07.07.2012р. Б. / Блаженніший Любомир: «закон про мову» - це замах на Україну

 

6 липня, у стінах Волинської облдержадміністрації відбулася прес-конференція  з нагоди візиту Блаженнішого  Любомира Гузара. Візит кардинала приурочений до відзначення на державному рівні 120-ої річниці від дня народження Патрарха Йосипа Сліпого.

Нагадаємо, патріарх Йосип Сліпий відіграв велику роль у державотворені України та формуванні національної ідентичності українського народу.

Під час прес-конференції Любомир Гузар розповів присутнім про той основний плюс, який принесли Україні футбольні змагання («Євро-2012», - авт..). На переконання Блаженнішого Гузара, Євро-2012 українцям дало збудження патріотизму.

- Нам "трошки" бракує відчуття того патріотизму, любові до України, - констатував кардинал Гузар.

Любомир Гузар згадав перед присутніми ті події, що відбувалися у 20-30-их роках минулого століття в Україні. Саме тоді активно розпочалося пробудження національної свідомості. Власне яскравим прикладом служіння українському народу є діяльність Блаженішого Йосипа Сліпого.

- Він був справжнім патріотом, як священик він служив своєму народу, наголосив Гузар. - Саме у 20-30 роках він працював, коли саме розпочалася хвиля піднесення національного руху. І ця любов його не полишила до кінця життя.

Також журналісти поцікавилися у кардинала його ставленням до "мовного" питання.

-  Моя особиста думка, навіть згадуючи у який спосіб це зроблено, ті, хто це провів вдарив дуже делікатну струну нашого народу, - заявив Гузар. - Маю таке відчуття, це зроблено наступ на нашу мову. Але суспільство почне на це реагувати і пробуджуватися. Багато людей легковажать мовою, не читають, не підвищують свої знання в цій царині. Але прийде тепер сильна реакція. Як довго немає того, що нас дражнить, ми спимо.

На уточнююче запитання чи не розколить «мовне» питання Україну, кардинал переконаний, що цього не станеться.

- Це замах зроблено на Україну, мені здається на замовлення, але не думаю, що це питання розколить Україну. Я знаю багато мов і міг би розмовляти якоюсь іншою, але не зважаючи на те, що довго прожив за кордоном, не стратив своєї мови.

Говорімо українською мовою! Не треба проклинати носіїв іншої мови, а просто розмовляти українською. Ми повинні відповісти гідно на цей виклик. Але відповісти культурно, розмовляючи українською, читаючи українські книжки. То не викликано любов’ю до російської мови, а любов`ю до російської імперії зла.

За матеріалами www.viche.lutsk.ua

Джерело:  Воїни Христа Царя

02.05.2012р. Б. / Голос волаючого в пустелі

 

Минулого тижня в ефірі ТВі Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир кардинал Гузар висловив сумнів, щодо можливості діалогу з теперішньою українською владою. Прокоментувати цю заяву Блаженнішого Любомира спеціально для "Католицького Оглядача" люб'язно погодився відомий журналіст п. Віталій Портников.

 

Кардинал Любомир Гузар, який задумався про можливість діалогу з владою в ситуації відмінності цінностей між нею і суспільством, підняв одне із найболючіших для пострадянського суспільства питань. Ми з певною часткою невпевненості можемо говорити, що будь-які виразні моральні цінності проглядаються у суспільства. Але вже напевно ми не помічаємо їх у влади, що діє навіть не з погляду доцільності політичної, а погляду доцільності фінансової. І там, де припиняється ця доцільність,-зникає її інтерес.

Тут навіть не питання в тому, варто чи ні проводити такий діалог. Проблема в тім, що він все одно не може відбутися. Влада вибудовує якусь декорацію державних інтересів, захисту національної культури, зовнішньої політики, яку завгодно. Але про це не говорять серйозно, це виключно завіса, за якою ховаються банальний розпил і відкат, корупція, неповага до власних громадян. І до будь-кого, хто говорить про національні інтереси серйозно, в колах можновладців ставляться як до небезпечного божевільного або просто як до заздрісного демагогa, який намагається і собі урвати масніший шматок.

Тому питання навіть не в тому, чи прийнятний діалог. Проблема в тім, що він не можливий – тому що сторони говорять про різне. Це і є класичний приклад ситуації з присутністю цінностей у одних – і відсутністю в інших. І поки це не зміниться, голос розуму так і буде гласом волаючого в пустелі.

Віталій Портников спеціально для "Католицького Оглядача"

Джерело:  Воїни Христа Царя

21.04.2012р. Б. / Вся церква має бути об’єднана у вселенську церкву, – кардинал Гузар

 

«Ісус Христос створив одну церкву. Вся церква має бути об’єднана в одну вселенську церкву… Церква має бути одна, і таку церкву ми хочемо за всяку ціну оживити», – сказав 20 квітня в ефірі "Шустер Live" екс-глава УГКЦ Любомир Гузар.

 

Відповідаючи на запитання про можливість створення єдиної помісної церкви в Україні, Блаженніший Любомир сказав: «Можна це розглядати під поглядом церковної політики. Тут – політика політикою. Багато було різних заходів, щоб при помочі політики осягнути певні ефекти в церковному житті. Багато з того замішання в церковному житті, яке ми переживаємо, є на підставі політики, тому політику треба залишити в стороні».

 

Любомир Гузар сказав: «Якщо ми говоримо про одну церкву київської традиції, яка, на жаль, розкололась на чотири, ми можмо це повернути назад – не на підставі політики, а релігії… Мусимо на тих началах працювати і на тому будувати оту єдність колишню, якою втішалась київська церква тисячу років тому. Ми не повинні дивитись забагато на всякі політичні аспекти. Це нам нічого не дасть. Ми мусимо бути собою – церквою, і тоді єдність в церкві буде самозрозумілою, і тоді єдність буде само собою».

Джерела: ZAXID.NET

Воїни Христа Царя

29.03.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Там, де є дрібочка ненависті, — Бога немає»

 

Блаженніший кардинал Гузар у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів про Каїнів гріх, що мститься на Україні, про дріб’язковість конфесійного поділу та лжепророків, а також чому Господь допускає війни й за що українці мають добряче покаятися.

 

Ваше Блаженство, як почуваєтеся, свідомо відмовившись від великої влади? Чи є жаль за нею?

– Нема анітрошки. Бачте, приходить час, коли треба конкретно і практично передавати актуальну владу. Старша людина хоч і має, ясна річ, досвід і знання, але не має вже розмаху. Вже думається (цілком природно), скільки ж Господь Бог дасть ще років. Нема тої сили, щоби починати якісь триваліші проекти. Анітрохи не жалкую, що відійшов від свого колишнього уряду і все лишив у добрих руках – і Синод, і Церква працюють. Я не маю відчуття втрати – є й інші способи служіння.

 

Ви – чи не перший, хто в Україні відмовився від будь-якої влади.

– Завжди хтось має починати. Поняття «влади»… (всміхається. – ZIK). Влада – то є служіння. Ті ж, що так тримаються влади, не розуміють цього. До певної міри можна служити ефективно, пізніше можна служити в інші способи, більш питомі, скажімо, для старших людей. Але надходить час, коли владу треба передавати. Це як на господарстві – батько має все передати синові, бо нема сили пхати плуга.

 

Блаженніший Любомире, як Ви оцінюєте рік урядування Блаженнішого Святослава? Нема, часом, розчарування?

– Боже милий, яке розчарування?! Блаженніший Свято­слав сповнений сили, енергії, розмаху, старається продов­жувати ту працю, що почали наші попередники, – саме так і повинно бути. Є така приповідка – «якби молодість уміла, а старість могла». Безперечно, людина сорока років не має такого досвіду, як людина, якій майже 80 літ. Але не можна вимагати більше, ніж можливо: набрати досвіду – це не проб­лема книжної науки, це проб­лема, великою мірою, часу. Я абсолютно задоволений і не можу нарікати.

 

Коли нам чекати церковної обнови?

– Процес церковної обнови поступає. Його, може, не так дуже помітно – люди, які не є всередині церковної адміністрації, його, можливо, аж так і не спостерігають. На останньому Синоді, який відбувався у Бразилії, було сказано, що наша стратегія на найближчі десять років – удосконалити життя на парохії. Ми обрали цей шлях і я цьому дуже радий – це дуже природний спосіб. Якщо хочемо оживити суспільність, мусимо мати живу діючу родину – і вже з того виростає громада. Подібне і в Церкві. Основна одиниця, клітина Церкви – парохія.

 

Не хотів би виглядати єретиком, але, як на мене, частина священиків є хворою на среб­ролюбство і кар’єризм…

– Священики – теж люди. І бувають різні, дуже різні… Я сам походжу зі священичої родини і навіть не знав, що стільки священиків було в нашому роді. Були взірцеві, які цілковито посвятили себе душпастирській праці, а були такі (всміхається. – ZIK), що не цілком підходили під норму з різних причин. Це, на жаль, наша дійсність. Пам’ятаймо – священики не впали з неба. То є люди, які живуть на землі і є частиною того суспільства, в якому виростали і виховувалися. Тож є ті відхилення, які є, – я не заперечую цього. Вони – показник нашого суспільства. Ми ще перебуваємо під впливом матеріалізму минулих десятиліть, і нам трохи часу візьме, заки з цього звільнимось. Якщо Бог дасть, таки звільнимося, якщо будемо працювати. Мене не менше, ніж сребролюбство, журить не надто високий рівень проповідництва нашого священства – це свідчить, що вони не приготовляються, не присвячують досить часу тій ділянці. Живе слово надзвичайно важливе – за ним, якщо воно щиро сказане, слідує й відповідна поведінка.

В історії всіх Церков і релігійних організацій, на жаль, кар’єризм і сребролюбство трапляються. Я не виправдовую цього й не беруся заперечувати фактів. Можу лише з прикрістю ствердити – вони є. У виховних інституціях, у семінаріях маємо виховувати більш ревних, більш відданих священиків.

 

Чи вдасться Блаженнішому Святославу поконати це? Євген Сверстюк назвав таких священиків фальшивими, бо ж людина може формально носити сутану чи рясу, але лишатися негідною.

– У Святому Письмі їх називають лжепророками (всміхається. – ZIK). Треба це викорінювати, але то непроста справа. Можу лише бажати Блаженнішому Свято­славу, аби йому все вдалося. Не кажу про 100%: якби йому при Божій помочі вдалося поправити ситуацію у цій ділянці на 50%, я вже був би надзвичайно задоволений. Ми не можемо себе обманювати, думаючи, що Бог зна що зробимо. Поконаємо те, що зможемо зробити, тільки цього треба прагнути. Якби ви мені на світі показали людину, якій із задуманого все стовідсотково добре вдалося б, я був би захоплений. Хоча ціляти слід високо, щоби поцілити. Я не хочу жити в уявному світі, думаючи, що все є дуже добре або все можна зробити дуже доб­рим за короткий час. Подібне з нашою державою. Ми думаємо, що за 20 років будемо мати ідеальну українську державу… На це піде щонайменше два покоління, заки не станемо бодай нормальною державою – вже не кажу про взірцеву. Треба бути реалістом, але не можна складати рук, бо, мовляв, нічого не вдіяти. Ні, так не повинно бути. Хто працює, той чогось осягає.

 

Ваше Блаженство, як нам бути з владою, що лишається глухою до голосу народу? Чи має християнин коритися владі, яку вважає неправедною?

– Бачте, він має старатися у першу чергу самому жити по-Божому – нарікати замало. Дуже багато людей скаржаться на корупцію, але збирають хабарі направо і наліво. Говорити – це одна річ, а робити – інша. Якщо хочемо щось направити, маємо зачинати з долини, від себе. І сказати собі – «я намагатимуся бути чесним громадянином». Загалом ми живемо у світі (назвімо його демократичним), де люди можуть змінити образ свого життя. Якщо ж є диктатура, тоталітаризм, тоді вже трудно щось зробити. Ми ще перебуваємо у такій фазі, що хоч у нашої влади є дуже велика спокуса до диктатури, але ця влада не є аж така сильна. Я навіть сказав би, що вона значно слабша, ніж робить враження, – її слабкості починають вилазити дуже виразно. Але і влада – то є тільки люди, які, як і ми всі, грішні. Людям треба допомагати ставати кращими. Іноді це вдається посередньо, іноді Господь Бог сам, у безпосередній спосіб, направляє дуже багато речей, але працювати треба. Бачте, з цілковитим непослухом владі слід бути дуже обережним. Якщо ми підемо цим шляхом, тоді будь-кому при владі буде дуже трудно. Треба бути дуже рішучим, п’ятнувати те, що не є добрим, не боятися говорити, критикувати те, що робиться несумлінно й несправедливо. Але щодо радикальних способів потрібно бути обережним.

 

Як бути з революцією?

– Чому так багато людей говорить про революцію?! Вони думають, що то короткий і легкий шлях щось направити. Я не знаю, котрій революції таке вдалося. Вона дає лише заміну людей – від жовтневої чи французької революцій потерпають і донині. То дуже небезпечна річ, вона не дає добрих результатів. Значно ефективнішою є революція, але свідомо проведена. Вона мусить мати ціль і людей, готових пожертвувати, інколи навіть власним життям, заради загального добра. І, живучи, працювати в напрямі добра. Багато людей думає, що революція є коротшим шляхом, але, на мою думку, вона не є жодною розв’язкою. Єдиний шлях – оздоровлювати, хоча це довгий процес.

 

Чи вдасться оздоровити українські політичні еліти? Змусити їх бодай примиритися заради країни?

– Залежить від того, як буде нарід працювати (сміється. – ZIK). Саме по собі цього не станеться. Треба, щоби люди гуртувалися, формували відповідні громадські й політичні організації і працювали – успіх залежить від усіх нас. Ніхто з нас не є невинним у тому, що маємо. Чому така влада? Бо такий нарід. Не знати, чи в інших обставинах та влада мала би такий успіх, що має у нас. Може, якщо Бог дасть, наша громадськість почне трохи більше працювати. Дам прямий приклад: опозиція не може об’єднатися – я не кажу в одну партію, але духовно, політично. То чому ми нарікаємо? Це ж віддзеркалення нашого народу! З тої нездібності користають усі інші. Шкода такого прекрасного явища, як наша Помаранчева революція – це неповторна річ. Я не знаю, чи в світі колись було щось подібне до неї, однак ми якось не витримали до кінця.

Є способи мирних, але ефективних акцій, які змушують конкретну владу щось міняти. Але треба бути дуже обережним, аби не замінити одну владу іншою подібною – мусить бути зміна не людей, а цілої системи.

 

Ви знаєте і нашу владу, й опозицію. Гадаєте, вони почують Вас? Гадаєте, Янукович, якого вже остаточно заганяють у кут, готовий прислухатися до голосу Церкви?

– Церква говорить. І говорила. Маємо надію цей голос трішки скріпити при помочі акції «Першого грудня». Чи влада, чи опозиція нас послухає – дай, Боже. Але, бачте, тут є ще й інший момент – влада слухає чи не слухає, натомість реагує на силу. Я не кажу про революцію (повторюся – це не є жодна розв’язка), але про моральну силу. Якби наші громади на рівні сільської ради чи міської починали одна за одною дуже солідно працювати, воно дійшло б і до самої гори. І тоді слухати мусили б. Демократія є найтруднішим, але єдиним мудрим рішенням. Я, до речі, не бачу нашу ситуацію безнадійною. Якщо виникає брак надії, є побоювання, що люди, які багато говорять, нічого не зроблять. А якби щось робили, воно йшло би крок за кроком. Не треба думати, що ми раптом навернемо людей, які виростали впродовж 30-40 років у комуністичній системі, – вони легко не зміняться. Тому я кажу – потрібні одне-два покоління нових людей.

 

Як гадаєте, чи не буде нашому народові кари за змарнований шанс?

– Може бути. Воно вже є карою – те, що є. Я почну з іншого боку. Кара вже на народі є: нарід терпить через нездібність влади, яка могла використати цю прекрасну нагоду – вияв всенародної доброти. Ми від того терпимо, бо суттєвих змін на краще не прийшло. Хоча не скажу, що нічого не було зроблено. Але вповім вам те, що мене шокує: у нас є страшна практика абортів. Подумайте – пересічно говориться, що в Україні є близько мільйона абортів на рік. Помножте це на 20 років незалежності – майже 20 мільйонів дітей невинно загинуло, ненароджених. А ми хочемо благословення… Ми хочемо робити, що хочемо, і Господь Бог нам має так легко все давати!? Ми самі себе морально заганяємо в жахливий кут, і треба нам не лише добре працювати, а й добре каятися. Скільки невинної крові пролив комуністичний режим – мільйони і мільйони людей загинуло! А скільки невинної крові пролилося за часи незалежності – власне тих ненароджених, яким не дали можливості побачити світ їхні батьки! Не думаю, що буде причина до великої радості чи надії на благословення, якщо ми не почнемо добряче бити себе в груди за те, що робимо і що діється у нашому народі.

 

Популярною лишається думка, що ми – чи не найбільш стражденний народ в історії людства...

– Я так не думаю. Цілком ні.

 

Але спокутувати гріхів ми не хочемо.

– У світі ми не є одинокими в цьому. Є така приповідка: чому бідний – бо нерозумний, а чому нерозумний – бо бідний. Ми не хочемо працювати, ми не хочемо підноситися – самого бажання замало. Ми ж багата країна – маємо безліч гарних людей. Але маємо і колосальну трудність ці таланти використати – таке лінивство… Ми призвичаїлися, що хтось нам дасть. За комуністів нас виховували, мовляв, держава все зробить, партія про все подбає. І ми подібно думаємо. Хто працює – той має, хто не працює – той не має. Ми не є гірші від інших, наша історична ситуація, напевно, не є гірша від багатьох інших народів впродовж історії. Мусимо закачати рукави і почати серйозно працювати.

 

Як бути українським конфесіям за часів негласного панування Московського патріархату? Знову «в катакомби»?

– Не думаю. Залежить від того, як будемо працювати. УПЦ (МП) є одною з гілок Київської Церкви, яка з різних причин перебуває під сильним впливом наших північних сусідів. Чимало залежить від політичних обставин. Але що найважливіше – наскільки наші Церкви (чи то церковні організації) будуть собою, будуть справді Церквами. Якщо підноситиметься духовний рівень усіх нас, тоді ми один до одного зближуватимемося, а головне – наближатимемося до Ісуса Христа, який є засновником Христової Церкви. Тоді будемо мати те, що належить. Знаєте, нічого не робити і сподіватися – так не можна. У тому то наша (і не наша) трудність. Ми знаємо з часів наших предків – князів, козаків – якісь світліші моменти нашої історії. Тобто коли нарід працював, то справи йшли добре. За останні 200 років наш нарід перебував під чиєюсь окупацією і ми, на жаль, втратили почуття нашої гідності й потреби працювати. «Від нас залежить наша майбутність!» – під цим оглядом треба перевиховувати нарід, аби він збагнув, що є відповідальним за своє існування. І нехай працює у тому напрямі, як інші сильні народи, може, й не такі численні. Ті лиха, які сьогодні переживаємо, то ж не є щось питомо українське – то є питомо людське для тих, хто не працює й не старається.

 

Ваше Блаженство, як бути з ментальною кризою у християнстві, коли на перший план виходить конфесійність, а не сутність? Усі вважають себе насамперед католиками, греко-католиками, православними чи протестантами, якось забуваючи, що всі є християнами.

– Це дуже важливе питання. Мусимо зробити великий крок для розуміння, чому ж ми є такими, якими є, – бо нам так вигідно. І це під різними оглядами… Я заманіфестую невеличкий приклад. Уявіть собі колесо воза, що має металевий обруч, має шприхи, які ведуть до осі. Ці шприхи на обручі далеко одна від другої, а от біля осі вони всі сходяться разом. Ми, християни: католики, православні, протестанти – сидимо на обручі колеса далеко один від одного, але якби кожен з нас старався бути ближче до осі… А вісь – це Христос! Що ближчі шприхи до осі, то ближче вони одна до одної. Відтак і ми були би значно ближчими, якби об’єдналися в Ісусі Христі. Бачте, цей шлях дуже простий, але дуже трудний. Наші людські немочі, наші людські гріхи нам перешкоджають – і то не 22 роки, а багато століть. Ми мусимо схотіти наблизитися до Христа, бути кращими християнами, відтак будемо і ближчими один до одного. Ці різниці конфесійні, що зараз існують, у своїй суті є смішні. Коли на них подивимось об’єктивно, вони перестануть нас і тривожити, й існувати взагалі – будемо знову та одна Церква, яку заснував Ісус Христос.

 

Дуже гостро питання зневіри постало по двох світових війнах – лунало навіть, що Бог нас полишив. Чому Господь не врятував людство від лиха?

– Це люди вчинили. А від чого Він мав нас рятувати – від нашої дурноти? Господь Бог нам того не післав. Господь Бог дав нам розум і сумління, але люди вперлися. Чому Адам і Єва згрішили? Хто їх примушував? Адам і Єва є дзеркалом кожного з нас... Чому вони грішили, хіба їм було зле в раю? Чому ми грішимо, хіба нам зле в світі? Хіба Господь Бог не дав нам прекрасний світ, не дав братів і сестер? Усе нам дав... А що ми з тим робимо? Воюємо. Ми не маємо нарікати на Господа Бога, що Він у тому винен. Богу дякувати, що ми взагалі ще є. Як сказано у Псалмі, «якби Ти, Господи, карав нас за наші гріхи, – нас би вже не було». Бог завжди дає нам шанс навернутися.

 

Як бути з відродженням націоналізму, чи заступає він християнські вартості?

– Націоналізм у дусі патріотизму добрий, коли він є любов’ю до своєї батьківщини. Нам треба боронитися від шовінізму.

 

Але шовіністи ніколи не зізнавалися, що вони є шовіністами. Всі іменують себе націоналістами чи патріотами.

– Шовінізм – це крайній націоналізм, це ненависть до всіх інших: люблю тільки своїх, а всіх решта ненавиджу. Для ненависті жодного виправдання немає. Пригадуєте, що написав Митрополит Шептицький у посланні «Не вбий»? Він писав до тих, хто вбивав один одного.

Тоді була велика трагедія людей, котрих ми шануємо під іншими оглядами. Були бандерівці, мельниківці й інші – і всі один одного поборювали, навіть убивали. Митрополит Шептицький тоді пише: «Не вбивай, шануй свого брата», – бо до того доходило. Вони не були людожерами, вони боронили своє, рідне у дуже трудних обставинах. Я не скажу, що вони все робили як належить, може, часто переступали межу і робили навіть погані чи злочинні речі. Те, що Митрополит нап’ятнував – вбивали брат брата – це жахливий гріх, Каїнів гріх. І це на нас мститься до сьогодні – ми досі не годні одне одного любити й шанувати. Знаєте, як то у нас є: «До смерті любить Україну, але не любить українців». То є типовий наш псевдопатріотизм. Але треба любити українців, якими вони не були б, і старатися їм помагати бути добрими, а не громити чи бити по голові один одного.

 

Як посполитим відрізняти націоналізм від шовінізму? Бо тези дуже часто підмінюють.

– Це спільне завдання священиків, журналістів, учителів – виховувати наш нарід. Слід говорити, «націоналізм – то є то, шовінізм – то є то». Там, де є дрібочка ненависті до ближнього, – там Бога немає. Водночас коли наступають на мої права, я маю боронитись і боронити ближніх. Але слід бути свідомим, що не можна плекати ненависті і зверхньо ставитися до якогось народу. Надія наша у Бозі, що не буде напасті. Скажімо, найближчий сусід робить мені якусь прикрість – треба шукати способи, як це направити. Ми маємо виховувати людей у тому, що любити батьківщину – то не є гріх, це обов’язок і завдання. Але не маємо робити свідомої кривди, нікого свідомо не принижувати, нікому не заперечувати його прав.

 

Але частина тодішніх священиків не розуміла позицію Митрополита Андрея?

– Це правда. Але й сьогодні є подібне. Отже треба старатися, аби якнайбільше число розуміло. Хоча всіх, певно, не навернемо.

Довідка:

Кардиналові, архієпископу-емериту Любомирові Гузару 79 років. Він народився у Львові. 1944-го з родиною виїхав  до Австрії, згодом у США. У 1958-му був висвячений на священика, 1969-го переїхав до Ватикану на богословські студії. 1972 року вступив до монастиря студитів в Італії. Викладав у Папському університеті в Римі. 1977-го Патріaрх Йосиф Сліпий висвятив його на єпископа. У 1993 році повернувся в Україну. 1996-го став єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Любачівського, 2001-го – Верховним архієпископом УГКЦ й кардиналом. У лютому 2011-го у віці 78 років добровільно відмовився від уряду Глави УГКЦ.
Додатково:

Ініціативу «Першого грудня» започаткували у 20-ту річницю референдуму за незалежність Українська православна Церква (МП), Українська православна Церква (КП) та Українська греко-католицька Церква. До неї долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк та ін. На думку учасників, Україна може вийти з кризи лише завдяки опертю на моральні цінності, самоорганізацію та солідарність.

Розмовляв Антін Борковський
газета ZIK №11 (22 березня 2012р.)
фото: Росана Бісьмах

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя

17.03.2012р. Б. / «Священики повинні бути взірцевими громадянами», – Любомир Гузар

 

Екс-глава УГКЦ Любомир (Гузар) вважає, що взірцевий сучасний український греко-католицький священик повинен бути насамперед добрим громадянином і увібрати найкращі риси своїх попередників. Про це кардинал розповів на зустрічі із львів’янами в актовому залі НУ «Львівська Політехніка».

 

«Ми були під окупацією різних держав і не мали можливості розвиватися. Але Церква заохочувала людей до праці – політичної, наукової мистецької. Все це в сумі дало гарний результат. Коли ми сьогодні маємо підстави надіятися, що стоїмо на порозі далеко кращих часів, то це завдяки нашій Церкві. Вона відіграла колосальну роль, бо вона терпіла разом з народом. Вона не була на службі чужих, вона служила своєму народові і вона такою мусить залишитися сьогодні», - сказав він. 

Кардинал Гузар наголосив, що нинішні священнослужителі мають бути добрими громадянинами. 

«Я дам примір, що то значить бути добрим громадянином. Митрополит Йосип Сембратович у свій час видав дуже цікаве пастирське послання про гідність людини… Ціль того послання була допомогти людині поборювати алкоголізм. Щоби люди не понижували себе, не руйнували себе, не заперечували своєї гідності прив’язаністю до алкоголя. І завдяки його закликам, і завдяки дуже ревній праці багатьох душпастирів наше село «висохло», перестало пити» - підкреслив колишній глава УГКЦ. 

«Інший примір – «Просвіта» - це була організація, яка в ХІХ, початку ХХ століть дуже послужила, щоби дати людям освіту в селах, містечках, щоби вони знали, хто вони є, куди вони йдуть, чого повинні бажати», - додав він.

Блаженніший Любомир також навів приклад, коли священнослужителі спонукали людей займатися підприємництвом: «Ще один примір – 20-30 роки кооперативний рух. Цей рух в Західній Україні в тих часах рятував від економічної скрути наших людей. Але він став таким сильним, що, подумайте, «Маслосоюз» диктував ціну на масло в цілій Західній Європі. Духовенство дуже сприяло розвиткові кооперативного руху». 

«Священики у тих часах дбали за освіту, за економічну міць, культуру. Я думаю, що сьогодні духовенство, і не тільки воно, а кожен свідомий громадянин України, повинно працювати в тому напрямі. Священики повинні бути взірцевими громадянами, щоби сповняти свої громадянські завдання», - підсумував кардинал Любомир (Гузар). 

За матеріалами: РІСУ 

Джерело:  КРЕДО 

14.03.2012р. Б. / Держава мусить поважати свободу церкви, - кардинал Гузар

 

«Церква мусить зберігати свою свободу. Церква мусить бути свобідна від держави, будь-якої, це не є лише українська проблема», - про це 13 березня на зустрічі у «Львівській Політехніці» з нагоди 120-річчя Патріарха Йосифа Сліпого сказав Блаженніший Любомир Гузар.

 

Любомир Гузар сказав: «Не може церква наказувати державі, що вона має робити, і держава не сміє наказувати церкві, що вона має робити. Коли ми даємо і церкві, і державі нагоду правильно розвиватися, тоді усі користають. Коли починають мішати церкву з державою, коли стають так звані державні церкви, котрі цілковито під контролем держави, є клопіт».

 

За його словами, церква, щоб бути собою, мусить бути свобідною, і держава мусить цю свободу респектувати. Але зі своєї сторони церква не повинна накидати державі свої погляди.

 

«Маємо сьогодні дуже яскраві випадки, скажімо в Ірані, де держава є контрольована їхньою релігійною організацією, і це абсолютно не виходить добре ані для віруючих, ані держави, - говорив Блаженніший Гузар. - Або там, де держава керує цілковито церквою, вживає як свого роду державне відомство, тоді церква тратить свою духовну свободу і не годна тоді бути собою».

 

За його словами, церква повинна виховувати людей в такому дусі, що раз вони є справді віруючими людьми, то мають також бути і добрими громадянами.

Джерела: ZAXID.NET

Мандрівники Христа Царя

02.03.2012р. Б. / «Українська інтелігенція збирається будити людей словом, а не пострілами»

Учасники ініціативи «Першого грудня» скликають Національний круглий стіл для обговорення ситуації в Україні та шляхів її розвитку. Захід запланований на 5 квітня. Про це на прес-конференції повідомив колишній глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар. 

В ініціативі, до якої входить Блаженніший Любомир Гузар, наголосили, що Національний круглий стіл – це один із перших кроків з формування нового порядку денного країни. Передбачається, що участь у заході візьмуть знакові постаті з різних суспільних сфер, щоб спільно шукати відповіді на виклики сьогодення та формулювати практичні суспільні завдання. Національний круглий стіл має стати новим суспільним інститутом вираження суверенної волі громадянського суспільства. 

Блаженніший Любомир нагадав, що 1 грудня 2011 року предстоятелі трьох церков: УПЦ КП, ПЦвУ (МП) та УГКЦ у своєму зверненні до громадськості та інтелігенції фактично виступили з ініціативою провести такий круглий стіл. 

«Ми відповіли на заклик предстоятелів церков і хочемо, щоб ця ініціатива поширилась серед людей, які будуть активно брати участь в тому, щоб країна, яка пішла іншим шляхом, стала на правильний шлях, на шлях добра», - сказав Любомир Гузар. 

Він наголосив, що ініціатори Національного круглого столу хочуть виправити «напрямок нашого ходу, і це ми вважаємо головним завданням». 

Блаженніший Любомир підкреслив, що ініціатори заходу не хочуть створювати якусь організацію, а мають намір провести ґрунтовну розмову, висновки з якої були б втіленні в життя. «Це не має бути якийсь дискусійний клуб. Наше бажання - щоб те, що ми обговоримо, втілювалось в життя», - сказав Любомир Гузар. 

Він зауважив, що сьогодні людей необхідно «пробуджувати і кликати їх до добра». «І це ми вважаємо нашим першим і головним завданням», - наголосив колишній глава УГКЦ. 

За матеріалами: УНІАН

Джерело:   КРЕДО

21.02.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Найважливішим є контакт між людьми. Техніка не може цього замінити»

 

На Вашу думку, що чекає Україну у найближчі кілька (5-10) років: розвиток і рух вперед чи деградація?

 

Що буде, залежить від того, що ми будемо робити. Як будемо чесно будувати, солідно, послідовно, згідно з Божою волею, то будемо мати розвиток і гарне майбутнє. Як будемо поводитись не гідно і не будемо працювати, будемо жити за негативними принципами, тоді прийдемо до упадку.

 

Чи можуть сьогодні українці, не намагаючись підлеститись до когось, самостійно розвиватися, будувати свою країну?

 

Я думаю, що це єдиний шлях. Ми не повинні вважати, що хтось нам щось дасть, бо кожна держава дбає про себе. Ми маємо розуміти, що наше майбутнє залежить тільки від нас. Варто сказати і про те, що є держави, яким не вигідно, аби Україна була самостійною і незалежною. Втім, всяка розбудова залежить лише від того, хто у ній зацікавлений – від народу.

 

Нас будуть шанувати, нас будуть цінувати, з нами схочуть говорити тільки, якщо ми покажемо нашу власну зрілість, нашу здібність будувати державу. Хочу підкреслити, що ми маємо всі потрібні елементи для того, аби розбудувати хорошу країну: прекрасну землю, гарний край, громадян, багато з яких працьовиті та відповідальні. Але мусимо щиро бажати розбудови держави не задля власних інтересів, а на благо суспільства.

 

Українці готові до цього будівництва?

Власне, у цьому і є наша слабкість. Ми маємо зрозуміти, що все залежить від нас і що тільки власними зусиллями можна збудувати країну. Наша ментальність ще не готова визнати того, що нам ніхто нічого не дасть. Не треба шукати нічого іншого, окрім блага усього народу.

 

Ви завжди кажете про те, що відкриті до спілкування з молоддю і що це приносить Вам велике задоволення та заспокоєння. А чи готова молодь говорити з Вами? Які Ваші спостереження?

 

Я не знаю, про це треба у них запитати. Я з ними завжди говорю, але не знаю чи вони мене слухають. Я дуже сподіваюся, що вони чують те, що я кажу, роблять висновки з цього і використовують мої поради у житті. Я би хотів, аби так було, але на жаль, я не в силах вирішувати за них.

 

Можу сказати єдине: мені дуже залежить вчасно передати їм те, що я можу. Щиро радий, що я в тому не єдиний. Хочу передати молодим людям найкращі здобутки нашого народу, аби вони правильно користувалися ними. Хочу, аби наша країна процвітала, аби вона розвивалася, аби була гідним місцем для життя достойних людей.

 

Що сьогодні може стати рушієм для молоді? Як не впасти у відчай від тотального безсилля?

 

Ви не є безсилі. Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо стараєтеся, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільними силами творити добро, жити чесно, жити творчо. Ви маєте велику силу. Це стосується як української молоді, так і молоді усього світу. Кожне нове покоління інше, воно будує щось нове. Головне, аби його не зіпсували. Важливо, якими ідеалами ви будете жити.

 

На жаль, сьогодні є такі люди, які намагаються молодь використати для своїх вузьких цілей: створюють різні забави, аби зробити молодь байдужою до головного. Але, то є дурна і короткозора політика – вона не гідна. Ми маємо перед молоддю ставити ідеали і заохочувати її до творчої праці.

 

Ви не є безсилі – ви можете зробити себе такими, коли нічого не будете робити. Але, якщо ви стараєтеся, працюєте, творите – ви живете. Головне, не думати про безсилля. Ви вже будуєте сьогодення, не думайте про свою самотність, нас багато і ми разом.

 

А українська молодь зіпсована?

 

Я вважаю, що сьогодні дуже багато гарних людей. Ті питання, які молодь мені задає під час різних зустрічей, свідчать про їхню високу свідомість і розуміння того, що відбувається у суспільстві. Але я розумію й те, що є люди, які навмисне намагаються цю свідомість зруйнувати, купити. Це є страшний злочин. Але, на щастя, є й ті люди, які намагаються цю молодь підбадьорити, підняти, пригадати їй найкращі високі ідеали.

 

Ми маємо щось лише тоді, коли прагнемо до чогось величного і чистого. Ми будемо пропащими, якщо будемо думати лише про задоволення власних потреб.

 

Мені шкода нашої молоді ще й через те, що ми абсолютно мало для неї працюємо. Старше покоління має робити більше. Чому так багато молодих людей хочуть виїжджати з України закордон назавжди? Тому, що ми не створили для них відповідних сприятливих умов, аби творити і розвиватися тут. Це також можна назвати злочином.

 

Ми маємо відпускати молодь вчитися за кордон, але й маємо зробити так, аби ці молоді люди повернулися додому і застосовували свій досвід на благо держави.

 

Я би сказав, що ми маємо робити так, як робили японці. У XIX-XX століттях вони відправляли свою молодь для навчання і переймання досвіду за кордон. Вони вивчали різні сфери людського життя і тоді поверталися додому. Саме тому, Японія за відносно короткий час стала великою і потужною державою. Я не кажу, що це єдино вірний шлях. Для Японії це теж принесло чимало проблем, але їх можна було й оминути.

 

Тому, ми мусимо забезпечити нашій молоді можливість розвиватися у своїй державі і не блукати десь світом: Західною Європою, Америкою.

 

Якось Ви сказали, що «Церква має виховувати людей вільними, свободолюбними, моральними». Українська церква справляється з цим завданням?

 

Думаю, до певної міри – так. Але я не є цілком упевнений, що ми робимо усе, що повинні робити. Гадаю, що ми робимо замало. Якщо ще у містах щось робиться і є якісь результати, то по селах молодь, немовби, забута, занедбана, залишена напризволяще. Тут церква могла би зробити набагато більше.

 

У 20-их роках минулого століття церква дуже багато зусиль приклала для того, аби виховати свободолюбиве покоління, здорове покоління, покоління, яке навіть було готове покласти життя за свою державу, свій народ. Це величезний здобуток тогочасної церкви. Тому, я не думаю, що ми сьогодні так само інтенсивно працюємо. Хоча, не можна сказати, що ми бездіяльні. Ми працюємо над тим, аби виховати лідерів, які зможуть показати молоді приклад, заохочувати її до кращого і правильнішого життя. Духовенство має відіграти дуже інтенсивну роль у цьому процесі.

 

Як гадаєте, хто є слухачем Вашої аудіокниги «Суспільство і влада»?

 

Ця книжка для усіх, хто хоче її послухати. Я ніколи не думав писати для якоїсь однієї групи людей. Сподіваюся, що книжку прослухає якомога ширше коло читачів, яке не буде обмежуватися релігійними чи якимись іншими переконаннями. Буду щиро радіти, якщо хтось візьме з тієї книжки щось корисне для себе.

 

Розвиток інформаційних технологій в Україні, зокрема, інтернету, позитивно впливає на становлення молодої особистості? На Ваше переконання, від Всесвітньої мережі більше користі чи негативу?

 

Поговорім, для порівняння про язик. Ним можемо висловити свою любов до Господа, розповісти про свою пошану та любов до ближнього, але ним же ми можемо і наробити чимало клопотів. Те саме з інтернетом - це є засіб комунікації.

 

Ліна Костенко писала: «З душі у душу найкоротша відстань. Чому так часто транспорту нема?». Інтернет, то є спілкування, а воно має бути душевним. Силу поганого слова інтернет помножує у десятки і сотні разів.

 

Проблема інтернету в тому, що ми не можемо визначити, що це: інформація чи формація? Сьогодні навіть діти володіють великою кількістю інформації, знають ті речі, про які я навіть не підозрював у дитинстві. Але вони не знають, що з цим усім робити.

 

Інформація має допомагати людині краще розуміти світ, бути мудрішою, вміти ширше дивитись на явища. Це дуже складний процес. Думаю, що батьки мають не лише контролювати те, скільки годин дитина проводить в інтернеті, а й те, що саме вона там читає, чи збагачується інтелектуально, чи росте духовно.

 

Як молоді не зловживати вседоступністю інформації і вседозволеністю інтернет-простору?

 

Це мають робити батьки. Саме вони формують світогляд дитини у перші 10-15 років життя. Вони мусять поставити собі питання: приносить воно шкоду чи розвиток?

 

Дитина з п’ятнадцяти-дванадцяти років має мислити критично. До того її ведуть за руку батьки, вони знають, що дитині потрібно, а що ні. У цей же час молода людина має сама розуміти чи з користю вона проводить час біля комп’ютера. Дитина має розуміти, який саме вплив на неї має та чи інша інформація. У цьому можуть допомогти тільки батьки, школа та духовенство.

 

З’явилися сайти, на яких можна зробити віртуальний візит до храму чи замовити богослужіння онлайн. Як Ви до цього ставитесь? Чи не є це богохульством?

 

Називати це богохульством досить за сильно. Це явище не є поняттям церкви.

 

Релігія – це не є знання про Бога. Релігія – це зустріч з Богом. Така зустріч може бути лише особиста. Чи може бути справжньою зустріч в інтернеті чи, скажімо, чи можна замінити її спілкуванням по телефону? Ні. Зустріч – це коли особи зустрічаються фізично, особисто. З Господом Богом все так само. Спілкування з ним не має бути механічним, масовим. Це явище добре лише з тієї точки зору, що ми можемо подивитися літургію, яку правлять, скажімо, у Римі. Завжди добре почути хорошу проповідь, гарну музику, але якщо ти бачиш це тільки через монітор, воно не гріє твого серця.

 

То Ви проти цього?

 

Я, на загал, не є проти цього, але і не за. Воно просто не співпадає з головною метою. Порівняйте п’єсу переглянуту по телевізору з тою, яку ви відвідали у театрі – різниця колосальна.

 

Ми мусимо не забувати, що найважливішим є контакт між людьми. Техніка не може цього замінити.  Особисто я, краще б зустрічав невелике коло чинних людей, ніж дивився на тисячі байдужих.

Росана Бісьмак



Джерела: internetua.com

Мандрівники Христа Царя

17.02.2012р. Б. / «Бути багатим – благо чи тягар?» зустріч з Любомиром Гузаром, Архієпископом-емеритом УГКЦ

 

Дискусійний клуб «Бізнес-Credo» намагається налагодити активний діалог між бізнесом і суспільством, тому на свої зустрічі запрошує провідних мислителів і лідерів суспільної думки, митців і власників бізнесу.

 

Чергову зустріч клубу присвячено непростому питанню «Багатство – благо чи тягар?»

 

Гість клубу Любомир Гузар -Архієпископ-емерит УГКЦ, магістр філософії і доктор богослов’я, вважає, що бути багатим – не тільки мати блага, але й вміти використовувати їх для духовного зростання.

 

Серед питань зустрічі:

- Чи є гріхом бути багатим?
- Який зв’язок між економічним добробутом та людською гідністю?
- Які моральні принципи співіснування багатих і бідних?
- Чи є в Україні приклади відповідального багатства?
- Якою має бути благодійність?

ЧИТАТИ ДЕТАЛЬНІШЕ

Джерела: betv.com.ua

Мандрівники Христа Царя

04.02.2012р. Б. / «Горе вам!»

 

До коментарів про Соборність на УП

20 січня 2012 року на "Українській правді" була опублікована моя невеличка стаття під назвою "Моя мрія про Соборність". Деякі читачі прокоментувати цю статтю. Здебільшого вони написали, що годі жити мріями – треба діяти, а один навіть зауважив, що в 1991 році був зроблений живий ланцюг від Івано-Франківська через Львів аж до Києва.

За ці коментарі дуже дякую. Дозвольте тепер стосовно них щось сказати.

Слово "мрія" можна зрозуміти по-різному: або як щось уявне чи вигадане і далеке від дійсності. Але його можна також зрозуміти як щось реальне, щиро бажане, – як бачення, мету. Хочу підкреслити, що це слово я вжив у другому значенні, як мету, що її ми бажаємо осягнути, візію, котру я (чи тільки я?) хотів би бачити здійсненою – щоб усі громадяни України були відкриті одне для одного, почувалися спільнотою.

Цього я особливо бажаю як член Ініціативної групи "Перше грудня".

Живий ланцюг 1991 року – це прекрасний приклад того, що я мав на думці, хоча, може, лише частково, і про це скажу нижче. Підкреслю тут, що живий ланцюг, який маніфестував злуку міст Західної України зі столичним Києвом, не знайшов відповідників у подібних заходах інших регіонів України та їхніх головних міст. А, власне, цього бракувало, і таку недосконалість треба виправити, хоча, може, в інший спосіб.

Те, чого нам сьогодні бракує, є відчуття єдності всіх громадян, підкреслюю – всіх громадян!

І такого відчуття не буде, якщо ми не сприйматимемо іншу особу як таку саму, як я – з такою самою гідністю, з такими самими потребами, з такими самим правами.

Основний поділ у нашому народі полягає саме в тому, що ми механічно всіх ділимо за категоріями, наприклад: всі, хто при владі, – злі, всі не при владі – добрі, всі багаті – злі, всі убогі – добрі, - і ще є декілька подібних стереотипних поділів.

Така класифікація зручна: та чи правдива? Бо бувають сумлінні чиновники, які вболівають за справедливість, і трапляються убогі самолюбні чиновники, які більше прив’язані до матеріальних благ, ніж деякі багачі.

На думку автора цих рядків, основною реформою, яку повинен пережити наш народ, має бути усвідомлення, що всі ми однаково люди, всі сини і дочки України, а наша людяність залежить від нашої особистості та нашого характеру.

Ще одна важлива прикмета цієї реформи – добрим людям допомагати стати ще кращими, а тим, які заблукали, – знайтися. Законовчителеві, який зрозумів приклад доброго самарянина, Ісус сказав: "Іди і ти роби так само" (пор. Лк. 10, 25-37), – а жінці-блудниці – "Іди і більше не гріши" (пор. Ів. 8, 1-11).

Тепер, напевно, хтось скаже, що Ісус на фарисеїв і книжників, які на нього нападали, казав: "Горе вам! ". Такий вислів в українському та інших перекладах з грецького оригіналу звучить дуже жорстоко, майже як прокльон.

Арамейською мовою, якою говорив Ісус, ці слова мають дещо інше значення: "Жаль мені вас". Такий переклад більше відповідає ментальності Того, хто молився за тих, що Його розпинали.

Ісус не приховував вини чи поганих намірів тих, які перекручували Божий закон чи старалися Йому зашкодити, Він їх не вибілював. Він їх картав, але як Той, що прагнув їх навернути.

Так ставитися до людей, які нас кривдять, не легко. Для людини, яка не вірить у Бога, це майже неможливо, однак в Україні є велика кількість християн і взагалі добрих людей.

Ми не змінимо ситуації на краще тільки засуджуючи та проклинаючи. Справжнє відродження нашого народу, з бажаним усіма справедливим правопорядком, може здійснитися лише тоді, коли між нами запанує справжня людяність.

З християнської чи просто з людської точки зору, "тверде слово" дає протилежну реакцію: людина починає боронитися і цілком не готова виправитися. Натомість слова співчуття "жаль мені тебе" роззброює навіть когось дуже злобного.

Немає певності, що він виправиться, але це ймовірно. Як каже часто вживаний тепер образний вислів, краще будувати мости, як мури.

Знову, можливо, хтось скаже, що автор вищенаведених рядків – великий мрійник, далекий від дійсності. Мені не важливо, що про мене думають, говорять чи пишуть, але розчарованим читачам, які сподівалися "твердого слова", раджу прочитати книгу Євангелій.

+ Любомир

Джерела: www.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя

29.01.2012р. Б. / Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, – Блаженніший Любомир

 

Зустріч з Блаженнішим Любомиром Гузаром – як дотик до вічності, своє добротою, любов’ю, простотою та людяністю він ламає будь-яку кригу. 27 січня у Львові Любомир Гузар зустрівся з молоддю, у громадській організації УМХ, щоб поговорити про відповідальність. Блаженніший відразу попередив, що говоритиме лише 5 хвилин, а потім сподівається на запитання від молоді, які для нього мають стати дороговказом. Про що говорив колишній глава УГКЦ з львівською молоддю – «Гал-інфо» подає короткий підсумок розмови.

Про відповідальність

Зрозуміти, що таке відповідальність, – не дуже складно, однак набагато складніше взяти на себе відповідальність. Відповідальність – це готовність прийняти наслідки нашого рішення. Ми тільки люди і дуже часто боїмося цих наслідків. Зрілість особи пізнається по тому наскільки вона готова брати на себе відповідальність за те, що робить. Є люди, які ніколи ні на що не можуть наважитися, бо бояться наслідків відповідальності.

Про відповідальність особисту та загальну

Ви не можете бути цінним членом спільноти, якщо не є зрілою особою. Кожна людина є камінцем мозаїки. Але щоб наповнити цю мозаїку, камінець мусить мати форму, барву, власний характер. Людина, використовуючи Божі дари, повинна прагнути до самовдосконалення, бути повноцінною людиною. Лише тоді ми здатні будувати суспільство, сім’ю, родину, громаду, парохію, державу. Однак перший наш обов’язок – бути собою, відповідати на те, до чого Господь нас кличе. Усі камінці у цій мозаїці є різні за формою та барвою. Так само і в громаді – кожна людина інша. Але наскільки вона є людиною, християнином, настільки вона будує спільноту.

Про досконалість

Ми часто застановляємося, якою має бути держава, церква, громада? Все залежить від того, які люди складають їх. Якщо маємо людей зрілих, які працюють над собою, то все буде на своєму місці. Коли я говорю про зрілу людину, то не маю на думці досконалу, а таку особу, що старається. Адже ми ніколи не є цілковито завершені: наша святість полягає у тому, що ми віддаємо себе Божій ласці, яка діє у нас. Наша вартість – у тому, що ми стараємося розвивати дари, які маємо. Хтось скаже: «я вже досконалий», але такого нема.

Про святість

Не ми себе освячуємо, Бог нас освячує, бо Він святий. Святість дає нам Господь, а ми можемо Його прагнути, робити все, щоб бути відкритим для Нього і щоб нам нічого не перешкоджало у нашому прагненні Бога, ми лише можемо дуже інтенсивно шукати Його.

Чим ближчими ми хочемо бути до Бога, тим більше стараємося розвинути Божі дари, які ми одержали. Перша за все ми отримали дар життя. Якщо ми християни, то маємо дар віри. Також маємо таланти, покликання до чогось, це ті дари, які треба розвивати. Кожен є унікальним Божим Твором. Чим більше ми стараємося розвинути природні та надприродні дари, тим більше служимо і розбудовуємо усе навколо нас. Страйтеся пізнати, розвинути і жити за тим покликанням, яке Господь дав кожному з нас.

Ми завжди можемо ставати кращими, але треба бути, під цим оглядом, дуже покірним, свідомими того, що перед нами ще довга дорога. Не переоцінюйте себе. Життя не вистачить, щоб бути досконалим.

Про страх

Не треба боятися. Якщо ми боїмося стати святим, то відповідно боїмося навіть прагнути до цього. Не бійтеся бути святим, не бійтеся шукати Бога. Люди часами бояться насмішок з боку інших. Але не переймайтеся тим, що думають люди, проте не робіть якісь дивацтва, старайтеся бути нормальною людиною. Сповняйте свої обов’язки і просіть Господа Бога, щоб освячувати нас. Бути святим – не означає бути диваком, це – означає бути нормальною особою. Святість – це старатися цілковито віддати себе у руки Бога у всьому, що робимо і йти за Ним.

Про хабарі

У часи переслідування ми мали багато прикладів, коли людей, які вірували і за вірою жили, убивали, піддавали тортурам. Сьогодні в Україні немає кривавого мучеництва. Але є інша річ, наприклад – не приймати хабарів. Іноді це може бути проблематично, коли ваші колеги говоритимуть: «ти не хочеш брати хабарів, ти нас судиш». Тобто вони хочуть, щоб ви були таким як вони. У цьому випадку треба мати певну відвагу бути чесним, не брати хабарів і належно сповняти свої обов’язки. У нашому суспільстві це може бути навіть геройством. Але не треба боятися. Якщо ми щиро цього хочемо, Господь нам допоможе, дасть нам силу духа. Пам’ятайте, що у часи переслідування люди навіть умирали за свою віру, за те, що вони вважали праведним, Божим. Такі виклики маємо і сьогодні, але в іншій формі. Може бути прикро, коли ваші колеги будуть робити вам закиди, і це вимагає відваги. Але не бійтеся, просіть у Господа Бога сили духа, щоб відважитися бути іншими та чесними.

Про Людину

Кожне покоління має одні і ті ж проблеми. Ми усі спільно несемо відповідальність за ситуацію, яка є сьогодні. Але не треба думати, що наша ситуація зараз є якоюсь унікальною, що таких поганих часів ніколи не було – були ще гірші. Однак кожен повинен старатися, працювати над собою і для загального блага.

Приглядайтеся – це є дуже важлива школа. Дивіться, як люди навколо вас поводяться, прислухайтеся до конкретного життя і наслідуйте те, що гарне та приємне. Учіться практично, але пам’ятайте, немає людини досконалої, є люди надзвичайні. Такі як, наприклад, митрополит Андрей Шептицький.

Старайтеся бути справжніми людьми, бо це Божа воля. Пам’ятаєте про Діогена, який серед білого дня ходив зі свічкою і шукав людину. На світі дуже мало добрих людей, які направду стараються бути людьми. Бути людиною – це велика гідність, яку, на жаль, ми не стараємося розвинути. Наша гідність є від Бога, але її треба розвивати, ушляхетнювати. Якби на світі було більше людей, то світ став би кращим. Бути людиною – це також ставати великою частиною святості.

Часто нам бракує віри, тому ми повинні благати Бога, щоб скріплював її. Пригадуєте, слова Христа про віру як зерно гірчичне, за допомогою якої можна пересувати гори. Але що означає мати віру? Це розуміти, що не я роблю чудо, не я пересуваю гори, а Господь Бог це робить. Не ми творимо чуда, але віримо, що Бог їх творить.

Про кінець світу

Ісус Христос виразно каже, що ніхто не знає, коли настане кінець світу. Але ті прикмети, обставини, які мали би попередити про кінець, завжди були і є. Нам пророкують, що кінець століття – це кінець світу, дехто навіть на цьому заробляє. Однак треба завжди бути чуйним, робити свою роботу, бо ми не знаємо, коли буде кінець. Ісус Христос завжди на цьому наголошує.

Про об’єднання християн

Розділ церков є свого роду Божою Таємницею. Чому Господь дозволяє, щоб Церкву, яку Він створив, і загалом людство було так поділене? Апостол Павло робить натяк на цю проблему: Господь дозволяє поділ, щоб ми прагнули до єдності. Бог дозволяє таку ситуацію, щоб ми могли сповнити Божу волю і об’єднатися. Ми кажемо: є різні шляхи до Бога. З певної точки зору, це так. Але сьогодні на світі є три тисячі релігійних організацій. Я не думаю, що Бог каже: є три тисячі різних способів любити Його. Ісус говорив: Хто любить Бога, той сповняє Божу волю. А Божа воля єдина – щоб була одна Церква. Наше завдання – об’єднатися, а це означає бути ближчим до Бога.

Ця ситуація схожа на колесо до воза. Вісь – це Христос, а штрихи на обручі – Церкви. На обручі вони далеко одна від одної. Але цим ближче вони до осі, тим ближчі одна до одної. Так я розумію цю таємницю Божу, Господь допускає різнорідність вірувань, щоб дати нам завдання – зблизитись до Нього і зблизитись один до одного.

Підготувала Вероніка Саврук


Джерела: galinfo.com.ua


Мандрівники Христа Царя

Фото: Василь Пишкович

20.01.2012р. Б. / Любомир Гузар: Я не бачу такої людини, яка може повести за собою. Але я бачу такий нарід

Зустріч, а тим паче розмова з Верховним Архиєпископом емеритом Української Греко-католицької Церкви Блаженнішим Любомиром (Гузаром) – наче особливий момент у житті. Завжди складається враження, що ти сидиш поруч більше ніж просто з людиною і не прислухатися до неї – наче злочин… Блаженніший Любомир відповів на запитання УНІАН.

Блаженніший, Різдвяні свята завершуються - і знову ми змушені говорити про те,  що в останні роки втрачається справжня їх суть, бо, як виглядає, люди більше переймаються подарунками і смаколиками на столах... Скажіть, будь ласка, як працює церква в напрямку, аби духовна суть Різдва зберігалася?

Я не є в стані відповісти сьогодні щодо особливих заходів з боку церковного духовенства і свідомих християн, мирян, щоби зберегти духовний зміст цього свята. Та я абсолютно поділяю думку, що цей великий празник починають занадто комерціалізувати. Тому мусимо щось робити, аби зберегти духовний зміст свята. Небезпека є дуже реальна. Навіть, гадаю, з боку єпископату, духовенства ми будемо змушені застановитися дуже солідно, як протидіяти. Потрібно справді протидіяти… Слово «протидіяти» дуже сильне слово, але свято має залишитися святом. Ми не можемо його зредукувати до часу, коли житимемо цілком зовнішніми матеріальними добрами. Це цілковито противиться духові цього свята, зрештою як і будь-якого іншого свята.

Ми мусимо потрудитися, аби зберегти Різдво від комерціалізації.

В Україні виявився під загрозою День свободи. Президент Янукович скасував це свято, натомість приєднав його до Дня соборності. Як Ви ставитеся до такого кроку?

То є цілком політичний крок. Одним словом, якщо робляться такі кроки, то ми боїмося свободи, ми боїмося свобідних людей.

Церква мусить боротися за свободу. Перш за все, свою власну свободу, щоби церква була незалежна від держави чи будь-якої іншої земської влади, а тим самим – щоб виховувати людей в дусі свободи. На жаль, сьогодні наша Українська держава і багато інших держав у світі бояться свободи і свобідних людей. Тому редукувати таке свято дуже показово для тих, хто боїться свободи.

Ми мусимо зберегти свободу людини і тут лише словами не можна обійтися, тут має відчуватися дійсність. Якщо ми говоримо про демократію і взагалі про якусь культуру, то мусимо зберегти поняття свободи людини. Свобода – то не є свавілля, коли кожен може робити те, що хоче. Свобода – це є висока відповідальність. Зберегти власну свободу – зберегти свою гідність людини, Богом дану. Зберегти її також і для інших, не лише для себе, бо свобода – це загальнонародна справа. Тому якщо ми справді хочемо бути державою такою, як повинні бути, де б людина почувалася справді людиною, там мусить бути дуже сконцентрована боротьба за почуття свободи.

Предстоятель УПЦ Митрополит Володимир захворів, та він лікується і навіть уже служив літургію, але знаємо точно, що всередині Московського патріархату ведеться боротьба за його місце. У ЗМІ активно обговорюються можливі кандидатури… Як Ви сприймаєте таку ситуацію?

Це є така дуже природна ситуація… Що то значить? У таких обставинах, коли предстоятель чи то церковний чи політичний є в небезпеці життя, тоді завжди починаються спекуляції. Та, на мою думку, до таких справ ми повинні підходити дуже відповідально, бо ця ситуація є дуже поважна. Так, у будь-який момент кожен з нас буде покликаний, але перш за все, треба молитися, аби такий Предстоятель, людина такої важливості як Митрополит Володимир був кріпко здоровий і щоб той перехід, який рано чи пізно для кожного з нас приходить, коли Господь Бог кличе, аби він відбувся дуже шанобливо, з повною відповідальністю і без дешевих спекуляцій.

Мені прикро, що це все так роздувається і виглядає якось несмачно.

Так, це несмачно, як Ви кажете, але реально багато людей бояться, аби УПЦ МП не очолила така людина як Агафангел. Якось навіть важко собі уявити, що главою української православної церкви може бути людина, яка просто зневажає українців як націю…

Я цілком розумію, що є певна тривога, але абсолютно не бажаю займати в цій справі якийсь бік. Одне можу сказати, що ми молимося, коли справді прийде якась зміна, щоб вона була якнайкорисніша для нашої Української православної церкви під кожним оглядом: і духовним, і громадянським.

Блаженніший, а наскільки питання створення Єдиної помісної церкви залежить від імені наступника Митрополита Володимира?

Безумовно, що залежить, бо він є предстоятель. Він не має остаточного слова, але він може багато впливати: корисно чи не корисно. Ми бажаємо і молимося за найбільш корисний вибір, бо навіть якщо ми є поділені, але не бажаємо жодній церкві зла. Хочемо, аби всі церкви були на такому високому рівні, щоб справді прагнули тої єдності. Чим ближче ми є до Ісуса Христа, тим ближче є до єдності одне з одним.

Президент Янукович так і не зустрівся з Блаженнішим Святославом, хоча була така ініціатива з боку Глави УГКЦ. Чи не сприймаєте Ви це як зневагу глави держави до УГКЦ?

Я не хочу тут судити… Узагалі вважаю, що політика нашої влади щодо церков є дивною, я б так сказав делікатно. Гадаю, це тому, що влада боїться церкви, бо церква має духовну силу.

Але наша влада молиться з церквою, щоправда лише з однією конфесією...

Замало є ходити до церкви, треба жити по-церковному. По плодах людини бачимо, як вона молиться.

Глава Української православної церкви Київського патріархату Патріарх Філарет вважає, що ув’язнення Тимошенко і Луценка – це їхнє випробування. Як вони повинні його пройти? Що б Ви їм порадили?

Я не хотів би у цій справі займати чиюсь позицію: той винен, чи той винен. Я замало знаю. Це треба було дуже добре знати всіх гравців у цій великій грі.

Я тільки дивлюся на загальну ситуацію. Вона не є здорова. Усе, що діється – не працює на нашу користь, на користь нашої держави. І дай Боже, щоб усе це розв’язалося на користь України.

А кожен з тих, хто бере участь у цьому, мусить бути свідомий, що скорше чи пізніше він постане перед Господом Богом, не тільки перед людьми, як каже наша Конституція.

Чим більше кому дано, тим більше від нього будуть вимагати.

Градус незадоволення наростає, протестні настрої серед різних соціальних верств українців посилюються. Чи розділяєте Ви побоювання, що вони можуть вилитися у революції, як це було на Близькому Сході?

Я не читаю, бо не бачу, але багато слухаю радіо. Я здивований, як часто різні люди про це говорять і ставлять таке саме питання, як ви. І мене тривожить, що про це так багато говорять.

Ми є народ загалом мирний. Може, інші народи в такій ситуації, як у нас, вже б закипіли. Ми, Богу дякувати, не такі. Але я боюся, якщо будуть далі дратувати народ у різні способи, що він, не дай Боже, може збунтуватися. Це було б трагічно для нас. Все є можливо.

Треба молитися і працювати. Нещодавно предстоятелі трьох церков в Україні закликали всіх людей доброї волі до відповідальності за майбутнє країни. Цей заклик має послужити тому, щоби ми розв’язали проблеми мирно, безкровно, без якихось дуже болючих протистоянь. Сьогодні не відчувається бажання з усіх стороні справді спокійно мудро розв’язати цю ситуацію. Розв’язати можна. Але треба доброї волі.

Кровопролиття ніколи не є корисне. Ще жодна революція у світі не принесла справді поправи. Дуже часто вона приносить зміну осіб. Замість однієї групи стає друга. Але це не значить, що ситуація народу поліпшає.

На вашу думку, у чому наша проблема? Нація, як ви кажете, миролюбна, начебто роботяща, розумна, але живемо далеко не найкраще і постійно нам доводиться нарікати на владу...

Таку ми владу вибрали. В який спосіб – можна дискутувати. Але факт є факт.

Ця ситуація не є добра, – нема сумнівів. Є багато людей, які насправді терплять. Є багато несправедливості, кривди, злодійства, корупції. Тепер є проблема – як з того вийти? А вийти можна.

Кровопролиття – дуже малообіцяюча розв’язка. Ну когось ми застрелимо, поріжемо – і що з того буде? Ні. Нам треба шукати інших доріг, Божих доріг, духовних, правди і справедливості.

Наші предстоятелі звернулися до всього народу – і до тих, кого ми називаємо олігархи, і до бідних, які терплять – люди, робіть щось! Вони однаково мусять щось робити.

Не треба ставити одних проти других. Треба промовити до всіх: тих, що люблять Україну й українців, щоби більше любили, а тих, хто не люблять, щоби зупинилися і почали думати: а може для нашого власного спасіння краще, щоби ми стали справжніми братами для усіх.

Це звучить дуже ідеалістично. Майже утопія. Але я думаю, що воно можливо. Дуже не хотів би, щоби люди почали застановлятися тоді, як їх почнуть бити, стріляти, різати. То не є час, то вже запізно. Треба думати, застановлятися, коли є на це час.

Це ви про владу говорите?

Про всіх.

Юлія Тимошенко закликала лідерів опозиційних партій об’єднатися, піти єдиним списком на майбутні парламентські вибори й запросити очолити цей список “високоморальну та патріотичну людину рівня Ліни Костенко”. Як Вам така ідея – залучати моральних авторитетів у велику політику? Чи врятує інтелігенція українську опозицію?

Безумовно, що так. Тільки не в політиці.

Політика хоче використати їх для своїх цілей. Політика – це значить взяти владу. Не є завдання інтелігенції підтримувати владу. Перше зобов’язання інтелігенції – підтримувати правду, справедливість і свободу. А це вже дасть свої наслідки.

Перш за все, ми мусимо прийти до духовного оздоровлення, а не тільки зміни політиків. Людей, які посвятили своєї життя Україні, старалися жити за принципами, навіть терпіли за це, сиділи по в’язницях, хочуть використати для влади чи для правди?..

Чи наразі Ви бачите людину, яка здатна повести за собою народ, стати лідером нації?

Людини я такої не бачу. Але я бачу такий нарід. Якщо нарід візьметься до роботи, то цілком можливо.

Не треба дивитися на якогось одного харизматичного провідника. Провіднику потрібна перш за все підтримка народу. Як нема громади, яка підтримає, то він ради не дасть. Те саме, як Мазепа чи інші лідери, хоча які гарні були люди.

Безумовно, провідників треба. Провідники мають бути такі, які готові цілковито присвятити себе народові. Ще не видно тих людей.

То нам потрібно набратися терпіння і чекати?

Не чекати – працювати. Ми все чекаємо-чекаємо, а то вже запізно починає бути. Ми мусимо створити сильну базу, а тоді на підставі цієї бази виростуть люди.

Треба спочатку шукати блага загального, а не свого власного. Треба шукати правди. А правда до нікого не належить, і для всіх однакова. І одної правди, одної справедливості треба шукати для всіх, а не тільки, щоби мені і моїй родині було добре.

У нас є дуже багато родин так званих олігархів, яким дуже добре йде: і гроші мають, і роблять, що хочуть, живуть, як у раю. А кому з того користь? Вони думають, що то їм користь. Але то не є так. Вони нічого з того з собою не візьмуть.

Ви недавно презентували книжку “Суспільство і бізнес”, де між іншим розповідали, що наші олігархи насправді не є олігархами, а звичайні скоробагатьки. До вас потім ніхто претензії не висував?

Якщо хтось прийде до мене з претензіями – поговоримо. Нехай він докаже, що він олігарх, а не скоробагатько. Є така американська приповідка, відома вже по цілому світі: я вам розповім, як став багатим, тільки не питайте, як я зробив перший мільйон. То є дуже велика правда.

Бути багатим – то не є гріх. Навпаки – нам треба багатих людей. Але вони повинні ставати олігархами, а перестати бути багачами.

У своїй аудіокнизі я розповідаю, як я працював у готелі. Там я бачив людей великих, багатих, які поводилися дуже культурно – їм багатство не перевернуло голови. І бачив тих дураків-скоробагатьків, які приходили і хотіли показати: ось я, маю гроші – служіть мені. Пусте! З такими людьми нема що тратити часу. Вони нічого не зроблять.

Можливо, їхні внуки зможуть стати олігархами – багатими, але які, у першу чергу, є Людьми.

Ви мешкаєте з Блаженнішим Святославом під одним дахом. Як два Блаженніших уживаються в одній хаті?

Цілком добре. Ми вдачею, віком, походженням є дуже різні. Але то не є суттєве. Суттєве є те, що ми стараємося служити тій самій справі.

Блаженнійший приходить порадитися, поговорити. Я не стараюся йому диктувати, що він має робити. Ні. Бо це не було би чесно. Він одержав свій уряд, він має повний мандат синоду. Я готовий допомагати йому – як у родині. Я поінформую, скільки я знаю, я пораджу, скільки маю досвіду – якщо мене запитаєте. Він питає…

Як змінилася церква з новим Главою?

Він молодший, енергійний. Ви бачите, скільки він їздить, відвідує, старається. Я дуже радий. Уже є певні сліди тієї праці. Я так приглядаюся – Богу дякувати.

Я не можу сказати, що все зроблено, надолужено. Багато я лишив незакінчених речей. І часом трошки прикро і встидно, що я не встиг більше зробити. І щиро надіюся, що Блаженнішому Святославу це вдасться, бо він хоче. Але все це не станеться за один день.

Що б Ви побажали українцям у цей час?

Я б дуже радо побажав, щоб вони всі разом шукали правди, справедливості, щоб вони один одному подали руки і працювали солідарно для добра.

Розмовляли Анна Ященко та Оксана Климончук

P.S. Після інтерв’ю Блаженніший Любомир зробив нам зауваження, що в грудні ми в новині «Любомир Гузар вважає, що комунізм можна подолати усмішкою» зробили «грубу помилку» (яку ми потім виправили). Замість слова «усмішка» вжили «посмішка». Він наголосив, що мав на увазі, саме усмішку, адже посмішка має дещо негативний відтінок, бо «комуністи – це теж люди» і до них треба по-доброму.

– Я зовсім не хочу, аби ми насміхом чогось позбувалися, – сказав Блаженніший Любомир, – ми побачимо результат тільки тоді, коли побачимо людину в кожній людині. Бо якщо я вам, наприклад, покажу язик, то яке буде ваше відношення до мене?.. Усміх – це є найдешевший спосіб встановити між людьми якийсь зв`язок.

Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя