15.11.2014р. Б. / 10 перешкод у молитві

Навіть коли втечеш на найбільш пустинне місце, скоро побачиш, що найбільшою перешкодою в молитві є ти сам. Молитва — це битва. Силою Божого слова ми повинні подолати млявість, лінощі, пригноблення, рутину. Повинні боротися з враженням, ніби, молячись, втрачаємо час. Маємо перемогти спокусу, ніби Бог нас не чує.

 

Знаємо, що в молитві найважливіша витривалість; а щоб її здобути, треба часу. На шляху молитви ми завжди учні, бо не знаємо, як треба молитись; через це постійно починаємо наново, вочевидь із поміччю Святого Духа. То Він — істинний вчитель молитви, тому добре завжди запрошувати Його на початку молитви. 

«Отак і Дух допомагає нам у наших немочах, адже не знаємо, за що і як маємо молитися, але сам Дух заступається [за нас] невимовними зітханнями. А Той, хто досліджує серця, знає, які бажання Духа, бо Він заступається за святих з Божої волі. Знаємо, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його передбаченням, все сприяє до добра» (Рим 8, 26-28). 

Святий Павло регулярно закликав перших християн до витривалості у молитві, до постійної зустрічі з Богом. Коротко кажучи, до того, щоб молилися в ритмі подиху, щоб ціле їхнє життя стало молитвою. 

Тут ідеться, звісно, не про перебування в молитовному зосередженні протягом цілого дня, а про те, щоб жити прагненням молитви, яке кожну хвилину перемінює в зустріч із Богом. Святий Августин писав: «Саме твоє бажання вже є молитвою». Що для християнина означає неустанна молитва? Чи це не є глибоким прагненням наслідувати Ісуса, бажанням віддати Отцю наше життя і сповнити Його волю? 

Єдина річ, яка може нам допомогти у витривалості в молитві, це жар покірної та відданої любові, яка покладає всю надію на Бога. Коли ми насправді Його любимо — будемо молитися. Якщо Бог становить щастя нашого життя, то з поміччю сильної віри, великої надії та гарячої любові звершимо за молитву щиру битву. Бо ж сама молитва — це битва, яка точиться безперестану. 

1. Не можу молитися

 

Молитися можеш завжди, навіть якщо не зможеш бути постійно зосередженим на внутрішній увазі. Молитва, подібно як любов, це вибір, рішення, акт волі. Будь перед Богом так довго, як собі запланував. Коли маєш бажання молитися, то це означає, що ти вже молишся. Тобі здається, ніби говориш у порожнечу. Ну а що ти знаєш на цю тему? Що Бог дуже прагне, аби ти з Ним говорив; але ще більше Віг хоче, щоб ти Його слухав. Слово Боже біля тебе, щоб ти над ним думав і щоб ти ним живився. 

Не шукай у молитві чуттєвого задоволення; ти тут для Бога, тому що Бог є Богом. Молитва не служить нічому іншому поза зустріччю з Богом у взаєминах, повних любові. Не сподівайся, що отримаєш щось надзвичайне або відчуєш якесь враження; Бог тут  — і цього достатньо. Христос воскрес і дає тобі свого Духа, щоб твоя молитва подобалася Отцю. Маєш молитися в очікуванні на прихід Господа, бути витривалим на посту своєї відособленості. У молитві важлива сталість прагнення, відповідність нашої волі тому, чого Бог від нас хоче.

2. Тут надто гамірно

 

Інколи ми скаржимося, кажучи: «Я б молився краще, якби мав більше спокою, міг би сховатись у якомусь тихому місці, бути далеко звідси». Молися там, де ти є, таким, який ти є. Добре було б створити умови, які сприяють молитві; але для тебе найліпша та молитва, яку сьогодні можеш творити. Коли ти молишся, Бог дає тобі молитву, якої потребуєш. Це питання віри і довіри. 

Можеш собі створити ідеальні умови, а так і так знайдуться якісь перешкоди: втома, розпорошеність, лінощі, брак віри. Можеш покинути все — але не покинеш самого себе і своїх думок. Важливо, щоб молитися далі, вдивлятися в Ісуса інтенсивніше, ніж у самого себе, і говорити з Ним як із приятелем. Молитва це з’єднання з Богом як у галасі, так і в тиші. А ця тиша є більше внутрішньою, ніж зовнішньою; вона — дотик до таємниці Бога, так само у вагонах метро, як і в монастирських келіях. 

3. Не люблю молитися

 

Не маєш бажання молитися, молитва навіть відштовхує тебе. Розчарований, ти не відчуваєш нічого, крім байдужості, ба навіть смутку. Це знак, що настав час істинної молитви. Тієї, якої не вмієш, яка тебе знуджує, якої не пам’ятаєш. Тобі зовсім не здається, що ти молишся, діючи в такий спосіб; а однак молишся ти насправді. 

Моя порада: можеш попросити на поміч Марію. Нічого не розуміючи, переживаючи звичайний побут Назарета і роздумуючи в своєму серці над словами святих книг, Марія пережила пригоду віри. Повірила, покидаючи всякі відчуття, аж до хреста. Наповнена Духом Святим Єлизавета мала рацію: «Благословенна та, яка повірила» (Лк 1, 45). 

Під час молитви акти віри, надії та любові мають особливий смак, який не відчувається почуттями. Вони роблять так, що твоє спілкування з Тим, кого шукаєш, стає щоразу інтимнішим. Є щось незвичайне у пошуках Бога, у витривалості в молитві, у пильнуванні стосунків із Богом. Цей Бог дає себе розпізнати в обличчі Христа. Читаючи Євангеліє, зосередься на Ісусі. Вслухайся у Його слово, щоб могти з Ним розмовляти. Навіть якщо це слово звучить чужим і не маєш бажання молитися! Старайся, щоб твоє тіло свідчило про волю витривалості на молитві. Бог дасть тобі колись позбутися масок у своїй любові. Будь витривалий так довго, як довго це буде необхідне. Після ночі завжди настає день. 

4. Нічого не відчуваю

 

Відчуття народжуються з пізнання чуттєвого, а молитва — це перебування у присутності Бога, який не пізнається чуттями. Тому нормальна річ, що ми часом нічого не відчуваємо. Святий Йоан від Хреста називає це «темною ніччю», ніччю, яка спонукає нас вірити в те, чого не бачимо; ніччю, в якій наш розум не може осягнути таємницю Бога; ніччю, в якій Бог перебуває поза тим, що ми можемо про Нього сказати і зрозуміти. Той Бог, якого «ніхто ніколи не бачив» (Йн 1, 18), але якого Ісус прийшов об’явити нам як Отця, є «Богом схованим» (Іс 45, 15). 

Не хвилюйся: всі святі мали досвід охололої молитви! Свята Тереза з Лізьє говорить про темний тунель чи про густий туман, які не дозволяли їй тішитися вірою. Часто це тільки перехідна фаза. Завжди після ночі настає день, після зими — весна, після темряви — світло, після смутку — радість, після смерті — воскресіння. Знай, що Господь Бог близько тебе в час посухи так само, як у час урожайного дощу. Коли витриваєш у цьому стані, Господь Бог тобі це винагородить в інший спосіб. Перемінить твоє прагнення в дар, зробить тебе вільним і дозволить тобі стати тим, хто ти є насправді. Відкриєш, що Його неприсутність — це ще більш досконала форма присутності. Станеш ближчим до Його таємниці. Твоя віра буде глибшою, а твою любов — інтенсивнішою. Відновиш час, який задавався тобі втраченим, тому що закоханий у тебе Дух Святий зробить так, що ти станеш пластичнішим. Це чуда, які зробить у тобі Господь Бог, коли витриваєш у молитві. Тобі в цьому може допомогти повторення імені Ісуса («Ісусова молитва»), роздуми над псалмами (Псалтир), прийняття таїнств (сповідь, Причастя), Розарій, роздуми в тиші, слухання порад великих майстрів молитви. 

Не раз, коли мої почуття охоплені великим охолодженням, що стає неможливим видобути хоч одну думку, яка поєднує з Богом, я поволі вимовляю «Отче наш», а потім «Радуйся, Маріє»; ці молитви розбуджують мене і живлять мою душу краще, ніж би я прочитав це сотні разів із поспіхом… 

5. Нічого не діється

 

Що робиться, коли виставляєш своє тіло на сонці? Грієшся його променями. Подібно і з молитвою: ти «підставляєшся» Богові для того, щоб дати себе любові й горіти внутрішньо. Під час молитви завжди щось відбувається. Але щоб побачити чуда, які Бог зробив, треба очей віри. Без віри і любові молитва може тобі здаватися втечею від світу, втратою часу, пусткою. Однак благословенна така втрата часу, яка відкриває щоденність на безкорисливість, перерва, яка уможливлює занурення у вир дії. 

Немає пустки в тому, що стосується Бога. Твій брак почуттів не означає браку Божої дії. Молитва завжди плідна, навіть коли нічого не вносить. Вона становить момент чування, який перериває дія. Молитва — справа повністю безкорислива. Її неможливо порахувати, бо ми молимося тільки тому, що любимо. Згадай доброту Бога, яку вже пізнав у своєму житті, — переконаєшся, що Він не зник зовсім із твого життя. Може статися, що під час індивідуальної чи спільної молитви у твоєму серці, як у серцях учнів з Емауса, запроменіє вогонь любові, й ти сповнишся радості та спокою, тобі буде дано в особливому світлі побачити нескінчене Боже милосердя, будеш зі сльозами на очах слухати Боже слово і внутрішньо відчуєш Боже пробачення… В рамках запрошення Бог впроваджує адептів молитви в такий стан. Це, однак, може цілковито змінитися. 

6. Мені нудно

 

Що мене знуджує? Готові формули, повторення яких охолоджує запал. Усвідомлення того, що перебуваєш у порожнечі, в очікуванні на Бога, який не приходить, якому нічого не можеш сказати. Але тут ідеться не так про те, що роблю я, як про Того, кого маю слухати і любити. Поза тим, Писання дає мені Слово Боже, яким можу молитися, коли власні слова здаються мені дуже мілкими. Перш ніж почнемо говорити до Бога, добрим буде вслухатися в Його слова. 

Чи ти не повинен погодитися з нудьгою перед Богом? Молитва інколи полягає також і в нудьзі перед Богом, яку зносять із любові. У такий спосіб, нічого не сподіваючись, цілу надію покладаємо на благодать Божу. Хіба ти не бідняк, який не вміє молитися? Молячись, відчуваєш своє безсилля, бо все, чим живеш, — належить Богові, навіть твоя нудьга. Молитва також стає тривалим актом адорації Бога з огляду на те, ким Він є. 

Твоє відчуття нудності на молитві може виникати зі звичайної втоми, з того, що ти вибрав невідповідний момент, що маєш напружений графік чи працю, що носиш у собі негативний образ Бога або маєш таке сприйняття молитви. Бог ніколи не буде такий, які твої уявлення про Нього. А молитва — це дари Духа, які залишаються непізнаванними. Коли на молитві ми переживаємо нудьгу, найпростіше повторяти слово «Ісус», або «Люблю тебе, Господи, і знаю, що Ти мене любиш». Можна, за прикладом св. Терези, прикутої до ліжка, й геть нічого не говорити: «Нічого Йому не говорю, люблю Його». Нудьга може бути нагодою для науки вслуховуватися в тишу Бога. Не ламай собі голови вигадуванням того, що треба Богові сказати. Говори те, що тобі спадає на думку. Тільки твоє бурмотіння під носом захоплює серце Отця. Молитва оголює тебе з самого себе. Вона робить так, що ти перестаєш зосереджуватися на самому собі. Перед Богом маєш бути голий, як немовля в колисці — як Христос на хресті. Маєш погодитися на буття безборонним, безплідним, непоміченим. І попри все, не перестаєш витрачати для Нього часу, споглядати Його, поклонятись Йому і любити Його. Таким чином ти входиш у простір Його прагнення і дозволяєш, аби воля Бога замешкала в Тобі, попри збудження, яке відчуваєш у Його присутності. Єднаєшся зі всіма, хто нудиться, і заступаєшся за них у своїй безпорадній молитві. 

7. Дуже часто відволікаюся

 

Відволікатися під час молитви — це нормально. Це знак, що ми живемо і наша голова працює. На противагу до рішення молитви, відволікання часто не становлять вираження нашої волі. Вони прилітають і відлітають, як мухи, що не дозволяють зосередитися так, як би ми цього хотіли. Деякі беруться ззовні: наприклад, вуличний шум; інші — з самої людини, наприклад, образи зі свідомості, спогади пам’яті, тілесні хвороби. Бажання їх позбутися викликає додаткове замішання, отож краще молитися разом із ними. Якщо маєш відволікання, які приходять настирливо, наприклад, думка про якусь зустріч, нагадування, що мусиш купити хліб, закінчити роботу, зателефонувати, — запиши їх на картку і молися далі. Їх замінять інші думки, але вже не аж так настирливо. 

Відволікання становить нагоду до молитви. Ти сам найкраще зумієш перетворити їх у прохання, молитву. Таке наше життя. « Дякую тобі Господи, за автомобіль, який мушу поладнати. Будь благословенний у дітях, які мене засмучують. Поможи, Господи, прийняти таким, як є, того колегу. Перепрошую за прагнення помсти. Дякую, що нагадуєш, що скоро Різдво. Довіряю Тобі оцю особу…» 

Все може стати можливістю звернутися до Бога, який знає наші слабкості: «Господи, навчи мене молитися. Допоможи мені, Боже. Духу Святий, Ти сам молися за мене». Господь Бог воліє, аби наша молитва була повна роздумів, ніж щоб не було її взагалі. Принось себе Богові таким, який ти є. Він не погордує твоєю дитячою молитвою. Тільки любов важлива в нашій витривалості на молитві, незалежно від того, чи приходять розсіяння, чи ні. 

Може, одного дня так тебе огорне присутність Отця, Ісуса чи Духа, що ти ні про більше що не зможеш думати. Залишаться внутрішні пориви серця, споглядання, любовна увага. Переконаєшся, що молитва може бути розкішшю. 

8. Я — людина праці

 

Всі причини, якими ми виправдовуємо брак молитви, — «правильні». Наприклад, «допомога іншим — це краще, ніж витрата часу на молитву»; «Моя робота це моя молитва, і досить»; «Маю натуру діяльну, не споглядальну». Любов до ближнього і жертвування Богові своєї роботи не повинні віддаляти від безкорисливої особистої молитви, а навпаки. Ми повинні до неї йти як до джерела, що оживляє нашу діяльність і дозволяє пережити цілий день у єдності з Богом. Коли молишся регулярно, твоя робота принесе ще більші плоди, а твої дії не стануть пустими. Святий Бенедикт ішов до мети, керуючись правилом «молися і працюй». 

Час, який призначаєш на молитву, буде ще плідніший, коли цілий день будеш у молитовній налаштованості, або ж у поставі відкритості на людину і Бога. Діяльність і споглядання подібні до двох сестер. 

Завдяки щоденним молитві й адорації ти маєш більший шанс співпрацювати з Богом і любити людей заради них самих. У цьому полягав секрет Матері Терези та її згромадження: «Щовечора, повертаючись із праці, ми йшли до каплиці на годину адорації. В лагідному вечорі знаходимо спокій у присутності Христа. Ця година близькості з Ісусом має велике значення. Я бачила велику зміну, яка сталася в нашому згромадженні, відколи завели практику щоденної адорації. Завдяки цьому наша любов до Ісуса стала чимось щоденним, наша любов одних до одних — більш сердечною, а наша любов до бідних — більш співчутливою». 

Святий Ігнатій Лойола казав, що в кожній речі треба знаходити Бога. Бог хоче, аби ми вибирали повноту життя у Христі. Вибрати життя означає молитися разом із Сином, жертвувати Йому себе, особливо в Євхаристії, коли тільки можливо — поклонятися Йому в Євхаристії. Це також означає включення у життя Духа, який у серці світу охоплений дією творення. 

9. Я знеохочуюся

Молитва, як любов, проходить випробування часом. Знеохочення (зневіра) — найгірший ворог. Прийми, що молитва не відбувається так, як би ти цього хотів. Час Бога то не наш час. Його дороги то не наші дороги. Коли під час молитви перебуваєш із Ним у Причасті, Бог робить так, що все твоє «сьогодні» стає частиною Його прагнення. Не пропускай цієї любовної зустрічі, якою є молитва, якщо хочеш пізнати, що для тебе добре, і якщо хочеш пам’ятати про Господа. 

Однієї хвилини достатньо, щоби спрямувати серце до Бога і розвіяти сумніви. Спеціального методу для цього не існує. Поступу в молитві не досягнеш завдяки техніці, але завдяки актам віри, надії та любові. Твоя витривалість перед Ним має бути безкорисливою не тільки тому, щоб ти був вислуханий, але щоб у тобі міг постати Бог. Ти грішник, а Він — Спаситель. Ти молишся, а Він молиться в тобі. Визначаєш собі цілі, а Він їх у тобі реалізує. Таким чином знеохочення не будуть тебе розпорошувати. 

Так багато відкриттів можна звершити, тримаючись стежок молитви! Хто кожного дня, відмовляючись від інших занять, призначає півгодини тільки для Бога, тому ніколи нічого не забракне. Плоди молитви завжди видно. Не бачиш їх? Внутрішній спокій, довіра, сила духу, надія, радість життя, готовність служіння іншим, інтуїція… Вперед! Відваги. Ти — людина, яка збувається так, як молитва. 

10. Бог задалеко

 

Бог завжди тут, поблизу тебе, в тобі, в цю хвилину, в тому, що становить сьогодення Духа. Прийми цю присутність із довірою і жертвуй себе Богові. Твоя молитва належить до Нього. Вона — дар, який ти Йому повертаєш день за днем. Він прагне тільки вірності у молитві. Вона вимагає справжньої битви _- яку можна виграти, черпаючи силу з вірності Бога. Він ніколи не запізнюється зі сповненням обіцянок, навіть коли нам так здається. Через витривалість отримаєш усе. Коли Бог здається тобі дуже далеким, можеш не сумніваючись щодня Його просити: «Боже, якщо Ти існуєш, покажи мені себе». 

Власне, витривалості в молитві, перемоги над перешкодами на шляху до неї не вирішує розв’язання таких проблем, як «чому, як саме, де, коли і як довго молитись». Ні, проблемою є образ Бога, який у собі носиш. То він буде тебе мотивувати до того, щоб вистояти. 

Можеш говорити, що не можеш молитися, що рідко маєш тишу і спокій, що не любиш молитися, що нічого не відчуваєш, що тобі нудно, що багато відволікань. Головним питанням залишається: «Хто для мене Бог?» Твоя вірність у молитві буде найкращою відповіддю. Якщо Бог для тебе найважливіший, то молитва буде чимсь важливим. Скажи мені, в якого Бога віриш, а я тобі скажу, як ти молишся. 

Жак Готьє, dominikanie.pl  

Джерело:    КРЕДО

14.11.2014р. Б. / ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ. "Мова йде не тільки про нас, але і про вас",- Глава УГКЦ про боротьбу своєї країни за свободу

Джордж Вайґель:

Вперше я зустрів Святослава Шевчука в Римі у квітні 2011 року, декілька тижнів після його виборів та інаугурації Верховним Архиєпископа УГКЦ, яка має візантійську літургію й устрій, але перебуває у повному сопричасті з Римом.

Більш як 40 років, з 1946 по 1990  роки, УГКЦ  вважалася найбільшою  підпільною Церквою в світі, оскільки в 1946 р. у Радянському Союзі Сталін проголосив її незаконною, після створення ініціативної групи, горезвісного «Львівського собору», якою керувало НКВД, попередник КДБ.

Сталін знав, що УГКЦ є скарбницею української національної культури та індентичності, і, очевидно, Сталін боявся, що саме Церква стане осередком спротиву «закручуванню гайок» у повоєнний період. Більшість греко-католицьких єпископів, священиків та багато мирян відмовилися «об’єднатися» з російським патріархатом,  що був постановив так званий Львівський «собор», за що померли в таборах ГУЛАГу.

24 з них проголошені блаженними мучениками Папою Іваном Павлом II в 2001 році. Решта мирян, священиків та монахів, які не хотіли підпорядковуватися російському православ’ю, вели релігійне життя в підпіллі, займалися катехизацією дітей вдома, а також створювали підпільні навчальні та благодійні заклади, в тому числі семінарії.

Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук народився в 1972 році, саме в дні підпільного життя УГКЦ і висвячений в священики в 1994 році, коли УГКЦ уже отримала легальний статус у пострадянській Україні. Після служіння в секретаріаті Блаженішого Любомира Гузара, колишнього Верховного Архиєпископа, та в Львівській духовній семінарії, о. Шевчука призначили вікарним єпископом єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі  (а пізніше апостольським адміністратором), де він піклувався греко-католицькими емігрантами всієї Південної Америки та потоваришував з місцевим кардиналом Хорхе Маріо Бергольйо, Архиєпископом латинського обряду.

Обдарований поліглот, який знає українську, іспанську, польську, російську, англійську, італійську, грецьку, латинську та старослов'янську мови, о. Святослав отримав докторський ступінь  богослов'я у Папському університеті св. Томи Аквінського, Ангелікумі. На загальний подив з огляду на його вік, єпископи УГКЦ обрали Святослава Шевчука Верховним Архиєпископом в березні 2011 року, а їх вибір затвердив Папа Бенедикт XVI.

Коли я зустрів його в Римі після виборів та інтронізації, мене вразила не тільки його дружелюбність та щирість, але майже надприродній спокій. Однак найбільше здивувало те, що незважаючи на 41-річний вік, вл. Святослава перевели з Буенос-Айреса, обрали провідником УГКЦ, інтронізували в Києві, а тоді відправили в Рим на зустріч з Папою Бенедиктом та членами курій.

Ми розмовляли понад годину, і жоден з нас навіть уявити не міг, що через два з половиною роки Верховний Архиєпископ Шевчук опиниться у вирі національно, навіть можна сказати міжнародної, драми, коли його народ повстане проти пост-комуністичного застою та корупції, його Церква відіграє головну роль на Майдані «Революція гідності», а єпископи та священики ухилятимуться від російських куль, щоб підтримати людей, які мирно хотіли вибороти свободу та справедливість.

Протягом цього року, а особливо після російського вторгнення в Україну в серпні, Верховний Архиєпископ Шевчук був голосом розсудливості, моральної мудрості та заклику до міжрелігійної співпраці в нестабільній ситуації, закликаючи до мужності та стриманості. Його життя не стало легшим через надію деяких ватиканських куріялів на успіхи у екуменічному діалозі з російським православ’ям, – і які досить нерозсудливо запросили представника московського патріархату, митрополита Іларіона Алфєєва, на нещодавній позачерговий синод в Римі.

Митрополит Іларіон звернувся до синоду з вимогою тиску на УГКЦ, негативно висвітлюючи її роль у революції на Майдані і ставлячи під сумнів її церковну ідентичність та інтегритет, посилаючись на повне сопричастя УГКЦ з єпископом Риму (який сидів перед митрополитом Іларіоном під час його гротескних зауважень). Незважаючи на це, Верховний Архиєпископ Шевчук спокійно пояснив істинну ситуацію та історію своєї Церкви, коли обурений кардинал Нью-Йорку Тімоті Долан, одразу після інтервенції Іларіона на синоді, взяв інтерв’ю у вл. Шевчука на своєму радіо.

Не можливо заперечити серйозність ситуації на Україні. Однак, коли нещодавно Святослав Шевчук відвідав США і знайшов час для розмови, то був спокійний, як завжди. Цей спокій походить від глибокої віри та переконання, що він та його народ знаходяться на правдивій стежці формування нової України. Тому я розмістив декілька питань, на які Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук мав змогу відповісти.

ДЖОРДЖ ВАЙГЕЛЬ: Наближаючись до першої річниці Майдану "Революція гідності» в Україні, як би ви оцінили ситуацію в країні?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Україна зараз перебуває в стані суспільних перетворень та під російською агресією. Після «Революції гідності» екс-президент Віктор Янукович залишив майже зруйновану країну без державних установ у справжньому сенсі цього слова. Не було армії, державну казну розграбували, вся міліція та СБУ були паралізовані та дискредитовані. Генпрокуратура була повністю корумпована, судова система в Україні була повністю зруйнована, економіка країни опинилася на грані дефолту. А тоді розпочалася іноземна агресія: спочатку анексія Криму, а тоді військові дії на  сході України – в Донецькій та Луганській областях.

Однак в цих трагічних обставинах ми стали свідками виникнення громадянського суспільства та відродження України, включило не лише етнічних українців, але і росіян, євреїв, кримських татар, людей з польським походженням, білорусів, вірменів, грузинів; україно- та російськомовного населення; православних, католиків, мусульман та євреїв – іншими словами, громадян України незважаючи на своє походження, виявили своє бажання жити у вільній та незалежній країні. Також ми бачимо появу нової форми українського патріотизму, ніколи не знану в нашій історії: патріотизм, завдяки якому любов до Батьківщини спонукає до ризику життям заради свободи та незалежності.

В цих критичних умовах ми все ж таки провели вибори нового президента та парламенту. Це демократичний спосіб створити державну структуру, яка захищатиме, а не знищуватиме людську гідність.

Українці зробили вільний вибір. Ми обрали європейську перспективу розвитку нашої країни, європейські та українські цінності й скинули з себе пострадянський тягар та будь-які види екстремізму та жорстокості.

ВАЙГЕЛЬ: Чи можливо для України, яка по суті залишилася без допомоги, протистояти тиску з боку Москви та її союзників на Донбасі?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Дуже важко, однак можливо. Адже вже майже рік, як ми протистоїмо цій агресії. Наш народ дуже добре розуміє, що ніхто нас не захистить, ніхто не забезпечить наше існування і ніхто ззовні не перебудує нашу країну. Ми це розуміємо. Однак важливо, щоб світ зрозумів, що українці віддають своє життя заради європейських цінностей, цінностей, які сама Європа все менш і менш здатна захищати. Підтримати Україну означає підтримати демократію та непохитну міжнародну систему безпеки.

Сьогодні Україна бореться не лише за свою, але за європейську і світову свободу та гідність. Це боротьба за нашу і вашу свободу. Якщо Захід у своїх переговорах стосовно України бере до уваги лише економічні питання,  якщо знову гроші переважають над людською гідністю та свободою, — то великі західні держави просто зрадили своїх громадян і саму людську гідність. І назва «Європейський Союз» стане пустим словом.

ВАЙГЕЛЬ: Яка роль УГКЦ в українському громадському житті за останній рік? 

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: За останній рік УГКЦ та інші християнські церкви проповідують Євангеліє людської гідності. На основі Христового вчення ми повинні сприяти людській солідарності, заохочувати волонтерські рухи через соціальне вчення Католицької Церкви та простими моральними термінами роз’яснювати істинне значення демократії. Вперше суспільство незалежної України, а особливо схід та південь, відкрило для себе Церкву як Матір та Вчительку. Чому? Та тому, що наша Церква приймала участь у народній драмі життя та смерті. І незважаючи на страх та небезпеку, тисячі людей навчилися молитися: вони відкрили присутність живого Бога у своєму житті та стали християнами. Ось так ми здійснювали Нову Євангелізацію, проголошену Папою Іваном Павлом II та Папою Бенедиктом XVI.

ВАЙГЕЛЬ: Які зараз відносини між УГКЦ та трьома конкуруючими православними юрисдикціями в Україні?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Протягом багатьох років наша Церква розвиває рівні і братерські відносини з усіма церквами та християнськими громадами. Наші відносини з православ’ям базуються на переконанні, що всі ми діти та нащадки одної Київської Церкви, яка зародилася в хрещенні князя Володимира [в 988 році]. Тому ми не переймаємося відмінностями, а радше поважаємо структуру та традиції православних церков, молячись за їх єдність в Україні.

ВАЙГЕЛЬ: Чи можливо для УГКЦ, самостійно або у співпраці з православними церквами, стати посередником в налагодженні українського національного діалогу про реформу?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Ми вже цим займаємося. Адже благословенням є те, що найбільшою неурядовою організацією в нашій країні є саме Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, яка представляє 75 відсотків громадян України. Протягом останнього року ця Рада проявляла себе досить активно, роблячи гучні заяви на підтримку реформи, тому українське суспільство вважає нас важливим моральним орієнтиром. Як лідери різних церков та релігійних організацій ми віримо, що наша відповідальність полягає у сприянні соціального діалогу та примирення, навіть на міжнародному рівні, ми маємо бути посередниками реформ в нашому суспільстві.

ВАЙГЕЛЬ: Якими найважливішими на Ваш розсуд є урядові реформи для покращення економіки України?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: За останні 20 років, як пострадянська країна, у нас була олігархічна економічна система. Ці олігархи росли в нас як гриби на залишках економіки Радянського Союзу. Вся державна система крутилася навколо їхніх особистих, егоїстичних економічних інтересів. І таку олігархічну систему потрібно повністю змінити. Згідно християнському вченню, економіка повинна служити загальному благу. Саме зараз Україні потрібно розвивати спеціальну державну допомогу для середнього класу, створюючи можливість розвитку малого бізнесу, а також творити громадянське суспільство, яке дає кожному доступ до переваг державної економіки, а не монопольної.

ВАЙГЕЛЬ: Якими були найсуттєвіші урядові реформи для майбутньої України як закономірної демократії?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Протягом останніх десятиліть олігархи, які правили Україною, використовували політику та закон для своїх вигод. Це виглядало просто пародією на демократію – влада грошей над законом. І така ситуація досягнула своєї кульмінації за Януковича, якому підкорялася судова система України. Тому ми повинні відновити верховенство закону в нашій країні, яке б базувалося на християнській чесноті справедливості, коли кожен громадянин, незалежно від його фінансового становища, має ті ж громадянські права і обов’язки. Також потрібно викорінити корупцію, яка підриває концепцію правосуддя, закону і права. Принцип «усі рівні перед законом» необхідно розвивати, дотримуватися та захищати.

ВАЙГЕЛЬ: Якими були найсуттєвіші урядові реформи для майбутнього українського громадянського суспільства? 

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: 20 років тому в Україні відбулися великі дебати на тему, чи справді існує «громадянське суспільство» в нашій країні? В часі Радянського Союзу диктатура комуністичної партії придушувала нормальне життя людей та їх право проводити суспільні ініціативи. Революція Гідності, вочевидь, засвідчила своєрідний вибух громадянського суспільства в Україні, і Церква в цей час пояснювала християнську ідею джерела державної влади: індивіди та громадськість надає державним службовцям право управляти шляхом вільних, демократичних виборів. Тому в виборчому законодавстві України повинні відбутися фундаментальні реформи. Органи влади мають служити громадянському суспільстві, а не самим собі, і точно не маніпулювати бажаннями, побоюваннями, потребами та довірою нашого народу. Християнське поняття суспільного служіння повинне стати основою політичної культури та демократичних установ у вільній країні.

ВАЙГЕЛЬ: Чи можливо викорінити «культуру корупції» в Україні протягом одного покоління? 

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Якщо відверто, то я сумніваюся в цьому. Протягом багатьох поколінь продажність політиків та влади була способом підкорювати собі народ України і просте населення неохоче погоджувалося з такою системою та старалося захистити себе від гніту. І сьогодні ми бачимо результат цього, коли матері дають хабар військовим службовцям, щоб їхніх дітей не забрали в АТО. Багато часу потрібно на зцілення цих ран в нашому суспільстві і переконання українців, що їхня країна – це їхня Батьківщина, яка їх захищає та створює середовище, що поважає їхню гідність та сприяє розвитку природних талантів. І багато часу знадобиться для того, щоб переконати державних чиновників, що вони не є володарями рабів, але слугами загального блага.

ВАЙГЕЛЬ: Чи приголомшило Вас втручання Митрополита Іларіона на позачерговому синоді 2014 року?  

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Я був розчарований та ображений, адже високоповажний представник християнської церкви дезінформував Синод Католицької Церкви. Справжній екуменізм має базуватися на взаємній повазі та щирому прагненні знайти правду. У час зовнішньої агресії проти України, християнські єрархи повинні стати апостолами миру, але ніяк не тими, хто підбурює до нападу.

ВАЙГЕЛЬ: Як ваша церква реагує на звинувачення з боку Московського патріархату, що вас втягнули в «політику» минулого року?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Відповіддю є наша стійка позиція та співпраця з українськими церквами в минулому році. Наша Церква ніколи не вплутувалася в державну політику, як деякі православні церкви. Ми ніколи не підтримували жодну політичну партію чи політика. Однак ми були і будемо брати активну участь в громадянському житті. Православна соціальна доктрина не має чіткого відмежування між громадянським життям і політичною діяльністю; православна теорія обізнана лише в церковно-державних взаєминах, але не в церковно-суспільних. Ось чому Митрополит Іларіон вбачає у нашій євангелізації та служінні громадянському суспільстві «політику».

ВАЙГЕЛЬ: Для тих, хто знайомий з історією Львівського псевдособору, виглядає, що митрополит Іларіон внутрішньо підтримує цей «собор», як істинне церковне діяння, хоча всі компетентні історики розглядають його, як акцію НКВД. Розкажіть коротко тим, хто не знає історію, послідовність подій від Львівського псевдообору до сьогоднішнього дня?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: З юридичної точки зору, Львівський псевдообор 1946 року був інструментом репресій, спрямованих на ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі. Будь-які спроби показати цей «собор», як незалежний та невимушений, особливо в період правління Сталіна, просто брехливі. «Собор» на чолі з російськими православними єпископами змушував священиків УГКЦ вийти з лона Католицької Церкви. І з церковної точки зору, цей «собор» був грубим та безсоромним актом православного прозелітизму, з допомогою якого мільйони українських католиків під страхом смерті, тортур та заслання змушували приєднуватися до російської православної церкви.

ВАЙГЕЛЬ: Чим можуть допомогти  друзі України на Заході вашій країні в наступні 6 місяців чи наступний рік?

БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: Зараз Україна переживає іноземну агресію, свого роду «гібридну війну», в яка включає неоголошене військове вторгнення, серйозний економічний тиск і величезну кампанія дезінформації. І Україна стала жертвою цієї агресії, тому прошу наших друзів у всьому світів ім’я справедливості та Христа встати на бік тих, кого гноблять в нашій країні. Станьте в знак солідарності на бік народу, якого пригноблювали на протязі багатьох років і який зараз піднімається, щоб повернути свою гідність. Допоможіть нам захистити свободу і демократію. Адже в сучасному глобалізованому світі мова йде не лише про нас, а й про вас. Допоможіть нам поширювати по світі правду про ситуацію в Україні. Як християни, ми переконані, що проголошення істини може стати сильнішим, ніж зброя, і визволяти краще, ніж будь-яка людська сила.

Джордж Вайгель є старшим науковим співробітником вашингтонського Центру з питань етики та громадської політики.

Переклад з анг. Марії Довгань

Джерела: http://headugcc.info

Воїни Христа Царя

13.11.2014р. Б. / Владика Володимир (Війтишин): Наша Церква ніколи не мирилася зі злом

Минулої неділі Івано-Франківська архієпархія і митрополія УГКЦ урочисто привітала свого правлячого архієрея, архієпископа і митрополита Володимира Війтишина із 55-м днем народження. В подячній архієрейській Літургії взяли участь єпископ-помічник Івано-Франківського владики Йосафат (Мощич), протоієреї й ієреї архієпархії й Коломийсько-Чернівецької єпархії та їх вірні, чільники обласної та міської влади, творча інтелігенція та науковці Прикарпаття.

А день перед тим, у суботу, з самого ранку, на святого великомученика Димитрія, незважаючи на щільний графік богослужінь, поїздок, зустрічей, владика Володимир погодився розповісти про часи легалізації  та початки відродження УГКЦ, про голодівку на Красній площі в Москві, розвиток Церкви за минулі 25 років, сучасні проблеми і виклики, які постали перед Івано-Франківською архієпархією, про жертовність і чин служіння віруючої людини.

Цього року, коли Церква відзначає 25-ліття легалізації УГКЦ, випав й інший ювілей архієпархії — 55-ліття митрополита Володимира. Які думки приходять вам на гадку з цього приводу? З висоти вашого життєвого досвіду й єпископської гідності розкажіть, що є спільним для священика і мирянина в чині служіння своєму народові?

— Звичайно, події, які відбулися  25 років тому, належать історії і, напевно, так було записано в Божих планах. Ті доленосні часи нагадують мені чимось сьогоднішній історичний період у житті нашого народу — народження нової України. Кожний такий етап є доволі важким, подібно до того, як для батьків народження дитини є завжди серйозним випробуванням, що пов’язане з великими терпінням, тривогою, переживаннями. Лишень у таких досвідченнях починаємо належно цінувати віру батьків і свою Батьківщину — Україну.

В такий спосіб починаємо глибше пізнавати любов до Бога, ближнього і до самих себе. Хоч часто за це пізнання доводиться платити дорогу ціну — життям найкращих дітей свого народу, як це було не раз і в інших країнах. Це ті, хто першими зрозуміли, що на гріхах несправедливості нічого доброго не збудувати. Коли сьогодні ми говоримо про новітніх українських героїв, які поклали своє життя на вівтар Вітчизни, то розуміємо, що вони пожертвували собою заради майбутнього українського народу та його держави. Щодо чину служіння, то у Святому Письмі він викарбуваний гранично просто для всіх віруючих у Христа людей: «Немає більшої любові понад ту, яка кладе життя своє за ближніх своїх». Саме в такий жертовний спосіб УГКЦ завжди сповняла свої священні обов’язки щодо Бога й людей і ніколи не полишала свій народ без духовного проводу. Навіть у ті радянські атеїстичні часи панування цілковитого безбожництва вона намагалася повернути людей до християнського життя: священики своїх вірних хрестили, вінчали, навчали й вели їх духовною дорогою до Бога, як практикуючих християн. Наша Церква ніколи не мирилася зі злом, а провадила свій народ до Христа добрим шляхом. Починаючи від псевдособору 1946 року, коли наш митрополит, а опісля патріарх Йосиф Сліпий, разом з усіма єпископами УГКЦ в часі переслідувань, гонінь і заборони УГКЦ не пішли на компроміс і співпрацю з комуністами, і коли всі вони стали мучениками й блаженними в цілій Вселенській Церкві, а інша частина за свої переконання як ісповідники Христової віри опинилася в сталінських тюрмах і концтаборах.

Так само й за панування на наших землях совєтського режиму Сталіна, Хрущова, Брежнєва завжди знаходилися групи священства й мирян і поодинокі віруючі постаті, які відкрито заявляли атеїстичній владі: Христова Церква в Україні існує.

Сьогодні видається неймовірним, коли у 1987 році УГКЦ виходить з підпілля, у 1988-му владика Павло Василик зі своїми учнями в Зарваниці збирають 10 тисяч вірних УГКЦ і відзначають 1000-ліття хрещення Руси—України, а наступного року владики й священики УГКЦ в серці атеїстичної держави виступають перед урядом СРСР з вимогою визнання Церквиѕ Пригадайте, як 30-літнім молодим священиком ви з нашими владиками та отцями на Красній площі в Москві розпочали голодівку за легалізацію УГКЦ.

У часи комуністичної «перестройки і гласності» за Горбачова греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну «залізну завісу», яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так появилась заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові. іншою доброю нагодою в часі декларування гласності і свободи совісті комуністичною владою Совєтського Союзу стало святкування 1000-ліття християнства. З одного боку, совєтська влада вкупі з Московським патріархатом руской Церкві заявляла, що вони є єдиними спадкоємцями «Кієвской Русі», а насправді УГКЦ й надалі залишалася в підпіллі. Згодом, щоб подолати цю дволичність, делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ вирушила до столиці Союзу. Це не була проста поїздка: ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така постава УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до «керівної і спрямовуючої сили СРСР» — компартії Союзу.

За цих умов планувалось добитися особистої зустрічі з генсеком компартії Горбачовим, але коли ми приїхали в Москву, виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню Центрального комітету КПРС, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами проводити будь-якої зустрічі. Мовляв, «ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР». Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях «Свободи» й «Голосу Америки» про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть закривати й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на Красную площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Лєніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священики — всі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми враження справили на комуністичну владу червоної Москви, а разом з ними — й на іноземців...

А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули «ворожі голоси» з-за кордону, що їхні єпископи і священики, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодівку в Москві, то найбезстрашніші з них разом зі священиками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. Так самосвідомість і самоорганізація, а головне — жертовність галичан, які найкраще проявляють себе в критичних періодах української історії, знову дали про себе знати. В такий спосіб продовжилась безстрокова голодівка священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті. і сьогодні, по 25 роках, постава тих простих людей, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, в мене викликає глибоку повагу й зворушення. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні того ж 1989 року. А до незалежності України ще залишалося п’ять довгих років.

За минулі 25 літ вражає потужний розвиток УГКЦ у різних напрямах, зокрема й у відновленні та будівництві нових храмів. Хоч відомо, наприклад, як у центрі Тлумача, на місці збудованої вами церкви на честь 2000-ліття Різдва Христового, тоді ще Тлумацький декан отець Володимир Війтишин відправляв богослужіння під дерев’яним хрестом і в дощ, і в сніг. Тобто перед легалізованою Церквою постали поважні виклики, і не все так було легко, як може виглядати на перший погляд.

Коли на початках легалізації першим питанням стояла організація духовного життя громад і забезпечення їх священиками, то другим було — де наші вірні мають молитися. Адже комуністичний атеїзм знищив багато храмів, а ще більше наших церков Російська православна Церква Московського патріархату так і не повернула УГКЦ. Під цим оглядом я все згадую слова блаженнійшого Любомира Гузара представникам РПЦ МП: «Дайте мені документ, яку ви церкву збудували в Галичині, — ми вам її зразу ж віддамо!». А далі вийшло так: там, де була громада одностайною, ми мали храм, а де розділеною — легше було тоді, коли відбувались почергові відправи, а були такі ситуації, коли доводилось будувати нову церкву. Наприклад, за останні десять років тільки мені особисто як владиці випала щаслива участь освятити близько 100 храмів. Зауважу, що якоїсь конкретної програми фінансування Церкви з боку держави в будівництві храмів не було. Все відбувалося завдяки пожертвам доброчинців, жертводавців та фундаторів, а самі церкви переважно будували методом народної толоки, коли кожний вірний докладався до цього в міру своїх сил і можливостей.

Наступний етап розвитку Церкви — утворення нових архієпархій і єпархій, розбудова внутрішніх структур, розвій монаших чинів і згромаджень, реалізація серйозних соціальних проектів, активна діяльність харитативних служб, становлення й динамічна присутність у суспільстві духовних молодіжних організацій, оновлення катехитичної, місійної та паломницької праці, рух апостолятів, поважний розвиток духовної освіти від католицьких шкіл до університетів. Особливо яскраво це видно на прикладі розвитку духовної освіти Івано-Франківської архієпархії за останнє десятиліття: перша загальноосвітня католицька школа на Україні, католицький університет Що далі?

— Зауважу: не тільки нашої, а й Львівської, і Бучацької, і Тернопільської та інших архієпархій і єпархій. Скажу без перебільшення: всі наші єпископи багато зусиль і невтомної праці докладають до розвитку Церкви. Синоди єпископів виробляли стратегію розвитку відповідно до потреб і можливостей, а вже реалізація того чи іншого напрямів залежала від людей, що її здійснювали. Щодо католицької школи в Івано-Франківську, то ми зразу ж заявили: у випадку повернення будинку колишньої греко-католицької семінарії Церква відкриє там школу для громади міста. Зазначу, багато поважних достойників навіть не вірили, що школа відкриється. Але Церква сказала своє слово і його має тримати. Сьогодні ми бачимо іншу потребу громади: в місті є проблема дитячих садків, а батьки ледь не від народження дитини вже заклопотані, куди її віддати, і ставлять новонароджених у чергу. Церква, наприклад, хотіла б відкрити такий дитячий садок у центрі міста навпроти католицької школи, в будинку, де колись були єпископські палати. Чому в єпископському помешканні, збудованому Церквою, де арештували блаженного мученика єпископа Хомишина, ченців і черниць і звідки забрали їх до сталінських тюрем, сьогодні мають людей судити? Такий  стан є навіть певною моральною образою для Церкви і для тих мучеників та ісповідників, які вірно служили своєму народові і за те зазнали гонінь та переслідувань з боку атеїстичної влади. Чи не краще було б для громади міста, щоб там виховували дітей під опікою монахинь, як це колись було і як бачимо це сьогодні в католицькій школі? Нам не дає спокою і проблема дітей-сиріт, яких ми хотіли б також бачити в католицькій школі, але наразі Церква не має відповідного приміщення. Ми також хотіли б відкрити і дитячі ясла. Дякувати Богові, маємо в Івано-Франківську велике число монахинь різних монаших згромаджень, які готові працювати в цих напрямах. І припускаю, що вони працювали б не гірше, ніж подібні світські заклади. Словом, сьогодні Церква намагається належно відповідати на сучасні виклики, сама йде шляхом розвитку, як і в плані морального виховання хоче і може розвивати громадянське суспільство.

Як так сталося, що Івано-Франківська архієпархія наступного року стане місцем проведення Собору УГКЦ, який збере українських єпископів з усього світу?

Відповідно до канонічних приписів і статуту УГКЦ, через кожні п’ять років має відбуватися Собор цілої Церкви, який збирає представників від єпископів, духовенства, вірних з кожної єпархії України й інших країн світу. Саме на таких соборних зібраннях і виробляють план розвитку Церкви на майбутнє. Як знаєте, до нас часто навідувались і Блаженніший Любомир і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. і виглядає, що, на їхню думку, наша архієпархія вже доросла до того рівня, коли ми можемо на належному рівні прийняти таке поважне зібрання — Собор цілої Церкви — і відповідно його провести. А по його закінченні ще й відбудеться Синод Єпископів УГКЦ. Звісно, архієпархія свідома тієї великої відповідальності, яку на неї поклали найвищі достойники й архіпастирі, і ми знаємо, що ще маємо багато встигнути зробити до того часу. Втім, окрім праці духовних та богопосвячених осіб,   хотілося б, щоб цей Собор на Прикарпатті став місцем глибшого взаємного пізнання українців нашої держави й української діаспори у світі. На таких небуденних зустрічах часто зав’язуються доволі тісні й плідні стосунки між людьми, які приносять правдивий духовний хосен і цілком реальні матеріальні проекти як для наших громад зокрема, так і для престижу України в міжнародному вимірі. Також знаємо, що різні духовні, культурологічні, мистецькі й туристичні заходи, які показали б багатство й унікальність гуцульської й бойківської архітектури дерев’яних церков, розмаїття сучасних храмів івано-Франківська, унікальність природи нашого Прикарпаття й життя його громадян нашим поважним гостям, лишень додадуть позитивних моментів привабливості з боку потенційних інвесторів та інвестицій в господарку Прикарпаття. Як би мені хотілося, щоб до часу початку Собору гостей зустріли відремонтовані дороги, принаймні в Івано-Франківську.

Від важливих подій, до яких ретельно готується Івано-Франківська архієпархія наступного року, повернімося до сучасного стану справ нашого суспільства, яке хоч і виснажене збройною агресією Росії проти України, але залишається у своїх найкращих синах і доньках непримиренним щодо імперських зазіхань лютої «сестри» на Українську державу та її європейський вибір. Що робить Церква, аби на українських землях запанував мир?

Ще раз повернусь до того, з чого ми починали нашу бесіду: Церква наша завжди була зі своїм народом.

І в роки нищень та гонінь, і у часи відродження Української держави наприкінці минулого століття, а сьогодні — на Майданах, на сході України єпископи, духовенство, вірні ревно служать своєму ближньому і своїй Вітчизні. Знаємо і радіємо за капеланів нашої архієпархії, які вже добре послужили і продовжують служити потребуючим духовної опіки пораненим і військовим у зоні АТО. Крім цього, Церква намагалася збирати кошти на допомогу нашим військовим у зоні АТО. Щодо духовенства, то кожне богослужіння священик закінчує соборною молитвою за мир, бо добре знаємо всі, що найсильніша зброя Церкви — молитва. В архієпархії не перестають молитися за мир в Україні. В останні місяці спостерігаємо посилену молитву від різних молитовних груп і апостольств молитви до ще більших молитовних чувань і практик з боку монаших чинів і згромаджень та богопосвячених осіб; кожного вечора о 9-й годині закликаємо всіх вірних взяти, в міру своїх сил, участь в молитві миру; подібно до цього й молитовний міжконфесійний рух збирає щосереди іванофранківців на соборну молитву за мир «Молитва вервиці врятує Україну», а середа присвячена постуванню кліру і вірних за мир і спокій в державі. Бо Церква завжди стояла і стоятиме на захисті життя людини, її духовної свободи і гідності.

Роман Івасів

Джерела:   Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

13.11.2014р. Б. / Диякона УГКЦ обрано президентом-делегатом Асоціації католицьких богословських інституцій від Європи

Диякона Українського католицького університету Романа Завійського обрано президентом-делегатом Асоціації католицьких богословських інституцій від Європи

4-7 листопада у Католицькому університеті Східної Африки, що розташований у Найробі (Кенія), відбулася 13-та Генеральна Асамблея Асоціації католицьких богословських інституцій (надалі - АКБІ), - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на оф.сайт УКУ. Ця Асоціація є структурним підрозділом Міжнародної федерації католицьких університетів, і об’єднує деканів богословських факультетів та директорів католицьких богословських навчальних закладів з усього світу. Попри те, що Україна представлена на цій Асамблеї вперше, декана філософсько-богословського факультету Українського католицького університету диякона Романа Завійського обрали президентом-делегатом від Європи.

Тема цьогорічної Асамблеї – «Вплив реальних контекстів на богословлення». Зважаючи на те, що організатором зустрічі став Богословський факультет Католицького університету Східної Африки, у фокусі був африканський контекст. Однак висновки були корисним відкриттям для представників будь-якої частини світу, оскільки презентовані доповіді торкалися актуального питання: як у конкретних богословських інституціях слід враховувати зміни у методі богослов’я, натхненні Другим Ватиканським Собором, соціальними та культурними викликами сьогодення, науко-технічним прогресом, життям конкретних християнських спільнот у їхніх контекстах, Біблією та Традицією, інформаційними технологіями тощо. Генеральна Асамблея відбувається раз у три роки, надаючи унікальну можливість керівникам католицьких інституцій, що зайняті в освіті та дослідницькій роботі, зібратися разом і обговорити питання, пов’язані з їхньою академічною діяльністю та лідерством.

«Для філософсько-богословського факультету УКУ важливо брати участь у богословському форумі такого рівня. У такий спосіб український богословський голос лунає у глобальному контексті після десятиліть мовчання. Обрання представника УКУ президентом-делегатом АКБІ від Європи є, власне, знаком входження України у світове богословське співтовариство, і визнання того, що нам є чим поділитися з перспективи українських церковних реалій», - зазначає диякон Роман.

У своїх враженнях від участі в Генеральній Асамблеї диякон Роман поділився таким спостереженням: «Церква у Кенії дуже жива і динамічна та має багато паралелей з українським контекстом, а також викликів, подібних до тих, з якими стикаємося ми. Так, Католицька Церква в Кенії, як і в Україні, характеризується багатьма покликаннями до священичого та монашого служіння, високою відвідуваністю церков, важливою роллю у побудові громадянського суспільства і поширенні християнських цінностей у публічній сфері. Що ж до викликів, то Церкви Африки, подібно як Східні Католицькі Церкви, намагаються творити своє автохтонне (африканське) богослов’я, через інкультурацію плекати свої специфічні риси богословлення. Прикладом може бути поширення в Африці богослов’я визволення, що є відповіддю на проблеми бідності і корупції».

Джерело:   КІРІОС

12.11.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа 23-го тижня

Євангеліє
Лк. 11, 9–13

 «Коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більше Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!»

У житті буває так, що іноді люди, які оточують нас, наші близькі чи рідні, в одних випадках йдуть нам назустріч, допомагають, сприяють, підтримують нас, а в інших – навпаки, можливо, через якесь пережиття чи настрій, можуть нам відмовити або навіть завдати болю, відповісти різко чи категорично.

 Господь же є Той, Який завжди і повсякчас людині прагне добра. Бог є сталий, тому не може міняти своїх позицій, бути під впливом чогось, наприклад, нашого гріха чи доброго вчинку. Бог завжди один і той самий. Як каже Євангеліє – Він є добрий. Тому маємо бути свідомі цієї Божої доброти, Божої любові, і мусимо вірити, що все, що дає нам Бог в нашому житті, Він дає нам виключно для нашого добра, для нашої користі, для нашого освячення і спасіння!

---

Апостол

1Сол. 2, 1–8

«Стараючись подобатися не людям, а Богові»

Часто ми дбаємо про те, щоб люди про нас говорили добре, дбаємо про те, щоб якнайкраще виглядати в очах своїх ближніх, особливо тих, яких ми цінуємо, які є важливі для нас. Часто буває так, що ми граємо роль, думаючи, як би краще виглядати в очах інших, замість того, щоб просто жити і бути собою. Це попереднє, не може бути двигуном всього життя, бо ми станемо роздвоєні та не встоїмося.

Що Бог би сказав, чи подобається наше життя Йому, як наші вчинки виглядають в Божих очах? Якщо у присутності поважних людей ми змінюємо свою поведінку, а забуваємо, що завжди є в присутності Божій, то кому ми тоді стараємось сподобатись?

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

12.11.2014р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (3-9 листопада)

З 31 жовтня по 2 листопада 2014 р.  українські іммігранти з Італії, Іспанії та Франції вже четвертий рік поспіль здійснили Національну прощу до всесвітньовідомого місця об’явлення Пресвятої Богородиці м. Люрд, що на півдні Франції. Цьогорічна проща проходила в рамках відзначення 25-річного ювілею виходу УГКЦ з підпілля та була присвячена молитві за мир та спокій в Україні. Очолив паломництво Апостольський Візитатор та голова Оргкомітету прощі владика Діонісій (Ляхович). 

У неділю, 2 листопада 2014 р. Б., в Архикатедральному соборі св. Юрія, Високопреосвященніший владика Ігор – Архиєпископ і Митрополит Львівський звершив поставлення в пресвітери військового капелана – диякона Юрія Цюпку.

У понеділок 3 листопада, владика Венедикт завітав на зустріч волонтерів Центру Опіки Сиріт. Волонтери з нетерпінням очікували цієї зустрічі, адже мали нагоду поговорити віч-на-віч з владикою та запитати про те, що турбує.

У вівторок, 4 листопада 2014 року:

У катедральному соборі Святого священномученика Йосафата в м. Пармі, штат Огайо (США), Глава УГКЦ Блаженніший Святослав очолив хіротонію та інтронізацію новообраного Правлячого єпископа єпархії Святого Йосафата в Пармі Богдана (Данила).

Відбулася зустріч священиків, відповідальних за євангелізацію у протопресвітератах Львівської архиєпархії, з Преосвященним владикою Венедиктом. У світлі постанов Собору Львівської архиєпархії "Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом", священики обговорювали можливості ще більш плідної співпраці мирян і клиру.

У каплиці єпархіальної курії Авелліно відбулося урочисте підписання документів про відкриття Української персональної парафії Свв. Володимира та Ольги. Одночасно о. Роман Кривий склав присягу пароха даної парафії у присутності місцевого єпископа Монс. Франциска Маріно, Генерального Вікарія Монс. Серджіо Меллілло та свідків із парафії.

У середу, 5 листопада 2014 року, в Катедральному храмі Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрий, владика Тарас Сеньків, Єпарх Стрийський, очолив Архиєрейську Божественну Літургію, з нагоди святкування Дня єпархії, яке традиційно уже 14-ть років поспіль відбувається в день покровителя Стрийської єпархії - Святого апостола Якова, брата Господнього. Святкову Літургію також молився владика Богдан Манишин, єпископ-помічник, і чисельно присутнє духовенство Стрийської єпархії. А також цього дня до сану священичого у неодруженому стані було рукоположено диякона Скрипнюка Романа.

У суботу, 8 листопада, в день пам’яті святого великомученика Дмитрія Солунського, Митрополит Ігор звершив Архиєрейську Божественну Літургію та Чин благословення першої в Україні обителі отців оріоністів - монастиря Святих апостолів Петра і Андрія.

Слово Митрополита Львіського у день пам’яті святого великомученика Димитрія мироточця

«Політика є великою нагодою робити щось добре…» – владика Венедикт на свято Великомученика Димитрія Солунського

У неділю, 9 листопада 2014 року:

У місті Севілья (Іспанія) відбулося посвячення відновленого собору на честь святого великомученика Димитрія, який відтепер служитиме місцевій громаді УГКЦ з правом подальшого його викупу. Цей старовинний просторий храм належить місцевому згромадженню римо-католицьких сестер (Congregación de Hermanas  de María Reparadora), який через невикористання був понад десять років зачиненим, а відповідно і десакралізованим. Обряд посвячення звершив Владика Діонісій Ляхович, Апостольський Візитатор.

Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, освятив наріжний камінь майбутнього храму Премудрості Божої – Софії, що у м. Винники.

Вперше у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла, УГКЦ, м. Львів відбулась спільна молитва та зустріч батьків, дружин та дітей військовослужбоців, що загинули в зоні АТО - родини новітніх Героїв України. Вічная пам'ять нашим Героям, які проживали у м. Львові та області і залишаються світлою пам'яттю для усіх нас.

Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ, узяв участь у Всеукраїнській екуменічній молитві за сиріт. Молитва відбулася на Михайлівській площі Києва за участю Президента України Петра Порошенка.

Також до вашоъ уваги:

Священик-капелан із зони АТО: «Мені солдати казали, що на полі бою їх рятувала не броня, а саме Бог»

Джерело:    Воїни Христа Царя

11.11.2014р. Б. / Папа: Потрібні святі священики, а не духовні туристи, вічно нерішучі й незадоволені

У вдячній пам’яті кожного з нас записані імена та обличчя багатьох священиків, які нас сформували й привабили своїм прикладом. Життя своє вони віддали людям у парафіях, виховуючи дітей і підтримуючи сім’ї, відвідуючи хворих і піклуючись про бідних, свідомі того, що «уникати інших, аби від них не забруднитися, це найбільший бруд» (Л. Толстой).

 

Такі слова написав Папа Франциск у посланні до італійських єпископів, які сьогодні, 11 листопада 2014 р., розпочали засідання свого єпископату. Святіший Отець нагадує, що святі священики — то грішники, яких прощено, і що вони самі — знаряддя прощення. Вони промовляють своєю терпеливістю і витривалістю. Вони не залишилися духовними туристами, вічно нерішучими й незадоволеними. Папа підкреслює, що такі святі священики не беруться нізвідки. Вони «викувані» у труді формації, яка не завершується разом із закінченням семінарії. Священик має назавжди залишитися учнем Христа, повинен до Нього вподібнюватися і переймати від Нього священицьку автентичність, які йому дається згори. 

Папа також підкреслює, що нам непотрібні священики-клерикали, чия поведінка віддаляє людей від Бога, ані священики-урядовці, які шукають своєї втіхи далеко від Бога. Італійським же єпископам він нагадав, що один з їхніх головних обов’язків — підтримувати і зміцнювати священиків, бо то за їхнім посередництвом материнство Церкви доходить до людей. 

За матеріалами: Radiо Watykańskie  

Джерело:   КРЕДО

10.11.2014р. Б. / «Політика є великою нагодою робити щось добре…» – владика Венедикт на свято Великомученика Димитрія Солунського

8 листопада Христова Церква святкує пам’ять святого великомученика Димитрія Солунського. Саме святому Димитрію вдалося використати успішне політичне становище, щоби спасти інших, навертаючи їх на християнство. За це святий заплатив своїм життя.

Про те, чи можна вдало поєднати Церкву і політику, на прикладі життя святого Димитрія Солунського розповідає владика Венедикт (Алексійчук), голова Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.

Преосвященний владико Венедикте, відомо, що святий Димитрій був протоконсулом в Салоніках, а також підпільним християнином. Використовуючи свою посаду, він навертав людей на християн. Чи не було це зловживанням владним становищем?

У житті ми граємо різні ролі. Вдома ми батьки, на роботі ми керівники або ж підлеглі, приходимо до Церкви і граємо роль християн. Однак цілковито протилежною була позиція слуги Божого великомученика Димитрія. Він народився і виховувався в християнській родині, що стало частиною його автентичності. Проте таким є покликання усіх християн: хоч би де і ким ми були, повинні свідчити свої переконання. І це не лише питання християн, а питання кожного. Велика біда сучасних  християн у тому, що ми не живемо глибоко із Христом, тому і не свідчимо Його. Знаємо, що великомученик Димитрій був протоконсулом, воєводою, правителем Солунік, і на тому місці він свідчив свої переконання. Потім він став «ніким». Імператор Максиміліан його ув’язнив, проте він продовжував свідчити Христа. Ми ніколи не можемо свідчити Христа, якщо самі цього не переживемо. Ми можемо катехизувати, вчити і переконувати, але якщо самі ми цього не переживаємо, то не можемо правдиво свідчити.

Чому культ святого Димитрія набув такого поширення на українських землях? 

У Салоніках святий Димитрій був убитий та обезглавлений. Його тіло викинули на пожирання диким звірям. Однак побожним християнам вдалося його похоронити. Хоч він помер тілесно, але своїм буттям і далі свідчить Христову віру через різні чуда, які здійснюються за посередництвом молитви до нього. Деякі дослідники вважають, що святий має слов’янське коріння. А ще він вважається покровителем христолюбивого воїнства. На його честь на наших землях звели перший храм, одразу після прийняття християнства. Його культ зберігся і до сьогодні, адже бачимо, як багато є Церков у кожній нашій єпархії. І це невипадково. Бо цей святий показує нам найважливіший елемент, який мали апостоли та мученики, що свідчили Христа. Бачимо, що він свідчив Христа, як був протоконсулом, маючи владу, і продовжував це робити, коли цю владу втратив. Вдивляючись у його постать, ми повинні розуміти, що там, де нас Бог поставив, ми можемо свідчити Христа.

Чи можна поєднувати владу і Церкву? 

Християнин не може займати ті позиції, що суперечать християнській моралі. Однак, переконаний, що політика є великою нагодою робити щось добре. Пригадую собі, як одного разу один неукраїнський міністр сказав, що тепер, коли він обіймає провладний пост, то має унікальну можливість послужити і допомогти тисячам людей. Тому хоч би чим ми займалися, то повинні так, як святий Димитрій, використати своє становище, щоб свідчити Христа. Завдання всіх нас, а тим паче політиків – бути автентичними і не боятися свідчити християнські цінності.

Розмовляла Руслана Ткаченко

Джерело:    Воїни Христа Царя

09.11.2014р. Б. / Сьогодні, у неділю, 9 листопада 2014 року, о 14.30 в гарнізонному храмі dідбудеться поминальна молитва за воїнів, що загинули в зоні АТО

У неділю, 9 листопада 2014 року, о 14.30 в гарнізонному храмі Святих апостолів Петра і Павла відбудеться поминальна молитва за участю сімей військовослужбовців, що загинули в зоні АТО.

Панахиду очолить Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії, у співслужінні військових капеланів.

«Сьогодні нас об’єднує великий біль та спільна молитва за наших воїнів – Героїв України. Пам’ятаючи їх, ми повинні йти далі і підтримувати один одного, усвідомлюючи, що жертва наших воїнів є безцінна – це життя, яке вони поклали за кожного з нас, щоб ми зуміли своє життя належно прожити та побудувати світ миру та поваги», – о. Степан Сус, головний військовий капелан Львівської архиєпархії УГКЦ.

Молитва є організована в рамках спіпраці Центру допомоги сім’ям загиблих в АТО, що діє при ГО «Розвиток громади» із Центром військового капеланства ЛА.

Ласкаво запрошуємо усіх львів’ян долучитись до спільної молитви та підтримати своєю присутністю сім’ї військовослужбовців, що загинули в АТО.

 

Джерело:  Департамент інформації Центру військового капеланства

09.11.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

22-га Неділя

Євангеліє
Лк. 16, 19–31
«Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять»

У притчі про вбогого і багача бачимо, що Лазар, який на землі перетерпів невигоди та труднощі, удостоюється радості у Вічності, а багач, який вже здобув свою радість і своє щастя на землі, у Вічності отримує терпіння. Але коли багач розуміє всю незворотність своєї ситуації і просить можливості попередити своїх рідних, щоб інакше жили на землі, то на це чує відповідь: «Навіть якби хто з мертвих воскрес – не повірять».

Бог завжди промовляє до нас. В кожній ситуація нашого життя Бог хоче щось нам сказати. Чи це хвороби, чи невдачі, чи якість труднощі та непорозуміння – через них Бог до нас промовляє, на щось хоче звернути увагу. Тому маємо чувати і бути уважними до всіх ситуацій і подій які з нами відбуваються – що Бог нам прагне промовити цим? 

А Бог, який є Любов’ю, завжди має що нам сказати!  

Апостол

Гл. 6, 11–18

«Нічим не хвалюся, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа»

Коли дивитися на тогочасний світ, хрест – місце ганьби, місце смерті злочинців, до яких був зарахований також Христос. Ніколи у нашому житті ми не надаємо пошани місцю, де загинула наша близька, рідна, важлива для нас людина. Це місце є для нас місцем втрати, смерті.

Хрест – це теж місце смерті. Але не просто людської смерті, але перемоги життя над смертю. Це місце де Христос обдаровує нас життям вічним. Це місце смерті Христа, і місце народження нас до життя вічного, місце входу в цю вічність, місце прилучення до Господа.

Саме тому апостол каже, що він буде хвалитися хрестом, як місцем де він стає учасником Царства Небесного. Хай Господь дасть нам мудрість поцінувати хрест Господній як місце нашого свячення і спасіння!

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя