07.07.2012р. Б. / Блаженніший Любомир: «закон про мову» - це замах на Україну

 

6 липня, у стінах Волинської облдержадміністрації відбулася прес-конференція  з нагоди візиту Блаженнішого  Любомира Гузара. Візит кардинала приурочений до відзначення на державному рівні 120-ої річниці від дня народження Патрарха Йосипа Сліпого.

Нагадаємо, патріарх Йосип Сліпий відіграв велику роль у державотворені України та формуванні національної ідентичності українського народу.

Під час прес-конференції Любомир Гузар розповів присутнім про той основний плюс, який принесли Україні футбольні змагання («Євро-2012», - авт..). На переконання Блаженнішого Гузара, Євро-2012 українцям дало збудження патріотизму.

- Нам "трошки" бракує відчуття того патріотизму, любові до України, - констатував кардинал Гузар.

Любомир Гузар згадав перед присутніми ті події, що відбувалися у 20-30-их роках минулого століття в Україні. Саме тоді активно розпочалося пробудження національної свідомості. Власне яскравим прикладом служіння українському народу є діяльність Блаженішого Йосипа Сліпого.

- Він був справжнім патріотом, як священик він служив своєму народу, наголосив Гузар. - Саме у 20-30 роках він працював, коли саме розпочалася хвиля піднесення національного руху. І ця любов його не полишила до кінця життя.

Також журналісти поцікавилися у кардинала його ставленням до "мовного" питання.

-  Моя особиста думка, навіть згадуючи у який спосіб це зроблено, ті, хто це провів вдарив дуже делікатну струну нашого народу, - заявив Гузар. - Маю таке відчуття, це зроблено наступ на нашу мову. Але суспільство почне на це реагувати і пробуджуватися. Багато людей легковажать мовою, не читають, не підвищують свої знання в цій царині. Але прийде тепер сильна реакція. Як довго немає того, що нас дражнить, ми спимо.

На уточнююче запитання чи не розколить «мовне» питання Україну, кардинал переконаний, що цього не станеться.

- Це замах зроблено на Україну, мені здається на замовлення, але не думаю, що це питання розколить Україну. Я знаю багато мов і міг би розмовляти якоюсь іншою, але не зважаючи на те, що довго прожив за кордоном, не стратив своєї мови.

Говорімо українською мовою! Не треба проклинати носіїв іншої мови, а просто розмовляти українською. Ми повинні відповісти гідно на цей виклик. Але відповісти культурно, розмовляючи українською, читаючи українські книжки. То не викликано любов’ю до російської мови, а любов`ю до російської імперії зла.

За матеріалами www.viche.lutsk.ua

Джерело:  Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Телепрограма за участю Глави УГКЦ на Донецькій облдержтелерадіокомпанії

Під час візиту до Донецько-Харківського екзархату відбувся запис та ефір телепрограми за участю Глави УГКЦ на Донецькій облдержтелерадіокомпанії.

У травні Блаженніший Святослав Шевчук, Глава УГКЦ, здійснив душпастирський візит до Донецько-Харківського екзархату. Візит відбувся з нагоди десятиліття створення цієї структурної одиниці УГКЦ.

Джерела: ugcc.tv

Воїни Христа Царя

31.03.2012р. Б. / Блаженніший Святослав: Я не хочу розказувати вам про свої гріхи

 

Один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест, який може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві, - сказав Блаженніший Святослав.

 

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) під час прес-конференції в УНІАН розповів, що в УГКЦ цей рік оголошено Роком мирянина. Ми скористалися візитом Глави Церкви в агентство й задали йому кілька запитань. Пригощаємо Блаженнійшого чорним шоколадом.

 

- Пригощайтеся, будь ласка, це пісний шоколад, - кажемо ми, натякаючи на Великий піст.

 

Словосполучення “пісний шоколад” дуже розсмішило Святослава, мовляв, такого не буває. Він розповів історію, як недавно побував у гостях Патріарха Філарета, куди також прийшов ребе Яків Дов Блайх. І ребе питає: “Ну, приєднуюся до вашого столу… А скажіть, будь ласка, чи все в нас тут кошерне?” І сам сказав: “Де є рабин — там усе кошерне”.

 

Предстотель УГКЦ бере шматочок “пісного шоколаду”...

 

Блаженніший, скажіть будь ласка, як би ви пояснили те, що вам легко вдається спілкуватися, скажімо, з іудеями, натомість важко знайти порозуміння з деякими православними?

 

З багатьма братами православними ми спілкуємося дуже добре. Людські відносини між нами, я б сказав, дуже гарні. Наприклад, коли у Ватикані відкривали українську ялинку, то представником української православної церкви був архієпископ полтавський і миргородський Филип. Ми з ним дуже гарно спілкувалися.

 

Я завжди повторюю, що спілкування чи діалог завжди потребує відкритості двох сторін. Ми завжди готові до діалогу. Можливо, наші партнери не дуже до цього готові.

 

Може, ви їм просто заважаєте будувати “рускій мір”, тому вони на вас так, скажімо, Агафангел ображається, що навіть не хоче зустрічатися, спілкуватися?

 

Знаєте, я б хотів знати, на що на мене ображаються. Я б з радістю вислухав, у чому є їхня трудність і їхня образа. Це б уже було початком діалогу. А так — ми лише можемо здогадуватися, що насправді є причиною. Такого діалогу ми дуже потребуємо, тому що наші церкви носять взаємні образи. Ця історія тяжить над нами, і ми сьогодні не маємо іншого способу, як ці рани лікувати. Поки цього не буде, ми завжди залишатимемося на рівні невисловлених кривд.

 

Ми молимося до Господа за єдність між християнами і сподіваємося, що справді зможемо налагодити діалог.

 

Ви постійно скаржитеся, що Янукович нерівно ставить до всіх конфесій в Україні. А, може, УГКЦ і не потрібна якась особлива увага Януковича? Ну, нема то й нема, адже церква і не в таких умовах побувала, нічого, пережила...

 

Тут не йдеться лише про увагу... Звісно, що ми не потребуємо якоїсь надмірної уваги чи якихось надмірних привілеїв.

 

Також справа не є лише в нас — хочемо, аби всі мали однакові можливості: спілкування, вирішення тих чи інших наболілих проблем. Наприклад, коли йдеться про виділення земельної ділянки, то хочемо, аби місцева влада діяла згідно закону щодо всіх церков. Тут не говориться про якусь особливу увагу, а про прості демократичні засади суспільства, де всі громадяни мають однакові права, можливості, свободи.

 

В Україні зараз епідемія суїцидів, особливо в Донецькому регіоні. Накладають на себе руки здебільшого молоді люди — 15-40 років. З чим, на вашу думку, пов`язаний такий сплеск суїцидів і чи є якийсь рецепт, аби попереджувати такі випадки?

 

Це дуже непросте питання, тому я б не хотів дати якоїсь спрощеної відповіді. Очевидно, що коли молода людина свідомо й добровільно забирає собі життя — це значить, що вона протестує проти того життя, того суспільства, в якому вона знаходиться. Психологи часом кажуть, що суїцид — це є крик особи, яка хоче про себе заявити, звернути на себе увагу.

 

У чому є причина таких випадків, я не можу сказати... Але справді молода особа шукає сенсу свого життя, вона змушена бачити перспективу свого життя. Молода людина потребує уваги, пошани до себе, знайти місце в цьому суспільстві.

 

Такий самий відчай переживають молоді люди і в багатих суспільствах. Минулого року в жовтні я чисто випадково став свідком демонстрації “Захопи Уолстірт” у Римі. Я спостерігав за тими демонстрантами, це були молоді дівчата й хлопці. Вони несли транспаранти з дуже цікавими написами,де говорилося, що те суспільство, в якому вони живуть, їх викинуло. Одна дівчина несла напис “Не хочу принца на білому коні, а хочу певного майбутнього”.

 

Суїциди — це дуже сильний сигнал, на який суспільство мало б звернути увагу — чому так сталося.

 

Церква засуджує самогубство як таке, бо вважаємо, що тільки Господь Бог є господарем життя. Він є той, що його дає, і Той, що кладе йому межі. Те саме стосується і абортів. Ніхто не може забирати життя, яке вже сотворено.

 

Знаю, що під час поїздок за кордон, ви зустрічаєтеся з різними високопосадовцями, високим духовенством і говорите, що ситуація в Україні є, м`яко кажучи, не найкраща. Чи дає вам хтось якісь поради, як треба б вам діяти як главі церкви?

 

Чесно кажучи, під час усіх цих розмов усі більше хочуть почути від мене про ситуацію в Україні. Якихось рецептів ніхто мені не давав, бо не знають, що порадити. Ті, хто живуть в Україні, самі не знають, як зарадити цій ситуації, то що можна сказати про когось з-за кордону.

 

Гадаю, саме громадянська активність має бути тим фундаментом, на якому повинна виростати здорова демократія.

 

Україна цього року відзначає Рік Патріарха Йосипа Сліпого. Чи можете пригадати щось з того, що говорив Патріарх, яке сьогодні є актуальним в Україні?

 

Патріарх дуже багато говорив. Мені пригадуються його слова з “Заповіту”. “Заповіт” Патріарха Йосипа до певної міри є підсумком усього його життя: про сталінські концтабори, про душпастерство на вигнанні... Він сказав був одну таку фразу - “Нам треба бути собою. І не боятися бути собою”. Відчувати всю спадщину того, яку ми маємо, як українці, як українці християни, зокрема як українці греко-католики. Бо ми часом думає, що чуже є краще. Тому заклик “бути собою” є дуже актуальний сьогодні для українців.

 

Ситуація в Україні є не найкраща. І зрозуміло, що рано чи пізно це може вилитися в якісь акції протесту. Які ці акції будуть: мирні чи насильницькі, ми можемо лише гадати. А чи не вважаєте за потрібне, аби церква працювала в напрямку переконування людей, що не можна вдаватися до насильства, навіть для зміни режиму?

 

Уже неодноразово лунало з вуст церковних представників, що церква є абсолютно проти насилля як методу вирішення суспільних чи політичних проблем і негараздів. Чому? Бо насилля ніколи не вирішує ситуацію. І взагалі, коли хто-небудь починає виправдовувати насилля як метод вирішення цієї ситуації, це дуже небезпечна позиція.

 

І один з цінних досвідів Помаранчевої революції був у тому, що це був мирний протест. Саме мирний протест може стати революцією духу й щось змінити в суспільстві.

 

Один депутат вніс законопроект щодо зміни Гімну України. За його версією, він би мав починатися не “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”, а - “Слава Богу, в України є правда і воля”. Вам як представнику церкви подобаються такі зміни?

 

Гімн “Ще не вмерла Україна” - це певна традиція боротьби нашого народу за свою національну незалежність і за Українську державність. І так легко міняти слова гімну, гадаю, не потрібно.

 

В історії відомий приклад мирного й успішного протесту Ганді, який де-факто за допомогою ненасильницького спротиву призвів до визволення Індії від британської колоніальної залежності.

 

Помітила, що ви змінили годинник. Торік, коли ви стали главою церкви, у вас був вітчизняного виробництва, який коштував 800 гривень. Ви за цей рік розжилися на кращий годинник, дорожчий?

 

Завдяки вам, журналістам, мої приятелі в Італії подарували мені новий годинник. Я довго вагався, надягати його чи ні, але вирішив зробити ще одну інтригу... Це такий простенький годинник “Касіо”, який коштує близько 150 євро. Я бачив, що в Італії більшість українських священиків такий годинник мають.

 

Він вигідний тим, що заряджається від сонця, тому не потрібно міняти батарею.

 

Ви раніше користувалися автомобілем Блаженнішого Любомира. Чи вже маєте своє?

 

Так, я вже маю авто до своїх послуг. Це не є моє авто, а церкви. Це “Фольксваген Пассат”, який коштує десь близько 20 тисяч доларів.

 

Блаженніший Любомир потребує свого авта, щоб він міг пересуватися не залежно від мене, бо він є таким важливим громадським діячем нашого суспільства. І часом він їде на зустріч з молоддю в один вуз, я їду на зустріч з молоддю до іншого міста.

 

Чи відчули ви за останній рік намагання влади обмежити відродження УГКЦ?

 

Відверто кажучи, якихось фактів я не можу назвати якогось прямого тиску з боку влади чи прямих намагань обмежити діяльність церкви я не можу назвати.

 

Проте, ми про це неодноразово говорили, в Україні спостерігається неоднакове ставлення до різних церков і релігійних організацій. Зокрема, нам було прикро, що було скасовано традиційну молитву “За Україну”, яка відбувалася в Святій Софії з участю всіх глав церков і релігійних організацій. На жаль, минулого року такого не було.

 

А на локальному рівні ми часом відчуваємо, що там, де всі представники церков мали б мати однакові права, наша церква таких прав не має. Яскравий приклад — Одеса. Уже скільки років просимо можливість отримати земельну ділянку, щоб будувати наш храм у Одесі. І по сьогоднішній день жодних зрушень там немає. Такі ж скарги надходять і з інших міст України. Зокрема йдеться про центральну, східну й південну Україну. Тобто ми не отримуємо свого конституційного права — молитися.

 

На останній зустрічі з представниками церков президент пообіцяв однаково ставитися до всіх церков в Україні. Сподіваємося, це дійде до низів, де такі проблеми існують.

 

Ми подали президенту цілий список питань, які потребують вирішення. Але скажу вам щиро, якщо порівняти цей лист і список цих питань з тим листом, який ми дали минулого року, він майже ідентичний.

 

Це означає, що великих зрушень за останній рік не відбулося. Можливо, державно-церковний діалог тільки розпочався, але Богу дякувати.

 

Зараз час Великого посту. Як ви працюєте над собою?

 

Пощу. Молюся. Працюю. (Сміється. - Авт.).

 

Пісний устав нашої церкви є досить строгий... Часто кожен за допомогою свого духівника виставляє свою особисту програму, яка б відповідала, скажімо, його гріховним схильностям, пристрастям чи залежностям. Змістом Посту є все-таки звільнитися від гріха.

 

Наприклад, у когось є проблема злитися й раптово спалахувати. І в час Великого посту можна себе застановляти вчитися любити людей більше.

 

Я не хочу розказувати вам про свої гріхи й всі лікарства, які тепер уживаю в час Великого посту, але скажу вам, що цей пісний подвиг є дуже корисним і ефективний. Він допомагає людям відшукати не лише внутрішню гармонію, а й зростати в духовному житті. Бо коли люди за допомогою зусилля усуває якусь шкідливу звичку, то це місце замає щось добре, святе, відповідно — людина одухотворяється.

 

Таким чином піст, молитва і милостиня — дуже важливі елементи не тільки пісного подвигу, а й загалом інтегрального християнського життя.

 

Хотів би побажати українцям у ці дні великої надії, тому що надія — сила християнського життя, згідно вчення церкви. Саме надія уберігає нас від розчарування, розпачі. Надія допоможе конструктивно й по-Божому вирішувати ті проблеми, якими ми сьогодні живемо.

 

Оскільки ми вже наближаємося до Паски, то хочу побажати справді глибокої пасхальної радості. Радісного переживання свята Воскресіння Господнього. Христос показує, що коли навіть людина переживе найгірше — це не кінець, а тільки початок.

Оксана Климончук


Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя

21.02.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Найважливішим є контакт між людьми. Техніка не може цього замінити»

 

На Вашу думку, що чекає Україну у найближчі кілька (5-10) років: розвиток і рух вперед чи деградація?

 

Що буде, залежить від того, що ми будемо робити. Як будемо чесно будувати, солідно, послідовно, згідно з Божою волею, то будемо мати розвиток і гарне майбутнє. Як будемо поводитись не гідно і не будемо працювати, будемо жити за негативними принципами, тоді прийдемо до упадку.

 

Чи можуть сьогодні українці, не намагаючись підлеститись до когось, самостійно розвиватися, будувати свою країну?

 

Я думаю, що це єдиний шлях. Ми не повинні вважати, що хтось нам щось дасть, бо кожна держава дбає про себе. Ми маємо розуміти, що наше майбутнє залежить тільки від нас. Варто сказати і про те, що є держави, яким не вигідно, аби Україна була самостійною і незалежною. Втім, всяка розбудова залежить лише від того, хто у ній зацікавлений – від народу.

 

Нас будуть шанувати, нас будуть цінувати, з нами схочуть говорити тільки, якщо ми покажемо нашу власну зрілість, нашу здібність будувати державу. Хочу підкреслити, що ми маємо всі потрібні елементи для того, аби розбудувати хорошу країну: прекрасну землю, гарний край, громадян, багато з яких працьовиті та відповідальні. Але мусимо щиро бажати розбудови держави не задля власних інтересів, а на благо суспільства.

 

Українці готові до цього будівництва?

Власне, у цьому і є наша слабкість. Ми маємо зрозуміти, що все залежить від нас і що тільки власними зусиллями можна збудувати країну. Наша ментальність ще не готова визнати того, що нам ніхто нічого не дасть. Не треба шукати нічого іншого, окрім блага усього народу.

 

Ви завжди кажете про те, що відкриті до спілкування з молоддю і що це приносить Вам велике задоволення та заспокоєння. А чи готова молодь говорити з Вами? Які Ваші спостереження?

 

Я не знаю, про це треба у них запитати. Я з ними завжди говорю, але не знаю чи вони мене слухають. Я дуже сподіваюся, що вони чують те, що я кажу, роблять висновки з цього і використовують мої поради у житті. Я би хотів, аби так було, але на жаль, я не в силах вирішувати за них.

 

Можу сказати єдине: мені дуже залежить вчасно передати їм те, що я можу. Щиро радий, що я в тому не єдиний. Хочу передати молодим людям найкращі здобутки нашого народу, аби вони правильно користувалися ними. Хочу, аби наша країна процвітала, аби вона розвивалася, аби була гідним місцем для життя достойних людей.

 

Що сьогодні може стати рушієм для молоді? Як не впасти у відчай від тотального безсилля?

 

Ви не є безсилі. Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо стараєтеся, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільними силами творити добро, жити чесно, жити творчо. Ви маєте велику силу. Це стосується як української молоді, так і молоді усього світу. Кожне нове покоління інше, воно будує щось нове. Головне, аби його не зіпсували. Важливо, якими ідеалами ви будете жити.

 

На жаль, сьогодні є такі люди, які намагаються молодь використати для своїх вузьких цілей: створюють різні забави, аби зробити молодь байдужою до головного. Але, то є дурна і короткозора політика – вона не гідна. Ми маємо перед молоддю ставити ідеали і заохочувати її до творчої праці.

 

Ви не є безсилі – ви можете зробити себе такими, коли нічого не будете робити. Але, якщо ви стараєтеся, працюєте, творите – ви живете. Головне, не думати про безсилля. Ви вже будуєте сьогодення, не думайте про свою самотність, нас багато і ми разом.

 

А українська молодь зіпсована?

 

Я вважаю, що сьогодні дуже багато гарних людей. Ті питання, які молодь мені задає під час різних зустрічей, свідчать про їхню високу свідомість і розуміння того, що відбувається у суспільстві. Але я розумію й те, що є люди, які навмисне намагаються цю свідомість зруйнувати, купити. Це є страшний злочин. Але, на щастя, є й ті люди, які намагаються цю молодь підбадьорити, підняти, пригадати їй найкращі високі ідеали.

 

Ми маємо щось лише тоді, коли прагнемо до чогось величного і чистого. Ми будемо пропащими, якщо будемо думати лише про задоволення власних потреб.

 

Мені шкода нашої молоді ще й через те, що ми абсолютно мало для неї працюємо. Старше покоління має робити більше. Чому так багато молодих людей хочуть виїжджати з України закордон назавжди? Тому, що ми не створили для них відповідних сприятливих умов, аби творити і розвиватися тут. Це також можна назвати злочином.

 

Ми маємо відпускати молодь вчитися за кордон, але й маємо зробити так, аби ці молоді люди повернулися додому і застосовували свій досвід на благо держави.

 

Я би сказав, що ми маємо робити так, як робили японці. У XIX-XX століттях вони відправляли свою молодь для навчання і переймання досвіду за кордон. Вони вивчали різні сфери людського життя і тоді поверталися додому. Саме тому, Японія за відносно короткий час стала великою і потужною державою. Я не кажу, що це єдино вірний шлях. Для Японії це теж принесло чимало проблем, але їх можна було й оминути.

 

Тому, ми мусимо забезпечити нашій молоді можливість розвиватися у своїй державі і не блукати десь світом: Західною Європою, Америкою.

 

Якось Ви сказали, що «Церква має виховувати людей вільними, свободолюбними, моральними». Українська церква справляється з цим завданням?

 

Думаю, до певної міри – так. Але я не є цілком упевнений, що ми робимо усе, що повинні робити. Гадаю, що ми робимо замало. Якщо ще у містах щось робиться і є якісь результати, то по селах молодь, немовби, забута, занедбана, залишена напризволяще. Тут церква могла би зробити набагато більше.

 

У 20-их роках минулого століття церква дуже багато зусиль приклала для того, аби виховати свободолюбиве покоління, здорове покоління, покоління, яке навіть було готове покласти життя за свою державу, свій народ. Це величезний здобуток тогочасної церкви. Тому, я не думаю, що ми сьогодні так само інтенсивно працюємо. Хоча, не можна сказати, що ми бездіяльні. Ми працюємо над тим, аби виховати лідерів, які зможуть показати молоді приклад, заохочувати її до кращого і правильнішого життя. Духовенство має відіграти дуже інтенсивну роль у цьому процесі.

 

Як гадаєте, хто є слухачем Вашої аудіокниги «Суспільство і влада»?

 

Ця книжка для усіх, хто хоче її послухати. Я ніколи не думав писати для якоїсь однієї групи людей. Сподіваюся, що книжку прослухає якомога ширше коло читачів, яке не буде обмежуватися релігійними чи якимись іншими переконаннями. Буду щиро радіти, якщо хтось візьме з тієї книжки щось корисне для себе.

 

Розвиток інформаційних технологій в Україні, зокрема, інтернету, позитивно впливає на становлення молодої особистості? На Ваше переконання, від Всесвітньої мережі більше користі чи негативу?

 

Поговорім, для порівняння про язик. Ним можемо висловити свою любов до Господа, розповісти про свою пошану та любов до ближнього, але ним же ми можемо і наробити чимало клопотів. Те саме з інтернетом - це є засіб комунікації.

 

Ліна Костенко писала: «З душі у душу найкоротша відстань. Чому так часто транспорту нема?». Інтернет, то є спілкування, а воно має бути душевним. Силу поганого слова інтернет помножує у десятки і сотні разів.

 

Проблема інтернету в тому, що ми не можемо визначити, що це: інформація чи формація? Сьогодні навіть діти володіють великою кількістю інформації, знають ті речі, про які я навіть не підозрював у дитинстві. Але вони не знають, що з цим усім робити.

 

Інформація має допомагати людині краще розуміти світ, бути мудрішою, вміти ширше дивитись на явища. Це дуже складний процес. Думаю, що батьки мають не лише контролювати те, скільки годин дитина проводить в інтернеті, а й те, що саме вона там читає, чи збагачується інтелектуально, чи росте духовно.

 

Як молоді не зловживати вседоступністю інформації і вседозволеністю інтернет-простору?

 

Це мають робити батьки. Саме вони формують світогляд дитини у перші 10-15 років життя. Вони мусять поставити собі питання: приносить воно шкоду чи розвиток?

 

Дитина з п’ятнадцяти-дванадцяти років має мислити критично. До того її ведуть за руку батьки, вони знають, що дитині потрібно, а що ні. У цей же час молода людина має сама розуміти чи з користю вона проводить час біля комп’ютера. Дитина має розуміти, який саме вплив на неї має та чи інша інформація. У цьому можуть допомогти тільки батьки, школа та духовенство.

 

З’явилися сайти, на яких можна зробити віртуальний візит до храму чи замовити богослужіння онлайн. Як Ви до цього ставитесь? Чи не є це богохульством?

 

Називати це богохульством досить за сильно. Це явище не є поняттям церкви.

 

Релігія – це не є знання про Бога. Релігія – це зустріч з Богом. Така зустріч може бути лише особиста. Чи може бути справжньою зустріч в інтернеті чи, скажімо, чи можна замінити її спілкуванням по телефону? Ні. Зустріч – це коли особи зустрічаються фізично, особисто. З Господом Богом все так само. Спілкування з ним не має бути механічним, масовим. Це явище добре лише з тієї точки зору, що ми можемо подивитися літургію, яку правлять, скажімо, у Римі. Завжди добре почути хорошу проповідь, гарну музику, але якщо ти бачиш це тільки через монітор, воно не гріє твого серця.

 

То Ви проти цього?

 

Я, на загал, не є проти цього, але і не за. Воно просто не співпадає з головною метою. Порівняйте п’єсу переглянуту по телевізору з тою, яку ви відвідали у театрі – різниця колосальна.

 

Ми мусимо не забувати, що найважливішим є контакт між людьми. Техніка не може цього замінити.  Особисто я, краще б зустрічав невелике коло чинних людей, ніж дивився на тисячі байдужих.

Росана Бісьмак



Джерела: internetua.com

Мандрівники Христа Царя