Дорогі брати і сестри!
Ось ми і знову стоїмо перед дверима найкоротшого цього року посту – Апостольського. Він, може, найбільш незвичайний, бо щороку триває іншу кількість днів. Він, може, менш виразний за інші пости, бо важче простежити його зв’язок із церковним календарем. Але яким же містким відкривається він для кожного, хто вже не вперше уважно, пильно і чесно проходить шляхом духовного вдосконалення, яким є для християнина кожен літургійний рік!
Апостольський піст – це час нашого особливого роздуму про Церкву. Про Церкву, яка починалася з апостольської громади в день П’ятдесятниці, про наше місце в ній і наше покликання як людей Церкви. І не випадково, що останній день перед початком Апостольського посту вводить нас у найширший контекст Церкви: у середовище святих мужів і жінок. Їх були тисячі. Якими ж різними вони є насправді! Як знайомство з їхнім досвідом руйнує в нашій свідомості один із міфів, нав’язуваних протягом століть усіма противниками Церкви! Це міф про те, нібито кожен, хто починає активно жити церковним життям, приречений на зоднаковіння, на сірість і невиразність. Навпаки! Людина, яка входить у церковне життя і починає щиро наслідувати Спасителя – бо, власне, це і є метою нашого церковного життя, – розкривається тими гранями своєї вдачі, котрі, може, ніколи б не реалізувалися в цій особі поза Церквою.
Різним був талант тих святих, які від віку прославилися в Церкві. Абсолютно різними були їхні вдачі. І дуже часто нас вводять у спокусу дві речі. Перша – чесне і часом різке згадування у житіях святих про вади, слабкі сторони, негідні вчинки тих, які згодом були Церквою прославлені. Часом навіть у нашій літературі знаходимо ми такий гіпертрофований, акцентований на цих вадах показ слабкостей святих. Досить пригадати Тараса Шевченка із поемою “Царі”. Інша проблема – це неприйняття святих значною частиною їхніх сучасників. І якби тільки ворогами християнства! Але траплялося нерозуміння з боку церковної єрархії, з боку оточення або з боку натовпу: зневажання, відкидання від себе, неприйняття цих праведників.
Церква не приховує від нас вад прославлених нею людей. Навпаки, вона показує, як грішник – слабкий, немічний – може завдяки Христовій ласці змінитися, переродитися в Христі. І, може, покаявшись в останню мить, як розбійник, розіп’ятий на хресті праворуч Спасителя, дістати прощення за всі свої провини.
Мабуть, не знайдеться серед нас людини, яка б здатна була ось так раптом за одне слово перепросин пробачити своєму противникові всі злі слова, образи. Ми, слабкі люди, часто не маємо на це відваги й сили. А Бог має! Він єдиний може пробачити всі наші провини за мить покаяння. За однієї умови: якщо за цією миттю йде справжня зміна життя, якщо ми здатні, покаявшись, відкинути все лихе, помилкове, вороже Христові, що було в нашому житті, і жити інакше, по-новому.
І ще одна проблема, мабуть, важча від першої. В Церкві ми лишаємося самими собою. І дуже часто перебування в церковній громаді допомагає нам помітити свої слабкості і відчути, як важко їх подолати. Коли ж людина починає виділятися з-поміж загалу своїм радикалізмом у вірі, чесністю у слідуванні Христові, вірністю Євангелію – тим усім, чого нам бракує, це може викликати у нас ревнощі. Ми можемо заповзятливо шукати в тій людині вад, аби опустити її до нашого рівня, аби не дати самим собі відчути власну немічність! Часто це породжує аґресію, ворожість щодо іншої людини.
Так бувало і з багатьма-багатьма праведниками. Пригадаймо долю небесного опікуна нашої бібліотеки преподобного Венедикта Нурсійського, що приніс на Захід досвід східного монашества. Який конфлікт спалахнув раптом між ним і його спільнотою! І це також ще одна сходинка у духовному вдосконаленні людини. Нам це потрібно. Тому праведникові, якого ненавидять, ця ненависть потрібна як ще один іспит. Іспит, який допомагає пережити те, що пережив Христос. Бо Він застерігав: якщо ми справді будемо християнами, то нас можуть ненавидіти і переслідувати так, як ненавиділи і переслідували Його (Мт. 10:22).
Не завжди, далеко не завжди наші праведні вчинки дістають гідну оцінку сучасників. Ми сьогодні згадуємо важливу подію суспільного життя – такий складний для розуміння багатьох українців вчинок націоналістів-бандерівців, які 30 червня 1941 року у Львові, що перейшов був із рук одних окупантів до інших, зважилися проголосити Акт незалежности Української держави. Скільки їм довелося вислухати дорікань і від сучасників, і від нащадків за те, що вони – колабораціоністи, що вони зважилися за умов окупації, співпрацюючи з гітлерівцями, проголосити відновлення Української держави!
Не забуваймо, що всі причетні до проголошення Акту 30 червня 1941 року жорстоко каралися, переслідувалися гітлерівцями, ув’язнювалися в концтаборах. І пропаґандистські атаки на них опонентів заважають нам помітити, як мужньо зустріли вони час великого випробування. Адже тоді багато мільйонів людей думали тільки про те, щоб вижити, втекти, стати непомітними для обох воюючих армій. Наші ж патріоти зважилися мужньо проголосити: «Ми не воюємо ані за Сталіна, ні за Гітлера; ми готові воювати за Україну, за самих себе; і ніколи не зречемося нашого права бути незалежною, окремою державою, яка б не входила ані до Совецького Союзу, ні до гітлерівського Райху!»
Саме цей мужній вчинок став однією із дуже важливих сходинок до здобуття нами незалежности, яка дозволить і нам усім користуватися з неї, а не переживати розчарування від деґрадованих правителів, які не здатні ані запровадити справжні реформи, ні зрозуміти суть демократичної держави.
Ми згадуємо зараз авторів і творців Акту відновлення Української державности для того, щоб надихнутися їхньою сміливістю, якої і нам потрібно, аби зберегти віру в наш власний потенціял. Не втекти з України, не сховатися, а бути разом у здобутті сильної, авторитетної, християнської держави, яка б дозволяла кожній людині, кожному громадянинові відчувати тут себе не приймаком на власній землі, а господарем, від волі якого залежить і доля народу. Відповідно, приймаючи цю відповідальність, і жити з її постійним відчуттям.
Бути святим не означає ізолюватися, ховатися від життєвих проблем. Ні. Святість вимагає сміливости, ініціятивности, вміння брати на себе відповідальність, уміння разом із Христом будувати майбутнє. Ми всі в Церкві покликані до святости, бо покликані бути свідками Христа у світі, свідчити про Нього своїми вчинками. І коли ми підносимося до цього, ми відчуваємо радість і реальність святости, відчуття якої дає нам Сам Христос. Христос – джерело нашої святости, джерело, дорога і двері. Двері, яких так багато зустрічаємо ми в нашому житті, і біля яких може стояти і стукати до нашого серця Христос (Об’явл. 3:20). Так, як стоїть Він зараз, очікуючи на нас за дверима Апостольського посту, що їх ми збираємося розчинити зараз перед собою для дальшого духовного вдосконалення, для виростання в тих, ким ми покликані бути у Церкві – у святих. Амінь.
Апостольський піст – це час нашого особливого роздуму про Церкву. Про Церкву, яка починалася з апостольської громади в день П’ятдесятниці, про наше місце в ній і наше покликання як людей Церкви. І не випадково, що останній день перед початком Апостольського посту вводить нас у найширший контекст Церкви: у середовище святих мужів і жінок. Їх були тисячі. Якими ж різними вони є насправді! Як знайомство з їхнім досвідом руйнує в нашій свідомості один із міфів, нав’язуваних протягом століть усіма противниками Церкви! Це міф про те, нібито кожен, хто починає активно жити церковним життям, приречений на зоднаковіння, на сірість і невиразність. Навпаки! Людина, яка входить у церковне життя і починає щиро наслідувати Спасителя – бо, власне, це і є метою нашого церковного життя, – розкривається тими гранями своєї вдачі, котрі, може, ніколи б не реалізувалися в цій особі поза Церквою.
Різним був талант тих святих, які від віку прославилися в Церкві. Абсолютно різними були їхні вдачі. І дуже часто нас вводять у спокусу дві речі. Перша – чесне і часом різке згадування у житіях святих про вади, слабкі сторони, негідні вчинки тих, які згодом були Церквою прославлені. Часом навіть у нашій літературі знаходимо ми такий гіпертрофований, акцентований на цих вадах показ слабкостей святих. Досить пригадати Тараса Шевченка із поемою “Царі”. Інша проблема – це неприйняття святих значною частиною їхніх сучасників. І якби тільки ворогами християнства! Але траплялося нерозуміння з боку церковної єрархії, з боку оточення або з боку натовпу: зневажання, відкидання від себе, неприйняття цих праведників.
Церква не приховує від нас вад прославлених нею людей. Навпаки, вона показує, як грішник – слабкий, немічний – може завдяки Христовій ласці змінитися, переродитися в Христі. І, може, покаявшись в останню мить, як розбійник, розіп’ятий на хресті праворуч Спасителя, дістати прощення за всі свої провини.
Мабуть, не знайдеться серед нас людини, яка б здатна була ось так раптом за одне слово перепросин пробачити своєму противникові всі злі слова, образи. Ми, слабкі люди, часто не маємо на це відваги й сили. А Бог має! Він єдиний може пробачити всі наші провини за мить покаяння. За однієї умови: якщо за цією миттю йде справжня зміна життя, якщо ми здатні, покаявшись, відкинути все лихе, помилкове, вороже Христові, що було в нашому житті, і жити інакше, по-новому.
І ще одна проблема, мабуть, важча від першої. В Церкві ми лишаємося самими собою. І дуже часто перебування в церковній громаді допомагає нам помітити свої слабкості і відчути, як важко їх подолати. Коли ж людина починає виділятися з-поміж загалу своїм радикалізмом у вірі, чесністю у слідуванні Христові, вірністю Євангелію – тим усім, чого нам бракує, це може викликати у нас ревнощі. Ми можемо заповзятливо шукати в тій людині вад, аби опустити її до нашого рівня, аби не дати самим собі відчути власну немічність! Часто це породжує аґресію, ворожість щодо іншої людини.
Так бувало і з багатьма-багатьма праведниками. Пригадаймо долю небесного опікуна нашої бібліотеки преподобного Венедикта Нурсійського, що приніс на Захід досвід східного монашества. Який конфлікт спалахнув раптом між ним і його спільнотою! І це також ще одна сходинка у духовному вдосконаленні людини. Нам це потрібно. Тому праведникові, якого ненавидять, ця ненависть потрібна як ще один іспит. Іспит, який допомагає пережити те, що пережив Христос. Бо Він застерігав: якщо ми справді будемо християнами, то нас можуть ненавидіти і переслідувати так, як ненавиділи і переслідували Його (Мт. 10:22).
Не завжди, далеко не завжди наші праведні вчинки дістають гідну оцінку сучасників. Ми сьогодні згадуємо важливу подію суспільного життя – такий складний для розуміння багатьох українців вчинок націоналістів-бандерівців, які 30 червня 1941 року у Львові, що перейшов був із рук одних окупантів до інших, зважилися проголосити Акт незалежности Української держави. Скільки їм довелося вислухати дорікань і від сучасників, і від нащадків за те, що вони – колабораціоністи, що вони зважилися за умов окупації, співпрацюючи з гітлерівцями, проголосити відновлення Української держави!
Не забуваймо, що всі причетні до проголошення Акту 30 червня 1941 року жорстоко каралися, переслідувалися гітлерівцями, ув’язнювалися в концтаборах. І пропаґандистські атаки на них опонентів заважають нам помітити, як мужньо зустріли вони час великого випробування. Адже тоді багато мільйонів людей думали тільки про те, щоб вижити, втекти, стати непомітними для обох воюючих армій. Наші ж патріоти зважилися мужньо проголосити: «Ми не воюємо ані за Сталіна, ні за Гітлера; ми готові воювати за Україну, за самих себе; і ніколи не зречемося нашого права бути незалежною, окремою державою, яка б не входила ані до Совецького Союзу, ні до гітлерівського Райху!»
Саме цей мужній вчинок став однією із дуже важливих сходинок до здобуття нами незалежности, яка дозволить і нам усім користуватися з неї, а не переживати розчарування від деґрадованих правителів, які не здатні ані запровадити справжні реформи, ні зрозуміти суть демократичної держави.
Ми згадуємо зараз авторів і творців Акту відновлення Української державности для того, щоб надихнутися їхньою сміливістю, якої і нам потрібно, аби зберегти віру в наш власний потенціял. Не втекти з України, не сховатися, а бути разом у здобутті сильної, авторитетної, християнської держави, яка б дозволяла кожній людині, кожному громадянинові відчувати тут себе не приймаком на власній землі, а господарем, від волі якого залежить і доля народу. Відповідно, приймаючи цю відповідальність, і жити з її постійним відчуттям.
Бути святим не означає ізолюватися, ховатися від життєвих проблем. Ні. Святість вимагає сміливости, ініціятивности, вміння брати на себе відповідальність, уміння разом із Христом будувати майбутнє. Ми всі в Церкві покликані до святости, бо покликані бути свідками Христа у світі, свідчити про Нього своїми вчинками. І коли ми підносимося до цього, ми відчуваємо радість і реальність святости, відчуття якої дає нам Сам Христос. Христос – джерело нашої святости, джерело, дорога і двері. Двері, яких так багато зустрічаємо ми в нашому житті, і біля яких може стояти і стукати до нашого серця Христос (Об’явл. 3:20). Так, як стоїть Він зараз, очікуючи на нас за дверима Апостольського посту, що їх ми збираємося розчинити зараз перед собою для дальшого духовного вдосконалення, для виростання в тих, ким ми покликані бути у Церкві – у святих. Амінь.
+Архиєпископ Ігор (Ісіченко)
Джерело: КІРІОС
Немає коментарів:
Дописати коментар