КАТЕХИТИКА-I: душа

ЛЮБОВ

ЛЮБОВ – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

Показ дописів із міткою душа. Показати всі дописи

понеділок, 17 вересня 2012 р.

17.09.2012р. Б. / Важкі питання. Що відбувається після смерті з душею людини, одержимої демонами?

ПИТАННЯ: Якщо людина, одержима демоном або декількома демонами, вмирає, не звільнившись від них, куди потрапляє душа такої людини?

ВІДПОВІДЬ: Тіло і душа людини різні між собою, хоча і невіддільні одне від одного. Душа пов'язана з тілом трансцендентним чином, так що тіло не може жити без душі. Але при цьому вони залишаються різними.

Коли мова йде про одержимість, демон, вторгаючись, діє всередині тіла і рухає почуттями так, що вони опиняються в його владі, виходячи з-під влади людини. Людина, одержима демонами, переживає моменти особливої «кризи», коли диявол керує відчуттями людини. Це - насильство, яке здійснюється всередині тіла.

Однак диявол ніколи не входить безпосередньо в серце людини, тобто в її душу. Він панує тільки над тілом.

Наведемо цитату зі святого Томи Аквінського: «Входження диявола в людину можна розуміти двояко. Або він входить в тіло людини - як у тих випадках, коли демон мучить фізично: у цьому випадку диявол вселяється в людину за допомогою своєї сутності, - або (це можна розуміти) як входження в душу, в тому сенсі, що диявол своєю сутністю вселяється в людський розум. Але в цьому сенсі ніхто крім Бога не може увійти в людину», - стверджує святий Тома.

«Дійсно, раціональна душа не володіє кількісним виміром, тобто не може містити в собі будь-яке створення. В ній не може перебувати ніяка реальність крім тієї, яка наділяє її сутністю і яка перебуває там в силу своєї властивості. Але де є властивість Бога, там перебуває сутність Бога ... Тому очевидно, що Бог перебуває головним чином в душі », - пише святий Тома Аквінський в Тлумаченні до Євангелія від Івана.

Зробивши ці уточнення, ми додамо, що мова йде не про якісь теоретичні розважання. Ми міркуємо про це тому, що існують реальні випадки одержимості. Сам Христос велів демонам «вийти»: «Вийди, дух нечистий, із людини». - Наказує Ісус в Євангелії від Марка (5,8). Подібним чином, святий Тома Аквінський чітко визначає, в який спосіб диявол може знаходитися всередині людини: диявол може володіти тільки тілом, а за допомогою тіла обумовлювати і душу. Але він не впливає на душу безпосередньо. Будучи духовною сутністю, душа не має місця, в яке хтось може увійти безпосередньо. Як пояснює святий Тома, душа підвладна лише своєму авторові, тобто Богу, який по-новому мешкає в ній за допомогою благодаті.

Повертаючись до нашого питання про те, що відбувається після смерті з одержимою демонами душею: як ми сказали, демон може панувати тільки над тілом, тому після фізичної смерті його влада закінчується, і ця душа постає перед Богом так само, як і душа будь-якої іншої людини . Очевидно, що при одержимості, коли диявол керує діями людини, це відбувається мимо волі одержимого, тобто душа не несе моральної відповідальності за такі дії.

За матеріалами: Радіо Ватикан

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань - – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

четвер, 26 квітня 2012 р.

26.04.2012р. Б. / Молитва – це подих душі

Під час загальної аудієнції у середу 25 квітня 2012 р., яка зібрала на площі святого Петра у Ватикані понад п'ятдесят тисяч паломників, Папа Бенедикт ХVІ звернув особливу увагу на першість віри та звіщення Божого Слова в християнському житті. Він окремо зупинився на служінні потребуючим у першій християнській громаді Єрусалиму, як це описано в книзі Діянь Апостолів (Ді 6, 1-7). Святіший Отець наголосив, що без щоденної молитви наша діяльність зводиться до звичайного активізму.

У шостому розділі книги Діянь Апостолів йдеться про те, як Христові учні, перед обличчям дедалі зростаючих обов’язків служіння найбільш потребуючим, убогим, вдовам, вирішили вибрати сімох чоловіків, дияконів, які б безпосередньо зайнялись ділами милосердя, щоб вони самі могли присвятитись молитві та звіщенню Євангелія. Таким чином підкреслюється глибока єдність між молитвою та харитативним служінням.

«Церква повинна не тільки звіщати Слово, але також його здійснювати, що є любов’ю та істиною», – сказав Папа. Посилаючись на слова Святого Письма, що апостоли вибрали «мужів доброї слави, повних Духа та мудрости», Бенедикт ХVІ підкреслив важливість того, щоб бути не тільки організаторами, які вміють діяти, але необхідно діяти в дусі віри, під Божим світлом, в мудрості серця, адже добродійне служіння є не тільки діяльністю, але, понад усе, духовним служінням. Милосердна любов та справедливість є не тільки суспільною діяльністю, але духовною дією, здійсненою у світлі Святого Духа.

Святіший Отець попереджає, що надмірна зайнятість, нестримна діяльність можуть викликати черствість серця, що приводить до зубожіння духовного життя. Ми звикли оцінювати все з точки зору продуктивності та корисності, а згаданий уривок з книги Діянь Апостолів, звертаючи увагу на важливість роботи, вказує на те, що повсякденна діяльність повинна розгортатись з відповідальністю та відданістю, але, одночасно, з усвідомленням того, що нам потрібно Бога, Його проводу, Його світла, що дає силу та надію.

«Коли молитва оживлена Божим Словом, – мовив Святіший Отець, – ми можемо бачити дійсність новими очима, очима віри, і Господь, що промовляє до розуму й до серця, в кожній хвилині та в кожній життєвій ситуації, освітлює наш шлях новим світлом».

«Якщо легені молитви і Божого Слова не живлять подих нашого духовного життя, рискуємо задихнутись серед тисячі повсякденних справ: молитва – це подих душі й життя, – наголосив Венедикт ХVІ, вказуючи, що труднощі, які переживала первісна Церква перед обличчям служіння убогим та милосердною любов’ю, були подолані завдяки молитві у Божому світлі, і світлі Святого Духа.

Папа зазначив, що саме молитва є для пастирів найпершою та найціннішою формою служіння стадові, яке їм повірене.

Після катехизи італійською мовою Бенедикт ХVІ коротко підсумував її французькою, англійською, німецькою, іспанською та португальською мовами, а також був прочитаний підсумок польською мовою. Папа привітав більші групи прочан польською, хорватською, словацькою та угорською мовами, а на закінчення уділив Апостольське благословення.

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

понеділок, 13 лютого 2012 р.

13.02.2012р. Б. / Піст – час повернення до первозданної гармонії

Перебуваючи в періоді, який, з однієї сторони, ще вважається різдвяним, а з іншої – починає нас вже помаленьку готувати до початку Великого Посту, ми в черговий раз помічаємо, яким скороминучим є час, в якому живемо! Це відчуття швидкоплинності може кидати нас в холодний піт, особливо, коли наше сумління закидає нам, що в цьому шаленому світі ми беззмістовно проживаємо наше життя.

І справді, ще зовсім недавно, ми веселими колядками прославляли Творця Всесвіту, Який прийшов із небес, щоб спасти весь наш Світ. А вже зараз починаємо готуватись до кульмінаційної події в житті кожного, хто вважає Господа не лише своїм Творцем, але також і особистим Спасителем, Який не тільки сотворив нас, але і віддав своє життя, щоб ми повноцінно та гармонійно жили в сотвореному Ним світі. В час, коли Церква починає безпосередньо готувати нас до «духовних пригод – великої мандрівки» Великим постом, мабуть кожен з нас починає задавати собі запитання на кшталт: а як я можу гарно приготуватись, розпочати і якісно провести, цей благодатний, Богом дарований час і навчитись гармонійно та радісно жити, не пропускаючи найважливішого в моєму житті? Кожен, хто роздумує про те як може покращити своє духовне життя, з метою, щоб якісніше жити та діяти, надіється, що йому в майбутньому це вдасться! Так, всім нам притаманно мріяти про щасливіше та краще майбутнє, але часто-густо воно безпосередньо залежить від кожного з нас індивідуально та колективно.

2012 року пророкують стати завершальним роком в історії Людства. І хтозна, чи людство не прирікає себе на долю передбачену псевдо пророками, і чи не погубить себе в найближчому майбутньому, продовжуючи безвідповідально та нахабно ставитись до Богом дарованого світу! З кожним роком ця нависаюча над всім живим загроза стає все більш і більш реальнішою. Говорячи про реальність небезпеки для життя на нашій планеті, дослідники та науковці вдаються до конкретних часових періодів, які вимірюються вже не сотнями років, а десятиліттями; іншими словами, багато, з вже народжених, має «шанс» ще за свого життя відчути катастрофічні наслідки глобальної екологічної кризи.

Нам, котрі живемо в цьому історичному Богом дарованому часі слід зрозуміти та прийняти, що ми у ньому не випадково, і «бути чи не бути» майбутньому нашої планети, яка є спільною спадщиною усіх на ній живучих, у великій мірі залежить від кожного з нас. Так, цей час для нас! Зуміймо лише покірно відчитати у ньому «знаки» як поводитись у ньому і як відповідально діяти.

Не бажаючи забирати ні в кого душевний спокій, наважусь сказати лише, що якщо всі наші зусилля будуть спрямовані на те, щоб дбати виключно про власне спасіння та про особисте краще майбутнє, відірвано від піклування про спільне краще прийдешнє та цілісне спасіння всього створіння, то всі ці наші зусилля зводяться нанівець; ба більше того, ці егоїстичні зусилля та намагання можуть осудити нас в присутності Творця.

Що все ж таки можемо зробити, щоб належно підготуватись, гарно провести час посту і розпочати нове, гармонійне, мирне та радісне життя? Мабуть потрібно спробувати подивитись на всю Богом створену реальність очами самого Творця! Все, що нам потрібно для доброго життя та для спасіння Він вже нам дав, лише для того, щоб зрозуміти та прийняти це, нам необхідно віддалитись від споживацького світу, до якого вже так звикли і піти у пошуках правдивої поживи в глибину нашого єства, яке, якщо не заповнене правдивим Кормом – самим Христом, перетворюється у велику пустелю, яка поширюється в пропорційній залежності від нашого віддалення від нашого Творця і Спасителя, витісняючи родючість нашої духовної ниви.

Навіть якщо ми вже настільки спраглі, зголоднілі і обезсилені життєвими клопотами та турботами, і відчуваємо, що наші душі подібні до безплідної Сахари – не впадаймо у відчай і не біймось розпочати цей благодатний та спасенний час посту! Повірмо в його спасенну дію!

Погляньмо навкруги нас, на Богом створений світ і відчуймо, що ми у цілому Всесвіті є унікальною частинкою і ніщо не може нас у ньому замінити. Насолоджуймося досконалим природним довкіллям! Нехай воно пробудить в глибині наших душ непереборне бажання відновити гармонію у нашому житті.

Проводьмо час посту, розважаючи про Боже створіння і нехай воно приведе нас до відчуття, що Бог створив його добрим, досконалим і хоче, щоб ми це створіння таким Йому повернули.

Мандруймо часом Великого посту, прикладаючи усіх зусиль для того, щоб через святу Тайну Покаяння нам вдалось відновити первозданну гармонію, до якої покликав нас Творець! Перепросімо Найсправедливішого Суддю за наші занедбані обов’язки та за всі гріхи, які вносять деструктивний безлад у світ і з радістю та миром у серці готуймося до цієї епохальної трепетної зустрічі з Спасителем, щоб зустрівши Його ми могли на весь всесвіт заспівати разом з усім створінням: «Христос Воскрес»!

Джерела: ecoburougcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

неділя, 12 лютого 2012 р.

12.02.2012р. Б. / Сповідь – не трибунал, а духовна лікарня

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково розуміють гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер поправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам.

Почнімо від очевидної справи: сповідь – річ важка. Її складність виникає не тільки з того, що одна людина себе винуватить, а інша її оцінює, перш ніж уділити розгрішення. Сповідь – це виклик, оскільки лише одна сторона довіряє іншій свої секрети. Якщо ми зізнаємося другові у своїх серйозних провинах, то це тому, що ми впевнені в його доброму до нас ставленні. А ще тому, що і його ми добре знаємо: знаємо його рани і слабкості. Отож цей обмін взаємний, кожен для іншого відкритий, а рівність у цьому діалозі робить спілкування можливим.

Сповідь же – не те ж саме, і найчастіше саме на цьому етапі стаються різні неприємності у конфесіоналі. Тим, що каяники найчастіше сприймають як кривду, є критика (моралізування), приниження, відкинення, виключення або й ігнорування сповідником. Коли таке діється, завдана образа викликає в людини травми, які є психічними ранами, а ті, своєю чергою, провадять до почуття безсилля й несправедливості, відтак – втрати безпеки. Це справжній «ляпас для душі».

Про це здавна пам’ятали «випробувані» сповідники. Послухаймо порад одного з них – капуцина Якуба де Корелло, бо у світлі сучасних знань із теорії комунікації він був воістину «психологом душі» у конфесіоналі, хоча й жив у XVII столітті. Він писав: «Нехай сповідник не ставиться до каяника суворо. Нехай не показує йому заклопотаного обличчя й не промовляє до нього жорсткими словами. Оскільки грішник зазвичай паралізований страхом, то сповідник має додавати йому відваги, як батько, і підтримувати, як пастир. Якщо ж до страхів та опору, які мучать каяника, він додасть терпкі слова, сувору міну й вимогливу поведінку, якщо всупереч порадам Святого Духа засмутить серце бідного грішника, (…)це точно знеохотить його визнати свої провини! (…) Сповідник має бути прихильний і доброзичливий, охочий і ласкавий, аби витягнути з нещастя того, хто впав. Нехай [сповідник] буде готовий узяти гнітючий тягар душі на власні плечі, як це зробив Божественний Пастир із загубленою овечкою. Нехай своїми запитаннями він допоможе пенітентові краще викласти провину. Нехай подасть йому солодкі ліки делікатного докору. Нехай потішить його душу, приймаючи її з любов’ю. І навіть якщо бачить його, прибитого тягарем дуже сильних хвороб, нехай не жахається сам і не жахає каяника. Навпаки, нехай обіцяє йому безсумнівну надію, вміщену у величезній скарбниці доброти нашого наймилостивішого Христа Господа».

Таких свідчень, заохочень і застережень ми знайдемо дуже багато в історії християнської теології. Ніхто тоді ще й не відав, що розкриття інтимної сторони нашого життя під час сповіді може вплинути на наше здоров’я, а не тільки на духовний стан чи емоційне самопочуття. Простіше кажучи – що визнавання глибоких думок, почуттів і страхів впливає на імунну систему організму, а отже, і сповідь має терапевтичну дію.

Аби не допустити поранень каяника, замало того, щоби священик узяв собі до серця ці вказівки. І той, і той мусять насамперед вірувати у «Боже відпущення гріхів». А це означає зміну перспективи, до якої ми призвичаєні. Західна християнська традиція завжди була більш легітимістською (точно дотримуватися букви закону) і моралізаторською в розумінні гріха, порівняно з християнським Сходом. Для пересічного католика гріх є синонімом зла, а отже, грішити для нього – це «робити зло». Проте такого погляду замало. Це підкреслює Катехізис Католицької Церкви, стверджуючи, що таїнство примирення є таїнством зцілення (пор. ККЦ 1421). На жаль, оздоровчий аспект цього таїнства часто забувається, ба навіть повністю ігнорується. В нас існує схильність підкреслювати насамперед відпущення гріхів, а забуваємо ми те, що ще папа Павло VI назвав «зціленням рани, завданої гріхом».

У світі, позначеному падінням і гріхом людини, «надзвичайно важливим проявом нашої особистісності є потреба покаяння, прощення та отримання прощення, яку ми відчуваємо».

Сповідник має пам’ятати, що каяник приносить Христові не список брудних гріхів, а себе самого; не тільки свої вчинки, а й глибшу зраненість себе як людини. Таїнство примирення має стати у житті пенітента нагодою для того, щоб зустріти й «пережити» Бога, Який зцілює його повністю, всю його особу.

Лише тоді питання про образи, завдані в конфесіоналі, про те, як їм запобігати і як їх лікувати, знайде належне йому місце. До образ у сповідальниці справа доходить тоді, коли втрачено правильну перспективу сприйняття цієї сакраментальної зустрічі, і сповідник або зловживає своїм становищем, яке випливає з влади здійснення таїнства, і таким способом контролює сумління каяника, або змушує пенітента виражати сокрушення, помилково оцінює рівень особистої свободи й відповідальності за скоєне, чи ж то під виглядом «допомоги душам» шукає задоволення власних потреб. Так само й каяник, коли сам є людиною, яка бореться з різноманітними проблемами, має сильну потребу залежності, плутає покуту з прагненням покарати себе або шукає, менш чи більш свідомо, сповіді як терапевтичного заходу, – наражається на образи у сповідальниці. Треба про все це пам’ятати, бо сповідь – не кушетка психоаналітика, це «послуга» зцілення зовсім інакшого характеру.

Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково сприймають гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер виправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і на його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам. Цього не може психотерапія. Справжнє зцілення полягає не в тому, що рана, яку ми в собі носимо, зникне – а разом із нею зникнуть і наші проблеми. Ним є досвід цілющої любові Бога, коли людина усвідомлює, що вона гідна любові (зцілення образу себе самого), що вона здатна любити і прощати (зцілення стосунків) або ж що вона може співвіднести якусь подію з минулого зі своїм теперішнім (зцілення пам’яті).

Це благодать; але це також і наша відповідальність одне за одного. Діяння Бога в людині проявляється у спільноті Церкви, яка – казав св.Йоан Золотоустий – є «духовним шпиталем». Церкві дано таїнства – «ліки, які лікують душу й тіло кожного віруючого. Свідоме їх використовування відкриває доступ до великої міці Бога, завдяки якій уже тут, по цей бік життя, ми можемо отримувати духовне зцілення і спасіння».

Jacek Prusak SJ, Życie Duchowe / Deon.pl

Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя

ЛЮБОВ

понеділок, 17 вересня 2012 р.