09.08.2012р. Б. / Чеський богослов: гріх став чимось смішним

О.Томаш Халік, відомий чеський богослов і психолог, критикує сьогоднішню ідеологію за те, що виключила категорію гріха з суспільної дискусії і «державної мови», наприклад у випадку корупційних скандалів. 

 

«Гріх став чимось смішним», - сказав о. Халік в інтерв'ю під назвою «Христос і світ», впливовому німецькому тижневику «Die Zeit». «Багато людей кажуть: Я робив помилки, але це не злочин». Вони не розуміють, що не все, що не є карним - морально добре», - вважає священик. 

На цьому тлі о. Халік закликає до «ренесансу сповіді». Таїнство покаяння є хорошим способом боротьби з гріхом і провиною. Це не просто якась розмова, а насамперед процес роздумів над життям, нагадав католицький священик, який викладає соціологію в Карловому університеті Праги. «Треба назвати речі своїми іменами», - переконаний він. 

О.Халік є найвідомішим католицьким інтелектуалом з країн Центральної та Східної Європи. Він був довіреною особою колишнього президента Чехії Вацлава Гавела, а також колишнього архиєпископа Праги Франциска Томашака. Його остання книга «Нічні роздуми одного духівника. Віра в умовах невизначеності» отримала велику популярність в Західній Європі. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:   КРЕДО 

02.05.2012р. Б. / Голос волаючого в пустелі

 

Минулого тижня в ефірі ТВі Архиєпископ-емерит Блаженніший Любомир кардинал Гузар висловив сумнів, щодо можливості діалогу з теперішньою українською владою. Прокоментувати цю заяву Блаженнішого Любомира спеціально для "Католицького Оглядача" люб'язно погодився відомий журналіст п. Віталій Портников.

 

Кардинал Любомир Гузар, який задумався про можливість діалогу з владою в ситуації відмінності цінностей між нею і суспільством, підняв одне із найболючіших для пострадянського суспільства питань. Ми з певною часткою невпевненості можемо говорити, що будь-які виразні моральні цінності проглядаються у суспільства. Але вже напевно ми не помічаємо їх у влади, що діє навіть не з погляду доцільності політичної, а погляду доцільності фінансової. І там, де припиняється ця доцільність,-зникає її інтерес.

Тут навіть не питання в тому, варто чи ні проводити такий діалог. Проблема в тім, що він все одно не може відбутися. Влада вибудовує якусь декорацію державних інтересів, захисту національної культури, зовнішньої політики, яку завгодно. Але про це не говорять серйозно, це виключно завіса, за якою ховаються банальний розпил і відкат, корупція, неповага до власних громадян. І до будь-кого, хто говорить про національні інтереси серйозно, в колах можновладців ставляться як до небезпечного божевільного або просто як до заздрісного демагогa, який намагається і собі урвати масніший шматок.

Тому питання навіть не в тому, чи прийнятний діалог. Проблема в тім, що він не можливий – тому що сторони говорять про різне. Це і є класичний приклад ситуації з присутністю цінностей у одних – і відсутністю в інших. І поки це не зміниться, голос розуму так і буде гласом волаючого в пустелі.

Віталій Портников спеціально для "Католицького Оглядача"

Джерело:  Воїни Христа Царя

30.04.2012р. Б. / Українське християнство перед лицем аморальної влади

Українські християни живуть у суспільстві, яке стрімко втрачає будь-які моральні орієнтири та обмеження. Воно, суспільство, усе ще здатне реагувати на резонансні злочини, але це переважно реакція віртуальна, а не реальна. У соціальних українських джунглях виживати стає дедалі складніше, тому для доброї частини соціуму «єдиним» виходом залишається або втеча за кордон, або втеча у віртуальний світ Інтернету та соціальних мереж.

Не те щоб утікачі не хотіли змін, вони їх хочуть. Хочуть, але сучасний український дехристиянізований менталітет, у якому християнство є лише частиною фольклору, не дає ані відповідей, ані орієнтирів, як вийти з ситуації перманентного жаху. І жах нашого українського буття породжує нову парадигму соціального реагування: «Краще жахливий кінець, аніж безкінечний жах». Краще втікати з Батьківщини, заплющувати очі і вуха, поринути у віртуальний світ, аніж зіткнутися з жахами щоденного українського буття.

Що більше ця парадигма пускає коріння в український менталітет, то скоріше українське суспільство наближається до свого краху. Найактивніші та найздібніші, але неагресивні члени соціуму самі виключають себе з нього, агресивна ж частина усе більше радикалізується. Наслідки такого стану просто і легко можна передбачити – насильницький крах суспільства з невідомими наслідками.

У цій ситуації зарадити може лише чітка й активна позиція українських християн. Позиція, яка за свій фундамент матиме особисту вірність Христу і Його Церкві, відчуття власної відповідальності за себе і свій народ та відкритість до сприйняття та нострифікації досвіду інших охрещених народів.

АМОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ

Минулого тижня Церква беатифікувала (проголосила блаженним) о. П’єра Адріана Тулорожа, священика, який своєю смертю засвідчив вірність християнським ідеалам, в період найкривавішої фази так званої Великої Французької революції. У цей період революціонери проводили тотальну дехристиянізацію та атеїзацію Франції.

Передвісником цього стала Цивільна конституція клиру від 12 липня 1790 року, яка фактично створювала автокефальну церкву у Франції. Понад 70% клиру відмовилися складати присягу і приєднуватися до цієї «церкви». Більшість християнського люду залишилась вірна своїй вірі. А вже 1793 Робесп’єр і його маніяки почали впроваджувати культ розуму, оскверняючи церкви і масово вбиваючи священиків, монахів, монахинь, простих мирян та чудом ще вцілілих єпископів.

Революційний бухгалтер,
французька гравюра кінця ХVІІІ ст.

Французьку революцію часто намагаються показати у позитивному світлі, забуваючи про 4,5 млн. жертв цієї різанини, більшість з яких – 91% [1] – були простими селянами та робітниками. Також часто закривають очі на геноцид, влаштований революціонерами проти повсталих селян Вандеї, які не хотіли миритися з дехристиянізацією. Варто зазначит, що під прикриттям боротьби з спекуляцією та мародерством революціонери знищили тисячі людей, хоча реальних спекулянтів і мародерів серед вбитих було не більше 0,1% [2].

Зате корупція, продажність, пригноблення і знищення усіх незгідних з радикально ліберальними ідеями революції заполонили Францію від краю до краю. Народ опинився повністю деморалізований державним революційним терором. І лише католицький клир, який залишився вірний Христу і Його Церкві, був єдиною опорою знедоленого народу, виконуючи своє служіння підпільно і під постійною загрозою смерті. Не зважаючи на те, що церковні структури були повністю знищені.

Напередодні революції Церква у Франції виявилась глибоко враженою ліберальними ідеями та галіканським націоналізмом [3].  Провалля між вищим і нижчим клиром набуло мало не рабовласницького характеру. Лібералізм та продажність клиру набирали усе гротескніших форм [4].  У такій ситуації Церква у Франції не змогла дати належного опору зазіханням революційної французької держави.

Аморальна влада французьких революціонерів не отримала належної відповіді з боку Церкви. Ніхто не спромігся у революційній істерії звернути увагу народу на страшні наслідки, які несе войовничий лібералізм. Щобільше, на початку цієї революції велика частина французького католицького клиру вітала революцію, особливо знедолене нижче духовенство, стан якого мало чим різнився від стану більшості селян, яких це духовенство обслуговувало.

Цей історичний урок добре нам показує небезпеку церковної аполітичності, поширення ліберальних ідей в церковному середовищі та «розколу» Церкви на «високу» і «низьку». Якщо прагнемо нормального церковного життя то мусимо пильнувати, щоб згадані випадки та подібні до них тенденції не заполонювали нашого церковного життя.

Будь-яка аморальність влади, чи то ліберальної, чи консервативної, будь-які кримінальні дії з боку властьімущих, будь-яка соціальна несправедливість мусить наражатися на гостру критику Церкви. Інакше Церква може втратити свою віродостойність в очах суспільства. Будь-яке поширення у церковному середовищі ідей, які надгризають православність (ортодоксію) Католицької Церкви, мусить знаходити рішуче засудження і за потреби суворе покарання з боку Церкви. Будь-яка спроба розшарування між вищим і нижчим клиром, між клиром та мирянами треба не лише попередити, але і вміло лікувати, якщо вона вже є. Теперішня ситуація Церкви в Україні просто кричуще вимагає від Церкви пильнувати свого послання і не продаватися за сповидний мир чи дешеву популярність.

КОНСЕРВАТИВНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лібералізм для Церкви є рівно ж такий небезпечний, як і будь-яке інше збочення. Події в США яскраво свідчать про це. Після ІІ Ватиканського Собору Католицька Церква США взяла курс на зближення з американським суспільством, яке включало професійні піар-кампанії, певну лібералізацію, обминання гострих етичних тем, гіпервідкритість Церкви, а особливо церковної єрархії перед суспільством. Усе це вродило кризою покликань і віри. Цікавим є той факт, що американські католики були вимушені продавати свої церкви у 80-90х роках ХХ століття не стільки через зменшення кількості вірних, як через брак священиків, а тому неспроможність цих вірних обслуговувати.

Дуже скоро гіпервідкритість зірвала з церковної єрархії серпанок сакральності. Владу єпископа почали розцінювати, як владу будь-якого виборного служителя чи функціонера. Єпископат стрімко почав втрачати авторитет серед самих католиків. А от авторитет у суспільстві, попри оптимістичні очікування, не зріс. І це – цілком природно. Адже влада в Церкві кардинально різниться від будь-яких інших форм влади. Вона, на відміну від усякої людської влади, має сакральний характер. ЇЇ встановили не люди, а Бог, і тому часто її функціонування суттєво різниться від функціонування людської влади, вона не завжди підпадає під закономірності соціології, психології чи антропології.

Звісно, дитячі уявлення, що священик чи монах нічого не їдять, чи подібні до них, викликають усмішку. Але і в уяві більшості вірян богопосвячені особи і клир є істотами інакшого порядку. Знаючи це, противники Церкви дуже добре цим користуються, висвітлюючи в ЗМІ клерикальні «неподобства». Повна відкритість Церкви перед світом є власне тим, що фактично руйнує ареол містичності церковної влади. Без цього розуміння Церква приречена на висвітлення у ЗМІ у ролі таких собі мікімаусів для забави натовпу, який з часів римської імперії майже не змінився у своєму прагненні хліба і видовищ.

Це не означає, що Церква має закритися перед світом і зайняти позицію ворожості до ЗМІ. Ні. Церква має бути відкритою, але не виставляти, як екзбіціоніст, свою інтимність на загальний огляд. Блаженний Папа Іван Павло ІІ свого часу говорив, що перед світом Церква має бути домом з скляними стінами, через які усе видно. Але це зовсім не означає, хоч декому дуже б хотілося, що у цьому домі виходок і лазничка теж мають мати скляні стіни.

Коли журналістів цікавить, у якому магазині купують білизну для єпископів, яким милом вони миються, якою косметикою вони користуються, то, задовольняючи їхню цікавість, Церква таки впадає в своєрідний екзбіціонізм, втрачаючи ареол сакральності. Отож, відкритість річ корисна, вона нівелює дурні домисли, але екзбіціонізм позбавляє Церкву авторитету, зводячи її до рівня біснуючогося натовпу.

Ліберальність, замовчування гострих моральних питань, аполітичність – усе це сприяє дезорієнтації вірних, позаяк позбавляє їх чіткої і здорової ортодоксальної науки Церкви та робить їх нечутливими до заяв Учительського Уряду Церкви. Властиво це надзвичайно дієво провокує кризу віри і серед мирян і серед клиру.

Усе це і деякі меш важливі речі й спровокували кризу Церкви в Америці.

Але останнім часом намітилися тенденції цілком протилежні: американський єпископат зайняв виразну позицію, щодо ліберальних реформ президента Обами, йдучи на конфлікт з діючою американською Адміністрацією, що за «аполітичності» було б неможливим кроком. У американських єпископів був вибір: або «мудро» промовчати на поставлену вимогу до католиків фінансувати аборти, чого домагається містер Обама і його команда, або піти на конфлікт з єдиною супердержавою у світі. Щоб утриматися на плаву в американському суспільстві, політична мудрість, очевидно, підказувала шлях пошуку компромісів з найліберальнішою до тепер американською Адміністрацією. Мудрість ж євангельська вказувала на шлях безкомпромісного обстоювання права католиків США на сповідування католицької віри у повноті її православності, тобто на конфлікт з Адміністрацією єдиної світової супердержави. Богу дякувати, американські єпископи обрали шлях безкомпромісної боротьби за православність Католицької Церкви.

Саме це призвело до різкого зростання авторитету Католицької Церкви в США, і це на тлі постійної фабрикації педофільних скандалів ліберальними ЗМІ. З американськими католиками солідаризуються тепер і різні протестантські конфесії, що у 80–90х роках ХХ століття було немислимим.

Саме зріст чутливості до православності Церкви і боротьба за цю православність, безкомпромісність у цій боротьбі і породили те, що можемо зараз спостерігати в американській Церкві – своєрідну консервативну революцію. Випадок з Конференцією вищих настоятельок жіночих монаших згромаджень США слід також розглядати як частину цієї революції.

Минулого тижня стало відомо про те, що американська Церква переживає зараз своєрідний бум покликань до священичого стану. На думку одного з найавторитетніших католицьких закладів США, єзуїтського Джорджтаунського Університету, який досліджував цей феномен, саме креативний консерватизм американського єпископату став причиною зросту кількості покликань. Цікаво, що у досліджені зазначають: саме такі «консервативні» практики, як молитва на вервиці та адорація Найсвятіших Тайн, які теперішні літургісти люблять висміювати, є найкращими промоторами священичих покликань.

Американське світське видання «The Wall Street Journal», уже назвало цю консервативну революцію переможним католицизмом, приписуючи цей несподіваний успіх новій лінії американської Церкви, завдяки так званим креативним консерваторам – єрархам, яких папа Бенедикт XVI останнім часом призначає у найважливіші єпархії.

Усе це підтверджує, що Церква лише тоді є Переможною Церквою, коли Вона не витрачає свої сили на шизофренічний пошук своєї ідентичності, не йде на компроміс ні з модними богословськими віяннями, ні зі світом, а безкомпромісно звіщає Євангеліє Христове у Його повноті. Лише тоді Церква здатна протиставитися аморальності влади і суспільства. І не просто протиставитися, а вийти переможцем з конфліктної ситуації.

УКРАЇНА У СТАНІ АМОРАЛЬНОСТІ ВЛАДИ

Проблема аморальності української влади, яка тягнеться від моменту проголошення української незалежності, за теперішнього режиму набула фатальних ознак.

Розрив між багатими та бідними, зубожіння населення, упослідження Конституції, утиски та постійні спроби дискредитації Церкви, різноманітні спроби обмеження економічного добробуту Галичини та Волині, лицемірне потакання квазіліберальним тенденціям і показна побожність, відбілювання злочинів комунізму, «реформа» освіти, тотальна корупція і хабарництво, постійні спроби задушити будь-які паростки демократії, переслідування інакомислячих та політичних опонентів, розгул різних форм бандитизму, сповзання суспільства до дикої суміші тотального визиску, тоталітаризму та хаосу, знищення судочинства, перетворення податкової адміністрації на інструмент тиску і вибивання грошей, постійні спроби знищення економічної свободи, розгул беззаконня навіть у структурах, покликаних оберігати законність, перетворення законів на інструмент знищення середнього класу і повне позбавлення прав нижчих суспільних прошарків – це ще далеко не всі наслідки діяльності нинішнього режиму в Україні.

Такий стан речей уже не загрожує лише встановленням диктатури, а повним розвалом держави: або через її розпад, або через окупацію іншими державами.

У цей же ж час українське суспільство, знищене тоталітарними режимами ХХ століття, не завжди виявляє розуміння небезпек, які несуть йому войовничі ідеології. Усе це, помножене на, принаймні, тристалітню відсутність демократичних традицій на Сході й перервану демократичну традицію на Заході України та відсутність громадянського суспільства, робить українське суспільство особливо відкритим на небезпеку встановлення і лівої, і правої, чи взагалі безідеологічної диктатури. Щобільше, зараз в Україні диктатуру майже встановлено.

У цій непростій ситуації голос Церкви, як ніколи, потрібен українському соціуму. І найбільше йому потрібен голос саме УГКЦ. Оскільки ця Церква є практично національною (за своєю формою) та католицькою (за своєю суттю). Саме ця Церква здатна промовити до цілого українського суспільства зрозумілою йому мовою і через свою пов’язаність з Вселенською спільністю Католицької Церкви, через абсорбцію досвіду Католицької Церкви дати суспільству саме ці рецепти, які йому є вкрай необхідними.

Адже саме Вселенська Церква виробила чітку соціальну доктрину та окреслене християнське оцінювання того чи іншого політичного режиму. Правдиве католицтво, окрім чітких суспільних моральних та релігійних орієнтирів, саме завдяки своїй вірності Христовій Євангелії здатне перестрашеного індивіда перетворити на вільну і відповідальну людину. І саме УГКЦ покликана бути тим посередником, який досвід і науку Католицької Церкви перенесе на український ґрунт.

Не дивно, що саме УГКЦ уже надіслала українському суспільству кілька застережних знаків. Зокрема саме реакція о. Бориса Ґудзяка на спробу працівників СБУ схилити його до співпраці з органами принаймні на якийсь час пригальмувала наступ режиму на свободи громадян. Свого часу і Лист Синоду єпископів УГКЦ до Януковича був також знаком тривоги для українського суспільства, щоправда, суспільство залишилося тоді глухим, як і президент Янукович.

Також суспільство практично не почуло спільний заклик католицьких єпископів України обох обрядів стосовно захисту сімейних цінностей та гостро і неадекватно зреагувало на заклик до припинення аморального вбивства ненароджених. Адже аборти є одною з основних причин депопуляції України, а без нормальної, захищеної та стабільної сім’ї неможливе існування самого народу як такого.

Останнім, але надзвичайно тривожним сигналом у низці церковних закликів є заява Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара про те, що у випадку, коли теперішня влада продовжуватиме сповідувати принципи відмінні від принципів, які сповідує громадськість, то діалог з такою владою буде неможливим. Якщо взяти до уваги того, хто говорить, і тих, про кого це говориться, то цю заяву можна трактувати лише однозначно: «Діалог з режимом Януковича є неможливим». Про це особливо гостро свідчать події минулого тижня. Звісно, що окрім криків-ґвалтів на форумах іншої реакції українського соціуму ця заява не викликала. А шкода. Якщо настільки толерантна і вирозуміла людина, як Блаженніший Любомир, заявляє про фактичну неможливість діалогу між владою і суспільством, оскільки очікувати зміни поведінки від теперішнього режиму просто нереально, то це означає не що інше, як встановлення влади, яка не зважає на потреби суспільства – а це не що інше, як тиранія. Таким є невтішній діагноз теперішніх українських реалій.

І саме в цій ситуації Церква не може собі дозволити будь-якого компромісу з тиранією, який означатиме для Неї громадянську смерть і втрату будь якого авторитету в українському суспільстві. Тому саме тепер, як ніколи раніше за останніх 20 років української незалежності, Церква мусить відкинути усякий компроміс та без агресивності, але рішуче і твердо, звіщати повноту Христової Євангелії українському суспільству. І це є завданням не тільки церковної єрархії, але і завданням кожного з нас.

Перш за все, кожен, хто вважає себе католиком, в теперішній українській ситуації просто зобов’язаний вивчити соціальну доктрину Католицької Церкви, і не лише соціальну.

По-друге, кожен, хто себе вважає католиком в Україні, зобов’язаний відкинути усякі власні уподобання і дослухатись до Учительського Уряду Церкви.

І на сам кінець. Кожен католик в Україні повинен не забувати про потребу безкомпромісної вірності Христові та Його Святій Церкві, не лише зберігаючи православність свого католицького віросповідання, але й живучи згідно з вченням Католицької Церкви, даючи у цей спосіб свідчення віри зболеному і розчарованому українському суспільству.

Виконуючи ці вимоги, можемо мати надію на краще майбутнє. Лише так! Інакше не слід очікувати не те що доброго, а навіть нормального майбутнього ні для себе, ні для прийдешніх поколінь.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

11.04.2012р. Б. / ХРИСТИЯНСТВО І ПОСЛУХ ВЛАДІ

Християнство неодноразово зазнавало хибних інтерпретацій у зв’язку з поверхневим тлумаченням слів Святого Письма. Чого лишень варті слова про підставляння другої щоки, з котрих деякі “горе-екзегети” роблять висновки про ультрапацифістський і, по суті, мазохістський характер Віри Христової... (При цьому в число “горе-екзегетів” входять як критики християнства, так і горе-християни, котрі готові екскомунікувати всіх, хто поняття “меч Христовий” розуміє не лише в переносному, але і в прямому значенні). 

Так само, як у випадку з пацифізмом, ми можемо наштовхнутись на небезпеку поверхневого, вирваного з контексту трактування інших моментів Святого Письма. Зокрема може викликати нерозуміння початок 13-ї глави Послання св. ап. Павла до римлян: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягують. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо не дарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло” (Рим. 13, 1-4). 

Відштовхуючись від поверхневого трактування, ми можемо говорити, що християнство зобов’язує кожного свого адепта безоглядно підкорятись будь-якій владі. Однак чи дійсно це так? 

Насамперед зазничимо, що йдеться не про пасивний послух владі, не про схиляння раба перед деспотом чи його сатрапом, а про послуг “ради сумління” (Рим. 13, 5). Очевидно, апостол говорить про імманентний Божому закону принцип гармонізації суспільного життя, не можливого без існування владних структур; послух має слугувати суспільному благу – “дбайте перед усіма людьми про добро” (Рим. 12, 17) – але аж ніяк не злу. Апостол Петро підтверджує цю думку: християни мають коритися правителям, “посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям. Така бо воля Божа, щоб ви, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих” (1 Пт. 2, 14). При цьому він дає інструкцію оптимального використання суспільної свободи, котра є далекою і від хиб деспотизму, і від надуживань лібералізму чи анархізму (тобто від нівеляції особистої свободи з одного боку і від зловживання нею – з іншої): “Поводьтеся як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі” (1 Пт. 2, 16). 

Те, що покора владі не може бути абсолютною і безоглядною, показує Сам Христос. У виразно різких формах Він таврує фарисеїв – тодішню еліту юдейського суспільства. Він говорить про них як про “лукаве поріддя і перелюбне” (Мт. 12, 39), “сліпих провадирів”, “нерозумних й сліпих” (Мт. 23, 16-17), “лицемірів, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти” (Мт. 23, 27), “зміїв, гадюче поріддя” (Мт. 23, 33). Коли заарештований Христос стоїть перед Каяфою та іншими фарисеями, то поводить себе мужньо і, значною мірою, зухвало (Мт. 26, 57-64). 

Повчаючи учнів, Ісус критикує деспотичну владу: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами” (Мк. 10, 42-43). Тому Церква засуджує абсолютизацію влади, особливо, якщо та перетворюється на своєрідного ідола. В Компендіумі соціальної доктрини Церкви читаємо: “Коли людська влада виходить за межі, визначені Богом, то перетворюється на ідола і вимагає цілковитого підкорення. Вона стає апокаліптичним Звіром, образом імперської влади переслідувань, що напилася “від крови святих і від крови свідків Ісуса” (Од. 17, 6). 

Звірові служить “лжепророк” (Од. 19, 20), який оманливими чудесами спонукає людей поклонятися Звірові. Це бачення – пророчий знак пастки, якою послуговується Сатана, щоб керувати людьми, закрадаючись у їхній дух шляхом обману. Але Христос – Агнець-Переможець, Який упродовж людської історії долає будь-яку владу, що прагне абсолютизації” (КСДЦ, 382). 

Якщо б слова 13-ї глави Послання до римлян виключали можливість будь-якого опору, то цілком очевидно, що історія Церкви не знала б феномену мучеництва. Адже сповідування релігії, котра не визнається і навіть забороняється державою, а також невиконання офіційних державних культів по суті є виразним проявом непокори та опору. 

Феномен християнського мучеництва полягає в добровільному сопричасті вірних із жертвою Христа. В Нагірній проповіді Ісус говорить: “Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі. Так само бо поводилися з пророками батьки їхні” (Лк. 6, 22-23). В дусі цих слів варто розуміти і заклик апостола Петра не повставати проти суспільних порядків: “Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо” (1 Пт. 2, 18-19). Саме у тому випадку, коли християнин оцінює свої страждання як власний хрест (тяжкість якого лежить на ньому самому, а не на ближніх, за благо котрих він має дбати), він може “пасивно” їх сприймати. 

Христос дає Своїм послідовникам підбадьорюючу пораду, котру може використовувати і той, хто смиренно приймає мученицький вінець, і той, хто вирішує боротися зі злом й покласти життя за друзів своїх: “Кажу вам, Моїм друзям: Не бійтесь тих, що убивають тіло, а потім більше нічого заподіяти не можуть” (Лк. 12, 4).

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

21.02.2012р. Б. / 22 лютого - Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою

 

Тюремне душпастирство повинно бути особливо пильним, щоб не перетворити християнську любов до в’язнів на атаку законного правосуддя чи байдужість до злочинної поведінки. Тісна робота з в’язнями та вияв до них християнського милосердя не повинні помилково прийматися за виправдання скоєних ними злочинів. Адже суспільство не може відмовлятись від правосуддя. Якщо люди порушують права інших, справедливо накласти на них покарання та вимагати компенсації. Несправедливо ігнорувати права жертв. Але несправедливо також і карати невинну людину, як і несправедливо не карати тих, хто порушив законні права інших.  

22.02.2012 відзначається Міжнародний день підтримки жертв злочинів та зловживання владою. У нашому пенітенціарному служінні у в'язницях ми маємо пам'ятати про постраждалих.

 

З історії.

У стремлінні приборкати зростання злочинності та покарати правопорушників потреби реабілітації жертв злочинів часто залишалися непоміченими. Нераз суди карають іменем закону, нехтуючи проблемами постраждалих від злочинів, які потребують надолуження та примирення. Нерідко жертви злочину очікують помсти від засудженого винуватця й роками живуть у страху. Злочинець за колючим дротом часто так і не переживає каяття, а лише озлоблюється, витісняючи свою провину зі сфери своєї відповідальності. Також тюремне ув'язнення у багатьох випадках є міра покарання, якій можливо було б знайти більш ефективну альтернативу. Вже у середині 70-х років XX сторіччя зародилося Відновне правосуддя як рух за зміну поглядів на проблему злочину і покарання. Підхід, що лежить в його основі, орієнтований на надання можливості сторонам конфлікту і суспільству в цілому самим впоратися з наслідками злочину.

У вересні 1985 року VII конгрес ООН щодо запобігання злочинності та поводження з правопорушниками запропонував Декларацію головних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою. А 29 листопада 1985 року Генеральна Асамблея ООН прийняла цю декларацію, вперше розробивши універсальні принципи підтримки і захисту жертв злочинів та зловживання владою. 22 лютого 1990 року уряд Англії опублікував „Хартію жертв злочинів”. З того часу у світі відзначають Міжнародний день підтримки жертв злочинів.

Тема взаємного прощення та примирення незмінно також звучить в Неділю Сиропусну, перед початком Великого поста, що випадає 26 лютого. Отже, цим двом датам буде присвячена зустріч волонтерів душпастирства з вихованцями Прилуцької виховної колонії для неповнолітніх правопорушників у суботу 25 лютого.

Джерела: prison-pastoral.blogspot.com

Мандрівники Христа Царя

09.02.2012р. Б. / В УГКЦ досі чекають від Януковича відповіді

В Українській греко-католицькій церкві досі чекають відповіді від Президента Віктора ЯНУКОВИЧА на запитання, чому Українська держава мовчки спостерігає, як її продовжують покидати висококваліфіковані працівники: вчителі, медики та інженери.

 

Про це сказав Секретар Синоду єпископів УГКЦ Владика Богдан (ДЗЮРАХ) журналу українців у Італії "До світла".

 

«Ми донині чекаємо на відповідь від Президента, як і кілька мільйонів наших співвітчизників, значна кількість яких охоче повернулися б додому, якщо б держава запропонувала їм роботу, відповідну до їх кваліфікації, та заробітну платню, достатню для гідного утримання себе і своїх рідних», – зазначає єпископ.

 

Та, на жаль, переконаний він, держава все ще замало робить, щоб змінити цю ситуацію. За його словами, створюється враження, що комусь «навіть вигідна така ситуація, бо дозволяє без найменших затрат з боку уряду поповнювати державний бюджет за рахунок коштів, які заробітчани переказують або передають в Україну різними шляхами».

 

«Це, за статистикою, вражаюча цифра – близько 6 мільярдів доларів на рік (і це лише через офіційним шляхом!),– наголошує секретар Синоду. – Те, що ця цифра оплачена надто дорогою ціною: розбиті сім'ї, втрачені професійні навички, соціальне сирітство, схоже, цікавить не багатьох у владних кабінетах».

 

Утім, в УГКЦ, переконує єпископ Богдан, не перестають стукати «до умів і сердець можновладців і сподіваються, що держава все ж таки, врешті, обернеться обличчям до власних громадян, які перебувають за кордоном і потребують її захисту та підтримки», – завершив він.

 

Нагадаємо, під час торішнього засідання Синоду Єпископів УГКЦ у Бразилії члени Синоди написали листа Президентові України В.ЯНУКОВИЧУ, в якому запитували, чому Українська держава мовчки спостерігає, як її покидають висококваліфіковані працівники: вчителі, медики та інженери, – невже вони нам не потрібні вдома?

Джерела: УНІАН

Мандрівники Христа Царя