шахтарській столиці» львів’янка Л. Панасюк уже восьмий рік. Каже, що її особисто тішить відчуття єдиної родини, що поступово склалося серед школяриків та їхніх батьків. Його, зокрема, зміцнюють спільні подорожі в Карпати, які традиційно здійснюються щоліта.

 

— Ми в недільній школі — із жовтня минулого року, коли тут розпочиналися чергові заняття, — розповідає донеччанка Тетяна. — Моїй дитинці на той час було шість рочків, вона якраз пішла до першого класу гімназії. Хотілося, щоб донечка засвоїла всі ті релігійні цінності, які сповідує моя родина, полюбила Христа, адже Бог є любов.

 

— До цієї церкви мене вперше привела мама, — розповідає Марія, — але свідомо я потягнулася до храму після загибелі чоловіка, відчуваючи тут підтримку, якої дуже тоді потребувала. Сама виховую трьох дітей, тож вони буквально живуть «від неділі до неділі», чекаючи занять у цій школі. Кажуть, що їм дуже цікаво спілкуватися з ровесниками, на кожному занятті дізнаватися про щось нове.

 

Координатор благодійного фонду «Карітас Донецьк» Любов Пантелюк розповіла про інші напрямки доброчинної роботи, що їх здійснює Донецько-Харківський екзархат та місцева громада УГКЦ. При кафедральному храмі є безкоштовна їдальня для нужденних. Узимку ж добровільні помічники фонду виїжджають із гарячою їжею в місця скупчення безхатченків, з особливою увагою вишукуючи на тому соціальному дні безпритульних дітей. Цей проект, каже Л. Пантелюк, має своїх постійних спонсорів, але нерідко буває, що якийсь підприємець, навіть не називаючи свого прізвища, завозить до їдальні ящик з макаронами або пакунок м’яса.

 

Діставши дозвіл, заглядаю на кухню «благодійної трапезної», як це тут називають. Ошатне приміщення оснащене кулінарною технікою. Смачно пахне борщем. Куховарка Людмила охоче розповідає, що сьогодні в меню ще суп з грибами, салат зі свіжих овочів, котлети з печінки, пісні страви, компот або сік — на вибір.

 

Церква взяла в оренду кілька занедбаних жеківських «кімнат школяра» в різних кінцях міста, відремонтувала приміщення — і тепер там соціальні центри, куди може звернутися по допомогу будь-який юний волоцюжка, аби помитися, випрати одяг, поїсти. А от «читати мораль», як запевняє Л. Пантелюк, там не заведено, і постійні клієнти центрів це добре знають.

 

Не менш важливою є місія допомоги віл-інфікованим городянам та кризовим сім’ям, розпад яких погрожує безпритульністю неповнолітнім дітям. Тут потрібні і значні кошти, і доводиться залучати юристів, медиків, соціальних психологів. Адже за кожною історією — людська трагедія. «Зате як радісно, — зізнається пані Любов, — коли спільними зусиллями вдається повернути інтерес до життя важкохворій людині або убезпечити підліткові домашнє тепло».

 

Багато вражень залишили ці недільні зустрічі, а найбільше згадується дитячий сміх, підсилений акустикою храмового склепіння.

Володимир ВОЛОВНЕНКО

Джерела: www.day.kiev.ua

Воїни Христа Царя

31.05.2012р. Б. / Не біймося «русского міра», будуймо український світ – глава УГКЦ Святослав Шевчук

 

Варшава – Українці повинні будувати свій український світ, незалежно від того, де вони перебувають, вважає глава Української греко-католицької церкви, Верховний архієпископ Святослав Шевчук. Радіо Свобода зустрілося з Блаженнішим Святославом у польському Вроцлаві, де відбулося засідання постійного синоду УГКЦ – органу, який допомагає Верховному архієпископу управляти церквою в Україні та за її межами. Греко-католицькі єпископи розмовляли про стратегію розвитку церкви, зокрема про духовну опіку над українськими емігрантами. Глава УГКЦ поділився з Радіо Свобода своїми міркуваннями щодо еміграції та гарячих мовних дискусій в Україні.

– Ваше Блаженство, українцям, які емігрують з України, доводиться чути, що вони безвідповідально ставляться до долі вітчизни, що вони зрадники. Яка Ваша думка з цього приводу?

 

– Абсолютно ні, я працював серед емігрантів – і в Греції, і в Італії. Я і тепер їх відвідую всюди, де є наші люди, а нема наших структур. Це добрі люди, які виїхали з України не від легкого життя, чи в пошуках кращого клімату. Можливо, навіть, що це найкращі люди. Ми бачимо, що з України сьогодні виїжджає середній клас, нас це не може не турбувати, тому наша церква намагається зробити все для того, щоб з одного боку мінялося суспільство в Україні, а з іншого, щоб ті наші люди, які опинилися за межами батьківщини, мали духовну опіку в своїх громадах, у своїй церкві, у своєму обряді і своєю мовою. Ми йдемо за нашими людьми. Я б сказав, що географія нашої церкви сьогодні є географією руху наших емігрантів (якщо мова йде по нашу церкву у світі, поза межами України). І завжди наша церква йшла за нашими людьми для того, щоб український світ міг розбудовуватися там, де, можливо, його не було, щоб ми могли побачити якусь позитивну сторону феномену еміграції що, безперечно, сьогодні є складним і болючим для українського суспільства.

– В Україні точаться бурхливі дискусії про статус української та російської мов. Як Ви вважаєте, яким цей статус повинен бути?

 

– На це питання відповім однозначно: державною мовою повинна бути тільки українська. Чому? Тому що введення другої державної мови спричинить зникнення української мови в Україні. Сьогодні багато аналітиків говорять про те, що якщо російська мова стане другою державною, то вона посилить шалений процес русифікації, який сьогодні відбувається в Україні. Дехто говорить, що такої русифікації не було навіть за часів Совєтського Союзу. Тому, коли йдеться про державну мову в Україні, то вона повинна бути одна – українська, бо це запорука її збереження і розвитку.

– Ваше Блаженство, наскільки, на Вашу думку, для України небезпечна ідея «русского міра»?

 

– «Русскій мір» – це політичний проект, який не має нічого спільного ні з історією, ні з сьогочасними суспільними рухами, які відбуваються в Україні. Сьогодні в Україні про «русскій мір» в контексті суспільного життя говориться, як про певний геополітичний проект, який зазнав невдачі. Очевидно, буде тиск політичний, можливо, теж і економічний, але я думаю, що ми повинні не так боятися «русского міра», як ми повинні будувати український світ. А ми його будуємо тоді, коли всі українці, де б вони не перебували, чи то в Україні, чи то за її межами, відчували єдність нашої української громади і не піддавалися асиміляції. Тоді, я думаю, що там де ми є, ми лишимося собою і ніякі чужі світи нам не загрожуватимуть. Не йдеться про противагу «русскому міру», та якщо ми не будуватимемо свій світ, то за нас хтось це обов’язково змушений буде зробити.

Юрій Савицький


Джерела: www.radiosvoboda.org

Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Телепрограма за участю Глави УГКЦ на Донецькій облдержтелерадіокомпанії

Під час візиту до Донецько-Харківського екзархату відбувся запис та ефір телепрограми за участю Глави УГКЦ на Донецькій облдержтелерадіокомпанії.

У травні Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, здійснив душпастирський візит до Донецько-Харківського екзархату. Візит відбувся з нагоди десятиліття створення цієї структурної одиниці УГКЦ.

Джерела: ugcc.tv

Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / У Римі представили книгу про святість українського автора

Офіційна презентація книги Тараса Дзюбанського «Єдин Свят. Біблійні, богословські та історичні аспекти розуміння святості у християнському житті» відбулась 25 травня у Римі, де молодий автор проходить студії. Цю книгу, яку випустило видавництво «Дух і Літера», як і попередню роботу Тараса Дзюбанського «Почитання апостола Петра у Ватикані»можна придбати і в українських книгарнях. 

 

Тарасе, як з’явилася ідея написати книгу саме про святість? 

 

Декілька років тому я навчався на курсах Конгрегації у справах святих і ця тема мене дуже зацікавила. Актуальність теми постала так само і в моїх дослідницьких працях в рамках навчання на програмі міжконфесійного діалогу, адже спільне почитання святих є найкращим виявом духовної єдності особливо між вірними Православної і Католицької Церков.

Кого очікуєш побачити серед своїх читачів? 

 

Кожного, кому не є байдужа святість. Книга подає багато парадигм святості в історії християнства, що показує нам велику різноманітність шляхів досягнення святості. 

Якою буде тема наступної книги?

 

На разі готуюсь до захисту докторської дисертації про єдність Церков. Згодом хотів би написати книгу про міжрелігійний діалог. 

Частини книги «Єдин свят» можна переглянути тут.

Джерело:   КРЕДО

29.05.2012р. Б. / Скеля TV. Євхаристія

- події за травень 2012
- Євхаристія крізь віки
- нова рубрика "Духовне чтиво"
- МОя парафія - відкриття санктуарію Матері Божої Фатімської в Одесі.

Редакція католицької програми "Скеля"
skelia.org
79008 ЛЬВІВ, вул. Винниченка, 32,
тел./факс: +380 (32) 240-37-48,


Джерело:  Воїни Христа Царя

29.05.2012р. Б. / Архиєпископ Ніколс про занедбання сім`ї

Церкви готуються до Всесвітньої Зустрічі Сімей в Мілані. Католицький примас Англії та Уельсу Архиєпископ Вінсент Ніколс запросив 530 подружніх пар, які відсвяткували річницю свого шлюбу і  відновили свої шлюбні обітниці.

 

Їхня присутність – як зазначив у своїй проповіді Архиєпископ Ніколс – важливе свідчення любові та ролі сім'ї в суспільстві та вихованні їхніх дітей. Він нагадав, що ще 30 років тому під час поїздки до Великобританії, Іван Павло II застерігав англійців, що їхнє майбутнє залежить від сім'ї. Тому рекомендував дбати про родину, – зазначив Архиєпископ. Наслідком занедбань є багато людських трагедій: розбиті шлюби, пари без дітей, долі людей, які не створили сім'ї.

За матеріалами radiovaticana.org

Джерело:  Воїни Христа Царя

28.05.2012р. Б. / «Церква дорікає світові самим своїм існуванням»

 

Інтерв'ю з єпископом-помічником Львівським Протосинкелом  Львівської Архиєпархії Кир Венедиктом Алексійчуком

 

Преосвященний Владико, останнім часом Католицька Церква виявила певну суспільно-політичну активність, зокрема були два спільні звернення Синоду нашої Української Греко-Католицької Церкви і римо-католицького єпископату в Україні: щодо захисту сімейних цінностей та захисту ненароджених дітей. Українське суспільство дуже двояко зреагувало на ці заяви, якщо на першу заяву не було жодної реакції: ні позитивної, ні негативної, то звернення, яке було практично одночасно опубліковано, стосовно захисту ненароджених дітей викликало великий і негативний резонанс. Чим, на Вашу думку, є та подвоєність українського суспільства?

Я би не казав, що це є саме подвоєність, можна говорити про потроєність чи іншу подільність суспільства. Завжди мусимо пам’ятати, що наше суспільство є пострадянським, бо ті юнаки і юнки, яким двадцять років, які живуть тепер в Україні і які народилися за незалежної України, поки що не є творцями загальної суспільної опінії. Суспільну думку формують люди, які здебільшого народжені, що більше, виховані в іншій державі – в Радянському Союзі. І як наслідок цього – специфічна пострадянська свідомість, ментальність, культура. Cаме ця пострадянськість і є найбільшою проблемою нашого суспільства.

Саме у контексті цієї пострадянськості потрібно розглядати і реакцію суспільства на ці два спільні послання католицького єпископату. Суспільство взагалі не відреагувало на послання, яке стосується захисту сімейних цінностей, бо посередня людина в Україні сама до кінця не знає, якими би мали ці цінності, тому не було про що дискутувати.

Щодо заяви про захист ненародженого життя (про аборти), то тут також спрацювала пострадянська система. Не забуваймо, що перша держава, яка узаконила аборти – це Радянський Союз. Ми зі свого радянського минулого принесли у сьогодення багаторічний досвід абортів, адже більшість населення не мала розуміння, що аборт – це посягання на життя.

Погляньте на протести, якими суспільство відреагувало на антиабортну заяву Церкви: завжди як найголовніший аргумент і критерій ставили право жінки. Так, права людини мусимо шанувати – і це є цілком нормально. Але не забуваймо, що коли жінка вагітна, в її лоні вже є інша особа, яка також має свої права, зокрема право на життя. Якщо держава не стоїть в обороні прав цих ненароджених осіб, хто буде стояти на сторожі їхнього права на життя? Хто, якщо не Церква?

Добре, що нам, вже народженим, пощастило, в тому що ми народилися. На нашій сторожі вже стоять закони держави. І коли мама викине народжену дитину на сміття чи зашкодить їй в інший спосіб, то її притягнуть до відповідальності. Отже права народженої особи охороняє багато законів, а прав ненародженої дитини ніхто не охороняє. І тому Церква, хоч і не може заборонити людям робити аборти, але Вона висловлює свою думку, щоб так спонукати захистити права ненародженої особи. Бо кожен з нас був такою особою в лоні матері. Уявімо, що б кожна наша мама скористалася б своїм «правом» на аборт, то вся Україна була би безлюдна, ніхто б не народжувався. Добре, що наші права наші батьки нам пошанували.

Думаю, що мало хто ставить себе на місце тої ненародженої дитини і розуміє, що міг би не побачити цієї землі, якби його мама застосувала своє «право», яке тепер він так ревно обороняє.

Ваше Преосвященство, аналізуючи статистику абортів в Україні, бачимо, що в Галичині кількість абортів значно нижча, ніж, скажімо, на сході України. Чи можемо тут говорити про якусь заслугу нашої Церкви?

Думаю, що не варто говорити про заслугу нашої чи не нашої Церкви. Але найперше про заслугу християнства, християнського розуміння зачаття дитини. У Галичині радянська влада була, і вона залишила свій відбиток, однак це і тривало коротший час, і Церква тут, в Галичині, дуже добре функціонувала до встановлення радянської влади. Ба більше, наша Церква функціонувала навіть в підпіллі, і тепер Вона також функціонує. Тому не можемо заперечувати, що є і вплив Церкви. Звичайно, він би міг бути ефективнішим, але люди тут розуміють фундаментальні християнські цінності, і серед яких цінність життя, розуміють християнський підхід до вагітності, як великого благословення Божого, коли зароджується нове життя.

І саме тому, щоб засвідчити ці фундаментальні цінності перед цілим українським суспільством, Церква звернулась до нього. І це не є просто приватна позиція Блаженнішого Святослава чи митрополита Мокшицького, це не є приватна позиція католицьких єпископів України – це позиція усієї Вселенської Церкви, яка налічує півтора мільярда осіб. Це наша позиція, позиція Церкви. І ми про неї говоримо. Ми нікого не примушуємо, але прагнемо, щоб це знала і розуміла кожна особа.

Ваше Преосвященство, останнім часом через ЗМІ та соціальні мережі пропагують думку, що мають бути вбогими не лише служителі Церкви, не лише священики, монахи, монахині, але також і сама Церква. Виглядає, що так певні кола пропагують ідею, щоби Церква, позбавлена матеріальних цінностей, не могла здійснювати своєї діяльності. Чому, на Вашу думку, наше суспільство стільки уваги приділяє матеріальному стану церковнослужителів?

Думаю, що, окрім інших чинників, це є ще одним спадком радянського минулого. Цікаво, що водночас на наших українських землях вшановують пам'ять про святого Миколая, який був також досить багатим на той час коли він жив, завдяки чому міг за життя багато допомагати вбогим. Також багато говоримо про заслуги перед Церквою і перед суспільством митрополита Андрея Шептицького, для маленького прикладу - після І Світової війни він надав у допомогу для сиріт 600 тис. доларів, що зараз приблизно 6 млн. доларів. Якби Церква, яку він очолював була бідна і вбога, то звідки би він міг ці гроші виділити? Він мав, бо Церква мала.

Церква може багатьом допомогти, коли має з чого це зробити. Думаю, що це упереджене ставлення до Церкви в тому, що всі ми вийшли з Радянського Союзу, де нас тримали «голодними», бідними, жебраками. І навіть ті особи, які стали багатими, немов би далі є бідними, бо ніяк не можуть загасити спрагу за багатством, вони постійно чогось хочуть, тому люди до них інколи ставляться з презирством. З іншого боку, у всіх людей, бо всі ми були радянські, та спрага багатства залишилася, бо ми всі були жебраками.

Знаю про одну багату родину на Заході, ці люди є міліонери, але вони є вільними від свого багатства, вони не є його рабами. Ці люди знають, що на власні потреби їм якісь кошти, а решту заробітків, а це не мало не багато, це біля 100 мільйонів  щороку, роздають на благодійність через свій фонд вже ціле сторіччя. У нас ще немає цього в свідомості. Погляньте на наших друзів-протестантів, вони досить добре розуміють, що треба дати десяту частину своїх доходів на потреби спільноти, в якій вони є, на потреби Церкви. Але спробуйте заїкнутися зараз у нас в будь-якій парафії, щоб там давали десяту частину. Відразу виявиться, що ми не готові до такого. Бо в нас є люди, які з одного боку хочуть допомоги від Церкви, а з іншого – вважають, що ці гроші мають невідомо звідки з’являтись. Така наша ментальність.

Преосвященний Владико, відважуся на продовження Ваших думок спитати про те, що ЗМІ часто називають церковними поборами, тобто йдеться навіть не про катедрактик, а про те, що сама громада домовляється, що з кожної хати раз на місяць чи раз на рік збирають 50-100 грн., а потім починаються скандали, непорозуміння, які у ЗМІ подають в такому контексті, що це священики настільки погані та зажерливі. Як це сприймати?

Я би почав від особистості Ісуса Христа, який став людиною, прийняв тіло, а це значить Бог «зматеріалізувався». І тому буття Церкви завжди є в цих двох сферах – з одного боку є Бог як Дух, а з іншого – Бог як людина. Дуже часто, коли ми приходимо до Церкви, акцентуємо на ту божественність Ісуса Христа, але забуваємо про Його людськість. І тому Церква, яка живе і функціонує в світі, підвладна також законам людської природи. Священик, який служить в Церкві, мусить їсти, спати, лікуватись, як будь-хто інший, бо він є людиною, а не ангелом.

І щоб збудувати і підтримувати Церкву, потрібні кошти. Часто християни не відчувають в собі відповідальності за Церкву. За їхніми уявленнями відповідальність за Церкву мають священик та єпископ. І деколи Церква, як бюро ритуальних послуг, куди ми приходимо, щоб замовити хрещення, чи похорон, чи Літургію… Ми не свідомі того, що Церква є частиною нас самих. Чи, радще, що ми і є частиною Церкви.

Мене не раз дратує, коли хтось каже: «От Церква вирішила, сказала» і так далі. Я тоді питаю: «Я лише єпископ, частина Церкви, я не Церква. Ви також є частиною Церкви». Церква – це і вірні, і диякони, і священики, і єпископи. Ми всі є Церквою. Кожен з нас є частиною Церкви, лише покликаний до іншого і виконує різні функції. Я каже св. апостол Павло, усі християни є членами одного Тіла, тобто Церкви (див. 1 Кор. 12, 12–31). І з нами, членами Церкви, як і в тілі: око не каже, що воно тіло, бо воно око, язик не каже, що він тіло, бо він язик. Але кожен має свою функцію, як і в житті Церкви.

Існує така площина функціонування нашої Церкви, яку, звичайно, ні священик, ні єпископ, ні монахи не можуть охопити, це харитативна діяльність, в якій важлива поміч кожного члена Церкви, і не лише фінансова, але й організаційна. Багато парафій ініціюють цікаві та корисні для суспільства і самої Церкви проекти, але потрібне задіяння кожної особи, кожного члена Церкви, кожного члена парохії, які є конкретним утіловленням Церкви у конкретному часі та конкретному просторі.

Це не означає, що усі мають полишити свою щоденну роботу і виключно займатися церковними проектами. Ні. Той, кому не виходить, може допомогти фінансово, щоб ефективно працювали інші.

Чи можна це охарактеризувати як вираз споживацького менталітету, який ми прийняли від заходу, і браку громадської самоорганізації, яку ми перейняли з радянського менталітету?

О так, цілковито. Я думаю, що тут усе ж таки переважає «спадок» з радянського часу. Часу, коли нам вибивали з голови потребу громадської відповідальності, бо завжди було домінантним розуміння, що на горі усе вирішать.
Пригадую, коли я був у монастирі настоятелем, то виникла ідея створити братство для тих людей, які до нас приходили на богослужіння, але самі люди не дуже горіли бажанням активізуватися у Церкві. Їм більше підходив принцип «прийшли і пішли», бо вони сприймали нас, як російський «приход» – «пришел и ушел».

Усі християни практично щодня проказують молитву «Отче наш», і якщо б ми серйозно цю молитву промовляли б, то тоді революція відбулась, бо коли я визнаю Бога за Отця, але не тільки свого, але і Отця мого сусіда, який ту молитву молиться, і мого керівника на роботі – то починаю розуміти, що всі ми діти того ж самого Отця. Якщо ми усвідомимо, що ми діти одного Отця, що Бог є наш Батько, то які стосунки мають бути між нами і яке ставлення до Церкви. Ми мали би бути свідомі, що ми є однією християнською родиною. Це була би правдива революція.

Чи в цьому контексті можна витлумачити те дивовижне ставлення людей до власного пароха, які здатні простити йому і сквернослів’я, і пияцтво, і будь-що інше, але надзвичайний ґвалт здіймають, коли священик придбає чи нову «Калину», чи стару потерту іномарку?

Думаю, що тут є декілька аспектів. І не останнім серед них є те, що: «Ніщо так не псує настрій українцеві, як добробут його сусіда». Ми не вміємо радіти, що хтось чогось досягнув. Люди часто перекидають і на священиків своє пострадянське міркування: «Як він може мати, а я не маю». Це одна річ. А друга – священики мусять бути второпні, бо деколи вони дійсно купують дорожчі авта, ніж треба. Це також має своє джерело у пострадянській спразі майнового достатку. Бо і священики були учасниками радянського жебрацтва. А тепер позичають, беруть кредити, щоб придбати авто.

Люди пробачать комусь «Тойоту», «БМВ» чи «Лексус», але священику таке не пробачать, тому священик має добре думати, яке авто вибрати. Але також і слід взяти до уваги, що те, що було десять років тому розкішшю, тепер багато хто має. Так, п'ятнадцять років тому мобільний мали лише хіба що мільйонери, а тепер кожна дитина в школі має.
На мій погляд, священик мав би тут триматися середнього рівня. Хоч би й мав можливість придбати дорогу машину, можливо, йому можуть подарувати батьки чи жертводавці, але, думаю, з огляду на болісну реакцію людей, мав би не приймати цього подарунка або продати.

Щодо толеранції недостойної поведінки священика з боку наших людей, то пояснення дуже просте: коли я роблю зло і починаю бачити, що таке ж зло робить священик, то в мене вже серце спокійне, бо і він так робить. Коли священик сквернословить чи вип’є, то мене вже совість не мучить, бо я маю оправдання.

Ви казали, що люди толерують, але не тільки толерують, а й смакують. Бо якщо так священик робить, то що казати нам смертним. Але священик також смертний. Він має ту ж саму унаслідувану від Адама і Єви гріховну природу, ті самі спокуси. Звичайно, він має покликання, більше знає, але він так само має нагоду до падіння. Мусимо вдивитися в корінь. Погляньмо в оточення Ісуса Христа: Юда зрадив, Петро відрікся. Значить Церква ніколи не була в ідеальному стані. Якщо Христос мав проблему з одним із 12 апостолів, то й Церква може мати проблему з одним зі 12 священиків, мати якісь труднощі. Історія нам каже, що такі труднощі були з перших кроків християнства.
Священик є моральним взірцем, і люди порівнюють себе не з Христом, а з священиком-грішником, і покликаючись на його грішність, почуваються морально заспокоєними.

Ваше Преосвященство, надзвичайно дивовижну тенденцію у поведінці суспільної думки можна було бачити в контексті педофільних скандалів в Америці, коли усі ЗМІ смакують інформацію про звинувачених священиків, але коли майже усіх їх суд оправдовує через відсутність складу злочину, а щодо кількох засуджених правники мають великі сумніви, то про це ніхто не повідомляє. Чому так відбувається?

Не знаю чи зачеплю всі аспекти у відповіді, але перше, що варто сказати, що Церква, яка стоїть категорично і твердо на сторожі шостої і дев’ятої заповіді, багатьом заважає спокійно жити. І тому Вона мусить за це «платити». Такого Їй не прощають.

Держави легалізовують гомосексуальні зв’язки, різні сексуальні безчинства, а Церква стоїть в обороні Богом об’явлених істин, тому атакують саме Церкву.

Чому? Щоб показати, що Церква буцімто страждає від надужиттів, які сама ж критикує. Але йдеться не про церковний загал, а лише про окремих осіб. І тут знову аспект, про який я вже говорив: якщо Господь мав проблеми з дванадцятьма учнями, то зі стількома священиками також бувають проблеми. Але це є проблемою все ж таки поодиноких осіб, а не Церкви, як такої.

Другим аспектом є те, що священики – це люди, які виросли в тих чи інших обставинах, які зранені різними ситуаціями, і які в Церкву могли прийти зі своїми схильностями.

Третім аспектом є саме американське суспільство. Слід зазначити, що саме Америка є найбільшим «продуцентом» педофільних скандалів. Там є такий спосіб заробляння грошей, як судові позови. Рано чи пізно любителі посудитися мусіли дійти і до позовів щодо Католицької Церкви, яка в Америці є великою структурою, що дбає про свій авторитет. Отже є чудесна нагода вибити з неї гроші, то чому б не скористатися можливістю?

Але коли ми говоримо про випадки реальні, які задекларовані, то це 0,03 відсотка від загальної кількості судових розглядів в Америці, пов’язаних з педофільними злочинами. Тобто серед загальної кількості американців, звинувачених за педофілію, священнослужитель є одним із 3000 звинувачених. Реальна статистика засуджених за цими звинуваченнями є мінімальна.

Звичайно, про згаданих 3000 випадків ніхто не говорить. Зате активно обговорюють випадки в Церкві. Саме так прагнуть зруйнувати авторитет Церкви щодо моральних питань, тому й поливають Її болотом. Але ті, що так розмірковують, не розуміють, що ніколи Церква не перестане говорити проти гріха.

Треба визнати, що є окремі випадки сексуальних злочинів з боку священиків. Це є їхнім падінням, їхнім прогрішенням і їхньою виною, але Церква не може перестати ніколи говорити, бо це Її покликання, Її завдання і Її місія – свідчити людині про її людськість. Уявімо собі, що світ колись стане настільки «свобідний», що його заполонять гомосексуальні зв’язки, то звідки ж тоді будуть діти народжуватись – це абсурд. Церква боронить те, що є природне в людині. І я цілковито певний, що Церква властиво в цьому має майбутнє. Тобто, вказуючи на гріх, як на протиприродній стан людини, Церква наперед вказує людству про небезпеку, що воно само себе знищить своїм гріхом. Ми вже мали Содом і Гомору і знаємо чим це скінчилось.

Людство може експериментувати до безконечності: з абортами, з евтаназією, але в житті є деякі правила, як на дорозі є правила руху. Ти можеш мати мільйон і джип, але ти довго не поїздиш проти руху. Так само і в природі є певні правила, закони, які ми вчили в школі, фізичні чи хімічні. І ми можемо зрозуміти, що ті закони, як і закони людського буття, встановив Господь. І те, що людина хоче ці закони змінити, до нічого доброго не приведе.  І Церква не перестає говорити, що наслідки таких експериментів будуть трагічними.

Ті, кому це не подобається, атакують Церкву. Я також глибоко переконаний, що людство пізніше чи раніше повернеться до християнських цінностей. Бо це не є щось придумане, а нормальне людське життя, до якого Бог створив людину.

Прошу Владики, зараз маємо в Америці парадоксальну ситуацію – коли ЗМІ поливають Церкву болотом, а кількість покликань зростає…

Вірю, що Церква дорікає світові навіть не так своїми заявами, як самим своїм існуванням. Водночас Церква, яка не боїться свідчити Істину, є тим магнітом, який притягує людей. Тому нема нічого парадоксального у тому, що облита брудом американська Церква стає Церквою нових покликань. Це не парадокс – а цілком логічне правило. Адже люди здатні розрізнити Істину від неправди і Істина їх притягує, надихає, кличе.

Преосвященний Владико, останнім часом деякі ЗМІ в Україні, то накидають Церкві обов’язок реагувати на ситуацію в державі, то звинувачують, що пхається в те, що не є її компетенцією… Що робити в такому випадку?

Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і чи ми робимо щось як окрема особистість, чи як суспільство, ми добре розуміємо, де є зло, а де добро. Коли ж Церква починає говорити, то настає паніка, бо вона починає говорити не те, що нам подобається.

Водночас Церква не покликана давати відповіді абсолютно на всі питання. Погляньте на Євангелію, вона не дає відповідей на все. Христос активно не боровся з соціальною несправедливістю, яка тоді існувала. Не говорив нічого про політичну ситуацію, в якій перебували євреї того часу. Тому і Церква не має на всі питання давати готову відповідь. Вона не покликана говорити про якісь там хімічні, астрономічні речі. Адже Євангаліє чи Біблія про це не пише. Але Церква говорить про людину, про її стосунки з Богом, про те, як би вона мала жити, про її моральне життя.

Завдання і покликання Церкви в суспільстві, як я його розумію, дуже просте – бути совістю суспільства. Совість завжди нам каже, зле чи добре робимо. Ми можемо її не слухати, але вона нам підказує. Завдання Церкви – свідчити, говорити, чи суспільство, влада слухає це, чи ні, але це Її завдання і покликання, так само, як і совісті, – вказувати, без огляду на реакцію – дослухаємося ми чи ні… І тому ми говоримо про те, що Церква мала би бути незалежною, щоб могти  свідчити про правду. Задля людей.

Коли я був настоятелем одного монастиря, один з співбратів мав непростий характер. Не завжди було легко робити йому зауваження. Одного разу я навіть сказав йому, щоб чинив, як хоче. Але він відповів: «Ні, отче, дуже Вас прошу, говоріть мені, бо я спочатку не сприймаю, а потім починаю розуміти».

Тому Церква не має зважати, що хтось не сприймає, це їхня право. І ті люди, які сьогодні нам дорікають, роблять різні протести, пишуть звернення, потім у вічності перед Богом спитають нас: чому ви мовчали, коли бачили, що ми жили не так як належить. Ми мусимо свідчити Істину.

Прошу владики, недавно відомий український релігієзнавець пан Єленський зробив досить різку заяву про те, що усі українські Церкви перебувають під безпрецедентним нападом, перелічуючи  постійне порушення протоколу з боку держави, проблематичність державно-церковних відносин, відомий скандал з поїздкою представників Всеукраїнської Ради Церков у Брюссель, коли їх практично відкликали мало не з літаків на зустріч з президентом, випадок, коли президент не привітав греко-католиків з Різдвом… Чи це твердження, на Вашу думку, є реальним, тобто чи справді Церква перебуває під нападом, чи це просто некомпетентність працівників держави, які організовують такі речі?

На мій погляд, тут вартує використати  інше слово – агресія. З боку держави дійсно є певна агресія щодо Церкви. І причина цієї агресії дуже і дуже проста, що держава боїться Церкви. Бо агресія завжди є спровокована страхом перед кимось, саме той, хто боїться когось, реагує агресивно.

А у випадку з викривленням у ЗМІ інформації про Церкву, чи це є наслідком упередженості наших ЗМІ, чи просто некомпетентністю.

Як я уже казав, суспільство в наслідок своєї зіпсованої природи і схильності до гріха морально сповзає. А є хтось, хто тримає цей рівень. І вказує своїм буттям, що цей рівень мав би бути інакшим. І тому завжди є це бажання засобів масової інформації облити Церкву болотом, щоби рівень Церкви знизити. ЗМІ також відчувають себе непевно, оскільки часто не дотримуються жодних критеріїв моральності. І наслідок – знову та сама агресія.
Ваше Преосвященство, що би Ви побажали теперішнім християнам?

Для нас, християн, є небезпечною ілюзія, що колись усе було ідеальним, або має бути ідеально, насправді завжди були труднощі. Один старець в нашому монастирі завжди казав: де є людина, всюди є проблеми і клопоти.
Для мене завжди є показовим той приклад особистості Ісуса Христа, до Якого Петро йде  по воді, але доти він йшов, поки дивився на особу Христа. Доки Петро живе вірою, він йде, коли починає бути реалістом, тоне. В християнстві не тільки не можна бути реалістом, ми не говоримо про песимізм, ми навіть не можемо бути оптимістами. Християнин обирає життя віри. Коли я вірю в Бога, то розумію, що Бог є всюди і всім керує. Тоді я не маю страху цілковито, який би не був президент, прем’єр-міністр, єпископ, священик, я бачу Христа. І от коли ми починаємо ставати реалістами, дивитись, як ми кажемо, реально на життя, то тоді одразу в наше життя приходить криза. А поки ми живемо вірою, ми з Богом, ми йдемо по тій воді, це значить завжди через непевні обставини життя.

Тому зичу всім нам, християнам, жити вірою, яка дасть нам силу йти через будь-які трудні ситуації нашого життя.

Розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, «Католицький Оглядач»

Джерело:  Воїни Христа Царя

27.05.2012р. Б. / У Києві розпочався Перший Всеукраїнський Євхаристійний Конгрес РКЦ

 

26 травня поточного 2012 Р.Б. об 11 годині урочистою Божою Службою Божою в київському Кон-кафедральному Соборі св. Олександра розпочався Перший Всеукраїнський Євхаристійний Конгрес Римсько-Католицької Церкви в Україні.

Урочисту Св. Месу очолив Апостольський Нунцій в Україні Його Високопреосвященство Архієпископ Томас Е. Галліксон у спів служінні з єпископами-ординаріями усіх Римсько-Католицьких Дієцезій в Україні з їхніми єпископами-помічниками та представниками єпископатів з сусідніх країн. В служінні також взяли участь представники Синоду Української Греко-Католицької Церкви на чолі з Кардиналом-Емеритом Любомиром Гузаром. Мало не всі священики з Київсько-Житомирської Дієцезії та з інших діє цезій, а також численні миряни вщент заповнили храм, а ті, котрі не помістилися в середині Собору надворі переживали Літургію, спостерігаючи за відправою за допомогою великого екрану телебіму.

На початку Служби усіх присутніх привітав Голова Конференції Єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні Архієпископ-Митрополит Львівський Мечислав Мокшицький, котрий зауважив, що «вважає за велику честь розпочати перший Всеукраїнський Конгрес Римсько-Католицької Церкви». Після чого всі заспівали Євхаристійний гімн з приспівом, котрий не тільки легко запам’ятати, але який також є істиною на усі часи та завжди актуальним гаслом: «Ісус Христос – учора і сьогодні, Ісус Христос – той самий назавжди. Прийдіть до Нього, спраглі і голодні, Він – Хліб життя, Він – Джерело води».

Після проповіді, яку виголосив Голова організаційного комітету Конгресу Єпископ Маркіян Трофимяк, Архієпископ Петро Мальчук, Ординарій Київсько-Житомирської Дієцезії закликав усіх такими словами: «Дорогі брати! Розпочинаючи сьогодні Перший Всеукраїнський Євхаристійний конгрес ми згадуємо своє власне хрещення, завдяки якому можемо брати участь у Пресвятій Євхаристії. Зараз відновімо обітниці святого Хрещення, в яких ми колись відреклися від сатани і його справ, і присяглися служити Богові у Святій Вселенській Церкві».

Після Євхарстії відбулась Адорація Ісуса в Пресвятих Дарах. Від години 15.00 до 17.30  єпископи, священики та миряни слухали конференції, які виголосили: священик др. Ян Щих, голова організаційного комітету Конгресу Львівської Архідієцезії – на тему вічного священства Ісуса Христа, Архієпископ Петро Мальчук – на тему гідного святкування неділі шляхом участі в Євхаристії і справжньому відпочинку та Єпископ Маркія Трофимяк, який пригадав про історію переслідувань і витривалості Римсько-Католицької Церви в Україні.

Текст: о. Павло Вишковський ОМІ
Фото: ОМІ Обухів, с. Рената Нуцковська

 

Проповіль на Перший Євхаристійний Конгрес (1). Неділя – 27 травня 2012 р.

 

Спасительна присутність Триєдиного Бога в Євхаристії

Улюблені брати і сестри в Христі!

Коли в наших серцях ще звучить пасхальне відлуння: «Воістину воскрес», ми, як і кожного року, кличемо: «Прийди, Святий Духу». В Урочистість П’ятидесятниці під гаслом «Ісус Христос, вчора і сьогодні, цей сам також по віки» (Євр 13,8) розпочинається Євхаристійний конгрес. Це велика подія, під час котрої віруючі люди визнають реальну присутність Христа в Євхаристії. Основною думкою конгресу є прилюдне і урочисте заманіфестування віри у тривалу присутність Христа в Євхаристії та оживлення Євхаристійного життя серед вірних. Метою конгресу є представлення недільної Євхаристії як осі і центру святкового дня (показання сенсу і цілі Святої Меси в повсякденні дні) та винагородження за зневаги супроти Sanctissimum. На цій Службі Божій розважимо глибоке значення Божої присутності серед нас.

 

З перших сторінок Біблії відкриваємо, що Бог створив людину, щоб вона жила в єдності з Ним. Господь прагне бути завжди поруч з людиною. Святий Августин пише: «Коли я прилину до Тебе всім єством моїм, зникнуть мій біль і смуток, і правдивим буде життя моє, все повне Тобою» (Св. Августин, Сповідь, 10, 28, 39). Допустившись гріхопадіння, людина втікає від присутності Бога. Але навіть після цього Милосердний Господь кличе до Адама: «Де ти?» (пор. Бут 3,8). Він звертається до людини, допомагає себе шукати, пізнавати і любити всіма силами. Посилає свого Єдинородного Сина, як Відкупителя і Спасителя. В Ісусі і через Нього всиновлює нас у Святому Дусі, як своїх дітей.

 

Досліджуючи тематику Божої присутності, ми бачимо, що саме Боже ім’я вже виражає опіку і присутність. На питання Мойсея: «Як прийду ж оце я до синів Ізраїля і скажу до них: Бог батьків ваших прислав мене до вас, а вони запитають мене: Як йому на ім’я? – то що мені їм відповісти?» (Вих 3, 13). Бог відповідає: «Я Той, хто є» (3, 14). У семітській культурі ім’я вказує на глибину і суть особи. «Я-є» - це Божа сутність, яка виражається в прагненні бути близько людини. Заповідаючи прихід Месії, через пророка Ісаю Господь відкриває Його ім’я: «Ось дівиця зачала, і породить сина, і дасть йому ім’я Еммануїл» (Іс 7, 14). Еммануїл в перекладі з давньоєврейської означає: «З нами Бог» (пор. Мт 1, 23).

 

В Старому Завіті ми читаємо про різні знаки Божої присутності. Кожен з цих знаків підтверджує, що Бог є близько до свого народу. Зосередимось на кількох з них. Стовп хмари і вогню – переважно це символ Божої присутності, який являє Господа і одночасно скриває Його. Вогонь віддзеркалює святість Божу, котра вабить до себе, і лякає; котра спалює і очищає. Історія з життя пророка Іллі навчає, що посланням вогню Бог свідчить: принесена жертва Йому до вподоби і служить для зміцнення богослужебного союзу (пор. 1 Цар 18). В Книзі Вихід читаємо, що євреїв супроводжував стовп, який набував двоякого вигляду: «А Господь ішов перед ними вдень у стовпі хмари, щоб провадити їх дорогою, а вночі в стовпі вогню, щоб світити їм, щоб ішли вдень та вночі» (13, 21). Для вибраного народу це був очевидний доказ, що Бог був з ними, був близько них, захищав їх і оберігав. В той час, коли народ під проводом Мойсея переходив по дні Червоного моря, «… була хмара темрявою для одного табору і світлом для другого» (14,20). В такий спосіб окреслені різні аспекти Бога: святість, що недоступна грішникові, та близькість благодаті для вибраного.

 

Ще один видимий знак Божої присутності – це Ковчег Завіту. Коли Мойсей хоче попросити про що-небудь у Господа, отримати слово до народу, або помолитися за народ, він входить до намету (скинії), і Бог над Ковчегом Завіту «розмовляє з Мойсеєм віч-на-віч так, як говорить людина з людиною» (Вих 33, 7-11). Це те місце, де Бог продовжував відкривати себе. Ковчег Завіту під покровом намету – неначе рухома святиня, яка супроводжує Ізраїль, з часу відходу від гори Синай аж до побудови храму, де він зупиниться.

 

В усіх релігіях храм вважається священним місцем, де Бог являє свою присутність людям. У храмі людина мовби входить в зв'язок з божественним світом. Юдеї знали, що Бог перебуває на небі, а храм є лише уподібненням Його небесного палацу. До храму прямували прочани з усіх кінців світу, щоб скласти жертву просьби і подяки. Пророки весь час пригадували народові, що щира побожність, з любов’ю виявлена під час богослужінь у храмі, набагато важливіша від його зовнішнього блиску. Для Ісуса храм – це Дім Божий, Дім молитви, Дім Його Отця (пор. Мт 21, 12-17). Христос навчає про Храм новий, про Храм нерукотворний, Храм свого Тіла (пор. Йн 2, 21). На Пасхальну таємницю можемо подивитись, як на процес зруйнування і відбудови нового храму - Тіла Христового. Святкуючи Воскресіння і Вознесіння Господнє ми на ново пригадуємо, що Церква не тільки виконує функцій у приготуванні повернення Ісуса, а передусім, живе і діє для того, щоб звіщати Його «славну присутність». На цю тему папа Бенедикт ХVI у своїй проповіді на Вознесіння говорив: «…історичний характер таємниці Воскресіння та Вознесіння Христового допомагає нам визнати і усвідомити трансцендентний та есхатологічний стан Церкви, яка не народжена і не живе для того, щоб компенсувати відсутності свого «зниклого» Господа, але радше, знаходить рацію свого буття і своєї місії у невидимій присутності Ісуса, який діє силою свого Духа» (Неділя, 24 травня 2009).

 

Христос – знак Божої присутності. Після Воскресіння Він присутній в тих, хто повірив у Нього, і кого Він причащає Тілом своїм. А Дух Святий животворить вірних і чинить їх храмом Бога та членами Тіла Христового (пор. 1 Кор 3,16; 12,12). Святе Причастя символізує те, що Христос повернувся до Отця і послав Духа свого вірним. Ось чому Ісус говорив, що «краще для вас, щоб Я відійшов» (пор. Йн 16, 7), бо це заповідає Його внутрішню присутність, яку дарує Святий Дух. Утішитель робить реальною присутність Христа в нашому житті. Приймаючи гідно святе Причастя, ми отримуємо дар вічного життя (пор. Йн 6, 50-51).

 

Історія Церкви знає понад 130 чудес, пов’язаних із Євхаристією. Переміна Гостії в людське тіло, а месального вина – в людську кров, багаторічні євхаристійні пости, левітації та чудесні зцілення… Ці чуда стаються у хвилини сумніву в істинній присутності Христа у Пресвятому Таїнстві, під час спроб профанації, а також як винагорода за віру й любов.

 

У наші часи Марта Робен, відома французька жінка містик, прожила кількадесят років, живлячись самою лише Євхаристією. Вона народилася у 1902 році, а померла 1991-го. Усе життя прожила в своєму рідному селі Шатоне-де-Галор поблизу Ліону. Від 1926 року була паралізована. Упродовж 51 року її єдиною поживою, раз на тиждень, була Євхаристія. Лежачи паралізована більш ніж півстоліття, вона постійно жертвувала себе Богові. Говорила, що «кожне життя є дорогою через Голгофу, і кожна душа – Гетсиманським садом; там кожній людині доводиться в тиші пити келих свого життя. Кожне християнське життя є Месою, а кожна душа на цьому світі є «Гостією». (…) Гостія вашої Меси – ви самі; ви, тобто все, чим ви є, що маєте, що робите».

 

На Святій Євхаристії, яка єднає в собі таємницю Божої присутності і благодаті, священики в усіх християнських обрядах моляться до Бога про дар Святого Духа. Молитва ця називається Епіклеза. Суть Епіклези полягає в молитві Богові про сутнісне перетворення хліба й вина в Тіло і Кров Христові. Ми цю молитву найчастіше чуємо так: «Тож освяти ці дари росою Твого Духа, щоб вони стали для нас Тілом і Кров’ю Господа нашого Ісуса Христа». Епіклеза чудово поєднує Зіслання Святого Духа з Євхаристійною присутністю Бога серед нас на Святій Трапезі. Свідомість близької присутності Бога додає нам сили в щоденному житті та забирає страх перед майбутнім. Святий Ігнатій Антіохійський на передодні свого мучеництва у «Листі до римлян» писав про Євхаристію: «…моєю силою хай буде тайна від очей укрита, є Бог в мені, і не лякаюсь я».

 

Усвідомлюючи прекрасний і цінний дар Божої присутності серед нас, кличемо з усією Церквою: «Прийди, Господи Ісусе! Мараната!»

Молитва на Євхаристійний Конгрес

 

Боже, Всемилостивий Отче, поклоняємось Тобі і прославляємо Тебе
за Твого Сина, Господа нашого Ісуса Христа,
котрий є Даром Твоєї любові для усього світу.
Споглянь, Отче, на свою Церкву в Україні,
яка у великій вдячності за отриману свободу
радісно та з надією святкує Євхаристійний Конгрес.

Просимо Тебе, Господи: віднови нашу віру, укріпи надію,
запали в наших серцях наново вогонь любові
та особливо зміцни нашу віру у Твою присутність у Євхаристії.

Дай усім охрещеним прагнення Твого Слова і Хліба Життя.
Господи, нехай сила Твоєї Жертви вилікує наше «вчора»,
нехай зцілить усі серця, зранені трагічною історією, особливо у ХХ столітті.

Господи Ісусе, із відбудовних вівтарів та храмів увійди в наше «сьогодні»
і благослови наші наміри та прагнення.
Святий Духу, дай нам світло, відвагу і силу свідчити Євангеліє,
щоб усі ми були одно.

Богородице, Мати Ісуса і Мати наша,
Ти носила Спасителя світу під своїм серцем,
допоможи нам приготувати наші серця
до гідного прийняття Ісуса у святому Причасті,
щоби ми завжди приймали повну участь у Євхаристійній Жертві.
Боже, Всемилостивий Отче, вчини, щоби ми для сучасного світу
були свідками справедливості, істини та любові,
а у вічності разом із усіма Ангелами та Святими
прославляли Ісуса Христа, Твого Сина,
котрий є «учора і сьогодні, той самий навіки». Амінь.


Єпископ Ян Собіло


Джерела: www.catholic-media.org

Воїни Христа Царя