24.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Четвертої неділі Великого Посту

 

Мр. 9, 17-31

17 І відказав йому один з народу: Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли. 19 Він же у відповідь каже їм: О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене. 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: Скільки часу, як це йому сталося? - З дитинства, - відповів той. 22 І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним. 23 Ісус же каже йому: Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує. 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: Вірю, поможи моєму невірству! 25 Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього. 26 І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: Вмер він. 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? 29. Він відповів їм: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом. 30 Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.

Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галилейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31).  Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галилейського моря та повертаючись у Галилею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.

Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.

Ми ж , українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо  – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого емісійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.

Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?

А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.

У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».

Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.

Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустого сензаціоналізму, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.

Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в'язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).

Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!

Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!

Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).

Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?

Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело: Мандрівники Христа Царя

24.03.2012р. Б. / Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на П’ятницю четвертого тижня Великого посту

Прип 6,3-20.

Мудрі слова із книги Приповідок закликають та навчають людину добра, а крім усього ще й перестерігають від ледачого способу життя. Автор радить не дрімати в житті, не сплющувати очей, але вирватися із цього стану, який немилосердно знущається над людиною. Він вказує на спійману сарну або на птицю, що попалася у сильце, які намагаються за усяку ціну звільнитися із обставин, які тримають їх у полоні. Одного разу у фільмі про природу показали левицю, яка спіймала сарну, причому взяла її в зуби так, що не прокусила до крові, лише обережно тримала зубами, щоб молода сарна не втекла. Обережність хижака спонукала її чинити таким способом, щоб лев не почув запаху крові й не прийшов першим з’їсти впольовану тварину, розігнавши молодих левенят. Зуби левиці служили строгим ошийником, щоб стримувати сарну. І - мить, коли сарна почула послаблення, вирвалася із кровожерних зубів й втекла. Мудрець вказує на стремління у природі до волі, незалежності й життя, бо цього бажає людині, щоб лінивство не окутало її та не призвело до жалюгідного стану.

Він вказує на мурашку і пригадує, що у неї немає наглядачів, ані жодних вождів, лише вона сама робить собі заготівлю кормів, хоч би на невигідний зимовий період. З одного боку виглядає смішним, що розумну людину направляється до такої мізерної мурашки, від якої людині потрібно вчитися мудрого життя, ніби переймати якісь чесноти.? З іншого боку – справедливо, навіть, від комах можна навчитися способу дії та уміння передбачати, щоб забезпечити себе від голоду та холоду. Мудрець, посилаючи людину до мурашки, ніби вказує їй на святу Церкву, щоб від неї навчатися діл світла та чинення добра в житті (пор. св. Ів. Золот., Гл 6 Прип). Звичайно, що ця комашка дуже мала за своїми розмірами і зовсім не посідає жодного значення перед людиною, однак, своєю любов’ю до праці може служити добрим прикладом, щоб людині гідно влаштовувати своє життя, оминаючи лінощі. Можливо, така мурашка  і не доїдає літом, бо готує собі корм на зиму, тяжко працює, за те взимку вона забезпечена необхідним, бо ніде  було б їй знайти навіть, якогось зеренця. Відомо, що добро елементарно можна втратити, а згодом й злидні легко прийдуть, коли особа віддасться сонливості та дріманню; замість того, щоб діяти й вміло працювати, набуваючи для себе скарб у майбутньому. Мудрець говорить про розбещену та безбожну людину, яку з’їдають різного роду люті лиха, з якими вона дружить й уступає їм місце у своєму серці. Він вказує на горді очі та на не правдомовний язик, лихі задуми серця, кроваві руки й поспішні ноги до злої дороги, теж, на сіяння поміж братами чвар… Особа, що піддається зовнішньому та внутрішньому негативному впливові може дуже легко погубити себе, коли не буде опиратися цьому духовному та моральному злу. Зло стримиться  увійти в людину ніби вода у діряву каструлю, кинуту на воду. А діри гордині, зухвальства, обмов, кровавих ран тощо, необхідно позамощувати відповідним матеріалом, щоб оберегти від настирливих шкідливих для душі вод. Потрібно берегти себе від нечестивого життя та наперекір усякому злу зберігати Заповіді Господні й практикувати християнські чесноти. Жорстоке випробовування, у свою чергу, на людину без заперечення прийде: «Бо дні ті будуть таким лихом, якого не було від початку світу, що його створив Бог, аж по нині, і ніколи більш не буде» (Мр 13,19). Наш Спаситель показав нам спосіб, який ми повинні застосовувати в нашому житті, щоб покласти зло під ноги, а саме: постійно молитися, підносячи серця до Бога; бути простими й покірними, терпеливими й сором’язливими; лагідними й милосердними, чисті серцем й миротворцями… Словом, у його школі навчатися усього цього, щоб прийняти його любе ярмо та  нести разом з ним його легкий духовний тягар (пор. Мт 11,30).

+ Ігор
Архиєпископ і митрополит Львівський УГКЦ
Архикатедральний Собор Святого Юра,  23 березня 2012 р.Б.

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

16.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Третьої неділі Великого Посту

Мр. 8,34-9,1

Цьогонедільне Євангеліє не може нас не бентежити. Ісус ставить таки занадто кардинальні й радикальні вимоги для нашого вуха, вуха сучасної людини, щоб бути Його учнем. Зректися себе… нести щодня хрест… погубити душу… залишатися Йому завжди вірним… Просто жахіття якесь! Наш сучасний світ вчить нас безкомпромісно віддаватися насолодам. 

Насолоджуйся, насолоджуйся і тільки насолоджуйся – у насолодах є повне щастя! А тут такі слова!

Навіть до церкви люди йдуть, щоб послухати гарний хоровий спів чи гру вправного органіста, подивитися на розкіш богослужіння, вдихнути аромат ладану та щоб священик полоскотав їхні вуха вишуканими фразами, проповідями у стилі «травичка-квіточки-метелики-пташечки» і обов’язково бодай одним серцерозриваючим прикладом. «Як файно, як файно нинькай було в церкві!» А тут на тобі маєш – хрест, зречення! Ніякого тобі євангелія успіху і насолоди! Жах! Безпросвітній жах!

Хіба християнство не є відблиском раю? Хіба Ісус не обіцяв дати своїм учням мир (Ів. 14, 27)?

Так, це правда, Ісус своїм учням дав мир, мир, якого світ не може ані дати, ані забрати. Але мир цей не є чимось, що приходить ззовні. Цей мир є наслідком пов’язаності з Христом. Бо тільки Христос цей мир і може дати. Фактично вже у самому гебрейському слові «талмід», яке грецький текст Нового Завіту подає нам як «матетес», а яке ми перекладаємо на українську «учень», уже включає внутрішню пов’язаність з Вчителем. У часі Христа в греків і в ізраїльтян існував дуже подібний зв’язок між учителем і учнем, між філософом і матетесом, між равіном і талмідом.

Учень був не лише пасивним слухачем і глядачем. Він, подібно до середньовічного майстра, жив поряд з учителем, осягав мудрість через слухання, дискусію, практику. Бути учнем Христа – це перш за все жити з Ним, слухати Його, дозволити Йому вчити і самому навчатися. Але для цього потрібно зробити дуже важливий крок – навернутися.

Навернення – це і є самозречення. Адже потрібно відкинути свій дотеперішній спосіб думання, свій менталітет, свою дотеперішню поведінку і почати усе це узгоджувати з Божими законами. Бути учнем Христа – значить наслідувати Його, поводитись, так, як би Він поводився, думати, так, як Він думає. Хіба легко відкинути те, чого нас вчить світ, наше псевдохристиянське оточення, наше щоденне життя з не зовсім наверненими християнами! Хіба це легко, кожного дня переробляти себе, дозволяти Богу відрізати від себе дикі пагони, які не приносять плоду? Хіба це не болить? Хіба не триває в душі боротьба за прощення, неосудження, любов до ворогів? Хіба легко бути світлом для тих, хто тебе зневажає і відкидає? Хіба не це носіння хреста?!

Кожен, хто дійсно старається жити з Христом, знає про цей біль, про біль який проймає душу від власних упадків, про біль духовного зростання; про біль відкинення від нехристиянського середовища, біль насмішок, пересудів і пліток.

Так, духовний зріст, як і всяке дозрівання, всяке зростання, – болючий процес. Але – це єдиний шлях Христового учнівства, єдиний шлях, який дарує людині правдивий мир і свободу.

Чому диктатори завжди боялися і бояться християн? Саме тому, що правдивими Христовими учнями не можливо маніпулювати, їх не можливо застрашити, вони не є на продаж.

Вони не рятують себе, своє життя – вони живуть заради Євангелії і Христа у готовності за Нього померти.

Що порівняно з цим усі насолоди світу цього! Навіть якби ми жили тисячу років, мільйон, мільярд – усе це швидка мить порівняно з безконечною вічністю! Що вартує людині здобути усі насолоди, усю славу, усю владу цього світу, якщо, відкидаючи Христовий заклик до покаяння, вона наражається не небезпеку вічного відкинення, вічного промаху і неуспіху в пеклі?!

І що порівняно з усіма лихами цього світу любов Христова! «Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, – як же разом із Ним не подарує нам усього? Хто буде винуватити вибраних Божих? Бог – Той, що оправдує; хто ж той, що засудить? Христос Ісус, який умер, ба й воскрес, що по правиці Божій, – Він заступається за нас. Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: «За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець (призначених) на заріз . Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, Хто полюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8, 31–39).

Тільки в Христі воістину є наша перемога! Тільки у Ньому осягаємо повноту щастя і насолоди! Тільки в Його Імені маємо спасіння!

Візьмімо на себе тягар змін, тягар зростання у Бозі та Христі Ісусі! Візьмімо свій щоденний хрест йти за Христом, хрест щоденного відкидання усього того, що противиться Христу, і йдімо за Ним! Даймо свідчення за Нього і Його Царство! Почнімо це активно робити! Бо виплатиться! Вже тут на землі отримаємо мир, який понад усяке людське розуміння, а у майбутньому – спадок зі святими у Христовому Царстві!

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

13.03.2012р. Б. / «Час Великого посту - сприятливий, щоб переосмислювати своє життя»

"Час Великого посту - сприятливий, щоб переосмислювати своє життя"

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на 2-гу неділю Великого Посту

Євр 1,10-2,3; Мр 2,1-12.

Не можемо ніколи забувати про те, що усе написане у Святому Писанні, здійснено під натхненням Святого Духа. Очевидно, що деякі тексти дуже прості, але вони надзвичайно цінні, бо розповідають нам про далеку давнину та створення світу Богом, про давню історію людства, яке було тісно пов’язане із своїм Творцем. Господь не потребував творити світу, але його велика любов, що перебуває у Пресвятій Трійці наклонила до того, щоб покликати до життя ангелів у небі та людей на землі. Чи можливо, є ще якісь твори, покликані Господом до життя у надзвичайно широкій Вселеній, якоїне обіймають потужні телескопи? - Нам не відомо, бо Церква залишає це для вирішення науковцям. Хай вони досліджують та скажуть правду про те, що довідаються. Є різні версії про якихось інопланетян, що залітають на землю на різних тарілках, але поважні вчені про це зовсім не бажають стверджувати. Церква, натомість, не заперечує існування ще якогось життя у вселенських просторах, лише очікує на обґрунтоване наукове твердження, якого до цього часу ніхто поважно не вчинив.

 

Знаємо, що є другий світ, до якого ми з вами невмолимо спішимо. Бо кожен Новий рік, кожен наш ювілей дають сигнал про скорочення нашого життя на землі, про його все ближчий та ближчий кінець. Нам відомо про ангелів, які перебувають на служінні Всевишнього Бога та про нечистих духів, які терплять кару й спокушують людей до зла із-за великої заздрості, бо кволіші за злих духів люди осягають вічну нагороду в Господа, а ті – втратили її навіки. У читанні до євреїв знову пригадується про те, що Бог оснував землю та небеса, також, що вони загинуть, а Творець не зміниться ніколи. Знову, в посланні говориться про службових духів, ангелів, які мають завдання допомагати людям, щоб отримати спасіння. Отже, ми не самі, з нами ангели, наші хоронителі, які уболівають за наше достойне християнське життя. Звичайно, кожен ангел радіє з доброго життя християн і навпаки, сумує, коли особа віддаляється від гідного духовного життя. Коли  людина не слухає його й не відповідає на гідну пораду доброго ангела, а йде за волею Адама та Єви, вибираючи підступну та згубну намову диявола, тоді наражає себе на гірку небезпеку зневаги Бога та можливо, втрати вічного щасливого життя. Хто не приймає волі Бога, така особа живе за власною волею, прислуговуючи злому духові. Тому спостерігаємо дуже багато у світі різного розбрату й дивуємося, але це не стається спонтанно, бо воно діється внаслідок заперечення Господніх законів. Адам за непослух був вигнаний із раю, проти нього збунтувалася земля й природа, подібно стається і тепер, коли чуємо та бачимо дії цунамі, вулканів, землетрусів, штормових вітрів, смерчів, появляються різного роду невиліковні хвороби тощо. Між іншим, сьогодні якраз річниця, як цунамі у Японії забрав життя багатьом людям та зробив величезну руїну із усього побудованого, що обчислюється мільярдами доларів. А, коли ще заглянути в історію, тоді пригадаємо, що терористичний акт вчинений в США, теж стався одинадцятого числа, тільки у вересні 2001 року. Такі явища не стаються тому, що просто насувається одна частина землі на іншу чи просідає земля в морях та океанах й дає поштовхи; або від того, що дують шалені вітри від зустрічі різних перепадів температур в атмосфері; чи відбувається вулканічні викиди від неймовірних температур тощо. Цього, мабуть не було б, коли б люди святкували Боже ім’я, не гнівили Господа, покинули свою зухвалість, зверталися до нього за допомогою, як це робив праведний Авраам, який бажав врятувати два міста від сірчаного вогню. І Творець прислухався до слів святця й був готовий помилувати міста Содом та Гомору, але там не знайшлося праведних людей, які служили б Всевишньому Богу, тому й випав сірчаний дощ, щоб знищити беззаконня, а разом і усіх тих, хто був його причиною (пор. Бут 19,24-25). Люди віддалилися від Бога, не спішили йому служити, забули про нього, зневажали його, не зважали на припис Святого Писання, де говориться: «… хто до нього прибігає покараний не буде» (Пс 34,23). А ці до Бога не прибігали, подібно, як і Адам.

 

Автор послання до євреїв турбується й напоумляє, щоби «вважати дуже пильно», бо злий дух може звести, також, добру людину з гідної дороги. Переймаючись доброю долею людини, автор наголошує те, що закони Бога не тільки для проголошення, але найперше - для виконання. Він пригадує, що слова, які звіщали ангели були дуже зобов’язуючі для народу і про це читаємо в багатьох місцях Святого Писання. Тоді, що скажемо про слова й закони, які проголосив Господь та прищепив до нашого сумління, якого не можна позбутися і, яке буде свідком у вічності разом із ангелом на суді перед Богом про всю історію нашого життя?  Ангел Божий жалівся на ізраїльтян, яких вивів із дому неволі, що вони не послухали його голосу й укладали союз з мешканцями обіцяної землі та не понищили їхні жертовники. Промовив Господь, що не прожене через їхню неслухняність тих народів, що стали їхніми ворогами, а їхні боги, тобто ворогів, будуть сильцем для вибраного народу (пор. Суд 2,1-4). Неслухняність ангелу стала великою перешкодою допомоги Божої вибраному народові.

 

Достойні молільники, любі наші парафіяни та прихожани, нам потрібно прийняти й гідно виконувати волю Господню, незважаючи на тягарі, що утискають нас та невигоду, як ми часто думаємо. Господь посилає нам свого ангела, який дбає про нас й трудиться, щоб нам допомогти вистояти і тяжких труднощах життя. Бруно Ферреро у своїй легенді «Два ослики» пише про двох ослів, що прибули до Вифлиємської печери. Очевидно, вони тяжко працювали, а тут могли помолитися та просити помочі від Дитяти Ісус. Знову навантажені тягарем рушили в дорогу. Один із них скаржився іншому, що він просив Месію, щоб звільнив його від тяжкої праці, а так зовсім не сталося, - змушений продовжувати важкий труд. Другий повідомив, що він просив в Ісуса сили носити тягарі й енергійно рухався вперед (див. «Б. Ферреро «Життя – це все, що ми маємо», легенда: «Два ослики»). Тягарі необхідно нести з Божою допомогою, бо їх ніколи не уникнемо!

 

Час Великого посту - сприятливий, щоб переосмислювати своє життя й направляти його увесь час на добру християнську дорогу. Користаймо із часу, який нам пропонує Господь, щоб щиро покаявшись та примирившись із Богом ми удостоювалися звання почтивих борців за вічне щасливе життя. Вкінці помолімося молитвою ірмоса із Утрені цієї неділі: «Темні і скверні помисли охоплювали мене, коли я, блудний, далеко відійшов від тебе, Спасе; нині ж взиваю до тебе: згрішив я, згрішив, спаси мене, що усердно вдаюся до твого милосердя» (Утр. 2-ої нед. Вел. Посту, п.3). Милостивий Господи, будь нам спасінням й милосердям! Божа Мати, відкрий нам вуха, щоб слухати й виконувати Божі повеління!

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський
11 березня 2012 р.Б. Архикатедральний Собор Святого Юра


Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Мандрівники Христа Царя

12.03.2012р. Б. / «Гріх – глибока рана, яку кожен сам собі завдає; гріх робить нас розслабленими», - Глава УГКЦ

 

«У період Великого посту ми часто роздумуємо над природою гріха. Більшість із нас переконана, що гріх є порушенням того чи іншого закону, або ж вважає, що грішити - означає когось образити. Насправді ж, гріх є глибокою раною, яку кожен сам собі завдає; гріх робить нам розслабленими», - про це сказав Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ, під час проповіді в другу неділю Великого посту, 11 березня 2012 року, в Патріаршому соборі Воскресіння Христового.

 

На переконання Першоієрарха Церкви, людство зараз живе у світі «порожніх слів». «Ми не можемо зрозуміти, що означає слово у книгах Святого Письма. Однак, відповідно до біблійного розуміння, слово є силою. Адже коли людина когось благословляє, вона  вимовляє добре слово, яке будує, підносить. Коли ж людина лихословить, її слова мають руйнівну силу», - зазначив проповідник. Предстоятель УГКЦ стверджує, що  «Христос промовляє те слово, яким Бог сотворив небо і землю, але Він не є лише носієм Божого слова, Він сам є Словом Божим, яке будує і відроджує людину».

 

«Від нас, українців, залежить суспільне життя в державі. Якщо ми будуємо це життя на обмані, то сильної і могутньої держави у нас не буде. Отож будьмо подібні до тих чотирьох друзів розслабленого, якого ми згадуємо сьогодні, котрі принесли цього хворого до Ісуса. Принесімо сьогодні до Христа наш український народ і молімося за Україну, тоді цей Великий піст щось змінить у нашому житті і житті нашого суспільства», - закликав Блаженніший Святослав (Шевчук), Глава УГКЦ.

Департамент інформації УГКЦ

08.03.2012р. Б. / Папа: Мовчання є невід`ємною частиною молитви (відео)

Значенню мовчання у взаєминах з Богом присвятив своє повчання Бенедикт XVI, виголошене під час загальної аудієнції у середу, 7 березня. Він зазначив, що воно потрібне для того, щоб прийняти Боже Слово та поглибити наш зв’язок з Богом перед обличчям фізичних і духовних страждань. 

 

За словами Святішого Отця, Христовий хрест не тільки показує Ісусове мовчання, як Його останнє слово, звернене до Отця, але також і те, що Бог промовляє через тишу. Папа підкреслив, що внутрішня і зовнішня тиша є потрібними для того, щоб почути саме таке слово, а тому існує необхідність навчитися цінності мовчання, відкривати сенс зосередження та внутрішнього спокою. Це стосується не тільки особистої молитви, але також участі в літургії. «Тиша, – сказав Бенедикт XVI, – може розчистити внутрішній простір в глибині нас самих, щоб там міг оселитися Бог, щоб Його слово тривало в нас, щоб любов до Нього закоренилася в наших думках і серці та оживляла наше життя». 

Існує також трудний для сприйняття аспект «Божого мовчання», коли нам здається, що Господь не чує нас і нам не відповідає. Святіший Отець зазначив, що ця тиша не означає відсутності. Християнин добре знає, щоб Бог присутній та слухає, навіть в темряві болю, відкинення та самотності. Прикладом непорушної віри в таких умовах є старозавітній Йов.

Свідком та вчителем молитви для нас є Господь Ісус. «Для нас, часто заклопотаних успішністю та конкретними результатами, молитва Ісуса вказує на те, що ми потребуємо зупинитися, пережити хвилини близькості з Богом, «вириваючись» із щоденного гомону, щоб слухати, приступити «до коріння», яке підтримує та живить наше життя», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що вершиною Ісусової молитви була хвилина смерті, коли Він висловив остаточне «так» волі Отця, показуючи нам, що людська воля знаходить своє сповнення саме в повному поєднанні з Божою. 

«В молитві Ісуса, в Його воланні на хресті до Отця, включені «всі тривоги людства всіх часів, поневоленого гріхом та смертю, всі благання та заступництва історії спасіння... І ось Отець їх приймає, та, понад будь-яку надію, вислуховує їх, воскрешаючи Свого Сина»», – наголосив Святіший Отець, заохочуючи слухачів вчитися від Ісуса, яким повинно бути наше спілкування з Богом. 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:  КРЕДО 

03.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Першої неділі Великого Посту

43 Другого дня вирішив піти в Галилею; і знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною.» 44 А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. 45 Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету.» 46 Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися.» 47 Побачивши Ісус, що Натанаїл надходив до нього, сказав про нього: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства.» 48 Натанаїл же йому: «Звідкіль знаєш мене?» Сказав Ісус, промовивши до нього: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею.» 49 Відповів же йому Натанаїл: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів.» 50 Ісус відказав, мовивши до нього: «Тому, що я повідав тобі: Бачив я тебе під смоковницею, - то й віриш! Бачитимеш більше, ніж те.» 51 І сказав до нього: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого.»

 

Ів. 1,43-51

Євангеліє, яке нам Церква пропонує до слухання у Першу неділю Великого Посту, може сучасній людині видатись дещо незрозумілим і туманним. І насправді багато речей у ньому нам, сучасним мешканцям України, нічого конкретного не говорять. У ньому передані діалоги, які нам можуть видаватися дивними, неповними. Діалоги, у яких маємо самі лишень натяки і, здавалося б, жодної конкретної інформації.

Филип та Натанаїл балакають про якісь не дуже зрозумілі речі, якась неадекватна реакція у Натанаїла на слова Ісуса, а ще неадекватнішою виглядає Ісусова реакція на Натанаїлове віровизнання.

Мусимо взяти до уваги, що в часах Христа в ізраїльському народі закоренився звичай називати святі речі описовими іменами, щоб бува не порушити заповідь: «Не взивай на марно ім’я Господа Бога твого». Не лише Боже ім’я Ягве потрапило під таку заборону, але й слова на кшталт Бог, Елогім, Месія підлягали цьому. Тому у творах, які вийшли з єврейського середовища часів Христа і які були адресовані євреям, Месію часто називають: «Той, що приходить в ім’я Господнє», «Той, про кого говорили Мойсей і всі пророки», «Той, хто принесе мир Ізраїлю». Саме тому Филип і каже до Натанаїла: «Ми знайшли того, про кого говорили Мойсей та пророки». Тобто – «Ми знайшли Месію». Здавалось би, Натанаїл мав би з радістю скочити і побігти, але тут він виявляє велику обережність. Филип же ж сказав, що Месія – це Ісус з Назарету! В голові правовірного єврея таке не могло поміститися. Месіянська гарячка поміж ізраїльтянами Ісусового часу досягла апогею – усі чекали коли ж врешті Месія з’явиться. Тому практично кожен побожний єврей знав, що Месія прийде з Вифлеєму, як про це пророкував пророк Міхей (Міх. 5, 1–2), і аж ніяк не з Назарету, не з Галілеї. Що більше, євреї Ісусового часу були переконані, що з Галілеї не може прийти не те що Месія, а навіть і пророк (див. Ів. 7, 52). Якщо пророк не приходить з Галілеї, то де вже там Месія та ще й з якогось там Назарету!

Натанаїл виявляє далеко здоровіший скептицизм до сенсаційного повідомлення Филипа, аніж багато хто з наших сучасників у подібних ситуаціях. Скільки є зараз тих, хто зведений ложними пророками і шарлатанами лише через некритичне сприйняття різних пророцтв і чуд! Скільки є зараз тих, хто втратив родину, майно, а то й саме життя, некритично довірившись різним самозваним пророкам і вчителям!

 

Потрібно відзначити і Филипову реакцію на Натанаїлів скептицизм. Филип не витягує з кишені Тору чи Пророків, не старається через дискусію довести свою правоту, не погрожує Натанаїлові усіма карами Божими, не проклинає його. Він просто каже: «Прийди і подивись».

Саме так повинно виглядати сповіщення Євангелія. Без сектантського шалу пустопорожньої дискусії, без погроз Божим гнівом, образ і прокльонів. Без тицяня пальцем у біблійний текст. Просто – прийди і подивись! Завданням кожного християнина є сповіщення Благої Новини, євангелізація. Але правдиве сповіщення Євангелії різниться від сектантського нав’язування своїх переконань властиво отим – прийди і подивись. Той, хто дійсно зустрів Месію – Ісуса з Назарету, ніколи не буде вам нав’язувати, ніколи не буде вас примушувати – він просто пропонує: прийди і подивись. Филип не починає свою благовість з поливання інших брудом, не показує пальцем на лицемірність фарисеїв, національне запроданство садукеїв, зарозумілу гордість книжників. Він показує Натанаїлу на Христа. «Прийди і подивись!» Филип не маніпулює свобідною волею Натанаїла – він залишає йому власний вибір – «Прийди і подивись!». Властиво по цьому можна розрізнити правдивого благовісника від сектанта: він не маніпулює, не нав’язує, не тягне людину за вуха до Царства Божого – він ненав’язливо пропонує. Він не торгаш, який за всяку ціну прагне продати свій товар – він гарольд, благовісник великого Царя. І прикладом властиво такого автентичного благовісництва у цьому євангельському тексті виступає Филип.

Повернемося до Натанаїлового скептицизму.

Коли Натанаїл приходить до Христа то не чує від нього картання на зразок: «Маловірний грішнику, чому ти відразу не повірив у моє месіанство і Божественність!», чого очевидно ми би могли очікувати. Ні, Ісус називає його правдивим ізраїльтянином, у якому нема лукавства. О-ва! Яке розчарування для сучасних прапорщиків від Євангелія! Нема тут Христового гніву, нема Божих громів і блискавок! А є щось цілком протилежне – похвала. Залишкам поганського менталітету у нас так і хочеться вигукнути: «Ісусе, що Ти робиш! Та ж це – безвірок, який не лише не прийняв Тебе, як свого Пана і Бога, а ще й насміхався з твого Назарету! Ти мусиш його спопелити громами, відкрити землю під його ногами, перетворити його на жабу, а не ставити, як приклад. Ти мусиш оборонити Свою Божу велич!»

Властиво саме ті, що боронили Божу велич і авторитет і розп‘яли пізніше Христа. Адже фарисейсько-садукейська антихристова коаліція і була створена з метою оборонити Бога, Храм і народ від небезпечного галілеянина Ісуса з Назарету. Так само і ми мусимо пильнувати, щоб не опинитися на боці Христових ворогів, бажаючи у своїй ревності оборонити Божу велич.

Чому Ісус так дивно повівся у ситуації з Натанаїлом, чому логіка Його поведінки така дивна?

Спробуймо відповідь пошукати у Натанаїловій поведінці. Як ми вже бачили, Натанаїл не приймає некритично Филипове повідомлення, він пробує це повідомлення зіставити з власною вірою, з тим, що він знає про прихід Месії. Але на відміну від фарисеїв, книжників та садукеїв він не стає в позу оборони. Він залишає Богу можливість діяти поза рамками своїх уявлень і переконань. Він хоче перевірити Филипове повідомлення. Він приходить, щоб побачити. У ньому направду нема фарисейських викрутасів самооправдання, ані садукейської самозакоханої надутості. Він залишається покірним перед Богом, залишається готовим побачити Божу дію у власному житті. Він не лукавить, він щиро хоче довідатися правду. Саме тому він удостоївся похвали від самого Христа.

Саме тому Ісус ставить його і нам за взірець. Бо саме Натанаїл поводиться так, як це рекомендує нам Бог устами св. Апостола Павла: «Духа не гасіте, пророцтва не легковажте, усе перевіряйте» (1 Сол. 5, 19–21). Натанаїл дає нам досконалий приклад нелегковажного відношення до власних релігійних переконань.

Виглядає на те, що саме у такому контексті й зрозумів Натанаїл Христову похвалу. Тому й здивувався: «Звідки ти мене знаєш!».

Ісусова відповідь Ставить нас у тупик. «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоківницею». Ну і що, ну бачив хтось когось під смоківницею, що тут такого? Який же це доказ? Для нас, жителів помірних широт і неєвреїв, – ніякий.

Перш за все погляньмо на дерево, під яким Христос бачив Натанаїла. Це – смоківниця. Може комусь вона відоміша як інжир чи фіґа. У наших широтах вона повільно росте і має порівняно невелике листя. Та на берегах Середземного моря, на своїй батьківщині, це – крислате дерево з величезним листям, яке дає глибокий затінок і прохолоду у спекотні дні. Хто бував у тих краях, то добре знає, що приблизно від двох до чотирьох годин пополудню там панує страшенна спека і все живе, окрім німецьких туристів, ховається у затінок. Отож, очевидно Натанаїл міг спочивати у глибокому затінку під смоківницею, ховаючись від палючого сонця і сторонніх очей. Що він там робив, можемо лишень здогадуватися?

Можливо, натхнений старозавітніми пророцтвами про мир, який принесе Месія, щиро молився про Його прихід? Цілком можливо. Бо саме картина спокійного життя ізраїльтян: «Юда й Ізраїль жили собі безпечно, кожен під виноградиною своєю і під смоквою своєю, від Дану аж до Версавії, поки було віку Соломонового» (1 Цар 5,5), стала в часах Христових для ізраїльтян символом месіанських часів.

Як би там не було, а саме у часі полуденного спокою Бог відвідав Натанаїла. І він це добре знав і тому здивувався, що й Ісус про це знає. Знає його потаємні мрії про вічний мир для Ізраїлю, який принесе Месія. Натанаїла тут бачимо, як правдивого нелукавого ізраїльтянина, який з тугою очікував приходу Царства Божого. І тому він заслуговує на похвалу. Саме тому він з радістю впізнає в Ісусі з Назарету обіцяного Месію: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Цього не змогли би зробити фарисеї чи садукеї. Адже одні й другі очікували Месію – політичного діяча, а не Спасителя світу. І одні й другі зі страхом від майбутніх катастроф очікували встановлення Царства Божого на землі.

Наскільки сучасні християни у своїй фантазії наблизилися до такого стану! Нас постійно бомбардують з різними дикими пророцтвами про ІІІ світову війну, чіпи антихриста, апокаліптичні катастрофи… І багато осіб це приймають, жахаючи самих себе і намагаючись настрахати інших довкола себе. І не очікують ці нажахані люди з радістю приходу Христового, а повні страху дослухаються, чи не стукає вже у двері нашого життя антихрист. Як це далеко від правдивого християнства!

Адже і Дух і Церква кличуть «Прийди!» (Откр. 22,17). Саме про таке радісне очікування перших християн свідчить нам св. Апостол Павло: «Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим 4,8). Саме радісне, сповнене любові очікування приходу Христа є правдиво християнським, а не панічний сектантський жах перед страхіттям антихристового терору. З радістю маємо очікувати повернення нашого правдивого Царя, а не зі страхом і відчаєм!

А це може лише той, хто подібно до Натанїла усім своїм серцем визнає: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Лише якщо дійсно живемо своє туземне життя у спільності з Христом, можемо тоді, як і Натанаїл, з радістю очікувати встановлення Царства Божого, прихід Ісуса у славі.

Саме цього Другого приходу Христа стосуються Ісусові слова: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Адже сам Христос сказав, що вдруге прийде у славі Отця з ангелами своїми (див. Мат. 16, 27). Так, Ісусові слова є прямим натяком на сон патріарха Якова (Бут. 28, 10–19). Цей сон не є нічим іншим, як Богоявлінням у славі, як потвердженням Божих обітниць вибраному народу Божому. Сам Бог підтверджує свою вірність і опіку: «Оце я з тобою, і берегтиму тебе скрізь, куди підеш, і поверну тебе назад у цю землю, бо не покину тебе, поки не виконаю того, що я тобі обіцяв». (Бут. 28,15), а в Христі Ісусі й ми сталися спадкоємцями цієї обітниці. Наша правдива Земля Обітована не Ізраїль, не якесь туземне царство, а Небо (див. Фил. 3,20). Через гріх людина втратила небо, але через Христову Жертву двері Неба знову стали відкритими для всіх, хто прийняв Христа. Тут, на землі, як каже одна стара молитва, ми «прогнані сини Єви, тужимо і плачемо у цій долині сліз», але звертаючи свій погляд у Небо, сповнюємося надії на спасіння і вічне життя з Богом і усіма спасенними у Небі. Християнин покликаний подібно до Христа пройти землею, чинячи добро. Але цей перехід не є безцільним скитанням пустелями і нетрями, а шляхом паломництва, шляхом підготовки до Неба. І Христос урочисто Натанаїлу і кожному християнину обіцяє провід і допомогу на цьому нелегкому паломницькому шляху.

Великий Піст є не лише часом покути, але перш за все часом милості, часом переоцінки своїх життєвих приорітетів, часом роздумів і застанов над власним життєвим шляхом. І часом – корекції нашого життєвого шляху. І це Євангеліє закликає нас відкоригувати свої життєві цілі, узгодити їх з Божими обітницями і призначенням людини. Задуматись над своєю вірою і своїм щоденним життям.

Батьківщина наша – Небо, туди мають стреміти усі наші помисли, туди має бути спрямоване наше серце. Але якщо це дійсно так, тоді це мусить знайти своє відображення і в нашому щоденному житті. Ніщо так не потягає людину, як приклад, і ніщо так не може притягнути інших до Христа, як наше щоденне життя з Ним. А Великий Піст є властиво тим часом, коли маємо собі дати відповідь на питання: чи дійсно я живу з Христом і Його Церквою, чи може моє життя тече руслом світського життя так, неначе Бога і не існує.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

28.02.2012р. Б. / Правила посту в Українській Греко-Католицькій Церкві

 

Піст в практиці Церкви існує від самих початків. Але з бігом часу кожна із конфесій встановила свою практику посту. Слід однак пам’ятати, що основна мета посту – духовна, тобто, насамперед, потрібно постити від гріха, злих схильностей. У дні посту необхідно стримуватись від лихих діл, думок, слів; зберігати погідність духу, внутрішній мир та радість. Стримування від гріха набагато важливіше ніж стримування від їжі, хоча це також необхідне та допомагає поборювати гріх, вправлятись у духовному зрості, духовному житті. Нам же потрібно пам’ятати та виконувати і одне і друге.

 

Оскільки протягом двох останніх десятиліть Синод Єпископів УГКЦ не розглядав питання правил посту в докладний спосіб, а лише обмежився підтвердженням попередніх правил, які мають загальний характер (1), то на сьогоднішній день ці правила залишаються знову ж таки складні для однозначного визначення. Передовсім у питаннях, як повинен вірний постити в „середині” окремих періодів постів (декілька тижневих). Ієрархія УГКЦ у 1966 р., приймаючи, а патріарх Йосиф проголошуючи постанови про піст, внесла певні корективи у посну традицію нашої Церкви. На початку свого Послання та проголошення цих постанов, тодішній глава УГКЦ подає точну практику постів у нашій традиції. Згодом подає зміни, які вносяться у неї. З огляду на це, не слід вважати, що попередні практики повністю скасовані, та введені нові. Ці нові (з 1966 р.) постанови слід віднести до попередніх, змінюючи в них те, що змінила ієрархія УГКЦ. Зокрема, якщо йдеться про довготривалі пости, то зміни стосувались лише перших днів та першого і останнього тижнів. Усе інше, в цих періодах, слід залишити так як було (із певними модифікаціями стосовно молитов за споживання м’ясних страв). На це вказує і той факт, що патріарх Йосиф на початку свого документу чітко вказує та описує докладну практику посту в попередніх століттях та роках. Зокрема спірним та неоднозначним залишається питання першого і останнього тижнів Великого Посту. В постановах 1966 р. чітко вказана зміна: (тільки) перший і останній день без молочних та м’ясних продуктів. Натомість попередня, давня практика наказувала утриматись від згаданих продуктів увесь перший та останній тиждень. Однак йдучи в чітко зазначеному і рішучому напрямку змін, які відзначила та ввела ієрархія УГКЦ в 1966 р., слід прийняти практику записану у постановах 1966 р., тобто в першому та останньому тижні Великого Посту лише перший день посту та Страсна П’ятниця – суворий піст.

 

Тому, якщо співставити рішення та постанови греко-католицької ієрархії впродовж останніх декількох століть та пристосувати їх до останніх правил 1966 р. (2), то актуально зобов’язуюча практика посту в УГКЦ виглядатиме наступним чином:

 

Усі п’ятниці року зобов’язує піст від продуктів та страв із м’ясом (окрім загальниць).

 

Пилипівка (з 28 листопада по 6 січня): стримуватись від вживання продуктів та страв із м’ясом (тільки). А саме: у перший і останній день, а також у всі понеділки, середи і п’ятниці цього посту. В інші дні дозволено вживати усі види продуктів та страв. Винятком є Новий рік (31 грудня – 1 січня), коли, згідно із Розпорядженням Єпископів УГКЦ (3), дозволяється вживати усі види продуктів і страв та взагалі не зобов’язують правила посного дня (танці, святкування, тощо). В надвечір’я Різдва зобов’язує порядок посту, як і у надвечір’я Богоявління.

 

Надвечір’я Богоявління (18 січня): стримуватись від вживання тільки продуктів та страв із м’ясом. Проте слід зменшити кількість вживання їжі, тобто протягом дня їсти менше, ніж зазвичай. У підтвердженнях приписів стосовно посту глава УГКЦ І. Любачівський дав наступне пояснення цього: „…вдовольнятися дворазовою їжею до ситості, з додатковими скромними покріпленнями…” (4). Хоча постанова з 1966 р. дозволяла на одноразову їжу до ситості. Однак, оскільки Синод Єпископів УГКЦ в 2008 р. вказав на підтвердження постанов 1966 р., тому слід практикувати так, як подано у цій (1966 р.) постанові.

 

Великий Піст (кожного року в інший період, потрібно дивитись церковний календар): в перший день посту і у Страсну П’ятницю – суворий піст, тобто слід стримуватись від вживання продуктів і страв, які містять м’ясо, мають молочну основу, а також яєць. У інші тижні посту в понеділки, середи та п’ятниці (5) слід стриматись від продуктів і страв, що містять м’ясо; подібно, як і у страсну суботу. В інші дні (вівторок, четвер, суботу, неділю) дозволено усі види продуктів та страв. Заохочується (не має чіткого зобов’язання) (6), щоб у перший і останній тижні посту взагалі (у всі дні, окрім неділі) утримуватись від продуктів та страв, які містять м’ясо, а у середу та п’ятницю – також страв з молокопродуктів.

 

Петрівка (кожного року в інший період, потрібно дивитись церковний календар): стримуватись від вживання тільки продуктів та страв із м’ясом, а саме у перший і останній день, а також у всі понеділки, середи і п’ятниці посту. В інші дні дозволено вживати усі види продуктів та страв.

 

Успенський (кожного року в інший період, потрібно дивитись церковний календар): стримуватись від вживання тільки продуктів та страв із м’ясом. А саме: у перший і останній день, а також у всі понеділки, середи і п’ятниці посту, в інші дні дозволено вживати усі види продуктів та страв. Винятком є лише День Незалежності (24 серпня), коли, згідно із Розпорядженням Єпископів УГКЦ (7), дозволяється вживати усі види продуктів та страв і взагалі не зобов’язують правила посного дня (танці, святкування, тощо)

 

Усікновення голови св. Івана Хрестителя (11 вересня): стримуватись від вживання тільки продуктів та страв із м’ясом. Проте зменшити кількість вживання їжі, тобто протягом дня їсти менше, ніж зазвичай (8).

 

Воздвиження Хреста Господнього (27 вересня): стримуватись від вживання тільки продуктів та страв із м’ясом. Проте зменшити кількість вживання їжі, тобто протягом дня їсти менше, ніж зазвичай (9).

 

Постити зобов’язані вірні греко-католицької Церкви віком від 14 років і до дня 60-річчя. В посні дні зобов’язує також утримання від участі в гучних забавах, танцях та подібних заходах. Звільняються від будь-якого посту особи: хворі; тим, кому потрібне повноцінне харчування; особи після операції; матері в часі вагітності, родів та аж до закінчення годування грудьми; подорожуючі; ті, що важко працюють; харчуються в громадських їдальнях чи в гостях і не мають змогу вибору їжі; учні та студенти в період підготовки та здачі екзаменів чи сесії (коли організм потребує повноцінного харчування).

 

Немає обов’язку постити (загальниця), якщо у посний день випаде свято, що вшановує Господа чи Богородицю (але не святого). В окремих випадках звільняти від обов’язку постити може місцевий ієрарх (єпархіальний єпископ, протосинкел, синкел), парох, або сповідник, на підставі поданої прохачем причини.

 

Подана тут практика встановлена Єпископами УГКЦ тільки як мінімум, який зобов’язує вірних. Заохочується до практики давніх способів посту, суворіших ніж ці. Хоча при доборі особливо суворого постування необхідно порадитись із священиком, щоб підійти до цього питання розумно та без шкоди для фізичного і духовного здоров’я.

 

Не порушує посту приготування їжі на основі смальцю, тваринного жиру в цілому. Скажімо коли готуємо їжу: смажимо, заправляємо, додаємо. Також не порушує посту споживання їжі, яка готувалась з додаванням м’яса: коли в борщі чи супі (іншій страві) знаходиться м’ясо (при умові споживання лише самої страви, без м’яса, що у ній).

 

Що стосується слухання музики чи розважальних програм, то слід із виваженням ставитись до цього виду речей. Загально беручи заборону справляння та участі у гучних забавах (танцях) містить у собі і заборону гучного слухання музики, тощо. Звідси слідує, що заборонено лише гучно її слухати, тому можна слухати її у навушниках, потиху в кімнаті (не гучно). Проте слід зважати, щоб музика не звучала постійно, оскільки у Піст слід обмежити себе і у цій приємності. Також потрібно пам’ятати, що музика в цьому випадку (та й взагалі в цілому) повинна нести гармонію, позитив, бути будучою, корисною.

 

Ця публікація не має офіційного характеру, не може сприйматись, як документ, тощо. Становить виключно опрацювання офіційних документів УГКЦ та висвітлює позицію розуміння постанов про піст автором публікації. В своїй основі подані правила повністю відповідають актуально зобов’язуючим постановам ієрархії УГКЦ. Застереження, як вже було зазначено, можуть лише викликати правила подані для першого та останнього тижнів Великого Посту.

Джерела: ugcc-bg.org.ua

Мандрівники Христа Царя

26.02.2012р. Б. / Початок Великого посту - 27 лютого 2012 року

 

Коротка історія

Уже апостоли й перша християнська громада почали заміняти день жидівської Пасхи днем поминання Христових мук і смерті. Роковини Христової смерті були для них дуже сумним днем. Тож, щоб його належно відсвяткувати, вони зберігали піст у цей день. І так первісна християнська Пасха почала існувати у вигляді посту. Це була хресна Пасха. За свідченням святого Іринея (к. 125 — к. 203), про яке говорить історик Церкви Євсевій (к. 260 — к. 340), перший зародок нинішнього 40-денного посту в той час обмежу­вався одним-двома днями посту, який не вважався передпасхальним, а таки самою Пасхою.

 

У ІІІ столітті передпасхальний піст у деяких Церквах триває цілий тиждень. Це той час, який сьогодні звемо Страсним тижнем. При кінці ІІІ століття Великий піст уже сягає 40 днів. Від IV віку маємо перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст. Перше свідчення дає нам Нікейський Собор, котрий каже, щоб помісні собори відбувалися "один перед Чотиридесятницею , щоб після усунення всякого неладу чистий дар приносився Богові, а другий під осінній час" (Правило 5).

 

Хоч говоримо про 40-денний піст, але у Східній Церкві він триває тільки 36 з половиною днів. Сім тижнів посту без субот і неділь — це 35 днів. До цього числа треба ще додати Велику суботу і половину ночі перед празником Пасхи, що також уважається посним, і тоді наша 40-ця матиме 36 і пів дня, що становить одну десяту цілого року.

 

Латинська Церква має 6-тижневий піст, бо вона й суботу зачисляє до посних днів, тобто у практиці й на Заході 40-ця мала тільки 36 днів. Та щоб мати повних 40 днів посту, латинська Церква в VII сторіччі додала ще чотири дні на початку посту. Тому Захід починає тепер свій піст у т. зв. "Попільну середу", тобто в середу нашого першого тижня посту.

 

Число 40, як числа 3, 7 і 9, з давніх-давен мало символічне значення. Тому воно ввійшло і до передпасхального посту радше в символічному, аніж буквальному значенні. У Старому Завіті читаємо про 40 днів потопу (Бут. 7, 4), про 40-літню мандрівку Ізраїля пустинею (Чис. 14, 33), про 40-денний піст Мойсея, поки він дістав від Бога таблиці закону (Вих. 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив (1 Цар. 19, 8). У Новому Завіті святе Євангеліє говорить, що 40-го дня Йосиф і Марія принесли Дитятко-Ісуса до святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустині (Мт. 4, 2), про 40-денне перебування Його на землі після свого воскресення (Ді. 1, 2).

 

Хоч наші часи принесли багато змін щодо церковних законів, традиції й дисципліни, і хоч після Другого Ватиканського Собору прийшло значне злагіднення всіх постів взагалі включно з Великим постом, все-таки й сьогодні час Чотиридесятниці має своє велике значення для нашого духовного життя. Може сьогодні через різні причини ми не можемо так строго постити, як постили колись наші предки, але й сьогодні над нами тяжить обов'язок духовного посту, боротьби з нашими гріхами і злими нахилами, обов'язок молитви, практики чеснот та добрих діл. І якраз ця наша духовна обнова є властивою і найважливішою метою святого Великого посту.

 

 

Проповідь

Святе Письмо про Покаяння.

1.Покаяння - Тайна.

Вступний текст.

«Кому відпустите гріхи — відпустяться, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20,.23).

Христос дав усяку владу Петрові й Апостолам та їх наслідникам: «Тож і я тобі заявляю, що ти - Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую Церкву і що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на Небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на Небі» (Мт. 16.18-19).

Христос дає владу, котру раніше обіцяв: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас. Це промовивши, дихнув на них і каже їм: Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпустяться їм, кому ж затримаєте - затримаються» (Ів. 20.21-23).

Христос прощав гріхи та проповідував прощення гріхів: «от принесено до нього розслабленого, що лежав на ношах. Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються» (Мт. 9.2).

Апостоли розуміли, що треба виявити й отримати прощення за поважні наші гріхи: «Щоб, коли я знову прийду, мій Бог задля вас не принизив мене, і щоб я не оплакував тих багатьох, які раніше згрішили й не покаялись у нечистоті, розпусті та в безсоромності, яких були допустилися» (II Кор. 12, 21).

 

Важливість покаяння.

«Якщо не покаєтеся, усі загинете так само» (Лк. 13, 3).

«Покайтеся, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4, 17).

«Бо коли живете за тілом, то помрете. Як же ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8, 13).

«Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті» (Ді. З, 19).

«Злоба грішника його ж убиває, і ті, що ненавидять праведника, зазнають кари» (Пс. 14, 22).
«Тому і ви будьте готові, бо Син Чоловічий прийде тієї години, що про неї ви й не думаєте» (Мт. 24, 44).

 

Як часто треба прощати.

«Тут підійшов Петро й каже до нього: Господи! Коли мій брат згрішить проти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати? — Ісус промовив до нього: Не кажу тобі: До сімох разів, але — до сімдесяти разів по сім» (Мт 18.21-22).

 

Висновок.

«Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу» (Як. 5, 16)

 

2.Покаяння - чеснота

 

Вступний текст.

«Як не покаєтеся, усі загинете так само» (Лк. 13, 3).

И перш усього проповідує Христос: «3 того часу Ісус почав проповідувати і говорити: Покайтеся, бо Небесне Царство близько» (Мт. 4.17).

Умертвіння: «Бо коли живете за тілом, то помрете. Як же ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8.13).

Покута спричинить радість у Небі: «Отже, кажу вам, що на небі буде більше радості над одним грішником, що кається, ніж над дев'ятдесят дев'ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15.7).

Покута змиває гріх: «Петро ж до них: Покайтесь, - каже, - і нехай кожний з вас охреститься в ім'я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа» (Ді. 2.38). «Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті» (Ді. 3.19).

Ісус Христос покутував «Він постив сорок день і сорок ночей і нарешті зголоднів» (Мт. 4.2).
Святий Павло також покутував «А умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним» (І Кор. 9.27).

(Використано книгу: «Слова Святого Письма під озвагу всім і для проповідника», в-во о.о.Василіян, Торонто (Канада), 1968, с.с. 75-77).

 

Святі Отці Церкви про покаяння.

 

Преподобний Єфрем Сирійський: «Оскарження себе самого»: «Не хочу підкорятися, але люблю, щоби мені підкорялися. Не хочу, щоб мене ображали, та ображаю інших. Не люблю, коли мене звинувачують, але часто звинувачую інших. Не хочу слухати критики, проте люблю критикувати. Не хочу прощати, але шукаю прощення. Не прагну розуміти інших, однак домагаюся, щоби мене розуміли. Не хочу виконувати наказів, та люблю їх давати. Мудрий я на те, щоби давати поради, але не на те, щоб їх виконувати. Вказую, що треба робити, а роблю те, що не треба».

Преподобний Іван Касіян: «Досконале покаяння полягає в тому, щоб більше не чинити тих гріхів, у яких розкаюємося і в яких винуватить нас сумління. Свідченням же спокути за них з нашого боку, а з їхнього - нам прощення слугує вигнання з нашого серця навіть самого потягу до гріха».

Преподобний Ісаак Сирійський: «Покаяння - це друга благодать, яка народжується з віри і страху. А страх - це батьківський жезл, що керує нами, допоки не досягнемо духовного раю благ, - от тоді він і відходить від нас.

Сморідне море між нами і мисленним раєм зможемо подолати лише на човні покаяння, де є веслярі страху. Але якщо вони не кермують човном, на якому через море цього світу ми переходимо до Господа, то в цьому сморідному морі ми й потонемо.

Покаяння - це корабель, його стерновий - страх, а любов - Божественна пристань. Страх запроваджує нас до корабля покаяння, перевозить через сморідне море життя і кермує нами до Божественної пристані, якою є любов. До цієї пристані приходять усі - струджені й обтяжені - через покаяння. І коли ми осягнули любов, то осягнули й Господа, тоді й шлях наш подоланий».

Преподобний Максим Ісповідник. Брат запитав: «Чому, отче, немає в мене скрухи?» Старець відповів: «Бо не маємо ми з тобою перед нашими очима Божого страху, бо стали ми сховищем усілякого зла і нехтуємо страшні погрози Господа як беззмістовні марева. Плід покаяння - це безпристрасність душі, а безпристрасність є стиранням гріха. Коли ж і надалі пристрасті то дошкуляють нам, то полишають нас, знай - цілковитої безпристрасності ми ще не здобули».

Преподобний Антоній Великий: «Удень і вночі болій за свої гріхи.

Не роздумуй у своєму умі над колишніми своїми гріхами, аби не відновилися вони знову. Будь певен, що їх прощено тобі тоді, коли ти віддався Господеві й покаянню, та не май жодного сумніву в цьому. Про втіхи і приємності, якими ти був поглинутий у часи свого недбальства, не згадуй і мови про них не заводь, кажучи: це вчинив чи то порушив, - бо це може стати причиною твого падіння. Про пристрасті, яким ти служив у світі, і зовсім не згадуй, аби не постали їхні давні пожадання і це не послужило б для тебе спокусою.

Блаженний авва Зосима. В устремліннях волі - уся сила. Палка воля враз здатна принести Господеві більше Йому благовгодного, ніж тривалі труди, звершені без неї. Млява і лінива воля є бездіяльною.

Навіть, якщо хтось і проживе Матусаїлові роки, але не пройде прямою дорогою, якою йшли всі святі, - а я говорю про дорогу безчестя і несправедливих дорікань та мужнього їх перенесення, - той не осягне ні великого, ні малого і не здобуде скарбу, який захоронений у заповідях, а лише надаремно розтратить свої літа».

Ілля і Екдик: «Ті, що не схильні до покаяння, частіше грішать. Тим же, які грішать не зі схильности, покаяння доступніше, проте потреба в ньому виникає не так часто».

Преподобний Іван Ліствичник: «До того, як упадемо в гріх, біси малюють нам Господа чоловіколюбним, а після падіння - неприступно строгим».

Святий Григорій Синайський: «Зазнати докорів сумління тут чи в майбутньому судилося не всім, а лише тим, хто ухилився від віри й любові. Сумління, тримаючи напоготові меч ревносте і викривання, мучить не жаліючи. Того, хто противиться гріхові й плоті, воно потішає, а того, хто їм потурає, переслідують торту¬ри сумління, допоки не розкається. А якщо ж не покається, муки переходять з ним в інше життя, де триватимуть вічно».

(«Християнське життя за Добротолюбієм», Свічадо, 2008 рік)

о. Володимир Фарат



Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
"Сівач", лютий 2012 Ч. 3 (149) рік 14
Збірник проповідей "Сівач".


Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

22.02.2012р. Б. / Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

Послання Папи Бенедикта XVI на Великий Піст 2012

«Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24).

Браття і сестри!

Великий піст дає нам ще одну нагоду замислитися над серцем християнського життя – любов'ю. Адже це справді сприятливий час, щоб через Слово Боже і святі тайни ми відновили свій шлях віри, як особистий, так і спільнотний. Це шлях позначений молитвою, діленням, тишею і постом, час очікування пасхальної радості.

 

Цього року хочу запропонувати декілька думок у світлі короткого біблійного тексту, взятого з Послання до євреїв: «Зважаймо один на одного, заохочуючи до любові й до діл добрих» (Євр. 10, 24). Це речення з уривку, у якому автор закликає надіятися на Ісуса Христа як первосвященика, який здобув для нас прощення та доступ до Бога. Плодом прийняття Христа є життя, основане за трьома богословськими чеснотами, що означає прийти до Господа «із щирим серцем у повноті віри» (Євр. 10, 22), непохитно тримати «визнання нашої надії» (Євр. 10, 23), стараючись разом із братами постійно «поступати з любов'ю і робити добрі діла» (Євр. 10, 24). Також для того, щоб підтримувати цю євангельську поведінку, важливо брати участь у літургійних та молитовних зустрічах спільноти, зважаючи на есхатологічну ціль – повне сопричастя у Бозі (Євр. 10, 25). Акцентую увагу на 24 стиху, який у кількох словах пропонує цінне і завжди актуальне повчання про три аспекти християнського життя: увагу до ближнього, взаємність і особисту святість.

 

1. «Проявімо увагу»: відповідальність щодо ближнього.

Першим елементом є запрошення звернути увагу: тут вжито грецьке слово катаноейн, яке означає добре спостерігати, бути уважним, дивитися з усвідомленням, зауважувати якусь дійсність. Ми читаємо про це в Євангелії, коли Ісус запрошує учнів «спостерігати» за птахами у небі, які хоч і не працюють важко, однак є об'єктом турботливого Божого Провидіння (пор. Лк. 12, 24), і «усвідомити» колоду в своєму оці перед тим, як дивитися на скалку в оці брата» (пор. Лк 6, 41). Чуємо про це також у іншому уривку того ж Послання до євреїв, де є запрошення «звернути увагу на Ісуса» (3, 1), апостола і верховного священика нашої віри. Отже, слово, яке відкриває наше звернення, запрошує затримати погляд на іншому, а передусім на Ісусові, і бути уважними одні до одних, не бути чужими, байдужими до долі братів.

 

Натомість часто стикаємося з протилежним почуттям – байдужістю, яка народжується з егоїзму, прикритого маскою пошани до «приватної сфери». Сьогодні також сильно звучить голос Господа, який кличе кожного з нас дбати про іншого. Сьогодні також Бог кличе нас бути «сторожами» наших братів (пор. Бут. 4, 9), встановлювати стосунки, характерними для яких є взаємна турбота, увага до добра іншого та до всього його добра.. Велика заповідь любові до ближнього вимагає і спонукує до усвідомлення відповідальності щодо тих, які, як і я, є створіннями та дітьми Божими: бути братами в людському вимірі, і в багатьох випадках також і вірі, – що мусить спонукати нас до того, щоб бачити в іншому правдивого іншого мене, якого безмежно любить Бог. Якщо ми розвиваємо цей погляд братерства, з нашого серця природно буде випливати солідарність, справедливість, а також співчуття. Слуга Божий папа Павло VI стверджував, що світ страждає сьогодні передусім від відсутності братерства: «Світ хворий. Його біль не так у розтраті ресурсів чи в захопленні цих ресурсів кимсь, як у браку братерства між людьми і народами» (Енц. Populorum progressio, 26 березня 1967, №66).

 

Бути уважним до іншого означає бажати добра йому чи їй у всіх аспектах – фізичних, моральних і духовних. Здається, що сучасна культура втратила відчуття добра і зла, тому потрібно акцентовано підтвердити, що добро існує і виграє, тому що Бог є «добрий і робить добро» (Пс. 119, 68). Добро – це те, що піднімає, захищає і сприяє життю, братерству і сопричастю. Бути відповідальним щодо ближнього означає бажати і робити добро іншому, бажаючи, щоб також і він відкрився на логіку добра. Цікавитися братом означає хотіти розплющити очі на його потребу. Святе Письмо застерігає від небезпеки затвердіння серця через своєрідну «духовну анестезію», яка робить людей сліпими до страждання інших. Євангелист Лука переказує дві притчі Ісуса, в котрих є приклади такої ситуації, яка може виникнути в серці людини. У притчі про доброго самарянина священик і левіт байдуже «проходять повз» нещасного, якого обікрали і побили розбійники (пор. Лк. 10, 30 – 32). У притчі про багача розповідається про чоловіка перенасиченого благами, який не помічає страждань бідного Лазаря, котрий помирає з голоду перед його дверима (пор. Лк. 16, 19). В обох випадках маємо справу з чимось протилежним до «вияву уваги», погляду любові і співчуття. Що ж є на перешкоді цьому людяному і турботливому погляду на брата? Інколи це матеріальне багатство і ситість, інколи пріоритетність власних інтересів і власних переживань. Ми не повинні бути ніколи нездатними «мати милосердя» до тих, які страждають, а серце ніколи не повинні надміру переповнювати наші справи і наші проблеми, роблячи нас глухими до крику бідного. Натомість саме покірність серця і особистий досвід страждання можуть стати джерелом внутрішнього пробудження до співчуття та емпатії: «Праведний знає справу бідних, а розбещений не має зрозуміння» (Прип. 29, 7). Так стає зрозумілим блаженство «тих, які плачуть» (МТ. 5, 4), тобто тих, які зможуть вийти із самих себе, щоб зворушитися болем інших. Зустріч з іншим та відкривання серця на його потреби є нагодою до спасіння та блаженства.

 

«Звернути увагу» на брата означає також турбуватися про його духовне благо. І тут я хочу пригадати аспект християнського життя, який на мою думку, призабули, – братнє виправлення для вічного спасіння. Сьогодні практично всі стали дуже чутливими до теми турботи і любові щодо фізичного і матеріального блага інших, але майже завжди мовчать про духовну відповідальність за братів. Так не було в ранній Церкві та у спільнотах зі справді зрілою вірою, де хвилювалися не тільки про тілесне здоров'я брата, а також про здоров'я його душі, скерованої до останнього призначення. У Святому Письмі читаємо: «Докоряй мудрому – він тебе полюбить. Дай мудрому пораду, він стане ще мудрішим. Навчи праведника, і він знання побільшить» (Прип. 9, 8 і наст.). Сам Христос наказує докоряти братові, який грішить (пор. Мт 18, 15). Дієслово, яке вживають, щоб передати братнє виправлення, – еленкейн, – те саме, яке вказує на пророчу місію властивого християнам викриття генерації, яка віддається злу (пор Еф. 5, 11). Традиція Церкви серед діл милосердя для душі називає також «Грішника навернути». Важливо відродити цей вимір християнської любові. Не можна мовчати на зло. Думаю тут про ставлення тих християн, які з людської поваги чи просто зі зручності пристосовуються до загальної ментальності замість того, щоб застерегти своїх братів від способу думання і дій, які є протилежними до істини, і не йдуть дорогою добра. Однак християнським докором не має керувати дух засудження чи звинувачення. Ним завжди керує любов і милосердя, він витікає зі справжнього піклування про благо брата. Апостол Павло стверджує: «Коли би хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу» (Гал. 6, 1). У нашому світі, просякнутому індивідуалізмом, необхідно знову відкрити важливість братнього виправлення, щоб разом іти до святості. Навіть «праведник впаде сім разів» (Прип. 24, 16), як каже Писання, бо всі ми є слабкі та недосконалі (пор 1 Ів. 8, 1). Отже, великим служінням є допомагати і дозволяти, щоб нам допомогли читати правдиво себе самих для покращення свого життя і доброго курсу шляхом Господнім. Завжди потрібний погляд, який любить і виправляє, який знає і впізнає, який розуміє і прощає (пор. Лк. 22, 61), бо так робив і робить Бог з кожним із нас.

 

2. «Одні одним»: дар взаємності.

Таке «сторожування» щодо інших контрастує з ментальністю, яка, обмеживши життя тільки до земного виміру, не бачить його в есхатологічній перспективі і приймає будь-який моральний вибір во ім'я індивідуальної спільноти. Таке суспільство, як теперішнє, може стати глухим як до фізичного страждання, так і до духовних і моральних вимог життя. Не так повинно бути у християнській спільноті! Апостол Павло запрошує шукати те, що спонукає до «миру та до взаємного збудування» (Рм. 14, 19), допомагаючи «ближньому на добро, для збудування» (Рм. 15, 2), не шукаючи власної користі, «лише для багатьох, щоб спаслися» (1 Кор. 10, 33). Це взаємне виправлення і заохочення в дусі побожності і любові повинно бути частиною життя християнської спільноти.

 

Учні Господа, з'єднані з Христом через Євхаристію, живуть у спільноті, яка зв’язує їх одні з одними як членів одного тіла. Це означає, що інший мені належить, що його життя і його спасіння стосуються мого життя і мого спасіння. Торкаємось тут дуже глибокого елементу сопричастя: наше існування взаємозв'язане з існуванням інших, як у добрі, так у злі; як гріх, так і дія любові мають також суспільний вимір. У Церкві, містичному тілі Христа, справджується така взаємність: спільнота не перестає каятись і просити прощення за гріхи своїх синів, але також постійно радіє і ликує зі свідчень чеснот і любові, які в ній проявляються. «Різні члени нехай дбають однаково одні про одних» (1 Кор. 12, 25), – стверджує святий Павло, бажаючи, щоб ми були одним тілом. Любов до братів, виявом якої є милостиня, – типова великопосна практика поруч з молитвою і постом – закорінена у цій спільній приналежності. Навіть у конкретному переживанні щодо найбідніших кожен християнин може висловити свою участь в єдиному тілі, яким є Церква. Взаємна увага до інших – це також визнання добра, через яке Господь діє у них, і подяка з ними за чуда благодаті, які добрий і всемогутній Бог продовжує чинити в своїх дітях. Коли один християнин помічає в іншому діяння Святого Духа, то повинен тільки радіти щодо цього і возносити славу Отцеві Небесному (пор. Мт. 5, 16).

 

3. «Щоб заохочувати нас взаємно в любові і добрих ділах»: іти разом у святості.

Цей вислів із Послання до євреїв (Євр. 10, 24) спонукає нас бачити універсальний заклик до святості, постійний шлях у духовному житті, прагнути більших харизм і щораз вищої та пліднішої любові (пор. 1 Кор. 12, 31 – 13, 13). Ціллю взаємної уваги є взаємний стимул до реальної щораз більшої любові, «як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4, 18), очікуючи на те, щоб жити незахідний день у Бозі. Час, даний у нашому житті, є цінним для того, щоб сповнити добрі діла в любові до Бога. Так сама Церква росте і розвивається, щоб досягти повної зрілості у Христі (пор. Еф. 4, 13). У такій динамічній перспективі зростання звучить звернення, яке спонукає нас взаємно осягати повноту любові і добрих діл.

 

На жаль, завжди є небезпека спокуси бути літеплими, придушувати Духа, відмовлятися «торгувати талантами», які були нам подаровані для добра нашого та інших (пор. Мт. 25, 25 і наст.). Ми всі отримали духовне і матеріальне багатство для сповнення божественного плану, для добра Церкви і для особистого спасіння (пор. Лк. 12, 21; 1 Тм. 6, 18). Духовні наставники пригадують, що той, хто в житті віри не йде вперед, той іде назад. Дорогі брати і сестри, приймімо завжди актуальне запрошення прагнути до «високої мірки християнського життя» (папа Іван Павло ІІ, Апост. лист «Novo Millenio ineunte», 6 січня 2001, № 31). Мудрість Церкви щодо визнавання і проголошення блаженними і святими деяких зразкових християн є також у тому, щоб викликати в інших бажання наслідувати їхні чесноти. Святий Павло закликає: «Пошаною один одного випереджайте» (Рм. 12, 10).

 

Перед світом, який вимагає від християн відновленого свідчення любові і вірності Господу, нехай всі відчують невідкладну потребу почати змагатися у любові, у служінні і в добрих ділах (пор. Євр. 6, 10). Цей заклик є особливо сильним у святому часі приготування до Пасхи.

 

З побажанням святого і плідного Великого посту, поручаю вас заступництву Пресвятої Діви Марії і від серця уділяю всім апостольське благословення.

                                   З Ватикану, 3 листопада 2011 р. Б.


Переклад Прес-служби УГКЦ в Італії


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

13.02.2012р. Б. / Піст – час повернення до первозданної гармонії

 

Перебуваючи в періоді, який, з однієї сторони, ще вважається різдвяним, а з іншої – починає нас вже помаленьку готувати до початку Великого Посту, ми в черговий раз помічаємо, яким скороминучим є час, в якому живемо! Це відчуття швидкоплинності може кидати нас в холодний піт, особливо, коли наше сумління закидає нам, що в цьому шаленому світі ми беззмістовно проживаємо наше життя.

 

І справді, ще зовсім недавно, ми веселими колядками прославляли Творця Всесвіту, Який прийшов із небес, щоб спасти весь наш Світ. А вже зараз починаємо готуватись до кульмінаційної події в житті кожного, хто вважає Господа не лише своїм Творцем, але також і особистим Спасителем, Який не тільки сотворив нас, але і віддав своє життя, щоб ми повноцінно та гармонійно жили в сотвореному Ним світі. В час, коли Церква починає безпосередньо готувати нас до «духовних пригод – великої мандрівки» Великим постом, мабуть кожен з нас починає задавати собі запитання на кшталт: а як я можу гарно приготуватись, розпочати і якісно провести, цей благодатний, Богом дарований час і навчитись гармонійно та радісно жити, не пропускаючи найважливішого в моєму житті? Кожен, хто роздумує про те як може покращити своє духовне життя, з метою, щоб якісніше жити та діяти, надіється, що йому в майбутньому це вдасться! Так, всім нам притаманно мріяти про щасливіше та краще майбутнє, але часто-густо воно безпосередньо залежить від кожного з нас індивідуально та колективно.

 

2012 року пророкують стати завершальним роком в історії Людства. І хтозна, чи людство не прирікає себе на долю передбачену псевдо пророками, і чи не погубить себе в найближчому майбутньому, продовжуючи безвідповідально та нахабно ставитись до Богом дарованого світу! З кожним роком ця нависаюча над всім живим загроза стає все більш і більш реальнішою. Говорячи про реальність небезпеки для життя на нашій планеті, дослідники та науковці вдаються до конкретних часових періодів, які вимірюються вже не сотнями років, а десятиліттями; іншими словами, багато, з вже народжених, має «шанс» ще за свого життя відчути катастрофічні наслідки глобальної екологічної кризи.

 

Нам, котрі живемо в цьому історичному Богом дарованому часі слід зрозуміти та прийняти, що ми у ньому не випадково, і «бути чи не бути» майбутньому нашої планети, яка є спільною спадщиною усіх на ній живучих, у великій мірі залежить від кожного з нас. Так, цей час для нас! Зуміймо лише покірно відчитати у ньому «знаки» як поводитись у ньому і як відповідально діяти.

 

Не бажаючи забирати ні в кого душевний спокій, наважусь сказати лише, що якщо всі наші зусилля будуть спрямовані на те, щоб дбати виключно про власне спасіння та про особисте краще майбутнє, відірвано від піклування про спільне краще прийдешнє та цілісне спасіння всього створіння, то всі ці наші зусилля зводяться нанівець; ба більше того, ці егоїстичні зусилля та намагання можуть осудити нас в присутності Творця.

 

Що все ж таки можемо зробити, щоб належно підготуватись, гарно провести час посту і розпочати нове, гармонійне, мирне та радісне життя? Мабуть потрібно спробувати подивитись на всю Богом створену реальність очами самого Творця! Все, що нам потрібно для доброго життя та для спасіння Він вже нам дав, лише для того, щоб зрозуміти та прийняти це, нам необхідно віддалитись від споживацького світу, до якого вже так звикли і піти у пошуках правдивої поживи в глибину нашого єства, яке, якщо не заповнене правдивим Кормом – самим Христом, перетворюється у велику пустелю, яка поширюється в пропорційній залежності від нашого віддалення від нашого Творця і Спасителя, витісняючи родючість нашої духовної ниви.

 

Навіть якщо ми вже настільки спраглі, зголоднілі і обезсилені життєвими клопотами та турботами, і відчуваємо, що наші душі подібні до безплідної Сахари – не впадаймо у відчай і не біймось розпочати цей благодатний та спасенний час посту! Повірмо в його спасенну дію!

 

Погляньмо навкруги нас, на Богом створений світ і відчуймо, що ми у цілому Всесвіті є унікальною частинкою і ніщо не може нас у ньому замінити. Насолоджуймося досконалим природним довкіллям! Нехай воно пробудить в глибині наших душ непереборне бажання відновити гармонію у нашому житті.

 

Проводьмо час посту, розважаючи про Боже створіння і нехай воно приведе нас до відчуття, що Бог створив його добрим, досконалим і хоче, щоб ми це створіння таким Йому повернули.

 

Мандруймо часом Великого посту, прикладаючи усіх зусиль для того, щоб через святу Тайну Покаяння нам вдалось відновити первозданну гармонію, до якої покликав нас Творець! Перепросімо Найсправедливішого Суддю за наші занедбані обов’язки та за всі гріхи, які вносять деструктивний безлад у світ і з радістю та миром у серці готуймося до цієї епохальної трепетної зустрічі з Спасителем, щоб зустрівши Його ми могли на весь всесвіт заспівати разом з усім створінням: «Христос Воскрес»!

Джерела: ecoburougcc.org.ua


Мандрівники Христа Царя