15.12.2011р. Б. / Вчора у Ватикані лунали українські колядки

 

Під час загальних аудієнцій у залі ім. Павла VI або на площі Святого Петра, присутні дуже часто чують музичні твори у виконанні оркестрів, які прибувають на зустріч з Папою. А в середу, 14 грудня, під час того, як наприкінці аудієнції єпископи та деякі її учасники мали змогу особисто привітатися з Святішим Отцем, зал Павла VI наповнювали колядки у виконанні українських прочан.

 

Українські паломники прибувають до Риму щоб у п’ятницю, 16 грудня, взяти участь в засвіченні різдвяної ялинки на площі Святого Петра у Ватикані, яка привезена з Закарпаття. 

Папа не оминув увагою їхню присутність на загальній аудієнції та звернувся до них з коротким побажанням: «Щиро вітаю прочан з України, особливо, вірних Мукачівської єпархії, що прибули iз своїм архипастирем владикою Міланом Шашіком. Всім вам бажаю з живою вірою пережити час приготування до вже близького Різдва. Слава Ісусу Христу!» 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО

24.11.2011р. Б. / На загальній аудієнції Папа згадував Африку та говорив українською мовою

Вчора, 23 листопада, у ватиканському концертному залі імені Папи Павла VI відбулась загальна аудієнція кільканадцятьох тисяч вірних із Папою Бенедиктом ХVІ. Зустріч традиційно розпочалась короткою молитвою та прочитанням євангельського уривку, після чого Святіший Отець виголосив повчання. На завершення Папа привітав українську групу прочан їх рідною мовою.

 

Цього дня Папа присвятив загальну аудієнцію підсумкам своєї нещодавньої подорожі до Беніну. Спочатку він подякував Господу за те, що дозволив йому вдруге повернутись на африканську землю, цього разу, щоб відзначити 150-ліття від початку євангелізації цієї країни та щоб підписати і вручити місцевим єпископам Апостольське повчання, що є результатом напрацювань Другої спеціальної для Африки Асамблеї Синоду Єпископів, яка відбулась у жовтні 2009 року. Окремим приводом подорожі була молитва на гробі його співробітника у Ватикані та приятеля кардинала Бернардіна Ґантіна, якого, як зазначив Папа, вважають духовним батьком Беніну та усього африканського континенту.

Бенедикт ХVІ висловив свою щиру вдячність президенту Беніну за теплий прийом, усім єпископам, священикам, ченцям, черницям та мирянам за те, що у різний спосіб супроводжували його протягом тієї апостольської подорожі.

Папа, підсумовуючи свої промови до мешканців африканської землі, зазначив, що у них він поставив окремий наголос на духові примирення, на надії, яка повинна одухотворювати шлях африканського континенту, на необхідності побудови суспільства, де стосунки між різними етнічними групами та релігіями відзначались би духом свободи та справедливості. Папа також заохотив усіх до того, щоб бути справжніми сівачами надії у будь-якій реальності та у кожному середовищі. Святіший Отець закликав бенінців та усіх африканців до того, щоб вони були будівничими єдності, миру, солідарності, співпрацюючи, таким чином, для спасіння душ. Серед іншого, Папа закликав вірних континенту докласти усіх зусиль у звіщенні Євангелія тим, які ще його не мали нагоди пізнати, адже кожний охрещений покликаний євангелізувати, і тим самим, сприяти примиренню, миру та справедливісті.

Святіший Отець, зокрема, пригадав недільне богослужіння, у якому взяли участь численні молоді та старші бенінці, а також вірні інших країн Африки, яке було яскравим виявом того, як віра може об’єднати людей різного віку, різних поколінь, і вміє відповісти на виклики усіх пір людського життя. Папа пригадав, що однією з центральних подій стало вручення Апостольського Повчання єпископам Африки, у якому, за словами Папи, кожний вірний зможе знайти головні напрямні, що керуватимуть та підбадьорюватимуть шлях Церкви в Африці, яку сьогодні називають сіллю землі і світом світу.

А наприкінці аудієнції з вуст Бенедикта ХVІ пролунала українська мова. Промовляючи до прочан, зібраних на загальній аудієнції, Папа привітав окремо українських паломників такими словами:

«Щиро вітаю україномовних учасників. Нехай ваша проща до могил святих Апостолів та зустріч з традиціями Вічного Міста скріплять вашу віру та стануть джерелом духовного росту. Всім вам уділяю своє благословення! Слава Ісусу Христу!».

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:   КРЕДО

07.11.2011р. Б. / Українське суспільство вважає за краще ігнорувати греко-католиків

 

Минулого тижня різними заходами відзначалася 67-ма річниця смерті великого митрополита Андрея Шептицького. Українські ЗМІ цю подію наче б і не помітили. Повна ігнорація українськими ЗМІ цієї дати з одного боку не дивує, адже 76 років – не кругла дата, але з іншого, направду, дивовижною є впертість українського суспільства, яке з одного боку багато говорить про єдність українського народу, а з іншого - вперто ігнорує цілий пласт власної історії – історії українців-католиків.

Нехай там як є. Але. Так само байдуже ЗМІ поставилися до іншої дати, важливої для українських греко-католиків – 200-ої річниці о. Маркіяна Шашкевича – будителя приспаного на той час галицького русиньства. І кругла дата, і національно зафарбований ювілей, і більш знаний як письменник, а не греко-католицький священик… Але… І цього українські ЗМІ радо «недобачають».

Часами складається враження, що істина про цю частину української історії для пересічного українського обивателя радше виглядає як докір сумління, аніж як щось чим можна гордитися. Адже визнати, що існує хтось, хто зберіг українську мову і витворив своєрідну культуру, витримав натиск полонізації, мадяризації, германізації, русифікації, завдячуючи перш за все своїй вірі і своїй Церкві, не вигідно. Це вимагає перегляду усталених концепцій і стереотипів. Це вимагає руйнування вигідних міфів і перегляду світоглядних позицій.

Легше просто ігнорувати невигідні історичні факти і особистості. Легше, як міністр Табачник, створювати чергові міфи і розповсюджувати безмежно брехливі памфлети проти галичан: не те расове коріння, не та мова, не та історія, не та віра. Але й націонал-патріоти та націоналісти радше схильні до ігнорування галицького, і не тільки галицького, історичного надбання замість того, щоб спробувати вивчити досвід успішного будівництва української спільності в умовах ворожого ставлення держави до українського питання. Легше включити ігнорацію.

Постать митрополита Андрея Шептицького підноситься над галицьким суспільством подібно до того, як постать Мойсея підноситься над суспільством єврейським. Без особистості митрополита Андрея неможливо зрозуміти ні феномену українського П’ємонту, ні національної свідомості галицького українства, ні УГА, ні УПА, ні безперервної боротьби галичан у ХХ столітті за свою незалежну державу.

Саме митрополиту Андрею вдалося в умовах польської окупації за кілька років створити українську квазідержаву – зі своїми банками, підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, лічницями, культурними установами та навіть дипломатією, адже греко-католицькі прелати через Ватикан і напряму добивалися перед міжнародними чинниками для українського населення Галичини, Волині, Закарпаття та Буковини права на власну українську державу.

Саме в теперішніх обставинах досвід митрополита Андрея міг би стати для України золотим скарбом мудрості, який би допоміг будувати українську державу.

Але, скоріше за все, йдучи за комплексом національної меншовартості, українське суспільство та його політикум радше продовжуватимуть мавпувати чужоземні ідеї і системи, будуючи і далі на хисткому ґрунті безкорінності свої хисткі, як фата-моргана, політичні проекти.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

16.10.2011р. Б. / Єпископи УГКЦ закликали українців до повстання проти режиму Януковича?

 

 «Кругом неправда і неволя,
   Народ замучений мовчить»
  (Тарас Шевченко)

Ці слова Кобзаря чи не найкраще описують теперішній стан українського суспільства. Тотальне беззаконня та зневіра простого люду в будь-які зміни на краще, прогресуюча економічна криза, загроза міжнародної ізоляції України, стрімка деградація суспільства – такою є невтішна українська реальність.

Політичні партії перетворились на клоунів у телевізійних шоу, нездатних організувати народні маси до опору беззаконню; громадські організації, без підтримки політичних сил, у своїх акціях приречені на неуспіх своїх протестів. Здається, Україну кинули на пожирання здичавілому режиму, який грубо нехтує будь-якими принципами людяності й цивілізації. Український народ опинився у ситуації без оборонця своїх прав.

Але навіть у цій, здавалося б безвихідній, ситуації українство не втратило свого вічного Трибуна – Українську Греко-Католицьку Церкву. Не дивлячись на загрозу спровокувати своїми виступами ще більші утиски католиків в Україні, український греко-католицький єпископат одностайно став в обороні інтересів українського суспільства.

Буквально кілька днів тому ЗМІ оприлюднили лист Синоду УГКЦ до президента Януковича. Лист, написаний ще 1 жовтня цього року, тому викликає здивування, що його текст потрапив у ЗМІ понад 10 днів після цієї дати.

У всякому випадку лист надзвичайно важливий. Відважусь сказати – історичний. Ніколи ще за 20 років існування незалежної України єпископат УГКЦ не критикував режим так гостро. Єпископат УГКЦ без рукавичок, відкрито назвав політику чинної української влади безвідповідальною та недалекоглядною, перелічивши основні, на його думку, катастрофічні наслідки цієї політики для держави і народу: закриття україномовних шкіл, бездіяльне спостерігання за відтоком висококваліфікованих спеціалістів з держави, нестворення робочих місць, брак поміркованої політики стосовно української еміграції, відсутність нормальних державно-церковних відносин, упереджене ставлення до конфесій, утиски греко-католиків на Півдні та Сході України, переслідування політичних опонентів, вибіркове і несправедливе правосуддя, унеможливлення нормального функціонування Церкви.

Такі звинувачення на адресу теперішнього режиму в Україні практично описують цей режим, як несправедливий, тиранічний, антихристиянський та антинародний.

Насправді для нікого не є таємницею ні в Україні, ні поза її межами, що теперішній режим переслідує опонентів за їхні політичні переконання, що в українських тюрмах у нелюдських умовах сидять тисячі невинних людей, що каральна система є вкрай несправедлива і злочинна, що режим погіршує добробут українських громадян, але активно працює над збагаченням купки олігархів – спонсорів режиму, що в Україні утискають католиків, незалежно від обряду, за їхні релігійні переконання, що режим розплодив небувалу корупцію і хабарництво, що верхівка режиму ніяк не може нажертися «відкатами» з будь-яких державних замовлень чи бізнесових проектів, що у бізнесменів відбирають їхній бізнес, що рейдерство стало нормою провадження економічної діяльності, що своїми діями режим Януковича завдає серйозних збитків інтересам держави. Про це говорять ЗМІ, шепочуть постраждалі, про це інформована міжнародна спільнота: в Україні на кожному кроці порушення основних прав людини.

Можливо, звинувачення у порушенні прав людини сучасного українського режиму є несправедливими?

Якщо поглянемо у список основних, невід’ємних прав людини, як їх розуміє Католицька Церква, то легко можемо побачити, що теперішній режим з великим успіхом порушує і топче їх цілком і повністю.

«…Людина має право на життя, на тілесний інтегритет, на все необхідне для достойного життя: а це в особливий спосіб – їжа, одежа, помешкання, відпочинок, лікування… Окрім цього, людина, згідно природного морального закону, вимагає, щоб їй надавали належну повагу, щоб її цінували, людина має право шукати істину; шануючи мораль і загальне добро, виражати свої переконання, плекати свої здібності, а також бути правдиво інформовано про суспільні події» (енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3958 – 3959), окрім цього блаженний Іван ХХІІІ зазначає, що до невід’ємних прав людини належить право на якісну освіту, право на свободу совісті та віросповідання, право на роботу і вільне підприємництво, право на вільну економічну діяльність, право на приватну власність, право на вільну суспільну та політичну діяльність, право проживати на своїй, Богом даній, землі (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3960 – 3968). Направду, виникає риторичне запитання: які з цих прав режим Януковича ще не кинув собі під ноги?

Якщо згідно з наукою Католицької Церкви визнаємо, що фізичні та моральні тортури, психологічний тиск, довільні арешти, недостойні умови праці, коли з тими, хто працює, чинять не як з вільними і відповідальними особистостями, а як з простими середниками заробітку, противляться самому життю (див. Gaudium et spes, 27), то мусимо визнати, що теперішній політичний режим в Україні є ворогом людського життя.

І що найгірше – усе це відбувається з повною апатією народу. Деградація українського соціуму досягла страхітливих масштабів. Цілком нормальним і припустимим вважається те, що переходить будь-які рамки здорового глузду і моралі. Розуміючи, що лікар має мізерну платню, вдячні пацієнти пхають йому до кишені гроші. А як же інакше? Щобільше, доведені державою до крайнього зубожіння бюджетники вже самі вимагають хабарів в той чи інший спосіб. «Людська свобода суттєво ослаблюється, коли людина потрапляє у крайнє зубожіння» (Gaudium et spes, 31). Ослаблення  свободи веде до аморальної поведінки. Це зубожіння в нашому суспільстві не лише матеріальне, але й духовне. Аморальність політиків, бізнесменів і простих громадян досягла катастрофічного рівня. Адже у сучасному українському суспільстві:

«Всяк, хто не маже, –
Той дуже скрипить,
Хто не лукавить, –
Той ззаду сидить». (Григорій Сковорода)

Чесним способом осягнути успіх в теперішньому українському суспільства майже неможливо. Якщо за часів Григорія Сковороди стан речей пом’якшувався християнською етикою, системою суспільних та соціальних противаг, то зараз усього цього просто нема. Християнську мораль змів комунізм, і вона поки що не встигла як слід відродитися в Україні. А систему суспільних і соціальних противаг зруйнував Януковичів режим. Греблі, які стримували найнижчі інстинкти властьімущих, просто зруйновані. І суспільство віддане на повне здичавіння.

Влада не лише не бореться проти суспільних лих, але своєю поведінкою їх ще й потенціює і продукує. Своїм особистим прикладом влада показує: бреши, кради, утискай і будеш… успішний. Це не може не впливати на загальний стан суспільної моралі.

Клептоманія сучасної влади перевершила усі подібні «досягнення» усіх її попередників. Красти, красти, красти. І це злодійство режиму і олігархії – серйозна загроза самому існуванню українського суспільства (див. Gaudium et spes, 65). Своєю поведінкою влада не лише не дбає про загальне добро суспільства, але й нищить це загальне добро. Така влада стає не лише непотрібною, але й небезпечною для самого суспільства. Бо коли влада не дбає про загальне добро, то «відбувається розпад суспільства, бунт громадян проти державної влади і така ситуація провокує до протестів, тиску і тероризму» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). І тому суспільство, яке за своїм визначенням має бути природнім захистом для людини (див. енцикліка Павла VІ «Divini Redemptoris» – DH 3772), чимраз більше стає в Україні «природнім» ворогом людини.

Суспільство, яке перестає дбати про створення усім своїм громадянам оптимальних норм для життя (енцикліка Лева ХІІІ «Immortale Dei» – DH 3165), перестає бути суспільством, оскільки втрачає основну ознаку людського суспільства. У такому антисуспільстві «свобода, як моральний обов’язок особистості, перетворюється у тиранічне прагнення дати волю своїм інстинктам і бажанням на шкоду іншим. Рівність стає механічним нівелюванням у сіру одноманітність – почуття правдивої честі, особиста активність, повага до традицій, достоїнство особи, одним словом усе, що життю надає його цінності, щезає і зникає. І залишаються з одного боку жертви, обмануті чарами псевдодемократії, а з іншого боку – більша чи менша кількість спекулянтів, які владою грошей чи організованістю зуміли забезпечити собі привілейований статус і владу над іншими» (Папа Пій ХІІ, радіозвернення до усього світу 24.12.1944., І). За такого стану суспільства і держава втрачає свій смисл. Адже господарями держави є невелика група людей, яким не розходиться про загальне добро суспільства.

А «фундаментальний смисл держави, як політичного організму, є в тому, що суспільство, тобто ті, хто творить суспільство, а це – народ, є господарем власної долі» (блаженний Папа Іван Павло ІІ енцикліка «Redemptoris hominis» 17). У нас же ж народ не може протистояти групі політичної олігархії, яка прибрала до рук майже усе національне багатство України і всю політичну, судову, законодавчу, виконавчу владу в країні. Така держав позбавлена самого смислу свого існування не зможе довго існувати. Її просто не буде кому підтримувати.

Католицька Церква завжди навчала, що обов’язком влади є дбати про загальне добро суспільства, тобто, «основним завданням усякої державної влади є захист невід’ємних прав властивих людині» (див. енцикліка блаженного Папи Івана ХХІІІ «Pacem in terris» – DH 3982 і 3985).

Лист єпископату УГКЦ до Януковича є свідченням того, що влада не лише не виконує свого прямого обов’язку, але й його прямо і грубо порушує. А як каже св. Тома Аквінець: «Влада стає несправедливою, коли управитель не дбає про загальне добро спільноти, а дбає тільки про власне добро; влада стає більше несправедливою, що більше вона віддаляється від загального добра» (Deregno І, 3). А відповідно до цього, неправедна влада не може вимагати послуху від своїх громадян. Вона не має на це жодного морального права. «Людина настільки мусить коритися світським управителям, на скільки це вимагає праведність. Якщо їхня влада не є праведною, якщо вони узурпували владу, або якщо вони видають несправедливі накази, громадяни їм не мусять коритися» (Summa Theol. II, 2, q.104, 6). Коритися теперішньому режимові в Україні – це те саме, що визнавати законною законопослушність у нацистській Німеччині чи СССРі. Моральним обов’язком громадян за такої влади є спротив цій владі та її повалення.

Теперішній режим дбає лише про власне добро – спільне добро донецького клану і його васалів, топчучи при цьому основні права та свободи людини. Такий режим є з своєї природи тиранічним. А «народ має повне право скидати тиранів, і вся вина за такий стан речей лягає на самого тирана» (Deregno І, 6). Щобільше – у випадку очевидної і постійної тиранії, яка нищить основні права людини, наносить велику шкоду державним інтересам, бунт і насилля проти такої тиранії, тобто революція є дозволеними методами боротьби народу за свої права (див. енцикліка Папи Павла VІ «Populorum progressio», 31 – DH 4453).

У світлі всього сказаного вище, можна би було тлумачити листи українського греко-католицького єпископату до Януковича, як заклик до народу, заклик до революції. Але це вочевидь не було наміром єпископату УГКЦ. Це – трохи наївна, але правдиво християнська пастирська апеляція до совісті того, хто називає себе Президентом України, і хто безбожно узурпував усю владу в країні.

Очікувати, що цю апеляцію почує адресат – марна справа. Якщо Янукович не звертає жодної уваги на гострий тон заяв європейських та московських політиків, якщо всенародне невдоволення – 80% громадян є проти режиму – не є для нього спонукою до перезавантаження, якщо його не лякають передбачення політологів, соціологів та економістів, сподіватися від нього адекватної реакції на цей лист не доводиться.

Тепер, радше, УГКЦ мусить розраховувати не тільки на можливості утисків, а прямого переслідування. Не варто тішити себе баєчкою, що, мовляв, не ті часи. Мало хто передбачав трагедію 1946 року.  Реакція режиму Януковича на публічну критику відома, і вона є одна – переслідування. Не мусимо сподіватися, що влада візьме і заборонить УГКЦ, адже вона не зробила цього навіть проти свого головного опонента БЮТу. Але спроби дискредитації єпископату та клиру, спроби виставити УГКЦ як антиукраїнську та антидержавну силу цілком можливі. Можливі навіть сфабриковані кримінальні справи проти єпископів та священиків. Адже навіть Сталін не виарештував український єпископат за його вірність Христові та Церкві, а за сфабрикованими звинуваченнями у співпраці з нацистами.  Тому виходячи з реалій нашого сьогодення, УГКЦ варто подумати і про такий варіант розвитку подій. Хоча не слід забувати, що ворота пекельні не переможуть Церкву. Католицька Церква і зокрема УГКЦ і далі існуватиме, а режим Януковича відійде у небуття.

Також мусимо збагнути, що боротися проти режиму беззаконними методами означає примножувати беззаконня, співпрацювати з ним. А за тайною беззаконня стоїть не хто інший, як батько усякого беззаконня – сатана. Християн у Римській Імперії 313 року було менше 1%, але вони змусили римську державну машинерію визнати християнство дозволеною релігією і припинити її переслідування. Це донині залишається актуальним викликом і нам, християнам України, і насамперед католикам.

о. Орест-Дмитро Вільчинський 

Джерело: Мандрівники Христа Царя

02.10.2011р. Б. / Владика Богдан Дзюрах: За виїзд українців за кордон несе відповідальність політична верхівка

 

Нещодавно в Бразилії відбувся Синод Єпископів УГКЦ і святкування 120-річчя української імміграції в Бразилії. Про це та інше говоримо з cекретарем Синоду УГКЦ, владикою Богданом (ДЗЮРАХОМ).

— Владико Богдане, українці в Бразилії живуть уже 120 років. Як протягом такого часу їм вдалося зберегти українську ідентичність?

— Справді, нас дуже приємно вразило, що, незважаючи на несприятливі обставини і великий проміжок часу, українська спільнота зберегла і свою національну ідентичність, і церковну приналежність.

Цьому сприяло кілька факторів... У першу чергу, виїжджали люди, які були глибоко закорінені у своїй національній традиції, які цінували своє українство, берегли рідну мову та культуру, плекали духовність. Мабуть, це ключове в розумінні того феномену, який ми спостерігали в Бразилії.

До речі, на противагу цій «120-річній» українській діаспорі в Бразилії, сучасна нам четверта хвиля еміграції схильна дуже легко асимілюватися. Потрапивши в нове для себе культурне середовище, наші співвітчизники намагаються «розчинитися» в ньому. Нерідко носять у своєму серці жаль до власної держави, яка не забезпечила їм умов для праці, змусила емігрувати. А тоді, 120 років тому, люди, хоч і емігрували з рідних земель, зберігали як щось дороге й цінне усвідомлення своєї національної гідності, культури та духовності. Здається, що забути чи, ще гірше, зректися власної національної самобутності означало для них те саме, що заперечити самих себе. Тому, незважаючи ні на які випробування, люди самоорганізовувалися, творили церковні громади, а відтак — різні культурно-просвітницькі організації, які діють і до сьогодні.

Другий момент — українці в Бразилії мали нагоду жити компактно на територіях, куди прибували. Так, лише у південних провінціях — Парана й Санта Катаріна — мешкає понад 90 відсотків бразильських українців, решта — розкидані по всій Бразилії. Таким чином, факт компактного проживання дуже спричинився до того, що українці в Бразилії змогли зберегти свою культуру й мову. Дехто з наших співрозмовників ділився спогадами, що португальську мову вони вивчали, щойно пішовши в перший клас. До цього часу послуговувалися виключно рідною, українською мовою.

І третє — роль Церкви. Дуже швидко слідом за емігрантами з Галичини поїхали отці василіяни, потім прибули сестри василіянки, служебниці, й саме вони, крім того що забезпечували духовну опіку над нашими вірними, ще й дбали про їхній культурний розвиток. Для цього утворювали різні художні гуртки, танцювальні ансамблі, закладали суботні школи, де вчили дітей рідної мови, культури, давали основні знання про історію України... Плоди цієї праці ми спостерігали на власні очі під час ювілею, коли бачили чудові танцювальні ансамблі, оркестри, хорові колективи, організовані греко-католицькими громадами. На даний час таких фольклорних гуртків у всій Бразилії налічується 24. Мають вони милозвучні назви, які віддзеркалюють їхню пам’ять про рідну землю: «Барвінок», «Верховина», «Полтава», «Спомин», «Київ», «Соловей», «Калина» тощо. Найстаршому з них — ансамблеві «Барвінок» — виповнилося аж 81 рік! Тож не дивно, що багато промовців, які виступали в рамках святкувань, підкреслювали ключову роль Церкви у збереженні національно-культурної ідентичності українців.

— Яких висот сягнули українці Бразилії? 

— Перші поселенці з України потрапили у надзвичайно важкі умови. Їх завезли на території, де не було найелементарніших умов для життя. Тому перші покоління українців у Бразилії мусили у прямому розумінні слова боротися за виживання, а їхньою сферою діяльності було й залишається на 80% сільське господарство. Але з часом працьовитість та талановитість нашого народу почала приносити свої плоди. Сьогодні українці в Бразилії з гордістю називають імена своїх видатних представників: поетеси Олени Колодій, поетеси та письменниці Віри Селянської-Вовк, істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Михайла Вовка та Володимира Кульчицького. Грегорі Варшавчика тут називають «засновником модерної архітектури». Уродженець Одеси, він навчався в Римі, а після свого переїзду до Бразилії 1923 року опублікував статтю, що стала маніфестом сучасної бразильської архітектури. Деякі українські родини були або є власниками відомих підприємств та фірм, як от родина Дмитерків, яка володіла мережею супермаркетів, а нині займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей. У Куритибі нам показували мебельні салони родини Худій, які славляться по всій країні та поза її межами. Серед визначних українців — відомий нейрохірург Альфонс Антонюк, онколог Богдан Кобилянський. Українське коріння мають колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер та екс-президент державної нафтогазової компанії «Петробраз» Филип Рейштул. Попри все, представництво українців в органах державної влади не є надто великим, про що зауважують і самі наші співвітчизники в Бразилії.

— Еміграція — це добре для України, на вашу думку, чи погано?

— Як і багато явищ в нашому житті, еміграція має свої позитивні й негативні сторони. З одного боку, еміграція — об’єктивне явище. Коли впала залізна завіса, що відгороджувала нас від зовнішнього світу, почався процес міграції з України. Люди отримали нагоду відвідувати інші країни, пізнавати їхню культуру, знайомитися зі стилем життя місцевого населення тощо. Але за роки незалежності ми стали свідками не звичайного переміщення людей, які добровільно подорожують чужими країнами, — з України виїхало декілька мільйонів наших співвітчизників у розквіті своїх життєвих сил. Виїхали, бо до цього їх змусила важка, нестерпна економічна ситуація всередині країни. За цей масовий «екзодус» українців та за його негативні наслідки для нашого народу значною мірою несе відповідальність політична верхівка. Українська держава не забезпечила гідного життя своїм громадянам, не змогла використати їхній професійний потенціал для розбудови вітчизняної науки, освіти, економіки. Нам справді боляче спостерігати, як колишні вчителі, інженери, лікарі, які емігрували до західноєвропейських країн за останні 15—20 років, працюють прибиральницями в італійських родинах, підсобниками на будовах, виконують найпростіші побутові роботи. Така ситуація — це сором для української держави. Тому ми продовжуємо закликати, аби держава нарешті звернула увагу на проблему української еміграції, серйозно почала опікуватися нашими людьми за кордоном, розробила програму їхнього повернення до рідної землі.

З іншого боку — еміграція несе в собі певні шанси, зокрема, можливість навчитися від інших, запозичити від них щось добре, корисне. Адже перебуваючи на еміграції, українці мають нагоду пізнати інший світ, вчаться іншого ставлення до людини й до праці, ніж те, до якого вони звикли в радянській дійсності, відкривають для себе культурне багатство європейських країн, зрештою, вивчають ще одну іноземну мову. Це вже, погодьтеся, чимало. Українці, які пробули деякий час за кордоном, нерідко повертаються більш зрілими й відповідальними громадянами, свідомими своїх прав і готовими їх боронити. Ці люди більш свідомі в політичному плані, ними нелегко маніпулювати. Чи не тому держава так неохоче забезпечує закордонні виборчі дільниці бюлетенями?..

— Останній Синод відбувся в Бразилії. Це тому, що 120-річчя?

— Очевидно.

— Останній Синод закликав вірних УГКЦ не ображати представників інших конфесій... А хіба вони їх досі ображали? Чи це просто такий крок назустріч?

— Це, перш за все, превентивний крок, аби ще раз пригадати, що ми повинні бути дуже делікатними у своїх висловах і діях щодо наших братів у вірі. З чого це береться? Бо ми дуже серйозно сприймаємо Христовий заклик до єдності Церкви і хочемо свідомо робити певні практичні кроки, щоб її наближати.

Спостерігаючи за церковною ситуацією в Україні, ми не раз бачили, що на людському рівні трапляються певні непорозуміння. Вони виникають найчастіше не зі злої волі, а через людську слабкість, часом — через звичайну невихованість. І це стосується всіх конфесій. Ми всі — люди і можемо допускатися помилок у нашому ставленні до ближнього. Приймаючи згадане рішення, ми хотіли закликати наших вірних бути максимально коректними та доброзичливими до наших братів у вірі.

З іншого боку, часом трапляється, що ми, греко-католики, стаємо об’єктами атак, несправедливого трактування чи некоректних висловлювань... Не хочу називати конкретних випадків чи імен, але хто слідкує за релігійним життям в Україні, знає, що я маю на увазі. І, щиро кажучи, нам таке ставлення болить. За таких обставин може з’явитися велика спокуса, особливо на людському рівні, відповідати злом на зло. Не хочемо, аби ця спокуса переростала в грішну дію, тому й вирішили заохотити наших вірних вчитися любити навіть тих, хто завдає нам кривди, вчитися жити справді по-євангельському. Не можемо вимагати цього від інших. Мусимо починати від себе.

— Наскільки відомо, про об’єднання церков сьогодні не йдеться, але чи стало УГКЦ простіше спілкуватися з УПЦ МП, зважаючи на конфлікт у самій Московській патріархії?

— Ми постійно вчимося краще опановувати мову спілкування. Для нас дуже важливим було ствердити, що є відкритість на діалог другої сторони, що є багато ділянок церковного та суспільного життя, де ми можемо діяти спільно. Є бажання не оглядатися безнастанно назад, шукаючи закидів чи звинувачень, але дивитися в майбутнє й спільно це майбутнє творити.

Звичайно, дорога до формального об’єднання може бути ще довгою, але ми можемо вже тепер об’єднуватися навколо певних починань, певних викликів, які стоять перед українським суспільством, і намагатися знаходити спільні відповіді на запитання, які хвилюють наших громадян сьогодні. Така спільна праця не лише наближає бажану єдність, вона її до певної міри вже маніфестує.

Ми також свідомі того, що єдина Церква в Україні не є й ніколи не буде плодом виключно людських зусиль чи певної суспільно-політичної домовленості. Вона є даром Бога, плодом духовного зусилля духовенства й віруючих усіх конфесій. Саме тому ми закликали до молитви за дар єдності та до плекання діалогу й братерських взаємин із представниками з інших церков і конфесій. Молитвою та щирим ставленням одне до одного прокладатимемо дорогу для діяння Святого Духа, який «єднає всю церковну спільноту», як про це говориться в одній зі стихир П’ятидесятниці.

— Який ще головний меседж цьогорічного Синоду, крім як не ображати представників інших конфесій?

— Я б сказав, що найголовніший меседж — це увага, яку Синод скерував на парафію як місце зустрічі з Христом. Життя великої Христової Церкви реалізується в конкретних умовах звичайної сільської чи міської парафії. Й саме за якістю духовного життя парафії буде видно зміни, які настають у всій Церкві. Тому ми хотіли звернути свою особливу увагу на парафіяльне життя та прийняли за основу нашого майбутнього розвитку концепцію «живої парафії». Така парафія є протилежністю до «приходу», тобто до певної утилітарної й пасивної участі в церковному житті, коли люди приходять до храму, щоб «виконати обов’язок», щоб віддати данину звичаєві чи отримати певну «небесну страховку» для свого земного життя. В живій парафії віруючий почуває себе співвідповідальним за стан Церкви, він у духовному житті черпає силу для того, щоб у щоденних реаліях реалізувати своє християнське покликання: бути світлом світу й сіллю землі.

Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК

Джерела: www.day.kiev.ua

                 Мандрівники Христа Царя

 "...Така ситуація — це сором для «української» держави..."

Нерозумію, навіщо владика нас обманює? Чи можливо, що він сліпий і не спроможний бачити гіркої правди?

Владико, звідкіля, чи краще сказати: з якого саме пальця ви висмоктали словосполучення «українська» держава? Невже вам, як духовному провіднику православних християн, достатньо вивіски, щоб говорити про наявність де-факто УКРАЇНСЬКОЇ держави? Владико, я, негідний р.Б. Леонід, закликаю вас частіше бувати не у Львові чи поза кордоном, а в Донецьких, Харківських, Дніпропетровських, Одеських ТРУЩОБАХ і саме тільки тоді ви, "роззувши" очі, побачите ту гірку правду, що українці, як не мали дотепер, так і не мають нині, своєї УКРАЇНСЬКОЇ держави і знаходяться, як етнос, на межі вимирання та асиміляції, а права в цій державі мають такі ж, як у минулому столітті американські індіанці.

І, оскільки, немає УКРАЇНСЬКОЇ держави, як такої, то чому МАЧУСІ має бути соромно за своїх виродків чи недобитків?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

У Мадриді розпочався Світовий День Молоді

e-mail від Відправити Натисніть Ctrl+D щоб додати в закладки

Христина Рудницька
фото: Тетяна Логвинчук

Українська молодь, яка приїхала на СДМ разом з паломницьким центром «Рафаїл», побувала на офіційному відкритті Дня Молоді, а також уже навчилася орієнтуватися на місцевості і знайшла улюблені місця для обіду та вечері.

День перший – орієнтація на місцевості

У перший день Світового Дня Молоді, 16 серпня, ще чекали, коли приїдуть усі паломники, тому перша половина дня була вільна. Паломники вийшли на вулиці Мадрида гуляти, співати, танцювати. Шум, сміх, танці, барабани, гамір натовпу молоді – так зараз виглядають вулиці Мадрида. Усюди майорять прапори багатьох країни, тільки встигай вгадувати, з якої країни та чи інша група. Паломники співають та танцюють в метро, на вулицях, в магазинах.

 

Паломники вийшли на вулиці Мадрида гуляти, співати, танцювати

Офіційні кольори цього Дня Молоді: червоний, помаранчевий та жовтий. Кожен паломник разом з наплічником отримав панамку, віяло, футболку, розарій, програмки, карти та молитовник паломника. У цьому одязі натовп виглядає надзвичайно яскраво. 

 

Натовп виглядає надзвичайно яскраво

Програма Світового Дня Молоді дуже насичена. Одночасно в різних місцях відбуваються концерти, театралізовані вистави, зустрічі, молитви. Наприклад, ввечері в різних місцях відбувалося одночасно 8-10 концертів християнської музики різних стилів, від року та блюзу до поп-музики та госпелу. В цей самий час приблизно 6 театралізованих вистав та мюзиклів проходили в інших місцях Мадрида. Хочеться потрапити всюди, але доводиться обирати краще з кращого.

"А компот?!"

Організатори намагаються зробити все для найбільшого комфорту паломників. Паломникам допомагають волонтери з різних країн. У школі, де живе українська група, яка приїхала з паломницьким центром «Рафаїл», працюють україномовні паломники, які завжди відкриті і готові допомогти.

Кожен зареєстрований учасник СДМ отримав безкоштовний квиток на транспорт. А також талони на харчування. На ці талони безкоштовно можна отримати обід та вечерю в ресторанах та кафе, які співпрацюють зі Світовим Днем Молоді. Потрібно лише знайти кафе та ресторан з логотипом СДМ. Можна наїстись бутербродами, а можна попоїсти в гарній кав’ярні. Наприклад нам, нам пощастило пообідати в мексиканській кав’ярні, а повечеряти в італійській. 

 

У який бік не глянь – всюди були паломники

Світові Дні Молоді відкрито

Вчора увечері урочистою Службою Божою, у якій взяло участь півмільйона молоді, було офіційно відкрито СДМ. Службу Божу відправив архиєпископ Мадрида, кардинал Антоніо Марія Роуко Варела, разом з ним співслужили 800 єпископів та 8 тисяч священиків.Меса звершувалася на П’яза де Чібелес (Plaza de Cibeles) о 20:00 за іспанським часом.

Півмільйона молоді взяло участь у відкритті СДМ

Наша група вирушила в напрямку Plaza de Cibeles ще о 18:00 і ми не помилились. Ми змогли зупинитись лише біля великого монітору, який транслював Святу Службу, навіть не могли бачити вівтар - так багато було молоді. Сіли прямо на асфальт на проїзній частині. У який бік не глянь – всюди були паломники. Поряд з нами знаходилася група з Домініканської Республіки, багато молоді з Південної Африки, Мексики та Бразилії. Поки усі чекали початку Служби, кожна група співала пісеньки, кричали, просто веселили самих себе. Наша група паломників також не сиділа тихо і ми теж вигукували «кричалки» про Україну. 

 

 

Пересуватись у натовпі можна, лише тримаючись за руки

Службу Божу було добре чути лише з радіоприймачем або увімкнувши радіо на мобільному. Меса відправлялася латиною, а проповідь виголошувалася іспанською мовою. На жаль, коментарів та перекладів хоча б на англійську, ми не знайшли, тому довелось вслуховуватись в іспанську, але загальний сенс проповіді можна було зрозуміти. «Сьогодні Мадрид – столиця католицької молоді усього світу» - сказав кардинал Антоніо Марія Роуко Варела.

Попереду ще п’ять надзвичайно цікавих, та, сподіваюсь, повних духовного зростання, вражень. 

Джерело:
http://www.credo-ua.org/2011/08/49294

Українці не люблять читати

Інтерес до літератури проявляють 73,5% британців, 66% німців, 61% французів і лише 30% росіян і 27% українців.

Половина українських школярів не беруть в руки книги, а країна в цілому претендує на лідерство серед країн, що найменше читають в Європі.

За підрахунками директора Інституту соціології освіти Російської академії наук Володимира Собкіна, якщо на початку 1970-х років радянський підліток читав близько 40 книжок за рік, то юний житель пострадянських країн - лише десяток, пише Кореспондент.

До того ж число українських дітей, які регулярно беруть в руки книги, постійно скорочується. За даними компанії TNS Ukraine, якщо ще в 2003 році їх було 57%, то в 2008-му вже 52%. При цьому молодь якщо і читає, то в основному літературу за шкільною програмою - популярні колись серед радянських дітей пригоди і фантастика не користуються попитом.

«На зміну книгам прийшов інтернет, комп'ютер, телевізор і абсолютно інші цінності», - пояснює відхід від літератури співвітчизників, у тому числі молоді, експерт Інституту Горшеніна Володимир Застава. За даними опитування його організації, 80% інформації молоді люди черпають зі Всесвітньої павутини.

Педагоги у свою чергу констатують, що молодим людям, які мало читають, стає все складніше викладати свої думки.

«У них абсолютно немає розуміння, що читати просто необхідно. У результаті суспільство стає дебільним. І це дуже сумно», - констатує екс-ректор і почесний президент Києво-могилянської академії В'ячеслав Брюховецкий.

За даними Інституту Горшеніна, 79,9% молодих українців вважають за краще проводити дозвілля, спілкуючись з друзями, 51% - граючи в комп'ютерні ігри, сидячи в інтернеті і слухаючи музику. 45,5% вважають за краще займатися домашніми справами. І тільки 43,8% зізналися, що у вільний час беруть в руки книгу, газети або журнали.

За матеріалами: ТСН

Джерело:

КРЕДО

"...«У них абсолютно немає розуміння, що читати просто необхідно. У результаті суспільство стає дебільним. І це дуже сумно», - констатує екс-ректор і почесний президент Києво-могилянської академії В'ячеслав Брюховецкий..."

 

Якось дивно виходить, чому замовники і виконавці цього опитування досліджували лише рівень зацікавлення літературою, а не причиною охолодження українців до неї? Констатується лише факт поширення зацікавленням багатьох українців мережою інтернет, а не причиною, чому вони там шукають для себе необхідну інформацію.

Отже, знову ми з вами можемо спостерігати за "маразмами" науковців, які вперто не хочуть помічати причини, а бачать лише наслідки і за ними судять українців...

Агов! Шановні "дебільні" науковці, невже ви не розумієте, що не усунувши причини, не можна подолати наслідки від неї?

Ну ж бо, погляньте на зміст сучасних "літературних" видань, як то: книжок, журналів, часописів, газет. Чи ви дійсно дебіли чи геть сліпі? Та ж вони на 90% чужі українцям і то, не лише за мовою, але й за змістом. Так, я знаю, ви скажете, що це попит породжує пропозицію. Але попит кого? Тобто на чиє замовлення друкується ота вся макулатура, брехливо названа вами "літературою"? У наш час на службі постсовкової системи є чимало холуїв, які вислужуючись перед своїми північними та південними панами, зацікавлені уподальшому зомбуванні українського народу та тримання його у фізичному й духовному рабстві якнайдовше.

Якраз це і є одною з основних причин того, чому українці шукають інформації та справедливості у віртуальній реальності. Або не маючи наснаги до боротьби, покидають Батьківщину й їдуть "світ за очі", аби подалі від "рускава міра" з його дебілізмами та іншими ізмами...

То хто ж насправді ДЕБІЛИ? Чи не ви, зарозумілі людською мудрістю, академіки і науковці?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

09.08.2011р. Б. / УГКЦ – єдиний гарант виживання української нації

Французький письменник Моріс Дрюон, автор відомого циклу історичних романів «Прокляті королі», вважав революцію не історично зумовленим процесом, а своєрідним припадком, кривавим зносом з шляху еволюційного історичного розвитку. І в тому мав рацію. Революція – це загострення симптомів суспільної хвороби, яка називається «несправедливість». Саме несправедливість, відсутність нормального розвитку суспільства і породжує революції. Революція часто є вимушеною атавістичною реакцією суспільства на речі, які загрожують самому його існуванню.

Українське суспільство тяжко хворе. І тому стан перманентної революції у ньому присутній ось уже 20 років з моменту проголошення новітньої української незалежності. І усі ці 20 років не було жодної серйозної спроби лікувати цю хворобу. Старе українське: «А, якось буде», щоразу робить медвежу послугу і «еліті», яка повністю відділилася від народу, і самому народові. Хворобу часто плутають зі симптомами і стараються якось пригасити їхню гостроту. Арешт пані Юлії Тимошенко і сам суд над нею – це не хвороба, це – симптом.

Пророк Осія в тяжкий для ізраїльського народу час писав: «Народ мій гине, бо знання не має» (Ос. 4, 6). А це є проблемою і нашого народу. Бо, як влучно зауважив Папа Бенедикт ХVІ, коли нема ортодоксії, то нема й ортопраксії. Тобто відсутність потрібних знань породжує неправильні, помилкові дії. Комунізм за собою залишив повну і непроглядну темінь у гуманітарній галузі: історія, соціологія, політологія, філософія, теологія та інші гуманітарні дисципліни в комуністичному суспільстві практично не існували. Народу постійно вливали у голови тяжку бурду, густо замішану на большевицькому мракобіссі. І, як наслідок цього, маємо не народ, а населення, яке не має жодних орієнтирів. Що більше, бурхливі 80-90-ті роки ХХ століття спричинилися до того, що якісь уривки знань стали доступні широкому загалу, який до цього перебував у суцільній темряві відносно багатьох гуманітарних питань. Це і створило в нас багатьох мудрагелів, які, насправді не маючи ні в чому поняття, переконані, що вони добре розуміються в історії, політиці, релігії, економіці, міжнародному праві. Кожен вважає себе універсальним спеціалістом, хоча посередність і поверховість знань таких «спеціалістів» просто вражає. І на основі таких, з дозволу сказати «знань», наші народні «спеціалісти» діють. А щоб абсурдність ситуації була ще більшою, народ з точністю обирає собі подібних на керівні посади.

Тому наше суспільство, позбавлене елементарних знань, з радістю вірить і наймаразматичнішим заявам політиків і найнеможливішим обіцянкам. А потім розчаровується. Додати до цього візантійське сакралізування усякої влади і отримуємо те, що маємо зараз, або, як полюбляє казати перший Президент новітньої України п. Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо».

Як ніколи нашому суспільству потрібна просвіта. Бо постійна криза українського суспільства перш за все має релігійно-гуманітарних характер. Людина, позбавлена знання про Бога, позбавлена своєї історичної пам’яті, елементарного розуміння механізмів функціонування довколишнього світу і самого суспільства, не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама.

Державна система освіти, збудована на старих комуністичних принципах з домішками найотрутніших плодів західного лібералізму і нігілізму, позбавлена чіткого національного самоусвідомлення, перетворилася на інструмент дебілізації молодого покоління. Очікувати від державної освіти позитивних плодів так само результативно, як очікувати від сови, що вона заспіває, як соловей. А наш народ в цілому має дуже низьку здатність до самоорганізації. Тому увесь тягар народної просвіти падає на плечі Церкви. А єдиною Церквою в Україні, яка має позитивний досвід такої діяльності, є УГКЦ. Тому саме на цю Церкву фактично і падає відповідальність за долю українського народу.

Стан католицької просвіти в Україні, попри існування католицьких освітніх установ, насправді є плачевним. Слід віддати УГКЦ належне. Дуже багато зроблено у цій царині. І греко-католики вигідно відрізняються від решти українського народу низькою кількістю розлучень, абортів, п’янства, наркоманії та інших негативних суспільних явищ. Але цього не достатньо. Потрібна всестороння просвіта. Потрібна всеоохоплюча катехизація, історична просвіта, літературна просвіта, національна просвіта. Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на єдину інституцію, яка протягом століть показала свою здатність до його оборони, а це – Українська Греко-Католицька Церква. І зараз саме від УГКЦ залежить чи виживе український народ, чи ні.

о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

"...Український народ, де-факто позбавлений своєї держави, зараз може надіятися хіба що на... ...Українську Греко-Католицьку Церкву..."

Можна було б і погодитися з цим твердженням о. Ореста, але оскільки Церква, як будь-яка суспільна інституція складається з одиниць, тобто з конкретних осіб, зокрема тих, хто провадить Нею, має негативні тенденції колабораціонізму й пристосуванства, то - "...не може вивести інших з кризи, бо не здатна вийти з кризи сама...". Оте, совкове: - "Якось воно буде!", на превеликий жаль, має місце й у Церкві.

І це не голослівна критика, бо якщо уважно проаналізувати останні події з життя Церкви, то виявимо небезпечну кризу харизматичних ієрархів (і то на найвищому рівні), які спроможні запалювати в людях духа боротьби, віри й любові.

Це вже не та інституція, яка надихала, запалювала й провадила український народ до боротьби за Христові цінності і до самооборони нації від духовного й фізичного винищення її ворогами в минулих сторіччях. Це якісно, навіть не та Церква, Церква - мучениця, яка двадцять років тому вийшла з підпілля. Господь і час забрав тих церковних ієрархів, які могли не лише служити Божественну Літургію у польових умовах, але й провадити цим, знедоленим, московсько-більшовицьким лихоліттям, народом, до духовного і національного воскресіння, відродження й преображення.

Ієрархію нашої Церкви полонили кон'юктурники та пристосуванці, які, сповідуючи у своєму житті еволюційний шлях розвитку Церкви та нашого хворого душею і розумом суспільства, намагаються затушити тих вірних, хто горить і здатний запалити інших.

І, як наслідок, немає нині в української нації жодної надії й на Церкву, яка відкидаючи революційний шлях боротьби, прирікає її до асиміляції та духовного виродження, яке загрожує самому її існуванню на нашій, Богом нам даній, не своїй, землі.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.