КАТЕХИТИКА-I: Церква

ЛЮБОВ

ЛЮБОВ – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

Показ дописів із міткою Церква. Показати всі дописи

вівторок, 31 липня 2012 р.

31.07.2012р. Б. / Важкі питання. Інквізиція та список заборонених книг

ПИТАННЯ: Зараз багато пишуть про інквізицію, і виглядає, що вона не була таким вже жахливим трибуналом, а обвинувачені були в основному злочинцями. Чи правда це? І чи існував насправді список заборонених книг? Зрозуміло, жертв інквізиції менше, ніж, скажімо, нацизму або геноцидів, але все ж Церква нав'язувала свою віру і не було свободи думки. Якби я, скажімо, заявив в часи інквізиції, що я атеїст, що б зі мною зробили?

ВІДПОВІДЬ: Зауваження, зроблене автором про інквізицію на початку листа, абсолютно справедливе: на протязі історії феномен інквізиції був перебільшений до гігантських розмірів з метою дискредитації Католицької Церкви.

З приводу інквізиції слід сказати, що існувала Папська інквізиція і інквізиція світська - наприклад, іспанська, особливо сувора.

Середньовічна інквізиція мала справу з єресями, які не обмежувалися запереченням якихось догм всередині логіки свободи думки, а руйнували самі підвалини громадянського порядку.

Від середньовічної інквізиції відрізнялася Римська інквізиція, заснована в 16 столітті і яка проіснувала до 1965 року, тобто до закінчення Другого Ватиканського собору. Римська інквізиція займалася аналізом ортодоксальності віри.

Світські інквізиції були встановлені державами, діяли самі по собі і не бажали втручання Церкви в особі її представників. Такими були, наприклад, Іспанська інквізиція і Інквізиція Венеціанської Республіки.

Таким чином, коли ми говоримо про інквізицію, необхідно розрізняти між однією і іншою інквізиція і не узагальнювати ці явища.

Крім того, потрібно зауважити, що інквізиція не була органом Вчительства Церкви. Це був трибунал, що складався з людей, ніхто з яких не був непомильним. Тим не менш, Церква призначала в суд інквізиції людей високих моральних якостей і доктринально підготовлених. Багато хто з них вшановуються у лику святих і мучеників.

А за помилки, допущені деякими з членів інквізиції, Папа Іван Павло II попросив пробачення від імені всієї Церкви. На відміну від деяких режимів, які - як вірно підмічено - породили у багато разів більше число жертв, ніж інквізиція.

Що стосується Індексу заборонених книг, то він також проіснував до Другого Ватиканського собору. У цей список входили книги, які не повинні були опинитися в руках у людей слабкої віри. Решті ж їх читати не заборонялося. За допомогою Індексу заборонених книг Церква хотіла надати важливе служіння вірним, схоже з турботою матері, яка говорить своїм дітям: не бери цю річ, бо вона отруйна і може тебе вбити.

Сьогодні Церква чинить інакше, хоча б тому, що засоби масової комунікації виходять далеко за межі світу книг. Тепер всім доступно все. І, звичайно, як і раніше є небезпека руйнування людських душ, і багато, дійсно, руйнується.

Хоча сьогодні більше не існує Індексу, Церква як і раніше висловлюється з приводу деяких публікацій, які неприпустимо використовувати в якості підручників з богослов'я, оскільки в них містяться твердження, що суперечать вчительству Церкви.

За допомогою інквізиції Церква не нав'язувала свою віру, але захищала її, що зовсім не одне й те саме. Автор запитує, що б з ним зробили, якби він за часів інквізиції заявив про свій атеїзм. Швидше за все, не сталося б нічого. Досить згадати Боккаччо, який висміює Церкву в своєму «Декамероні». Боккаччо ніяк не постраждав від інквізиції, а Церква обмежилася внесенням його новел до Індексу заборонених книг.

За матеріалами: Радіо Ватикан

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань - – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

Читайте також:

вівторок, 12 червня 2012 р.

12.06.2012р. Б. / Напади на Церкву добрі для Її здоров`я

Тим, які хоча б трішки пам’ятають часи Підпілля Церкви в Україні, зовсім не здаватиметься дивною ситуація, коли напади на Церкви, ущемлення прав вірних, переслідування лише скріплюють Її. Єдина з усіх християнських конфесій – Католицька Церква – ніколи не втішалася повною свободою від утисків і переслідувань. Якщо Її толерували в одних краях, чи підтримували в інших, то деінде Вона зазнавала переслідувань і гонінь. Цікавий факт. Але саме на Католицькій Церкві здійснилися і безперестанку здійснюються слова Христові: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас». (Ів. 15, 20). Жодна з конфесій не може примінити на себе ці слова в минулому і в теперішньому часі. Жодна. Окрім Католицької Церкви.

І що цікаво. Ось уже майже дві тисячі років ті, які Католицьку Церкву ненавидять, ніяк не можуть збагнути одного простого правила: що більше Церкву переслідують, що більше на Неї тиснуть – то Вона сильніша. Дивна річ. Але якби, боронь Боже, на Церкву перестали тиснути, перестали на Неї нападати, перестали Її переслідувати, перестали б Їй пакостити, Вона би точно опинилась у великій кризі, якої не було з моменту Її заснування Божественним Спасителем.

Так і відчайдушна спроба розкрутити скандал довкола викрадених приватних папських документів не вродила серйозним плодом віровідступництва в католицькому світі. Щобільше, якраз навпаки, у Вселенській Спільноті Католицької Церкви починає підійматися хвиля підтримки Святішого Отця. Так Лицарі Колумба не лише самі моляться за Папу, вони закликають католиків до глобального нового молитовного хрестового походу за Папу. В затруєній ліберальною теологією Німеччині розпочали акцію «Deutschland pro Papa» – Німеччина за Папу. І це, будемо сподіватися, тільки початок загальнокатолицької підтримки Христовому Наміснику.

Антипапська пропаганда ЗМІ в католиків може викликати тільки щире співчуття до журналістської ненависті до Католицької Церкви, яка закриває «об’єктивним» журналістам очі та вуха на реальні послання Папи, але розбурхує фантазію, щоб дивовижно тлумачити і висмоктувати з пальця «скандальну» інформацію про Ватикан. І це особливо чітко видно в ситуації з останнім ватиканським скандалом. Кардинал Анджело Содано, декан Колегії кардиналів і колишній Держсекретар Ватикану, зазначив, що поведінка у цій ситуації ЗМІ є свідомою деформацією інформації про Церкву.

Цікаво, що світові ЗМІ, чомусь не помітили бунт американських католиків проти реформи системи охорони здоров’я у США. Вони просто проігнорували акції протесту у сто тридцять одному американському місті. Даремно ви шукатимете повідомлення про це на сторінках світських світових медіа гігантів, там про це жодного слова. Хіба що християнські ЗМІ повідомили про ці акції. Не тому, що вони були малочисельними, а тому, що це не були заходи проти ущемлення «прав» гомосексуалістів чи «права» на аборти, чи проти війни в Іраку.

Четверта влада – ЗМІ – як й інші гілки влади, чітко зрозуміла, як потрібно маніпулювати людьми, щоб привернути їхню увагу до себе – не правдивою інформацією, а скандалами. Але так, як і кожна влада, яка не є опертою на Божих законах, і четверта влада розбещує. Оскільки ЗМІ мають майже необмежені можливості впливати на маси і формувати їхні смаки, вподобання і переконання, водночас практично не несуть жодної відповідальності за свої дії, хіба що нарвуться на грубий гаманець чи волохату руку, то вони, як четверта влада, стають усе дедалі розбещенішими і безвідповідальнішими. ЗМІ усе більше жовтіють, червоніють та рожевіють. Реальних, правдивих, непродажних, незаангажованих журналістів щораз менше.

Єдиним острівцем у цьому морі тотальної безвідповідальності є ті журналісти і ЗМІ, які усе ще не втратили основних моральних вартостей.

Але саме атаки ЗМІ на Церкву дають змогу католикам зробити рішення, яке їх ставить твердіше у Церкві, або цілковито відриває від Спільноти Христової. Фактично напади ЗМІ – це великий дар для усієї Церкви. Бо вони радикалізують ситуацію віри, ставлячи католика перед вибором: залишитися вірним Христові та Його Церкві, чи цілковито стати на сторону світу і князя світу цього. Хоча, в принципі, більшість католиків свій вибір уже зробила давно. І подальші кроки, вчинки, обставини тільки цей вибір утверджують. Тих, що хитаються, усе менше. Як завжди, Святе Письмо має рацію: «Неправедний хай ще неправду чинить, і скверний нехай ще скверниться, і праведний ще творить правду, і святий ще освячується» (Одк. 22, 11).

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело: Воїни Христа Царя

середа, 30 травня 2012 р.

30.05.2012р. Б. / У Римі представили книгу про святість українського автора

Офіційна презентація книги Тараса Дзюбанського «Єдин Свят. Біблійні, богословські та історичні аспекти розуміння святості у християнському житті» відбулась 25 травня у Римі, де молодий автор проходить студії. Цю книгу, яку випустило видавництво «Дух і Літера», як і попередню роботу Тараса Дзюбанського «Почитання апостола Петра у Ватикані»можна придбати і в українських книгарнях.

Тарасе, як з’явилася ідея написати книгу саме про святість?

Декілька років тому я навчався на курсах Конгрегації у справах святих і ця тема мене дуже зацікавила. Актуальність теми постала так само і в моїх дослідницьких працях в рамках навчання на програмі міжконфесійного діалогу, адже спільне почитання святих є найкращим виявом духовної єдності особливо між вірними Православної і Католицької Церков.

Кого очікуєш побачити серед своїх читачів?

Кожного, кому не є байдужа святість. Книга подає багато парадигм святості в історії християнства, що показує нам велику різноманітність шляхів досягнення святості.

Якою буде тема наступної книги?

На разі готуюсь до захисту докторської дисертації про єдність Церков. Згодом хотів би написати книгу про міжрелігійний діалог.

Частини книги «Єдин свят» можна переглянути тут.

Джерело: КРЕДО

понеділок, 28 травня 2012 р.

28.05.2012р. Б. / «Церква дорікає світові самим своїм існуванням»

Інтерв'ю з єпископом-помічником Львівським Протосинкелом Львівської Архиєпархії Кир Венедиктом Алексійчуком

Преосвященний Владико, останнім часом Католицька Церква виявила певну суспільно-політичну активність, зокрема були два спільні звернення Синоду нашої Української Греко-Католицької Церкви і римо-католицького єпископату в Україні: щодо захисту сімейних цінностей та захисту ненароджених дітей. Українське суспільство дуже двояко зреагувало на ці заяви, якщо на першу заяву не було жодної реакції: ні позитивної, ні негативної, то звернення, яке було практично одночасно опубліковано, стосовно захисту ненароджених дітей викликало великий і негативний резонанс. Чим, на Вашу думку, є та подвоєність українського суспільства?

Я би не казав, що це є саме подвоєність, можна говорити про потроєність чи іншу подільність суспільства. Завжди мусимо пам’ятати, що наше суспільство є пострадянським, бо ті юнаки і юнки, яким двадцять років, які живуть тепер в Україні і які народилися за незалежної України, поки що не є творцями загальної суспільної опінії. Суспільну думку формують люди, які здебільшого народжені, що більше, виховані в іншій державі – в Радянському Союзі. І як наслідок цього – специфічна пострадянська свідомість, ментальність, культура. Cаме ця пострадянськість і є найбільшою проблемою нашого суспільства.

Саме у контексті цієї пострадянськості потрібно розглядати і реакцію суспільства на ці два спільні послання католицького єпископату. Суспільство взагалі не відреагувало на послання, яке стосується захисту сімейних цінностей, бо посередня людина в Україні сама до кінця не знає, якими би мали ці цінності, тому не було про що дискутувати.

Щодо заяви про захист ненародженого життя (про аборти), то тут також спрацювала пострадянська система. Не забуваймо, що перша держава, яка узаконила аборти – це Радянський Союз. Ми зі свого радянського минулого принесли у сьогодення багаторічний досвід абортів, адже більшість населення не мала розуміння, що аборт – це посягання на життя.

Погляньте на протести, якими суспільство відреагувало на антиабортну заяву Церкви: завжди як найголовніший аргумент і критерій ставили право жінки. Так, права людини мусимо шанувати – і це є цілком нормально. Але не забуваймо, що коли жінка вагітна, в її лоні вже є інша особа, яка також має свої права, зокрема право на життя. Якщо держава не стоїть в обороні прав цих ненароджених осіб, хто буде стояти на сторожі їхнього права на життя? Хто, якщо не Церква?

Добре, що нам, вже народженим, пощастило, в тому що ми народилися. На нашій сторожі вже стоять закони держави. І коли мама викине народжену дитину на сміття чи зашкодить їй в інший спосіб, то її притягнуть до відповідальності. Отже права народженої особи охороняє багато законів, а прав ненародженої дитини ніхто не охороняє. І тому Церква, хоч і не може заборонити людям робити аборти, але Вона висловлює свою думку, щоб так спонукати захистити права ненародженої особи. Бо кожен з нас був такою особою в лоні матері. Уявімо, що б кожна наша мама скористалася б своїм «правом» на аборт, то вся Україна була би безлюдна, ніхто б не народжувався. Добре, що наші права наші батьки нам пошанували.

Думаю, що мало хто ставить себе на місце тої ненародженої дитини і розуміє, що міг би не побачити цієї землі, якби його мама застосувала своє «право», яке тепер він так ревно обороняє.

Ваше Преосвященство, аналізуючи статистику абортів в Україні, бачимо, що в Галичині кількість абортів значно нижча, ніж, скажімо, на сході України. Чи можемо тут говорити про якусь заслугу нашої Церкви?

Думаю, що не варто говорити про заслугу нашої чи не нашої Церкви. Але найперше про заслугу християнства, християнського розуміння зачаття дитини. У Галичині радянська влада була, і вона залишила свій відбиток, однак це і тривало коротший час, і Церква тут, в Галичині, дуже добре функціонувала до встановлення радянської влади. Ба більше, наша Церква функціонувала навіть в підпіллі, і тепер Вона також функціонує. Тому не можемо заперечувати, що є і вплив Церкви. Звичайно, він би міг бути ефективнішим, але люди тут розуміють фундаментальні християнські цінності, і серед яких цінність життя, розуміють християнський підхід до вагітності, як великого благословення Божого, коли зароджується нове життя.

І саме тому, щоб засвідчити ці фундаментальні цінності перед цілим українським суспільством, Церква звернулась до нього. І це не є просто приватна позиція Блаженнішого Святослава чи митрополита Мокшицького, це не є приватна позиція католицьких єпископів України – це позиція усієї Вселенської Церкви, яка налічує півтора мільярда осіб. Це наша позиція, позиція Церкви. І ми про неї говоримо. Ми нікого не примушуємо, але прагнемо, щоб це знала і розуміла кожна особа.

Ваше Преосвященство, останнім часом через ЗМІ та соціальні мережі пропагують думку, що мають бути вбогими не лише служителі Церкви, не лише священики, монахи, монахині, але також і сама Церква. Виглядає, що так певні кола пропагують ідею, щоби Церква, позбавлена матеріальних цінностей, не могла здійснювати своєї діяльності. Чому, на Вашу думку, наше суспільство стільки уваги приділяє матеріальному стану церковнослужителів?

Думаю, що, окрім інших чинників, це є ще одним спадком радянського минулого. Цікаво, що водночас на наших українських землях вшановують пам'ять про святого Миколая, який був також досить багатим на той час коли він жив, завдяки чому міг за життя багато допомагати вбогим. Також багато говоримо про заслуги перед Церквою і перед суспільством митрополита Андрея Шептицького, для маленького прикладу - після І Світової війни він надав у допомогу для сиріт 600 тис. доларів, що зараз приблизно 6 млн. доларів. Якби Церква, яку він очолював була бідна і вбога, то звідки би він міг ці гроші виділити? Він мав, бо Церква мала.

Церква може багатьом допомогти, коли має з чого це зробити. Думаю, що це упереджене ставлення до Церкви в тому, що всі ми вийшли з Радянського Союзу, де нас тримали «голодними», бідними, жебраками. І навіть ті особи, які стали багатими, немов би далі є бідними, бо ніяк не можуть загасити спрагу за багатством, вони постійно чогось хочуть, тому люди до них інколи ставляться з презирством. З іншого боку, у всіх людей, бо всі ми були радянські, та спрага багатства залишилася, бо ми всі були жебраками.

Знаю про одну багату родину на Заході, ці люди є міліонери, але вони є вільними від свого багатства, вони не є його рабами. Ці люди знають, що на власні потреби їм якісь кошти, а решту заробітків, а це не мало не багато, це біля 100 мільйонів щороку, роздають на благодійність через свій фонд вже ціле сторіччя. У нас ще немає цього в свідомості. Погляньте на наших друзів-протестантів, вони досить добре розуміють, що треба дати десяту частину своїх доходів на потреби спільноти, в якій вони є, на потреби Церкви. Але спробуйте заїкнутися зараз у нас в будь-якій парафії, щоб там давали десяту частину. Відразу виявиться, що ми не готові до такого. Бо в нас є люди, які з одного боку хочуть допомоги від Церкви, а з іншого – вважають, що ці гроші мають невідомо звідки з’являтись. Така наша ментальність.

Преосвященний Владико, відважуся на продовження Ваших думок спитати про те, що ЗМІ часто називають церковними поборами, тобто йдеться навіть не про катедрактик, а про те, що сама громада домовляється, що з кожної хати раз на місяць чи раз на рік збирають 50-100 грн., а потім починаються скандали, непорозуміння, які у ЗМІ подають в такому контексті, що це священики настільки погані та зажерливі. Як це сприймати?

Я би почав від особистості Ісуса Христа, який став людиною, прийняв тіло, а це значить Бог «зматеріалізувався». І тому буття Церкви завжди є в цих двох сферах – з одного боку є Бог як Дух, а з іншого – Бог як людина. Дуже часто, коли ми приходимо до Церкви, акцентуємо на ту божественність Ісуса Христа, але забуваємо про Його людськість. І тому Церква, яка живе і функціонує в світі, підвладна також законам людської природи. Священик, який служить в Церкві, мусить їсти, спати, лікуватись, як будь-хто інший, бо він є людиною, а не ангелом.

І щоб збудувати і підтримувати Церкву, потрібні кошти. Часто християни не відчувають в собі відповідальності за Церкву. За їхніми уявленнями відповідальність за Церкву мають священик та єпископ. І деколи Церква, як бюро ритуальних послуг, куди ми приходимо, щоб замовити хрещення, чи похорон, чи Літургію… Ми не свідомі того, що Церква є частиною нас самих. Чи, радще, що ми і є частиною Церкви.

Мене не раз дратує, коли хтось каже: «От Церква вирішила, сказала» і так далі. Я тоді питаю: «Я лише єпископ, частина Церкви, я не Церква. Ви також є частиною Церкви». Церква – це і вірні, і диякони, і священики, і єпископи. Ми всі є Церквою. Кожен з нас є частиною Церкви, лише покликаний до іншого і виконує різні функції. Я каже св. апостол Павло, усі християни є членами одного Тіла, тобто Церкви (див. 1 Кор. 12, 12–31). І з нами, членами Церкви, як і в тілі: око не каже, що воно тіло, бо воно око, язик не каже, що він тіло, бо він язик. Але кожен має свою функцію, як і в житті Церкви.

Існує така площина функціонування нашої Церкви, яку, звичайно, ні священик, ні єпископ, ні монахи не можуть охопити, це харитативна діяльність, в якій важлива поміч кожного члена Церкви, і не лише фінансова, але й організаційна. Багато парафій ініціюють цікаві та корисні для суспільства і самої Церкви проекти, але потрібне задіяння кожної особи, кожного члена Церкви, кожного члена парохії, які є конкретним утіловленням Церкви у конкретному часі та конкретному просторі.

Це не означає, що усі мають полишити свою щоденну роботу і виключно займатися церковними проектами. Ні. Той, кому не виходить, може допомогти фінансово, щоб ефективно працювали інші.

Чи можна це охарактеризувати як вираз споживацького менталітету, який ми прийняли від заходу, і браку громадської самоорганізації, яку ми перейняли з радянського менталітету?

О так, цілковито. Я думаю, що тут усе ж таки переважає «спадок» з радянського часу. Часу, коли нам вибивали з голови потребу громадської відповідальності, бо завжди було домінантним розуміння, що на горі усе вирішать.
Пригадую, коли я був у монастирі настоятелем, то виникла ідея створити братство для тих людей, які до нас приходили на богослужіння, але самі люди не дуже горіли бажанням активізуватися у Церкві. Їм більше підходив принцип «прийшли і пішли», бо вони сприймали нас, як російський «приход» – «пришел и ушел».

Усі християни практично щодня проказують молитву «Отче наш», і якщо б ми серйозно цю молитву промовляли б, то тоді революція відбулась, бо коли я визнаю Бога за Отця, але не тільки свого, але і Отця мого сусіда, який ту молитву молиться, і мого керівника на роботі – то починаю розуміти, що всі ми діти того ж самого Отця. Якщо ми усвідомимо, що ми діти одного Отця, що Бог є наш Батько, то які стосунки мають бути між нами і яке ставлення до Церкви. Ми мали би бути свідомі, що ми є однією християнською родиною. Це була би правдива революція.

Чи в цьому контексті можна витлумачити те дивовижне ставлення людей до власного пароха, які здатні простити йому і сквернослів’я, і пияцтво, і будь-що інше, але надзвичайний ґвалт здіймають, коли священик придбає чи нову «Калину», чи стару потерту іномарку?

Думаю, що тут є декілька аспектів. І не останнім серед них є те, що: «Ніщо так не псує настрій українцеві, як добробут його сусіда». Ми не вміємо радіти, що хтось чогось досягнув. Люди часто перекидають і на священиків своє пострадянське міркування: «Як він може мати, а я не маю». Це одна річ. А друга – священики мусять бути второпні, бо деколи вони дійсно купують дорожчі авта, ніж треба. Це також має своє джерело у пострадянській спразі майнового достатку. Бо і священики були учасниками радянського жебрацтва. А тепер позичають, беруть кредити, щоб придбати авто.

Люди пробачать комусь «Тойоту», «БМВ» чи «Лексус», але священику таке не пробачать, тому священик має добре думати, яке авто вибрати. Але також і слід взяти до уваги, що те, що було десять років тому розкішшю, тепер багато хто має. Так, п'ятнадцять років тому мобільний мали лише хіба що мільйонери, а тепер кожна дитина в школі має.
На мій погляд, священик мав би тут триматися середнього рівня. Хоч би й мав можливість придбати дорогу машину, можливо, йому можуть подарувати батьки чи жертводавці, але, думаю, з огляду на болісну реакцію людей, мав би не приймати цього подарунка або продати.

Щодо толеранції недостойної поведінки священика з боку наших людей, то пояснення дуже просте: коли я роблю зло і починаю бачити, що таке ж зло робить священик, то в мене вже серце спокійне, бо і він так робить. Коли священик сквернословить чи вип’є, то мене вже совість не мучить, бо я маю оправдання.

Ви казали, що люди толерують, але не тільки толерують, а й смакують. Бо якщо так священик робить, то що казати нам смертним. Але священик також смертний. Він має ту ж саму унаслідувану від Адама і Єви гріховну природу, ті самі спокуси. Звичайно, він має покликання, більше знає, але він так само має нагоду до падіння. Мусимо вдивитися в корінь. Погляньмо в оточення Ісуса Христа: Юда зрадив, Петро відрікся. Значить Церква ніколи не була в ідеальному стані. Якщо Христос мав проблему з одним із 12 апостолів, то й Церква може мати проблему з одним зі 12 священиків, мати якісь труднощі. Історія нам каже, що такі труднощі були з перших кроків християнства.
Священик є моральним взірцем, і люди порівнюють себе не з Христом, а з священиком-грішником, і покликаючись на його грішність, почуваються морально заспокоєними.

Ваше Преосвященство, надзвичайно дивовижну тенденцію у поведінці суспільної думки можна було бачити в контексті педофільних скандалів в Америці, коли усі ЗМІ смакують інформацію про звинувачених священиків, але коли майже усіх їх суд оправдовує через відсутність складу злочину, а щодо кількох засуджених правники мають великі сумніви, то про це ніхто не повідомляє. Чому так відбувається?

Не знаю чи зачеплю всі аспекти у відповіді, але перше, що варто сказати, що Церква, яка стоїть категорично і твердо на сторожі шостої і дев’ятої заповіді, багатьом заважає спокійно жити. І тому Вона мусить за це «платити». Такого Їй не прощають.

Держави легалізовують гомосексуальні зв’язки, різні сексуальні безчинства, а Церква стоїть в обороні Богом об’явлених істин, тому атакують саме Церкву.

Чому? Щоб показати, що Церква буцімто страждає від надужиттів, які сама ж критикує. Але йдеться не про церковний загал, а лише про окремих осіб. І тут знову аспект, про який я вже говорив: якщо Господь мав проблеми з дванадцятьма учнями, то зі стількома священиками також бувають проблеми. Але це є проблемою все ж таки поодиноких осіб, а не Церкви, як такої.

Другим аспектом є те, що священики – це люди, які виросли в тих чи інших обставинах, які зранені різними ситуаціями, і які в Церкву могли прийти зі своїми схильностями.

Третім аспектом є саме американське суспільство. Слід зазначити, що саме Америка є найбільшим «продуцентом» педофільних скандалів. Там є такий спосіб заробляння грошей, як судові позови. Рано чи пізно любителі посудитися мусіли дійти і до позовів щодо Католицької Церкви, яка в Америці є великою структурою, що дбає про свій авторитет. Отже є чудесна нагода вибити з неї гроші, то чому б не скористатися можливістю?

Але коли ми говоримо про випадки реальні, які задекларовані, то це 0,03 відсотка від загальної кількості судових розглядів в Америці, пов’язаних з педофільними злочинами. Тобто серед загальної кількості американців, звинувачених за педофілію, священнослужитель є одним із 3000 звинувачених. Реальна статистика засуджених за цими звинуваченнями є мінімальна.

Звичайно, про згаданих 3000 випадків ніхто не говорить. Зате активно обговорюють випадки в Церкві. Саме так прагнуть зруйнувати авторитет Церкви щодо моральних питань, тому й поливають Її болотом. Але ті, що так розмірковують, не розуміють, що ніколи Церква не перестане говорити проти гріха.

Треба визнати, що є окремі випадки сексуальних злочинів з боку священиків. Це є їхнім падінням, їхнім прогрішенням і їхньою виною, але Церква не може перестати ніколи говорити, бо це Її покликання, Її завдання і Її місія – свідчити людині про її людськість. Уявімо собі, що світ колись стане настільки «свобідний», що його заполонять гомосексуальні зв’язки, то звідки ж тоді будуть діти народжуватись – це абсурд. Церква боронить те, що є природне в людині. І я цілковито певний, що Церква властиво в цьому має майбутнє. Тобто, вказуючи на гріх, як на протиприродній стан людини, Церква наперед вказує людству про небезпеку, що воно само себе знищить своїм гріхом. Ми вже мали Содом і Гомору і знаємо чим це скінчилось.

Людство може експериментувати до безконечності: з абортами, з евтаназією, але в житті є деякі правила, як на дорозі є правила руху. Ти можеш мати мільйон і джип, але ти довго не поїздиш проти руху. Так само і в природі є певні правила, закони, які ми вчили в школі, фізичні чи хімічні. І ми можемо зрозуміти, що ті закони, як і закони людського буття, встановив Господь. І те, що людина хоче ці закони змінити, до нічого доброго не приведе. І Церква не перестає говорити, що наслідки таких експериментів будуть трагічними.

Ті, кому це не подобається, атакують Церкву. Я також глибоко переконаний, що людство пізніше чи раніше повернеться до християнських цінностей. Бо це не є щось придумане, а нормальне людське життя, до якого Бог створив людину.

Прошу Владики, зараз маємо в Америці парадоксальну ситуацію – коли ЗМІ поливають Церкву болотом, а кількість покликань зростає…

Вірю, що Церква дорікає світові навіть не так своїми заявами, як самим своїм існуванням. Водночас Церква, яка не боїться свідчити Істину, є тим магнітом, який притягує людей. Тому нема нічого парадоксального у тому, що облита брудом американська Церква стає Церквою нових покликань. Це не парадокс – а цілком логічне правило. Адже люди здатні розрізнити Істину від неправди і Істина їх притягує, надихає, кличе.

Преосвященний Владико, останнім часом деякі ЗМІ в Україні, то накидають Церкві обов’язок реагувати на ситуацію в державі, то звинувачують, що пхається в те, що не є її компетенцією… Що робити в такому випадку?

Кожна людина створена на образ і подобу Божу, і чи ми робимо щось як окрема особистість, чи як суспільство, ми добре розуміємо, де є зло, а де добро. Коли ж Церква починає говорити, то настає паніка, бо вона починає говорити не те, що нам подобається.

Водночас Церква не покликана давати відповіді абсолютно на всі питання. Погляньте на Євангелію, вона не дає відповідей на все. Христос активно не боровся з соціальною несправедливістю, яка тоді існувала. Не говорив нічого про політичну ситуацію, в якій перебували євреї того часу. Тому і Церква не має на всі питання давати готову відповідь. Вона не покликана говорити про якісь там хімічні, астрономічні речі. Адже Євангаліє чи Біблія про це не пише. Але Церква говорить про людину, про її стосунки з Богом, про те, як би вона мала жити, про її моральне життя.

Завдання і покликання Церкви в суспільстві, як я його розумію, дуже просте – бути совістю суспільства. Совість завжди нам каже, зле чи добре робимо. Ми можемо її не слухати, але вона нам підказує. Завдання Церкви – свідчити, говорити, чи суспільство, влада слухає це, чи ні, але це Її завдання і покликання, так само, як і совісті, – вказувати, без огляду на реакцію – дослухаємося ми чи ні… І тому ми говоримо про те, що Церква мала би бути незалежною, щоб могти свідчити про правду. Задля людей.

Коли я був настоятелем одного монастиря, один з співбратів мав непростий характер. Не завжди було легко робити йому зауваження. Одного разу я навіть сказав йому, щоб чинив, як хоче. Але він відповів: «Ні, отче, дуже Вас прошу, говоріть мені, бо я спочатку не сприймаю, а потім починаю розуміти».

Тому Церква не має зважати, що хтось не сприймає, це їхня право. І ті люди, які сьогодні нам дорікають, роблять різні протести, пишуть звернення, потім у вічності перед Богом спитають нас: чому ви мовчали, коли бачили, що ми жили не так як належить. Ми мусимо свідчити Істину.

Прошу владики, недавно відомий український релігієзнавець пан Єленський зробив досить різку заяву про те, що усі українські Церкви перебувають під безпрецедентним нападом, перелічуючи постійне порушення протоколу з боку держави, проблематичність державно-церковних відносин, відомий скандал з поїздкою представників Всеукраїнської Ради Церков у Брюссель, коли їх практично відкликали мало не з літаків на зустріч з президентом, випадок, коли президент не привітав греко-католиків з Різдвом… Чи це твердження, на Вашу думку, є реальним, тобто чи справді Церква перебуває під нападом, чи це просто некомпетентність працівників держави, які організовують такі речі?

На мій погляд, тут вартує використати інше слово – агресія. З боку держави дійсно є певна агресія щодо Церкви. І причина цієї агресії дуже і дуже проста, що держава боїться Церкви. Бо агресія завжди є спровокована страхом перед кимось, саме той, хто боїться когось, реагує агресивно.

А у випадку з викривленням у ЗМІ інформації про Церкву, чи це є наслідком упередженості наших ЗМІ, чи просто некомпетентністю.

Як я уже казав, суспільство в наслідок своєї зіпсованої природи і схильності до гріха морально сповзає. А є хтось, хто тримає цей рівень. І вказує своїм буттям, що цей рівень мав би бути інакшим. І тому завжди є це бажання засобів масової інформації облити Церкву болотом, щоби рівень Церкви знизити. ЗМІ також відчувають себе непевно, оскільки часто не дотримуються жодних критеріїв моральності. І наслідок – знову та сама агресія.
Ваше Преосвященство, що би Ви побажали теперішнім християнам?

Для нас, християн, є небезпечною ілюзія, що колись усе було ідеальним, або має бути ідеально, насправді завжди були труднощі. Один старець в нашому монастирі завжди казав: де є людина, всюди є проблеми і клопоти.
Для мене завжди є показовим той приклад особистості Ісуса Христа, до Якого Петро йде по воді, але доти він йшов, поки дивився на особу Христа. Доки Петро живе вірою, він йде, коли починає бути реалістом, тоне. В християнстві не тільки не можна бути реалістом, ми не говоримо про песимізм, ми навіть не можемо бути оптимістами. Християнин обирає життя віри. Коли я вірю в Бога, то розумію, що Бог є всюди і всім керує. Тоді я не маю страху цілковито, який би не був президент, прем’єр-міністр, єпископ, священик, я бачу Христа. І от коли ми починаємо ставати реалістами, дивитись, як ми кажемо, реально на життя, то тоді одразу в наше життя приходить криза. А поки ми живемо вірою, ми з Богом, ми йдемо по тій воді, це значить завжди через непевні обставини життя.

Тому зичу всім нам, християнам, жити вірою, яка дасть нам силу йти через будь-які трудні ситуації нашого життя.

Розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, «Католицький Оглядач»

Джерело: Воїни Христа Царя

середа, 23 травня 2012 р.

23.05.2012р. Б. / Тиждень Подружжя вдруге відбувся в Україні

Паради щасливих сімей крокували минулого тижня центральними вулицями багатьох українських міст. Організатори другого Тижня Подружжя, який тривав з 15 по 22 травня, таким чином прагнули показати, що щаслива родина – не випадковість.

Протягом одного тижня багато християнських конфесій та деномінацій об’єднались в акції, мета якої – показати цінність сім’ї та щасливого подружнього життя для суспільства та країни.

Понад 20 міст України взяли участь у другому Тижні Подружжя: Київ, Луцьк, Одеса, Львів, Івано-Франківськ, Кам’янець-Подільський, Донецьк, Житомир, Дніпропетровськ, Севастополь та інші.

В рамках Тижня Подружжя відбувся також другий Всеукраїнський Тиждень Молитви про сім’ю. Окрім масових заходів були проведені численні семінари та тренінги, присвячені збудуванню сімейних стосунків, а також заняття на тему материнства та батьківства.

Загалом другий Тиждень Подружжя в Україні об’єднав понад 100 заходів, присвячених збудуванню сім’ї, в яких взяли участь близько 18 000 чоловік.

«Щоб сім’я була щасливою, подружній парі необхідно працювати над своїми стосунками кожного дня. В сім’ї завжди бувають конфлікти та непорозуміння, але головне не це, а те, як пара справляється з цими труднощами. Протягом Тижня Подружжя ми намагаємось показати молоді, що сім’я – це чудово. Це не просто конфлікти та непорозуміння, але хороша можливість рости та розвиватись разом, пізнаючи один одного. Лише в родині можлива справжня близькість і посвята, про яку мріє кожна людина», – говорить Олена Шабуніна, комунікаційний директор Тижня Подружжя в Україні.

Наступного року організатори Тижня Подружжя в Україні планують залучити до святкування міжнародного Дня Сім’ї, який традиційно проводиться 15 травня, всі регіони України та водночас закликають християнські церкви та просімейні громадські організації працювати з родинами та утверджувати цінність подружжя протягом цілого року.

Довідка

Тиждень Подружжя – це міжнародних рух, створений з метою поширення авторитету сім’ї в суспільстві та утвердження цінності родини та шлюбу як найбільш значимого суспільного інституту. Вперше Тиждень Подружжя відбувся у Великобританії в 1997 році.

Мета Тижня Подружжя: кожного року протягом одного тижня зробити подружжя та шлюб головними темами в країні, об’єднавши для цього зусилля громадських організацій, державних та недержавних інституцій, медіа та журналістів, християнських церков, бізнесу та всіх небайдужих людей.

Серед 19 країн світу, де вже проводиться Тиждень Подружжя такі держави, як: Німеччина, Нідерланди, Великобританія, Ірландія, Швейцарія, Бельгія, США, Австралія, Угорщина, Чехія, Румунія, Словаччина та інші країни. В багатьох країнах світу Тиждень Подружжя став традиційним святом та був затверджений на національному рівні.

Джерело: КРЕДО

неділя, 29 квітня 2012 р.

29.04.2012р. Б. / Скеля TV. Пасха

Скеля TV. Пасха

- Події за квітень 2012

- Йосип Сліпий - приклад християнської вірності

- Свято Пасхи у ХХІ столітті

Редакція католицької програми ""Скеля"
skelia.org

79008 ЛЬВІВ, вул. Винниченка, 32,
тел./факс: +380 (32) 240-37-48,

Джерело: Воїни риста Царя

субота, 21 квітня 2012 р.

21.04.2012р. Б. / Вся церква має бути об’єднана у вселенську церкву, – кардинал Гузар

«Ісус Христос створив одну церкву. Вся церква має бути об’єднана в одну вселенську церкву… Церква має бути одна, і таку церкву ми хочемо за всяку ціну оживити», – сказав 20 квітня в ефірі "Шустер Live" екс-глава УГКЦ Любомир Гузар.

Відповідаючи на запитання про можливість створення єдиної помісної церкви в Україні, Блаженніший Любомир сказав: «Можна це розглядати під поглядом церковної політики. Тут – політика політикою. Багато було різних заходів, щоб при помочі політики осягнути певні ефекти в церковному житті. Багато з того замішання в церковному житті, яке ми переживаємо, є на підставі політики, тому політику треба залишити в стороні».

Любомир Гузар сказав: «Якщо ми говоримо про одну церкву київської традиції, яка, на жаль, розкололась на чотири, ми можмо це повернути назад – не на підставі політики, а релігії… Мусимо на тих началах працювати і на тому будувати оту єдність колишню, якою втішалась київська церква тисячу років тому. Ми не повинні дивитись забагато на всякі політичні аспекти. Це нам нічого не дасть. Ми мусимо бути собою – церквою, і тоді єдність в церкві буде самозрозумілою, і тоді єдність буде само собою».

Джерела: ZAXID.NET

Воїни Христа Царя

неділя, 15 квітня 2012 р.

15.04.2012р. Б. / Воскресіння Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Коротка історія

Слово "пасха" походить з єврейського "песах", що значить "перехід". Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов повз доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров'ю однорічного ягняти. Слово "пасха" у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи.

Для апостолів і перших християн Пасха-Перехід стала символом іншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти.

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. "Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву" (1 Кор. 5,7).

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. Собор у Нікеї (325) вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення.

У ІV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня на цілий тиждень, який зветься "світлим тижнем" на противагу до тижня перед Великоднем, що має назву "Великого", або "Страсного". В Єрусалимі найбільш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні.

З богослужінь празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. Її авторство приписують великому богослову Східної Церкви й великому митцеві слова – святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців – Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний.

Про ікону

Ікона Воскресіння представляє Христа не в ту мить, як Він виходить з гробу, а тоді, коли Він розбиває його. Христос виходить з гробу не як той, хто звільнився від смерті і тікає геть. Адже Господь переміг смерть не задля себе самого, як це могла б зробити надлюдина. Велич воскресіння Христа полягає в тому, що Він входить у царство князя темряви, який тримає в неволі Адама та його нащадків.

Воскреслий, сяючий Христос у динамічній позі є центром величавої й багатої змістом композиції Зішестя в Ад. Вся Його постать у повний зріст оточена небесним сяйвом мандорли продовгастої форми, бо де Христос – там небо. Світло випромінюється як з воскреслого Христа, так і з мандорли, адже небо вже не приховане – воно відкрите завдяки перемозі Христа над гріхом і смертю.

Христос зображений у білих з позолотою ризах. Він стоїть над розбитими воротами аду – досі непоборимою в'язницею смерті. Під цими воротами в темному аді видно розторощені тепер символічні знаряддя тортур. Ад, алегорично персоніфікований, лежить зв'язаний, безсилий.

Із зображення на іконі не зрозуміло, чи Христос сходить в Ад, чи це вже мить Його повернення звідти. Він простягає руки Адамові та Єві, слідом за якими двома великими процесіями із землі виходять усі попередні покоління аж до Його пришестя. Зображено майже цілу дугу спасіння, яку проходить Господь. Сцена Зішестя в Ад – це величне святкування життя й очікування воскресіння, бо Христос не забув про тих, що в гробах, а пішов шукати за ними.

Ікона показує нам також дві сфери духовного життя. У царстві смерті, зруйнованому Христом, панує порок та лихі помисли, які спонукають людину служити цьому царству. Їх зображають у вигляді темних постатей у підземній печері. Друга сфера – це сфера Христа, який діє протилежним чином. Христос відкрито показує чесноту, до якої людина доходить, слухаючись духовних помислів і жертвуючи егоїзмом.

Тропар та кондак

Тропар: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував.

Слава, і нині: Кондак, глас 8: Хоч і у гріб зійшов ти, Безсмертний, та адову зруйнував ти силу, і воскрес єси як переможець, Христе Боже, жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся, і твоїм апостолам мир даруєш, падшим подаєш воскресення.

Діяння святих апостолів 1, 1-8

Перше ото слово я написав, о Теофіле, про все, що Ісус почав і творити й учити, аж до дня, коли вознісся, давши Святим Духом накази апостолам, яких вибрав. Перед ними ж і показав Себе живим після Своїх страстей, в багатьох істинних знаменнях, з'являючися їм сорок днів і говорячи про царство Боже. Ївши також з ними, звелів їм не відлучатися від Єрусалиму, але ждати обітниці Отця, що її ви чули від мене. Бо Іван ото христив водою, а ви маєте христитися Духом Святим по небагатьох цих днях. Вони ж отже, зійшовшися, питали його, кажучи: Господи, чи в цей час знову установиш царство Ізраїлеве? Він відповів їм: Не вам знати час і пору, що Отець призначив у своїй владі. Та ви приймете силу Духа Святого, що на вас зійде, і будете мені свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж до краю землі.

Євангеліє від Івана 1, 1-17

В началі було Слово, і Слово було в Бога, і Слово Було Бог. Воно було споконвіку в Бога. Все через Нього сталося, і без Нього ніщо не сталося, що повстало. У Ньому було життя, і життя було світло людям. І Світло в тьмі світить, і тьма Його не обняла. Був чоловік, посланий від Бога, ім'я йому Іван. Він прийшов на свічення, щоб свідчити про Світло, щоб усі повірили через Нього. Не був він Світло, але щоб свідчити про Світло. Був Світло істинне Той, Хто просвічує колену людину, що приходить на світ. У світі був, і світ через Нього стався, і світ Його не пізнав. До свого прийшов, і свої Його не прийняли. А котрі прийняли Його, дав їм власть дітьми Божими стати, віруючим в ім'я Його. Що не з крови, ні з похоті тіла, ні з похоті мужа, а від Бога родилися. І Слово тілом стало, і вселилося в нас, і ми виділи славу Його, славу як Єдинородного від Отця, повне благодаті й істини. Іван свідчить про Нього і кликав, кажучи: Це був Той, про кого я говорив, Той, що по мені гряде, передо мною був, бо перше мене був. І з повноти Його всі ми прийняли, і благодать за благодать. Бо закон Мойсеєм був даний, благодать же й істина через Ісуса Христа сталася.

Проповідь

Дорогі у Христі брати і сестри, вітаю вас сердечно із нинішнім величним празником Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа! Справді празник над празниками і торжество всіх торжеств! Ми до нього готувалися, як до найголовнішого, найважливішого свята у цілому літургійному році.

Період приготування до нинішнього свята тривав досить довго. Перед Великим Постом був ряд неділь, коли Свята Церква пояснювала нам суть і завдання Посту. Неділя Закхея пригадала нам, що суть Посту полягає на особистій зустрічі з Ісусом Христом, зустрічі, яка приносить спасіння, докорінну переміну людського життя. Пізніше була Неділя блудного сина, коли ми бачили, як Отець Небесний, не зважаючи на наші великі гріхи, очікує нас з відкритими раменами і не докоряє нам за наші провини, а пригортає до свого серця і повертає нам втрачену гідність дітей Божих. Потім була неділя м’ясопусна, коли Церква нам пригадувала, що тілесний піст без діл милосердя не принесе нам жодного духовного пожитку, бо аскетичні зусилля – відмова від певних страв чи розваг – не є самоціллю християнського посту, а мають служити любові, - щоб ми мали більше часу і засобів, щоб послужити нашим ближнім. Спасає лише віра, чинна любов’ю, - каже св. Павло (пор. Гал 5, 6). Нарешті Неділя сиропусна напередодні Великого посту пригадувала нам про взаємне прощення як необхідну передумову отримання прощення від Бога.

Відтак перед нами відчинилися «двері покаяння» – почався благодатний час Чотиридесятниці, коли ми намагалися щирим каяттям, ділами милосердя, ревнішою і молитвою, увінчаною Таїнством Покаяння очистити нашу душу від гріховної отрути, просвітитися чеснотами, наповнитися благодаттю Святого Духа.

Останнім етапом до пасхальної радості був Великий, або Страсний Тиждень, коли ми особливо близько співпереживали усі події останніх днів земного життя нашого Спасителя. Ми переживали усі ці події дуже близько, бо усвідомлювали, що вони стосуються кожного з нас особисто, ми не є сторонніми спостерігачами, але одними з головних дійових осіб історії спасіння. Адже Син Божий «задля нас людей і задля нашого спасіння зійшов з небес, … і був розп’ятий за нас за Понтія Пилата і страждав і був похований» (Символ віри). З думкою про нас Син Божий зійшов на землю, з думкою про нас витерпів жахливі муки і розп’яття, з любови до нас прийняв хресну смерть, щоб своєю Божественною любов’ю здолати наш гріх, диявола і пекло.

І ось сьогодні ми, як ті жінки-мироносиці, прибігли з самого ранку до храму, який символізує гріб Господній. І що ж ми бачимо? – Отой храм не є темний, не є понурий, зовсім навпаки, – він залитий світлом, прикрашений квітами, наповнений Божественною благодаттю. І в цьому храмі Свята Церква устами своїх священнослужителів, як той Пасхальний ангел, проголошує нам радісну новину, що її почули жінки-мироносиці: «Ви шукаєте Ісуса розіп'ятого. Нема його тут, бо він воскрес, як ото сам прорік. Ходіть, гляньте на місце, де він лежав. Та біжіть притьмом, скажіть його учням, що він воскрес із мертвих» (пор. Мт. 28.6-7).

І ось сьогодні ми переживаємо оцю радісну пасхальну благовість: Христос воістину воскрес, Христос переміг смерть, Його любов восторжествувала над людським злом, Його спасенна присутність у світі кличе все створіння до нового, переображеного життя. Тепер, дорогі в Христі, перед нами 50 днів пасхального періоду, 50 днів, коли ми будемо святкувати Пасху Христову. Але чи тільки 50 днів? – Ні, дорогі в Христі, бо Воскресіння Христове змінило ціле наше життя, змінило історію людства і саме тому Пасха Христова, Воскресіння Господнє є щось, що ми повинні святкувати кожного дня, впродовж цілого нашого життя. Каже преподобний Теодор Студит: «Кожного дня, наслідуючи Господа, ми святкуємо воскресіння чеснот через смерть пристрастей, ми покликані кожного дня разом з Христом вмирати для наших гріхів і воскресати для нового чеснотливого Божественного життя».

Силою пасхального тріумфу Христа над гріхом і над смертю ми долаємо у самих собі гріх і переходимо від смерти до життя. Разом з новим життям у Воскреслому Спасителеві ми отримуємо дар радості, якою нині наповнені наші серця. А ця радість наша не є якимсь емоційним станом, наша радість це – переможений смуток, перемінений смуток, подоланий смуток. Ми стверджуємо на воскресній утрені перемогу радості над смутком такими словами: «Це бо прийшла через хрест радість усьому світові». А у воскресному тропарі сьомого гласу Свята Церква ще докладніше пояснює цю дивну переміну: «Знищив ти хрестом Твоїм смерть, відчинив розбійникові рай, мироносицям плач на радість перемінив і апостолам повелів проповідувати, що воскрес Ти Христе, Боже, даючи світові велику милість». Дорогі в Христі, це я, це ми є тим розбійником, якому воскреслий Христос відчиняє нині рай. Це я, це ми є тими мироносицями, плач яких Господь сьогодні перемінює на радість. Усе життя людини на землі супроводжується плачем: від першого плачу, що супроводжує прихід на світ і до останньої сльози на ложі смерти, дорога людська встелена сльозами: сльозами з приводу втрати близької особи, сльозами з приводу хвороби чи нещастя, сльозами від безвиході, сльозами з приводу власного гріха і кривд, які нам завдає оточення, - невипадково земля, на якій ми живемо, називається «долиною сліз». І ось у цій долині сліз стається дивна переміна: у всій своїй силі проявляється Божа любов, яка висушує наші сльози як сонце – ранішню росу. Від нині для того, хто вірує у Воскреслого Спасителя, не повинно бути місця для розпуки, пригноблення і смутку, бо Господь дарує всім нам дар надії і радості.

І ще щось, Господь наказує нам, так само як і тим жінкам мироносицям іти притьмом і проповідувати благовість про Його Воскресіння іншим людям, ділитися отою радістю і тим новим життям, які дає нам наш Спаситель. Погляньте, як жінки-мироносиці з поспіхом, з великою радістю бігли до апостолів, щоб їх звістити, що Христос воскрес. Як пізніше самі апостоли відважно, не зважаючи на переслідування, на утиски, проповідували правду про Воскресіння Христове світові. Ми, що називаємося і є учнями Христовими, маємо нині підхопити цю їхню місію, бо нинішній світ не менше, ніж дві тисячі років тому, потребує отої доброї новини, що зло є переможене любов’ю Божою, що смерть поглинута життям Божественним, що Христос переміг гріх кожної людини. Ми, християни, що маємо в своїх серцях небесну радість, не можемо проходити байдуже повз тих людей, які ще не пізнали і не зустріли Воскреслого Господа. Господь нас кличе і посилає нині занести благовість спасіння до кожної людини, яка живе у смутку, страху і безнадії.

Робити це треба словом проповіді, а ще більше – усім нашим життям, так щоб наші ближні відчули присутність Бога в нашому серці і в нашому житті. Розповідають такий випадок, що одного разу старший чоловік, який вважав себе атеїстом, прийшов до священика, дуже славного проповідника, на розмову. Приходить до парафіяльної канцелярії, але бачить, що священик вже має відвідувача і розмовляє з ним в своєму кабінеті. Священик теж побачив його крізь шибку в дверях, перепросив співрозмовника, швидко вийшов на коридор, виніс для нього крісло і попросив присісти та відпочити з дороги, поки він закінчить бесіду із попереднім гостем. За кілька хвилин вже сиділи разом в кабінеті і вели жваву розмову про віру: старий атеїст і священик, Христовий учень. Після розмови старенький визнає, що помилявся у своїх атеїстичних переконаннях і тепер хоче навернутися до Бога. Священик, вдячний Богові за це маленьке чудо, питається, який аргумент в його словах найбільше спричинився до зміни поглядів старого атеїста. Той відказав, що найбільше похитнули його атеїстичні переконання не так слова священика, як той жест доброти, уваги і зичливості, яким він його зустрів, вибігши з кабінету і запропонувавши сісти. «Це мене найбільше переконало, що Бог є з вами, що Він є Любов’ю, що Він дає Вам силу жити інакше, як люди, яких я дотепер стрічав у своєму житті».

Дорогі у Христі, ми сьогодні святкуємо Воскресіння Христове, торжество любові Божої, ми є повні радості і надії. Я бажаю всім нам, щоб ми, вийшовши з храму, хотіли ділитися отою доброю новиною про Воскресіння Христове з усіма людьми, яких зустрінемо на дорозі, ділитися не тільки нашими словами, але в першу чергу нашим життям, нашими добрими ділами. Бажаю усім нам жити як люди пасхальні, як люди, які живуть з Христом воскреслим і несуть його цілому світові. Радості вам, миру і благословення від воскреслого Господа.

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

+Владика Богдан Дзюрах
Сівач, квітень 2012

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Христового Воскресіння.

Джерела: Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

субота, 7 квітня 2012 р.

07.04.2012р. Б. / 7 квітня 2012 року - Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Коротка історія

Святкування Благовіщення почалося у Східній Церкві в кінці IV або на початку V ст. Цісар Маврикій (582-602) робить цей празник обов'язковим у цілій державі. У перші століття цей празник уважався Господським, як на Сході, так і на Заході. На це вказують його первісні назви: Христове Зачаття, Благовіщення про Христа, Початок відкуплення, Благовіщення, Благовіщення ангела Марії, День Поздоровлення, День або празник Благовіщення. Щойно в VII віці усталюється сьогоднішня назва для цілої Східної Церкви: Благовіщення Пресвятої Богородиці, а сам празник належить до Богородичних.

На святкування празника 25 березня вплинуло Христове Різдво, що настає через дев'ять місяців після Благовіщення. При тому існувало старовинне побожне передання, що 25 березня відбулося створення світу, воплочення Божого Сина і Його смерть на хресті. Олександрійська Пасхальна хроніка з 624 року і Царгородська Пасхальна хроніка з початку VII ст. визначають дату празника Благовіщення — 25 березня.

Службу на цей празник уклали святий Йоан Дамаскин, святий Косма Маюмський, Теофан, єпископ Нікейський і монах Йоан. Наступного дня після празника Східна Церква святкує Собор святого архангела Гавриїла. Це давній звичай Східної Церкви, щоб наступного дня після великого празника віддавати шану тим особам, які брали визначну участь в події празника.

Благовіщення в Русі-Україні було другим Богородичним празником після Успення, у честь якого в Києві збудована церква в першому столітті християнства. Князь Ярослав Мудрий на Золотих воротах у Києві спорудив храм у честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. "В 1037 році, — сказано в найдавнішому літописі, — заснував Ярослав великий город Київ, що має золоті ворота. Вибудував і церкву святої Софії, Премудрости Божої, митрополичу, а далі кам'яну церкву Благовіщення Святої Богородиці на Золотих воротах. А це тому вибудував премудрий князь Ярослав церкву Благовіщення на Воротах, щоб завжди була радість тому городові Благовіщенням Господнім і молитвою Святої Богородиці й архангела Гавриїла". У храмі Благовіщення князь Ярослав Мудрий у 1037 році віддав під опіку Божої Матері ввесь український народ.

Богослуження празника Благовіщення повне урочистих, величних і радісних гимнів. Багато разів тут повторюється добре знаний нам привіт ангела: "Радуйся!" Головні мотиви тієї святої і неземної радости — це воплочення Божого Сина, це привілеї богоматеринства і дівицтва, це спасення людського роду. У радості Благовіщення бере участь небо, земля і все створіння. Ангел говорить до Пресвятої Богородиці з якнайбільшою пошаною і для неї, як Богоматері, має слова найвищої похвали і подиву: "Задум споконвічний відкриваючи, Гавриїл став перед тобою, Діво, і вітаючи тебе, сповістив: Радуйся, земле незасіяна! Радуйся, неопалима купино! Радуйся, глибино незглиблима...".

Про ікону

Іконографія Благовіщення — це зображення «доброї новини» для людства, як говорить сама назва цієї події. Рівночасно це свято великої радості, бо довгоочікуваний прихід Месії сповняється. В іконографії Благовіщення вгорі видно небесний півкруг, звідки сила Святого Духа сходить у променях світла на Богородицю, згідно зі словами Архангела Гавриїла (Лк. 1, 35). Тут бачимо дію Пресвятої Тройці в найглибшому значенні її таїнства: волю Всевишнього Отця сповіщає Архангел Гавриїл, Син Божий втілюється в лоно Богородиці, а чудесне воплочення проводить Святий Дух.

Архангел Гавриїл, сильне і могутнє слово Боже, звернувся з Благовіщенням до Пречистої Діви, яка представляє ціле людство. Архангел Гавриїл зображується в динамічній позі — в русі, з жезлом Божого авторитетного післанця. В нього урочистий вигляд, бо він звіщає Богородиці та всьому людству глибоке таїнство (Лк. 1, 30-33). Пречиста нахилила голову, ця поза означає прийняття, згоду. Деякі Отці стверджують, що це — жест дівицтва. Безпліддя є вияв поразки людини, а дівицтво — знак віддання першості іншому: не я творю життя, а Ти, Господи. На її лику — глибока задума й здивування, що Бог для великого діла Воплочення відвічного Слова вибрав саме її, скромну дівицю.

Ангел, небесна істота, зійшов на землю, адже земля — у цьому випадку Богородиця — покликана стати оселею неба. Тому й ця сцена розміщена у священному просторі. Стародавній храм втратив своє значення, вона сама, отінена Духом, стане святинею Всевишнього. Нереалістична, але прекрасна архітектура надає монументальний тон цій події. За старовинною традицією іконографії видно завісу, простягнуту між верхами будівель, щоб вказати, що подія відбувається не на вулиці, а в приміщенні.

В лівій руці Богородиця тримає прялку, що вказує на заняття скромної дівиці, жест правої — говорить про покірне прийняття Божої волі. Марія тримає в руках червону нитку. У цьому криється дуже глибоке богословське значення: Марія перевтілює в образ те, що почула і тому тче образ, тобто тіло, Слова Божого. Нитка, якою Пречиста тче тіло Христа, — червона, адже це — колір божественності. Богородиця натомість зображена у зелених і синіх барвах, щоб вказати на те, що Вона є створінням. Зелений колір — це колір землі, а синій — колір людськості. Марія зодягнена у червоний плащ, а це вказує, що Христос дав їй божественність, оскільки Вона Його прийняла, зробила місце для Бога. Ця нитка, таким чином, є не лише нитка тіла Христового, але й нитка її власного тіла: Марія одержує спасіння, поступаючись місцем Слову.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Днесь спасення нашого начало і від віку таїнства явління: Син Божий сином Діви стається і Гавриїл благодать благовістує. Тому й ми з ним до Богородиці закличмо: Радуйся, Благодатна, Господь з тобою.

Слава, і нині: Кондак, глас 8: Непереможній Владарці на честь перемоги ми, врятовані від лиха, благодарні пісні виписуємо тобі, раби твої, Богородице. А ти, що маєш силу нездоланну, від усяких нас бід охорони, щоб звати тобі: Радуйся, Невісто неневісная.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 2, 11-18

Браття, Той, хто освячує, і ті, що освячуються, всі від одного. Тому Він не соромиться називати їх братами, коли каже: Я звіщу ім'я Твоє братам Моїм, хвалитиму Тебе серед громади. І знову: Буду надіятись на Нього. Та: Ось Я і діти, що їх Бог дав мені. А що діти були учасниками тіла й крови, то й Він подібно участь у тому брав, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола, і визволити тих, яких страх смерти все життя тримав у рабстві. Бо не від ангелів прийняв Він на Себе, а від потомства Авраама. Тому Він мусів бути в усьому подібний до братів, щоб стати милосердним та вірним первосвящеником у справах Божих на спокутування гріхів народу Тому, отже, що Він страждав і сам був випробуваний, Він може допомогти тим, що проходять через пробу.

Євангеліє від Луки 1, 24-38

В ті дні зачала Єлисавета, жена Захарієва, і таїлась п'ять місяців, кажучи, що так мені сотворив Господь у дні, в які зглянувся відняти з мене неславу перед людьми. А в місяць шостий посланий був ангел Гавриїл від Бога в місто Галилейське, якому ім'я Назарет, до діви, обрученої мужеві, якому ім'я Йосиф, з дому Давидового; і ім'я діві Марія. І ввійшовши до неї, ангел сказав: Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між женами. Вона ж, увидівши, стривожилась словом його і думала, що то буде за привітання оце. І сказав їй ангел: Не бійся, Маріє, бо ти знайшла благодать в Бога. І ось зачнеш в утробі, і породиш сина, і наречеш ім'я Йому Ісус. Він буде великий і Син Вишнього наречеться; і дасть Йому Господь престіл Давида, Отця його; і воцариться в домі Якова вовіки, і царству Його не буде кінця. Сказала ж Марія до ангела: Як це буде, коли я мужа не знаю? І відповівши, ангел сказав їй: Дух Святий найде на тебе, і сила Вишнього отінить тебе; тим-то і рождаєме святе наречеться Син Божий. І ось Єлисавета, родичка твоя, і та зачала сина в старості своїй, і цей місяць є шостий їй, називаній неплідною. Бо не знеможе в Бога всяке слово. Сказала Марія: Ось раба Господня, нехай буде мені по слову твоєму. І відійшов від неї ангел.

Проповідь

«Сьогодні початок нашого спасіння і явлення відвічного таїнства,

Син Божий стає Сином Діви» (Тропар празника).

Подія Благовіщеня – це початок Нового Заповіту, початок спасіння людства. Сьогодні ми святкуємо сповнення Божої обітниці про післаництво Спасителя: «Слово стало Тілом і оселилося між нами …» (Ів. 1.14).

На ту благу вість чекало небо, чекала земля, чекали душі праведників в аді.

З хвилиною Благовіщеня Месія зачинається в лоні Марії. «Радуйся Благодатна, Господь з Тобою …», – вітає архангел Гавриїл Діву Марію. У своїй покорі Марія не знає, що сказати на слова ангела. Тому він пояснює виразніше: «Не бійся, Маріє, бо ти знайшла ласку в Бога. Ось ти зачнеш у лоні і народиш сина і даси йому ім’я Ісус. Він буде великим і Сином Всевишнього назветься…» (Лк. 1.30-32).

Сьогоднішнє свято вказує на Христа. Архангел розкриває Богородиці Божий план спасіння людства і, щоб це здійснилося, людство повинно дати згоду на Божу благодать. Цю згоду людство дає устами Марії: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!» (Лк.1.38). З цими словами у Лоні Діви Марія зачинається Ісус Христос, а сама вона стає Новою Євою, праматір’ю нового людського роду, дітей Божих.

Благовіщеня – це день благої вісті про те, що у світі знайшлася дівчина, так глибоко віруюча в Бога, настільки сповнена послухом і довір’ям Богові, що від неї родиться Син Божий. Даючи згоду на народження Сина Божого, Марія погоджується і на вигнання у Єгипет, і на славу Вербної неділі, і на меч болю, який прошиє її душу на Голгофі. Прославляючи непорочне зачаття Сина Божого від Святого Духа і Діви Марії, ми вшановуємо покору Божої Матері, з якою вона цілковито віддалася під опіку Божого провидіння. Підкоряючись Божій волі, Марія немовби каже: «Щоб не сталося, ось – я твоя слугиня. Я до твоїх послуг! Розпоряджайся мною, як своєю власністю. Я належу тобі, я вся твоя, Боже».

Дорогі брати і сестри, ми також маємо свої благовіщеня, своє покликання, ми також є потрібні Богові. На кожного із нас Господь покладає певні завдання, які є маленькою ланкою у ланцюзі спасіння людства.

Натомість люди часто своєю поведінкою говорять: «Господи, у мене немає часу на тебе…». Людина прагне панувати на землі, володіти, прагне слави, але покерувати собою, своїм духовним розвитком, своїм серцем часто є не в силі. Людина не належить речам, бо вони мають їй служити, а не навпаки. Вона не належить також землі, бо земля має бути їй підвладною. Людина не належить роботі, бо це тільки засіб панування над землею, засіб до утримання. Людина не належить ні собі, ні іншим людям, бо ми від Бога вийшли і до Нього маємо повернутися. Пізнати волю Творця і її виконати в нашому житі – це повинно бути головним у нашому житті.

Марія у день Благовіщеня віддала себе цілковито Богові, а на Голгофі її Син, словами: «Оце син твій», передає увесь людський рід під материнську опіку Божій Матері. Щасливі всі ті, які зуміли довіритися Богові, так як Діва Марія.

Подібно, як Богородиця, і вони приносять добрі плоди життя. Коли людина каже: «Я ввесь твій, Господи», тоді її вчинки є зачаті з Духа Святого і є тим мостом, що єднає людство з Богом, з щасливою вічністю.

У Євангелії від Матея читаємо слова Ісуса Христа: «… хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мені брат, і сестра і мати» (Мт.12.50). Через повне підкорення Божій волі Марія була з Ісусом злучена тісніше, ніж через зв'язок крові.

Дорогі брати і сестри, наслідуймо покору Марії, стараймося виконувати волю Отця Небесного, щоб разом з Христом в останню хвилину нашого життя ми могли сказати: «У твої руки, Отче наш, що єси на Небесах, я віддаю духа Мого». Амінь.

о. Ярослав Лис
"Сівач" за квітень 2012

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Благовіщення Пречистої Діви Марії храму Преображення Господнього м. Львів.

Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

ЛЮБОВ

вівторок, 31 липня 2012 р.

вівторок, 12 червня 2012 р.

середа, 30 травня 2012 р.

понеділок, 28 травня 2012 р.

середа, 23 травня 2012 р.