21.06.2014р. Б. / Коментар Апостола на 2-гу Неділю після Зіслання Святого Духа (Рм 2, 10-16)

Рим 2,1-16

1. Текст Рм 2,10–16

[1 . Ось чому немає тобі оправдання, хто б ти не був, о чоловіче, що судиш; бо в чому судиш іншого, ти сам себе засуджуєш: чиниш бо те саме, що судиш; 2 . ми ж знаємо, що суд Божий відбувається по правді на тих, що таке чинять. 3 . Чи думаєш про те, о чоловіче, - який судиш тих, що таке чинять, а сам таке робиш, - що ти суду Божого уникнеш? 4 . Або погорджуєш багатством його доброти, поблажливости і довготерпеливости, не знаючи, що Божа доброта тебе веде до покаяння? 5 . Та ти жорстокістю твоєю і нерозкаяністю серця збираєш гнів на себе в день гніву, коли об'явиться правдивий суд Бога, 6 . що віддасть кожному за його вчинками: 7 . тим, що витривалістю в добрім ділі шукають слави, чести і нетління - життя вічне; 8 . а сварливим та неслухняним правді, але слухняним кривді - гнів та обурення. 9 . Горе й утиск на всяку душу людську, що чинить зло: на юдея перше, потім грека;]

10 . слава ж і честь, і мир усякому, хто чинить добро: юдеєві перше, а потім грекові, 11 . бо Бог не вважає на особу. 12 . Бо ті, що згрішили поза законом, поза законом і згинуть; а ті, що згрішили під законом, будуть суджені законом. 13 . Бо не слухачі закону справедливі перед Богом, а виконавці закону оправдаються. 14 . Бо коли погани, що не мають закону, з природи виконують те, що законне, вони, не мавши закону, самі собі закон; 15 . вони виявляють діло закону, написане в їхніх серцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдуючи, - 16 . в день, коли Бог, згідно з моєю Євангелією, судитиме тайні вчинки людей через Ісуса Христа.

2. Контекст уривку та основні ідеї послання до Римлян.

            В цих днях в часі Св. Літургії читаємо послання Св. апостола Павла до Римлян. Вважається, що це послання є своєрідним богословським заповітом великого апостола, й  водночас доволі складне для розуміння, особливо, для тих хто не має спеціальної біблійної підготовки. Для того, щоб прояснити значення цього унікального послання, нижче, перед коротким аналізом уривку, який читається в цю неділю (Рм 2:10-16), подаю стислий вступ, який служитиме ключем до головних ідей послання до Римлян.

            На відміну від більшості  Павлових послань, послання до Римлян  не було викликано терміновою необхідністю, й тому  являє собою спокійний виклад основ благовісті, яку апостол проповідував. Однак, оскільки римські християни вже були навернені, апостол не викладає їм всієї  Благовісті; він зосередився на головному, що хотів сказати про себе й свою проповідь церкві, яку він не засновував і  яку ще навіть не відвідував. Павло пояснює римлянам сенс своєї апостольської діяльності, а також викладає перед християнами Риму своє ставлення до юдаїзму й дає певні поради та заохоти до духовного життя в заключній частині.

            Послання до Римлян умовно можна розділити на дві основні частини: доктринальну (Рим 1–11) і практичну (Рим 12–16).

            Після вступу й подяки Богові за віру римських християн (1:8–15), Павло коротко викладає суть благовісті: "Бо я не соромлюся Євангелії вона бо – сила Божа на спасіння кожному,  хто  вірує: перше юдеєві, а потім грекові, – 17. Справедливість (праведність) бо Божа об'являється в ній з віри у віру, як написано: "Праведник з віри буде жити" (1:16–17). Ці вірші були (і залишаються) предметом дискусій богословів багатьох поколінь. За браком місця я не буду вдаватися в деталі та історію цього складного питання, але відзначу тільки найважливіше: вислів "з віри" (ἐκ πίστεως) в Рим 1:17а вказує на Божу вірність, эсхатологічно (в останніх часах) явлену в Євангелії – йдеться, насамперед, про Божу відповідальність за Своє творіння та Його вірність Союзові з Авраамом; звідси вислів " з віри у віру" (ἐκ πίστεως εἰς πίστιν) означає "від (Божої) вірності до (нашої) віри."

            Центральна тема цього послання  включає дві головні тези:  Праведність – вільний дар Божий; Віра в Ісуса Христа – єдиний шлях до спасіння, – як для язичників, так і для юдеїв. 

            Доктринальна частина послання (Рм 1–11) включає три блоки інформації:

I). Рм 1 – 4: Праведність / справедливість Бога, відкрита  через  Благовість (це т. зв. частина про Оправдання вірою). Всю аргументацію Павла в цій частині послання можна згрупувати під двома головними тезами:

1). Божий гнів та гріхи язичників і юдеїв (1:18 – 3: 20).

2). Оправдання вірою незалежно від Закону (3:21 – 4: 25).

            Тобто, спочатку Павло хоче пояснити, що всі мають потребу в праведності (це поняття має широке значення, однак в даному випадку йдеться про потребу правильних стосунків з Богом та людьми – 1:18–3:20). Увесь світ відійшов від Бога й перебуває під осудом Бога: язичники не жили за голосом сумління й винні в ідолопоклонстві й багатьох інших гріхах (1:18–32); юдеї не кращі, тому що не відповідають тим міркам, які пропонує Закон Мойсея (2:1–3:20). Закон, нажаль лише збільшує свідомість гріха (3:20), але не дає сили його подолати.

            Тому, Бог виправдав винних через відкуплення й жертовне діяння Христа, "якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх" (3:25). Таким чином, Божа праведність (тут цей термін означає: Божий задум відносно світу, Божу вірність Союзові, Боже спасіння)  проявляється двояко: в осуді гріха та прощенні усім, хто готовий через віру прийняти дар відкуплення, який здійснив Христос. Звертаючись до Старого Завіту, Павло приводить з Писання доказ того, що Авраам був оправданий вірою, а не ділами (Бут 15:6). Апостол проголошує: всі хто поділяє віру Аврама, належать до Божого народу, який не можна звести тільки до однієї етнічної групи (4:1–25).

II). Другий блок доктринальної частини (Рм 1–11), включає чотири наступні глави:  Рм 5 – 8, які більшість богословів окреслюють спільною назвою – "Життя у Христі."     Тобто, віруючі примирені з Богом через Ісуса Христа (Рм 5), й тому звільнені від гріха (Рм 6) та звільнені від прокляття закону (Рм 7), живуть життям нового творіння під проводом Св. Духа (Рм 8).        Трохи детальніше богослов'я Рм 5 – 8 можна представити наступним чином:

            Наслідками оправдання через віру в Христа є мир, радість та впевненість у відкупленні, які гарантує Св. Дух, якого отримали віруючі (5:1–11). Говорячи про Адама, як представника людства без благовістя (до Христа) Павло проводить контраст (5:19): "Бо як через непослух одного чоловіка [Адама]  багато людей стали грішниками, так через послух одного [Христа]  багато людей стане праведними."

            Далі апостол розглядає та відкидає три заперечення, які можна висунути проти навчання про те, що спасіння людини залежить від діяння Христа й отримується тільки через віру[i]:

1). Перше заперечення: це навчання схиляє людей грішити якомога більше (щоб божественне прощення стало якомога більшою милістю). Павло відповідає: все є якраз навпаки, оскільки віра в Христа включає єднання з Ним та участь в Його праведному житті (6:1–14).

2). Друге заперечення:  ідея Павла про свободу від Старозавітного Закону звільняє людину від моральної відповідальності.  Павло відповідає: віруючий приймає на себе нові та більш високі обов'язки – через вірність Христові, – а тому буде сповнювати Божу волю  (6:15–7:6).

3). Третє заперечення: навчання Павла перетворює в зло сам Закон Божий, оскільки Закон не тільки дозволяє нам усвідомити гріх (пор. Гал 3:19), але й великою мірою  схиляє нас до гріха (пояснюючи, що ми не повинні робити). Павло відповідає: Закон не може спасти не тому, що він поганий, а тому що ми грішні й не здатні його виконувати (7:7–25).

            В заключній восьмій главі цього блоку (Рм 5 – 8) Павло описує впевненість та внутрішній спокій "тих хто у Христі Ісусі." Через єднання з Христом віруючі стали дітьми Божими й є керовані Св. Духом. Тому їм "немає осуду", й ніщо ні в цьому світі, ні в майбутньому не здатне відлучити їх від Христової любові (8:1–39).

III).В третьому блоці доктринальної частини (Рм 9 – 11), Павло розглядає проблему: як сталося так, що юдеї відкидають те, що він вважає навчанням їх власних Писань, – тобто йдеться про Божу справедливість та проблему спасіння народу Ізраїлю “по плоті”. Як сталося, що Ізраїль відкинув Обіцяного? Відповідь на це питання можна представити наступним чином:

1. Бог обдумано вибрав Ізраїль, і знав, що станеться в майбутньому.

2. Відкинувши Месію та Євангеліє, Ізраїль вчинив так, як неодноразово поводився в історії (Рм 9:30–10:21). Юдеї не шукали праведності у вірі, тому й не знайшли її. Вони оснували свою праведність на Законі, й тому їх власний Месія став для них каменем спотикання (Рм 9:30–33).

3. “Залишок” Ізраїлю вже повірив у Євангелію, й очевидно, що ввесь Ізраїль також повірить. Бог не назавжди відкинув Ізраїль.

4. Так як відкинення Ізраїлю стало благословенням для язичників, яких включили в Царство, так само і їх навернення у великих кількостях, буде подібне воскресінню з мертвих (Рм 11: 17–36).

            Після доктринальної частини слідує так звана Практична частина (настанови / заохоти / паренеза) Рм 12 – 15, 13, яку відповідно до змісту можна розділити на дві частини.    В 1-й ч. (Рм 12–13) Павло дає поради для християнського життя. Життя християнина, на думку Павла, це по суті відповідь на Боже милосердя. Дуже багато повчань у цій частині є подібними до повчань, які апостол рік перед тим (послання до Римлян написане з Коринту близько 57–58 рр.) виклав в Першому посланні до Коринтян, як рівнож можна побачити окремі думки, які зближують Павла з авторами літератури Премудрості та думками в Мт 22:38–40.

            В 2-й ч. (Рм 14:1–15:13) Павло говорить про стосунки серед різних членів християнської спільноти – сильні повинні любити немічних: хоч Павло не окреслює прямо хто ж є тими сильними чи немічними, виглядає, що мова йде про християн які походили з язичників (сильні) та християн, які виокремилися з юдаїзму (т.зв. юдеохристияни – немічні). Християнська свобода від окремих старозавітніх приписів (стосовно їжі наприклад), не повинна спричиняти напруги чи непорозумінь в спільноті, якщо окремим юдеохристиянам в силу традиції до цього було важко звикнути.

            Павло завершує послання двома заключними розділами: в 1-му (15:14–33) він розповідає про свої плани відвідати Іспанію, а в 2-му (16:1–27) передає привітання численним римським друзям.     

            Читання цієї неділі (Рм 2:10–16) належить до першого блоку доктринальної частини Рм 1– 4 (Праведність / справедливість Бога, відкрита через  Благовість – це т. зв. частина про Оправдання вірою), який служить для нього ширшим контекстом. Після вступу, привітання та короткого представлення Благовісті, спасіння й Божої справедливості (1:1–17), Павло пише про гнів Божий на гріхи язичників (1:18–32). Після цього, в довшому наративі (2:1–3:8) стверджує, що й євреї не кращі, оскльки маючи Закон все ж його порушували. Саме текст Рм 2:1–3:8 служить вужчим контекстом для нашого уривку. Для того, щоб краще зрозуміти навчання та аргументацію Павла про те, як Бог відноситься до вчинків євреїв та язичників, розглянемо значення уривку Рм 2:10–16 в трошки ширшому контексті Рм 2:1–16.

3. Коментар на текст Рм 2:1–16.[ii]

            Бог є добрим, однак не просто в сенсі "добродушності", але в сенсі справжнього піклування та розуміння, пошуку кращих шляхів для кожної людини. Якщо б це було не так, якщо б скажімо Бог чіплявся до кожного нашого прогрішення, – нас би вже давно не було на цій планеті. Однак Бог є терпеливий. Знову й знову Він дає людям шанс виправитися, навернутися до Нього в покаянні та довір'ї, наповнити своє життя справжнім змістом. Але що ж тоді, коли це не діє? Павло каже (2:4–5), що такі люди зробили себе ще більш вартими майбутнього Суду.

            Даний уривок послання до Римлян – найбільш детальний опис Останнього Суду в Павла. Інколи можна почути, що суд це "старозавітна" ідея, а Новий Завіт говорить тільки про милосердя. Однак це не відповідає дійсності. Так, дійсно, Новий Завіт підкреслює вражаючу (майже не правдоподібну) любов Бога, явлену в хресній смерті Ісуса. Сам Павло трохи пізніше скаже про це в своєму посланні. Однак, якщо люди вперто відкидають Божу любов (а любов завжди може бути відкинута!), нічого не вдієш. Власне тому що Бог є добрий (благий) та люблячий Творець, Він повинен навести в світі порядок. В тому числі і серед людей. Тому Павло говорить, що люди, які відійшли від поведінки, яка не личить людині, стоять перед загрозою катастрофи. Закоренілі нечестивці, яким були дані всі шанси, самі напрошуються на неї. Ніяких альтернатив тут не існує. Картина Суду, змальована Павлом, нікому не дає підстав для моральної переваги.

            Сучасники Павла також роздумували над моральними питаннями. Гарним прикладом може послужити Сенека. Він глибоко роздумував над моральними та філософськими питаннями, дистанціюючись від того, що вважав поширеною аморальністю. Проте його друзі інколи відзначали, що він сам не завжди слідує за власними правилами. Він та інші філософи античності дивувалися: чому людина часто знає, яка поведінка є правильною, але не виконує цього?

            Уривок Рм 2:1–16 починається з того, що Павло вказує власне на цю прогалину в броні високого язичницького мораліста. Подібні люди могли б йому заперечити: "Звичайно, я згідний з вашими звинуваченнями, й з тим що мораль жахлива. Я й сам в неменшому шокові  та жахові ніж ви. Але не вже ж ви не бачите, що не можна всіх стригти під один гребінець? Що і я, й люди, подібні до мене ведемо себе інакше? Якщо людина має деяку освіту й володіє силою волі, вона вповні може піднестись над звичайним сірим рівнем й жити благочестивим життям з якого інші будуть брати приклад?" Нічого подібного, сказав би на це Павло: "Ніяких вибачень у вас немає. Ви з презирством ставитесь до цих грішних бідолах, а самі потайки чините подібні речі."

            Зрозуміло, Павло не думав, що кожен язичницький мораліст був винним у всіх пороках, котрі він описав в другій половині Рм 1. Однак моральний закон подібний до шматочка скла.  Якщо він розбитий то розбитий. Всі справжні мудреці, починаючи від Сократа, прекрасно знали, що знову й знову будуть його порушувати. Греко-римська релігія та філософія не знали про концепцію Останнього Суду. Однак в юдаїзмі він займав центральне місце, й тут Павло впевнено висуває його на противагу язичницьким уявленням. Існує Бог-Творець, котрий відповідає за світ та котрий наведе в ньому порядок. При цьому Він буде абсолютно безпристрасний та безсторонній. Як християнський богослов, Павло жодним чином не відмовляється від цього важливого для юдаїзму вчення. Відбудеться Останній Суд, й на ньому постане людина з усім життям, яке вона вела.

            Інколи, деякі християни думають, що навчання Павла про "оправдання вірою" (особливо Рм 3–4) відміняє суд на основі діл. Але Павло нічого такого не говорить. Його богослов'я більш відважне ніж можна побачити відповідно до деяких перекладів. Він реалістично дивиться на світ та говорить про Боже правосуддя.

            Оскільки Павло оголосив, що Божий суд цілком безпристрасний, здавалося б виникає аналогічна проблема. Хіба не дав Бог євреям певну "фору"? Хіба не дав їм Закон? Хіба це не означає, що євреям значно легше сповнити Його волю? Якщо так, то хіба це чесно? До цієї проблеми в посланні до Римлян Павло повертається кілька разів, розглядаючи її під різними кутами. Скажімо, в наступному уривку він детальніше говоритиме про євреїв: на його думку, євреї дійсно володіють певною перевагою (у вигляді Закону), однак від цього мало толку, оскільки як відзначали пророки, Ізраїль в цілому неодноразово порушував Закон. Щоб зрозуміти міркування Павла, важливо засвоїти, що під "Законом" Павло має на увазі єврейський Закон, Тору, котру Бог дав на Синаї Мойсеєві, щоб вона служила дороговказом для людей, звільнених в часі Виходу.

            Тора адресована саме Ізраїлеві. В даному уривку, логіка Павла будується на тому, що язичники (тобто неєврейські народи) не володіють нею. Деякі екзегети вважають, що Павло під поняттям "Закон" має на увазі не тільки єврейський Закон, але й увесь загальнолюдський моральний закон, який зв'язує всіх людей. Але це не є вірний підхід. З послань до Римлян та Галатів чітко видно, що мова йде про конкретну історичну подію: дарування Закону Ізраїлеві через Мойсея, багато років потому, після обітниць Авраамові.

            Є інший момент, який часто викликає трудність у читачів. Інколи особливо акцентують на "оправдання вірою", а інші важливі аспекти вчення Павла нехтують. Оправдання вірою (про це йтиме мова в наступній главі) означає: ті хто вірить, що воскреслий Ісус є Володарем світу, на основі цієї віри оголошуються приналежними до Божого народу. Вони вже ввійшли в народ, котрого гріхи є прощені. Вони формують нову спільноту Союзу, котру Бог творить для сповнення Своїх давніх обітниць. Віра а не діла! Дивовижна, звільняюча, славетна істина! Однак люди часто забувають (хоч у Павла про це сказано максимально ясно), що "оправдання вірою" – істина, яка стосується теперішнього часу. Вона пов'язана з тим, як тепер, до майбутнього Суду, визначити, хто належить до Божого народу (й в той сам час дізнатись, що ти сам належиш до цього народу, що твої гріхи прощені). Однак коли Павло говорить про майбутній день Суду (тема даного уривку), він не менш чітко пояснює: цей Суд проходитиме у відповідності до того, як людина прожила все своє життя. Про це Павло говорить також в Рм 2:7–10. До цього він також повернеться в Рм 14:10. Деякі екзегети намагаються оминути це виведення. На їхню думку Павло описує тільки теоретичну можливість, яку потім сам оголосить нереальною. В їхньому розумінні Павло говорить приблизно наступне: "В принципі, Бог хотів би судити всіх людей відповідно до їх діл, але оскільки такого суду ніхто не витримає, Бог придумав інший варіант." Однак таке тлумачення суперечить словам самого Павла (не тільки тут, але й в Рим 14:10–12; 2 Кор 5:10; Еф 6:8; 2 Тим 4:1). Контраст між Судом по ділах і оправданням через віру – це не контраст між сценарієм, котрий Бог хотів би вибрати, й сценарієм котрий Він вибрав. Це контраст між майбутнім Судом (по ділах) й нинішнім випередженням цього вердикту, котрий виноситься на основі віри (в наступній главі Павло пояснить це більш детально).            

           Поки ж він говорить про майбутній Суд, але вводить важливий термін, який згодом буде вживати дуже часто: "оправдані". Як це можна легко побачити з контексту, термін має юридичне, судове значення. Відповідно до слів Павла (2:16), Бог буде судити всіх людей (в тому числі тайни їх сердець) через царя Ісуса (Завдяки таким текстам як Пс 2 та Іс 11 уявлення про Месію, як прийдешнього суддю, було дуже поширене в дохристиянському юдаїзмі).

            В обставинах суду "оправдувати" – це те, що робить суддя в кінці судового процесу: він оголошує, що одна з сторін "права". Відбувся судовий розгляд і суддя вирішив на користь даної сторони. В результаті судового рішення оправдана сторона отримує новий статус. Це подібне до того, як після вінчання молода пара творить вже інший статус, іншу реальність. Так само й тут, коли суддя оголошує підсудного невинним чи оголошує позивача правим, ця заява творить новий стан справ, при якому оправданий отримує новий статус. Він "оправданий". Це – "оправдання". Тільки розібравшись з цим, ми зможемо зрозуміти значення уривку. Отож Павло пише про майбутній Суд та що Бог не має упередженості. Саме тому Бог буде судити людей у відповідності до того де вони знаходяться, а не у відповідності з тим де вони не знаходяться. Люди, які жили не під Законом (язичники) так і будуть суджені; люди, які жили під Законом (євреї) будуть суджені у відповідності до закону, котрий посідають. Роль відіграє не стільки те чи є в людини Закон, скільки те чи вона його виконує.

            Що ж буде з язичниками? Відповідаючи на це питання (Рм 2:14–15), Павло пише дещо таке, що віддавна створювало складність для уважних читачів. Відповідно до одного тлумачення, Павло хоче сказати: "Йдучи за своїм сумлінням, язичники роблять багато речей, котрі вимагає єврейський Закон". Це не виключено (хоча Павлові й в голову б не прийшло, що такі люди можуть жити таким святим і безгрішним життям, яке можливе тільки при повному дотриманні Закону).

            Згідно іншого тлумачення, Павло натякає на дещо інше, до чого він повернеться в 2:26–29 і далі: благовість творить нову категорію язичників, в яких Закон Божий записаний Св. Духом в серці, а тому вони по-новому дізнаються про вимоги Закону. Це також не виключено (хоча в світлі уривків на зразок Рим 8:31–39 дещо дивно, що Павло очікує, що християни прийдуть на Суд з суперечливими думками, звинувачуючими  та вибачаючими).

            В кожному разі вірші в Рм 2:14–15 залишаються загадкою. Втім, в головному значенні уривку не доводиться сумніватися, й він вселяє глибоку потіху. Світом не керує ні сліпий випадок, ні капризний Бог, котрий потурає улюбленцям та викликає в людей почуття, подібні до того, котрі відчуваєш після незадовільного судового слухання. Люди прагнуть справжнього правосуддя, моляться за нього, стремлять до нього – й вони отримують його. Справжнє правосуддя буде виявлене в такий спосіб, що всі його побачать і пізнають. Бог буде судити людей і тайни їх сердець через Месію Ісуса. Це добра новина для світу, в якому досі не легко знайти справжнє правосуддя.

4. Запитання для роздумів.

            Наскільки ми вміємо (здатні) в щоденних випробуваннях життя,  віддавати все на Божий Суд, а не шукати тимчасових людських розв'язок?

            В посланні до Галатів 5:14 Св. Павло закликає: "Увесь бо закон міститься у цій одній заповіді: "Люби ближнього твого, як себе самого". Ще трохи далі каже: "Носіть тягарі один одного й таким чином виконаєте закон Христа" (6:2). Наскільки серйозно я сприйняв (- ла) ці заповіді великого Апостола?

            Чи  я свідомий (- ма), що власними силами виконати Божі заповіді не можливо, однак ми все можемо у Христі, який нас укріпляє (пор.Флп 4:13)? Що роблю кожного дня, для тіснішого єднання з Христом?

о. д-р Юрій Щурко, УКУ

 ***

[i] Аргументацію взято з Мецгер Б. М. Новый Завет. Контекст, формирование, содержание / Пер. с англ. (Серия «Современная библеистика»). — М.: Библейско- богословский институт св. апостола Андрея, 2006, 249

[ii] Коментар взятий з  Райт Н. Т. ПАВЕЛ. ПОСЛАНИЕ К РИМЛЯНАМ. Популярный комментарий / Пер. с англ. (Серия «Читая Библию»). — М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2009, 23-29

Джерела:   http://pcc.ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

20.06.2014р. Б. / «Щоб подолати комуністичний спадок у формі путінізму, потрібна солідарність усього світу»

Подячна промова Мирослава Мариновича на церемонії вручення медалі Свободи ім. Трумена-Рейґана, Вашингтон, 11 червня 2014.

 

Вельмишановні члени Фундації з ушанування жертв комунізму! Шановні гості!

 

Для мене є високою честю отримати медаль Свободи ім. Трумена-Рейґана, і я хочу щиро подякувати Фундації з ушанування жертв комунізму за її самовіддану працю задля подолання спадщини комунізму. 

Я радий розділити цю честь із моїм добрим другом, колишнім в’язнем сумління, а сьогодні безсумнівним лідером кримських татар Мустафою Джемілєвим – так, як колись у минулому ми розділили гіркоту комуністичних переслідувань. 

Дякую також за те, що ви вирізнили кольори українського прапора з-посеред багатьох інших, яскравих і привабливих. Наша країна переживає сьогодні виклики, яких ніхто не очікував у ХХІ столітті. Анексія Криму Російською Федерацією стала символом політичної відсталості, яка охопила уми сучасної російської еліти, а також викличною «машиною часу» для всього світу. 

На жаль, ця окупація стала символом також нових страждань для обох наших народів – українського і кримськотатарського, жоден із яких іще не оклигав після нищівного періоду комуністичної диктатури й посткомуністичного авторитаризму. 

Двадцять п’ять років тому на вершині ентузіазму, викликаного перетвореннями 1989 року – того року чудес, у Європі дійшли висновку, що «Нюрнберг-2» для комуністичних злочинів був би надто дорогою помилкою. У той час переважала думка, що найважливішим є думати про майбутнє – не про минуле. 

Тепер ми розуміємо, що насправді це була дорога утопія, або, радше, звичайна спроба перекласти вирішення проблем на майбутнє. Це однаково, що залишити на полі насіння бур’янів у надії, що воно не проросте. 

Агресія путінського режиму супроти України та його погрози, адресовані іншим пострадянським країнам, ясно засвідчують, що ми пожинаємо плоди своєї власної сліпоти. 

Комунізм був ілюзією, що захопила уяву багатьох народів і багатьох поколінь. Щоб подолати небезпечний радянський комуністичний спадок, що процвітає зараз у формі путінізму, потрібна лише солідарність усього світу. Ми мусимо прийняти виклик цього породження минулого і, діючи в солідарності та згоді, звести з ним рахунки. 

Дозвольте мені скористатися думкою, яка прозвучала тут, біля цього памʼятника, рік тому: ми не хочемо відновлення Холодної війни і не хочемо ворогувати із самими росіянами. До речі, український Майдан був антипутінським, але не антиросійським. Адже, власне кажучи, росіяни не є першим народом, якого спокусила позірна ефективність застосування військової сили для відновлення «національної гордості». 

Проте в інтересах російського народу, як і в інтересах усіх народів, травмованих комуністичним правлінням, криміналізувати комуністичні дії у правовому сенсі й покаятися в тих злочинах у моральному плані. 

Щоб подолати нинішню загрозу нашим цінностям, ми маємо змінити перспективу й виробити солідарну поставу щодо цінностей і принципів, які лежать в основі демократичної системи і які ми не можемо принести в жертву. Це було нашим словом до світу в той час, коли Мустафа і я були ув’язнені в таборі, оточеному сімома рядами колючого дроту. Таким є наше послання до світу й сьогодні, коли я стою тут, на вільній землі благословенної Америки. 

РІСУ 

КРЕДО 

19.06.2014р. Б. / Джордж Вайгель закликав Патріарха Кирила припинити посилювати брехню Путіна та Лаврова

Відомий американський богослов, журналіст і католицький громадський діяч Джордж Вайгель написав відкритого листа до Патіарха РПЦ Кирила, у якому закликав припинити поширювати неправду проти України та Української Греко-Католицької Церкви.

 

«Деякі з Ваших останніх загальнодоступних коментарів щодо подій, котрі відбуваються в Україні, завдали нових ран Тілу Христовому та посилили напругу у світовій політиці», — пише Джордж Вайгель. 

Нагадаємо, Патріарх Кирил звинуватив УГКЦ у русофобії та образився на єпископати США, Німеччини та Польщі за підтримку українців у часи Майдану. 

У відповідь на ці заяви, які «важко назвати правдивими» Джордж Вайгель пише: «Українська Греко-Католицька Церква декларувала стриманість, примирення і відмову від застосування насильницьких методів ще відтоді, як у листопаді минулого року піднялася завіса драми Української держави, яка шукає національного і морального відродження в побудові громадянського суспільства. Греко-католицькі священики і єпископи, ризикуючи власним життям, рятували  активістів, у яких стріляли снайпери, котрі, як багато вважає, діяли з наказу Росії.» 

Американський богослов додає, що святий Папа Йоан Павло ІІ мріяв побувати у Росії, але його там не хотіли бачити, що Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук просив передати РПЦ, що вони брати, а не вороги, але цього послання Патріарх Кирило також не почув. 

Підтримку національний єпископатів Джордж Вайгель коментує так: «Це були прояви братерської солідарності. Ці єпископи, як і багато західних християн, не піддалися кампанії брехні, веденій Кремлем упродовж останніх семи місяців». 

На думку американського католицького богослова, всі, «кому дорога духовна спадщина російського православ'я, глибоко засмучені, що Ви і митрополит Іларіон, ваш головний «екуменічний служитель», посилюєте брехню Президента Путіна і міністра закордонних справ Лаврова». 

Вайгель заявляє, що багато християн моляться за Патріарха Кирила, щоб він припинив діяти методами холодної війни, підтримувати тоталітаризм і брехню та ступив на новий шлях у майбутнє. 

Джерело:   КРЕДО

---

Додаток:

Джордж Вайгель (народився в 1951 році в м. Балтімор) – американський богослов, журналіст і католицький громадський діяч. Закінчив Коледж св. Михаїла при Торонтському університеті, викладав у богословській семінарії в Кенморі, працював у Міжнародному науковому центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні. З 1989 по 1996 рік був президентом Центру етики та громадської політики, в якому й досі працює як старший науковий співробітник. Почесний доктор десяти різних університетів, лауреат папського хреста Pro Ecclesia et Pontifice та золотої медалі Gloria Artis польського Міністерства культури.

Джордж Вайгель багато пише на актуальні теми американської та міжнародної політики, регулярно коментує важливі події та тенденції розвитку Католицької Церкви й християнства загалом, обдумує складні моменти католицького богослов’я в зв’язку із сучасним життям та його проблемами. Часто виступає з коментарями на радіо і телебаченні, готує репортажі про новини з Ватикану для телеканалу NBC, а його щотижнева рубрика «Інший погляд – погляд католика» публікується в шістдесяти різних газетах.

Як автор та редактор Джордж Вайгель опублікував два десятки книг, серед яких «Остання революція: опір Церкви і крах комунізму» (1992), «Правда католицизму: десять суперечливих питань» (2001), «Листи до молодих католиків» (2004), «Вибір Божий: папа Венедикт XVI і майбутнє Католицької Церкви» (2005), «Віра, розум – і війна проти джихадизму» (2007), «Проти течії: християнство і проблеми демократії, війни та миру» (2008). Його книга «Свідок надії» про життя, ідеї та діяльність Папи Івана Павла ІІ стала міжнародним бестселером і була перекладена багатьма мовами; в 2001 році вона лягла в основу однойменного документального фільму, а у 2010 році вийшло друком її продовження.

Джерело:   Воїни Христа Царя  

19.06.2014р. Б. / Церква — це не приватна асоціація

    Божий задум полягає у тому, щоб зібрати народ, який нестиме Його благословення всім народам землі. На це звернув увагу Папа Франциск під час вчорашньої загальної аудієнції, 18 червня. Завершивши попередньої середи цикл катехиз про дари Святого Духа, Святіший Отець розпочав новий, присвячений Церкві.

 

    За словами Святішого Отця, говорити про Церкву, це немовби дитина розповідала про свою маму, про свою родину. Церква не є неурядовою організацією чи приватною асоціацією, її не слід применшувати лише до Ватикану. 

    «Всі ми є Церквою», – наголосив Наступник святого Петра, закликаючи не обмежувати цього поняття лише священиками, ієрархією чи Ватиканом. Вона також не зродилася в лабораторії, не постала на порожньому місці. Її заснував Христос, однак, її історія розпочалася раніше, ще у Старому Завіті, коли Бог покликав Авраама. 

    «Першим важливим фактом, – підкреслив Папа, – є те, що починаючи від Авраама, Бог формує народ, який повинен принести Його благословення всім народам землі. І саме в цьому народі народився Ісус. Це Бог збирає цей народ, творить цю історію, Церкву, яка постійно в дорозі». Бог покликав Авраама не самого, але з усім його домом, тобто, родиною та слугами, запрошуючи вирушити у землю, яку Він йому покаже. І під час цієї подорожі наповнює його Своїм благословенням, обіцяючи потомство, численне, як зорі на небі, як пісок на березі моря.

    

    Святіший Отець звернув увагу на те, що в цьому зауважуємо щось нечуваного раніше. Зазвичай, це люди звертаються до божества. Але цього разу Сам Бог «виступив з ініціативою», запропонував Авраамові розпочати новий шлях. З цього робимо висновок, що існує можливість спілкування з Богом, а називається вона молитвою. «Таким чином, Бог формує народ з усіх тих, які слухають Його слово та вирушають в дорогу, довірившись Йому. Це – єдина умова: довіритися Богові. Якщо довіряєш Богові, слухаєш Його та рушаєш в дорогу, саме це й означає будувати Церкву» – зазначив Наступник святого Петра, ще раз підкресливши, що Божа любов випереджує ініціативу людини. 

    Хтось може не погодитися, кажучи: «Не вірю в це… Коли б Ви, отче, знали про моє життя, яке було дуже поганим… Як можу думати про те, що Бог мене чекає?». Такому Папа відповідає: «Бог чекає тебе! А якщо ти був великим грішником, то чекає ще більше, і з дуже великою любов’ю, тому що Він перший виходить назустріч. В цьому й полягає краса Церкви: вона веде нас до Бога, Який на нас чекає». 

    Праотець Авраам вирушив у путь, не знаючи, куди той Бог, що до нього промовив, хоче його привести. «У нього не було богословської книжки, щоб довідатися, ким є цей Бог», – зауважив Папа, наголошуючи на тому, що Авраам просто «довірився любові». 

    Але цей шлях не був безхмарним, адже завжди існує спокуса робити все по-своєму, торгуватися з Богом. На цій дорозі історії спасіння не бракувало зради й гріхів, ця історія – це «історія вірності Бога та невірності народу». Бог, однак, як знову наголосив Святіший Отець, є терпеливим, Він не втомлюється чекати, і крок-за-кроком «надалі виховує та формує Свій народ, немов батько свого сина». І ми також, навіть маючи рішучі постанови іти за Ісусом, щодня досвідчуємо «закам’янілість своїх сердець». Але коли визнаємо свої гріхи, Бог завжди прощає. Ми зростаємо як Церква «не завдяки власним заслугам», але завдяки «щоденному досвідові того, наскільки Бог нас любить». «Бути Церквою, – додав Наступник святого Петра, – означає почуватися, що ми перебуваємо в руках Бога, Який є Батьком і любить нас, голубить, дає відчути Свою ніжність». 

    Підсумовуючи, Папа зазначив що Божим задумом щодо нас є «створити народ, благословенний Його любов’ю, який донесе Його благословення всім народам землі». Цей задум отримав звершення в Христі й продовжує звершуватися в Церкві. Тому, ми повинні щодня бути готовими, як Авраам, вирушати до нашої справжньої батьківщини та бути «знаком Божої любові». «Ми, християни, це люд, який благословляє, який вміє благословити. Це прекрасне покликання!», – підкреслив Святіший Отець.

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело:   КРЕДО 

18.06.2014р. Б. / Настав час щоб УПЦ вийшла з-під опіки МП та об’єдналася,- Закарпатські священики

Настоятель храмів святого архидиякона Стефана та преподобного Агапіта Печерського, протоієрей Степан Біляк закликав УПЦ відокремитися від Московського патріархату,- повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на ZIK.

Про це він повідомив на прес-конференції в Ужгородському прес-клубі. Священнослужитель вважає, що нинішні події чітко вказують: настав час, щоб українська православна церква вийшла з-під опіки Московського патріархату та об’єдналася.

«Сьогодні склалася така ситуація, що необхідно вести розмову, як нам жити далі, як бути, – каже протоієрей Степан Біляк. – Йде дійсно війна, яку розпочала Російська імперія і Путін, на теренах України гинуть люди. Як ми маємо ставитися до Московського патріархату, дивлячись на те, як гинуть у неоголошеній Росією війні українці? Митрополит Володимир звертався і до патріарха Кирила, і до Путіна, щоб припинити цю війну, але нічого не виходить, наступ практично продовжується щоденно, російські війська продовжують наближатися до кордону України. Невідомо, як це далеко зайде. На мою думку, патріарх Кирил міг вплинути на Путіна, поставити питання більш різко, аж до оголошення анафеми, адже проливається кров людей, і таким чином примусити Путіна відмовитися від своїх загарбницьких намірів».

За словами Степана Біляка, цього не зроблено. «Я не бачу бажання Патріарха Московського і всієї Русі захистити своє стадо від гибелі та розлуки. Якщо ми між собою, брати по вірі, не маємо злагоди, то наші молитви Господь не чує, ми молимося, але молимося дарма. Відокремлення церкви від держави відбулося за рішенням комуністичного диявола і це привело до втрати духовності суспільством. Церква повинна бути душею держави, а ми з вами маємо в державі не українську а московську душу. Нам потрібно відновити свою українську душу, яку ми мали після хрещення Київської Русі і мати свою помісну церкву. Необхідно дійсно повернути державі церкву, а церкві державу. З цього приводу я маю намір звернутися до Президента України Петра Порошенка. Адже держава повинна мати таку будову, яку має людина, створена Богом, тобто мати і душу і тіло. Лікувати суспільство треба так, як і людину, не тільки тіло, а й душу», – каже священнослужитель.

«Українська православна церква всіляко підтримує боротьбу проти терористів, сепаратистів. Мукачівська єпархія закупила минулого місяця продуктів на 40 тис. грн і відправила на фронт нашим захисникам Вітчизни, а цього місяця уже зібрано 55 тис. грн на закупівлю для них бронежилетів. Миряни наших храмів Духовно-медичного центру хоч і малочисельні, зібрали 3 тис. грн і закупили облігації, які випущені на допомогу війську, – каже Степан Томович. – Ситуація дуже складна і ми повинні дійсно задуматися, чи не цей то час «Ч», в якому ми повинні вирішити подальше існування УПЦ? Чи будемо і надалі під московським патріархатом, адже маємо всі підстави для відокремлення і створення своєї Української Помісної Православної Церкви».

Джерело:   КІРІОС

17.06.2014р. Б. / ВРУ прийняла Постанову «Про відзначення 150-річчя з дня народження митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького»

Верховна Рада постановила у 2015 році урочисто відзначити на державному рівні 150-річчя з дня народження митрополита Української Греко-Католицької Церкви Андрея Шептицького.

Зокрема, Кабінету Міністрів рекомендовано:

у двотижневий термін з дня прийняття цієї постанови утворити організаційний комітет з підготовки і проведення заходів щодо відзначення 150 - річчя з дня народження митрополита Андрея Шептицького;

у двотижневий термін після утворення організаційного комітету розробити і затвердити план заходів щодо відзначення 150 - річчя з дня народження митрополита Андрея Шептицького, вирішити питання щодо його фінансового та матеріально-технічного забезпечення.

У плані заходів пропонується передбачити:

видання документальної спадщини митрополита Андрея Шептицького та її популяризацію;

проведення на базі вищих навчальних закладів наукових конференцій, круглих столів, присвячених життю та діяльності митрополита Андрея Шептицького;

здійснення заходів зі збереження та реставрації об’єктів, пов’язаних з діяльністю митрополита Андрея Шептицького, встановлення на них пам’ятних дошок.

Також постанова містить низку рекомендацій і пропозицій органам місцевого самоврядування, іншим структурам, щодо організації і проведення ювілейних заходів.

Відповідний проект постанови зареєстровано за №4233.

Джерела:  Офіційний сайт ВРУ

Воїни Христа Царя

16.06.2014р. Б. / Цитування — не завжди виконання

Роздуми над Словом Божим на понеділок ХІ звичайного тижня, рік ІІ

Кожен християнин майже змалечку знає повчання Ісуса з 5 розділу від Матея. Але чи можемо ми по-новому подивитися лише на 4 рядки із цього розділу, щоб відкрити наново для себе Господа та поставити питання, на які часом важко правдиво дати собі відповідь.

 

Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб.

 

Часто цими словами маніпулюють, використовуючи їх для виправдання власного гніву та помсти. Ці слова дійсно записані в Старому Завіті й означають, перш за все, не обов’язок помсти, а її розмір: «око за око, зуб за зуб». Не можна мститися більше, ніж тобі зашкодили. Але в Новому Заповіті Господь визначає нам нову мірку — мірку любові. Бо коли Він почне мститися в розмірах, в яких я йому завдала болю, то мені не буде порятунку. Тому Ісус говорить далі… 

А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу.

 

Про кого йдеться в цьому реченні? Хто є злий і з ким ми маємо справу? Ісус називає тут злим диявола. Він не говорить, «не противтеся брату», але «не противтеся злому», оскільки розуміє, що кожен злий вчинок, який ми робимо, виходить саме із нашіптування злого (Йоан Златоуст). Блаженний Феофілакт Болгарський так коментує цей уривок, стверджуючи, що ми повинні протистояти злому не ударом із нашої сторони, але терпінням, тому що вогонь гасять не вогнем, але водою. Мої відносини в родині, в колі ближніх, на роботі — як вони виглядають та що я обираю? Підливаю масло у вогонь, обираючи тим самим злого, чи намагаюся загасити полум’я суперечок? 

Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ.

 

Один із анонімних коментаторів пояснює цей уривок, наводячи приклад Йосифа, який залишив свій одяг в руках розпусниці й утік у кращому одязі чистоти. Так само і ми маємо залишити наш «плащ», щоб отримати одяг праведності; щоб, бажаючи зберегти одяг для тіла, ми не втратили одяг для душі. Далі коментатор також ставить запитання, чи не стане такий вчинок свідченням для невіруючих, які побачать, що надія християн полягає не в матеріальних речах та статках, а в Царстві Небесному. Відповідь на це запитання шукаємо разом, запитуючи себе, в чому полягає мій скарб — у моєму «плащі» із прив’язаностей до речей чи в «одязі Божої дитини»? Бо де твій скарб, там буде і твоє серце (Мт 6,21). 

І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві.

 

Ісус не зупиняється тут суто на матеріальних речах — одязі, а просить, щоб ми служили іншим всією нашою істотою, нашими можливостями та нашим тілом. Можна відкупитися грошима або подарунками, а от пройти з кимось милю чи навіть дві?! Допомогти іншим, вислухати їх тоді, коли тобі важко, коли не хочеться та не можеться? 

Часто можна почути фразу, як наприклад: «я віддам за тебе життя», «я помру заради тебе», — але в той же час можна побачити, що люди просто не можуть викраяти навіть хвилинку цього життя, щоб поговорити чи просто побути разом. Віддати щось матеріальне набагато простіше, ніж віддати хвилинку свого часу іншим. «Люди вділяють комусь час — час, відданий іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час — це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок» (Дзвінка Матіяш). 

Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся.

 

Ісус тут не робить поправку на те, хто саме просить — друг або ворог. Тобто, кожному, хто проситиме, ми маємо позичати незалежно від нашого ставлення до цієї людини, не відвертатися від неї. Як часто ігноруємо прохання інших людей, тому що вони нам не подобаються або ж ми з ними ворогуємо. 

Джерело:   КРЕДО

15.06.2014р. Б. / Проповідь на 1-шу неділю по П'ятдесятниці (Неділя всіх святих) 2014р.

Дорогі брати і сестри!

Ось ми і знову стоїмо перед дверима найкоротшого цього року посту – Апостольського. Він, може, найбільш незвичайний, бо щороку триває іншу кількість днів. Він, може, менш виразний за інші пости, бо важче простежити його зв’язок із церковним календарем. Але яким же містким відкривається він для кожного, хто вже не вперше уважно, пильно і чесно проходить шляхом духовного вдосконалення, яким є для християнина кожен літургійний рік!

Апостольський піст – це час нашого особливого роздуму про Церкву. Про Церкву, яка починалася з апостольської громади в день П’ятдесятниці, про наше місце в ній і наше покликання як людей Церкви. І не випадково, що останній день перед початком Апостольського посту вводить нас у найширший контекст Церкви: у середовище святих мужів і жінок. Їх були тисячі. Якими ж різними вони є насправді! Як знайомство з їхнім досвідом руйнує в нашій свідомості один із міфів, нав’язуваних протягом століть усіма противниками Церкви! Це міф про те, нібито кожен, хто починає активно жити церковним життям, приречений на зоднаковіння, на сірість і невиразність. Навпаки! Людина, яка входить у церковне життя і починає щиро наслідувати Спасителя – бо, власне, це і є метою нашого церковного життя, – розкривається тими гранями своєї вдачі, котрі, може, ніколи б не реалізувалися в цій особі поза Церквою.

Різним був талант тих святих, які від віку прославилися в Церкві. Абсолютно різними були їхні вдачі. І дуже часто нас вводять у спокусу дві речі. Перша – чесне і часом різке згадування у житіях святих про вади, слабкі сторони, негідні вчинки тих, які згодом були Церквою прославлені. Часом навіть у нашій літературі знаходимо ми такий гіпертрофований, акцентований на цих вадах показ слабкостей святих. Досить пригадати Тараса Шевченка із поемою “Царі”. Інша проблема – це неприйняття святих значною частиною їхніх сучасників. І якби тільки ворогами християнства! Але траплялося нерозуміння з боку церковної єрархії, з боку оточення або з боку натовпу: зневажання, відкидання від себе, неприйняття цих праведників.

Церква не приховує від нас вад прославлених нею людей. Навпаки, вона показує, як грішник – слабкий, немічний – може завдяки Христовій ласці змінитися, переродитися в Христі. І, може, покаявшись в останню мить, як розбійник, розіп’ятий на хресті праворуч Спасителя, дістати прощення за всі свої провини.

Мабуть, не знайдеться серед нас людини, яка б здатна була ось так раптом за одне слово перепросин пробачити своєму противникові всі злі слова, образи. Ми, слабкі люди, часто не маємо на це відваги й сили. А Бог має! Він єдиний може пробачити всі наші провини за мить покаяння. За однієї умови: якщо за цією миттю йде справжня зміна життя, якщо ми здатні, покаявшись, відкинути все лихе, помилкове, вороже Христові, що було в нашому житті, і жити інакше, по-новому.

І ще одна проблема, мабуть, важча від першої. В Церкві ми лишаємося самими собою. І дуже часто перебування в церковній громаді допомагає нам помітити свої слабкості і відчути, як важко їх подолати. Коли ж людина починає виділятися з-поміж загалу своїм радикалізмом у вірі, чесністю у слідуванні Христові, вірністю Євангелію – тим усім, чого нам бракує, це може викликати у нас ревнощі. Ми можемо заповзятливо шукати в тій людині вад, аби опустити її до нашого рівня, аби не дати самим собі відчути власну немічність! Часто це породжує аґресію, ворожість щодо іншої людини.

Так бувало і з багатьма-багатьма праведниками. Пригадаймо долю небесного опікуна нашої бібліотеки преподобного Венедикта Нурсійського, що приніс на Захід досвід східного монашества. Який конфлікт спалахнув раптом між ним і його спільнотою! І це також ще одна сходинка у духовному вдосконаленні людини. Нам це потрібно. Тому праведникові, якого ненавидять, ця ненависть потрібна як ще один іспит. Іспит, який допомагає пережити те, що пережив Христос. Бо Він застерігав: якщо ми справді будемо християнами, то нас можуть ненавидіти і переслідувати так, як ненавиділи і переслідували Його (Мт. 10:22).

Не завжди, далеко не завжди наші праведні вчинки дістають гідну оцінку сучасників. Ми сьогодні згадуємо важливу подію суспільного життя – такий складний для розуміння багатьох українців вчинок націоналістів-бандерівців, які 30 червня 1941 року у Львові, що перейшов був із рук одних окупантів до інших, зважилися проголосити Акт незалежности Української держави. Скільки їм довелося вислухати дорікань і від сучасників, і від нащадків за те, що вони – колабораціоністи, що вони зважилися за умов окупації, співпрацюючи з гітлерівцями, проголосити відновлення Української держави!

Не забуваймо, що всі причетні до проголошення Акту 30 червня 1941 року жорстоко каралися, переслідувалися гітлерівцями, ув’язнювалися в концтаборах. І пропаґандистські атаки на них опонентів заважають нам помітити, як мужньо зустріли вони час великого випробування. Адже тоді багато мільйонів людей думали тільки про те, щоб вижити, втекти, стати непомітними для обох воюючих армій. Наші ж патріоти зважилися мужньо проголосити: «Ми не воюємо ані за Сталіна, ні за Гітлера; ми готові воювати за Україну, за самих себе; і ніколи не зречемося нашого права бути незалежною, окремою державою, яка б не входила ані до Совецького Союзу, ні до гітлерівського Райху!»

Саме цей мужній вчинок став однією із дуже важливих сходинок до здобуття нами незалежности, яка дозволить і нам усім користуватися з неї, а не переживати розчарування від деґрадованих правителів, які не здатні ані запровадити справжні реформи, ні зрозуміти суть демократичної держави.

Ми згадуємо зараз авторів і творців Акту відновлення Української державности для того, щоб надихнутися їхньою сміливістю, якої і нам потрібно, аби зберегти віру в наш власний потенціял. Не втекти з України, не сховатися, а бути разом у здобутті сильної, авторитетної, християнської держави, яка б дозволяла кожній людині, кожному громадянинові відчувати тут себе не приймаком на власній землі, а господарем, від волі якого залежить і доля народу. Відповідно, приймаючи цю відповідальність, і жити з її постійним відчуттям.

Бути святим не означає ізолюватися, ховатися від життєвих проблем. Ні. Святість вимагає сміливости, ініціятивности, вміння брати на себе відповідальність, уміння разом із Христом будувати майбутнє. Ми всі в Церкві покликані до святости, бо покликані бути свідками Христа у світі, свідчити про Нього своїми вчинками. І коли ми підносимося до цього, ми відчуваємо радість і реальність святости, відчуття якої дає нам Сам Христос. Христос – джерело нашої святости, джерело, дорога і двері. Двері, яких так багато зустрічаємо ми в нашому житті, і біля яких може стояти і стукати до нашого серця Христос (Об’явл. 3:20). Так, як стоїть Він зараз, очікуючи на нас за дверима Апостольського посту, що їх ми збираємося розчинити зараз перед собою для дальшого духовного вдосконалення, для виростання в тих, ким ми покликані бути у Церкві – у святих. Амінь.

+Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Джерело:   КІРІОС