02.09.2012р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Тринадцята неділя по Зісл. Святого Духа -- Мт. 21, 33-42

(Св. прор. Самуїла: "Говори, Господи, слуга твій слухає!")

"Кожний парох має кожної неділі й у свята навчати всіх парафіян одну годину катехизму. Від тих, що не знають своїх релігійних обов'язків, годі чекати виконання їх. Навчання катехизму важливіше й корисніше від звичайної проповіді." - Св. Папа Пій Х

 Для збереження релігії, добра та безпеки всіх націй Церква мусить мати якнайбільшу вільність і не може бути обмежена жодною іншою владою." - Св. Папа Пій Х

«Послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні» Мт. 21, 33-42

Бачимо, що чоловік, який має виноградник і все приготовив, щоб з того виноградника отримувати вино, винаймає його іншим особам. І опісля, коли приходить час винозбору, очікує, щоб вони йому принесли плоди. Ці особи дуже жорстоко ставляться до слуг, яких господар посилає: одних б’ють, інших вбивають, а ще інших каменують. Урешті-решт вони вбивають сина, якого він послав.

Ми усвідомлюємо, що наше життя дане нам Богом, «винайняте» нам Богом, щоб ми його правильно використовували. Якщо б ми не мали життя, то все інше не мало б якоїсь цінності чи вартості. Лише в контексті нашого життя можемо мати якісь цінності чи вартості. Тому маємо розуміти, що коли Бог подарував нам життя, то Він очікує, щоб ми правильно його використовували і приносили Йому плоди в тих чи інших життєвих станах. Для цього маємо усвідомити, що наше життя дав, позичив, краще сказати, вручив нам Бог. Маємо бути свідомі того, що воно остаточно не є нашою власністю, що лише використовуємо його і що колись предстанемо перед Богом, щоб принести плоди.

Це подібно до того, коли хтось має скарб, гроші й старається найкраще вкласти їх, щоб справа приносила прибуток: або в якийсь банк або в бізнес. Так і наше життя – це величезний скарб. І питання в тому: куди ми його вкладаємо? А ми неминуче кудись вкладаємо. Якщо ми вкладаємо його правильно, то потім у вічності будемо мати відсотки з цього, прибутки.

+ Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

05.08.2012р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

 

Дев'ята неділя -- Мт. 14, 22-34

Сьогоднішній приклад про Петра, який йшов по воді, відкриває нам дуже велику правду християнського життя. Коли апостоли побачили особу, яка йде по воді, то настрахалися. Коли ж вони впізнали, що то є Христос, то Петро, після Його слів, почав іти до Ісуса по воді. Доки Петро дивився на Христа – він ішов, але тільки-но почав усвідомлювати, що він людина і що йде по воді, а людині невластиво ходити по воді, почав потопати.

Так буває і в нашому житті. З історії Церкви знаємо, що взірцем християнина є мученики, які завжди, не звертаючи уваги на обставини, жили вірою. І доки ми живемо вірою, не оглядаючись на зовнішні обставини, ми наче можемо йти по воді.

Коли ми стараємось якось реально, по людськи дивитись на обставини, то відразу починаємо потопати. У християнстві не тільки песимізм, але й навіть реалізм, не є можливий, в християнстві можливо жити лише вірою. Лише віра дає нам спроможність йти попри будь-які обставини, віра і вдивлення в Ісуса Христа. І тому наша віра – це те, що дає нам фундамент, основу, щоб попри будь-які життєві бурі і незгоди, будь-які ситуації йти понад усім і через усе у відповідь на те, що нам допомагає йти через ті реальності життя наш Господь. 

+ Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Четвертої неділі Великого Посту

 

Мр. 9, 17-31

17 І відказав йому один з народу: Учителю, привів я до тебе сина мого, що має німого духа, 18 і де тільки його вхопить, кидає його об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев'яніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли. 19 Він же у відповідь каже їм: О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть но його до мене. 20 І привели його до нього. Скоро дух угледів його, притьмом того затряс, і повалившись той на землю, запінившися, почав качатися. 21 Спитав же його батька: Скільки часу, як це йому сталося? - З дитинства, - відповів той. 22 І часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Та якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним. 23 Ісус же каже йому: Щодо того - якщо можеш - то все можливо тому, хто вірує. 24 І вмить батько хлопчини викрикнув крізь сльози: Вірю, поможи моєму невірству! 25 Ісус же, бачивши, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: Німий та глухий душе! Наказую тобі: Вийди з нього й не входь більше в нього. 26 І, закричавши та сильно його стрясши, вийшов з нього. І наче змертвів той, тож многі казали: Вмер він. 27 Але Ісус, узявши його за руку, підвів його, і той устав. 28 Коли ж увійшов у дім, то учні його питали його насамоті: Чому ми не могли його вигнати? 29. Він відповів їм: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом. 30 Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб будь-хто знав. 31 Навчав бо своїх учнів і казав їм: Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб'ють його, і, вбитий, по трьох днях, воскресне.

Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галилейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31).  Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галилейського моря та повертаючись у Галилею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.

Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.

Ми ж , українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо  – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого емісійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.

Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?

А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.

У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».

Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.

Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустого сензаціоналізму, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.

Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в'язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).

Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!

Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!

Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).

Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?

Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело: Мандрівники Христа Царя

03.03.2012р. Б. / Роздуми над Євангелієм Першої неділі Великого Посту

43 Другого дня вирішив піти в Галилею; і знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною.» 44 А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. 45 Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету.» 46 Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися.» 47 Побачивши Ісус, що Натанаїл надходив до нього, сказав про нього: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства.» 48 Натанаїл же йому: «Звідкіль знаєш мене?» Сказав Ісус, промовивши до нього: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею.» 49 Відповів же йому Натанаїл: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів.» 50 Ісус відказав, мовивши до нього: «Тому, що я повідав тобі: Бачив я тебе під смоковницею, - то й віриш! Бачитимеш більше, ніж те.» 51 І сказав до нього: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого.»

 

Ів. 1,43-51

Євангеліє, яке нам Церква пропонує до слухання у Першу неділю Великого Посту, може сучасній людині видатись дещо незрозумілим і туманним. І насправді багато речей у ньому нам, сучасним мешканцям України, нічого конкретного не говорять. У ньому передані діалоги, які нам можуть видаватися дивними, неповними. Діалоги, у яких маємо самі лишень натяки і, здавалося б, жодної конкретної інформації.

Филип та Натанаїл балакають про якісь не дуже зрозумілі речі, якась неадекватна реакція у Натанаїла на слова Ісуса, а ще неадекватнішою виглядає Ісусова реакція на Натанаїлове віровизнання.

Мусимо взяти до уваги, що в часах Христа в ізраїльському народі закоренився звичай називати святі речі описовими іменами, щоб бува не порушити заповідь: «Не взивай на марно ім’я Господа Бога твого». Не лише Боже ім’я Ягве потрапило під таку заборону, але й слова на кшталт Бог, Елогім, Месія підлягали цьому. Тому у творах, які вийшли з єврейського середовища часів Христа і які були адресовані євреям, Месію часто називають: «Той, що приходить в ім’я Господнє», «Той, про кого говорили Мойсей і всі пророки», «Той, хто принесе мир Ізраїлю». Саме тому Филип і каже до Натанаїла: «Ми знайшли того, про кого говорили Мойсей та пророки». Тобто – «Ми знайшли Месію». Здавалось би, Натанаїл мав би з радістю скочити і побігти, але тут він виявляє велику обережність. Филип же ж сказав, що Месія – це Ісус з Назарету! В голові правовірного єврея таке не могло поміститися. Месіянська гарячка поміж ізраїльтянами Ісусового часу досягла апогею – усі чекали коли ж врешті Месія з’явиться. Тому практично кожен побожний єврей знав, що Месія прийде з Вифлеєму, як про це пророкував пророк Міхей (Міх. 5, 1–2), і аж ніяк не з Назарету, не з Галілеї. Що більше, євреї Ісусового часу були переконані, що з Галілеї не може прийти не те що Месія, а навіть і пророк (див. Ів. 7, 52). Якщо пророк не приходить з Галілеї, то де вже там Месія та ще й з якогось там Назарету!

Натанаїл виявляє далеко здоровіший скептицизм до сенсаційного повідомлення Филипа, аніж багато хто з наших сучасників у подібних ситуаціях. Скільки є зараз тих, хто зведений ложними пророками і шарлатанами лише через некритичне сприйняття різних пророцтв і чуд! Скільки є зараз тих, хто втратив родину, майно, а то й саме життя, некритично довірившись різним самозваним пророкам і вчителям!

 

Потрібно відзначити і Филипову реакцію на Натанаїлів скептицизм. Филип не витягує з кишені Тору чи Пророків, не старається через дискусію довести свою правоту, не погрожує Натанаїлові усіма карами Божими, не проклинає його. Він просто каже: «Прийди і подивись».

Саме так повинно виглядати сповіщення Євангелія. Без сектантського шалу пустопорожньої дискусії, без погроз Божим гнівом, образ і прокльонів. Без тицяня пальцем у біблійний текст. Просто – прийди і подивись! Завданням кожного християнина є сповіщення Благої Новини, євангелізація. Але правдиве сповіщення Євангелії різниться від сектантського нав’язування своїх переконань властиво отим – прийди і подивись. Той, хто дійсно зустрів Месію – Ісуса з Назарету, ніколи не буде вам нав’язувати, ніколи не буде вас примушувати – він просто пропонує: прийди і подивись. Филип не починає свою благовість з поливання інших брудом, не показує пальцем на лицемірність фарисеїв, національне запроданство садукеїв, зарозумілу гордість книжників. Він показує Натанаїлу на Христа. «Прийди і подивись!» Филип не маніпулює свобідною волею Натанаїла – він залишає йому власний вибір – «Прийди і подивись!». Властиво по цьому можна розрізнити правдивого благовісника від сектанта: він не маніпулює, не нав’язує, не тягне людину за вуха до Царства Божого – він ненав’язливо пропонує. Він не торгаш, який за всяку ціну прагне продати свій товар – він гарольд, благовісник великого Царя. І прикладом властиво такого автентичного благовісництва у цьому євангельському тексті виступає Филип.

Повернемося до Натанаїлового скептицизму.

Коли Натанаїл приходить до Христа то не чує від нього картання на зразок: «Маловірний грішнику, чому ти відразу не повірив у моє месіанство і Божественність!», чого очевидно ми би могли очікувати. Ні, Ісус називає його правдивим ізраїльтянином, у якому нема лукавства. О-ва! Яке розчарування для сучасних прапорщиків від Євангелія! Нема тут Христового гніву, нема Божих громів і блискавок! А є щось цілком протилежне – похвала. Залишкам поганського менталітету у нас так і хочеться вигукнути: «Ісусе, що Ти робиш! Та ж це – безвірок, який не лише не прийняв Тебе, як свого Пана і Бога, а ще й насміхався з твого Назарету! Ти мусиш його спопелити громами, відкрити землю під його ногами, перетворити його на жабу, а не ставити, як приклад. Ти мусиш оборонити Свою Божу велич!»

Властиво саме ті, що боронили Божу велич і авторитет і розп‘яли пізніше Христа. Адже фарисейсько-садукейська антихристова коаліція і була створена з метою оборонити Бога, Храм і народ від небезпечного галілеянина Ісуса з Назарету. Так само і ми мусимо пильнувати, щоб не опинитися на боці Христових ворогів, бажаючи у своїй ревності оборонити Божу велич.

Чому Ісус так дивно повівся у ситуації з Натанаїлом, чому логіка Його поведінки така дивна?

Спробуймо відповідь пошукати у Натанаїловій поведінці. Як ми вже бачили, Натанаїл не приймає некритично Филипове повідомлення, він пробує це повідомлення зіставити з власною вірою, з тим, що він знає про прихід Месії. Але на відміну від фарисеїв, книжників та садукеїв він не стає в позу оборони. Він залишає Богу можливість діяти поза рамками своїх уявлень і переконань. Він хоче перевірити Филипове повідомлення. Він приходить, щоб побачити. У ньому направду нема фарисейських викрутасів самооправдання, ані садукейської самозакоханої надутості. Він залишається покірним перед Богом, залишається готовим побачити Божу дію у власному житті. Він не лукавить, він щиро хоче довідатися правду. Саме тому він удостоївся похвали від самого Христа.

Саме тому Ісус ставить його і нам за взірець. Бо саме Натанаїл поводиться так, як це рекомендує нам Бог устами св. Апостола Павла: «Духа не гасіте, пророцтва не легковажте, усе перевіряйте» (1 Сол. 5, 19–21). Натанаїл дає нам досконалий приклад нелегковажного відношення до власних релігійних переконань.

Виглядає на те, що саме у такому контексті й зрозумів Натанаїл Христову похвалу. Тому й здивувався: «Звідки ти мене знаєш!».

Ісусова відповідь Ставить нас у тупик. «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоківницею». Ну і що, ну бачив хтось когось під смоківницею, що тут такого? Який же це доказ? Для нас, жителів помірних широт і неєвреїв, – ніякий.

Перш за все погляньмо на дерево, під яким Христос бачив Натанаїла. Це – смоківниця. Може комусь вона відоміша як інжир чи фіґа. У наших широтах вона повільно росте і має порівняно невелике листя. Та на берегах Середземного моря, на своїй батьківщині, це – крислате дерево з величезним листям, яке дає глибокий затінок і прохолоду у спекотні дні. Хто бував у тих краях, то добре знає, що приблизно від двох до чотирьох годин пополудню там панує страшенна спека і все живе, окрім німецьких туристів, ховається у затінок. Отож, очевидно Натанаїл міг спочивати у глибокому затінку під смоківницею, ховаючись від палючого сонця і сторонніх очей. Що він там робив, можемо лишень здогадуватися?

Можливо, натхнений старозавітніми пророцтвами про мир, який принесе Месія, щиро молився про Його прихід? Цілком можливо. Бо саме картина спокійного життя ізраїльтян: «Юда й Ізраїль жили собі безпечно, кожен під виноградиною своєю і під смоквою своєю, від Дану аж до Версавії, поки було віку Соломонового» (1 Цар 5,5), стала в часах Христових для ізраїльтян символом месіанських часів.

Як би там не було, а саме у часі полуденного спокою Бог відвідав Натанаїла. І він це добре знав і тому здивувався, що й Ісус про це знає. Знає його потаємні мрії про вічний мир для Ізраїлю, який принесе Месія. Натанаїла тут бачимо, як правдивого нелукавого ізраїльтянина, який з тугою очікував приходу Царства Божого. І тому він заслуговує на похвалу. Саме тому він з радістю впізнає в Ісусі з Назарету обіцяного Месію: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Цього не змогли би зробити фарисеї чи садукеї. Адже одні й другі очікували Месію – політичного діяча, а не Спасителя світу. І одні й другі зі страхом від майбутніх катастроф очікували встановлення Царства Божого на землі.

Наскільки сучасні християни у своїй фантазії наблизилися до такого стану! Нас постійно бомбардують з різними дикими пророцтвами про ІІІ світову війну, чіпи антихриста, апокаліптичні катастрофи… І багато осіб це приймають, жахаючи самих себе і намагаючись настрахати інших довкола себе. І не очікують ці нажахані люди з радістю приходу Христового, а повні страху дослухаються, чи не стукає вже у двері нашого життя антихрист. Як це далеко від правдивого християнства!

Адже і Дух і Церква кличуть «Прийди!» (Откр. 22,17). Саме про таке радісне очікування перших християн свідчить нам св. Апостол Павло: «Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов'ю чекали на його появу» (2 Тим 4,8). Саме радісне, сповнене любові очікування приходу Христа є правдиво християнським, а не панічний сектантський жах перед страхіттям антихристового терору. З радістю маємо очікувати повернення нашого правдивого Царя, а не зі страхом і відчаєм!

А це може лише той, хто подібно до Натанїла усім своїм серцем визнає: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Лише якщо дійсно живемо своє туземне життя у спільності з Христом, можемо тоді, як і Натанаїл, з радістю очікувати встановлення Царства Божого, прихід Ісуса у славі.

Саме цього Другого приходу Христа стосуються Ісусові слова: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Адже сам Христос сказав, що вдруге прийде у славі Отця з ангелами своїми (див. Мат. 16, 27). Так, Ісусові слова є прямим натяком на сон патріарха Якова (Бут. 28, 10–19). Цей сон не є нічим іншим, як Богоявлінням у славі, як потвердженням Божих обітниць вибраному народу Божому. Сам Бог підтверджує свою вірність і опіку: «Оце я з тобою, і берегтиму тебе скрізь, куди підеш, і поверну тебе назад у цю землю, бо не покину тебе, поки не виконаю того, що я тобі обіцяв». (Бут. 28,15), а в Христі Ісусі й ми сталися спадкоємцями цієї обітниці. Наша правдива Земля Обітована не Ізраїль, не якесь туземне царство, а Небо (див. Фил. 3,20). Через гріх людина втратила небо, але через Христову Жертву двері Неба знову стали відкритими для всіх, хто прийняв Христа. Тут, на землі, як каже одна стара молитва, ми «прогнані сини Єви, тужимо і плачемо у цій долині сліз», але звертаючи свій погляд у Небо, сповнюємося надії на спасіння і вічне життя з Богом і усіма спасенними у Небі. Християнин покликаний подібно до Христа пройти землею, чинячи добро. Але цей перехід не є безцільним скитанням пустелями і нетрями, а шляхом паломництва, шляхом підготовки до Неба. І Христос урочисто Натанаїлу і кожному християнину обіцяє провід і допомогу на цьому нелегкому паломницькому шляху.

Великий Піст є не лише часом покути, але перш за все часом милості, часом переоцінки своїх життєвих приорітетів, часом роздумів і застанов над власним життєвим шляхом. І часом – корекції нашого життєвого шляху. І це Євангеліє закликає нас відкоригувати свої життєві цілі, узгодити їх з Божими обітницями і призначенням людини. Задуматись над своєю вірою і своїм щоденним життям.

Батьківщина наша – Небо, туди мають стреміти усі наші помисли, туди має бути спрямоване наше серце. Але якщо це дійсно так, тоді це мусить знайти своє відображення і в нашому щоденному житті. Ніщо так не потягає людину, як приклад, і ніщо так не може притягнути інших до Христа, як наше щоденне життя з Ним. А Великий Піст є властиво тим часом, коли маємо собі дати відповідь на питання: чи дійсно я живу з Христом і Його Церквою, чи може моє життя тече руслом світського життя так, неначе Бога і не існує.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Мандрівники Христа Царя