09.08.2012р. Б. / Чеський богослов: гріх став чимось смішним

О.Томаш Халік, відомий чеський богослов і психолог, критикує сьогоднішню ідеологію за те, що виключила категорію гріха з суспільної дискусії і «державної мови», наприклад у випадку корупційних скандалів. 

 

«Гріх став чимось смішним», - сказав о. Халік в інтерв'ю під назвою «Христос і світ», впливовому німецькому тижневику «Die Zeit». «Багато людей кажуть: Я робив помилки, але це не злочин». Вони не розуміють, що не все, що не є карним - морально добре», - вважає священик. 

На цьому тлі о. Халік закликає до «ренесансу сповіді». Таїнство покаяння є хорошим способом боротьби з гріхом і провиною. Це не просто якась розмова, а насамперед процес роздумів над життям, нагадав католицький священик, який викладає соціологію в Карловому університеті Праги. «Треба назвати речі своїми іменами», - переконаний він. 

О.Халік є найвідомішим католицьким інтелектуалом з країн Центральної та Східної Європи. Він був довіреною особою колишнього президента Чехії Вацлава Гавела, а також колишнього архиєпископа Праги Франциска Томашака. Його остання книга «Нічні роздуми одного духівника. Віра в умовах невизначеності» отримала велику популярність в Західній Європі. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:   КРЕДО 

22.07.2012р. Б. / Нечистота і блаженство чистих серцем

 

Гріх нечистоти ми поєднуємо найчастіше, якщо не завжди, з сексуальними гріхами. Але нечистота, як головний гріх, є дійсністю набагато глибшою і серйознішою. Сексуальні гріхи - це тільки один з проявів нечистоти, і зведення цієї проблеми тільки до них буде не лише спрощенням, але серйозною помилкою, відчутною в своїх наслідках, бо в цьому випадку симптом вважаємо причиною. Хто так поступає, подібний до лікаря, що пробує шкірні чиряки лікувати мазями, не розуміючи, що має справу з чорною віспою або проказою. Пригляньмося до гріха нечистоти, бо вона, так само як гордість і захланність, є певною екзистенціальною поставою. 

 

Що чинить людину нечистою?

Почнемо від самої назви. «Нечистота» означає «заплямування», «забруднення». Слідкуючи за історією цього слова в релігійному контексті, побачимо, що спочатку воно означало ритуально-культову нечистоту. Книга Левіт містить багато визначень такої нечистоти. На питання: що чинить людину нечистою? Старий Завіт перечислює багато речей: хвороба, особливо проказа (Лев. 13-14), сексуальні гріхи, місячні в жінки або контакт з «нечистою» людиною (Лев. 15, 16; 15, 19; 18, 6; 18, 20-22). Особливо нечистою людина ставала, торкаючись тіла померлого (Чис. 19, 14). Існували також нечисті тварини, м'ясо яких не можна було споживати. Дуже нечистою твариною - символом усякої нечистоти - вважалася свиня. Якщо приглянемося уважно такій нечистоті, то побачимо, що вона завжди пов'язувалася з якимось заплямуванням: з фізичною плямою або іншим, принаймні символічним видом забруднення. Щоби позбутися такої нечистоти, треба було або вилікуватися (у випадку хвороби), або піддатися особливому ритуальному обмиванню.

 

Знищення зв'язку з Богом

У Старому Завіті також з'являється і другий напрямок, який поглиблює перший, поступово увиразнюючи те, що повністю об'явиться в Ісусі. Це пророчий напрямок. Пророки щораз виразніше показують, що нечистота не полягає у хворобі чи недотриманні приписів ритуальної чистоти, але у знищенні стосунків з Богом. Саме гріх чинить людину справді нечистою, а суттю кожного гріха є відхід від Бога і поклоніння чужим богам (пор. Єр. 3, 23; Іс. 6, 5). Ізраїль багато разів занурювався в цю нечистоту, яку неможливо було змити водою або вилікуватися з неї. Бог через пророків об'являє своєму людові, що справжнє звільнення від нечистоти є Його даром. Вже Давид у 51-му псалмі волав: Очисти ісопом мене, і буду я чистий, обмий Ти мене і я стану біліший від снігу... (Пс. 51, 9). У нього бачимо інтуїцію, що Бог у своїй любові звільнює людину від нечистоти. Найкращим і найяснішим текстом під тим оглядом є пророцтво Єзекиїла: І візьму вас із тих народів, і позбираю вас зо всіх країв, і приведу вас до вашої землі. І покроплю вас чистою водою, і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас. І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті. І духа Свого дам Я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати. І ви будете сидіти в Краю, якого Я дав вашим батькам, і будете Мені народом, а Я буду вам Богом! І спасу вас від усіх ваших нечистот (Єз. 36, 24-29). Ці пророцтва заповідають і приготовляють те, що сповниться в Ісусі.

 

Глибина серця

В навчанні Ісуса нема вже жодних сумнівів. Нечистота не зв'язана з хворобою чи сексом, не є справою культу й обмивань. Ісус не втікає від хворих, навпаки, торкається навіть найбільш нечистих, таких як прокажені, і оздоровлює їх; не уникає жінок у страсі перед нечистотою, що більше, серед його супутників їх завжди багато. Він дозволяє публічній грішниці торкати себе; чинить найбільшу ритуальну нечистоту - торкається тіла померлого хлопчика з Наїн (пор. Лк. 7, 1-15) і бере за руку мертву дочку Яіра (пор. Лк. 8, 54-55). Він і Його учні не дотримуються обряду скрупулярного ритуального обмивання, що було причиною нападів зі сторони фарисеїв. Ісус пояснює, що означає справжня нечистота: Послухайте Мене всі, і зрозумійте! Немає нічого назовні людини, що, увіходячи в неї, могло б опоганити її; що ж із неї виходить, те людину опоганює. Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює! (пор. Мк. 7, 14-23). Це фундаментальний текст, який пояснює природу нечистоти як головного гріха. Нечистота по своїй суті є справою не людського тіла, а серця, і сама в собі є джерелом інших гріхів. Вже старозавітні пророки вказують, що нечистота, як і захланність, є ідолопоклонством. У випадку захланності об'єктом ідолопоклонства є матеріальне добро, а у випадку нечистоти - міжособові стосунки.

 

Міжособові стосунки

Людині не достатньо мати фізичну безпеку чи забезпечення потреб тіла. Однаково важливим для неї, або навіть важливішим, є психічна безпека, яку вона здобуває в стосунках з іншими людьми. Можна сказати, що міжлюдські стосунки творять людську психіку. Проблема нечистоти не полягає в тому, що людина входить у контакт з іншими, так само і проблема захланності не полягає у потребах володіти матеріальним добром. Людина створена таким чином, що головним джерелом її психічної безпеки є Бог і Його Любов. Властивим буде привести загально відому фразу св. Августина з його Сповіді: "Боже, ти створив нас для себе, і наше серце буде неспокійним, поки не спочине в Тобі". Відпочинок в Бозі, про який говорить єпископ Гіппони, не означає тільки вічного спочинку по смерті, але також відпочинок і безпеку в любові Бога тут, на землі. Людина, позбавлена цієї безпеки внаслідок гріха, шукає його в стосунках з іншими людьми: спочатку з батьками, потім з ровесниками, чоловіком, жінкою, дітьми, внуками, тощо. Оскільки людина є образом Бога, то може розбудити в серці того, хто шукає, істинні божественні сподівання. Скільки людей повністю охоплені людською любов'ю і ніщо інше для них не має значення. Вони стають сліпими і не бачать пересторог і наказів Бога. Друга особа стає їхнім ідолом - божком, для якого готові віддати все з надією, що їхнє життя наповниться сенсом. Очевидно, що в цьому контексті сексуальні гріхи стають очевидними і не сприймаються як гріх. Самі в собі стають елементом культу іншої особи. І навіть якщо ці стосунки породжують терпіння, то людина готова терпіти, щоби тільки зберегти цей життєдайний зв'язок.

 

Прояви нечистоти в житті та культурі

Ми повинні усвідомити, що цивілізація, в якій живемо, схвалює поставу нечистоти серця. В ній люди мусять почуватися самодостатніми, глухими на перестороги пророка Єремії: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає! (Єр. 17, 5). Ми всі просякнуті людською надією, що бачимо хоча б у чудових фільмах типу "Love story". Людська любов у своїй суті є чудовою. То найкрасивіша річ, яку світ може нам запропонувати. Але, відірвана від підставового зв'язку з Богом, з часом перетворюється в токсичну любов. Людина не спроможна повністю дати іншій людині те, чого вона прагне. Тут виразно проявляється нечистота. Вона досягає і забруднює найкращі міжлюдські стосунки, ? такі як материнство, батьківство, подружня любов або духовне керівництво. Вона породжує нервовість, змушування, емоційний шантаж, насильство, зраду й залежність. Засоби масової інформації багато говорять на цю тему: показують поведінку людей, які повинні би бути взірцями чистоти. Але слід пам'ятати, що випадки нечистоти, які нищать грішника й інших людей, - тільки прояви внутрішньої постави, що сягає людського духа. Цей вимір у наші часи майже повністю забуто. Джерелом чистоти є глибокий особистий зв'язок з Ісусом. Якщо людина бачить єдине та остаточне джерело своєї безпеки і реалізації в міжлюдських стосунках, то вона змушена ввійти в якусь форму нечистоти - явну або приховану, і часом так приховану, що тільки несподіваний випадок, найчастіше в сфері сексуальності, дає їй змогу це побачити. Бог допускає такі падіння для того, щоб людина змогла відчути свою глибоку нечистоту серця.

 

Ліки Ісуса

Тільки Ісус може повністю вилікувати екзистенціальну поставу нечистоти серця. Він говорить ясно: Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний (Мт. 10, 37), а в іншому місці: Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може буть учнем Моїм! (Лк. 14, 26). Багато людей ламали собі голови над цими словами про ненависть до найближчих людей і до себе самого, але здається ясним, що цими гострими словами Ісус хотів наголосити на значенні первісного зв'язку, якому ми всі повинні бути підпорядковані - зв'язку з Ним самим. Можна прослідити, як Ісус, сповнюючи пророцтво Єзекиїла, визволяє окремих людей з нечистоти і підводить їх до чистих і простих стосунків із собою. Дуже прозорою є історія Марії Магдалини, яку Ісус визволяє не тільки з духовної, але й тілесної нечистоти, і доводить до взірцевої чистоти, і тим самим до зв'язку з Ним. Вона стає першим апостолом Його воскресіння. Останній елемент очищення Марії Магдалини - це слова Ісуса перед наданням їй місії проголошувати Воскресіння Апостолам, які св. Ієронім переклав як Noli me tangere - Не доторкайся до Мене. Чому заборонено торкатися Ісуса? Бо Він йде до Отця... Ісус таким способом навчає Марію ставитися до Нього як до Бога, розв'язуючи і зменшуючи її зв'язок з Його людською природою, навчаючи її повної чистоти серця. Св. Павло виразив це так: Через те відтепер ми нікого не знаємо за тілом; коли ж і знали за тілом Христа, то тепер ми не знаємо вже! (2 Кор. 5, 16).

 

Петро і Павло

Ісус також провадить св. Петра і св. Павла від нечистоти до чистоти серця, хоч в цьому випадку їх нечистота непомітна. Вони обидва носили в собі нечистоту: у Петра вона приховувалася під виглядом дружби з Ісусом, у Павла - в виді фарисейської вірності Закону. Вони любили себе самих і свої переконання більше, ніж Бога. Нечистота була в них так замаскована, що тільки зрада Петра і подія з Павлом на шляху до Дамаску відкрили їхні очі і вони усвідомили, що ошукували себе. Знаком звільнення від нечистоти для Петра буде покірне визнання: Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! (Йо. 21, 17), а для Павла ствердження: Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання (Фил. 1, 21). Тут об'являється блаженство людей чистого серця. З ним пов'язана чудова обітниця: Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога (Мт. 5, 8). Нечистота серця закриває Бога і його природу, тому що торкається очей серця. Є наче духовною полудою, що перешкоджає людині - якщо говорити мовою Апостола Народів - бачити надію свого покликання і спадкоємство своєї слави серед святих. Людина покликана брати участь у житті Пресвятої Тройці, в зв'язках, які існують між Отцем, Сином і Святим Духом. Чисте серце відкривається для таких зв'язків - йде до споглядання Бога, до вічної контемпляції, до обожнення, і тут знайде повноту свого щастя.

Станіслав Луцаж ТІ, lucarz.narod.ru 

Джерела: CREDO
 
Воїни Христа Царя

23.06.2012р. Б. / Вчора вночі невідомі зловмисники здійснили гріх святотатства

Вчора вночі, невідомі зловмисники здійснили своїм вчинком гріх святотатства - облили чорною фарбою новопоставлений хрест з розп'яттям і пам'ятний знак з таблицею під ним, на якій було зазначено про початок будівництва на цьому місці храму Преображення Господнього.

Адміністратор парафії о.Ігор разом з вірними будуть молитися за те, щоб Господь наш, Ісус Христос, як милосердний Батько, не карав суворо заблудлих дітей своїх за цей гріх, а щоб змилосердився над ними і дав їм іскру прозріння та навернув їх до себе в той спосіб, який Він сам краще знає аби тільки в них руки не повсихали за це святотатство, а самі, добровільно розкаялися і примирилися з Ним через Тайну Сповіді.

04.03.2012р. Б. / Скільки важить гріх?

 

Завдання совісті – розпізнавати гріх: застерігати від нього, викривати його, називати на ім’я, оцінювати його «важкість».

 

«Перепрошую, отче, а чи цілуватися – гріх?» Це «катехитична класика»… Питання ставлять люди щораз то молодші, але слава Богу, що ставлять. Це знак, що їхнє сумління не втратило чутливості до гріха. Частіше можна почути: «Інколи я не йду до церкви в неділю, але щоб це сприймати як гріх, і то тяжкий, – то вже занадто. Зрештою, ми не живемо в середньовіччі. Та й узагалі, Бог є любов». Звичайно, в середньовіччі ми не живемо і Бог є любов, але це не змінює факту, що гріх – це гріх.

 

Ще пів-століття тому Папа Пій ХІІ говорив про втрату почуття гріха. Блаженний Йоан Павло ІІ у повчанні «Reconciliatio et paenitentia» (1982) писав про зростання цього явища. Почуття гріха він назвав термометром моральної свідомості людини. Пошкодження цього термометра тісно пов’язане з затушуванням нашого чуття Бога. Воно не обов’язково є відкритим атеїзмом – це практичне викреслювання Бога зі щоденного життя. Коли людина втрачає точку відліку для сумління, якою є Бог, то втрачається й відчуття гріха.

 

Нищівна сила

 

Прагнучи зрозуміти, чим є гріх, варто сягнути по Книгу Буття. Суттю гріха Адама був непослух – свідоме і добровільне протиставлення людини Богові через порушення Його заповіді. Але гріх не завершується «порушенням припису». Йоно нищівна сила завжди б’є у трьох напрямках.

 

По-перше, гріх є образою Бога, відкиненням Його любові, порушенням завіту, життєдайного зв’язку. Пророки часто порівнюють Бога з нареченим, якого зрадила наречена. Розп’яття відкриває найглибшу правду про гріх: людина здатна визнати Бога злочинцем, викинути Його за межі свого світу.

 

По-друге, гріх нищить міжлюдські зв’язки, що видно на прикладі першої людської пари. Одразу по гріхопадінні Адам не хоче мати нічого спільного зі своєю жінкою, звинувачує її перед Богом. Кожен гріх має більший або менший суспільний вимір, завжди б’є у спільноту, провадить до ізоляції.

 

По-третє, гріх нищить самого грішника. Адам і Єва відчули сором і страх. Вони вже не були вільні, як раніше. Відвертаючись від Бога, людина сама себе відрізає від джерела свого життя. Плід заборонений, бо він отруйний. Гріх має в собі щось від самогубства.

 

Гріх від гріха різниться. Більшим злом є вбивство, ніж прокляття. Зірвати кілька яблук із дерева в сусідському садку – не те, що вкрасти пенсію в самотньої бабці. Сумління «зважує» гріхи. Здорове розрізнення тяжкого й легкого є важливим. Такий поділ гріхів, прийнятий у Церкві, виводиться з Біблії. Святий Йоан пише, що є гріхи на смерть і не на смерть (див. 1 Йн 5,16-17).

 

Як розпізнати смертельний гріх?

 

* Гріх стосується важливої матерії. Отже, йдеться про такі вчинки, які самі по собі є тяжкою провинністю проти Божих заповідей, скеровані проти самого Бога, завдають великої шкоди суспільству або людині. Визначаючи тягар гріха, треба брати до уваги його обставини. Наприклад, насильство щодо батьків тяжче, ніж щодо сторонньої людини; фальшиве свідчення в суді, яке може призвести до несправедливого вироку, є тяжчим, ніж брехня у справі меншої ваги.

 

* Смертельним є гріх, скоєний з повним усвідомленням тяжкої гріховності вчинку.

 

* Остання умова – добровільність. Смертний гріх скоює той, хто чинить його повністю вільно (без примусу, не внаслідок сильного пориву почуттів чи маніпулювання). Отже, смертного гріха людина не чинить випадково чи нехотячи.

 

Повсякденний гріх стосується легкої матерії (тобто не є злом сам по собі), або матерії тяжкої, але вчинений без повного усвідомлення чи повної згоди.

 

Як у всьому цьому не загубитися?

 

На практиці багатьом людям важко розрізнити тяжкі й легкі гріхи. Не раз вони запитують сповідників, чи буде якийсь учинок тяжким гріхом, однак священик може лише вказати на загальні підстави оцінки, бо тільки сам грішник знає всі обставини свого гріха, мотивацію, ступінь усвідомленості та добровільності. Не є тяжким гріх того, хто перед його скоєнням не усвідомлював серйозності зла, а зрозумів уже після. Радше легким, ніж тяжким, був гріх, якого ми не планували, що стався за непередбачуваних обставин, через незнання, як належало поводитися в незвичній ситуації, під натиском хвилі почуттів – остовпіння чи гніву, радості чи пристрасті… «Холодне» планування зла обтяжує сумління.

 

Якщо людина, яка намагається жити по совісті, не може визначити ступеня свого гріха, то її сумніви схиляють до рішення, що гріх був радше легкий. Однак це не можуть бути сумніви за принципом «волію цього не знати». Доки людина не буде певна, що скоїла тяжкий гріх, вона може приступати до св.Причастя. Однак вона має щиро жаліти про всі свої переступи. На сповіді необхідно визнати всі смертні гріхи, які вдасться пригадати. А якщо трапиться тяжко згрішити, то не треба чекати якоїсь «планової» нагоди до сповіді. Що довше відкладати сповідь, то важче на неї зважитися. Людина в тяжкому стані викликає лікаря, не затягуючи хворобу. Визнання повсякденних гріхів за нагоди сповіді з гріха тяжкого теж не буде зайвим. Крім того, формувати своє життя і сумління допомагають регулярні сповіді.

 

А що стосується поцілунків, то вони також не однакові. Можуть бути вираженням сердечності, поваги, ніжності в подружжі чи сім’ї, й тоді вони навіть рекомендовані. Але можуть бути вираженням егоїзму, пошукати еротичних відчуттів, яких людина шукає поза подружнім життям, і тоді вже сам поцілунок буде порушенням шостої заповіді.

Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя

12.02.2012р. Б. / Сповідь – не трибунал, а духовна лікарня

 

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково розуміють гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер поправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам.

 

Почнімо від очевидної справи: сповідь – річ важка. Її складність виникає не тільки з того, що одна людина себе винуватить, а інша її оцінює, перш ніж уділити розгрішення. Сповідь – це виклик, оскільки лише одна сторона довіряє іншій свої секрети. Якщо ми зізнаємося другові у своїх серйозних провинах, то це тому, що ми впевнені в його доброму до нас ставленні. А ще тому, що і його ми добре знаємо: знаємо його рани і слабкості. Отож цей обмін взаємний, кожен для іншого відкритий, а рівність у цьому діалозі робить спілкування можливим.

 

Сповідь же – не те ж саме, і найчастіше саме на цьому етапі стаються різні неприємності у конфесіоналі. Тим, що каяники найчастіше сприймають як кривду, є критика (моралізування), приниження, відкинення, виключення або й ігнорування сповідником. Коли таке діється, завдана образа викликає в людини травми, які є психічними ранами, а ті, своєю чергою, провадять до почуття безсилля й несправедливості, відтак – втрати безпеки. Це справжній «ляпас для душі».

 

Про це здавна пам’ятали «випробувані» сповідники. Послухаймо порад одного з них – капуцина Якуба де Корелло, бо у світлі сучасних знань із теорії комунікації він був воістину «психологом душі» у конфесіоналі, хоча й жив у XVII столітті. Він писав: «Нехай сповідник не ставиться до каяника суворо. Нехай не показує йому заклопотаного обличчя й не промовляє до нього жорсткими словами. Оскільки грішник зазвичай паралізований страхом, то сповідник має додавати йому відваги, як батько, і підтримувати, як пастир. Якщо ж до страхів та опору, які мучать каяника, він додасть терпкі слова, сувору міну й вимогливу поведінку, якщо всупереч порадам Святого Духа засмутить серце бідного грішника, (…)це точно знеохотить його визнати свої провини! (…) Сповідник має бути прихильний і доброзичливий, охочий і ласкавий, аби витягнути з нещастя того, хто впав. Нехай [сповідник] буде готовий узяти гнітючий тягар душі на власні плечі, як це зробив Божественний Пастир із загубленою овечкою. Нехай своїми запитаннями він допоможе пенітентові краще викласти провину. Нехай подасть йому солодкі ліки делікатного докору. Нехай потішить його душу, приймаючи її з любов’ю. І навіть якщо бачить його, прибитого тягарем дуже сильних хвороб, нехай не жахається сам і не жахає каяника. Навпаки, нехай обіцяє йому безсумнівну надію, вміщену у величезній скарбниці доброти нашого наймилостивішого Христа Господа».

 

Таких свідчень, заохочень і застережень ми знайдемо дуже багато в історії християнської теології. Ніхто тоді ще й не відав, що розкриття інтимної сторони нашого життя під час сповіді може вплинути на наше здоров’я, а не тільки на духовний стан чи емоційне самопочуття. Простіше кажучи – що визнавання глибоких думок, почуттів і страхів впливає на імунну систему організму, а отже, і сповідь має терапевтичну дію.

 

Аби не допустити поранень каяника, замало того, щоби священик узяв собі до серця ці вказівки. І той, і той мусять насамперед вірувати у «Боже відпущення гріхів». А це означає зміну перспективи, до якої ми призвичаєні. Західна християнська традиція завжди була більш легітимістською (точно дотримуватися букви закону) і моралізаторською в розумінні гріха, порівняно з християнським Сходом. Для пересічного католика гріх є синонімом зла, а отже, грішити для нього – це «робити зло». Проте такого погляду замало. Це підкреслює Катехізис Католицької Церкви, стверджуючи, що таїнство примирення є таїнством зцілення (пор. ККЦ 1421). На жаль, оздоровчий аспект цього таїнства часто забувається, ба навіть повністю ігнорується. В нас існує схильність підкреслювати насамперед відпущення гріхів, а забуваємо ми те, що ще папа Павло VI назвав «зціленням рани, завданої гріхом».

 

У світі, позначеному падінням і гріхом людини, «надзвичайно важливим проявом нашої особистісності є потреба покаяння, прощення та отримання прощення, яку ми відчуваємо».

 

Сповідник має пам’ятати, що каяник приносить Христові не список брудних гріхів, а себе самого; не тільки свої вчинки, а й глибшу зраненість себе як людини. Таїнство примирення має стати у житті пенітента нагодою для того, щоб зустріти й «пережити» Бога, Який зцілює його повністю, всю його особу.

 

Лише тоді питання про образи, завдані в конфесіоналі, про те, як їм запобігати і як їх лікувати, знайде належне йому місце. До образ у сповідальниці справа доходить тоді, коли втрачено правильну перспективу сприйняття цієї сакраментальної зустрічі, і сповідник або зловживає своїм становищем, яке випливає з влади здійснення таїнства, і таким способом контролює сумління каяника, або змушує пенітента виражати сокрушення, помилково оцінює рівень особистої свободи й відповідальності за скоєне, чи ж то під виглядом «допомоги душам» шукає задоволення власних потреб. Так само й каяник, коли сам є людиною, яка бореться з різноманітними проблемами, має сильну потребу залежності, плутає покуту з прагненням покарати себе або шукає, менш чи більш свідомо, сповіді як терапевтичного заходу, – наражається на образи у сповідальниці. Треба про все це пам’ятати, бо сповідь – не кушетка психоаналітика, це «послуга» зцілення зовсім інакшого характеру.

 

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково сприймають гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер виправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і на його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам. Цього не може психотерапія. Справжнє зцілення полягає не в тому, що рана, яку ми в собі носимо, зникне – а разом із нею зникнуть і наші проблеми. Ним є досвід цілющої любові Бога, коли людина усвідомлює, що вона гідна любові (зцілення образу себе самого), що вона здатна любити і прощати (зцілення стосунків) або ж що вона може співвіднести якусь подію з минулого зі своїм теперішнім (зцілення пам’яті).

 

Це благодать; але це також і наша відповідальність одне за одного. Діяння Бога в людині проявляється у спільноті Церкви, яка – казав св.Йоан Золотоустий – є «духовним шпиталем». Церкві дано таїнства – «ліки, які лікують душу й тіло кожного віруючого. Свідоме їх використовування відкриває доступ до великої міці Бога, завдяки якій уже тут, по цей бік життя, ми можемо отримувати духовне зцілення і спасіння».

Jacek Prusak SJ, Życie Duchowe / Deon.pl




Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя