07.05.2011р. Б. / Світова медицина створює індивідуальні препарати для лікування раку, – канадський генетик в УКУ

Майбутнє медицини – в персональному підході, де кожна особа матиме медикаменти розроблені лише для неї та для її роду хвороби. Вивчаючи низку генів, ми можемо створити один специфічний лік для кожної особи зокрема. Зараз така практика уже доступна в Канаді.

Про це розповів професор генетики Маꥳлського університету (Канада) д-р Юрій Мончак. 3-4 травня у Школі біоетики УКУ директор лабораторії молекулярної генетики читав курс лекцій про нові можливості молекулярної генетики та сучасні протиракові терапії.

Діагностику хвороби можна проводити на підставі дослідження одного або цілої збірки різних генів. «Найперше це ліки проти хвороб, які легко діагностувати – форми лімфоми, лейкемії, різні види раку. У цих хворобах нам уже відомі мутовані гени. Тепер ми можемо продіагностувати, які протеїні ці гени продукують, побачити тривимірну форму цих молекул, і тоді створити ліки, які реагують лише проти них», – розповів професор.

Уже сьогодні існує можливість швидко продіагностувати молекулярне тло хвороби людини і створити для неї так званий дизайнер ліків. «Наша лабораторія має контракти з фармацевтичними компаніями. Ми діагностуємо хвороби, а вони виробляють індивідуальні ліки. Правильний діагноз хвороби – найважливіше для лікування. Зараз медицина все більше іде в напрямку молекулярної діагностики. Ми не просто дивимося на хвору тканину, а досліджуємо, які гени є мутовані».

З кожним роком така діагностика дешевшає. Ще 10 років тому відчитати весь генетичний код людини коштувало близько 100 тис доларів. Зараз це – 5 тис. доларів. «Можливо, за 2-3 роки ціна опуститься до 1 тис. Тому є можливість, що такі технології скоро введуть і в Україні. Однак важливо, щоб така медицина була доступною для всіх. У Канаді доступ до такого роду лікування та діагностики мають усі, адже медицина тут соціалізована. Однак такої можливості не мають люди у багатьох країнах, зокрема в Україні, відповідно це ставить перед медиками етичні питання. Гроші не повинні вирішувати, хто житиме, а хто помиратиме», – наголосив професор.

Довідка.

Д-р Юрій Мончак – директор лабораторії молекулярної генетики та професор генетики медичного факультету Маꥳлського Університету (Канада). Професор Мончак разом зі своєю матір’ю заснував фонд ім. Михайла Мончака, о. Івана Гаврилюка, Дарії Когутяк і Софії Кокоцької при УКОФ (Українська католицька освітня фундація). Йому небайдужі проблеми морально-етичного характеру та їх оцінка з християнської точки зору. Для нього також є важливою ідея гуманізації медицини на основі християнських цінностей та виховання поваги до людського життя.

Джерело:

Прес-служба УКУ

07.05.2011р. Б. / Українці стають однією із найрелігійніших націй Європи

Розчарування в інститутах влади і низький рівень життя перетворює українців в одну з найбільш релігійних націй Європи, пише видання Корреспондент.

За даними опитування Міжнародного проекту соціального дослідження, яке аналізує суспільні процеси в Європі, українці, забувши про своє комуністичне і атеїстичне радянське минуле, в масовому порядку пішли до церкви. Чим і забезпечили собі п'яте місце на континенті за релігійністю.

Як пише видання, тепер у країні вже 71,4% населення вважають себе віруючими, а значить, українці за цим показником поступаються лише католикам Польщі, православним кіпріотам, побожним португальцям і словакам. Більше того, кількість тих, хто вірить у Бога, постійно зростає: результати опитування Центру Разумкова кажуть, що за десять останніх років загальнонаціональна українська паства збільшилася на 13%.

Як пише Корреспондент, кількість віруючих активно зростає навіть у східних регіонах країни, де, на відміну від Західної України, релігійні традиції були сильно ослаблені в радянський період. Наприклад, кількість парафій в Луганській області зростає як на дріжджах. "На 100 тисяч населення раніше було два храми, а сьогодні - 16, і всі вони заповнені", – повідомив протоєрей Луганської єпархії Української Православної Церкви (МП) Олександр Авдюгін.

Збільшення кількості віруючих відбувається на тлі постійно зростаючого авторитету Церкви, який тим помітніший, чим швидше падають рейтинги довіри до влади в цілому і окремих її інститутів, а також добробут українців. Видання зазначає, що додатковим "місіонером" у справі розквіту релігійності виявилася мода на віру – своєрідний відкат, який став реакцією на багаторічне насадження атеїзму в радянській Україні.

При цьому соціологи Центру Разумкова встановили, що лише кожен шостий українець відвідує храм регулярно, тобто як мінімум раз на тиждень. І за цим показником країна посідає далеко не першу позицію в загальноєвропейському рейтингу релігійності, перебуваючи між словенцями і швейцарцями.

Водночас, молоді серед віруючих, за спостереженнями керівника департаменту інформації Української Греко-Католицької Церкви Ігоря Яціва, стає все більше. "Ми нещодавно відкрили церкву в Броварах. Ніде не розвішували оголошень, а в храмі повно молоді", – зазначає священик.

Найрелігійнішим регіоном країни залишається захід, де зосереджено 34,5% парафій всіх православних Церков, у той час як на сході їх лише 15,9%. І хоча більшість віруючих зараховують себе до православної Церкви, в Україні динамічно розширюється паства протестантських та мусульманських конфесій. Частка цих Церков за останні десять років зросла відповідно з 26,5% до 29,1% і з 1,5% до 4,3%.

Джерела:

Радіо Свобода

Мандрівники Христа Царя

06.05.2011р. Б. / В Україні не було перемоги у Другій світовій – а була велика жертва, – Ярослав Грицак

Я вважаю, що роздільність української історії є великою перевагою України, якої ми не повинні боятися. Це робить нас іншими від Росії чи Польщі. У нас неможливий міф перемоги, бо тут не було перемоги – а була велика жертва.

Таку думку висловив професор УКУ, історик Ярослав Грицак 4 травня у Львові під час круглого столу, присвяченому обговоренню книги «Друга світова війна в історичній пам’яті України».

Книжка «Друга світова війна в історичній пам’яті України» створена за матеріалами Українського інститут національної пам’яті. «Тут зібрані матеріали про причини, перебіг та наслідки Другої світової війни для України, – розповідає відповідальний редактор видання, академік Ігор Юхновський. – Таким чином, ми хотіли створити певні основи історичної пам’яті української нації. Адже нація стає нацією, коли виникає держава, а державі потрібна національна пам’ять». У книжці також представлено карти Другої світової війни, котрі вперше перекладені з англійської мови.

На думку Ярослава Грицака, пишучи про досвід України у Другій світовій війні, варто дивитися не лише на 1939-45 роки, а глибше. Також українським дослідженням бракує глобального контексту: «За статисткою, найбільші втрати у цій війні були на території між Берліном та Москвою, умовно кажучи на території сучасної Польщі, України, Білорусії. Правдоподібно українське населення мало найбільші втрати під час цієї війни, у порівнянні з будь-яким населенням будь-якої іншої країни. Але такий висновок можна зробити лише, розуміючи глобальний контекст», – пояснив Ярослав Грицак.

Історик наголосив – ми повинні розуміти, що множинність історичної пам’яті є перевагою. «Прикладом може існувати Франція чи Іспанія, яка поділена досвідом про Другу світову війну. Спроби звести все до одного знаменника неминуче будуть послаблювати довіру. Досвід різних регіонів н можливо інтегрувати у один, спільний. Адже, що відбувалося у Криму, не відбувалося на Поліссі тощо».

Професор, завідувач кафедри ЛНУ ім. Івана Франка Леонід Зашкільняк додав, що не можна змінити історичну пам’ять тих поколінь, які мають безпосередній досвід війни: «Ми тільки почали переосмислювати події Другої світової війни. Три-чотири покоління – це той період, коли історична пам’ять пригасає і можна говорити про формування більш сталого, ідентифікованого образу минулого», – підсумував історик.

Джерела:

Прес-служба УКУ

КАТЕХИТИКА-ІІ "Байка про двох слонів"

Скачати д/ф "Між Гітлером і Сталіном"

 Скачати

05.05.2011р. Б. / ПАРЛАМЕНТ ДАВ ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО ГЕРОЇЗАЦІЇ ГІТЛЕРИЗМУ?

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами.

Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським.

Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни.

Нині влада ухвалює взаємовиключні рішення. З одного боку, низка місцевих рад заявляє про неприпустимість героїзації осіб, котрі співпрацювали з нацистами. З іншого – влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму.

Днями Верховна Рада з подачі комуністів ухвалила постанову, у якій ідеться про те, що покладати на СРСР однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни «аморально».

Що аморального в знанні про пакт Молотова – Ріббентропа, на другий день після синхронної ратифікації якого почалася Друга світова війна? Цього депутати не пояснили, та й навряд чи могли б.

Бо чи є щось більш аморальне й комічне водночас, ніж нинішні депутати, що розмірковують про мораль?

Більшу частину нинішньої верхівки складають фізичні та ідеологічні нащадки номенклатури КПРС, комсомолу й КДБ, а також пострадянського «бізнесу» часів первинного накопичення капіталу.

Значно гірше, що їхні ідеї поділяє частина населення країни, насамперед на Сході й Півдні України.

У Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з фабрично-заводського училища, до числа учнів якого набирали сиріт, батьків яких було вбито за Голодомору та репресій.

Невелику громаду донбаських греків у 1937-1938 роках залишили без половини дорослих чоловіків. Коефіціент страчених на горло серед загальної кількості заарештованих греків перевищував 90%. А ще раніше Катерина ІІ у 18 столітті примусово-добровільно виселила греків та православне кипчакомовне населення з Криму в Приазов’я, внаслідок чого загинуло до половини переселенців.

І коли сьогодні депутати ПР і КПУ з грецькими прізвищами дякують СРСР чи Російській імперії, - це виглядає так само дико, як коли їм дякує людина з прізвищем українським.

Предки більшості населення Донбасу були привезені туди за радянських часів у вагонах для худоби, і то в кращому разі. Дуже багато з них – примусом, або гнані голодом з дому. У 1930-1950-х рр. на фабрично-заводські училища Донбасу під конвоєм звозилися діти, левова частка яких розбігалася в різні боки світ за очі в перші ж дні.

А нині нащадки тих «рабів комунізму» радіють червоному прапору, наче стокгольмські заручники терористам.

Було б безглуздо заперечувати електоральний поділ країни. Але не на "Схід" і "Захід", а на "Північ" – як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов`янами з давніх-давен, - і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією (але при цьому частина цих південних земель входила до складу держави зі столицею в Києві в Х-ХІІ, ХІV-XV, чи на Запоріжжі у XVІ-XVIII століттях).

Сьогодні на межі "електорального поділу" стоять селища Нехвороща й Зачепилівка між Полтавщиною і Харківщиною. Невже вони – різні цивілізації?

Якби електоральна географія була підставою розколу, то у світі навряд чи існувала б хоча б одна демократична країна.

До того ж більшу частину населення Донбасу становлять нащадки вихідців з Центральної України. Чим Пилипенко на Донбасі відрізняється від Пилипенка з Поділля?

Це вже не кажучи про безліч донеччан західноукраїнського походження з числа нащадків примусово висланих.

Люди, котрі приїхали з частин колишнього СРСР, і їхні діти, які народилися в Україні, – дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовнішому питанні для існування держави – в політичній культурі.

Кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численними етнічними меншинами переважно вважає Україну своєю батьківщиною. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5% населення вважають Україну своєю батьківщиною, тоді як лише 7,5% вважають своєю батьківщиною Росію (і більшість цих людей – пенсіонери, що живуть у Криму).

Тому нині ми бачимо особливо енергійні спроби зупинити процес консолідації нації.

Партія, якій нічим звітувати перед виборцями, хоче нагодувати їх кривавим прапором. У якого, крім «піонерії», була й інша, концтабірна історія.

Нещодавно Сергій Ківалов визнав, що «суперечності між Сходом і Заходом – абсолютно надумана проблема, яка виникає, як правило, до виборів». Зізнатися пізно – краще, ніж ніколи?

Слід чітко розуміти, що всі президенти й уряди – тимчасові. Вони минуть, а Україна і український Донбас, за який проливали кров запорожці та князь Ігор, залишаться.

У питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню. Адже до 100% населення розуміє і українську, і російську. Виділення російськомовних громадян України в окрему спільність – штучне. Значна частина російськомовних вважає, що їх як «російськомовних» захищати не треба. Бо з такими захисниками вороги не потрібні.

Називати всіх російськомовних українців "людьми російської культури" – це такий же перегин, як називати індусів англійцями.

Коли Донбас оцінюють по «донецьких» при владі – в таку оцінку вкладається системна помилка. Чи могла в цього регіону бути інша «еліта», коли брехня була засадничим правилом «совка»?

Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частини України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування, природно, товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.

Чи винні люди, що вони зросли такими, якими є? Що мали рабські умови праці? Десятиліттями переконувані, що їхня думка нічого не означає, а мати її небезпечно? Як писав у радянські часи один поет із шахтарів, «Рушатся, рушатся, рушатся. Угольниє пласти. Начальство треба слушатся. І в ногу з ним іти» (лексика оригіналу збережена).

Щоб розуміти, люди повинні щиро цікавитися одне одним. Тому багатьом патріотам варто поїхати на Донбас, щоб переконатися: клептократія – такий самий ворог Донбасу, як і галичан.

Поки що фору в доведенні цього факту дають не українські журналісти, а «Аль-Джазіра». 

Олександр Палій, історик, політолог, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010)

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

05.05.2011р. Б. / Про Церкву і владу

Серед усього написаного і вимовленого про релігію, суспільство й державу в квітні на мене особисто чи не найбільше враження справило щорічне послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація країни – наш стратегічний вибір». Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.

Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.

Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.

Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.

Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.

Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.

Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, - що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.

Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?

Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.

Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?

Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?

Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.

Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

 

"Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій"

Цікавий, ми українці, все-таки народ чи не так? Найперша наша помилка полягає у тому, що ми завжди видаємо бажане за дійсне, тобто цей "вавилон" ВРЦіРО - стовпотворіння чи мішанину сектантів та напів-сектантів, ми видаємо за здійснення Волі Божої: "Щоб всі були одно..." чи вимріяну багатьма поколіннями українських християн - єдність у Христі та ба, навіть хочемо, щоб влада (чи бидлоеліта від влади) зважала на неї і рахувалася з її рішеннями і бажаннями, бо мовляв, цей конгломерат душевно-хворих представників сект і є голосом цілого народу, до якого гріх не прислухатися, адже це і є ГОЛОС БОЖИЙ...

Друга помилка, на яку не раз звертав увагу церковних і політичних достойників, сл.п. Василь Іванишин: "Не можна ощасливити народ без участі самого народу!" А він, цей народ, свідомо чи не свідомо, обирає зло і чекає від нього добра. А чи не забагато ми хочемо від кримінального авторитета, який ще вчора сидів біля параші і шукав можливості прислужитися "козлам" і в'язничному начальству, та щоб скоротити термін свого ув'язнення готового продати душу не тільки КГБ-ФСБ, але й самому сатані?! Ну, а зараз не зайвим буде пригадати слова одного з мудрих філософів, який сказав: "Кожний народ заслуговує на свій уряд". Ба, навіть більше, саме цей народ і обрав близьку за світоглядними цінностями для себе людину на свого погонича, ой пробачте, президента, а цей останній, у свою чергу, близьких чи споріднених з ним по духу, своїх підручних підпасків, ой перепрошую, радників, міністрів, депутатів, московських попів, генералів, тощо...

А тепер відносно справжньої зацікавленості духовно-церковними потребами у влади (а чи тільки у влади, пригадаймо "РУХівців" та інші, так звані українські "національно-демократичні" партії та організації), яка виникає тільки під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні...

І, як підсумок всього написаного вище, задумаймося над рядками Святого Письма чи раптом не про нас там ідеться:

А наші царі, наші зверхники, наші священики та наші батьки не виконували Закона Твого, і не слухалися заповідей Твоїх та свідоцтв Твоїх, що Ти свідчив проти них.

І вони в царстві своїм та в великім добрі Твоїм, яке Ти їм давав, і в тому просторому та ситому Краї, що Ти дав перед ними, не служили Тобі, і не відвернулися від своїх злих чинів.

Ось ми сьогодні раби, а цей Край, що Ти дав його нашим батькам, щоб їсти плід його та добро його, ось ми раби в ньому!

І він множить свій урожай для царів, яких Ти дав над нами за наші гріхи, і вони панують над нашими тілами та над нашою худобою за своїм уподобанням, а ми у великому утискові!

(Неемія 9,34-37)

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

VirtaPay

VirtaPay
VirtaPay - віртуальний банк майбутнього! Поспішайте зареєструватися поки він працює ще у тестовому режимі і готовий з вами поділитися реальними грішми у вигляді бонусу 25$ за реєстрацію та ще по 20$ за кожен вхід та активність

04.05.2011р. Б. / Патріарх Кирил бачить себе православним Іваном Павлом ІІ і має амбіції стати світовим духовним лідером

Патріарх Московський має амбіції стати світовим духовним лідером. Його боротьба впливає не лише на Росію та Україну. Вона суттєво впливає на долю світового православ’я. Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір. Патріарх Кирилл - що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Автор: Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук, шеф-редактор сайту "Богословський портал"

Мрія патріарха про Російську Церкву

Патріарх Кирилл бачить себе «церковним Путіним». В 2009 році, коли він став главою РПЦ, в ній панував феодальний порядок, про що прямо говорив покійний патріарх Олексій.

Єпархії були віддані в повну владу єпископам, які відкупалися кілька разів на рік, даруючи дещицю патріархії. Центральний провід (патріарх та синодальні структури) існували самі по собі, реалізовуючи власні проекти. Місцеві єпископи – самі по собі. Цей феодалізм можна оцінювати по різному, але завдяки цьому місцевому самоуправлінню вдалося відновити та побудувати величезну кількість храмів.

Патріарх Кирилл, прийшовши до влади, задумав створити єдину вертикаль на чолі із власною особою. За допомогою нових уставів та інших бюрократичних маніпуляцій вся влада в Церкві замкнута на патріарха. Раніше Церквою управляли патріарх і синод, і всі виконавчі органи («синодальні комісії») підкорялися «малому Синоду».

Сьогодні весь центральний апарат патріархії – це апарат патріарха. На офіційному сайті навіть зникла сторінка «Синод». Патріарх скликає часті Архієрейські збори, наради, «міжсоборні присутності», на яких із великим запалом обговорює різні документи та добивається їх прийняття. За виконанням всіх рішень патріарха слідкує спеціальна служба на чолі із о. Саввою – в минулому математиком і аналітиком в сучасному.

Побудова вертикалі йде із великими труднощами. Єпископи РПЦ не хочуть ділитися грошима, не хочуть заповнювати чисельні бюрократичні бланки, які їм спускає патріархія, і взагалі подумують про можливість заміни патріарха на якогось «молитвеника». Але патріарх намагається прискорити вертикалізацію, ініціюючи погроми крайніх консерваторів та крайніх лібералів, виявляючи незгодних «коливатися із генеральною лінією». Його мрія – це Церква, побудована як армія.

Мрія патріарха про світове лідерство Московського патріархату

Патріарх Кирилл бачить себе православним Іваном-Павлом II. Патріарх Кирилл хоче стати фактичним, а можливо і юридичним лідером православ’я. А саме православ’я зробити авангардом християнського відродження Європи.

Патріарху здається, що консервативна християнська ідеологія плюс прогресивні методи її пропаганди можуть зробити свою справу. І замість повернення до крайнього націоналізму, Європа може звернутися до християнства, погодившись на теократію.

Віра у цю велику мрію – наївна. Але патріарха надихають численні історичні приклади успіху релігійних діячів у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Крім того, на проект глобального лідерства Московського патріарха Кремль згодний витрачати будь-які гроші, посилюючи присутність РПЦ в усьому світі.

Мрія патріарха про «Русскій мір»

Змагання за глобальне лідерство неможливе без лідерства регіонального. Збереження церковних структур Московського патріархату на теренах бувшого СРСР створило можливість для геополітичного реваншу. Патріарх як найкращий путініст розвинув власну модифікацію проекту «Русского міра». За своїм консерватизмом цьому проекту далеко до «Просвещенного консерватізма» Нікіти Міхалкова.

Але в цілому це – типово антизахідна імперська доктрина в дусі принципів «самодержавіє-православіє-народность». Росія, Україна, Білорусь, Молдова – лише «ядро» цього «міра», інші мають приєднатися поступово, – очевидно разом із розширенням впливу Газпрому.

Всі країни Русского міра мають бути ареалом панування і розвитку російської мови та культури, відновлення традиційних російських типів державного управління та громадянського життя. Всі ці країни не можуть мати власної православної культури та традиції, а мають зберігати і розвивати виключно російське православ’я.

Наслідки для України

Єпископат УПЦ МП із здивуванням помічає, що поступово в УПЦ стає все більше ознак неофіційного «прямого патріаршого управління». Саме патріарх дає розпорядження по кадрових та стратегічних питаннях. Все це «упокорення» де-факто самостійної церкви відбулося швидко і безболісно. Адже українці ніколи не вміли боротися за свою владу в межах імперських структур. А Московський патріархат – це саме така структура.

Але якщо у російських єпархіях єпископи зовсім втратили свою владу, то в Україні «вертикаль побудована лише частково». В Росії будь-який єпископ може бути знятий чи переміщений патріархом. В УПЦ чекають на поважні причини.

В Росії вступив у силу новий церковний статут. Згідно із ним, ліквідовано всяку самостійність окремої громади, будь-які рішення якої можуть бути змінені єпископом. Навіть більше: єпископ згідно із цим статутом може вигнати громаду із храму, надавши її іншій громаді. Сам же єпископ – лише представник патріарха, який не має жодної самостійності по відношенню до центру. В Україні цей статут в дію не введено.

В усьому іншому – повна упокоренність УПЦ МП. Її речники намагаються проповідувати «Русскій мір», розповідаючи баєчки про те, що мається на увазі спільна культура Київської Русі, а «Русскій» - це «Руський». Невже і російську мову оголосять особливою руською, а традиції російської державності зроблять своїми, українськими?

УПЦ МП де-факто ліквідувала будь-яку власну «зовнішню політику». Переговори із УПЦ КП та УАПЦ не ведуться. Воно і не дивно – хто ж із українських вірних цих юрисдикцій захоче ввійти до церкви, яка будує «Русскій мір», хай вона буде тричі канонічна та мільйон раз визнана світовим православ’ям?

Якщо ще 2008 року митрополит Володимир пропонував провести всеправославну нараду глав всіх автокефальних церков, щоб знайти шляхи до вирішення проблем українського православ’я, то сьогодні будь-яка активність на цьому напрямку ліквідована.

УПЦ КП зайняла позицію «кругової оборони». Патріарх Філарет вірить, що Україна існуватиме, оскільки Партія регіонів не погодиться перетворити її на провінцію Росії.

А в Україні, на думку патріарха Філарета, завжди терпітимуть існування УПЦ КП. Завдання вижити в довгий історичний період, яке стоїть перед цією Церквою, патріарх Філарет вирішив здійснити за рахунок рецепта митрополита Нікодима. Коли Хрущов пообіцяв в 1980 році показати «останнього попа», митрополит вирішив зробити єпископами молодих та освічених пастирів, на плечах яких би трималася в майбутньому церква. Сьогодні патріарх Філарет завершує цикл виховання талановитої молоді, яка вже становить більшість в єпископаті УПЦ КП.

Натомість УГКЦ з усією серйозністю відчула загрозу як власному існуванню, так і Україні.

Якщо Україна стане таки невід’ємною частиною «ядра» «єдіного і неділімого» «Русского міра», то її знову ліквідують. Можливо не так з таким насиллям як 1946-го, але в результаті різних заходів як в 1839-му. Новообраний патріарх УГКЦ Святослав висунув ідею побудови Українського світу на основі програмних греко-католицьких документів, прийнятих ще 2005 року.

Ці документи передбачають спрямування зусиль на: 1) об’єднання українського народу; 2) його християнізацію. Цього року УГКЦ розробляє спеціальну стратегію розвитку своєї роботи, яка передбачає: розвиток київського християнства; спільна праця церков православної та католицької традиції заради України; активізація пропаганди дійсних християнських цінностей та соціального вчення Церкви; розвиток українського богослов'я; розвиток молодіжних рухів. Зусилля УГКЦ можуть увінчатися тим, що вона завоює симпатії молоді та інтелігенції – як єдина активна українська церква.

Оригінальною є реакція на політику патріарха Кирила із боку УАПЦ.

Ця церква відмовилася від мрії про автокефалію (яка знайшла відображення навіть в назві). І попросилася до складу Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Аби «подалі від Москви». І сьогодні УАПЦ не стомлюється апелювати до Константинопольського патріарха, до всіх нарад, які він скликає, до всіх православних Церков.

УАПЦ хоче утворити єдину Церкву із українськими православними громадами, які існують в діаспорі та належать до Константинопольского патріархату. Чи просто стати Київською митрополією у складі Константинопольської Церкви. Також УАПЦ давно погодилася стати частиною більшої об’єднаної Церкви, якщо таку вдасться створити в Україні за допомогою Константинопольського патріархату.

Наслідки для світового православ’я

Намагання патріарха Кирилла стати лідером всього православ’я не можуть бути здійсненими з кількох причин.

В православ’ї вже є визнаний лідер – це патріарх Константинопольський. До падіння Берлінського муру світове православ’я було поділене на два табори. Константинопольский патріарх очолював групу грекомовних церков, мав своїми надійними союзниками давні патріархати – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Православні церкви країн соціалістичного табору підтримували у всіх дискусіях точку зору Москви. Сьогодні ситуація радикально змінилася. Під час всіх загально-православних дискусій переважна більшість підтримує точку зору Константинопольського патріарха.

Всі православні церкви, крім Московського патріархату погоджувалися, щоб Константинопольський патріархат представляв інтереси православних в Євросоюзі. Практично всі православні церкви погоджувалися, що автокефалію має надавати Константинопольський патріарх. Одна тільки Москва вперто наголошувала на праві надати автокефалію самостійно.

Кінець-кінцем Москві доводиться шукати компроміс. Так, за новою процедурою, томос про автокефалію всім новим церквам (наприклад, Українській) даватиме Константинопольський патріарх, але у інших предстоятелів православних церков буде право попереднього вето.

Всі православні церкви погодилися на пропозиції католиків щодо мінімального розуміння влади папи в майбутній об’єднаній Церкві (католики пішли на безпрецедентні поступки). Лише Московський патріархат розгорнув боротьбу за зрив домовленостей. Не маючи богословських чи канонічних причин для незгоди, представники Московського патріархату просто заявляли, що вони праві, бо у них – більшість православних світу. Хоча, як відомо, активними віруючими РПЦ є лише 2 % населення Росії і дійсних підстав для гордості кількістю власних вірних у Московського патріархату немає.

Між світовим православ’ям та православ’ям російським існують принципові ідеологічні розбіжності.

Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір.

Спроби маргіналізації християнських цінностей та символів у Європі – це тимчасове явище зловживання ідеологією прав людини, а не обов’язковий її наслідок.

Патріарх Кирилл вважає, що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина може і повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Це буття частиною великих духовних колективів буде життям згідно із вищими традиційними духовними ідеалами самопожертви. Таке існування, на думку патріарха Кирилла, дає людини істинну свободу.

Ясно, що в ідеологічному протистоянні патріарх Кирилл залишається насамоті. Предстоятелі православних церков підтримують вчення патріарха Варфоломія. Вчення ж патріарха Кирилла занадто нагадує промови Великого інквізитора із роману Достоєвського «Брати Карамазови». І є дивним для сучасної Європи.

Патріарх Кирилл не лише оглядається в минуле і шукає реанімації російської дореволюційної та радянської ментальностей. Він надихається прикладом Ірану. Адже аятола теж запропонував відмовитися від свободи звичайної на користь вищої духовної – і побудував ефективну теократію.

Патріарху здається, що і він міг би побудувати православну (чи навіть загально-християнську) модель теократії. Яка б не лише замінила євроатлантичний лібералізм (!), але і витримала конкуренцію з ісламом.

Дивлячись на Москву, з її майже третиною яскраво неросійського населення та читаючи прогнози про 50% мусульманського населення в Росії в середині століття, патріарх мислить на свій проект російського та світового православного халіфату, як на жест відчаю. Така собі «остання війна добра». А на війні, як відомо, всі засоби дозволені, а звичайні закони моралі не діють.

Московський патріарх намагається і купити покору Константинопольської Церкви. І примусити патріарха Варфоломія здатися.

Тиск на Туреччину, яка, в свою чергу, тисне на Константинопольського патріарха – звичайна реальність політичного життя. Патріарх Варфоломій навіть розбудував собі резиденцію у Швейцарії – на випадок, якщо його виженуть із Стамбула.

Ефективним знаряддям умиротворення Московського патріархату для патріарха Варфоломія є Україна.

Як відомо, Константинополь вважає канонічними кордонами РПЦ межі Росії 1589 року. Україну ж розглядає як власну канонічну територію.

Коли РПЦ не змогла подолати розкол в 1990-ті, Константинопольський патріарх заявив про необхідність власного втручання. Адже він не тільки верховний арбітр щодо всіх суперечок у православній Церкві. Він ще й має Україну власною територією. Переговори початку 2000-х років зайшли у глухий кут. Сторони розійшлися.

З того часу Московський патріархат із страхом думає про час «Х», коли Константинопольська Церква прийме до свого лона українських православних. Те, що це рано чи пізно відбудеться – загальне переконання всіх – і Константинополя, і Москви, і українських православних єпископів (з яких одні мріють про цей час, інші його не хотіли б застати).

Відвернути таку небезпеку Московський патріарх може лише в радикальний спосіб: знищивши Україну як країну із власною ідентичністю, перетворивши її на країну російську; знищивши українське православ’я як самостійне культурне та цивілізаційне явище, витіснивши його російським обрядовір’ям, відомим як російська православна традиція.

Або ж – знищивши Константинопольський патріархат. Але останнє неможливе. Зараз, коли тиск на Константинопольського патріарха досяг критичної межі, а суперництво за лідерство перейшло практично у відкриту боротьбу, патріарх Варфоломій скликає Синод Давніх Патріархатів.

Згідно із інтерпретацією канонів Константинопольським патріархатом, Давні Патріархати мають особливі права. Адже вони засновані апостолами. Їхнє існування регламентовано Вселенськими соборами. І вони є істинним «ядром» православної Церкви. У разі будь-яких розколів істинна Православна Церква буде там, де буде це ядро.

Константинопольський патріарх має владу судді у всіх суперечках – і щодо України також. Але коли він сам є стороною в дискусії, арбітром може виступати саме Синод Давніх Патріархатів. Таким чином, претензії на лідерство Москви взагалі, та її поведінка на Україні зокрема, можуть стати основним питанням на Синоді Давніх Патріархатів.

З точки зору Константинополя цей Синод може не тільки прийняти рішення про відновлення Київської митрополії у складі Константинопольської Церкви. Він може пригрозити застосуванням свого найвищого права. А саме, цей Синод Давніх Патріархатів, може оголосити про ліквідацію будь-яких автокефальних церков, що постали після останнього Вселенського собору (після 787 року). Наприклад, про ліквідацію патріаршого статусу Російської Православної Церкви.

Реальні перспективи

На Синоді Давніх Патріархатів претензії на лідерство Москви будуть головним питанням. Поруч із проблемою миру на Ближньому Сході. Також, щоб не виглядати русофобами, патріархи розглянуть і поведінку Румунської Церкви. Остання – надійний союзник Константинополя, як і Давні Патріархати. Але мала необережність розпочати будівництво власного представництва в Єрусалимі без згоди патріарха.

Реальним наслідком Синоду Давніх патріархатів може стати пропозиція розглянути українське питання на всеправославній нараді престоятелів церков. Думку, що саме цей орган має зараз, ще до всеправославного собору, вирішити українську проблему, вже висловлював патріарх Єрусалимський Феофіл – під час візиту в Україну.

До речі, на цей візит він не брав дозволу у Московського патріарха, цим демонструючи що вважає Україну канонічною територією Константинопольської Церкви. Приєднатися до Константинопольського патріархату може лише УАПЦ. Але вірні, священики та єпископи інших церков можуть перейти до майбутньої Української Автономної Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Бо цей спосіб «бути подалі від Москви» стане єдиним ефективним для православних, які захочуть залишатися українцями.

Отже, ми живемо в епоху, коли Московська патріархія намагається реалізувати відразу кілька глобальних проектів: перетворення РПЦ на централізовану організацію, завоювання лідерства у світовому православ’ї, русифікація України. Всі ці проекти передбачають фактичну ліквідацію автономії УПЦ МП та знищення українського православ’я як такого. Без українських громад навіть кількісно РПЦ не може претендувати на провідну роль в світовому православ’ї.

Забезпечення повного упокорення українського православ’я вимагає як боротьби із Константинополем, так і бойових дій на Україні. Думаємо, що наступним кроком Москви стане операція «наступник митрополиту Володимиру». А саме, логічним і невідворотним стає приїзд в Україну когось із найближчих соратників патріарха Кирилла, оскільки останній сам не може займати і Московську, і Київську кафедри.

Після цього кроку розпочнеться нова сторінка в реалізації глобальних планів найбільш активного православного патріарха останніх століть. Але, маючи мрії стати церковним Петром Першим, він може ввійти в історію як Горбачов для російського і – не дай Боже! – світового православ’я.

Потрапивши у вихор подій, християни України мають докласти безпрецедентних зусиль для виживання і розвитку українського православ’я – якщо вони ще хочуть бути українцями та православними. Здається, що до історичних випробувань не має жодної готовності. Розвиток власної православної культури, богослов'я, соціального вчення – все ще справа ентузіастів, а не самих церков. А тому, і українське православ’я може очікувати власна катастрофа.

Все це означає просту річ. Ми живемо в цікаву епоху, коли можливе все. Геополітичні проекти патріарха Кирилла – це камінь, який може або зруйнувати українське та світове православ’я, або роздушити саме російське православ’я. Шанси на реалізауію сценаріїв без катастрофічних наслідків ще є, але вони мінімальні. Залишається лише надія на мудрість ієрархів.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

Джерела:

"Тексти"

Мандрівники Христа Царя

"... патріарх Кірілл... має амбіції стати світовим духовним лідером..."

Ми ж можемо лише наперед поспівчувати патріарху Кіріллу, бо й сатана мав амбіції стати Богом і, врешті, де опинився..?!

Але це все ніщота, а щодо "християн" України, які несподівано (чи сподівано) потрапили у вихор подій, пов'язаних із дурними амбіціями, то їм зовсім не потрібно прикладати "безпрецендентних зусиль" щоб залишитися собою, а всого лише потрібно, власне, стати ХРИСТИЯНАМИ не з букви (за назвою), а з духа, тобто жити у своєму, повсякденному житті Словом Божим і Його Святою Волею, а не свавіллям та бунтом проти Божого Задуму щодо них. Мушу тут нагадати багатьом нашим, українським "православним" християнам вислів Великого Сина України і мудрого філософа Григорія Сковороди: "Слава Богові Святому, що ПОТРІБНЕ зробив - ЛЕГКИМ, а ВАЖКЕ - НЕПОТРІБНИМ!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

04.05.2011р. Б. / Підгорецька карикатура

Не хотів псувати цими рядками читачам гарного настрою відразу після святкової беатифікації блаженного Івана Павла ІІ, але сьогодні по свіжих слідах, так би мовити, поділюсь роздумами, які давно вертілись в голові. Як вже багатьом відомо, в неділю очільники групи, відомої в минулому як «підгорецькі отці», а сьогодні справедливо названі за прізвищем ідеолога Догнала, «догналіти», «відлучили» від Католицької Церкви Папу Бенедикта та блаженного Івана Павла ІІ. Хоча самі вони мабуть скажуть, що то не вони: «он сам пришёл». Тобто Папа своїми діями, сам себе поставив у положення відлученого, і вони його попереджали про можливі наслідки його діяльності, але факт залишається фактом – ці люди вважають, що мають право виносити вироки, судження діяльності будь-кого і головно глави Церкви в якій складали священичу присягу, припасовувати до людей цитати з Біблії, звинувачувати в єресях і так далі. Тут прошу читача особливо звернути увагу, що ці люди вважають себе в повному праві трактувати, оцінювати і судити в останній інстанції. Це дуже показовий феномен. Це явище не нове в Церкві Христовій, оскільки від самого початку з‘являлись люди, які твердили, що їх веде сам Дух і єдиний Бог їм суддя, а вони вже всім решта судді. Зараз ми називаємо ці відколи сектами.

Хоча ще донедавна, очільники групи Догнала наголошувала на тому, що вважають свої відлучення від Католицької Церкви недійсними і очікують на офіційне рішення їхнього питання від Папи і його єдиного. По крайній мірі, в одній спонтанній розмові з одним із адептів секти паном Василем Кириличем – редактором їхнього сайту «ПРАВдиво» останній свято мені доводив, що Папа накаже «винуватців» і виправдає «невинно осуджених», звісно Догнала & Co. Мене завше цікавило питання, а якщо б Папа підтвердив екскомуніки (хоча звичайно їх справи Папа ніколи б не розглядав), яка була б їх реакція? Більш ніж впевнений, вони б звинуватили Папу у сотні вигаданих єресях, бо виключно себе вважають непомильними (що зрештою і сталось згодом). Це підтвердили події неділі. Все, що говорилось адептам до цього – «мовляв почекайте, Папа просто оточений поганими людьми, але правда восторжествує і він нас оправдає» було, як то кажуть, «для отвода глаз». Стара риторика міняється на нову – Папа сам єретик, тому ми обиратимемо свого – Підгорецького чи Брюховецького, а може і Кульпарківського…

Якщо на перших парах, догналіти в очах своїх адептів намагались продемонструвати якісь спроби легітимації, чи то були претензії ввести їх до складу Синоду УГКЦ (хоча ніколи не були і не є єпископами Католицької Церкви) чи пізніші апеляції до Папи, то тепер остання і легітимна інстанція християнства на планеті Земля знаходиться, яких 70 кілометрів від Львова. Якщо у вас проблеми – звертайтесь: все вирішується там. Хоча, це не єдина філія. По цілому світу від різноманітних християнських юрисдикцій в свій час вже відходили групи, які оголошували себе посольством Божим на землі… Ця не перша і не остання, знаємо це зі Святого Письма.

Насправді дивлячись назад, всі ці спроби легітимації ніколи не мали якоїсь справжньої цілі пошуку справедливості. Для міцнішого фундаменту треба було чимсь дурити людей (не забуду відео з-під стін Верховної Ради, в якому один з очільників показово поминає Бенедикта XVI), щоб не розбіглись ті, що є, і назбирати нових. Тепер, коли є міцніша база можна і Папу «відлучати». Тим паче догналіти почали розширяти свій ареал вербування на православних (представники УАПЦ з Золочівського району вже можуть Вам багато розповісти) апеляція до Риму вже не потрібна, а й навіть зайва (а для католиків латинської традиції вони готують цікавіший сюрприз – латинського єпископа ну і само собою главу Латинської Церкви).

Процес вербування в групу досить простий і дієвий. До сьогодні ще працює вдала мімікрія під Греко-Католицьку Церкву, оскільки саме її вірних було обрано як матеріал для формування секти. Люди, які вперше потрапляють на реколекційні науки, не знають, що мають діло не з УГКЦ. Про це свідчать багато тих, хто побував на науках, але не втрапив в число адептів. Коли стає зрозуміло – мізки вже спрямовані у потрібному напрямку і УГКЦ вже розглядається як ворог. Впроваджувальна система проста – світ ділиться навпіл. Чорний і білий. Пекло – рай: вибирай… Звісно, тут тобі пропонують «рай». Перед тобою стоять такі милі галицькому оку монахині і священики. Вибір здійснено і, все, вперед. Далі тобі дадуть всі необхідні формули чому саме по ту сторону пекло. Хоча справжнісіньке пекло розпочинається в сім‘ях, коли хтось з близьких попадає в цю секту. Свідченням може слугувати нещодавнє відео ( http://youtu.be/bHlT5UIxX3I ), на якому в догналітському осередку відбувається постриг в монахині, а мати, яка в розпачі протестує, і монахині їй вперто затуляють рота. Я все розумію, мати хоче «бачити внуків» і не одні батьки важко пережили такий вибір дитини, однак, на жодному постригу матері не будуть брутально затикати рота і скандувати на все горло «Ісус». Думаю, цей випадок взагалі заслуговує на розслідування відповідними органами, які чомусь в даній ситуації виявляють повну бездіяльність. Прошу звернути увагу, що ця мати протестує не проти самого постригу, як такого, а звинувачує виконавця обряду у самозванстві.

Звинувачення, якими щедро догналіти посипають всіх «зовнішніх» також будувались за висхідною – спочатку критики зазнали ієрархи УГКЦ, зокрема Блаженіший Любомир. А потім вже Римський понтифік. Формули прості і чітко вбудовуються в свідомість адептів. Натомість і тут догналіти не мали на меті з‘ясовувати якусь істину. Звинувачення висуваються риторично і відповіді не очікується. Зі сторони УГКЦ лунали не одноразові спростування, однак, дискусії непомильні судді починати не збирались. Звинувачення є виключно для «внутрішнього вжитку», а не для зовнішнього. І тут я також хочу зупинити читача і зосередити його увагу. Звинувачення повинні тільки постійно живити в «своїх» відчуття правдивості їхнього шляху. І переконання, що ззовні – пекло. Людина, яка потрапила туди ніколи в житті не буде з‘ясовувати, чи справді говорив якісь речі Блаженіший Любомир Гузар, не буде з‘ясовувати, що було в Асижі, чи відкривати документ ІІ Ватиканського Собору Nosra Aetate в якому викладено вчення Католицької Церкви про ставлення до інших релігій, не буде з‘ясовувати, бо вона це «знає». Тому що за неї вже все з‘ясував Догнал. А він, вона переконана є по цю «сторону добра і зла», по добру, звісно.

Це насправді класика жанру, скажуть релігієзнавці. Серед основних засобів поширення свого впливу використовуються також вкидання в суспільство певних фантомних небезпек на кшталт ювеналки чи формування маси громадських організацій, які борються з «виселенням магеланових пінгвінів з Фоклендів» так небезпечного для нашого суспільства чи створенням паралельних церковним молодіжних організацій, як вже скандальний клон «Руху чистих сердець»

Якщо стати на відстані й глянути на всю цю ситуацію здалека, то видно ще більше. Ситуація в країні хитається у всі боки. І зрушити тектонічні плити пробують в багатьох точках. В суспільному: розкручуванням мовного питання, історичними суперечками, конфронтаціями ідеологій тощо. Окремим регіоном який особливо розхитують є Західна Україна, яку руками, певних сил хочуть показати як оплот фашизму і «агалтєлого націоналізма», осередком екстремізму і ксенофобії. Не залишилась поза увагою і релігійна сфера. Не побоюсь цього слова, але вона є серцем нашого народу (Яке нажаль сьогодні зіткане з клаптиків). Вдариш туди - захитається все. І, що я спостерігаю, б‘ють туди доволі сильно. Якщо ще кілька років назад в нашій країні встановився більш-менш стабільний релігійний мир, то сьогодні ситуація за крок від вибуху. Про це просто на весь голос кричать релігійні лідери, апелюють до президента – чітко називають загрози. В цей сам час в Галичині розвертається прекрасно фінансована (цей факт заслуговує особливої уваги) і продумана кампанія розхитування Української Греко-Католицької Церкви. Зверніть увагу, очільники догналізму жодним чином не звертають увагу на те що робиться в країні (окрім надуманих загроз ювеналки і гомодиктатури) натомість вперто «сверлять» Католицьку Церкву взагалі і Греко-Католицьку зокрема. При цьому пишучи листи Путіну, Мєдвєдєву, Патріарху Кирилу листи з проханням підтримки. Пишуть листи в «Русскій мір», а звідти їм устами Кирила Фролова відповідають – «Ми с вамі! Бєй уніатов!»

.

Ще цікавішу ситуацію спостеріг останнім часом в інтернет сфері. Накал агресії в коментарях на релігійних сайтах просто зашкалює. Позавчора на сайті «Релігія в Україні» коментатор під ніком «Анархіст» представився як людина з оточення владики Ігора Ісіченка поливав всіх відбірною лайкою і мало не гнув матом на всіх. Я просто не вірю, що така люди на може бути в компанії інтелігентного Архієпископа. Чи під статтями на Українській правді, якісь «греко-католики» (в чому я теж сумніваюсь) мочили всіх не менш відбірним матом. Це тільки те, що помітив. Всім давно відомо, що в неті працює купа проплачених «тролів», які повинні постійно провокувати сварки на дражливі нашому суспільству теми, втому числі тему міжконфесійних стосунків. Але очевидно одне, нас хочуть спровокувати на «війну всіх проти всіх».

Перепрошую за «сумбур», я вірю в свій народ і вірю, що ми і це перейдемо. І здоровий глузд візьме верх над емоціями. Перефразовуючи пана Мирослава Мариновича – давайте зберігати холодність ума, при гарячості серця.

Але не все так зле. Не знаю з якою допомогою, яких сил, чи може просто через надмірні амбіції деяких людей маємо й веселі вісті. Група Догнала «відлучила Папу Римського». Ви тільки вдумайтесь над цим зі всєю можливою серйозністю і я переконаний у вас не вийде щиро не розсміятись. Я чув, що в психіатричній практиці релігійні лідери рідко трапляються, частіше Наполеони чи інші вожді народів, але Папи, то рідкісний випадок. Також «Львів турстичний» матиме нову атракцію – у визначені дні під Львівською облрадою, або може будуть і інші місця, відбуватимуться аудієнції з Папою, не знаю який буде титул чи Підгорецький чи Брюховецький – і можна буде зробити фотографії на пам'ять.

Анатолій Бабинський

P.S. Після написання пригадав ще одну річ, яку підмітив давно. Стосується вона риторичності звинувачень догналітами УГКЦ. На свої наліпках, розклеєних по місту, вони пишуть "греко-католики "за" гомосексуалізм і ювенальну юстицію. Якщо "ні" чому мовчимо?". Очільникам догналізму цілком відомо, що існує чітке вчення Католицької Церкви, щодо цих явищ і йому слідує УГКЦ, але ж про це вони мовчать. Але продемонструю їх тактику на практиці, щоб читачі краще зрозуміли про що мені йдеться "Догнал "За" згвалтування неповнолітніх і проституцію! Якщо "Ні" чому мовчимо?"

Джерела:

РІСУ-блоги

Мандрівники Христа Царя

03.05.2011р. Б. / Блаженніший Святослав: «Папа Іван Павло ІІ увійде в українську історію як той, хто беатифікував мучеників комунізму»

«Назавжди Святіший Отець увійде в історію і нашої Церкви, і українського народу як той, хто беатифікував мучеників комунізму». Про це Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав сказав Польському радіо з нагоди беатифікації Папи Івана Павла ІІ.

«Своєю повагою до української землі і її такої жахливої історії, а також величезного свідчення християнських мучеників і героїв християнського життя, він підкреслив, що це є величезний скарб Церкви», − наголосив Першоієрарх УГКЦ.

На думку Блаженнішого Святослава, дуже часто тих людей, які справді залишилися добрими християнами, зневажливо висвітлювали в українській пресі – як тих, хто, можливо, не зрозумів історичного моменту. «Це був дуже потужний жест», − пояснив Предстоятель Церкви.

За спостереженнями Глави УГКЦ, своїм візитом в Україну у 2001 році Папа Іван Павло ІІ зламав суспільні стереотипи: «Було дуже помітно, як під час першого дня перебування Папи у Києві люди начебто з такою недовірою до нього ставилися – не дуже було видно людей на вулицях, коли Папа переїжджав. Але коли Папа вже від’їжджав з Києва, то люди масово вийшли на вулиці його проводжати. То був такий злам стереотипу в простих українців дуже яскравий», − сказав Блаженніший Святослав.

На думку Предстоятеля УГКЦ, після візиту Папи риторика і тональність висловлювань на його адресу цілком змінилася, бо дуже багато людей в Україні для себе по-новому відкрили Церкву: «Це не йдеться лише в конфесійному значенні – католицька, латинська чи греко-католицька, але роль і місце духовного життя не тільки в житті громадянина, але суспільства як такого», − наголосив Глава Церкви.

«Пригадую, одна бабця мені сказала (це було у Львові): «Тепер комунізм назад до України не вернеться, тому що Папа своєю ногою ступив на українську землю», − зазначив Блаженніший Святослав.

У той самий час Першоієрарх Церкви висловив жаль, що сьогодні є певні сили, які намагаються дискредитувати особу Папи Івана Павла ІІ і, називаючи себе греко-католиками, навіть прямо виступали проти його беатифікації. Йдеться про секту так званих «підгорецьких отців», які самі виступили проти беатифікації Івана Павла ІІ та ще й закликали до цього увесь світ. «Очевидно, що це, до певної міри, намагання атакувати нашу Церкву», − підкреслив Глава УГКЦ.

«Думаю, що беатифікація дасть новий поштовх для популяризації бл. Івана Павла ІІ і розвитку Католицької Церкви на теренах України», − підсумував Блаженніший Святослав.

Нагадаємо, що 27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну беатифікував 28 Слуг Божих Української Греко-Католицької Церкви. Декрети мучеництва, героїчних чеснот та чуд духовних осіб та мирянина УГКЦ були проголошені 24 квітня 2001 року у Ватикані у присутності Папи Івана Павла ІІ.

Декретом у Ватикані було стверджено мучеництво 26 кандидатів архиєпархіального процесу, що завершився у Львові 2 березня 2001 року. Передана зі Львова документація на кожного з них містила життєпис, відомості про мученицьку смерть, а також богословський аналіз його праць (якщо такі були). Було визнано мученицькою смерть Слуги Божого єпископа Миколая Чарнецького та його 24 соратників: єпископів, єпархіальних священиків, монахів та монахинь і одного мирянина. Усі вони постраждали у час комуністичного переслідування в Україні між 1935 - 1973 роках. Окремим декретом було проголошено мучеництво Слуги Божого Теодора Ромжі, єпископа Мукачівської єпархії ГКЦ. Іншим декретом проголошено дійсність чуда, що відбулося через заступництво преподобної сестри Йосафати Гордашевської, співзасновниці згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії.

Разом із мучениками за віру від комуністичного режиму також було визнано блаженним священномучеником о. Омеляна Ковча, який добровільно відмовився від звільнення з нацистського концтабору Майданек і прийняв смерть, до останнього дня сповняючи свою душпастирську місію серед ув’язнених.

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

02.05.2011р. Б. / Блаженніший Любомир вважає, що противники візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну боялися пустоти своїх власних сердець

«Ті слова, які ми чули (під час візиту Івана Павла ІІ в Україну, − ред.), заохочували людей по-Божому жити. Любити найближчих, любити всіх людей, любити свою батьківщину. То було післанництво миру, добра. Тому ті, в кого з сумлінням не цілком все у порядку, боялися. І мали добру причину боятися, бо він власне тут показав оту силу духа».

Про це Глава УГКЦ в 2001-2011 роках Блаженніший Любомир сказав з нагоди беатифікації Івана Павла ІІ в інтерв’ю Польській пресовій агенції.

У відповідь на запитання журналіста, чи пригадує він моменти «лякання Папою», коли було чути голоси, що Папа не потрібен тут, бо це православна земля, Блаженніший Любомир відповів, що, на його думку, була певна церковно-політична група, яка боялася приїзду Папи: «І вони мали добру причину боятися: чи ви пам’ятаєте, щоби в Україні котрийсь політик чи котрийсь церковний муж збирав півтора мільйони людей?», − сказав тодішній Глава УГКЦ

.

Як вважає Блаженніший Любомир, ті люди, які приходили під Нунціатуру молитися, щоби Папа не приїхав, були дуже свідомі того, що відбувається: «Ті люди знали, чого боялися, і мали рацію. Бо з їхньої точки зору то була велика невдача», − зазначив Архиєпископ-емерит.

«Я так пригадую на аеродромі в Борисполі, коли той літак підкотився, відкрилися двері і з тих дверей вийшов старий чоловік і з паличкою так легенько ішов… Нікому не загрожував. Ані одного неприхильного слова за тих кілька днів, що він був, не було чути від нього. Не було якоїсь агресії, Не було, що то він хоче загорнути нібито православну землю, навертати насилу православних… Навіть не було тіні цього», − підкреслив колишній ієрарх УГКЦ.

На думку духовного лідера греко-католиків, такі церковно-політичні групи мали причину боятися не агресорів, а таких добрих людей: «Думаю, що мали добру причину боятися. Бо те, що вони побачили, показало пустоту, яка панує в їхніх власних серцях», − наголосив Блаженніший Любомир.

«Тут розходилося про далеко-далеко більше, і я думаю, що кожний духовний провідник повинен подивитися і пригадати, ще раз простудіювати, що значить сила духа. То не є сила агресора, то не є сила фізична, загрозлива… Як сам Ісус Христос приходив і навертав до добра і Бога, так само і тут», − сказав Блаженніший Любомир.

Нагадаємо, що Папа Іван Павло ІІ перебував в Україні з офіційним візитом 23-27 червня 2001 року. З нагоди беатифікації та 10-річчя від часу візиту Святішого Отця в Україну відновлено роботу інтернет-сторінки, присвяченої цій події. На сайті зібрано матеріали Папського візиту до Києва та Львова, тексти всіх промов Івана Павла ІІ, Блаженнішого Любомира, державних діячів та очільників українських Церков і віровизнань.

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

"...противники візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну боялися пустоти своїх власних сердець..."

Не те, щоб мене мучив "фантомний біль минулого", але заради правди і справедливості було б не погано, на мою думку, назвати найперших противників приїзду блаженного папи Івана-Павла ІІ в Україну. (Мені, негідному р.Б. пощастило бути тоді, у 2001 році, на Архиєрейській Літургії, яку служив бл. Папа (нижче надається посилання на фотоальбом)).

Отже, першими противниками із "порожніми серцями", були ієрархи так званої "УПЦ МП". (але що в ній є українського? Саме тому правильне написання абревіатури тієї секти: "ПЦвУ МП")

Так, так, саме вони були тими запеклими противниками приїзду Папи, які своїми безглуздими закликами та зверненнями накручували безбожну владу та народ, не менш безглуздими словами про буцім-то посягання католиків на їхню "ісконно-рускую, православную зємлю." (Цікаво, який дурень вигадав таку нісенітницю, як ПРАВОСЛАВНАЯ ЗЄМЛЯ?! Це ж що виходить, якщо спробувати підсумувати наслідок тієї дурниці: ПРАВОСЛАВНА ЗЕМЛЯ - ПРАВОСЛАВНІ ЛЮДИ, ПРАВОСЛАВНІ ТВАРИНИ, РОСЛИНИ, СВИНІ, КОЗЛИ... Цей список можна продовжити, але й так зрозуміло до чого це призведе...). Ба, більше, якийсь їхній "православний" мудрагель вивів папі Івану-Павлу ІІ - "ЧИСЛО ЗВІРА" і поширював ті гидотні брошурки через книжковий магазин Почаївської Лаври (мені особисто там таку брошурку дали особи, вбрані як монахи (все ж таки не хочу вірити, що то були монахи), коли взнали, що я східняк і їду до Дніпропетровська). Але повертаючись до подій, пов'язаних з приїздом блаженного Папи в Україну, треба зазначити, що загал народу сприйняв Папу добре і оскільки, як завжди ревні лівоохоронці перестаралися в забезпеченні охорони Папи від нас, малих українців, то й це сприяло тому, щоб багато людей самі, добровільно і без жодного насильства забажали поміняти не свою ВІРУ, а ЦЕРКВУ... Фактично всі зусилля противників приїзду Папи в Україну з тріском провалилися, бо чим більше вони брехали, тим більше їхня брехня оберталась проти них самих. Ефект був подібний до плювання проти вітру...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

ФОТОАЛЬБОМ: "Зустріч Папи Івана-Павла ІІ м. Київ"

01.05.2011р. Б. / Головна роль РПЦ – в пропаганді офіційної політики уряду

C O N F I D E N T I A L SECTION 01 OF 03 MOSCOW 000241 SIPDIS E.O. 12958: DECL: 01/28/2020 TAGS: PREL, PGOV, PHUM, SOCI, RS SUBJECT: HILARION ON THE ROC'S ROLE IN RUSSIA'S DEVELOPMENT REF: 09 MOSCOW 2842 Classified By: Ambassador John R. Beyrle for reason 1.4 (d)

1. (с) Анотація. 28 січня в бесіді з послом архиєпископ Іларіон визнав, що Російська православна церква (РПЦ) розширює свою присутність у всіх областях суспільства. Недавно церква взяла більш конфронтаційний тон відносно доповіді державного департаменту США про Свободу Віросповідання в Країнах Світу (СВКС). Іларіон захищав позицію РПЦ відносно інших, нетрадиційних релігій. Також Іларіон пояснив бажання РПЦ підтримати поточну державну політику, включаючи «керовану демократію». Не дивлячись на перебільшену самовпевненість РПЦ, Іларіон визнав прірву, яка існує між вченням церкви і життям більшості російських людей, особливо молоді, і задавався питанням, як РПЦ могла б вирішити цю проблему. Не дивлячись на дану прірву, підсумував Іларіон, багато росіян жадають духовного керівництва, і РПЦ має намір заповнити цей пробіл. Кінець анотації.

2. (с) 28 січня в бесіді з послом глава відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ архиєпископ Іларіон розкрив сучасне становище в РПЦ і її впливі на російське суспільство і політику. Поперемінно то щирий, то обережний, Іларіон визнав, що РПЦ збільшує кількість публічних заяв в своїх інтересах, розширюючи вплив, перш за все в світські області суспільства, такі, наприклад, як дитяча освіта. Називаючи РПЦ «важливою діючою особою» в житті країни, Іларіон зазначив, що патріарх Кирило не просто «символічний глава», але може чинити вплив на основні події в Росії, включаючи політичні.

«Церковна дипломатія» кидає виклик СВКС

3. (с) РПЦ часто іменується «державою в державі», будучи більш політичною одиницею, ніж богословською. Також, як вважає Іларіон, РПЦ відіграє важливу роль і в стосунках Росії з іншими країнами. Ось чому Іларіон вважає важливою свою зустріч з президентом Обамою під час його візиту до Москви в липні 2009 року.

Іларіон висловив свою підтримку послові в світлі недавнього поліпшення американо-російських стосунків, кажучи, що «тепер хороший час, щоб працювати американським послом в Росії», і додаючи, що РПЦ буде щаслива забезпечити двосторонні стосунки на найвищому рівні. (Замітка: лідери РПЦ часто беруть участь в «церковній дипломатії» в ближньому зарубіжжі, підсилюючи зв'язки з православними церквами в Україні і Грузії, уряди яких за останні шість років знаходилися в напружених стосунках з Росією. Кінець замітки.)

4. (с) Не дивлячись на ці покращення, в листопаді РПЦ зробила конфронтаційні заяви відносно щорічної доповіді державного департаменту США про Свободу Віросповідання в Країнах Світу (СВКС), опублікованому в жовтні. Іларіон написав послові листа, опублікованого на сайті відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ, в якому він скаржився на підтримку Америкою «екстремістів і сатаністів». Негативний тон послання (а також нахабна манера, в якій воно було представлене) різко контрастує з суспільним вихвалянням РПЦ як «об'єктивної» і такої, що прагне заохочувати толерантність відносно інших віросповідань в Росії.

5 (с) Іларіон захищав суть листа, кажучи, що в будь-якому разі «ми задоволені загальною динамікою» і «кожна доповідь краща від попередньої», «існують деякі проблеми, на які слід подивитися уважніше». «Якщо ми подивимося на релігійні свободи американським поглядом, - пояснив він, - доповідь неминуче буде недосконала, тому що не братиме до уваги особливості історичного і культурного розвитку Росії. Ми не хочемо дискримінації, але відмінність між традиційними і нетрадиційними релігіями вирушає корінням в наше далеке минуле». (Замітка: що стосується манери, в якій лист був опублікований на сайті РПЦ, Іларіон сказав, що «повідомлення було таким самим загальнодоступним», але переклав відповідальність на свого попередника, який ввів подібну практику. Кінець замітки.)

Іларіон додав (швидше нещиро), що немає жодного закону, що ставить традиційні релігії вище нетрадиційних, але його обличчя виражало явно зворотне – Закон про релігії 1997 року додає статус «традиційних» чотирьом релігіям (православ'я, юдаїзм, іслам і буддизм). Це ігнорує ключове питання про реалізацію закону, практично маргіналізуючи нетрадиційні групи віруючих. Немов підкреслюючи свою думку, Іларіон сказав, що «деякі кола» всередині РПЦ можуть виражати нетерпиміші погляди і є межі, за якою лідери церкви не можуть їм перешкодити.

«Керована демократія» – просто прекрасно для РПЦ.

6. (с) Позитивнішої оцінки посла заслужила здатність РПЦ до відновлення морального авторитету і побудови власного відомства менш ніж за двадцять років. Погоджуючись з даним питанням, Іларіон зазначив, що РПЦ повинна залікувати рани не лише за останні двадцять років, але і за останні дев'яносто років, з самої Революції.

«Більшість наших проблем сьогодні вирушають корінням в радянський період, – сказав архиєпископ, – включаючи корупцію і лицемірство». Іларіон надає особливе значення необхідності терпеливості в розвитку Росії – пункт, який ми чули вже багато разів від російських співрозмовників (як представників уряду, так і інших). Він виходить з того, що Росія мала всього двадцять років на побудову демократії, тоді як країни на зразок США і Великобританії будували свої суспільства цілі століття.

Також Іларіон сказав, що «наша демократія не повинна копіювати американську», а зважаючи на культуру і історію Росії, це, швидше, має бути форма «керованої демократії».

7 (с) Немов цитуючи план «Єдиної Росії», Іларіон плутає авторитаризм із стабільністю, зазначаючи, що «російським людям завжди подобалося мати стабільну і сильну фігуру вгорі», критикує експерименти з демократією середини 90-х, називає вибори 1996 року «катастрофою», при яких країна виявилася паралізована непривабливим вибором між Єльциним, Зюгановим і Жириновським. Відносно того, чи може Росія прагнути в майбутньому до такого порядку, де люди примушують власний уряд бути відповідальним за політику, Іларіон сказав, що це «теоретично можливо, але на практиці ніколи не працює».

8. (с) Іларіон пояснив, що бачить головну роль РПЦ в пропаганді офіційної політики уряду. Не дивлячись на твердження, що РПЦ не володіє особливим статусом серед релігій, Іларіон заявляє, що патріарх не лише глава православної церкви в Росії, але і «духовний лідер всієї нації».

Він нагадав, як четвертого листопада, в день народної єдності, патріарх відслужив божественну літургію на Червоній площі, а потім очолив процесію, в якій його супроводжували лідери іншої віри. Також РПЦ перша серед останніх розглядається для включення в програму шкільного навчання в 19 регіонах країни. (Замітка: у цій програмі в учнів буде вибір між вивченням однієї з чотирьох традиційних релігій чи курсу «світської етики». Курси релігій акцентуватимуться залежно від національної більшості конкретного регіону. Кінець замітки.) Іларіон підкреслив, що це всього лише «пілотна програма», але мало надії, що офіційна влада вирішать відмовитись від програми у стадії реалізації. У зв'язку з цим Іларіон додав, що «оцінка» ефективності програми відбудеться через деякий час після її запуску навесні.

Довга дорога в соціальну сферу.

9. (с) Хоча РПЦ досягла багато чого у сфері соціального і політичного лідерства, залишається істотний пробіл між її вченням і сучасною російською культурою. Уряд не бачить проблеми в руйнуванні стін між церквою і державою, але це, здається, наводить до перекосу ролі РПЦ від соціальної до політичної. Іларіон з гіркотою визнав, що хоч 70–80 відсотків росіян називають себе православними, мала частина (близько 5 відсотків) регулярно ходить до церкви, а ще менший відсоток громадян «живе згідно заповітів православ'я».

«Дилема церкви, – як пояснив архиєпископ, – полягає в побудові моста між нею і молоддю, яка не бачить ролі церкви в своєму житті, але в той же час в збереженні оригінального єства церковного вчення. Ми не повинні оновлювати або модернізувати служби, але повинні здолати культурні і психологічні бар'єри, що відділяють релігійне і світське життя в Росії». На його думку, кращою формою для досягнення цієї мети є освіта, Іларіон пропонує усесторонню програму, яка підвищила б інформованість, але не здавалася агресивною.

Коментар.

10. (с) За відсутності широкої активності серед більшості людей (принаймні в їх щоденних діях) РПЦ, поза сумнівом, намагається перенести свою вагу в політику.

Для тих з нас, хто навчений спостерігати вогненну стіну між церквою і державою, впевнене зростання РПЦ і відкриті визнання, що вони збираються проникнути у всі аспекти російського суспільства, – факти, що не можуть не викликати тривоги.

У той же час Іларіон правильно підкреслює, що Росія пройшла через катастрофічні зміни за останні двадцять років і десятиліття морального банкротства при комунізмі. Серед населення в цілому широко поширено відчуття відрази до надлишків олігархів і «нових росіян», які придбали величезні багатства під час розпродажу державних активів в 90-х роках (і нафтового буму правління Путіна). Відчуття людей, що вони оточені пустими цінностями і цинізмом, привело до відповідного духовного голоду.

РПЦ прагне заповнити цю порожнечу, і ми маємо бути готові не закривати на це очі, але в той же час чітко дати зрозуміти нашу думку, що християнські цінності повинні застосовуватися і до неправославних віруючих.

---

C O N F I D E N T I A L SECTION 01 OF 03 MOSCOW 000241 SIPDIS E.O. 12958: DECL: 01/28/2020 TAGS: PREL, PGOV, PHUM, SOCI, RS SUBJECT: HILARION ON THE ROC'S ROLE IN RUSSIA'S DEVELOPMENT REF: 09 MOSCOW 2842 Classified By: Ambassador John R. Beyrle for reason 1.4 (d)

1. (C) Summary: In a January 28 conversation with the Ambassador, Archbishop Hilarion freely admitted that the Russian Orthodox Church (ROC) has been extending its reach further into all areas of society. The Church has recently adopted a more confrontational tone regarding the State Department's International Religious Freedom Report (IRF), and Hilarion defended the ROC's stance against some non-traditional religions. Hilarion also explained the ROC's desire to promote current GOR policies, including "managed democracy." Despite the ROC's increased assertiveness, Hilarion acknowledged a gap between the Church's teachings and the daily lives of most Russians, especially youth, and wondered aloud how the ROC might address this problem. Despite this gap, Hilarion concluded, many Russians hunger for spiritual guidance, and the ROC intends to fill that gap. End Summary.

2. (C) In a January 28 conversation with the Ambassador, Head of the ROC's External Relations Division Archbishop Hilarion made the case for the Russian Orthodox Church's (ROC) recent push to assert its influence over Russian society and politics. By turns candid and circumspect, Hilarion freely admitted that the ROC has been ramping up its public statements in favor of its interests, and has been extending its reach further into heretofore secular areas of society such as children's education. Calling the ROC "a significant actor" in the life of the country, Hilarion said that Patriarch Kirill is "not only symbolic," but can also influence major currents in Russia, including its political development.

"Church diplomacy" takes on the IRF

---

3. (C) The ROC has been referred to as "a government within a government," a political entity as much as a theological one (reftel). As such, in Hilarion's view, the ROC has a role to play in Russia's relations with other countries, which is why Kirill considered it important to meet President Obama during his July, 2009 visit to Moscow. Hilarion echoed the Ambassador's support of the recent warming trend in U.S.-Russian relations, saying that "now is a good time to be an American Ambassador in Russia," and adding that the ROC is happy to lend its assistance in bringing bilateral relations to an even higher level. (Note: ROC leaders also frequently engage in "Church diplomacy" in the near abroad, strengthening ties with Orthodox Churches in countries, such as Ukraine or Georgia, whose governments in the past six years have had tense relations with the GOR. End note.)

4. (C) Notwithstanding these improved relations, the ROC in November struck a confrontational tone regarding the State Department's annual International Religious Freedom Report (IRF), released in October. Hilarion penned a letter to the Ambassador -- posted on the website of the ROC's external relations division -- in which he complained of perceived U.S. support for "extremists and Satanists." The negative tone of the letter (as well as the somewhat brazen manner in which it was presented) contrasted sharply with the ROC's initial public praise of the report's "objectivity" in observing that the ROC has attempted to promote interfaith tolerance in Russia.

5. (C) Hilarion defended the substance of the letter, saying that although "we are satisfied with the general dynamic," and "each report is better than the one before," there are still some issues that "need to be looked at carefully." If we look at religious freedom exclusively through American eyes, he explained, then the report will inevitably be imperfect, because it will not sufficiently take into account the individual historical and cultural development of Russia. "We don't want to discriminate," he said, but the distinction between traditional and non-traditional religions is "rooted in our history." (Note: As for the manner in which the letter was made public via the ROC website, Hilarion said that "the report was public, as well," but otherwise passed the buck to his predecessor, who he claimed had established the practice. End note.) Hilarion added (rather disingenuously) that there is no law favoring traditional religions over non-traditional ones, a statement that was not true on its face -- the 1997 Law on Religions elevates the status of the four "traditional" religions (Orthodox Christianity, Judaism, Islam, and Buddhism) -- and that also ignored the key question of the implementation of the law, which in practice has marginalized non-traditional groups. As if to underscore that point, Hilarion acknowledged that "some groups" within the ROC might express MOSCOW 00000241 002 OF 003 intolerant views, but Kirill consistently speaks out in favor of tolerance -- and otherwise there are limits to what Church leaders can do to discourage this.

"Managed democracy" just fine for the ROC

---

6. (C) On a more positive note, the Ambassador praised the ROC's ability to re-establish its moral authority and rebuild its institutions, in the space of a scant twenty years. Agreeing on this point, Hilarion noted that the ROC must heal wounds not only from the monumental changes of the past 20 years, but also from the destruction that took place in the past 90 years, since the Revolution. "Most of our problems today are rooted in the Soviet period," he said, including the pervasive problems of corruption and hypocrisy. Hilarion emphasized the need for patience with Russia's development, a point we have heard many times during political discussions with Russian interlocutors (GOR officials and NGO activists alike), given that Russia has only had 20 years to build a democracy, unlike countries such as the U.S. or Great Britain, which built their democracies over hundreds of years. Hilarion also said that "our democracy does not have to look identical to the U.S.," and, taking Russia's history and culture into account, should rather be a form of "managed democracy."

7. (C) Appearing to borrow from the United Russia playbook, Hilarion essentially equated authoritarianism with stability, noting that "Russians have always liked having a strong and powerful figure at the top," and lambasting Russia's experiments with democracy in the 1990s, calling the election of 1996 a "catastrophe" in which the country was paralyzed by its unappealing choice between Yeltsin, Zyuganov, and Zhirinovsky. As to whether Russia might aspire to a system in the future whereby the people hold their government accountable for its policies, Hilarion said that this was "theoretically possible," but does not always work in practice.

8. (C) Hilarion made it clear that he sees a prominent role for the ROC in promulgating the GOR's current policies. Notwithstanding his claim that the ROC enjoys no special status among religions, he asserted that the Patriarch is not only the head of the Orthodox Church in Russia, but "the spiritual leader for the whole nation." He noted that on the November 4 National Unity Day, the Patriarch celebrated the divine liturgy in Red Square, then led a procession where he was followed by leaders of other faiths. The ROC also appears to be first among equals in the context of the new program to teach religion in schools in 19 regions of the country (reftel). (Note: Under this program, students will have a choice between studying one of the four traditional religions, or taking a course on "secular ethics." Different religions will be emphasized depending on the majority population in the region where the program is taking place. End note.) Hilarion stressed that this is only a "pilot program," but there is little evidence to suggest any GOR intention to abandon the program once it is underway. On that issue, Hilarion said only that the GOR would "assess" the efficacy of the program some time after its inception in the Spring.

A longer road to travel in the social sphere

---

9. (C) Although the ROC has accomplished a great deal recently in its efforts to gain more social and political prominence, a significant gap remains between its teachings and the ethos of modern Russian culture. The GOR may see no problems with eroding the wall between Church and State, but that appears to be affecting the ROC's political role more than its social one. Hilarion lamented that although 70-80 percent of Russians call themselves Orthodox, very few (about 5 percent) attend church regularly, and even fewer "have their life influenced by the Orthodox faith." The Church's dilemma, he explained, is that it needs to build a bridge to young people who see no role for the Church in their lives, while at the same time maintaining the original essence of the Church's teachings. "We don't need to update or modernize services," Hilarion said, but "we must still overcome cultural and psychological barriers" separating religious and secular life in Russia. In his opinion, the best forum for accomplishing this is education, and he envisioned a comprehensive program that raised awareness without appearing invasive.

Comment -------

10. (C) In the absence of a widespread, active following MOSCOW 00000241 003 OF 003 among most people (at least in their day-to-day activities), the ROC is clearly attempting to throw its weight around politically. For those of us accustomed to seeing a firewall between Church and State, the ROC's growing assertiveness, and open admission that they intend to pervade all aspects of public Russian society may appear alarming. At the same time, Hilarion is correct to note that Russia has been through cataclysmic changes in the past two decades, on top of decades of moral bankruptcy under communism. A widespread feeling of disgust at the excesses of oligarchs and "new Russians" who acquired vast wealth during the sell-off of state assets in the 90s (and during the oil boom of the Putin years), is still strong among the populace at large. The feeling that people are surrounded by examples of empty values and cynicism has led to a corresponding spiritual hunger. The ROC seeks to fill that void, and we should be ready to address this phenomenon with open eyes, while making clear our view that the virtues of Christian tolerance should apply equally to the non-Orthodox faithful.

Beyrle

Джерела:

Релігія в Україні

 

Мандрівники Христа Царя

Отже правдива проблема полягає у "фантомних болях" сьогодення, а не минулого, як і робилося наголос у попередньому коментарі... Мабуть наш Патріарх давав цю пораду не нам, а тим 5% вірних "казьонної" церкви.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.