01.12.2011р. Б. / Глави церков України скажуть «Ні!» диктатурі

Глави церков України скажуть «Ні!» диктатурі

 

Сьогодні, 1 грудня 2011 року о 13:00 в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», вул. Г. Сковороди, 2, в Центрі «Музей української перемоги» (перший поверх) відбудеться прес-конференція «Звернення традиційних українських церков щодо суспільної ситуації з нагоди 20-ліття референдуму», повідомили UAINFO  у оргкомітеті заходу.

У двадцяту річницю референдуму 1 грудня 1991 року Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет, Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви Блаженнійший Святослав і Владика Іларій, єпископ Макарівський, Вікарій Київської митрополії Української православної церкви проведуть зустріч з представниками національної інтелігенції.

За підсумками зустрічі буде обнародуване спільне звернення до українського народу відносно суспільної ситуації в Україні.

Акредитація за телефоном: +380 63 628-68-69

Пряму трансляцію дивіться на UAINFO

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

16.10.2011р. Б. / Єпископи УГКЦ закликали українців до повстання проти режиму Януковича?

 

 «Кругом неправда і неволя,
   Народ замучений мовчить»
  (Тарас Шевченко)

Ці слова Кобзаря чи не найкраще описують теперішній стан українського суспільства. Тотальне беззаконня та зневіра простого люду в будь-які зміни на краще, прогресуюча економічна криза, загроза міжнародної ізоляції України, стрімка деградація суспільства – такою є невтішна українська реальність.

Політичні партії перетворились на клоунів у телевізійних шоу, нездатних організувати народні маси до опору беззаконню; громадські організації, без підтримки політичних сил, у своїх акціях приречені на неуспіх своїх протестів. Здається, Україну кинули на пожирання здичавілому режиму, який грубо нехтує будь-якими принципами людяності й цивілізації. Український народ опинився у ситуації без оборонця своїх прав.

Але навіть у цій, здавалося б безвихідній, ситуації українство не втратило свого вічного Трибуна – Українську Греко-Католицьку Церкву. Не дивлячись на загрозу спровокувати своїми виступами ще більші утиски католиків в Україні, український греко-католицький єпископат одностайно став в обороні інтересів українського суспільства.

Буквально кілька днів тому ЗМІ оприлюднили лист Синоду УГКЦ до президента Януковича. Лист, написаний ще 1 жовтня цього року, тому викликає здивування, що його текст потрапив у ЗМІ понад 10 днів після цієї дати.

У всякому випадку лист надзвичайно важливий. Відважусь сказати – історичний. Ніколи ще за 20 років існування незалежної України єпископат УГКЦ не критикував режим так гостро. Єпископат УГКЦ без рукавичок, відкрито назвав політику чинної української влади безвідповідальною та недалекоглядною, перелічивши основні, на його думку, катастрофічні наслідки цієї політики для держави і народу: закриття україномовних шкіл, бездіяльне спостерігання за відтоком висококваліфікованих спеціалістів з держави, нестворення робочих місць, брак поміркованої політики стосовно української еміграції, відсутність нормальних державно-церковних відносин, упереджене ставлення до конфесій, утиски греко-католиків на Півдні та Сході України, переслідування політичних опонентів, вибіркове і несправедливе правосуддя, унеможливлення нормального функціонування Церкви.

Такі звинувачення на адресу теперішнього режиму в Україні практично описують цей режим, як несправедливий, тиранічний, антихристиянський та антинародний.

Насправді для нікого не є таємницею ні в Україні, ні поза її межами, що теперішній режим переслідує опонентів за їхні політичні переконання, що в українських тюрмах у нелюдських умовах сидять тисячі невинних людей, що каральна система є вкрай несправедлива і злочинна, що режим погіршує добробут українських громадян, але активно працює над збагаченням купки олігархів – спонсорів режиму, що в Україні утискають католиків, незалежно від обряду, за їхні релігійні переконання, що режим розплодив небувалу корупцію і хабарництво, що верхівка режиму ніяк не може нажертися «відкатами» з будь-яких державних замовлень чи бізнесових проектів, що у бізнесменів відбирають їхній бізнес, що рейдерство стало нормою провадження економічної діяльності, що своїми діями режим Януковича завдає серйозних збитків інтересам держави. Про це говорять ЗМІ, шепочуть постраждалі, про це інформована міжнародна спільнота: в Україні на кожному кроці порушення основних прав людини.

Можливо, звинувачення у порушенні прав людини сучасного українського режиму є несправедливими?

Якщо поглянемо у список основних, невід’ємних прав людини, як їх розуміє Католицька Церква, то легко можемо побачити, що теперішній режим з великим успіхом порушує і топче їх цілком і повністю.

«…Людина має право на життя, на тілесний інтегритет, на все необхідне для достойного життя: а це в особливий спосіб – їжа, одежа, помешкання, відпочинок, лікування… Окрім цього, людина, згідно природного морального закону, вимагає, щоб їй надавали належну повагу, щоб її цінували, людина має право шукати істину; шануючи мораль і загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а також бути правдиво інформовано про суспільні події» (енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3958 – 3959), окрім цього блаженний Іван ХХІІІ зазначає, що до невід’ємних прав людини належить право на якісну освіту, право на свободу совісті та віросповідання, право на роботу і вільне підприємництво, право на вільну економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом даній, землі (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3960 – 3968). Направду, виникає риторичне запитання: які з цих прав режим Януковича ще не кинув собі під ноги?

Якщо згідно з наукою Католицької Церкви визнаємо, що фізичні та моральні тортури, психологічний тиск, довільні арешти, недостойні умови праці, коли з тими, хто працює, чинять не як з вільними і відповідальними особистостями, а як з простими середниками заробітку, противляться самому життю (див. Gaudium et spes, 27), то мусимо визнати, що теперішній політичний режим в Україні є ворогом людського життя.

І що найгірше – усе це відбувається з повною апатією народу. Деградація українського соціуму досягла страхітливих масштабів. Цілком нормальним і припустимим вважається те, що переходить будь-які рамки здорового глузду і моралі. Розуміючи, що лікар має мізерну платню, вдячні пацієнти пхають йому до кишені гроші. А як же інакше? Щобільше, доведені державою до крайнього зубожіння бюджетники вже самі вимагають хабарів в той чи інший спосіб. «Людська свобода суттєво ослаблюється, коли людина потрапляє у крайнє зубожіння» (Gaudium et spes, 31). Ослаблення  свободи веде до аморальної поведінки. Це зубожіння в нашому суспільстві не лише матеріальне, але й духовне. Аморальність політиків, бізнесменів і простих громадян досягла катастрофічного рівня. Адже у сучасному українському суспільстві:

«Всяк, хто не маже, –
Той дуже скрипить,
Хто не лукавить, –
Той ззаду сидить». (Григорій Сковорода)

Чесним способом осягнути успіх в теперішньому українському суспільства майже неможливо. Якщо за часів Григорія Сковороди стан речей пом’якшувався християнською етикою, системою суспільних та соціальних противаг, то зараз усього цього просто нема. Християнську мораль змів комунізм, і вона поки що не встигла як слід відродитися в Україні. А систему суспільних і соціальних противаг зруйнував Януковичів режим. Греблі, які стримували найнижчі інстинкти властьімущих, просто зруйновані. І суспільство віддане на повне здичавіння.

Влада не лише не бореться проти суспільних лих, але своєю поведінкою їх ще й потенціює і продукує. Своїм особистим прикладом влада показує: бреши, кради, утискай і будеш… успішний. Це не може не впливати на загальний стан суспільної моралі.

Клептоманія сучасної влади перевершила усі подібні «досягнення» усіх її попередників. Красти, красти, красти. І це злодійство режиму і олігархії – серйозна загроза самому існуванню українського суспільства (див. Gaudium et spes, 65). Своєю поведінкою влада не лише не дбає про загальне добро суспільства, але й нищить це загальне добро. Така влада стає не лише непотрібною, але й небезпечною для самого суспільства. Бо коли влада не дбає про загальне добро, то «відбувається розпад суспільства, бунт громадян проти державної влади і така ситуація провокує до протестів, тиску і тероризму» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). І тому суспільство, яке за своїм визначенням має бути природнім захистом для людини (див. енцикліка Павла VІ «Divini Redemptoris» – DH 3772), чимраз більше стає в Україні «природнім» ворогом людини.

Суспільство, яке перестає дбати про створення усім своїм громадянам оптимальних норм для життя (енцикліка Лева ХІІІ «Immortale Dei» – DH 3165), перестає бути суспільством, оскільки втрачає основну ознаку людського суспільства. У такому антисуспільстві «свобода, як моральний обов’язок особистості, перетворюється у тиранічне прагнення дати волю своїм інстинктам і бажанням на шкоду іншим. Рівність стає механічним нівелюванням у сіру одноманітність – почуття правдивої честі, особиста активність, повага до традицій, достоїнство особи, одним словом усе, що життю надає його цінності, щезає і зникає. І залишаються з одного боку жертви, обмануті чарами псевдодемократії, а з іншого боку – більша чи менша кількість спекулянтів, які владою грошей чи організованістю зуміли забезпечити собі привілейований статус і владу над іншими» (Папа Пій ХІІ, радіозвернення до усього світу 24.12.1944., І). За такого стану суспільства і держава втрачає свій смисл. Адже господарями держави є невелика група людей, яким не розходиться про загальне добро суспільства.

А «фундаментальний смисл держави, як політичного організму, є в тому, що суспільство, тобто ті, хто творить суспільство, а це – народ, є господарем власної долі» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). У нас же ж народ не може протистояти групі політичної олігархії, яка прибрала до рук майже усе національне багатство України і всю політичну, судову, законодавчу, виконавчу владу в країні. Така держав позбавлена самого смислу свого існування не зможе довго існувати. Її просто не буде кому підтримувати.

Католицька Церква завжди навчала, що обов’язком влади є дбати про загальне добро суспільства, тобто, «основним завданням усякої державної влади є захист невід’ємних прав властивих людині» (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3982 і 3985).

Лист єпископату УГКЦ до Януковича є свідченням того, що влада не лише не виконує свого прямого обов’язку, але й його прямо і грубо порушує. А як каже св. Тома Аквінець: «Влада стає несправедливою, коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про власне добро; влада стає більше несправедливою, що більше вона віддаляється від загального добра» (Deregno І, 3). А відповідно до цього, неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян. Вона не має на це жодного морального права. «Людина настільки мусить коритися світським управителям, на скільки це вимагає праведність. Якщо їхня влада не є праведною, якщо вони узурпували владу, або якщо вони видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися» (Summa Theol. II, 2, q.104, 6). Коритися теперішньому режимові в Україні – це те саме, що визнавати законною законопослушність у нацистській Німеччині чи СССРі. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій владі та її повалення.

Теперішній режим дбає лише про власне добро – спільне добро донецького клану і його васалів, топчучи при цьому основні права та свободи людини. Такий режим є з своєї природи тиранічним. А «народ має повне право скидати тиранів, і вся вина за такий стан речей лягає на самого тирана» (Deregno І, 6). Щобільше – у випадку очевидної і постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить велику шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто революція є дозволеними методами боротьби народу за свої права (див. енцикліка Папи Павла VІ «Populorum progressio», 31 – DH 4453).

У світлі всього сказаного вище, можна би було тлумачити листи українського греко-католицького єпископату до Януковича, як заклик до народу, заклик до революції. Але це вочевидь не було наміром єпископату УГКЦ. Це – трохи наївна, але правдиво християнська пастирська апеляція до совісті того, хто називає себе Президентом України, і хто безбожно узурпував усю владу в країні.

Очікувати, що цю апеляцію почує адресат – марна справа. Якщо Янукович не звертає жодної уваги на гострий тон заяв європейських та московських політиків, якщо всенародне невдоволення – 80% громадян є проти режиму – не є для нього спонукою до перезавантаження, якщо його не лякають передбачення політологів, соціологів та економістів, сподіватися від нього адекватної реакції на цей лист не доводиться.

Тепер, радше, УГКЦ мусить розраховувати не тільки на можливості утисків, а прямого переслідування. Не варто тішити себе баєчкою, що, мовляв, не ті часи. Мало хто передбачав трагедію 1946 року.  Реакція режиму Януковича на публічну критику відома, і вона є одна – переслідування. Не мусимо сподіватися, що влада візьме і заборонить УГКЦ, адже вона не зробила цього навіть проти свого головного опонента БЮТу. Але спроби дискредитації єпископату та клиру, спроби виставити УГКЦ як антиукраїнську та антидержавну силу цілком можливі. Можливі навіть сфабриковані кримінальні справи проти єпископів та священиків. Адже навіть Сталін не виарештував український єпископат за його вірність Христові та Церкві, а за сфабрикованими звинуваченнями у співпраці з нацистами.  Тому виходячи з реалій нашого сьогодення, УГКЦ варто подумати і про такий варіант розвитку подій. Хоча не слід забувати, що ворота пекельні не переможуть Церкву. Католицька Церква і зокрема УГКЦ і далі існуватиме, а режим Януковича відійде у небуття.

Також мусимо збагнути, що боротися проти режиму беззаконними методами означає примножувати беззаконня, співпрацювати з ним. А за тайною беззаконня стоїть не хто інший, як батько усякого беззаконня – сатана. Християн у Римській Імперії 313 року було менше 1%, але вони змусили римську державну машинерію визнати християнство дозволеною релігією і припинити її переслідування. Це донині залишається актуальним викликом і нам, християнам України, і насамперед католикам.

о. Орест-Дмитро Вільчинський 

Джерело: Мандрівники Христа Царя

08.09.2011р. Б. / Представники конфесій стурбовані політикою Уряду у сфері комунальних тарифів

6 вересня відбулось засідання Секретаріату Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Зустріч проходила в Українському Домі Біблії під головуванням представника Українського Біблійного Товариства, повідомляє Інститут релігійної свободи.

На початку засідання до присутніх з привітанням звернувся Головуючий у ВРЦіРО Григорій Комендант.

Найбільшої уваги здобуло питання про запровадження Урядом нового порядку оформлення віз для в'їзду в Україну, який ускладнив цю процедуру для священнослужителів-іноземців.

Окрім представників конфесій у обговоренні цієї проблематики взяли участь радник Відділу візової політики Департаменту консульської служби МЗС України Віталій Мошківський, заступник голови Держкомнацрелігій Микола Новиченко та виконавчий директор Інституту релігійної свободи Максим Васін.

Учасники засідання також ознайомились із процесом формування структури та кадрового складу Міністерства культури України, на яке покладено обов’язки з реалізації державної політики у сфері релігії. За словами Миколи Новиченка, у Міністерстві досі тривають організаційні процеси, які не дозволяють повноцінно приступити до виконання визначених законом завдань у сфері державно-церковних відносин.

Крім цього, з ініціативи ВРЦіРО та згідно президентського доручення, найближчим часом буде відновлено роботу Комісії з питань забезпечення реалізації прав релігійних організацій при Кабінеті Міністрів України, яка не працювала останні два роки.

Представники конфесій висловили стурбованість у зв’язку із погіршенням умов їх духовного та соціального служіння через рішення Уряду про скасування усіх пільг для релігійних організацій на комунальні послуги. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій вирішила звернутись із роз’ясненнями стосовно такої державної політики до Президента та Прем’єр-міністра України.

Примітно, що 21 квітня 2011 року Президент Віктор Янукович заявив на зустрічі з членами ВРЦіРО: “Україна є багатоконфесійною країною, що обумовлює проведення виваженої політики у релігійній сфері. Вона спрямована на створення сприятливих умов для діяльності релігійних організацій”.

На завершення засідання представники конфесій вирішили організаційні питання проведення низки заходів за участі глав конфесій, які заплановано провести у найближчі місяці. Зокрема, мова йшла про проведення тематичного Круглого столу спільно з Фондом Конрада Аденауера, чергового засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та зустрічі з послами провідних країн.

У засіданні Секретаріату ВРЦіРО взяли участь представники:

    Православної Церкви в Україні (в єдності з Московським патріархатом);
    Української Православної Церкви Київського Патріархату;
    Української Греко-Католицької Церкви;
    Римсько-католицької Церкви в Україні;
    Всеукраїнського Союзу Церков євангельських християн – баптистів;
    Церкви християн віри євангельської України;
    Української лютеранської Церкви;
    Об'єднання іудейських релігійних організацій України;
    Вірменської Апостольської Церкви;
    Духовного управління мусульман України;
    Українського Біблійного товариства.

Джерело: Інститут релігійної свободи, м.Київ
www.irs.in.ua 

08.09.2011р. Б. / В. Стретович назвав цинізмом розмови про розвиток діалогу «Держава-Церква» і підняття тарифів для релігійних організацій

Цинічно говорити про діалог держави і Церкви, сприяння і співпрацю, а при цьому збільшувати тариф для релігійних організацій за користування газом, водою та електроенергією як для суб'єктів господарської діяльності, підприємців. Цю тезу висловив засновник Християнсько-Демократичного Союзу, народний депутат України з фракції «НУ-НС» Володимир Стретович, коментуючи Постанову Кабміну №869, що встановила новий порядок формування тарифів на комунальні послуги, повідомляє сайт депутата.

 

Ця постанова скасувала рішення попереднього уряду про встановлення цін при оплаті комунальних послуг для релігійних організацій на рівні тарифів як для населення і віднесла церкви до групи фізичних осіб-підприємців та суб'єктів господарської діяльності.

 

На думку народного депутата, держава, прирівнявши релігійні організації та церкви до підприємців, не розуміє потреби прихожан і стан розвитку конфесійних відносин. «Те, що одна конфесія може собі дозволити будувати і утримувати великі храми, отримуючи допомогу ззовні, не означає наявність такої ж можливості в інших українських церков», - сказав Стретович. «Держава має дбати про створення рівних умов та можливостей для реалізації права громадян на свободу совісті та віросповідання», - наголосив він.

 

Уряд з точністю до навпаки зрозумів позицію Глави Держави, висловлену на зустрічі з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, про те, що державно-конфесійна політика спрямована на створення сприятливих умов для діяльності релігійних організацій. «Підвищення тарифів на оплату комунальних послуг є створенням несприятливих умов», - підкреслив Володимир Стретович.

 

Нагадаємо, що прийняттю Постанови Кабміну №182 про встановлення цін на тарифи для релігійних організацій як для населення активно сприяла партія Християнсько-Демократичний Союз.

 

Як вже повідомлялося, з лютого 2011 року тариф на електроенергію для релігійних організацій було збільшено на 30%. У квітні парламент ухвалив урядовий законопроект, згідно з яким релігійні організації були позбавлені права набувати в довгострокову оренду майно державної та комунальної власності без проходження конкурсних процедур, а перед цим Кабмін майже удвічі збільшив плату за його оренду.

 

Джерело: РІСУ

02.09.2011р. Б. / Уряд скасував усі пільги релігійних організацій на комунальні послуги

 

Кабінет Міністрів України скасував рішення попереднього Уряду про встановлення для релігійних організацій знижених цін при оплаті комунальних послуг на рівні тарифів як для населення. Це передбачено постановою Кабміну № 869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги», ухваленою 1 червня 2011 року, повідомляє Інститут релігійної свободи.

Таким чином, Уряд скасував постанову від 24.02.2010 р. № 182, яка встановлювала для релігійних організацій тарифи як для населення при оплаті послуг з постачання теплової енергії, централізованого опалення і постачання гарячої води, водопостачання та водовідведення.

Скасована постанова також передбачала зниження ціни на природний газ для суб'єктів господарювання, які виробляють теплову енергію для надання релігійним організаціям послуг з опалення та гарячого водопостачання, у тому числі блочних (модульних) котелень, установлених на дахові та прибудованих, до рівня цін, що встановлені для забезпечення потреб населення.

Новий порядок формування тарифів на комунальні послуги встановлює дві групи споживачів. Перша група – суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи – підприємці, друга група – міське та сільське населення. При цьому нові тарифи для релігійних організацій будуть відповідати першій групі споживачів.

Відповідно, Уряд скасував попередній порядок формування тарифів на згадані послуги, передбачений постановою Кабміну від 10.07.2006 року № 955 та постановою від 12.07.2006 року № 959.

Нагадаємо, що 21 червня 2011 року на зустрічі з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій Президент України Віктор Бандюкович заявив: “Потребують розв’язання питання, пов’язані з тарифами на електроенергію та комунальні послуги”. Водночас Глава брехіонів відзначив, що державна політика у сфері релігії “спрямована на створення сприятливих умов для діяльності релігійних організацій”.

ІРС буде слідкувати за розвитком подій, враховуючи анонсоване підвищення цін на електроенергію для населення. Релігійні організації на даний момент віднесені до цієї категорії згідно Указу Президента України від 22.06.1994 року № 322/94.

Як повідомлялось раніше, з лютого 2011 року тариф на електроенергію для релігійних організацій було збільшено на 30%. У квітні парламент ухвалив урядовий законопроект, згідно якого релігійні організації були позбавлені права набувати в довгострокову оренду майно державної та комунальної власності без проходження конкурсних процедур, а перед цим Кабмін майже удвічі збільшив плату за його оренду.

Інститут релігійної свободи, м.Київ

Джерела:
ІРС
Мандрівники Христа Царя

"УСЛЬІШУ КАЖДОГО!" - Кандидат у Президенти України Віктор Янукович

Російський язик хочуть зробити офіційним в 13-ти областях України

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

бРехіонали Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов зареєстрували у Верховній раді законопроект «Про засади державної мовної політики», згідно з яким мови меншин функціонують на рівні із державною.

 

Російська мова стане регіональною в 13 областях, зазначено у новому законопроекті про мову, затвердженому в Раді. Авторами законопроекту є регіонали Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов.

«Мовне законодавство України несистемне, суперечливе й повністю нерегульоване», - наголошується у пояснювальній записці до законопроекту, що міститься на офіційному сайті парламенту.

Саме тому нардепи пропонують свій варіант улагодження мовного законодавства. У якості регіональних мов автори зазначають російську, бєларуську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку і угорську, а також русинську, караїмську та кримчацьку мови.

«Якщо провести паралелі з даними останнього Всеукраїнського перепису 2001 року, то, у разі ухвалення законопроекту, російська мова стане регіональною в 13 адміністративно-територіальних одиницях України», - зазначають автори.

Використання регіональних мов і мов нацменшин на рівні з державною згідно проекту дозволятиметься у всіх сферах життєдіяльності за винятком «Збройних Сил України та інших військових формувань».

Так, за законопроектом, російська, а також інші мови використовуватимуться в органах державної влади усіх рівнів, у сфері адміністративних послуг.

Проектом пропонується внесення до паспорту громадянина України, диплому про освіту, військового квитка, трудової книжки, свідоцтва про одруження та інших документів відомостей державною та мовою меншини на вибір. 

Регіональні мови пропонується використовувати у судочинстві, слідстві, підприємницькій діяльності.

Окрім того, у разі ухвалення законопроекту реформи прийдуть і у сферу освіти: навчання в Україні відбуватиметься як державною, так і іншими мовами, для чого будуть створені окремі класи та групи. 

В рамках проекту регіональними мовами дозволяється користуватися засобам масової інформації, а також здійснювати дубляж фільмів будь-якою регіональною мовою залежно від попиту. 

Законопроект буде розглянуто на 9 сесії VI скликання Верховної Ради.

Партія регіонів неодноразово намагалася прирівняти російську мову до державної. Наразі російська має статус регіональної в Луганській та Харківській областях, а також у Севастополі. Рішення про надання статусу регіональної російській мові в Запоріжжі було скасовано прокуратурою. 

Раніше народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко висловив упевненість, що внаслідок ухвалення базового закону про мови, який розробляється у фракції ПР, російський язик отримає регіональний статус по всій території України.

За матеріалами: ТСН 

Взв'язку з тим, що розпочалася війна з українцями, чи краще сказати, війна загострилася і перейшла на інший рівень, то я особисто, оскільки не я цю війну починав, тепер відкрито проголошую війну відносно всього російського (московсько-імперського), як то:
1). Російський (москалячий, довбаний) язик у всіх сферах де його вживають.
2). Віднині всі носії цього довбаного язика є моїми ворогами, а навіть колишні мої друзі, які так і не спромоглися, з любові до України і до мене українця, вивчити української мови, як засобу міжнаціонального спілкування на теренах України та у світі (на поселеннях).
3). При кожній нагоді я буду принижувати на честі і гідності всіх росіян та російсько-язичних "тоже украінцев".
4). За крайньої потреби я буду всіх вас і кожного зокрема вбивати словом правди.
Єдиний вибір, який я вам милосердно залишаю, це фізично вбити мене.  

 

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

29.08.2011р. Б. / Яка держава, такий і тероризм

Подібні спроби отримають належну відсіч з боку громадян... За час перебування Януковича при владі в Україні почала з'являтись примара тероризму: при цьому самі теракти дивним чином збігаються з протестною активністю громадян.

Варто згадати підрив невідомими особами повторно встановленого пам'ятника Сталіну у Запоріжжі, якому спершу відпиляли болгаркою голову члени Тризуба, Макіївські вибухи перед опозиційними протестами на День Соборності, вилучення вибухового пристрою у членів "Патріоти України" перед Днем Незалежності.

Правдоподібність цих історій не витримує жодної критики. Вони виглядають для суспільства, для офіцерів правоохоронних органів та СБУ тим, чим вони є насправді - спробою влади залякати людей. Поки що, слава Богу, під час цих інсинуацій ніхто не постраждав.

Проте очевидне бажання мавпувати сценарії встановлення інших тоталітарних режимів може штовхнути владу на більш радикальні кроки.

Ми застерігаємо режим від використання терактів з метою самозбереженя.

Ми звертаємось до офіцерів СБУ, яким відомо про таку підготовку, з вимогою негайного оприлюднення подібної інформації з метою протидії цим злочинам та уникнення людських жертв.

В свою чергу, запевняємо, що подібні спроби отримають належну відсіч з боку громадян.

Джерело:
КОРЕСПОНДЕНТ

31.05.11р. Б. / «Злочином проти власного народу є здобувати політичні дивіденди через зневагу миру, єдності та злагоди в суспільстві», − єпископи УГКЦ

«Відповідальність з боку влади за суспільне напруження і протистояння надзвичайно велика. Обманюють самих себе ті, хто сподівається відволікти увагу власного народу від складної економічної ситуації, виносячи на денне світло теми і символи, які не сприяють консолідації суспільства, а навпаки – поглиблюють розколи і протистояння», − констатують у своєму Зверненні

члени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

«В підходах до таких болісних і неоднозначних сторінок нашої історії, якими був період Другої світової війни, слід керуватися особливою обережністю, відповідальністю і максимальною об’єктивністю. Усім нам слід стати на дорогу примирення з нашим минулим, бо лиш пізнавши всю правду про нього і віддавши його в руки Божого милосердя, зможемо спільно будувати наше майбутнє», − зазначають архиєреї.

У зв’язку з цим Церква закликає можновладців усіх рівнів уникати всього, що загрожує суспільному мирові, натомість підтримувати і утверджувати все, що веде до консолідації, солідарності та єдності народу.

«Злочином проти власного народу є здобувати політичні дивіденди через зневагу миру, єдності та злагоди в суспільстві! Так само не годиться в ім’я позірного захисту певних суспільних чи історичних цінностей підігравати своєю агресивністю всім тим, хто вносить у нашу українську хату провокації, протистояння і незгоди!», − наголошують автори Звернення.

«Ми, діти Церкви, покликані бути миротворцями у світі і проголошувати Євангеліє миру, прощення та милосердя. Церква Христова, яка за своєю природою є носієм миру воскреслого Христа, ніколи не поблагословить злоби й ненависті, хоч би в які патріотичні, політичні чи ідеологічні шати вони були вдягнуті», − наголошують єпископи УГКЦ та закликають своїх вірних і всіх людей доброї волі до суспільної та громадянської активності.

«Українці повинні повірити у власні сили й гідними, цивілізованими методами відстоювати свої, Богом дані, права. Цей шлях є героїчним, бо нерідко вимагатиме від сміливців надзвичайної самопосвяти і особистої жертви. Пам’ятаймо: справжня переміна в суспільстві починається у серці кожного із нас, – у серці, яке щиро намагається жити за Божим Законом, наполегливо уникає зла й чинить добро, шукає миру та його тримається (пор. Пс. 34, 15). Бо хто не має миру Божого в собі, не може передати його іншим», − зазначають члени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

Фото: www.radiosvoboda.org
Джерело:
Департамент інформації УГКЦ

23.05.2011р. Б. / Любомир Гузар переконаний, що cутички у Львові зрежиcувала влада

Екс-глава Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар переконаний, що протистояння 9 травня у Львові були навмисне зрежисовані владою.

Про це він заявив в інтерв'ю 5 каналу.

"Я не знаю тих подробиць докладно, але мені здається, що треба звернути увагу на дві речі. Перша є, що виглядає, - таке вражіння в мене зродилося, що ціла та акція у Львові була дуже точно, пильно підготовлена, і була певна режисура, як то все має бути. Я кажу то все на підставі того, який шум величезний зробився, дивним дивом до мене дійшла звістка, що навіть у Казахстані про це говорили. Мовляв, які нетерпимі, люті люди в західних областях України, що не шанують славного минувшого", - зазначив Гузар.

"Я не знаю, хто це зрежисував, але певно той, хто може це зробити. Але підозрюю, що це сталося з владних чинників. Бо чи це нормально, щоб щось сталося в якомусь місті в Україні, було розтрублене по цілому світі? Ні. Хтось це робив свідомо, маючи до цього засоби. І це прикро, бо тут хтось використовував для своїх цілей. А ціль яка? Я не є фахівець, я глядач, який чує, прислуховуєтья до повідомлень. Все було представлене як страшна нетерпимість мешканців Західної України. Чому ця нетерпимість, це промовчують, ніхто про це не каже. Якби влада хотіла справді спокійно відсвяткувати, треба було пошанувати почування мешканців Львова", - додав Любомир Гузар.

"Друга річ, чому я кажу, що воно було гарно, професійно підготовлене кимось, що використано певні почування людей, жителів Львова чи хто там був присутній — говорилося, що 9 травня є День Перемоги, закінчення Великої Вітчизняної війни. Тут треба взяти до уваги таке: Вітчизняна Війна, кажеться, почалася 22 червня, а закінчилася в травні 1945 року. А що сталося насправді? Я є свідок того, що Друга Світова війна почалася 1 вересня 1939 року, це була перша її частина. Я був у Львові, коли там падали перші німецькі бомби. Отже, Друга Світова війна почалася 1 вересня 1939 року. Вона почалася, і то не сміємо забувати, на підставі договору між нацистами і комуністами між Гітлером і Сталіним", - наголосив Блаженніший Любомир.

"То не був напад Гітлера на когось, так сказати, його власна ініціатива. Це були домовлення, так званий пакт Рібентропа і Молотова, який був підписаний уже офіційно, я бачив пізніше в газетах знимку, де ті два міністра закордонних справ підписують договір, а за ними стоїть Сталін. Це є початок Другої Світової війни. Західну Україну на підставі тих договорів передано під "опіку" Радянського Союзу. І це були дуже прикрі часи. Багато народу вивезено із західних областей до Казахстану, на Сибір. Пізніше, в 1941 році, почалася друга частина війни, вже напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. І так та друга фаза була трагічна, дуже багато народу загинуло, полонені з голоду та інших причин гинули. То був час, коли Україна була під окупацією, і багато нашого народу винищило гестапо. Дуже прикрі були часи", - переконаний екс-глава УКГЦ.

"Коли гітлерівців вдалося прогнати, треба справді святкувати цю перемогу, яку Радянський Союз разом із альянтами осягнув над гітлерівською Німеччиною. Але тут треба пам'ятати іншу річ. Цим не закінчилася недоля українського народу. Так звана перемога у Вітчизняній війні принесла для населення України, і то не тільки в західних областях, але й, думаю, також і на сході, винищення багатьох мільйонів українців по всій території України. Не можна сказати, що якась була привілейована частина. Ні! Всюди більшовицький режим нищив, забирав людей на Сибір, у різні способи знущався", - зауважив він.

Джерела:

Gazeta.ua

Мандрівники Христа Царя

"...ми не сміємо забувати, що війна розпочалася на підставі договору між нацистами і комуністами, між Гітлером і Сталіним", - наголосив Блаженніший Любомир

05.05.2011р. Б. / ПАРЛАМЕНТ ДАВ ЗЕЛЕНЕ СВІТЛО ГЕРОЇЗАЦІЇ ГІТЛЕРИЗМУ?

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами.

Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським.

Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни.

Нині влада ухвалює взаємовиключні рішення. З одного боку, низка місцевих рад заявляє про неприпустимість героїзації осіб, котрі співпрацювали з нацистами. З іншого – влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму.

Днями Верховна Рада з подачі комуністів ухвалила постанову, у якій ідеться про те, що покладати на СРСР однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни «аморально».

Що аморального в знанні про пакт Молотова – Ріббентропа, на другий день після синхронної ратифікації якого почалася Друга світова війна? Цього депутати не пояснили, та й навряд чи могли б.

Бо чи є щось більш аморальне й комічне водночас, ніж нинішні депутати, що розмірковують про мораль?

Більшу частину нинішньої верхівки складають фізичні та ідеологічні нащадки номенклатури КПРС, комсомолу й КДБ, а також пострадянського «бізнесу» часів первинного накопичення капіталу.

Значно гірше, що їхні ідеї поділяє частина населення країни, насамперед на Сході й Півдні України.

У Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з фабрично-заводського училища, до числа учнів якого набирали сиріт, батьків яких було вбито за Голодомору та репресій.

Невелику громаду донбаських греків у 1937-1938 роках залишили без половини дорослих чоловіків. Коефіціент страчених на горло серед загальної кількості заарештованих греків перевищував 90%. А ще раніше Катерина ІІ у 18 столітті примусово-добровільно виселила греків та православне кипчакомовне населення з Криму в Приазов’я, внаслідок чого загинуло до половини переселенців.

І коли сьогодні депутати ПР і КПУ з грецькими прізвищами дякують СРСР чи Російській імперії, - це виглядає так само дико, як коли їм дякує людина з прізвищем українським.

Предки більшості населення Донбасу були привезені туди за радянських часів у вагонах для худоби, і то в кращому разі. Дуже багато з них – примусом, або гнані голодом з дому. У 1930-1950-х рр. на фабрично-заводські училища Донбасу під конвоєм звозилися діти, левова частка яких розбігалася в різні боки світ за очі в перші ж дні.

А нині нащадки тих «рабів комунізму» радіють червоному прапору, наче стокгольмські заручники терористам.

Було б безглуздо заперечувати електоральний поділ країни. Але не на "Схід" і "Захід", а на "Північ" – як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов`янами з давніх-давен, - і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією (але при цьому частина цих південних земель входила до складу держави зі столицею в Києві в Х-ХІІ, ХІV-XV, чи на Запоріжжі у XVІ-XVIII століттях).

Сьогодні на межі "електорального поділу" стоять селища Нехвороща й Зачепилівка між Полтавщиною і Харківщиною. Невже вони – різні цивілізації?

Якби електоральна географія була підставою розколу, то у світі навряд чи існувала б хоча б одна демократична країна.

До того ж більшу частину населення Донбасу становлять нащадки вихідців з Центральної України. Чим Пилипенко на Донбасі відрізняється від Пилипенка з Поділля?

Це вже не кажучи про безліч донеччан західноукраїнського походження з числа нащадків примусово висланих.

Люди, котрі приїхали з частин колишнього СРСР, і їхні діти, які народилися в Україні, – дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовнішому питанні для існування держави – в політичній культурі.

Кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численними етнічними меншинами переважно вважає Україну своєю батьківщиною. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5% населення вважають Україну своєю батьківщиною, тоді як лише 7,5% вважають своєю батьківщиною Росію (і більшість цих людей – пенсіонери, що живуть у Криму).

Тому нині ми бачимо особливо енергійні спроби зупинити процес консолідації нації.

Партія, якій нічим звітувати перед виборцями, хоче нагодувати їх кривавим прапором. У якого, крім «піонерії», була й інша, концтабірна історія.

Нещодавно Сергій Ківалов визнав, що «суперечності між Сходом і Заходом – абсолютно надумана проблема, яка виникає, як правило, до виборів». Зізнатися пізно – краще, ніж ніколи?

Слід чітко розуміти, що всі президенти й уряди – тимчасові. Вони минуть, а Україна і український Донбас, за який проливали кров запорожці та князь Ігор, залишаться.

У питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню. Адже до 100% населення розуміє і українську, і російську. Виділення російськомовних громадян України в окрему спільність – штучне. Значна частина російськомовних вважає, що їх як «російськомовних» захищати не треба. Бо з такими захисниками вороги не потрібні.

Називати всіх російськомовних українців "людьми російської культури" – це такий же перегин, як називати індусів англійцями.

Коли Донбас оцінюють по «донецьких» при владі – в таку оцінку вкладається системна помилка. Чи могла в цього регіону бути інша «еліта», коли брехня була засадничим правилом «совка»?

Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частини України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування, природно, товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція.

Чи винні люди, що вони зросли такими, якими є? Що мали рабські умови праці? Десятиліттями переконувані, що їхня думка нічого не означає, а мати її небезпечно? Як писав у радянські часи один поет із шахтарів, «Рушатся, рушатся, рушатся. Угольниє пласти. Начальство треба слушатся. І в ногу з ним іти» (лексика оригіналу збережена).

Щоб розуміти, люди повинні щиро цікавитися одне одним. Тому багатьом патріотам варто поїхати на Донбас, щоб переконатися: клептократія – такий самий ворог Донбасу, як і галичан.

Поки що фору в доведенні цього факту дають не українські журналісти, а «Аль-Джазіра». 

Олександр Палій, історик, політолог, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010)

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

05.05.2011р. Б. / Про Церкву і владу

Серед усього написаного і вимовленого про релігію, суспільство й державу в квітні на мене особисто чи не найбільше враження справило щорічне послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація країни – наш стратегічний вибір». Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.

Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.

Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.

Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.

Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.

Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.

Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, - що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.

Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?

Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.

Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?

Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?

Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.

Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

 

"Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій"

Цікавий, ми українці, все-таки народ чи не так? Найперша наша помилка полягає у тому, що ми завжди видаємо бажане за дійсне, тобто цей "вавилон" ВРЦіРО - стовпотворіння чи мішанину сектантів та напів-сектантів, ми видаємо за здійснення Волі Божої: "Щоб всі були одно..." чи вимріяну багатьма поколіннями українських християн - єдність у Христі та ба, навіть хочемо, щоб влада (чи бидлоеліта від влади) зважала на неї і рахувалася з її рішеннями і бажаннями, бо мовляв, цей конгломерат душевно-хворих представників сект і є голосом цілого народу, до якого гріх не прислухатися, адже це і є ГОЛОС БОЖИЙ...

Друга помилка, на яку не раз звертав увагу церковних і політичних достойників, сл.п. Василь Іванишин: "Не можна ощасливити народ без участі самого народу!" А він, цей народ, свідомо чи не свідомо, обирає зло і чекає від нього добра. А чи не забагато ми хочемо від кримінального авторитета, який ще вчора сидів біля параші і шукав можливості прислужитися "козлам" і в'язничному начальству, та щоб скоротити термін свого ув'язнення готового продати душу не тільки КГБ-ФСБ, але й самому сатані?! Ну, а зараз не зайвим буде пригадати слова одного з мудрих філософів, який сказав: "Кожний народ заслуговує на свій уряд". Ба, навіть більше, саме цей народ і обрав близьку за світоглядними цінностями для себе людину на свого погонича, ой пробачте, президента, а цей останній, у свою чергу, близьких чи споріднених з ним по духу, своїх підручних підпасків, ой перепрошую, радників, міністрів, депутатів, московських попів, генералів, тощо...

А тепер відносно справжньої зацікавленості духовно-церковними потребами у влади (а чи тільки у влади, пригадаймо "РУХівців" та інші, так звані українські "національно-демократичні" партії та організації), яка виникає тільки під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні...

І, як підсумок всього написаного вище, задумаймося над рядками Святого Письма чи раптом не про нас там ідеться:

А наші царі, наші зверхники, наші священики та наші батьки не виконували Закона Твого, і не слухалися заповідей Твоїх та свідоцтв Твоїх, що Ти свідчив проти них.

І вони в царстві своїм та в великім добрі Твоїм, яке Ти їм давав, і в тому просторому та ситому Краї, що Ти дав перед ними, не служили Тобі, і не відвернулися від своїх злих чинів.

Ось ми сьогодні раби, а цей Край, що Ти дав його нашим батькам, щоб їсти плід його та добро його, ось ми раби в ньому!

І він множить свій урожай для царів, яких Ти дав над нами за наші гріхи, і вони панують над нашими тілами та над нашою худобою за своїм уподобанням, а ми у великому утискові!

(Неемія 9,34-37)

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

14.04.2011р. Б. / Руйнівників Сталіна відпустили на волю

Звинуваченим у пошкодженні бюсту Сталіна у Запоріжжі "тризубівцям" змінили міру запобіжного заходу й відпустили на волю.

Про це на своїй сторінці у фейсбуці повідомив народний депутат від НУ-НС Андрій Парубій.

Зокрема, він написав: "Друзі! Перемога! До тризубівців суд змінив міру запобіжного заходу і задовольнив клопотання нардепів! Хлопці на ВОЛІ!!!"

Перед цим народний депутат інформував, що обвинуваченим націоналістам вже протягом десяти годин не дають їжі.

"Зневага до закону і до хлопців демонструється просто в залі суду", - зазначив Парубій.

Нагадаємо, сьогодні Жовтневий районний суд Запоріжжя розглядав справу проти дев'ятьох членів "Тризубу", яких звинувачують у пошкодженні пам'ятника Сталіну.

Перед початком засідання Парубій повідомив, що передає суду від свого імені та трьох народних депутатів від "Нашої України" (Зіновія Шкутяка, Лілії Григорович, Володимира В'язівського) клопотання про взяття на поруки усіх ув'язнених "тризубівців".

Джерела:

ГАЗЕТА-ua

"...клопотання про взяття на поруки..."

Ну, чи не казав я, у попередніх своїх коментарях на цю тему, що настав "час пітьми і влади темряви"? Та їх, тих сатаністів від влади, так званих "правоохоронців" - самих потрібно комусь брати на поруки, але ХТО ж їх захоче взяти? Ось це дійсно питання, бо зокрема, я б не взяв. І не тому, що ЛІВООХОРОНЦІ, а тому, що невиправні і свідомо служать дияволу - батькові брехні та ненависті. Переконайте мене хто-небудь, що я помиляюся. Адже Ви всі добре бачите якими емоціями керуются ці істоти. Чи любов їх спонукає захищати кривду і брехню? Ясно, що ні. Та ж вони ненавидять усе українське і люблять на нас українцях, лише "...шкуру, а не душу...".

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.