11.03.2012р. Б. / Папа про Таїнство сповіді

Між святістю та Таїнством Сповіді існує дуже тісний зв'язок, засвідчений численними святими в історії християнства. Про це під час приватної аудієнції нагадав учасникам курсу для священиків-сповідників Папа Бенедикт XVI. 

 

Від 5 до 9 березня у Римі, в приміщенні Апостольської Пенітенціарії відбувався курс для сповідників. Це вже 23 раз поспіль Ватикан організовує кількаденний курс для священиків-сповідників, як також і для тих, які приготовляються до священичого служіння, маючи на меті висвітлити богословський, духовний, моральний і канонічний аспект Святої Тайни Покаяння, наголосити на її суті, значенні і найважливіших елементах та допомогти священнослужителям знайти відповіді на актуальні запитання, пов’язані з уділенням цієї Святої Тайни. 

9 березня, з нагоди закінчення цьогорічного курсу, в апостольському палаці його учасників прийняв на приватній аудієнції Папа Бенедикт ХVІ. На початку своєї промови Святіший Отець привітав кардинала Мануеля Монтейро де Кастро, який цього року вперше як Головний Пенітенціарій очолив організований курс для сповідників, а також усіх тих, що спричинились до організації та успішного проведення даного формаційного курсу і всіх його учасників. 

Звертаючись до присутніх, Папа наголосив на тому, що Святі Тайни і звіщення Божого Слова ніколи не повинні бути розділені, адже згідно із вченням самого Ісуса, звіщення Божого Царства є метою Його послаництва, проте це звіщення не є лише промовою, але, одночасно, воно включає у себе й діяння. Священик представляє Христа, продовжує Його послаництво за допомогою «слова» та «Святих Тайн». Папа підкреслив, що вже сама Свята Тайна Примирення є звіщенням, а, отже, й шляхом нової євангелізації. 

Далі Папа пригадав, що між святістю та Святою Тайною Покаяння існує дуже тісний зв'язок, засвідчений численними святими в історії християнства. Справжнє навернення серця, що є відкритістю на перемінюючу та відновлюючу дію Бога, є двигуном, рушійною силою будь-якої реформи і стає правдивою євангелізаційною силою. «У сповідальниці розкаяний грішник, через безкорисливу дію Божого милосердя, отримує виправдання, прощення та освячення, залишає стару людину, щоб одягнутись у нову», – зазначив Бенедикт ХVІ, наголошуючи, що лише той, хто дозволяє Божій ласці його відновити, може нести у собі, а, отже, і звіщати іншим Добру Новину про спасіння. 

«Дорогі священики, дорогі диякони, які приготовляєтесь до священства, в уділенні цього Таїнства вам дана чи вам буде дана можливість бути знаряддями завжди відновленої зустрічі людей з Богом», – мовив далі Святіший Отець додаючи, що до служителів цієї Святої Тайни звертатимуться люди з причини свого гріховного стану та великого бажання змінитись, благаючи Божого милосердя. Папа запевнив учасників курсу у тому, що вони будуть співробітниками та головними діючими особами багатьох можливих «нових початків», що це пенітенти будуть до них приходити, усвідомлюючи, що справжнє значення кожного нового початку не полягає, насамперед, у залишенні минулого грішного способу життя, а в прийнятті Ісуса Христа та у відкритості на Його присутність, що є завжди новою і завжди спроможною перемінити та просвітлити усі наші темні сторони. 

За словами Бенедикта XVI нова євангелізація розпочинається також і з Сповідальниці, тобто, розпочинається від таємничої зустрічі між невичерпною потребою-запитанням людини і Божим милосердям, що є єдиною гідною відповіддю на прагнення людини до нескінченного. І якщо звершення Таїнства сповіді буде тією зустріччю, і якщо у ній вірні досвідчуватимуть безмежного подарованого нам Божого милосердя, то вони самі стануть свідками святості, що є метою нової євангелізації. 

На закінчення Папа пригадав, що це є актуальною правдою не лише для мирян, але, в особливий спосіб, для священиків, адже служитель Таїнства співпрацює для нової євангелізації через відновлення, перш усього, себе самого, своєї свідомості, що і він є пенітентом та потребує сакраментального прощення. Після чого Папа побажав присутнім священикам і дияконам, щоб новизна Христа завжди була центром та рацією їхнього священства, щоб усі ті, які їх зустрічають, завдяки їхньому служінню, могли сказати разом з святими Андрієм та Іваном: «Ми знайшли Месію» (Ів.1,41). А закінчилась зустріч спільною молитвою «Отче Наш» та апостольським благословенням.

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

04.03.2012р. Б. / Скільки важить гріх?

 

Завдання совісті – розпізнавати гріх: застерігати від нього, викривати його, називати на ім’я, оцінювати його «важкість».

 

«Перепрошую, отче, а чи цілуватися – гріх?» Це «катехитична класика»… Питання ставлять люди щораз то молодші, але слава Богу, що ставлять. Це знак, що їхнє сумління не втратило чутливості до гріха. Частіше можна почути: «Інколи я не йду до церкви в неділю, але щоб це сприймати як гріх, і то тяжкий, – то вже занадто. Зрештою, ми не живемо в середньовіччі. Та й узагалі, Бог є любов». Звичайно, в середньовіччі ми не живемо і Бог є любов, але це не змінює факту, що гріх – це гріх.

 

Ще пів-століття тому Папа Пій ХІІ говорив про втрату почуття гріха. Блаженний Йоан Павло ІІ у повчанні «Reconciliatio et paenitentia» (1982) писав про зростання цього явища. Почуття гріха він назвав термометром моральної свідомості людини. Пошкодження цього термометра тісно пов’язане з затушуванням нашого чуття Бога. Воно не обов’язково є відкритим атеїзмом – це практичне викреслювання Бога зі щоденного життя. Коли людина втрачає точку відліку для сумління, якою є Бог, то втрачається й відчуття гріха.

 

Нищівна сила

 

Прагнучи зрозуміти, чим є гріх, варто сягнути по Книгу Буття. Суттю гріха Адама був непослух – свідоме і добровільне протиставлення людини Богові через порушення Його заповіді. Але гріх не завершується «порушенням припису». Йоно нищівна сила завжди б’є у трьох напрямках.

 

По-перше, гріх є образою Бога, відкиненням Його любові, порушенням завіту, життєдайного зв’язку. Пророки часто порівнюють Бога з нареченим, якого зрадила наречена. Розп’яття відкриває найглибшу правду про гріх: людина здатна визнати Бога злочинцем, викинути Його за межі свого світу.

 

По-друге, гріх нищить міжлюдські зв’язки, що видно на прикладі першої людської пари. Одразу по гріхопадінні Адам не хоче мати нічого спільного зі своєю жінкою, звинувачує її перед Богом. Кожен гріх має більший або менший суспільний вимір, завжди б’є у спільноту, провадить до ізоляції.

 

По-третє, гріх нищить самого грішника. Адам і Єва відчули сором і страх. Вони вже не були вільні, як раніше. Відвертаючись від Бога, людина сама себе відрізає від джерела свого життя. Плід заборонений, бо він отруйний. Гріх має в собі щось від самогубства.

 

Гріх від гріха різниться. Більшим злом є вбивство, ніж прокляття. Зірвати кілька яблук із дерева в сусідському садку – не те, що вкрасти пенсію в самотньої бабці. Сумління «зважує» гріхи. Здорове розрізнення тяжкого й легкого є важливим. Такий поділ гріхів, прийнятий у Церкві, виводиться з Біблії. Святий Йоан пише, що є гріхи на смерть і не на смерть (див. 1 Йн 5,16-17).

 

Як розпізнати смертельний гріх?

 

* Гріх стосується важливої матерії. Отже, йдеться про такі вчинки, які самі по собі є тяжкою провинністю проти Божих заповідей, скеровані проти самого Бога, завдають великої шкоди суспільству або людині. Визначаючи тягар гріха, треба брати до уваги його обставини. Наприклад, насильство щодо батьків тяжче, ніж щодо сторонньої людини; фальшиве свідчення в суді, яке може призвести до несправедливого вироку, є тяжчим, ніж брехня у справі меншої ваги.

 

* Смертельним є гріх, скоєний з повним усвідомленням тяжкої гріховності вчинку.

 

* Остання умова – добровільність. Смертний гріх скоює той, хто чинить його повністю вільно (без примусу, не внаслідок сильного пориву почуттів чи маніпулювання). Отже, смертного гріха людина не чинить випадково чи нехотячи.

 

Повсякденний гріх стосується легкої матерії (тобто не є злом сам по собі), або матерії тяжкої, але вчинений без повного усвідомлення чи повної згоди.

 

Як у всьому цьому не загубитися?

 

На практиці багатьом людям важко розрізнити тяжкі й легкі гріхи. Не раз вони запитують сповідників, чи буде якийсь учинок тяжким гріхом, однак священик може лише вказати на загальні підстави оцінки, бо тільки сам грішник знає всі обставини свого гріха, мотивацію, ступінь усвідомленості та добровільності. Не є тяжким гріх того, хто перед його скоєнням не усвідомлював серйозності зла, а зрозумів уже після. Радше легким, ніж тяжким, був гріх, якого ми не планували, що стався за непередбачуваних обставин, через незнання, як належало поводитися в незвичній ситуації, під натиском хвилі почуттів – остовпіння чи гніву, радості чи пристрасті… «Холодне» планування зла обтяжує сумління.

 

Якщо людина, яка намагається жити по совісті, не може визначити ступеня свого гріха, то її сумніви схиляють до рішення, що гріх був радше легкий. Однак це не можуть бути сумніви за принципом «волію цього не знати». Доки людина не буде певна, що скоїла тяжкий гріх, вона може приступати до св.Причастя. Однак вона має щиро жаліти про всі свої переступи. На сповіді необхідно визнати всі смертні гріхи, які вдасться пригадати. А якщо трапиться тяжко згрішити, то не треба чекати якоїсь «планової» нагоди до сповіді. Що довше відкладати сповідь, то важче на неї зважитися. Людина в тяжкому стані викликає лікаря, не затягуючи хворобу. Визнання повсякденних гріхів за нагоди сповіді з гріха тяжкого теж не буде зайвим. Крім того, формувати своє життя і сумління допомагають регулярні сповіді.

 

А що стосується поцілунків, то вони також не однакові. Можуть бути вираженням сердечності, поваги, ніжності в подружжі чи сім’ї, й тоді вони навіть рекомендовані. Але можуть бути вираженням егоїзму, пошукати еротичних відчуттів, яких людина шукає поза подружнім життям, і тоді вже сам поцілунок буде порушенням шостої заповіді.

Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя

12.02.2012р. Б. / Сповідь – не трибунал, а духовна лікарня

 

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково розуміють гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер поправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам.

 

Почнімо від очевидної справи: сповідь – річ важка. Її складність виникає не тільки з того, що одна людина себе винуватить, а інша її оцінює, перш ніж уділити розгрішення. Сповідь – це виклик, оскільки лише одна сторона довіряє іншій свої секрети. Якщо ми зізнаємося другові у своїх серйозних провинах, то це тому, що ми впевнені в його доброму до нас ставленні. А ще тому, що і його ми добре знаємо: знаємо його рани і слабкості. Отож цей обмін взаємний, кожен для іншого відкритий, а рівність у цьому діалозі робить спілкування можливим.

 

Сповідь же – не те ж саме, і найчастіше саме на цьому етапі стаються різні неприємності у конфесіоналі. Тим, що каяники найчастіше сприймають як кривду, є критика (моралізування), приниження, відкинення, виключення або й ігнорування сповідником. Коли таке діється, завдана образа викликає в людини травми, які є психічними ранами, а ті, своєю чергою, провадять до почуття безсилля й несправедливості, відтак – втрати безпеки. Це справжній «ляпас для душі».

 

Про це здавна пам’ятали «випробувані» сповідники. Послухаймо порад одного з них – капуцина Якуба де Корелло, бо у світлі сучасних знань із теорії комунікації він був воістину «психологом душі» у конфесіоналі, хоча й жив у XVII столітті. Він писав: «Нехай сповідник не ставиться до каяника суворо. Нехай не показує йому заклопотаного обличчя й не промовляє до нього жорсткими словами. Оскільки грішник зазвичай паралізований страхом, то сповідник має додавати йому відваги, як батько, і підтримувати, як пастир. Якщо ж до страхів та опору, які мучать каяника, він додасть терпкі слова, сувору міну й вимогливу поведінку, якщо всупереч порадам Святого Духа засмутить серце бідного грішника, (…)це точно знеохотить його визнати свої провини! (…) Сповідник має бути прихильний і доброзичливий, охочий і ласкавий, аби витягнути з нещастя того, хто впав. Нехай [сповідник] буде готовий узяти гнітючий тягар душі на власні плечі, як це зробив Божественний Пастир із загубленою овечкою. Нехай своїми запитаннями він допоможе пенітентові краще викласти провину. Нехай подасть йому солодкі ліки делікатного докору. Нехай потішить його душу, приймаючи її з любов’ю. І навіть якщо бачить його, прибитого тягарем дуже сильних хвороб, нехай не жахається сам і не жахає каяника. Навпаки, нехай обіцяє йому безсумнівну надію, вміщену у величезній скарбниці доброти нашого наймилостивішого Христа Господа».

 

Таких свідчень, заохочень і застережень ми знайдемо дуже багато в історії християнської теології. Ніхто тоді ще й не відав, що розкриття інтимної сторони нашого життя під час сповіді може вплинути на наше здоров’я, а не тільки на духовний стан чи емоційне самопочуття. Простіше кажучи – що визнавання глибоких думок, почуттів і страхів впливає на імунну систему організму, а отже, і сповідь має терапевтичну дію.

 

Аби не допустити поранень каяника, замало того, щоби священик узяв собі до серця ці вказівки. І той, і той мусять насамперед вірувати у «Боже відпущення гріхів». А це означає зміну перспективи, до якої ми призвичаєні. Західна християнська традиція завжди була більш легітимістською (точно дотримуватися букви закону) і моралізаторською в розумінні гріха, порівняно з християнським Сходом. Для пересічного католика гріх є синонімом зла, а отже, грішити для нього – це «робити зло». Проте такого погляду замало. Це підкреслює Катехізис Католицької Церкви, стверджуючи, що таїнство примирення є таїнством зцілення (пор. ККЦ 1421). На жаль, оздоровчий аспект цього таїнства часто забувається, ба навіть повністю ігнорується. В нас існує схильність підкреслювати насамперед відпущення гріхів, а забуваємо ми те, що ще папа Павло VI назвав «зціленням рани, завданої гріхом».

 

У світі, позначеному падінням і гріхом людини, «надзвичайно важливим проявом нашої особистісності є потреба покаяння, прощення та отримання прощення, яку ми відчуваємо».

 

Сповідник має пам’ятати, що каяник приносить Христові не список брудних гріхів, а себе самого; не тільки свої вчинки, а й глибшу зраненість себе як людини. Таїнство примирення має стати у житті пенітента нагодою для того, щоб зустріти й «пережити» Бога, Який зцілює його повністю, всю його особу.

 

Лише тоді питання про образи, завдані в конфесіоналі, про те, як їм запобігати і як їх лікувати, знайде належне йому місце. До образ у сповідальниці справа доходить тоді, коли втрачено правильну перспективу сприйняття цієї сакраментальної зустрічі, і сповідник або зловживає своїм становищем, яке випливає з влади здійснення таїнства, і таким способом контролює сумління каяника, або змушує пенітента виражати сокрушення, помилково оцінює рівень особистої свободи й відповідальності за скоєне, чи ж то під виглядом «допомоги душам» шукає задоволення власних потреб. Так само й каяник, коли сам є людиною, яка бореться з різноманітними проблемами, має сильну потребу залежності, плутає покуту з прагненням покарати себе або шукає, менш чи більш свідомо, сповіді як терапевтичного заходу, – наражається на образи у сповідальниці. Треба про все це пам’ятати, бо сповідь – не кушетка психоаналітика, це «послуга» зцілення зовсім інакшого характеру.

 

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково сприймають гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер виправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і на його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам. Цього не може психотерапія. Справжнє зцілення полягає не в тому, що рана, яку ми в собі носимо, зникне – а разом із нею зникнуть і наші проблеми. Ним є досвід цілющої любові Бога, коли людина усвідомлює, що вона гідна любові (зцілення образу себе самого), що вона здатна любити і прощати (зцілення стосунків) або ж що вона може співвіднести якусь подію з минулого зі своїм теперішнім (зцілення пам’яті).

 

Це благодать; але це також і наша відповідальність одне за одного. Діяння Бога в людині проявляється у спільноті Церкви, яка – казав св.Йоан Золотоустий – є «духовним шпиталем». Церкві дано таїнства – «ліки, які лікують душу й тіло кожного віруючого. Свідоме їх використовування відкриває доступ до великої міці Бога, завдяки якій уже тут, по цей бік життя, ми можемо отримувати духовне зцілення і спасіння».

Jacek Prusak SJ, Życie Duchowe / Deon.pl




Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя