ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 3 вересня 2016 р.

03.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.1,3–9:  «Ви в Ньому всім збагатились, – усяким словом і всяким знанням»

Скільки ми б не жили, не зможемо перечитати усіх книг, осягнути всіх знань, завжди щось нам бракуватиме. Маємо лише одне джерело, яке невичерпне і в якому є всі знання – це Бог. У Господі є відповіді на все. Бог – Початок і Кінець, Він допомагає розв’язати всі проблеми і має відповіді на всі запитання. 

Тому якщо ми живемо в Ньому, якщо Бог перебуває в нас, тоді ми маємо саме ці знання, саме в Ньому ми збагачуємося у всьому, чого потребуємо. Каже апостол, що всяким словом і всяким знанням ми збагатимось, якщо ми є з Господом, то все, чого ми потребуємо, будемо знати й розуміти. 

* * *
Мт.19,3-12:  «Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом»

У сучасному світі дуже велика кількість розлучень. Тепер багато людей, одружившись, навіть взявши церковний шлюб, розлучаються і для свого виправдання знаходять багато причин. Люди, які, здавалося б, кохали одне одного, за декілька років, а буває, і за декілька місяців, розходяться. Що є причиною цього? 

Думаю, однією з причин є те, що люди не можуть усвідомити, що це Бог подарував їм одне одного. Вони можуть розповідати, як вони познайомилися, як відбулася їхня перша зустріч, як це випадково, на їхній погляд, сталося. Але випадково нічого не стається – усе в наше життя дає Бог. Тому все те, що ми називаємо випадковостями, збігом обставин, – усе це Божий план. І коли Господь звів докупи двох осіб, не раз дуже різних, вихованих у різних родинах, у різних обставинах, часто різної національності, – значить, Він мав свій план щодо них. Та коли Господь дав, щоб вони не тільки познайомилися і прийняли рішення жити разом, а прийшли до храму Божого й отримали церковний шлюб, то це вже – Божа гарантія, навіть більше, це немовби Божа печатка, якою Він стверджує, бере відповідальність на себе за те, що ці люди спроможні жити разом. 

Проблема криється саме в тому, що люди не вірять в цю Божу гарантію, вони чинять відповідно до труднощів у стосунках, які постали, чи важких ситуацій, клопотів, які в певний період переживають. Дуже важливо побачити за їхнім шлюбом Господа, який дав їм зустрітися. Який через благословення в Церкві, через шлюб сповнює їх благодаттю і силою до спільного життя. Лише ця віра дасть людині спроможність, хай що б не відбувалося, жити спільним життям. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

03.09.2016р. Б. / Святого апостола Тадея та Святої мучениці Васси і її дітей: Теогнія, Агапія і Піста

Святого апостола Тадея

Тропар, глас 2: Днесь Едеса град веселиться, бо прийняв через тебе купіль хрещення, і Авгар, від страстей відійшовши, твою пам’ять славить. З ним же і ми співаємо: радості духовної сповни життя наше і пристрасті зціли, Тадеє апостоле, молитвами твоїми. 

Кондак, глас 4: Як зорю пресвітлу Церква придбала тебе апостоле Тадеє, чудесами твоїми просвіщається завжди, спаси тих, які з вірою почитають пам’ять твою. 

Святого Тадея, пам’ять якого нині вшановуємо, треба відрізнити від святого апостола Тадея, одного з дванадцяти апостолів. Святий Тадей, пам’ять якого сьогодні обходимо, був жидом, родом з Едеси. Він слухав науки святого Йоана Хрестителя і прийняв з його рук хрещення. Згодом Ісус Христос вибрав Тадея як одного з сімдесяти своїх учнів. Після Зішестя Святого Духа Тадей пішов до Едеси і охрестив царя Авгара та його двір, а також багато мешканців того міста, зокрема й поганських жерців. Святий Тадей утвердив Христову віру в Едесі, настановив єпископа та священиків і пішов проповідувати слово Боже в Месопотамії, а потім у Фінікію, де у місті Вирит у 44 р. після Р. Хр. помер природною смертю. Згідно з іншим переданням, апостол Тадей прийняв мученицьку смерть у Вірменії. Уже за життя Господь прославив його силою творити чуда, про що згадував цар Авгар у своєму листі до царя Асирії Нарзеса. 

У той самий день 
Святої мучениці Васси та її дітей: Теогнія, Агапія і Піста

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Агафія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 1: Мук вогонь Духа росою погасила єси, чесна, і до світла божественного і неоречевленого переставилась єси і після смерті блаженної виточуєш краплі зцілень, втихомирюючи розпалення похотей силою духовною. 

У Македонії, в місті Едесі, жив поганський жрець на ім’я Валерій. Він мав жінку Вассу і трьох синів: Теогнія, Агапія і Піста. Жінка і сини сповідували Христову віру. Коли імператор Максиміян почав жорстоко переслідувати християн, то Валерій, дізнавшись, що його жінка і сини є християнами, сам оскаржив їх перед старостою Викарієм (інші джерела старосту називають Клавдій, а ще – Филипом). Так, за доносом жорстокого батька, на його таки очах, усі три сини прийняли мученицьку смерть. Свята Васса перенесла найтяжчі муки, які лиш поганська злоба могла видумати, та не зреклася Христа Спасителя. Мучитель водив її за собою по всій Македонії; всюди піддавав слугу Божу найтяжчим мукам, та Божа сила у видимий спосіб охороняла Вассу. Під кінець її кинули до в’язниці, але самі погани потай випустили святу мученицю, і вона подалася на один з островів у Пропонтиді (Мармуровому морі). Острів той називався Алон. Тут християни прийняли до себе святу Вассу, але Викарій доніс на неї старості того краю, і той велів стяти мученицю мечем. Сталося це близько 295 р. У 450 р. в Халкедоні була церква на честь св. Васси. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 2 вересня 2016 р.

02.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.4,13–18:  «Ось чому ми не втрачаємо відваги: хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день»

Ми часто собі ідеалізуємо християнське минуле, але і там були свої плюси, і мінуси, і в середовищі апостолів, і зовні. Але християни ніколи не втрачали відваги, вони ніколи не опускали рук. Вони розуміли, що будь-які обставини – сприятливі для духовного зростання. Можна сказати, коли йде хтось за Ісусом Христом і проповідує Його, то для нього супротивний вітер завжди буває попутним вітром. 

Намагаймося менше звертати увагу на зовнішні обставини, що б не діялось і не відбувалось, будьмо певні того, що в кожних обставинах можемо зростати духовно, перемінюватись і свідчити про Бога. І без сумніву, Бог передбачив усе, що відбувається, і знає, що все вийде на добро для Його Церкви і кожної християнської душі!

* * *
Мт.24,27-33; 42-51:  «Чувайте, отже, бо не знаєте, якого дня Господь ваш прийде»

Знаємо, що в перших роках християнства учні, апостоли завжди очікували другого приходу Господа. Тепер лише час від часу, хоч, правду кажучи, такого майже не трапляється, люди говорять про свій відхід до вічності. Тим більше ніхто практично не згадує про другий прихід Господа нашого Ісуса Христа й не очікує на нього. 

Проте Господь завжди приходить у наше життя, і тому дуже важливо бути відкритим на те, щоб пізнавати цю Божу присутність. Бог є завжди. Річ у тім – наскільки ми цю Божу присутність можемо для себе відкривати і нею жити. 

Наш відхід до вічності, наша смерть буде лише підтвердженням того, що ми вибрали й чим жили. Якщо ми жили ціле життя без Бога, то смерть – підтвердження, що так буде вічно. Коли ми своє життя прожили з Богом та перебували з Ним, то так буде й у вічності.

+БЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.09.2016р. Б. / Святого пророка Самуїла

Святого пророка Самуїла

Тропар, глас 2: Дар прецінний даний був ти неплідній утробі і принесений в жертву, як всепаленя благоприємне, Господеви своєму, послуживши Йому в преподобії і правді, тому тебе почитаєм, пророче Божий Самуїле, як молитвеника за душі наші. 

Кондак, глас 8: Як дар прецінний перед зачаттям відданий Богові, і з дитинства Йому як ангел послужив єси, всеблаженний, і сподобився майбутнє провіщати. Тому кличемо до тебе: «Радуйся, пророче Божий Самуїле, архиєрею великий». 

Ізраїльським народом правили судді. Скинія завіту зберігалася у святині в місті Шіло. Суддею народу і найстаршим архиєреєм був Елі. У місті Рамі жив побожний чоловік з покоління Веніямина на ім’я Елкана. Його дружина побожна і богобоязлива Анна не мала дітей, що у жидів уважалося за тяжкий Божий допуст, а часто і за Божу кару. Вона дуже часто давала жертву “на Боже” і просила Господа, щоб поблагословив її подружжя сином, й обіцяла посвятити його на службу святині і ножиці не торкнуться його голови. Вислухав Господь молитви праведної жінки і поблагословив сином на її і чоловіка велику радість. Дитя назвали Самуїлом, що означало “випрошений у Бога”. А коли дитяті виповнилося три роки і його відлучили від грудей матері, тоді Елкана й Анна відвели Самуїла до міста Шіло, принесли жертву Господеві і віддали свого сина священикові Елі, щоб під його наглядом дитя росло на славу Бога і на службу Його святині. 

У святині Анна прославляла Господа молитвою, яка починається словами: “Серце моє у Господі радіє, мій ріг піднявся вгору в моїм Бозі; уста мої відкрилися широко на моїх супостатів, бо я радію Твоїм спасінням” (1 Сам. 2, 1). Цю молитву Христова Церква часто повторює в канонах утрені. Самуїл залишився з Елі у святині; батьки його навідували і сповнювалися радістю їхні серця, коли бачили, як хлопець, одягнений у білий полотняний ефод, служить Богу і молиться Йому своїми невинними устами. 

Елі мав двох синів, Хофні та Пінхас, обидва були священиками. Попри свій молодий вік, серця мали злі і зіпсовані. Вони крали м’ясо, призначене на жертви, обдирали вірних, що давали до храму приноси, і множили всяку нечесть. Про все це знав Елі, він упоминав синів, але, маючи м’яке серце, не карав їх, хоч як батько, архиєрей і суддя повинен був це зробити. Тож Господь Бог через одного з пророків пригрозив йому карою, що мала впасти на весь його рід. Однак і тоді Елі не покарав своїх синів. 

Самуїлу вже виповнилося дванадцять літ. Він спав у кімнатці, поряд зі спальнею Елі, який уже почав досвідчувати на собі Божу кару, бо осліп. Одного разу вночі Самуїла розбудив голос, що кликав його на ім’я. Хлопець подумав, що це Елі його кличе, тож зірвався зі своєї постелі і побіг до старця. Але Елі сказав, що не кликав його, і Самуїл знову ліг до сну. Тої ночі це повторювалося тричі, тоді Елі пізнав, що сам Господь хоче об’явити Самуїлові свою волю. Він сказав хлопцеві: “Іди спати, а коли ще раз почуєш голос, то відповідай так: «Говори, Господи, слуга Твій слухає!»”. І справді, коли Самуїл учетверте почув голос, що кликав його, зробив так, як навчив його Елі. А Господь Бог промовив до нього: “Гляди, я зроблю таке в Ізраїлі, що в кожного, хто те почує, обіуш буде дзвеніти. Того дня я здійсню на Елі все, що я сказав був про його родину, від початку до кінця! Ти об’явиш йому, що я скараю його дім повіки за те злодіяння, бо він знав, як його сини зневажали Бога, а не скартав їх. Тому – клянусь домові Елі! – не загладити повіки ні жертвами, ані офірами провини дому Елі” (1 Сам. 3, 11-14). 

Вранці Самуїл боявся про це розповісти Елі, аж доки той сам не запитав його. А коли Елі почув слова Господа, тоді в глибокому розкаянні сказав: “Він – Господь! Хай чинить те, що Йому довподоби!” (1 Сам. 3, 18). Весь народ дізнався, що Господь уподобав собі Самуїла: “Ввесь Ізраїль, від Дану аж до Версавії, взнав, що Самуїл був наставлений Господнім пророком” (1 Сам. 3, 20). Елі постарів, а його сини продовжували грішити, лукавим був їх шлях перед Господом. 

Невдовзі филистимляни пішли війною проти Ізраїля і розбили його військо. Ізраїльтяни послали до Шіло по скинію завіту, бо вірили, що скинія завіту допоможе їм розбити ворога. Священики, а серед них і обидва сини Елі, принесли скинію; та в наступній битві знову перемогли филистимляни. Тридцять тисяч ізраїльтян впало трупом, загинули від меча й обидва сини Елі. А вороги захопили скинію завіту і відвезли до міста Ашдоду, та поставили в храмі свого божка Дагона. Коли ж старому і сліпому Елі принесли вістку, що його сини убиті, а скинія завіту в руках ворога, він, з великого жалю, упав з крісла і скрутив собі в’язи. Так сповнилася обіцяна Божа кара. 

Не довго скинія завіту була у поган. Уже першої ночі їх божок Дагон упав і розбився. Бог почав карати филистимлян; плоди їхньої землі виїли миші, а тіла їх мужів гнили живцем. Коли впродовж семи місяців кари не припинялися, филистимляни запрягли у воза двох корів, поклали на нього скинію завіту, і корови потягли його просто у землі Ізраїля. 

Архиєреєм і суддею Ізраїля після смерти Елі став Самуїл. Він закликав жидів до покаяння, бо вже тоді багато з них стали покланятися поганським божкам. Після тривалої филистимлянської неволі весь народ покаявся. Самуїл зібрав мужів усіx колін у Міцпі і тут приніс Богові жертву. Тоді филистимляни з великим військом знову виступили проти Ізраїля. А Бог прийняв покаяння жидів; жертва, що приніс Самуїл, Йому сподобалася. На филистимлян напала дивна тривога, вони стали утікати, а Ізраїль розбив їхню силу та повернув усі свої міста. Доки Самуїл був суддею, рука Господа завжди охороняла вибраний народ від його ворогів. 

Самуїл дуже совісно сповнював свій уряд; він наглядав за всім краєм, а постійно мешкав у своєму рідному місті Раматаїмі. Коли Самуїл постарів, на суддів народу він призначив своїх синів Йоіла і Авію. Однак вони були грішниками і пригнітали свій народ, тому жиди зажадали від Самуїла, щоб вибрав для них царя, як в інших народів. Заболіло серце старого Самуїла на ту невдячність народу до Бога, який сам через суддів царював над Ізраїлем. Самуїл навчав народ, що царська влада тяжітиме над ними, бо цар буде гнати їх синів перед своїм возом, і запряже їх до робити на себе, а дочки їх стануть його невільницями, і братиме десятину зі всього, і вони пошкодують про це, прийде каяття, та буде запізно. Коли ж народ наполіг на своєму, то Господь велів Самуїлові послухати їх голосу. 

Самуїл, за Божим об’явленням, помазав єлеєм Саула, сина Кіша, з покоління Веніямина. Помазання єлеєм було знаком, що Бог покликав Саула до царського уряду, який після священичого уряду є найперший. Невдовзі Самуїл зібрав весь народ, і кинули наперед жереб, з якого покоління мають обрати царя. Жереб випав на коліно Веніямина. А потім кидали жереб, на якого мужа з коліна Веніямина він випаде. Жереб випав на Саула і той став царем. Та лиш після великої перемоги над аммоніями, яку здобув Саул, остаточно утвердилася його влада. Самуїл тоді склав уряд судді, а весь народ йому свідчив, що він за час свого правління ніколи нікого не скривдив і завжди чинив згідно з законом Божим. 

За правління Саула Ізраїль безнастанно боровся з ворогами. Але Саул прогнівив Господа, бо присвоїв собі священичу гідність і сам став приносити жертви. Господь Бог сказав Самуїлові, що за це Він забере у Саула царську владу і передасть іншому. А коли Саул після війни з амалекитянами, всупереч наказу Господа, присвоїв собі частину худоби, забраної у ворогів, Самуїл став перед ним і заповів йому, що Бог покарає непослух, бо не жертви і цілопалення Він хоче, а послуху. Саул пізнав свій гріx і став просити Самуїла, щоб молився за нього, і вхопив пророка за кінець одежі і відірвав шматок, який залишився в його руках. А тоді Самуїл сказав: “Так віддер Господь нині царювання над Ізраїлем від тебе і передасть його іншому, ліпшому від тебе!” Ще раз Самуїл помолився з Саулом, а потім повернувся до свого дому і більше вже не бачив його у своєму житті.
Самуїл, за наказом Божим, пішов до Вифлеєму, до дому мужа, що звався Єссей, бо знав, що одного з його синів має помазати на царя. Було у Єссея вісім синів, та не вибрав Господь сімох старших, а вибрав наймолодшого – Давида, що пас стадо свого батька. Його Самуїл помазав єлеєм і з того часу Дух Божий спочив на Давиді. 

А невдовзі Господь і Самуїла покликав до себе. Помер святий пророк у глибокій старості, мав бо вже близько 98 літ, через на два роки після Саула. Був він з черги 15-ий і останній суддя Ізраїля. Його смерть Святе Письмо описує дуже стисло: “Самуїл умер, і ввесь Ізраїль за ним плакав, і поховали його в Рамі, його місті” (1 Сам. 28, 3). 

Згідно зі свідченням святого Єроніма, мощі святого пророка Самуїла 406 р. було перенесено до Царгорода. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

четвер, 1 вересня 2016 р.

01.09.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.4,1–6:  «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса»

Що є феноменом християнства? Те, що Ісус Христос об’явився людям, як Бог, і це об’явлення Господа пізнали апостоли й ділились з іншими. Ту Добру новину, що самі пережили, вони іншим передали й виклали це в Євангелії, Посланнях, книгах, які ми маємо в Новому Завіті. 

Нічого дивного в цьому немає, бо людина, яка пізнала Ісуса, неминуче хоче поділитися з іншими цим скарбом. Якщо ми не ділимось з іншими, то або не відкрили для себе взаємин із Богом, або зробили це недостатньо добре. Уявімо, коли б апостоли дізнались Добру новину й ні з ким не ділились, нікому не служили б, що ми мали б тепер? Не було б християнства в усьому світі. Християнство саме задля того і є, щоб ділитися Доброю новиною. Тому пізнаваймо її самі й ділімось з іншими. 

* * *
Мт.24,13-28:  «Бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних»

Бачимо, що кожна людина на будь-якому континенті свідомо чи несвідомо шукає Бога, саме тому й розвинулося так багато релігій. Але дві тисячі років тому сталася революційна подія: уже не людина інтуїтивно шукала Бога, а сам Бог прийшов до людини. Важливим завданням Церкви було берегти саме цю правду про Бога, цю Добру Новину. Ми бачимо, що впродовж історії в Церкві завжди поставали різні єресі, різні рухи, які старалися звести вірних з цієї дороги правди, яку об’явив нам Христос. 

Тому завдання і покликання кожного з нас – пізнавати правду про Бога, знати, в кого і в що я вірю, аби вміти передати це іншим. Тому для кожного з нас важливо повсякчас більше й глибше здобувати знання про Бога. Скільки б разів ми не читали Євангеліє, нам завжди відкривається щось нове, скільки б разів ми не чули проповідей, нам глибше відкриваються християнські істини, скільки б разів ми не читали ті чи інші релігійні чи богословські книги, ми знов і знов все більше пізнаємо для себе правду Божого об’явлення. Тому стараймося впродовж свого життя пізнавати правду про Господа, щоб завжди стояти на сторожі Христової віри.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

середа, 31 серпня 2016 р.

31.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.3,4–11:  «Здібність бо наша від Бога»

Через наші невдачі, помилки та гріхи ми все більше відкриваємо для себе негативні сторони нашої особистості. Це важливо, щоб знати себе і працювати над собою, змінювати себе. Водночас ми дуже мало пізнаємо, якими позитивними здібностями й талантами ми обдаровані.

Важливо побачити та відкрити багато талантів і дарів, які Бог нам дав, і головне, що це все від Нього. Також потрібно зрозуміти, що те чи інше добро, яке чинимо, це також завдяки Божій благодаті. 

* * *
Мт.23,29-39:  «Тому-то посилаю до вас пророків, мудреців і книжників»

Ми часто вважаємо певних осіб нашими друзями, приятелями, інших же – недругами, неприятелями. Ті чи інші обставини сприймаємо як прийнятні, а інші – як неприйнятні для нас, яких хотіли б швидше позбутися. Ще якихось обставин очікуємо й докладаємо неймовірних зусиль, щоб того чи іншого досягнути. 

Нам тяжко повірити й сприйняти, що ті чи інші особи – це Божі посланці, ті чи інші ситуації – це дар від Господа. Однак Бог промовляв у Старому Завіті через пророків, а сам Ісус Христос промовляв, коли жив на землі; так Господь і далі промовляє до нас через людей, обставини, події. 

Цей Бог не перестає цікавитися нами, цей Бог не перестає любити нас, цей Бог не перестає промовляти до нас. Тому вміймо вдивлятися в події, які стаються в нашому житті, уміймо вслухатися в те, що промовляють до нас люди, усвідомлюймо, що через те чи інше промовляє до нас Сам Господь.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.08.2016р. Б. / Святих мучеників Флора і Лавра

Святих мучеників Флора і Лавра

Тропар, глас 4: Досконалу й богомудру двійцю пресвітлу* восхвалімо, вірні,* Флора преблаженного і Лавра всечесного,* які старанно і ясно проповідували усім Тройцю несотворену.* Тому й постраждали до крові,* вінцями пресвітлими прикрасилися,* і моляться Христу Богові, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 8: Як благочесних мучеників і богомудрих страждальців Христових,* преславно вшануймо днесь Флора і Лавра,* і отримаємо благодать і милість їх молитвами,* і визволимося від бід і напастей,* гніву й скорботи в день судний. 

Два брати, святі Флор і Лавр, були каменярами і знали своє ремесло дуже добре, так, що сильно вирізнялися серед інших робітників. Спочатку вони жили у Візантії, та згодом перебралися в Ілирію. Де б не доводилося їм працювати, всюди своїм правдиво християнським життям дивували поган, а сердечними словами приводили їх до пізнання Христової віри. Сталося так, що правитель Ликиній задумав побудувати велику поганську божницю і звернувся до намісника ілирійського краю Ликаона, щоб послав йому добрих майстрів, а той вибрав двох братів Флора і Лавра, як найвправніших. На будові вони навертали робітників поган, а майже весь свій заробіток роздавали вбогим. 

За будовою наглядав поганський жрець Мамертин. Одного разу син жерця на ім’я Атанасій, приглядаючись до роботи святих братів, був необережний і осколок каменя влучив йому просто в око, так, що воно витекло. Розгніваний батько почав ганьбити святих братів, а ті сказали йому, щоб довірив на якийсь час їхній опіці юнака, а вони проситимуть Бога, щоб Він повернув хлопцеві зір. Цілу ніч молилися брати, а потім стали розповідати юнакові про Ісуса Христа, що лиш Він може його зцілити. Хлопець так глибоко перейнявся їх наукою, що увірував у правдивого Бога, а тоді Господь Бог учинив чудо і повернув йому втрачене око. Батько, побачивши сина здоровим, також увірував в Ісуса Христа і став ревним християнином. 

На тій будові святі брати навернули близько триста осіб. Коли ж божниця була вже готова, всі новоохрещені одного вечора поставили посеред неї великий хрест і цілу ніч молилися та співали псалми. Коли про це довідався управитель Ликиній, наказав усіх їх спалити живцем, а братів Флора та Лавра віддав на тяжкі муки і потім відіслав їх до Ликаона. Той наказав їх судити і віддати на тяжкі муки, під кінець братів кинули в глибоку криницю і засипали землею. Сталося це близько 120 р. Мощі святих братів мучеників було віднайдено в часи Костянтина Великого й урочисто перенесено до Царгорода. Поблизу церкви святого Филипа було зведено храм у їх пам’ять та монастир, в якому мощі святих братів упокоїлися, а Господь прославив їх численними чудами. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

вівторок, 30 серпня 2016 р.

30.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,14–3,3:  «Наш лист – це ви»

Напевно, раніше люди більше писали листи, тепер через сучасні засоби комунікації відвикли від цього. Знаємо, що лист передавав усе те, що людина хотіла передати, можна символічно сказати – передавав цілу людину через її слова, стиль і думку. 

Так само і наше життя – немов би лист. Важливо, чи ми – той добрий лист, який Господь пише в нас. Чи інші можуть у нас прочитати про Бога. Каже Господь, що по ділах наших пізнають, чиї ми діти. Задумаймось, чи інші зможуть відчитати живе і «ходяче» Євангеліє в кожному з нас?

* * *
Мт.23,23-28:  «Занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру»

На полицях книгарень часто можемо побачити дуже багато книжок про правила поведінки, правила етикету, про розв’язування конфліктних ситуацій і багато подібного. Усі ці знання певною мірою допомагають людині функціонувати в суспільстві, налагоджувати суспільні стосунки. Але однаково завжди залишається слабке місце тих книжок, бо кожна ситуація не подібна на іншу. Правильніше сказати: кожна життєва ситуація є цілковито нова й неповторна, ніколи ситуації й обставини не є ідентичними. Тому не завжди можна мати незмінне правило етикету чи якісь норми поведінки. 

Дуже часто, коли виникає складна ситуація, – людина вмить забуває все, чого навчилася, як має чинити й поводитися. В одній книжці про життя в концтаборі описано, що до трьох тижнів з людини спадало все культурне нашарування. Тому в концтаборі людина могла виявитися або великим героєм, або в якійсь гіршій людській якості. 

Так відбувається і в нашому житті, яке має конкретні обставини, ситуації. І що вони складніші, то більше показують нам та іншим, наскільки наше життя є глибоким у Бозі, наскільки воно духовне, наскільки ми живемо з Богом. Адже зовнішні обставини – це ті ситуації, де виявляється наша особистість. Чим ми наповнені всередині, те в конкретних обставинах нашого життя показується назовні.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.08.2016р. Б. / Святого мученика Мирона та Святих мучеників Павла і Юліянії

Святого мученика Мирона

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Мирон,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Від юності Христа полюбивши, Преславний,* і зберігаючи Його божественні заповіді,* до Нього прийшов ти, Мироне всечесний.* І з ангелами усердно молишся,* просячи відпущення гріхів тим,* які вшановують пам’ять Твою. 

Як і тисячі інших святих мучеників, святий Мирон власною кров’ю запечатав своє святе, боговгодне життя. Був він священиком в Ахаї, походив з багатої і славної родини. Та не так походження, як чисте, невинне життя, віддане на службу Богові і вірним, прославило його і вчинило гідним мученицької смерти. Настали часи жорстокого переслідування християн за імператора Деція. На саме Різдво Христа Спасителя, коли святий Мирон навчав вірних, до церкви увірвався староста Антипатер з військом, багатьох вірних убив, а священика велів поставити перед своїм судом. І почалися жорстокі муки. Тіло святого слуги Божого шматували гаками і палили свічками, а потім мученика кинули в розпалену піч, та вогонь не завдав йому жодної шкоди. Побачивши це, староста наказав дерти шкіру з живого тіла. Святий Мирон усе це зносив дуже терпеливо й у найбільших стражданнях вголос молився до Бога. Це так розлютило Антипатера, що він геть втратив глузд і власним мечем себе убив. Святого Мирона відвели на суд до міста Кизика, в Мисії, і там його стяли мечем. Сталося це 251 р. 

У той самий день
Святих мучеників Павла і Юліянії

Житіє святого мученика Павла і його сестри Юліянії

“Великий Бог християнський!” – так кричали погани, коли бачили, як християни задля Імени Христа Спасителя переносили найтяжчі муки, а Бог численними чудами хотів навернути засліплених поган до пізнання правди. А однак кров християнська текла струмками, на місці одних замучених ставали інші і нахиляли свої голови під меч, а тіла свої віддавали на вогонь, щоб дати свідчення Христовій правді. У Птолемаїді Палестинській жив проповідник Божого слова Павло, зі своєю благочестивою сестрою Юліянією. Коли імператор Авреліян в’їжджав до міста, щоб чинити суд над християнами, то святий Павло, на очах самого царя, осінив себе святим хрестом. За це його схопили і привели на суд. На суді він сміливо ісповідав свою віру в Христа Спасителя. 

“Чи не знаєш, що законом заборонено визнавати Христа?” – запитав його лютий Авреліян. 

“Не знаю твоїх безбожних законів, а знаю, що закон мій велить мені честь віддавати Спасителеві моєму”, – відповів святий Павло. 

Мучитель наказав його мучити так довго, поки Христос не визволить його, а Спаситель тримав постійно в опіці слугу свого і той не відчував жодного болю від мук, таких лютих, що лиш від самого їх споглядання погани самі тремтіли. 

І ось серед тих мук стає перед Авреліяном Юліянія і каже: “За що ти мучиш брата мого, котрий нікому не зробив нічого злого?” Мучитель наказав їй поклонитися божкам, бо інакше жорстокі муки чекають і її, та свята відповіла йому, що задля Христа всі страждання для неї є ніщо, бо Спаситель осолодить їх своєю благодаттю. Тоді кати стали мучити і Павла, і його сестру, а святі заохочували себе взаємно до витривалости, прославляли Отця небесного і співали в честь Імени Його. І Бог об’явив силу свою, бо коли їх кинули в котел з розтопленою смолою, то вона лиш охолодила їх тіла. Злобний мучитель наказав принести два залізні ліжка, розпалити під ними вогонь, покласти на них святих мучеників і тіла їх поливати розтопленим смальцем – а вони і тих мук цілком не відчували. Свята Юліянія у час тих катувань упоминала Авреліяна, щоб той увірував в Ісуса і спас свою душу. Та не зм’якло серце засліпленого, натомість два кати, Квадрат і Акакій, увірували і голосно закричали: “Бог християнський – то Бог правдивий!” Аврелій зразу ж засудив їх на смерть, а вони стали голосно призивати Спасителя і самі нахили свої голови під меч, прийнявши хрещення крови і вінець нев’янучий отримавши з рук Отця небесного. 

Наступного дня, після ночі, проведеної у в’язниці, Павло і Юліянія, оздоровлені чудесним способом, знову стали на суді. Їх тіла нещадно шматували залізом, а наслідком цих мук стало те, що новий кат Стратилат увірував в Ісуса, зруйнував поганський жертовник, що стояв там, і за віру свою загинув від меча. Увечері того дня кинули святих мучеників до ями, повної гадюк, однак ангел Божий став біля них на сторожі і гадь не сміла їх доторкнутися. Однак і це не навернуло Авреліяна; він наказав взяти їх на нові муки. Святого Павла велів бити розжареними в вогні залізними прутами, а тим часом намовляв святу Юліянію принести жертву божкам, і він візьме її за жінку, та, осоромлений, мусив визнати своє безсилля. Потім у глибокій ямі розвели великий вогонь, і святі мученики, перехрестившись, з піснею на устах увійшли в полум’я, і цього разу ангел Господній охороняв їх і вогонь не шкодив їм. Упродовж семи днів, заковані в тяжкі кайдани, сиділи Павло і Юліянія у в’язниці, а коли вивели їх на суд, то Авреліян наказав палити залізом їхні обличчя, аж народ, хоч і поганський, став бунтувати. Тоді мучитель велів їх стяти мечем. 

Не прощалися брат із сестрою, бо вони знали, що розлука їх триватиме одну лиш хвилю. Першою свята Юліянія нахилила свою голову під меч, а за нею і святий Павло віддав Богові свою чисту душу. Сім днів тіла їх не хоронили; потім кинули їх на поживу псам, однак ані пси, ані хижі птахи навіть торкнутися їх не сміли. Щойно через сім днів християни змогли забрати мощі святих мучеників і поховати. Діялося це близько 270 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

понеділок, 29 серпня 2016 р.

29.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.2,4–15:  «Тому благаю вас: Покажіть йому любов»

Рідко натрапляємо на те, щоб апостол благав когось. Тут він дає нам гарний приклад, що людину, яка у гріху, яка відпала від Бога, можна повернути до Бога лише тоді, коли вона досвідчить Бога не через чиїсь гарні слова, а через праведне життя тих чи інших осіб. 

З прикладу життя дуже багатьох святих бачимо, що люди, коли зустрічались з ними, змінювались, бо вони зустрічались немов би з самим Богом. Зустрічались з їхнім милосердям, любов’ю, вони самі чули цю переміну навернення. То ж найважливіше свідчити цю любов, дарувати її людям, бо через це показуємо і даруємо їм Бога. 

* * *
Мт.23,13-22:  «Лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне»

У нашому щоденному житті, християнському житті, у житті Церкви, в духовному житті ми часто усвідомлюємо, що перебуваємо з Богом лише в храмі на Службі Божій, коли сповідаємося та причащаємося. Ще трохи спілкуємося з Богом, коли вранці та ввечері молимося, читаємо Святе Письмо чи духовну літературу. Але це дуже мало, якщо поглянути на наш день. Це інколи лічені хвилини, інколи години – все одно небагато порівняно з тривалістю доби. Інший час ми проводимо, не пам’ятаючи про Божу присутність. Але нейтрально жити не можна: ми або є з Богом і свідчимо про Нього, або не свідчимо. Якщо ми Бога досвідчуємо і пізнаємо, тоді в будь-яких обставинах, в яких ми б не перебували, являємо Його. Не обов’язково промовляти слова молитов, але бути в тому молитовному стані, бути в Божій присутності, у Божій благодаті, бути з Богом. І тоді ціле наше життя стає свідченням про Бога. А коли наші стосунки з Богом обмежуються лише певними релігійними практиками, це не є свідченням про Бога. Я є людиною 24 години на добу. Я є українцем 24 години на добу. Християнином я теж є або 24 години на добу, або не є. Не можу я бути 3 години на добу українцем, а потім особою якоїсь іншої національності. Так само не можу бути християнином лише хвилини чи години на добу. 

Тому мусимо розуміти ці тверді Христові слова, які Він каже про лицемірів. Лицеміри – це ті, котрі вдають, що вони кимось є. Не можемо бути християнами лише якийсь час, а тоді в тих чи інших обставинах немовби взяти відпустку від християнства. 

Насправді ж ми всюди й повсякчас покликані вказувати людям на Бога. І, врешті, чим ми живемо, на те й вказуємо. Якщо ми живемо Богом, то всюди про Нього свідчимо.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.08.2016р. Б. / Перенесення з Едеси до Царгорода Нерукотворного образу Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, названого Святим Обрусом та Святого мученика Діомида

Перенесення з Едеси до Царгорода Нерукотворного образу Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, названого Святим Обрусом

Тропар Образу, глас 2: Пречистому образові Твоєму поклоняємося, благий,* просячи прощення прогрішень наших, Христе Боже,* бо волею благоволив єси плоттю зійти на хрест,* щоб ізбавити тих, що їх створив єси, від неволі ворожої.* Тому благодарственно кличемо Тобі:* Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ. 

Кондак Образу, глас 2: Невимовного і божественного для людей твого промислу,* неописане Слово Отче,* і Образ неписаний, і богописаний,* переможна пісня правдивого твого Воплочення.* Його ж вшановуємо, цілуючи. 

У часи, коли Христос Спаситель навчав і чудами утверджував свою науку, в Месопотамії, між Тигром і Євфратом, правив Авгар. До нього дійшла чутка, що в жидівському краї з’явився пророк, який називає себе Сином Божим і який творить багато чуд: повертає сліпим зір, піднімає з хвороби розслаблених, – і Він ніхто інший, як обіцяний Месія. 

У житті так трапляється, що не завжди той, хто багатий і славний, є щасливий. Так, цар Авгар, при всіх своїх достатках і почестях, був тяжко хворий на проказу. Почувши про чуда Христа Спасителя, послав до Нього послів з таким листом: “Авгар, цар, передає поклін і вітання Ісусові, великому Учителеві, що з’явився в околицях Єрусалиму. Багато чув я про Тебе, про Твої великі діла і про те, що Ти одним словом зцілюєш хворих, виганяєш з людей злих духів і воскрешаєш померлих. А почувши про це, я увірував, що Ти є або Бог, який зійшов з небес, або Син Божий. І прошу Тебе, щоб Ти прибув до мене і зцілив мене, бо вже багато літ я страждаю від тяжкої, невиліковної хвороби. Довідався, що жиди переслідують Тебе і хочуть убити. Тож прошу, прийди до мене, у нас міста прекрасні і тут будеш жити у славі і пошані”. Лист той він передав через послів, до яких долучився й один маляр на ім’я Ананія, щоб змалювати для царя Авгара лик Христа Спасителя. 

Царські посли знайшли Ісуса, коли Він навчав народ. Ананій, сівши збоку, хотів намалювати лице Христа, та хоч який був він славний маляр, однак не зміг намалювати того лиця, яке випромінювало незвичайну красу і дивний блиск. Коли ж Христос відпустив народ, то прочитав листа від царя Авгара і доручив апостолові Томі написати таку відповідь: “Щасливий ти, Авгаре, бо увірував у мене, мене не бачачи. Так бо написано, що не увірують в мене ті, що бачать мене, а ті, що не бачать, – увірують й успадкують небесне царство. Ти просиш мене прибути до тебе, але я маю сповнити те, з чим прийшов на землю, а потім повернутися до Отця небесного, що послав мене. Та після мого вознесення я пошлю до тебе одного з моїх учнів, щоб ти та інші пізнали життя вічне”. 

Потім, як оповідає нам передання, Христос умив своє лице, витер його рушником, на якому явився найкращий і найвірніший відбиток святого Лику. Цей образ, який називаємо “Нерукотворним образом Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа”, Спаситель разом з листом передав послам царя Авгара і вони вирушили до Едеси, головного міста їхнього краю. Коли хворий цар перечитав листа і поцілував образ, то враз став здоровий, лиш на лиці залишилися сліди прокази. Однак і вони щезли тоді, коли згодом до Едеси прибув Тадей, один з 70-ти учнів, якого послав апостол Тома. Тадей навернув царя до Христової віри, а після хрещення останній знак хвороби пропав. За прикладом царя навернулося дуже багато народу. Авгар наказав прикрасити Нерукотворний образ дорогоцінними перлами, оправити в дорогу раму і повісити в ніші над брамою міста, щоб усі подорожні віддавали йому честь. Перед тією іконою день і ніч горіла лампада. 

Та через якийсь час, за правління одного з наступників Авгара, про пошану до святого образа забули, й усе місто впало в темряву поганства, залишилась лиш невеличка громада християн. Спитаєте, як це могло статися? Дуже легко. Тоді війни не припинялися, населення міст змінювалося, приходили інші племена, займали міста і приносили з собою поганський звичай. Коли ж поганство в Едесі стало панівним, тоді єпископ цього міста вночі замурував нішу, в якій був Нерукотворний образ, разом з палаючою лампадою. Минув якийсь час і люди гетьчисто забули про той образ. Так тривало аж до 545 р., коли перський цар Хозрой захопив той край і взяв в облогу місто Едесу. Все місто було у великій тривозі, бо кожної хвилі могутня ворожа сила могла захопити мури і почати жорстоку різню. А коли християни день і ніч молилися у церквах, тоді Господь Бог об’явив єпископові Едеси Євлалію, що над головною брамою міста замуровано ікону Спасителя. Єпископ пішов зі священиками і вірними, велів відняти плиту, що закривала нішу і знайшов Нерукотворний образ, перед яким горіла лампада, що чудесним способом до цього часу так і не вигоріла. З ревними молитвами зняли святу ікону і хресним ходом обнесли її довкола мурів міста, при цьому лице Спасителя на образі сяяло такою красою, що перське військо впало в тривогу і стало в паніці втікати. Слава про це велике чудо поширилося по всіх околицях, зі всіх сторін приходили люди, щоб поклонитися Нерукотворному образові. 

Минуло сотні літ. На царському престолі сів Костянтин Багрянородний (912-959). Місто Едеса була в руках безвірних сарацин. Тоді імператор викупив у них Нерукотворний образ, заплативши дванадцять тисяч тодішніх грошей і випустивши на волю двісті полонених сарацинів знатного походження. Нерукотворний образ перенесли до Царгорода і поклали в царських палатах, у церкві, що звалася Фарос. Сталося це 944 р. А коли святу ікону несли хресним ходом через Царгород, тоді один розслаблений з вірою поглянув на нього і став здоровий. Пізніше Нерукотворний образ перенесли до Риму; однак інші джерела стверджують, що святу ікону мешканці міста Генуї перевезли до рідного міста і помістили в церкві святого Вартоломея, де вона зберігається і нині. 

У нашому народі поширена ікона святої Вероніки, на якому благочестива жінка тримає в руках полотно із зображенням лику Христа Спасителя. Як оповідає передання, коли Христос Спаситель ніс хрест на Голготу, а кривавий піт заливав увінчане терням Його чоло, тоді якась побожна жінка подала Йому рушник витерти піт і кров з лиця. На тому рушникові залишився нерукотворний образ, відбитий потрійно, бо полотно було складене втроє. Образ святої Вероніки зберігається в Римі, у храмі святого Петра. Папа Сикст IV (1471-1484) писав, що в храмі святого Петра в Римі зберігаються неоціненні скарби, зокрема мощі багатьох мучеників і образ Вероніки, а особливо спричинився до широкого почитання цього образа папа Григорій XIII (1572-1585).
Є ще згадка про третій Нерукотворний образ, з міста Камуліян, у Кападокії, який було перенесено до Царгорода. Про цей образ згадується на Другому Вселенському соборі в Нікеї (787). 

У цих образах нехай буде честь і слава Спасителеві світу на віки вічні, – одна, свята, силь- на, що весь світ огортає і нахиляє до стіп Того, хто є нашим життям і спасінням. 

У той самий день

Святого мученика Діомида

Тропар мученика, глас 4: Мученик Твій, Господи, Діомид,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученика, глас 2: Істинний і непереможний страстотерпець благочестя й благодаті,* став ти небесним хранителем таємниць, Діомиде преславний,* перемігши мучителя, став переможцем* і прославився переможними вінцями. 

Святий Діомид був родом з міста Тарсу, в Киликії. Будучи лікарем, а при цьому ревним і гарячим християнином, він цілковито посвятився служінню ближнім; оздоровляв їх від тілесних хвороб і навертав до Бога грішних, приводив до пізнання правди поган, відвідував в’язнів і допомагав їм усім, чим міг. 

Та почалося жорстоке переслідування християн за Диоклетіяна. Лютий імператор, довідавшись про славні подвиги святого Діомида, що перебував тоді в Нікеї, наказав його ув’язнити і привести до Никомидії, бо хотів сам його судити. Коли воїни везли святого мужа на суд, він попросив їх, щоб дозволили йому помолитися. Святий зліз із підводи, став на коліна і в молитві віддав Богові свою праведну душу. Воїни, що його везли, відтяли йому голову, аби цим засвідчити імператорові, що Діомид уже не живе. Коли вони це зробили, то осліпли, і лиш тоді, коли пізнали свій гріx і стали просити допомоги у святого мученика, прозріли та завдяки цьому чуду навернулися і прийняли Христову віру. Святий мученик Діомид серед вірниx був у великому почитанні. Імператор Костянтин Великий на його честь побудував у Царгороді, біля “Золотих воріт”, прекрасну церкву, яку згодом перебудував і розширив імператор Василій Македонянин. При тій церкві був монастир, а поблизу розташована в’язниця, – та сама, де страждав папа святий Мартин та багато інших святих ісповідників та мучеників. Святий Діомид постраждав 298 р. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

неділя, 28 серпня 2016 р.

28.08.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.4,9–16:  «Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям»

На перший погляд можуть здаватися сумними і драматичними слова апостола, але вони відповідають дійсності. Той, хто живе досконало, праведно, свято, по-християнському, дуже рідко забагато є шанований. Він не раз пригноблений і висміяний, бо є докором іншим, що вони чинять недосконало, що мають жити інакше. 

Бачимо, що непросто було апостолам, не є просто і кожному з нас. Однак кожного з нас Господь покликав до досконалості. Ми маємо ставати досконалими, попри те, що нас не раз не приймає світ. Що більше, маємо показати кожній людині, що жити досконалим життям – реально!

* * *
Мт.17,14-23:  «Щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом»

Кожна людина завжди, більш чи менш усвідомлено, шукає Бога. Однак особливим місцем, де ми зустрічаємося з Богом, є молитва. Молитва – це місце будування наших стосунків з Богом. Саме в молитві ми змінюємося. Адже недарма в нашому народі кажуть: «З ким поведешся, в того й наберешся». Молитва – це те місце, де людина наповнюється всім тим, чим володіє Господь: любов’ю, миром, радістю, прощенням та іншим. У молитві людина черпає для себе те, чого потребує від Господа. 

Чим є піст? Піст – це обмеження себе в тому, що не дозволяє нам бути з Богом, що відвертає від Господа, що перериває наші стосунки з Ним. Тому Господь каже, що цей рід бісів виганяється молитвою і постом, значить, маємо обмежувати себе в певних речах, що віддаляють нас від Господа. Водночас маємо плекати в житті молитву, бо саме ці стосунки з Богом не тільки змінюють нас особисто, а й змінюють і світ навколо нас. Відомо: де з’являлися святі особи, вони освячували те місце і людей навколо. Дотепер місця паломництв, святинь є там, де жили святі, бо вони своїм життям преобразили місця й обставини. 

Так само й з нашим життям: коли перебуваємо ближче до Господа, то змінюємося більше, а тоді свідомо чи несвідомо впливаємо на інших людей; коли ми далі від Бога, то теж впливаємо на інших людей, тільки негативно. Тому тут доречні слова Господні: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все інше додасться». Знайшовши Бога, пізнавши Бога, перебуваючи з Богом, обов’язково зауважимо, що все в нас і навколо нас змінюється.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.08.2016р. Б. / Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії

Успення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії

Тропар, глас 1: У різдві дівство зберегла Ти,* в успенні світа не оставила Ти, Богородице.* Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя.* І молитвами Твоїми* ізбавляєш від смерти душі наші. 

Кондак, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив Той,* Хто вселився в утробу приснодівственну. 

Часослов так пояснює нинішній великий празник: “Пресвятої Діви Марії і Богородиці празники і величання Церква святкує багато разів у році, бо Вона є найдостойніша такого величання. Завдяки Їй ми повстали з гріховного упадку, через Неї смерть була подолана і людське єство оживотворилося. Вона бо перевищує всяке єство ангельське і чоловіче. Вона є жезл, на якому розпустився цвіт – Христос. Вона перед Різдвом Діва, в Різдві Діва і Мати і після Різдва Діва, бо пророк про Неї сказав: «Ось Дівиця зачала і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). І хоч у Її пам’ять є багато празників, однак Успення Богородиці переважає усі. У цей бо день усі з упованням можуть сказати: «Блаженна є з усіх родів», – бо ніхто перед смертю не є цілковито блаженний. А якщо Вона за життя вже удостоїлася бути блаженною, то тим більше після успення. Якщо бо і до успення мала ласку у Сина і Бога, то тим більше і після успення, бо преставилася Вона до життя вічного не лишень душею, але, як віруємо, і тілом; Вона бо є Матір’ю життя. Не могло прецінь зіпсуватися тіло Тієї, від якої Слово Боже прийняло тіло. Якщо Енох та Ілля удостоїлися бути перенесені з тілом, то тим більше достойною була Діва Марія, щоб у тілі переселитися до неба. Вона породила Господа нашого Ісуса Христа у 15 років; після розп’яття і вознесення Господа в домі Йоана Богослова прожила також 15 літ. Заснула вічним сном у 48 р. від Різдва Христового, за царювання Клавдія. Прожила вона 63 роки. А святий Епіфаній каже, що після вознесення Вона перебувала в домі Йоана 24 роки, в такому разі прожила Богородиця 72 роки. На Її похорон, за допустом Божим, зібралися всі апостоли, крім Томи, і поховали Її в Гетсиманії. На третій день після похорону прийшов апостол Тома сумний, бо не судилося йому бути на похороні, і захотів побачити гріб. Прийшов з іншими апостолами до гробу, та не знайшли тіла Пресвятої Богородиці. І всі повірили, що, за дивним допустом Божим, була взята з тілом з гробу в небесні хороми” (Часослов).
Про життя Пресвятої Богородиці Діяння апостолів згадують тільки те, що разом з апостолами, коли на них зійшов Дух Святий, була і Вона. Знаємо, що Спаситель на хресті віддав свою Матір під опіку Йоану, “і від тієї хвилі учень узяв Її до себе” (Йо. 19, 27). І знаємо те, що найсвятіша і найдосконаліша, сяюча всіма чеснотами, джерело любови і ласки, святість святости, Мати Бога Вишнього, кивот спасіння нашого, Пречиста Діва, та, прославити яку не в змозі ангели, а не то що люди, Пренепорочна Марія пережила свого Сина. Яке Вона провадила життя, того ми не зрозуміємо ніколи, тут розум наш губиться. Якщо про святих кажемо, що вони за життя душею вже перебували в небі, то що тоді казати про Царицю всіх святих, святість якої була така світла і ясна, як сяйво сотні сонць? Але прийшов час, коли Господь хотів узяти Її до себе. Згідно з переданням, що сягає ще апостольських часів, Пречиста Діва, мешкаючи в домі святого Йоана, дуже часто відвідувала ті місця, які Христос Спаситель освятив своїм перебуванням, а найчастіше молилася на Єлеонській горі і біля гробу свого Сина, з якого Він у славі воскрес. Апостоли і вірні ставилися до Пречистої Діви з якнайглибшою пошаною; повертаючись до Єрусалиму зі своїх подорожей, вони спішили до Неї, бо ж, після Христа Спасителя, Вона була для них найсвятіша. Її молитви скріплювали їх до нових подвигів, давали їм силу, наповнювали жаром їхні серця і розпалювали найбільшу любов до Того, який там, у небі, приготував їм місця біля себе. Коли вони думали про хвилину смерти Матері Божої, то просили Бога, щоб дав їм бути разом з нею. І справді, за молитвами Пречистої, Бог чудесним способом зібрав їх усіх у хвилину Її успення, окрім св. апостола Томи, який тоді далеко, аж в Індії, проповідував слово святого Євангелія. 

Ангел Гавриїл за три дні благовістив Пречистій хвилину Її успення. Зібралися всі апостоли та багато вірних, оточивши убоге ложе вмираючої. А Її лице сяяло надзвичайним блиском святости, бо ось над нею сам Син Її Христос Спаситель підносився з усіма ангелами, хори небесні співали “Радуйся, благодатна”, а Її молитва, остання на землі, огорнула цілий світ. Тут, у світі, Вона ще раз духом пригорнула всіх своїх дітей і ще раз доручила їх своєму Синові. Він віддав весь світ під опіку Її материнства, а Вона прийняла всіх – і добрих, і злих. І ось тепер, коли рука Сина підносить Її на престол вічної слави, Вона духом прирікає, що не залишить нас сиротами, що не перестане бути нам Матір’ю, що там, у небі, де царюватиме над ангелами і святими, не забуде бідних, слабких і грішних, але все-таки милих Їй дітей цієї землі. 

Пречиста Діва померла. Зі співами псалмів Її тіло загорнули в плащаницю і поховали в гробі під Єлеонською горою, поблизу того місця, де Спаситель перед страстями вмивався кривавим потом. На третій день прибув апостол Тома. Разом з усіма апостолами він пішов до гробу Пречистої Діви. Та знайшли гріб порожнім, залишилася лиш плащаниця та пелени, в які було загорнуто тіло. Тоді всі повірили, що Христос воскресив до життя тіло Богородиці і переніс до неба. Ця віра пережила віки, живою вона є і нині. “Пречиста Діва не повернулася на землю, а перебуває в небесних оселях; бо як могло розкластися те тіло, яке носило в собі життя вічне?” – каже святий Йоан Дамаскин. 

І, здається, нічого не змінилося. Лишень там, у небі, Ісусе Христе, “праворуч Тебе стоїть Цариця в золоті офірськім” (Пс. 45(44), 10). “І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок” (Од. 12, 1). І ангели, успення Пречистої бачивши, здивувались, як Діва восходить із землі на небо, і питають всі лики небесні: “Хто то здіймається в пустині, неначе стовпи диму, в кіптяві мірри й кадила, всіх пахощів купецьких” (П.п. 3, 6). Якщо око не бачило, вухо не чуло, розум наш пойняти не може, що Бог приготував у небі для тих, що люблять Його, то хто зрозуміє нагороду, якою Спаситель вінчав свою матір? Сила Її понад усі сили і влада Її понад усю владу, а понад владу і силу є Її любов до нас. 

У свято Успення Пресвятої Богородиці і Діви Марії думкою своєю линемо туди, до Єрусалиму, коли апостоли ховали тіло Пречистої. І жаль обіймає серце, що нема вже серед нас на землі тієї, яка стояла під хрестом, і до гробу клала свого Сина і сім мечів у серці мала. Та коли піднесемося думкою до неба, коли пригадаємо, що Вона і там для нас є найліпшою Матір’ю, що вона є нашим упованням і покровом, то вже не похоронний настрій, а почуття найглибшої любови до неї палає в наших серцях, і велемовно співаємо: “Хваліте Ім’я Господнє, хваліте раби Господа”, який на престол слави возніс Царицю неба і дав нам Матір, Заступницю та спасіння християнського роду.
Гріб, де поховали Пречисту Діву, від давніх часів був у великому почитанні. Імператор Теодосій Великий звів тут величну церкву, та коли перси захопили Єрусалим, то спалили її. Пізніше, під час хрестових походів тут було зведено церкву, яка стоїть і нині. Понад землею видно лиш невеличку капличку, чотирикутної форми. З каплиці сходи ведуть до підземелля. На середині сходів, навпроти одна одної, розташовані дві каплички. В одній стоїть престол святих Йоакима і Анни, в другій – престол святого Йосифа. Зійшовши сходами до самого низу, входимо до підземної церкви. Майже посередині церкви стоїть каплиця з гробом Пречистої Діви. Ось тут колись спочивало тіло Пречистої Діви. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР