12.04.2014р. Б. / Життя і смерть залежать від перспективи сприйняття Ісуса

  Роздуми над Словом Божим на суботу V тижня Великого посту

 

Бог через пророка Єзекиїла каже про Ізраїль: «Вони вже не будуть більш себе сквернити бовванами своїми, гидотами своїми. Я вирятує їх від усіх їхніх відступств, якими вони грішили, і очищу їх, і вони будуть моїх народом, а я — їхнім Богом» (Єз 37, 23). Бог перемінить людей і наблизиться до них. Він обіцяє їм також Христа, якого приховує під іменем Давида: «Слуга мій Давид буде царем над ними, і пастир один буде над усіма ними. Вони в заповідях моїх будуть ходити, і мої установи будуть берегти і їх виконувати» (Єз 37, 24). Навернення буде плодом дару нового серця і Святого Духа, про якого Бог уже раніше сказав: «Дам вам нове серце, і новий дух вкладу у ваше нутро. Я вийму серце кам’яне з вашого тіла і дам вам серце тілесне» (Єз 36, 26). 

Воскресіння Лазаря провадить багатьох юдеїв до увірування в Ісуса. Синедріон запитує: «Що робити нам? Силу чудес отой Чоловік робить! Якщо залишимо Його так, то всі увірують в Нього» (Йн 11, 47-48). Сам Ісус стверджував: «Не увіруєте, якщо не побачите чудес та див!» (Йн 4, 48). Трагедією Синедріону є те, що вони дивляться на це не з Божої перспективи, а з політичної. Вони не радіють Богові, який чинить добро, а переймаються, що люди вірують у Христа, який безрезультатно закликав до навернення провідників люду. Тому вони виносять Ісусові смертний вирок (пор. Йн 11, 53). 

Джерело:   КРЕДО

11.04.2014р. Б. / Прогнати пророка не означає поліпшити становище

  Роздуми над Словом Божим на п'ятницю V тижня Великого посту

  Пророк Єремія з великою гіркотою пише про своїх близьких, які бажають його погуби, бо він своїми страшними пророцтвами непокоїть їхні сумління, закликає до навернення і погрожує Божим гнівом: «Усі заприязнені зо мною чигали на моє падіння: Може, він упіймається, і ми подолаємо та й помстимося на ньому» (Єр 20, 10). Людям здавалося, що немає потреби змінювати життя, достатньо позбутися пророка — і все буде по-старому, тобто добре. Пророк, зі свого боку, відповідає молитвою: «Господи сил! Ти, що вивідуєш праведного, що бачиш нутро і серце! Дай мені узріти відплату твою над ними, бо я на тебе звірився з моєю справою» (Єр 20, 12). 

Юдеї неспроможні прийняти Божество Ісуса. Тому Його слова «Я і Отець одно» (Йн 10, 10) вони розуміють як блюзнірську узурпацію. Він для них є тільки людиною, яка вважає себе богом (пор. Йн 10, 33). Тому хочуть побити Його камінням. Захищаючись, Ісус питає:  «Хіба не сказано у вашому законі: я сказав — ви боги?» (Йн 10, 34), а отже, сам Бог називав людей богами. Далі Ісус мовить про Отця, який Його освятив, ба навіть послав із місією спасіння світу та обдарував Його Святим Духом, щоби міг зцілювати і звільняти людей з-під влади сатани (пор. Діян 10, 38). Свої слова Ісус закінчує так: «Ділам бодай вірте, щоб спізнали ви й увірували, що Отець у Мені, і Я в Отці» (Йн 10, 38). Бог Отець перебуває і діє в Ісуса (пор. Йн 14, 10). Він показує Ісусові свої діла (пор. 5, 20), а Ісус каже те, що пізнає через Отця (пор.  Йн 8, 26). 

Джерело:   КРЕДО

11.04.2014р. Б. / Складна простота молитви

Молитва є чимось надзвичайно простим, ось тільки не людина в ній найважливіша, а Бог. Ну добре, — скаже хтось тверезо, — але як відшукати Бога і як стати у Його присутності? Це легко і важко одночасно, але вміщається у лаконічне «достатньо бути».

 

Любов відчинила двері, але душа несмілива
Сахнулася, повна провини. Отож Любов бистроока,
Побачивши, що відступаю назад без причини,
Підходить до мене поближче й питає грішную душу,
Чого їй бракує.
«Чеснот мені дай, таких, щоб був я достойний
Пороги Твої переступити».
«Переступиш», — сказала. Що, я, нечулий, невдячний?
На милу твою красу піднесену й глянути я не гідний!
Любов же на це з усмішкою відказала:
«Ну то ти знаєш, хто відкрив тобі очі?»
Ти, але я скаламутив погляду того ясність
Гріхів ганебною курявою.
«А чи знаєш, хто вдіяв так, що постала та каламуть?»
О ні, хай же я Тобі послужу…
«Ось вечеря на тебе чекає, — каже, — сідай до столу».
Я сів і став пригощатися.
(Джордж Герберт, Любов [III]).
 

Вона страждала від сильного головного болю. Часто, коли біль сягав вершин нестерпності, читала напам’ять в оригіналі твір поета XVII століття Джорджа Герберта «Любов». Ох, ексцентрична розвага інтелектуалки! Проста техніка зосередження уваги на чомусь іншому приносила полегшення, але додатковим джерелом утіхи — а пізніше ще й несподіваного відкриття — стало інтенсивне відчуття ніжності, влите у цей вірш. «Я гадала, ніби читаю його тільки як гарну поезію, але без мого відома це читання набрало цінності молитви», — записала вона у духовній біографії. 

Для Симони Вайль, бо мова про неї, техніка релаксації стала молитвою… Незвичайна річ! Однак чи не в цьому полягає ігнатіанський ідеал духовності — щоби життя перемінювалося в молитву, а молитва ставала життям? 

Практикуючи клякання

 

Молитва є чимось простим, таким простим, що навіть відмінності між релігіями в ній, здається, зникають. Відбувається так почасти через те, що об’єктом молитви стає людина, яка за всієї своєї психо-фізично-духовної складності залишається єдністю, і кожний її акт є проявом усіх цих вимірів, навіть якщо забути чи пропустити якийсь із них. Про це добре знає філософія Сходу, яка через практики тіла (хоч би через практикування популярних мистецтв боротьби чи гімнастичних вправ) вводить у власне розуміння духовного світу. Так само практично розуміють це й мусульмани, оскільки незалежно від обставин п’ять разів на день клякають і б’ють побожні поклони у напрямку свого святого міста, промовляючи одну з сур Корану, інколи одну й ту саму протягом цілого життя. Однак це щонайбільше половина правди, і вже точно не найважливіша її половина. 

Для Симони Вайль фізичні страждання стали оказією до молитви, а рецитований вірш — її наповненням, тому що під час цього рецитування-молитви «сам Христос прийшов до неї і нею заволодів». Вирішальною тут є ініціатива другої сторони молитовного діалогу — Бога, бо то Він робить так, що щось перемінюється в молитву, тобто у зустріч із Ним. Його сліди можна відшукати повсюди, також і поза колом надзвичайних випадків, як оцей згаданий вище, хоча візити Божественного Гостя тоді набагато більше втаємничені й розпізнати їх можна допіру постфактум. В одному і другому випадку плоди зустрічей стають найважливішим критерієм автентичності цілого досвіду. Кожне примноження віри, надії та любові є безсумнівним слідом входження Всевишнього у нашу дійсність. І навпаки, кожне їх применшення чи будь-яке зло ставлять під знаком питання божественне походження натхнень, а принаймні те, що ми з ними зробили. Ні на який релятивізм чи розмивання категорій добра і зла тут немає місця.

 

Кожне примноження віри, надії та любові є безсумнівним слідом входження Всевишнього у нашу дійсність. І навпаки, кожне їх применшення чи будь-яке зло ставлять під знаком питання божественне походження натхнень, а принаймні те, що ми з ними зробили.

 

Не слід дивуватися, що обставини таких особливих подій — слова, жести чи навіть місця — відповідно перемінюються в урочисті орації, ритуали чи санктуарії, до яких людина повертається з трепетом закоханого, котрий споглядає місця зустрічей із коханою. Тоді легко знаходяться послідовники, які стають учнями, а потім наставниками, що творять нові школи духовності. Однак так само легко виникає і здерев’яніння, формалізація і рутина, ця віковічна пастка для духа, який застигає в літері права, обряду чи молитовного методу. Пасткою може виявитися навіть опис надприродного досвіду, бо можна провести все життя, читаючи трактати про молитву, і ніколи не помолитися. А в той самий час повний неук, послуговуючись якимись огризками релігійного знання, досягає вершин містики. Чи не такий урок залишила нам Етті Гіллесум, яка вчилася молитви, практикуючи клякання у ванній? Механічний і неусвідомлений жест багатьох католиків, він для цієї єврейки, далекої від будь-якої духовності чи релігії (юдеї не моляться навколішках, і вже точно не у ванній!), виявився хвірткою для зустрічей із Богом та інтимним жестом любові, до якого вона вдавалася у найважливіші моменти життя. Важко повірити в таку простоту, але це тому, що ми надто легко забуваємо про досвід найперший, основоположний, простий у молитві: про Бога. 

Достатньо бути перед Богом

 

Молитва є чимось надзвичайно простим, тому що в ній найважливішим є Бог, а не людина. Ну і як Його знайти, аби стати у Його присутності? Це легко і важко водночас, і вміщується в лаконічне «достатньо бути». 

Достатньо бути, бо то насамперед Бог виходить з ініціативою зустрічі, а Його слова і вчинки завжди є першими і випереджують наші вчинки, наприклад — діло створення, діло відкуплення. Це тому кожен, хто читає Святе Письмо, може його трактувати як слово, скероване особисто й інтимно до нього. Кожне речення, навіть якщо було сказане до Мойсея в пустелі: «місце, де стоїш, це свята земля» (Вих 3, 5) — може набрати актуальності тут і тепер, як це підтверджують численні історії святих, або хоч би згаданих Симони Вайль та Етті Гіллесум. І неважливо, чи ми знаходимося в цю мить у середньовічній катедрі, чи у ванній; чи ми закоренілі грішники, а чи святі-побожні. Ніщо й ніхто не може поставити межі ініціативі Того, хто — як Мойсеєві в пустині — кожному з нас хоче об’явити своє таємниче ім’я. На цьому ґрунтується простота оцього «достатньо бути». Складність полягає у витриванні в цій простоті. 

Споконвіків людина уникає зустрічей із Богом. Це перший і принциповий наслідок падіння людства, отого таємничого первородного гріха. То через нього так важко стати обличчям в обличчя з Тим, хто об’являє себе як «Я є, хто є» (Вих 3, 14). І не так важливо, чи відбувається ця зустріч під знаком «схвильовано» чи «захоплено». Парадоксальним чином, зустріч із Богом являється як щось смертельно небезпечне, з огляду на що в нас неусвідомлено вмикаються захисні механізми.

 

Споконвіку людина уникає зустрічей із Богом. Це перший і принциповий наслідок падіння людства, отого таємничого первородного гріха.

 

В цьому дусі можна зрозуміти і прохання, скероване до Мойсея під час мандрівки пустелею: «Розмовляй ти з нами… А Бог нехай не розмовляє з нами, щоб нам не померти!» (Вих 20, 19), як і опір ліричного героя у вірші Герберта. Про щось подібне, хоча й виражене інакше, свідчить і речення, скероване до св. Катерини Сієнської, якій Всевишній сказав: «Я є той, хто є, а ти є та, якої не існує». Ці слова підкреслюють не тільки безконечну дистанцію, яка відділяє Бога і творіння, але й факт розмиття присутності людини перед лицем Бога, її постійне переховування і закривання. Чиста і проста присутність перед лицем Божим нам здається понад наші сили. 

Приручення Бога

 

Зазвичай труднощі в молитві ми пояснюємо браком уміння або розсіяністю. Почасти це слушні рації, але тільки почасти, оскільки вони стосуються цього менш важливого, людського боку зустрічі з Богом. А той важливіший бік, божий, присутній завжди уповні, про що, зрештою, виразно мовить св. Павло: коли ми не вміємо молитися, як належить, то сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рим 8, 26). Сам Ісус, заохочуючи до молитви, каже про щось просте: коли захочеш помолитися — увійди у свою кімнату, зачини двері й молися до твого Отця, який перебуває в тайні. А Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі (Мт 6, 6). Ба більше, коли учні безпосередньо просять Його, аби навчив їх молитися, Він обмежує свої інструкції короткою формулою «Отче наш». Не радить ніяких вишуканих способів і не творить жодного шляху втаємничення. Молитва у Його варіанті є чимось простим і завжди можливим, численні приклади чого (хоча й стримані) ми знаходимо по всьому Євангелію. В цьому контексті наші пояснення чи спротиви щодо молитви стають пустопорожніми і зайвими. Ну, в принципі, вони про щось важливе говорять, але тільки не про молитву, а про нас самих, наприклад, про підсвідоме сигналізування страху стати обличчям в обличчя з Богом. Це нагадує відомий психічний захисний механізм, званий раціоналізацією, в якому людина використовує самообманні виправдання, які захищають її від неприйнятної поведінки чи невдач.

 

В цьому контексті наші пояснення чи спротиви щодо молитви стають пустопорожніми і зайвими. Ну, в принципі, вони про щось важливе говорять, але тільки не про молитву, а про нас самих, наприклад, про підсвідоме сигналізування страху стати обличчям в обличчя з Богом.

 

Варто за такої нагоди глибше переоцінити поняття так званих розсіянь, або ж труднощів у молитві. Зазвичай ми розуміємо під ними егодистонічні (термін, який у психології вживається для означення думок, імпульсів, поведінки чи психічного стану, які не згідні з цілями его та його потребами. Протилежністю є егосистонічні думки, імпульси тощо.) думки й переживання, які — оскільки відволікають нас від молитви або просто неприємні — не до смаку нам. Однак чи не слід було би нам частіше й уважніше приглядатися до егосистонічних думок і переживань, які, будучи приємними і «в тему», уникають нашого критичного погляду, а при цьому, в остаточному підсумку, набагато більшою мірою відволікають нас від головної мети молитви — від зустрічі з Богом? Чи до таких егосистонічних «розсіянь» не можна зарахувати всіляких нових відкриттів і осяянь у молитві, які з плином часу розпливаються і не вносять нічого нового чи принципового у наше життя? З перспективи часу вони виявляються оманами або «потіхами» від злого духа, який маскується під ангела світла (пор. «Духовні вправи», 332). Що гірше, на погляд із цієї критичної перспективи ми не маємо часу й охоти, а крім того, ми вже зайняті шуканням нових вражень і змісту. В кінцевому підсумку, наша молитва стає чимось прирученим, одомашненим і безпечним, що жодною мірою не нагадує тієї таємничої і водночас вражаючої та захоплюючої присутності перед лицем Бога. 

Очі в очі

 

Що такого вражаючого у зустрічі з Богом обличчям в обличчя? У Старому Завіті це ще, може, було зрозумілим, оскільки Бог об’явився у спосіб, який викликав тривогу і захват; але після приходу Ісуса Христа і Його об’явлення любові Божої всілякий спротив має зникнути. Однак діється інакше. А може — парадоксальним чином — то саме любов і доброта Бога так нас роблять несміливими, стриманими, навіть вражають? Бог створив нас із любові й для любові, щоб ми, будучи створені на Його образ і подобу, стали Його партнерами в любові. Любов полягає у повній відданості себе іншому, безумовному даруванні себе. Однак важко віддати себе повністю і безумовно… Нічого немає чудеснішого — і нічого немає страшнішого. Те, що становить суть повсюдно описаної романтичної любові, про яку кожен мріє у глибині серця, у дійсності є шляхом через страждання. Цілковито віддати себе комусь іншому — це (в баченні упалого створіння) означає зректися себе, втратити контроль над своїм життям, а це для нас є синонімом смерті, поневолення, втрати самоцінності. Хто у тверезому глузді таке дозволить? Звідси, можливо, ці постійні відмовки і заплутування у суперечностях. Ми на молитві кажемо: нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, — а водночас свідомо чи несвідомо очікуємо, що то наше ім’я сяятиме, а справи поточаться згідно з нашими уявленнями про життя. І всі ми без кінця відробляємо цей урок, святі й несвяті. 

Про які тонкі питання тут ідеться, нехай засвідчать приклади, взяті з початку Євангелія св. Луки. Ми там знаходимо дві сцени, майже ситуації-близнюки: заповідь народження Йоана Захарії і Благовіщення Марії, біблійні ілюстрації обговорюваної тут зустрічі з Богом. В обох протагоністів — Захарії і Марії — ми можемо побачити схожий страх і замішання перед лицем Божого посланця, досить подібні сумніви щодо волі Божої та схожі відповіді, але епілоги цих ситуацій радикально відмінні. Завдяки плодам цих зустрічей ми можемо зробити висновки про внутрішню позицію цих людей: Захарія засумнівався й не повірив словам Бога, тому був покараний німотою; натомість Марія, попри сумніви і розпитування, припала до волі Божої всім своїм єством. Її останні слова з цитованої сцени: ось я раба Господня, нехай зі мною станеться за твоїм словом (Лк 1, 38), або ж Гімн прославлення (Магніфікат) стали досконалим поясненням суті Господньої молитви. Визнати, що Бог є Господом, а людина — слугою, це повернутися до ладу, який був порушений ще в раю. 

Як довіритися і віддатися в Його руки?

«Нелегка справа — бути упалим створінням», — пише американська кармелітка Венді Мері Бекет. Істина, може, не дуже нова, але саме тому нею так часто легковажать і забувають про неї. Через це ми постійно піддаємося тій самій старій сатанинській спокусі бути як Бог (пор. Бут 3, 5), що на практиці виражається у хворобливій турботі про контроль над своїм життям і в почутті, що ми є його панами. Страх перед утратою цих оманливих атрибутів божественності перешкоджає повернутися до правильного вигляду речей і первісного ладу, коли Бог був Богом, а людина людиною. Має рацію с. Бекет, коли, наслідуючи стиль Євангелія, пише, що у нашому нутрі часто відбувається такий діалог: 

Душа — «Господи, якщо хочеш, можеш мене очистити». Ісус — «Хочу, але чи ти цього хочеш?» 

Бо хоч ми кажемо одне, то часто прагнемо чогось іншого. Чи не є подібний парадокс суттю цитованого на початку вірша «Любов»? Як важко довіритися Богові і в простоті віддати себе у Його руки. Як важко повірити у ніжність і турботливість любові, що нас огортає. Як важко прийняти у свідомість, що навіть волосся на нашій голові пораховане (пор. Мт 10, 30), зокрема коли нам трапляється якесь зло. Навернення є доконечним. 

Вражаючим свідченням такого навернення є історія о. Вальтера Цішка, американського єзуїта, який під час ІІ Світової війни був арештований і ув’язнений в СРСР за звинуваченням у шпигунстві на користь Ватикану. Зазнавши багатомісячних допитів, він зламався і був примушений підписати фальшиві зізнання, внаслідок чого увійшов у глибоку кризу віри. На свій подив і засоромлення, він відкрив, що під час цих допитів, хоч і молився про світло Святого Духа і уповав на Боже Провидіння, однак постійно більше покладався на себе і на свої вміння уникати зла. «Насправді, — написав він  пізніше, — я не відкрився на Святого Духа. Фактично я вже давно приготував собі те, що хотів почути віл Святого Духа, а коли не почув точно саме цього, то почувся зрадженим. Я не міг почути нічого з того, що Дух Святий міг до мене мовити в ту годину. Я був такий напружений, аби почути тільки те одне послання, те, яке я бажав почути, що насправді я зовсім не слухав». Але чи така тенденція не характеризує нас усіх? 

Зразком молитви для нас є Ісус Христос, Його невпинна і цілковита відданість у руки Отця. Поставу такої відданості ми можемо тренувати в усьому: молячись і працюючи, серфінгуючи в інтернеті і завчаючи слова іноземної мови, зазнаючи успіхів і переживаючи поразки. І чинячи це все згідно з волею Бога. У Ньому бо ми живемо, рухаємося й існуємо (Діян 17, 28). Це так просто…

 
Станіслав Моргалла SJ, deon.pl

Джерело:   КРЕДО 

10.04.2014р. Б. / «Найкращими журналістами в історії були священики», — отець Растіслав Длуги

Католицький священик-редемпторист і журналіст зі Словаччини Растіслав Длуги приїхав до Львова, щоб узяти участь у міжнародному студентському медіасимпозіумі, організованому Школою журналістики Українського католицького університету. 

 

Він розповідає, що спершу став священиком, а вже потім опанував журналістику. «Мій тато не був щасливим. Він думав, що я просто лінуюсь працювати, – сміється о. Растіслав, розповідаючи про свій життєвий вибір. – Він сказав, що я скоро повернусь, і дав мені два роки. Запевнив, що я не зможу жити без жінок». Але батько помилився: зараз Растіславові сорок, і він залишається вірним своєму життєвому покликанню. 

- Як ви зацікавились журналістикою?  

 

- Це було дуже природно, я відчував, що маю писати. Коли мені було дванадцять, я написав свій перший вірш. Відправив його до доволі відомої газети й уважав, що стану поетом. Але вони повернули мені мої віршовані роздуми про життя. 

Потім я багато читав, писав для себе й не думав, що це можна публікувати. Вже згодом, будучи священиком, почав говорити з людьми, й люди цікавились не тільки тим, що я казав, але й тим, як я це робив. Одного разу католицька газета запропонувала мені написати статтю. Я спробував, і в мене вийшло. Стаття ця називалась «Шлях чоловіка» – у ній ішлося про справжнього чоловіка. Я писав про те, чого навчився у своїх дідусів. Про те, що хотів стати воїном, але не битися з іншими, а боротися за щось. 

 

Я маю чотирьох братів і сестру. Коли ми були маленькими, ми робили іграшкову зброю, і наша мама була через це дуже зла. Ніхто не вчив мене жорстокості, але щось було в мені і в моїх братах, що спонукало нас гратися в солдатів, воїнів, королів. І я думаю, що це нормально: в кожному маленькому хлопчикові живе воїн, який хоче боротись. Моя молодша сестра, натомість, танцювала й носила гарні сукні, а ми не розуміли, навіщо. Так само дівчата не розуміють, навіщо хлопцям боротись. Я з дитинства знав, що буду боротись за справедливість. Не сидітиму в кутку як пасивний спостерігач, а буду активно діяти.

- Чому ви обрали для своєї першої статті саме цю тему?

 

- Ми якраз проводили духовні зустрічі для чоловіків. Зібрались на чотири дні, щоб поговорити про все: про жінок, про дітей, про секс. Разом молились і намагались побачити в Біблії те, ким ми є, чого від нас хоче Бог, якими ми, чоловіки, маємо бути. Що каже саме Біблія, а не світ або медіа. 

А згодом я став головним редактором католицького журналу Slovo medzi nami («Слово поміж нас»). Він щомісячний, але в ньому є статті на кожен день. Це така собі щоденна медитація, базована на літургії. В журналі також публікуються історії про Ісуса. Люди можуть відкрити це видання в автобусі, прочитати статтю-медитацію, а вже потім іти на роботу. 

 

- Ви сам пишете ці медитації?

 

- Ні, переважно перекладаємо з англійської. Адже є англомовні видання, які роками публікують подібні тексти. Наших власних текстів – приблизно п’ята частина. Інколи змінюємо чужі дописи. Також журнал має додаток для родини про виховання дітей, який ми складаємо самі. Наприклад, розповідаємо про те, як батьки мають займатися статевим вихованням дітей і допомагати їм обирати правильні телевізійні програми. 

- Коли люди дізнаються, що ви священик і журналіст, вони дивуються?

 

- Ні, а що тут дивного? Найкращими журналістами в історії були священики. 

- Як ваша Церква ставиться до останніх подій в Україні?

 

- Ми знаємо все, підтримуємо Україну, і нам дуже сумно через те, що відбувається. Для мене найважливішим є те, що Словаччина підтримує Україну і ми проти Путіна. Люди думають, що тут небезпечно – не тільки у Львові і в Криму, а в усій країні. ЗМІ показують, що тут стріляють і кидають гранати, бо хочуть зробити цікавий сюжет. Так, наче люди тут узагалі не ходять на роботу, бо все горить. А читачі не знають правди, бо читають ті новини, що мають. Вихід один – приїхати на місце й побачити, як усе є насправді. Я не боявся сюди їхати і не побоявся б їхати в Крим. 

- Про що ви мрієте?

 

- Планів не маю, всі мрії вже здійснились. Колись я хотів побачити Ніагарський водоспад – і побачив, хотів з’їздити до Нової Зеландії – з’їздив. Це були просто дитячі мрії. Можливо, вони не дуже духовні, але вони людські. Зараз я духовна людина, Бог вражає мене дуже часто й зазвичай приємно. Є багато сюрпризів від Бога, один із них – те, що я зараз в Україні. 

Фото Антона Бурачека

Джерело:  КРЕДО

10.04.2014р. Б. / Ти не такий, як колись

У книжці «Поразка. Новий шанс» о. Ансельм Грюн OSB, зокрема, перелічує варіанти подружніх криз — звідки вони беруться і як розвиваються. У типових ситуаціях багато хто зможе себе впізнати.

 

Більшість криз у подружжі розпочинається тоді, коли один із партнерів відкриває, що в їхньому зв’язку діється щось недобре, коли він доходить висновку, що обоє брали участь у грі, на яку мовчки погоджувалися, а поділ ролей, із якого ця гра виходила, уже неактуальний. 

Провадити цю гру далі було би вбивчим для обох. Позбавило би їх усіх життєвих сил. Щоразу більше вони би замикалися в собі й зайшли б у глухий кут. Інколи кризу викликає розуміння чоловіка, що у своїй закоханості він не помічав справжніх рис партнерки. Тоді часто з’являється докір: «Ти не така, як тоді, коли я з тобою одружувався». 

Іншим приводом для кризи може бути факт, що вони обоє вже не відчувають тієї любові, яка була на початку. Вони не знають, звідкіля це береться. У них же не було ніяких великих проблем, але ось мають враження, що любов ніби витекла крізь пальці. Буденність їх нищить. Багато що стало пустопорожньою рутиною. Секс утратив свою магічність. Кожен знає тіло іншого напам’ять. Бракує несподіванок і відкриттів. Оскільки немає любові, секс став буденністю і обрид. Щоденні конфлікти ранять обидві сторони. Оскільки ці конфлікти нерідко не проговорені й не вирішені, у кожному з партнерів завжди залишається слід гніву та образи. А колись цей слід стане такий великий, що не дозволить більше любити ту іншу людину. Обоє реагуватимуть тільки агресією. Обоє почуваються пораненими й відчувають, що партнер їх не кохає. Вражені, вони відкривають, що можуть жити без цієї іншої людини, що вже не тужать за нею. 

Кризова ситуація починається також і тоді, коли один із подружжя закохається в когось стороннього. Чоловік закохується у секретарку, яка захоплюється ним і опікується по-материнськи. Йому здається, що він нарешті знайшов жінку, яка його захоплює, якої він неусвідомлено шукав уже на власному весіллі. Він не бажає змінюватися, й тому шукає жінки, для якої буде недосяжним ідеалом. Тоді він може залишатися таким, як є. Чоловік може закохатися в жінку, яка є повною протилежністю до його дружини. Вона набагато жіночніша, вона саме чуття. Вона творча, з неї аж б’є енергія. Він цим захоплений. Вона на 20 років молодша за його дружину. Чоловік сподівається, що помолодшає сам біля неї. Він не хоче погодитися зі своїм віком і втікає у зв’язок, який має йому довести, що він зберіг вічну молодість. 

Жінка закохується у чоловіка, який ніжніший від її законної половини. Новий партнер спроможний виражати їй почуття і не ховається за панциром прохолодності. Він не віддає всі свої сили роботі, а має час для партнерки. Не відкидає всіх її проблем стандартною відповіддю, а вислуховує її. Сприймає серйозно те, що вона каже, і розуміє її. Людина завжди шукає того, чого бракує (чоловікові чи дружині). Це природно, що чоловіка приваблює не тільки його дружина, і що жінка закохується в іншого. Ніхто сам по собі не спроможний задовольнити всіх мрій іншої людини. Тоді постає питання, а що робити з новою закоханістю. Вона не мусить стати причиною розлучення. Те, що захоплює в якійсь жінці або в якомусь чоловікові, можна інтегрувати у своє власне життя. Просто це потребує праці. 

Існують подружні кризи, які з’являються вже в перші роки спільного життя. Коли минає перший захват, чимало людей бачать, що ж їх насправді єднає у глибині серця. Також тоді вони помічають, скільки рис в іншій людині вони раніше не зауважили. Придушили в собі перші сумніви стосовно цієї людини, які постали ще в період заручин. Дівчина насправді бачила, що її хлопець часто випиває, але сподівалася, що він від цього визволиться, щойно вони візьмуть шлюб. Вона розпізнавала його невротичні симптоми, але була така впевнена у силі своєї любові, аж гадала, ніби хлопець зміниться під її впливом. А тепер вона знає, що то була ілюзія. Хлопець не змінився. Чи матиме ця пара достатньо відваги, аби вийти на бій зі своїми проблемами, і чи виникне з цього любов, яка дозволяє бачити і приймати іншого таким, який він є насправді? 

Чимало криз постають на півдорозі життя, коли партнер раптово опиняється перед лицем проблем, які досі заглушував. Це природно, що кожна людина розвиває у першій половині життя тільки один полюс своєї особистості. Другий відсовуваний у тінь. На півдорозі життя це зіпхнуте випливає на поверхню. І так жінка вже не хоче бути тільки жіночною, але прагне проявити і свої чоловічі риси. Вона прагне брати відповідальність. Не уникає конфліктів. Відкриває, що спроможна боротися. А чоловік раптом пускає повід своїх почуттів. Він уже не функціонує, як завжди, оскільки має інші потреби. Кожна людина змінюється, хоч не завжди сама це усвідомлює. І висуває претензії до іншого, що то він змінився, що криза у подружжі то провина іншого. 

Криза півдороги часто спостерігається у подружжів у різний час. Жінка переживає її раніше. Чоловік намагається ошукати свою невпевненість, надмірно зосереджуючись на праці. У цьому він розуміється. Картинка розмови про почуття сповнює його страхом. Він оцінює кризу жінки як істерику. Вона занадто займається собою! Вона сама вигадала собі всі ці проблеми! У нього жодних проблем немає. Треба тільки хотіти, а решта настане. Жінка дає чоловікові себе поранити, оскільки чоловік знає, які в неї слабкі сторони, вона ж йому відкрилася. Тепер він використовує це проти неї, а її це ранить. Крім того, вона має враження, що чоловік зводить між ними мур. Дружина пране довести, що чоловік витісняє свої проблеми, відсовує їх. Але що більше вона чинить натиск, то сильніший опір чинить її чоловік. А вона болісно б’ється головою об мур. 

Для деяких подружжів криза починається допіру між 50-м і 60-м роком життя. Несподівано жінка усвідомлює, що чоловік її знищує, вона постійно біля нього почувається недооціненою, її тіло бунтує проти такого подружжя. Чоловік щоразу частіше її ранить. Жінка відкриває, що чоловік має коханку, і вже не може знести того, що вона для нього тільки прибиральниця. Вона вважає себе використаною. Намагається розмовляти з чоловіком, але безрезультатно. Він захищається і не хоче розмов. Приписує всю провину їй. Зрештою, він же всім задоволений. А проблеми, на його думку, є виключно її проблемами. Інша жінка, яка була переконана, що живе у хорошому подружжі, одного дня вражено відкриває, що чоловік її зраджує. Що він її вже не кохає. Зустрів іншу, яка йому більше пасує. Дружина не хоче розпаду подружжя, але чоловік ставить її перед звершеним фактом. 

Ще інша жінка допіру по смерті мами зрозуміла, чому досі не розлучилася. Вона прагнула довести матері, що її рішення було правильним і що в неї життя вдалося. Тепер же вона відкриває, що її чоловік ніколи не був її партнером, а тільки дитиною, яка черпала свої життєві сили з неї. Той чоловік ніколи б її не покинув, але його прив’язаність недозріла. А вона цього вже не може знести. Коли думає про те, що далі залишиться з ним, це сповнює її жахом, що така ситуація доведе її до смерті.

 
За матеріалами: deon.pl 

Джерело:   КРЕДО 

09.04.2014р. Б. / Папа: Хрест — не прикраса

Християнство неможливе без хреста. Але слід пам’ятати, що хрест – це не прикраса, але таїнство Божої любові. Про це 8 квітня під час проповіді в каплиці ватиканської резиденції «Дім святої Марти» говорив Папа Франциск.

 

У Старому Завіті розповідається про те, як під час переходу через пустелю Ізраїльський народ нарікав на Бога і на Мойсея. Як кару, Господь наслав на їхній табір отруйних змій, і люди, збагнувши свій гріх, просили про знак спасіння. Це читання з Книги Чисел спонукало Святішого Отця поділитися думками про смерть у гріху. Про це також перестерігав Ісус в євангельському читанні, попереджаючи фарисеїв: «Помрете у гріхах ваших». 

«У нас не існує можливості самим звільнитися з нашого гріха. Не має такої можливості, – підкреслив проповідник. – Ці законовчителі, ці люди, які навчали закону, не дуже добре це розуміли. Вони вірили у Боже прощення, але почувалися сильними, самодостатніми, всезнаючими. І врешті з релігії, з поклоніння Богові, вони створили культуру з певними цінностями, вченням, приписами вихованої поведінки і знали про те, що Господь може простити, але залишилися дуже далекими від цього». 

Тоді у пустелі Господь наказав Мойсеєві зробити мідяного змія та поставити його на жердині на високому місці. І коли вкушений зміями поглянув на цього мідяного, отримував зцілення. Папа зауважив, що змій є символом гріха. Саме змій звів Єву і Адама до гріхопадіння. То як тепер зрозуміти, що Бог зробив з гріха символ перемоги? Для цього потрібно пригадати Ісусові слова: «Коли піднесете Сина Чоловічого, тоді пізнаєте, хто я». 

«Християнство, – пояснив у цьому контексті Святіший Отець, – це не філософська доктрина, не програма життя для того, щоб вижити, щоб бути вихованими, щоб творити мир. Це все – наслідки. Християнство – це Особа, піднесена на хресті, Особа, яка понизилася, щоб нас спасти, Яка стала гріхом. Подібно, як тоді у пустелі був піднесений гріх, тут був піднесений Бог, Який став людиною, став гріхом за нас. Всі наші гріхи там були. І неможливо зрозуміти християнство, не збагнувши цього глибокого приниження Божого Сина, Який принизився, ставши слугою аж до смерті». 

Ось чому, за словами проповідника, святий Павло каже, що не має чим хвалитися, як лише власною слабкістю, в якій виявляється Божа сила. А це означає гордитися розп’ятим Христом. І тому, за словами проповідника, «не існує християнства без хреста, а хреста – без Ісуса», а християнин, «який не вміє хвалитися у Христі розп’ятому, так і не збагнув, що означає бути християнином». 

Підсумовуючи, Папа зазначив, що хрест, розп’яття, це не просто прикраса, яку ставимо не престолі, не символ, який відрізняє нас від інших. «Хрест, – наголосив він, – це таємниця, таїнство Божої любові». 

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело:  КРЕДО 

08.04.2014р. Б. / Українська Греко-Католицька Церква отримала наступника апостолів в особі владики Михайла (Бубнія)

У Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві, 7 квітня, на празник Благовіщення Діви Марії, відбувся Чин архиєрейської хіротонії владики Михайла (Бубнія), Екзарха Одеського.

Напередодні, 6 квітня, увечері, у Патріаршому соборі відбувся Чин архиєрейського найменування владики Михайла (Бубнія).

Головним святителем був Блаженніший Святослав, а співсвятителями стали владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський, і владика Володимир (Війтишин), Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський.

На початку владика Михайло тричі публічно склав визнання своєї віри. Після цього відбувся Чин хіротонії, на завершення якого нововисвяченого єпископа одягли в архиєрейські ризи. Тоді Блаженніший Святослав вручив владиці Михайлу архиєрейський жезл – символ його влади.

Під час проповіді до вірних Глава Церкви звернувся до новопоставленого єпископа Михайла і наголосив, що єпископ, як наслідник апостолів, є той, на кого зійшла благодать Святого Духа, як на Пречисту Діву в Назареті.

«Він отримує ключі від Царства Небесного, якими відкриває шлях до нього кожному віруючому. Єпископ є посланцем, наслідником апостолів, який покликаний не лише звіщати Боже Слово, а й втілювати його в житті тих, хто його слухає», - зауважив Предстоятель.

Він попросив нового владику замислитися: «Ми посилаємо вас сьогодні до тих людей, які найбільш стривожені і потребують вашої присутності. Ту любов, яку ви сьогодні приймаєте у своє серце, роздайте іншим, і вона помножиться».

На хіротонії зокрема були Апостольський нунцій в Україні Архиєпископ Томас Едвард Галліксон, ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії РКЦ Броніслав Вернадський. Глава УГКЦ одразу висловив сподівання, що єпископ Броніслав буде добрим співбратом для владики Михайла в Одесі.

Апостольський нунцій у своєму привітальному слові зазначив, що сьогодні, у п’яту річницю єпископської хіротонії Блаженнішого Святослава, Українська Греко-Католицька Церква отримує наступника апостолів в особі владика Михайла. «Маємо привід для великої радості та надії для Церкви, особливо на Півдні України», – сказав він. Як представник Святішого Отця, Апостольський нунцій передав його апостольське благословення для всіх присутніх.

У хіротонії також узяли участь члени Синоду Єпископів УГКЦ: владика Василь (Семенюк), владика Михайло (Колтун), владика Гліб (Лончина), владика Степан (Меньок), владика Богдан (Дзюрах), владика Ярослав (Приріз), владика Йосафат (Говера), владика Йосиф (Мілян), владика Венедикт (Алексійчук). Співслужили і владики-номінанти Василь Тучапець та Богдан Манишин.

На свячення численно прибуло духовенство з Рима, з різних куточків України, особливо з Одеського екзархату, щоб одними з перших привітати свого нового екзарха.

Наприкінці Літургії владика Михайло звернувся до присутніх з подячним словом. «До нас, апостолів ХХІ століття, сьогодні звертається Ісус Христос і каже: "Не бійтеся, тільки віруйте в Бога". Як віруюча людина, підношу свої очі до неба і чую: "Не бійся, Михайле, тільки віруй, бо ти знайшов ласку в Бога". І за цю ласку хотів би сьогодні подякувати, найперше подякувати всемогутньому Богові, Отцеві, Сину і Святому Духові за дар життя, за покликання до монашого служіння, а особливо за дар священства», – сказав він.

Владика Михайло виховувався в спільноті редемптористів, але, каже він, хоча й отримав єпископські свячення, у душі бажає залишитися простим сином святого Альфонсо. І висловив сподівання, що в Одеському і Кримському екзархатах будуть семінарії редемптористів.

Нововисвячений єпископ подякував усім і кожному, хто доклав зусиль, щоб сьогоднішній день відбувся в його житті. Тоді він попросив усіх, а особливо своїх батьків, помолитися за нього, щоб він був гідним трудівником у Господньому виноградинку.

Насамкінець Блаженніший Святослав пожартував: «Сьогодні сталася велика зміна в Синоді нашої Церкви… Я вже більше не буду наймолодшим єпископом. Владико, приймайте естафету... Ми сьогодні благаємо для вас в єдиного Бога в Трьох Особах мужності, мудрості, християнського геройства і ревності, дорогий владико Михайле».

Одразу після Архиєрейської Божественної Літургії з Чином хіротонії владики Михайла (Бубнія) відбулося освячення найбільшого дзвону Патріаршого собору.

Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

08.04.2014р. Б. / Педагогіка виховання по-Божому

Роздуми над Словом Божим на вівторок V тижня Великого посту

  Книга чисел описує незадоволення Ізраїльського народу: «Для чого ви вивели нас із Єгипту — щоб повмирати в цій пустелі? Хліба нема, води нема, а той легенький хліб набрид нам!» (Чис 21, 5). Що цікаво, Бог дуже гостро карає свій народ: «Тоді Господь наслав на людей вогненних гадюк, і вони почали їх кусати. І вимерло в Ізраїля сила народу» (Чис 21, 6). Виявляється, що таке виховання є дієвим: «Прийшли люди до Мойсея та й кажуть: Згрішили ми, бо говорили проти Господа і проти тебе; помолися ж до господа, щоб віддалив від нас гадюк» (Чис 21, 7). Бог не забирає гадюк, а відповідає Мойсеєві: «Зроби собі вогненну гадюку й повісь її на стовпі, а як укусить когось гадюка, то він погляне на неї й зостанеться живий» (Чис 21, 8). 

Ісус же каже до юдеїв: «Ви з цього світу а Я — не з цього світу» (Йн 8, 23). «Цей світ» у розумінні Ісуса є духовною дійсністю: дух пихи, невірства, спротиву Святому Духові. Ясно, що ні Ісус, ані Його Церква не є «з цього світу». Ісус також каже: «Якщо не повірите, що Я Є, помрете у гріхах ваших» (Йн 8, 24). Ким є Ісус? Насамперед, Він — посланий Отця. Говорить про себе доволі таємничим чином, ототожнюється зі своїм посланням, є Словом, яке від початку вчить про Отця, про Його Милосердя, Його доброту, вказує на Царство Боже своїми чудами зцілень і звільнення від злих духів. 

Джерело:  КРЕДО

08.04.2014р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (26.03 – 06.04)

Увечері 26 березня владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, очолив Літургію Напередосвячених дарів у храмі Святого Антонія при колегії «Руссікум» у Римі.

27 березня 2014 року в Національній Академії державного управління при Президентові України відбулася тематична зустріч Його блаженства Любомира (Гузара) зі слухачами Вищої школи державного управління. Його блаженство поділився думками на тему: «Принцип субсидіарності у місцевому самоврядуванні».

30 березня, на сороковий день після початку масових розстрілів майданівців у м. Києві:

На Майдані в Києві відбулося народне віче і поминальна молитва. На молитві за героями Майдану були присутні владика Богдан (Дзюрах), Адміністратор Патріаршої курії УГКЦ, Архиєпископ Петро Мальчук, який очолює Київсько-Житомирську дієцезію РКЦ,  владика Володимир Черпак, Єпископ Вишгородський і Подільський УАПЦ, духовенство УПЦ і УПЦ КП.

В Архикатедральному соборі Святого Юра прозвучав «Реквієм» Вольфганга Амадея Моцарта. На початку вшанування Героїв «Небесної сотні» Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, усіх поблагословив. Також о. д-р Любомир Ржицький виголосив промову, відтак прозвучав «Реквієм».

У місті Коломиї була відслужена поминальна Панахида за полеглими з числа Небесної Сотні.  Поминальну відправу очолив Правлячий Архієрей Коломийсько-Чернівецької єпархії владика Василій (Івасюк) спільно з священиками міста.

У понеділок, 31 березня 2014 року, відбулася зустріч Блаженнішого Святослава, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, з виконувачем обов’язків міністра закордонних справ України паном Андрієм Дещицею. Під час зустрічі було обговорено низку питань, пов’язаних із діяльністю УГКЦ на міжнародному рівні та узгоджено позиції спільного свідчення – Державою і Церквою – перед світовим співтовариством єдності народу України та його відданості ідеям миру, демократії, взаємодопомоги і прав людини.

2 квітня 2014 року:

У Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск, взявши до уваги рішення Синоду Єпископів УГКЦ, дав свою згоду на канонічне обрання Синодом Єпископів владики Тараса (Сеньківа) на Єпарха Стрийського УГКЦ (припиняє виконувати обов’язки Апостольського адміністратора цієї єпархії).

Блаженніший Любомир (Гузар) зустрівся з колективом Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні. Під час зустрічі Верховний Архиєпископ-емерит наголосив на важливості професії лікаря, а саме на безкорисливості служіння для покращення якості життя кожного пацієнта. «Лікар – це людина, яка живе своїм покликанням і ділиться своїми знаннями з іншими», – зазначив кардинал.

Із сумом повідомляємо, що на 69-му році життя, 19-му році священства упокоївся у Бозі о. Мирослав Солтис. Священик, переходячи через дорогу поблизу храму Успіння Пресвятої Богородиці (м. Львів, вул. Максимовича, 2), де був парохом, внаслідок наїзду автомобіля зазнав травм, несумісних із життям. Пом`яни Господи, спочилого із надією на воскресіння до життя вічного.

«Його життя не було легким, - повне всяких трудів та викликів», - владика Ігор про світлої пам’яті о. Мирослава Солтиса

5 квітня у храмі Святого Василія Великого в Києві відбулася IV сесія Собору Київської архиєпархії. Блаженніший Святослав, Предстоятель УГКЦ наголосив: «Собор – надзвичайно важлива подія в Церкві. Собор – це особливе діяння Святого Духа, який собирає і творить єдину спільноту».

За дорученням Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава 6 квітня 2014 року в усіх храмах УГКЦ звершили літургійний чин посвяти України під Покров Пресвятої Богородиці.

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) відновив Акт посвяти українського народу під Покров Богородиці. «Під свій Покров святий, Діво свята, прийми дітей своїх, о, Всеблага», - сказав Предстоятель Церкви. Відновлення Акту відбулося 6 квітня, у п’яту неділю Великого посту, під час Архиєрейської Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві.

У Львові в Архикатедральному соборі Святого Юра після завершення Божественної Літургії о 7.30 год. акт посвяти очолив Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський. (Відео)

У храмі св. Йосафата, що діє при Єпархіальному управлінні Сокальсько-Жовківської єпархії в м. Жовква, звершено Божественну Літургію і Чин посвяти України під Покров Пресвятої Богородиці, які очолив єпархіальний єпископ Михаїл Колтун. «Молитва – найбільша сила в світі, ніяка зброя не є сильніша, – наголосив архипастир. 

Також до вашої уваги:

Пастирське послання Блаженнішого Святослава з нагоди відновлення Акту посвяти України під Покров Пресвятої Богородиці

Послання Блаженнішого Cвятослава до молоді

«Хочемо висловити нашу вдячність Богові за його опіку над нами», − владика Богдан (Дзюрах)

Слово Митрополита Львівського на четверту неділю Великого посту

Інструкція про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній

Монахи Студити звертаються до всіх людей доброї волі допомогти у будуванні нового монастирського храму Святого пророка Іллі в с. Дора (Яремча, Івано-Франківська область). Для цього вже отримано благословення від Правлячого Архієрея Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ владики Василія (Івасюка).

Джерело:   Воїни Христа Царя

07.04.2014р. Б. / Інструкція щодо поведінки священнослужителів під час виборчих кампаній різного рівня

Дана Інструкція затверджена 63-ю Сесією Синоду єпископів
Києво-Галицького Верховного Архиєпископства
04 квітня 2014 року Божого

Пригадуємо, Вам, Всечесні Отці, і браття во Христі, Ваші обов’язки горожан, священиків і душпастирів. Так, як в всіх справах людського життя, так і в сповненню того горожанського обов’язку [виборів], будьте «зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті» (І Тим. 4, 12), будьте для народа провідниками і дорадниками, але і приміром християнського поступовання.

Не даваймо народови згіршення, не учім єго легковажити поваги священика....

Свято, по Божому і по-християнськи, виконуймо горожанські права, які нам дає конституція, і учім того людей, котрих спасеннє повірив нам Бог.
(Спільне пастирське послання митрополита Андрея та єпископату Галицької церковної провінції до духовенства про вибори до парламенту, Львів, 10 травня 1911 р.)

ВСТУП

Створенню цієї Інструкції передувала копітка робота Комісії Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховно Архиєпископства для вивчення випадків зловживання духовенства у виборчій парламентській кампанії 2012 року. Сигнали, що надходили від вірних УГКЦ та інших громадян, публікації в ЗМІ та власні спостереження спонукали владик видати цей окремий документ для впорядкування питання відношення священнослужителів до суспільно-політичних процесів, зокрема в контексті виборчих перегонів.

Завдання Інструкції полягає в тому, щоб надати священнослужителям УГКЦ роз’яснення про місце і роль Церкви та її служителів у політичних і суспільних процесах у світлі соціальної доктрини Католицької Церкви, а також запропонувати конкретні душпастирські вказівки щодо поведінки священнослужителів під час виборчих кампаній різного рівня.

Метою Інструкції є, з одного боку, забезпечити безперешкодну реалізацію Церквою своєї спасенної місії у світі, а з іншого – не допускати втягування Церкви у виборчі процеси та зловживання її авторитету для корисливих цілей окремих кандидатів чи політичних сил у ході виборчих кампаній.

ЧАСТИНА І.

БОГОСЛОВСЬКО-КАНОНІЧНІ ПРИНЦИПИ ВІДНОСИН МІЖ ЦЕРКВОЮ ТА ДЕРЖАВОЮ

Розділ 1. Відносини між Церквою та політикою

1. Пояснення термінів

Коли йде мова про «Церкву», слід розрізняти подвійне значення цього терміна. Зазвичай його пов’язують з духовенством чи проводом Церкви, який творять Вселенський Архиєрей, патріархи, єпископи та священики. У такому значенні поняття Церкви неначе обмежується «ієрархією» та «пастирями». Однак існує інше, точніше, розуміння Церкви − як спільноти охрещених вірних (пастирі та вірні миряни), об’єднаної в один «Божий люд». У зв’язку з цим є певна відмінність між взаємовідносинами духовенства до політики і участю вірних мирян у політичній діяльності, які нарівні з пастирями є живими членами єдиного Божого люду.

Ця друга площина розуміння Церкви є надзвичайно важливою як для церковного, так і для суспільного життя і варта окремої уваги, однак її докладний розгляд виходить за межі цієї Інструкції. Тому відразу зауважимо, що в цьому документі розглядатиметься стосунок священнослужителів до політики та політичної діяльності, зокрема в контексті виборів до різного роду представницьких органів державної влади.

Так само поняття «політика» можна розуміти в подвійному сенсі: ширшому – як сприяння суспільно-культурному розвиткові людської спільноти у світлі певного визначеного бачення людини та суспільства, або ж у вужчому – як певну практичну діяльність, що її здійснюють партії, політичні сили, органи державної влади тощо. У цій Інструкції буде розглянуто політичну діяльність у вужчому сенсі і, зокрема, у контексті виборів [1].

2. Критерії відношення Церкви до політики

Другий Ватиканський Собор визначає як фундаментальний такий критерій: «Властива місія, яку Христос доручив своїй Церкві, не відноситься до політичного, економічного чи суспільного порядку; мета, для якої Він її призначив, є насправді релігійного порядку» [2]. Проте, як пояснює далі соборова Конституція, ця «релігійна місія» не означає, що Церква має бути байдужою до суспільно-політичної сфери людського життя, а радше передбачає, що вона [Церква] повинна розглядати і оцінювати політику зі специфічної перспективи, залишаючись завжди на рівні етики, натхненої вірою, а водночас зрозумілої для кожної людини, а не лише для віруючих [3]. Іншими словами, духовенство здійснює непрямий і опосередкований вплив на політичну сферу завдяки тому, що Євангеліє надихає та впливає на особисту й суспільну поведінку тих, хто вільно й охоче його приймає.

Другий критерій тісно пов'язаний із першим: Духовенство Церкви не здійснює політичної діяльності у вузькому розумінні цього слова. Такий підхід пояснюється не тим, що Церква вважає політику чимось негідним чи «брудним», а тому, що релігійна місія Церкви є універсальною і не може обмежитися до певної «партії», тобто групи осіб, як це природно для політичної діяльності. Папа Венедикт XVI пояснює: «Церква на може і не повинна брати у свої руки політичну боротьбу за якомога справедливіше суспільство. Не може і не повинна займати місце держави. Але так само не може і не повинна залишатися на узбіччі боротьби за справедливість. Вона має включатися в неї шляхом раціональної аргументації і пробуджувати духовні сили, без яких справедливість, що завжди вимагає також і самовідречення, не змогла б ані ствердитися, ані розвинутися» [4].

Третій критерій стосується специфічних відносин між Церквою і державою: як Церква так і держава, враховуючи чітке розмежування сфер компетенції та чітко дотримуючись взаємної автономії, покликані до співпраці у запевненні загального добра. Церква не може використовувати політику для релігійних цілей, ані держава не повинна використовувати релігію для політичних цілей. Та, незважаючи на це, існують сфери, в яких Церква та держава можуть чи навіть повинні співпрацювати, як-от: турбота про сім’ю, охорона людського життя, право батьків обирати тип школи і виховання для своїх дітей тощо. Таким чином і Церква, і держава, кожна відповідно до власних принципів, залишаючись повністю незалежною та автономною одна від одної, долучаються до сприяння розвиткові людської особи та загального добра.

Розділ 2. Священнослужителі і політика: пособорове навчання Католицької Церкви

Нижче покажемо застосування згаданих критеріїв до священнослужителів УГКЦ та їхнього відношення до суспільно-політичних процесів.

1. Еклезіологічний принцип

Церква, проповідуючи і здійснюючи заповіт Христа, проголошує заповідь взаємної любові, яка за своєю природою має всеохоплюючий, універсальний характер і огортає собою навіть опонентів та ворогів. Оскільки Христова Церква є матір’ю для всіх людей, незалежно від їхніх поглядів чи переконань, то неприпустимо, щоб священнослужителі брали активну участь у політиці: «Священик, слуга Церкви, яка з огляду на свою універсальність і католицькість не може пов’язуватися з жодною історичною дійсністю, стоятиме понад будь-якою політичною партією. Він не може брати активної участі в політичних партіях чи в громадських асоціаціях, хіба що, на думку авторитетної церковної влади, цього вимагають оборона прав Церкви і промоція спільного блага» [5].

2. Христологічний принцип

Священнослужитель, за словами бл. Івана Павла ІІ, є представником Христа у проповідуванні відкуплення людини і Його служителем в застосуванні цього відкуплення у всіх ділянках і на всіх рівнях людського буття. Ісус ніколи не бажав втручатися в політичні справи, відкидаючи всіма силами будь-які спроби втягнути Його в цю діяльність (пор. Ів. 6, 15). Він також ніколи не обіцяв єврейській нації, до якої належав і яку любив, політичного визволення, котрого багато хто сподівався від Месії: Він пропонував, натомість, визволення духовне, визволення від неволі гріха. «Подібно як Ісус (пор. Ів. 6, 15), пресвітер повинен відмовитися від участі у формах активної політики, особливо коли вона є частинною, як це майже неминуче стається, задля того щоб залишитися людиною, доступною для усіх на підставі духовного братерства». Кожен віруючий повинен завжди мати доступ до священика і не почуватися виключеним з будь-яких рацій [6].

3. Розрізнення між місією священнослужителя та місією мирянина в політиці

Церква настійливо підкреслює, що існує суттєва різниця між невтручанням у політику з боку священиків та політичною активністю віруючих мирян. Тоді як останні мають і право, і обов’язок брати на себе відповідальність за переміну суспільства на основі євангельських принципів, завдання священиків полягає не в безпосередньому втручанні в політичні процеси, а у формуванні сумління вірян у дусі християнської солідарності та відповідальності, так щоб вони могли ставати щоразу активнішими і творчими громадянами своєї країни. Священик має пам’ятати, що «пастирі Церкви не повинні безпосередньо втручатися в політичну структуру та в організацію соціального життя. Це завдання становить частину покликання вірних мирян, які діють із власної ініціативи спільно зі своїми співгромадянами» [7]. З іншого боку, він не ухилятиметься від того, щоб «докладати всіх зусиль задля належного виховання їхнього сумління» [8].

4. Місія священнослужителя та його особисті громадянські права

Священнослужитель має право на власну громадянську та політичну позицію і на реалізацію свого права у голосуванні. Католицька Церква навчає, що «в таких обставинах, в яких необхідно здійснювати законні політичні і суспільні вибори, пресвітери – як і всі громадяни – мають право здійснювати власний вибір. Тим не менше, враховуючи, що політичні вибори самі по собі є відносними і ніколи не виражають у повністю адекватний і вічний спосіб Євангеліє, пресвітер, будучи свідком прийдешньої дійсності, повинен зберігати певну дистанцію до будь-якого політичного завдання чи політичних пристрастей» [9]. У процитованому документі вказано, що право священика виявляти особистий вибір обмежується вимогами щодо його священичого служіння. Тому, «щоб залишитися дійсним знаком єдності і могти проповідувати Євангеліє в усій повноті, священик інколи може бути зобов’язаний до стриманості у ділянці здійснення цього особистого права» [10]. Окрім цього, священик повинен уникати того, щоб представляти особисту позицію як єдино правильну і припустиму, провокуючи тим самим поділи в громаді [11]. Маючи право, як громадянин, на свої особисті політичні погляди та переконання, священик, з огляду на авторитет свого уряду, не повинен навіть у приватних розмовах з вірними виявляти їх. Він має, радше, більше довіряти зрілості вірних мирян та робити все, щоб належним чином і згідно з наукою Церкви формувати їхнє сумління. Священнослужитель, за словами бл. Івана Павла ІІ, повинен робити все можливе, щоб не наживати собі ворогів, займаючи в політичній сфері певну позицію [12].

5. Виняткові ситуації

Отже, Церква рішучо і однозначно закликає своїх священнослужителів стриматися від активних політичних дій чи то в якості лідера, чи в якості агітатора: «Кожен пресвітер не повинен ані приймати провідницькі функції (leadership), ані змагатися на користь певної політичної партії» [13]. Кодекс канонів Східних Церков з цього приводу також висловлює однозначну позицію: «Вони не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками» [14]. Водночас мовиться про існування «конкретних виняткових обставин», в яких така діяльність може бути припустима [15]. Але навіть у таких обставинах священик може діяти в політичній сфері лише за виразного благословення Правлячого Єпископа, який перед цим узгодить це своє рішення з Главою Церкви. Ієрархи, які надають такий дозвіл, повинні бути переконані, що такої діяльності священика вимагає оборона Церкви або спільне благо українського суспільства, якщо, на думку останнього, цього вимагає оборона Церкви або спільне благо [16].

Розділ 3. ККСЦ про стосунок священика до публічного і політичного життя

Кан. 382 – Священнослужителі повинні цілком утримуватись від усього того, що не личить їхньому станові, відповідно до чітко окреслених приписів партикулярного права, а також уникати того, що йому не властиве.

Цей канон закликає священнослужителів уникати професій та занять, які не личать чи суперечать клірицькому станові, що повинне визначити Партикулярне право.

Кан. 383 – Хоча священнослужителі, подібно як і інші громадяни, повинні мати однакові громадянські і політичні права, однак:

1-е - забороняється приймати громадські уряди, з якими зв'язана участь у виконуванні цивільної влади;

2-е - оскільки військова служба не узгоджується з клирицьким станом, вони не повинні добровільно вступати до неї, хіба що з дозволу свого Ієрарха;

3-є - вони повинні користуватись звільненням від виконування публічних завдань і урядів, не властивих клирицькому станові, а також від військової служби, які надають на їх користь цивільні закони, угоди або звичаї.

У вищевикладеному каноні окреслено загальну норму, згідно з якою особа, ставши священнослужителем, не втрачає своїх цивільних і політичних прав. Як і громадяни країни, священнослужителі зберігають право висловлювати свої погляди щодо політики та різних суспільних явищ. Однак Церква може накладати певні обмеження щодо діяльності, не сумісної з клірицьким станом.

Кан. 384 – § 1. Як слуги примирення всіх у любові до Христа, священнослужителі повинні старатися плекати серед людей мир, єдність і згоду, основану на справедливості.

§ 2. Вони не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що – на думку єпархіяльного Єпископа або, якщо так велить партикулярне право, – Патріярха або іншої влади, цього вимагає оборона Церкви або розвиток спільного добра.

Незважаючи на те, що священнослужитель, відповідно до цього канону, в окремих виняткових випадках і за виразної згоди відповідної церковної влади може брати участь у політичній діяльності, все ж найкраще, коли цю роль виконують миряни, позаяк це характерна їхня місія і компетенція (кан. 399, 401) [17].

Розділ 4. УГКЦ та вибори в незалежній Україні

УГКЦ від часу здобуття Україною незалежності супроводжувала виборчі процеси до представницьких органів державної влади різного рівня активною позицією, яка виявлялася передусім у зверненнях ієрархії до своїх вірних та всіх людей доброї волі.

Ось основні тези цих звернень, які впродовж років були майже незмінними:

• спонукання взяти активну участь у виборах, що є виявом турботи про благо українського народу;

• виклад принципів і критеріїв, згідно з якими виборці мали б оцінювати кандидатів та політичні партії;

• заохочення здійснювати вибір, керуючись голосом власного сумління;

• пересторога перед підкупом виборців з боку кандидатів і заклик до виборців не продавати власного голосу;

• прохання до влади забезпечити рівні права кандидатів та не допустити фальсифікацій волевиявлення виборців;

• заклик до всіх вірних молитися за успішне проведення виборів;
• нагадування про відповідальність влади і громадян за розбудову демократичних інституцій у міжвиборчий період;

• оцінка дій влади під час виборчої кампанії;

• вибачення за невластиву і негідну поведінку священнослужителів під час виборчої кампанії.

Як бачимо, УГКЦ ніколи не висловлювала підтримки конкретним політичним силам чи поодиноким кандидатам, а тільки формулювала загальні принципи у світлі соціального вчення Католицької Церкви, щоб допомогти виборцям прийняти в день голосування зріле, відповідальне і згідне з власним сумлінням рішення.

Водночас, слід визнати, що замало уваги було звернуто на участь священнослужителів у передвиборчих заходах політичних сил і кандидатів, як рівно ж на деякі механізми впливу, що їх могли застосовувати політики з метою заручитися підтримкою Церкви чи окремих священнослужителів для своїх політичних цілей. Саме цю ділянку церковного життя ця Інструкція повинна впорядкувати. Крім того, вона має надати священнослужителям пасторальні вказівки щодо конкретних ситуацій, з якими вони можуть зіштовхнутися в контексті виборів до представницьких органів влади різного рівня.

ЧАСТИНА ІІ

ПРАКТИЧНІ ДУШПАСТИРСЬКІ ВКАЗІВКИ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯМ

Розділ 1. Передвиборча агітація 

А. Священнослужителям забороняється здійснювати пряму агітацію за кандидата, партію чи політичний блок. Прямою називаємо таку агітацію, в якій проповідник називає ім’я особи чи політичну силу, заохочуючи присутніх до голосування за неї.

Б. Забороняється рівно ж здійснювати непряму агітацію за кандидата, партію чи політичний блок. Непряма агітація – це згадування імені особи чи назви політичної сили не в безпосередньому зв’язку з виборами, але в такому контексті, який має схилити присутніх до вибору цієї особи чи партії під час виборів (подяка за пожертву, похвала за проведену акцію, вітання з нагоди дня народження тощо).

В. Не дозволяється розповсюджувати в храмі чи на церковному подвір’ї агітаційних матеріалів кандидатів чи партій і політичних блоків [18].

Г. Священнослужителям не дозволяється брати участі в передвиборчих заходах, які організовують кандидати чи політичні сили. Тут ідеться про партійні збори, мітинги, різного роду політичні віча, зустрічі з виборцями, концерти тощо.

Розділ 2. Богослужіння та молитовні заходи

А. Священнослужителям, керуючись зрілим сумлінням і відповідальністю перед Богом і Церквою, забороняється брати участь у «молитовних заходах», на які їх запрошують кандидати в депутати чи представники політичних сил у контексті виборчої кампанії.

Б. Стосовно церковних богослужінь та молитов за чесні і справедливі вибори священик отримує розпорядження з боку відповідної церковної влади (Глава Церкви, єпархіальний єпископ), якими повинен керуватися в організації та проведенні молитовних заходів.

В. Під час молитовних заходів за чесні і справедливі вибори священик не повинен виголошувати політичних закликів чи давати можливість виступати політикам (якщо вони беруть участь у цих богослужіннях як віруючі християни). Проповіді мають мати суто духовно-етичний характер, базуватися на Божому Слові та навчанні Церкви і не містити будь-яких елементів прямої чи опосередкованої агітації. Слід рівно ж уникати усього, що незгідне з духом християнської моралі, що може завдати шкоду гідності будь-якої людини, незалежно від її політичних, громадських чи релігійних переконань, збурити суспільну згоду, або містити у собі загрозу для соборності української держави чи спільного блага українського народу.

Г. У день виборів, відповідно до розпоряджень церковної влади, проводяться молитви за Боже благословення для народу та за чесні і справедливі вибори, а також читається відповідне звернення ієрархії, якщо таке є. Можна заохочувати людей до того, щоб вони виконали свій громадянський обов’язок згідно з власним сумлінням, виявляючи таким чином відповідальність за долю країни та рідного народу.

Розділ 3. Пожертви та благодійні заходи

А. Добровільні пожертви вірних становлять основне джерело утримання церковних структур і забезпечення земної місії Церкви. Тому Церква від початків свого існування жила з милостині, творила милостиню і заохочувала вірних до жертовності та солідарності у підтримці різного роду душпастирських ініціатив і проектів. Ці добровільні пожертви є видимим знаком любові віруючої людини до Бога і до ближнього та проявом її свідомої й активної приналежності до певної церковної спільноти.

Б. Священнослужителі мусять пам’ятати і навчати про це вірних, що суттєвою ознаку християнської милостині є дискретність, анонімність жертводавця: пожертва дається «на Боже», тому від Бога, а не від людей жертводавець повинен очікувати похвали і нагороди, керуючись євангельським принципом «Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт 6, 2-4).

В. Священик не повинен приймати пожертви на храм чи на якісь інші церковні цілі, чи теж на особисті потреби від кандидатів чи політичних сил, за які потрібно привселюдно дякувати.

Г. Пропозиції щодо організації чи фінансування різного роду прощ і туристичних турів для духовенства та мирян, які спонсоруються кандидатами чи відбуваються під брендом політичних сил, слід ввічливо, але рішуче відхиляти.

Ґ. Священик може приймати прохання про молитву за кандидатів. У такому разі поминання особи здійснюється відповідно до загальноприйнятих у Церкві норм, а саме: згадується лише ім’я особи (без прізвища).

Д. Прохання про відправу Божественної Літургії, Молебню чи Акафісту в наміренні кандидатів можна приймати лише на спільні богослуження. Під час відправ такого богослужіння не слід в якийсь окремий спосіб звертати увагу на особу кандидата, поза звичайним способом згадування імені (див. вище п. В).

ЗАКІНЧЕННЯ

 

Ця Інструкція не вичерпує всіх можливих обставин чи ситуацій, які трапляються в контексті виборчих перегонів. Вона лише подає загальні норми та описує найбільш поширені випадки, подаючи правила поведінки духовенства в них. У зв’язку з цим, у випадках, про які нічого не сказано в цій Інструкції, чи за наявності у священнослужителів сумнівів щодо того, як діяти в конкретних обставинах, слід звертатися за роз’ясненнями та додатковими вказівками до компетентної церковної влади.

Наприкінці бажаємо процитувати уривки двох авторитетних церковних джерел як напуття і пересторогу для всіх нас на майбутнє: «Обмеження місії священика до завдань дочасних, суто соціальних чи політичних, у будь-якому разі чужих його ідентичності, є не здобутком, а великою втратою для євангельської плідності всієї Церкви» [19]. «Священикам, котрі у своєму великодушному служінні євангельському ідеалові відчувають схильність долучатися до політичної діяльності, аби більш ефективно брати участь в оздоровленні політичного життя, усуваючи несправедливість, визиски, різного роду пригноблення, Церква нагадує, що на цій дорозі дуже легко бути втягненими в партизанські війни, які несуть зі собою ризик спричинитися не до наближення більш справедливого світу, до якого стремлять, а нових і гірших форм визиску нещасних людей. Вони повинні в будь-якому разі знати, що для такого виду діяльності і політичних баталій не мають ані посланництва, ані благодаті з висоти» [20].

---

[1] Пор. Bartolomeo Sorge S.I. La Chiesa, i sacerdoti e la politica // Aggiornamenti sociali. - Nr. 5. – 2008. – Р. 325–330.
[2] Gaudium et spes, N 42.
[3] Пор. Там само.
[4] Венедикт XVI, Deus caritas est, N 28.
[5] Директорій про служіння і життя священиків. – 1994 р. – П. 33 (далі – Директорій).
[6] Там само.
[7] Катехизм Католицької Церкви. – П. 2442.
[8] Директорій. – П. 33.
[9]Послання Синоду Єпископів до люду Божого про урядове священство «Ultimis temporibus». – Ч. ІІ. – П. 2.
[10] Там само.
[11] Пор. там само.
[12] Пор. Бл. Іван Павло ІІ. Пресвітер у цивільному суспільстві // Катехеза під час загальної аудієнції. – 28 липня 1993 р.
[13] Ultimis temporibus. – Ч. ІІ. – П. 2.
[14] Кан. 384.
[15] Посинодальний документ «Ultimis temporibus», передбачаючи таку можливість, водночас обумовлює: «Це повинно бути дійсно подиктоване благом спільноти і в будь-якому разі відбуватися за дозволом єпископа, котрий перед тим засягне поради у пресвітерської ради і, якщо необхідно, в Єпископської Конференції [Синоду]».
[16] Пор. кан. 384, § 2.
[17] Пор. Путівник. – C. 253.
[18] Якщо душпастиреві стане відомо, що на території, безпосередньо прилеглій до храмів, зокрема у недільні чи святкові дні, проводиться роздача агітаційних матеріалів, він може зробити відповідну і второпну душпастирську пересторогу.
[19] Директорій. – П. 33.
[20] Пор. Бл. Іван Павло ІІ. Пресвітер у цивільному суспільстві // Катехеза під час загальної аудієнції. – 28 липня 1993 р.

---

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Інформаційну службу Комісії УГКЦ Справедливість і Мир.

Джерело:   КІРІОС

06.04.2014р. Б. / З душпастирським візитом капелани УГКЦ відвідали військові частини на Чернігівщині

Протягом минулого тижня військові капелани УГКЦ відвідали північ України з душпастирським візитом до частин, що охороняють державні кордони. Священики Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту, та о. Богдан Вихор, військовий капелан Сокальсько-Жовківської єпархії, зокрема відвідали у п’ятницю дві військові частини, що на Чернігівщині.

Священики відслужили Літургії в частинах, багато військовослужбовців приступили до Сповіді та Причастя. Усім, хто перебуває далеко від своїх родин, була дуже важлива присутність священика як для духовної розмови та поради, так і для розради від робочих буднів у частині. Командир радо прийняв священиків та всіляко сприяв їхній душпастирській діяльності протягом візиту,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Прес-службу Департаменту капеланства.

Отці відзначили велику дисциплінованість військовослужбовців, стійкий моральний дух та якісне виконання ними своїх обов’язків.

Джерело:   КІРІОС