23.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.8,14–21:  «Спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом із ним і прославитися» 

Дорога до воскресення Ісуса Христа не була легкою і простою: від народження в убогості до завершення ганебною смертю на хресті. Це була дорога, яку не просто було пройти. Так само і наше життя також сповнене різних страждань, невигод, терпінь. Але коли ми прагнемо з Богом це все пройти, то нас це приводить до переміни, до з’єднання з Ісусом Христом, до зустрічі з Ним і до воскресення разом із Ним. 

Завжди сприймаймо труднощі та страждання, які маємо, як нагоду співстраждати з Господом, співтерпіти, щоб могти разом з Ісусом Христом зустрітись у Вічності. 

*** 

Мт.9,9-13:  «Здорові не потребують лікаря, лише хворі»

Коли ми почуваємося здоровими, то нам і на гадку не спадає йти до лікарні, лікуватися. Але коли захворіємо, то шукаємо допомоги, поради, консультації, аби повернути здоров’я, щоб спробувати зцілитися. Бачимо, що кожен хворий сам виявляє бажання йти до лікаря. Лікарі самі не шукають хворих і не затягують їх до лікарні – хворий має усвідомити, що потребує лікування, і прийти до лікаря. 

Подібно є і в духовному житті. Бог завжди готовий нас лікувати і прийняти до своєї «лікарні», лишень би ми відчули, що хворі й потребуємо допомоги. І це є важливо для нас. А Бог знайде, які ліки та які процедури нам призначити, у який спосіб нас найкраще лікувати. Підставою для лікування має бути пізнання себе, усвідомлення свого хворобливого стану. Бо лише знаючи свої слабкості, свої хвороби, зрозуміємо, що потребуємо допомоги і зцілення від Господа.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.07.2016р. Б. / Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському та Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Святих сорока п’яти мучеників, що в Нікополі Вірменському

Тропар, глас 1: Однодумно бувши пов’язані душею,* чотиридесят з п’ятьма страждальцями, святі,* проти ворога постали.* І переможцями стали, прийнявши вінці від Христа Бога* і вічну нагороду за ваші муки.* Моліться, щоб і ми їх сподобилися,* що благочесно піснями вас величаємо. 

Кондак, глас 8: Заради Христа, мученики, багато мук перенесли,* і зруйнували все ідольське многобожжя,* і подолали безбожності спокуси,* Христовою силою їх перемігши,* всіх нас вірно навчаєте викликувати: Алилуя. 

Співправителем Костянтина Великого, який правив східною частиною Римської держави, був тоді Ліциній. Він, потоптавши чинний едикт, згідно з яким християни могли вільно визнавати свою віру, почав їх жорстоко переслідувати. У Нікополі Вірменському було сорок три мужі, а найзнаменитіші серед них: Леонтій, Маврикій, Антоній, Олександр і Даниїл, які зі своєї волі стали перед старостою Лизієм і визнали, що є християнами. Староста почав їх висміювати, що вірують у Бога, який помер на хресті. На це від імени всіх відповів святий Леонтій: “Якщо знаєш, що Господь наш Ісус Христос помер на хресті, то певно знаєш, що Він третього дня воскрес з мертвих і живе во віки. Боги твої ніколи не жили і жити не будуть, і тому не намовляй нас до відступництва, бо ми віруємо в одного Бога, задля якого готові на муки і на смерть”. 

Староста наказав їх побити каміннями по обличчю, а потім закувати в тяжкі кайдани і кинути до в’язниці. Тут вони скріплювали один одного у вірі і молилися до Бога, а одна жінка, на ім’я Власія, потай подала їм води. А якщо, за словами Христа Спасителя, сторицею буде винагороджено того, хто подасть ближньому горнятко води, то, без сумніву, не минула нагорода й побожну невісту, яка, наражаючи себе на небезпеку, вгамувала спрагу святих страждальців.

Наступного дня святих мужів віддали на муки. Залізними гаками шматували їх тіла, били немилосердно і знову ледь живих кинули до в’язниці. А вночі явився їм ангел Божий, утішив їх і заповів, що наступного дня їх подвиг закінчиться і вони засядуть у славі небесній. Невимовна радість наповнила серця святих слуг Божих, вони стали вголос співати псалми і цілувати брат брата, окови видалися їм легкими і дочекатися не могли дня, який мав їм принести найбільше щастя – мученицьку смерть за Христа. Два сторожі побачили неземне світло і почули голос ангела, хоч його самого й не бачили, і їхні серця пізнали Божу благодать, вони припали до ніг святих мучеників, визнали Христа Спасителя і прийняли хрещення. Називалися вони Меней і Вирилад. Настав новий день. Лизій сів на судищі, над рікою Ликос, і наказав поставити перед собою всіх святих мучеників, до яких долучилися і двоє новонавернених сторожів. Лизій видав присуд: усім відтяти руки й ноги, а потім спалити. Потекла кров святих слуг Божих; вони радо підставляли члени свого тіла під сокиру і голосно величали Спасителя, з яким уже за хвилю мали з’єднатися. Один з них, на ім’я Сисиній, коли лежав побіч каменя, вже без рук і ніг, а страшна гарячка палила його зсередини, він помолився вголос і з каменя потекло джерело води й угамувало його спрагу. Подякував Сисиній Господеві і попросив, щоб вода з цього джерела допомагала тим, які будуть згадувати святих сорок п’ять мучеників. Багато з них були вже мертві, інших, ще живих, клали стосами у вогонь. Сисиній лежав трохи збоку і, боячись, щоб про нього не забули, голосно давав знати про себе. 

А коли їх тіла згоріли, то рештки костей кати викинули в ріку, але вода винесла їх на таке місце, що християни могли їх чесно поховати. Святі мученики закінчили свій земний подвиг 10 липня 317 р. Коли невдовзі потому імператор Костянтин Великий покарав злобного Ліцинія і заволодів цілою державою, то в честь тих святих було зведено величну церкву, де склали останки їх мощей. Гріб мучеників і джерело, що виплило за молитвою святого Сисинія, Господь прославив силою оздоровляти хворих. 

У той самий день

† Преподобного отця нашого Антонія Печерського, Київського

Тропар, глас 4: Від світської метушні вийшов ти,* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і, рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 8: Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Його від усієї душі в любові наслідував ти,* і, світу тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов ти до небесних хоромів.* І нині, з ангелами стоячи перед владичним престолом,* споминай нас, що вшановуємо пам’ять твою,* щоб ми звали до тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш. 

Уже денниця була зійшла на руськім небі. Свята Ольга-Олена прийняла хрещення, і щораз більше ставало тих, що покланялися не Перуну і Дажбогу, а Христу Розіп’ятому, Спасителю світу. І благодать Його була з нами; 988 р. прийняв хрещення і охрестив Русь великий князь Володимир. У містечку Любечі, за п’ять миль від Чернігова, 983 р. в убогих, але чесних християнських батьків народився син, якого назвали Антипа. 

З молодих літ серце хлопця рвалося до життя на самоті, до життя, посвяченого Богу. Він чув розповіді про самітників у земних печерах, які служили єдиному своєму Спасителеві і так заслужили собі на небо. За їх прикладом він знайшов біля Любеча малу печеру і часто ходив до неї, довгі години каючись у своїх гріхах і молячись про велику простором, та не менш велику горем, яке стало її уділом, Матір-Русь. А коли виріс з хлоп’ячих літ, то пішов далеко, аж на гору Атон, бо чув, що там, на Святій горі, живуть люди ангельським життям. Брати монахи прийняли прийшлого з Руської землі, постригли і дали йому ім’я Антоній. 

Невдовзі він оселився в прибережній печері, поблизу одного з монастирів, і почав провадити таке святе життя, що дивувалися навіть старі монахи і розпізнавали, що Бог вибрав Антонія до великих подвигів. Ігумен Теоктист, який постриг Антонія, побачивши його життя, доведене до досконалости, покликав його до себе і сказав: “Антоніє! Бог утвердив тебе в монашому житті, тепер пора тобі іти на Руську землю і приводити інших до такого життя. Повертайся на Русь, і нехай благословення Святої гори буде з тобою!” 

І святий Антоній пішов. Не перший він ішов з Атону у слов’янські землі; Свята гора посилала всюди своїх монахів, та, мабуть, жоден з них не був покликаний Господом до такого подвигу, який судилося здійснити преподобному Антонію. Він повернувся до Києва 1013 р. На княжому престолі ще сидів князь Володимир, однак між його синами вже починалися незгоди. Антоній відвідав грецькі монастирі, які були вже на Русі, мабуть, і за княгині Ольги, однак йому не сподобалося життя монахів, таке далеке від тої святости, яка панувала на Атоні. На березі Дніпра, поблизу села Берестова, він знайшов собі печеру, поселився там і став першим руським самітником, що молився до Бога за Руську землю. 

А земля та стала відома вже не славою нових перемог і здобутків, а страшним відгомоном братовбивчої боротьби. Просякла землю кров святих князів Бориса і Гліба, убитих каїном-братом. І преподобний Антоній, до печери якого дійшов голос розпуки руського народу, гірко заплакав і повернувся на гору Атон, де перебував аж до 1028 р., коли, за наказом Теоктиста, вдруге повернувся на Русь. За той час появилися нові монастирі, засновані Ярославом Мудрим, – святого Григорія і святої Ірини. Та не лежало серце преподобного Антонія до спільнотного життя; він повернувся до своєї печери, а невдовзі знайшов іншу печеру, ту саму, в якій часто молився святий Іларіон, священик великокняжої церкви Петра і Павла, що стояла на Берестовій горі. Іларіон сам викопав її посеред лісу, що вкривав гору, і тут у вільні хвилини молився за Руську Церкву, якої згодом, 1051 р., став першим руським митрополитом. У тій печері преподобний Антоній прожив багато літ. 

А яке піднесене й ангельське було його життя! Читання церковного правила, співання псалмів, розважання над Божими правдами, молитва і строгий піст (їв один раз упродовж кількох днів, і то черствий хліб та корінці) – ось дорога, якою святий ішов до неба. Та не довго він жив на самоті, прийшли до його печери спочатку бідні, які просили про молитву і благословення й ділилися з ним своїм хлібом, яким він ділився з іще біднішими. Прийшли й інші і, припавши йому до ніг, просили, щоб дозволив їм жити коло себе і провадив їх до неба. Серед них був і преподобний Теодосій. Вони поглибили печеру, проклали довгий підземний хід, а в ньому малесенькі келії, в яких ледве міг поміститися один чоловік. Окрема печера була їм за церкву. А жили так, як жив преподобний Антоній, у мовчанні, молитві й у труді своїх рук. 

Пішла по Києві чутка, що там, під Берестовою горою, є люди, які день і ніч моляться Богу, перемінивши темні печери собі у рай. І прийшли бояри й поклонилися до преподобного Антонія, прохаючи його благословення. Вони бачили, що, при своїй убогості, він у сотні разів багатший від них, бо має супокій душі і мир у своєму серці. 

А коли князь Ізяслав після смерти свого батька Ярослава (1054 р.) обійняв великокняжий престол у Києві, він також прийшов просити у святого Антонія благословення і поручив себе його молитвам. Однак княжа ласка, як павутина, що рветься на вітрі. 

Прийшов Василій, син багатого боярина Йоана Вишатича, припав до ніг святого Антонія, поклав біля них свою багату боярську одежу, а натомість попросив дати йому волосяницю і дозволити залишитися біля нього, бо хоче спасати свою душу тут, у печерах, – щастя в багатих теремах боярського двірця для нього нема. Преподобний Антоній розповів йому про всі труднощі монашого життя, але коли зрозумів, що прохання юнака є згідне з Божою волею, то велів єромонахові Никону постригти його у монахи. І помер для світу боярський син Василій, а в печерах стало більше на одного брата, Варлаама. Разом з ним прийняв постриг один зі слуг його батька, на ім’я Єфрем. 

Батько Варлаама впав у гнів і став шукати допомоги у князя, а той велів доставити єромонаха Никона до нього і наказав йому вигнати Варлаама з печер. 

“Княже, – мовив Никон, – роби зі мною, що хочеш, але мені не вільно віднімати воїнів у небесного Царя”. 

Боярин Вишатич силоміць витягнув Варлаама і Єфрема з печер на світ, а князь пригрозив, що накаже печери розкопати, а монахів розжене. Довідавшись про це, преподобний Антоній пустився шукати іншого, гостиннішого місця, та його наздогнали посли князя і стали просити, щоб залишився в печері. Жінка князя, дочка польського короля, переконала мужа, щоб він залишив у спокої ченців, бо за них заступається сам Бог, і розповіла, що на землю її батька впали тяжкі кари за те, що там кривдили монахів. Також і боярин Вишатич дозволив синові повернутися до печер, бо побачив, що годі противитися Божій волі. 

А коли монахів стало дванадцять, тоді преподобний Антоній поставив над ними ігуменом Варлаама, а сам пішов у дальню печеру, на сто сажнів віддалену від першої, бо хотів жити на самоті, так, як прожив уже багато літ. Та для кожного, хто приходив до нього, він завжди мав серце, повне любови. Приходили брати монахи, і він як батько навчав їх, молився з ними, щоб допомогти їм побороти спокуси. Приходили князі і плакали сльозами, яких не сміли показати у своїх палатах, а він благословляв їх, хоч від його ока не було приховане те, скільки горя переживе ця земля і скільки братньої крови потече по ній. Коли кількість монахів зросла ще більше і підземна церква вже їх не вміщала, то брати вирішили побудувати дерев’яну церкву на верху гори. Преподобний Антоній схвалив їх намір і сам возив землю під будову. Так постала перша церква Печерської лаври, присвячена Успенню Пресвятої Богородиці. 

Князь Ізяслав покликав Варлаама стати ігуменом нового монастиря, який він звів при мурованій церкві святого Димитрія. Брати спитали преподобного Антонія, кого він дасть їм на ігумена. “Виберіть найдостойнішого!” – сказав святий Антоній, і вони вибрали преподобного Теодосія (пам’ять вшановуємо 3 травня). З його ігуменством пов’язаний подальший розвиток Печерської лаври; преподобний Антоній був лишень дорадником до всього доброго, а його молитва скріплювала нові подвиги. Число монахів зросло до ста, у печерах вже бракувало місця. Тоді преподобний Антоній попросив князя Ізяслава, щоб той подарував лаврі гору, під якою були печери, і князь це радо учинив. Монахи побудували келії на горі, біля Успенської церкви, і поставили навколо обителі частокіл. 

А преподобний Антоній у молитві і пості проживав у своїй печері дні старости. Сповнилося бажання монахів Атонської гори – він став отцем руського монашества. Бог дав йому силу оздоровляти хворих, але святий з великим смиренням приховував це, а якщо повернув кому здоров’я, бо не міг відмовити у такому проханні, то завжди давав хворому зілля до пиття, аби здавалося, що одужання прийшло природним способом. А ще дав йому Бог дар провіщення. Коли князь Ізяслав, зі своїми братами Святославом Чернігівським та Всеволодом Переяславським, вибирався на половців і просив у преподобного Антонія благословення, то святий провістив, що ворог подолає руську силу. І на річці Альті (1063 р.) потекла руська кров. Був з князями у святого Антонія і варяг Симон, князь і син славного боярина. Преподобний провістив йому, що він уціліє в битві, а його тіло колись першим покладуть у новій мурованій церкві, яка постане в лаврі. І все це сповнилося. А коли Симон після битви на Альті лежав поранений серед численних убитих, то бачив у видінні велику кам’яну церкву, що возносилася при лаврі, і така церква справді постала. 

Після битви над Альтою братанич Ізяслава Всеслав Полоцький вигнав Ізяслава з Києва, але той через сім місяців повернувся і з допомогою польського короля, свого тестя, знову зайняв свій престол. Знайшлися такі, що очорнили перед Ізяславом преподобного Антонія, ніби той підтримав Всеслава, й Ізяслав, повіривши наклепу, хотів святого вигнати з краю. Тоді Чернігівський князь Святослав запросив святого Антонія до себе і на горі Болдині побудував церкву святого пророка Іллі, а преподобний викопав собі печеру і до нього знову стали приходити учні, так постала нова лавра. Та невдовзі Ізяслав зрозумів, що неслушно випровадив святого старця зі своїх земель, і попросив його повернутися до своєї рідної обителі. Київ знову побачив преподобного Антонія й благословення святого мужа сплило на Дніпро і на матір міст руських – Київ. 

Останнім ділом святого було закладення фундаменту нової мурованої церкви. Князь Ізяслав пожертвував 100 гривень сріблом, тобто 500 фунтів золотом, а варяг Симон, про якого ми згадували вище, дав 50 гривень, золоту корону для прикрашення ікони Пресвятої Богородиці та дорогий пояс на відмірення місця під церкву. Бог сам у чудесний спосіб вказав на місце для храму: коли вранці земля була мокра від роси, то те місце залишалося сухим, а наступного дня сталося навпаки. А потім вогонь з неба очистив те місце – і все це за молитвами преподобного Антонія, який три дні і три ночі благав Господа і Пречисту, щоб об’явили свою волю. 

7 травня 1073 р. було закладено фундамент під будову нового мурованого храму Успення Пресвятої Богородиці. Преподобний Антоній тоді мав уже 90 років. Зібралися брати монахи, щоб отримати його останнє благословення, почути його останню науку. Весняне сонце сміялося, долом протікав Дніпро, золотом сяяли бані церков Києва, багатого, сильного великокняжого міста. А тут скромна, тиха лавра відлюдників, й останні хвилини доживає велет духа, засновник руського монашества. Він бачить душею все, що має пережити ця земля впродовж віків: горе, недолю, печаль і незгоди. А вгорі, перед його оком, відкрите небо, там чекає його Цариця Руської землі. Вона не покине його дітей духовними сиротами, у найтяжчі часи покриватиме їх своїм омофором. Хай буде слава Пречистій Діві! Тиха посмішка прикрашає вуста святого; він робить знак хреста над головами монахів і його душа відлітає до неба. 

А честь його і поміч для всіх, хто призиває його ім’я, триває з роду в рід. Тіло преподобного Антонія поховано в печері, в якій він чинив свої духовні подвиги. Смиренний за життя, смиренним хотів він залишитися і після смерти. Бог вислухав бажання його серця, тіла святого не відкопали, хоч і робили спроби. Житіє преподобного Антонія, як і інших святих подвижників лаври, описали монахи лаври, а згодом владика Володимирський і Суздальський Симон та чернець Печерського монастиря Полікарп у книзі, що називається “Патерик Печерський”. Печера на горі Атон, в якій жив засновник Печерської лаври, і нині називається печерою преподобного Антонія. Після смерти Господь Бог прославив святого Антонія багатьма чудами. Нехай же буде слава Господу і Богу нашому і слава преподобному Антонію та хай буде честь і спасення нашій великій Руській землі. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

22.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.16,1–16:  «Вітайте Прискиллу та Акилу, співробітників моїх у Христі Ісусі»

Апостол Павло передає вітання для дуже багатьох осіб. Про всіх них він пам’ятає, нікого не забув, про всіх турбується та дбає. Важливо і нам дбати про інших людей, турбуватися, клопотатися і переживати, так як би ми хотіли що б інші турбувались за нас. Переважно ж наші стосунки бувають такі швидкоплинні, тимчасові. Ми не звертаємо уваги на їхнє продовження, пам’ятаємо коротко про цю людину, яку свого часу Бог поставив на моїй життєвій дорозі. 

Не забуваймо ні про кого, всіх тих яких Бог дав нам у нашому житті, через яких Господь зробив стільки добра для кожного з нас. 

*** 

Мт.13,4-9:  «Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять»

Бог завжди діє, завжди промовляє до кожного з нас. Ніхто не може поскаржитися, що Богові до нього байдуже. Але чи ми дозволяємо Божим зернам, які падають в нас, проростати? 

Найбільше Бог промовляє до кожного з нас через наше сумління. Але часто ми йдемо всупереч сумлінню. Ми перешкоджаємо цим зернам проростати в нашій душі. Чим більше ми будемо вслухатися, що промовляє нам Господь, тим більше будемо жити за тим, що промовляє нам сумління. Та що більше будемо давати, щоб ці зерна падали, то більше це сумління буде розвиватися. Тоді все більше будемо цією родючою, плідною землею, в якій буде проростати Божа мудрість. Як поле треба постійно обробляти, щоб мати якийсь плід, так і нашу душу потрібно доглядати, очищувати, спрямовувати до Бога. 

Бог сіє в кожну мить нашого життя і ніколи не перестає сіяти, Він хоче, щоб кожне зерно проросло. Уміймо ці зерна приймати і приносити добрі плоди! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.15,17–29:  «Тепер же йду в Єрусалим, святим служити»

Завжди хочемо доброго ставлення від інших людей, щоб нам допомагали, підтримували, потішали. І так само інші сподіваються цього від нас. Бачимо, що апостол нам показує цей приклад служіння іншим християнам. Він вказує на те, що йде їм служити. Подивімося на наше життя, на наші спроможності, таланти, ситуації, на те, що ми виконуємо. Яким би іншим був світ, якби ми сприймали кожну ситуацію як добру нагоду послужити іншим, і якби інші також так сприймали, що мають нагоду послужити нам. Уже тут, на землі, ми б сповнялись цією радістю передсмаком Царства Небесного. 

Стараймося найперше самі служити іншим людям, незалежно, як вони ставляться до нас, усім тим, яких Бог нам дав. І рано чи пізно ми побачимо, як це бажання служити передасться їм. І ми через це не тільки створимо навколо себе атмосферу любови, а й іншим дамо шанс ставати кращими.

*** 

Мт.12,46–13,3:  «Бо хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати»

Родинні стосунки сильніші порівняно з політичними, економічними, стосунками в колективі, бо вони завжди триваліші. У сім’ї ми більше допомагаємо одні одним, підтримуємо рідних. У цьому Євангелії Господь вказує, що є щось більше за ці стосунки. Хоч тілесно між собою ми є брати, сестри, батьки, діти, але наш Небесний Отець, від Котрого походить наше буття, вважає своїми близькими тих, хто чинить Його волю. 

Коли чинимо Божу волю, тоді змінюємося, переображаємось і все більше стаємо подібними до нашого Отця. Саме тому ті, хто є в Бозі, хоч не завжди перебувають між собою в родинних зв’язках, є братами і сестрами, як сказав Ісус. 

Господь завжди чекає на близькість з нами, на можливість назвати нас братом, сестрою, дитиною, але осягнення цієї близькості є в наших руках. У нашому житті можемо ставати ближчими до Бога або ж віддалятися від Нього. Стараймося наближатися до нашого Творця – і тоді Він наблизиться до нас!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

21.07.2016р. Б. / Святого великомученика Прокопія

Святого великомученика Прокопія

Тропар, глас 8: Не від людей, а з небес прийнявши поклик,* Святий, батьківське безчестя і вірну службу залишив ти,* як другий Павло, наслідуючи Христа,* переніс ти багато мук і ран.* Нині ж обіцяний вінець прийняв, великомученику Прокопіє,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 2: Божественною ревністю до Христа запалений* і силою Хреста захищений,* вихваляння й сміливість ворогів подолав ти, Прокопіє,* і чесну Церкву підніс ти,* маючи міцну віру й просвічуючи нас. 

Джерела подають дві версії житія святого великомученика Прокопія. Згідно з першою, він був читцем при церкві в Єрусалимі (що звався тоді Елія Капитоліна), а згодом у Скитополі над Йорданом провадив ангельське життя. Він дав обіт жити в чистоті; своє тіло морив постом, лиш один раз на тиждень їв сухий xліб, і не знав іншого напою, крім води. Інші джерела, погоджуючись щодо місця й часу його мученицького подвигу, стверджують, що він був царським воєводою. Оминаючи ці відмінності, хоч Прокопій міг бути воєводою, а потім читцем, що в той час траплялося дуже часто, приступимо до опису житія святого, муки якого стали поштовхом до навернення багатьох, а жорстокістю своєю переважають усе, що дотепер читали. Святий Прокопій, власне, звався Неаній і народився він у Єрусалимі. Його батько Христофор був християнином, він помер, коли святий ще був малою дитиною, а мати Теодосія, закаменіла поганка, виховала сина в старих забобонах. А що рід їх належав до одного з найзнаменитіших, то молодий Неаній, закінчивши науку, перебував при дворі імператора Диоклетіяна. Той полюбив юнака, іменував його воєводою і послав до Олександрії мучити християн, бо саме почалося люте переслідування. Неаній багато чув про християн, знав, що вони дуже ревно тримаються своєї віри, що живуть побожно і чесно, однак наказ виконав і вирушив з військом у дорогу. 

Одної ночі, як оповідає передання, біля міста Апамії (в Сирії) налетіла страшна буря з землетрусом і громами. Нараз Неаній почув голос: “Неаніє, і ти ідеш проти мене?” Наляканий юнак побачив на небі перед собою світлий хрест, а голос говорив далі: “Я, що говорю до тебе, – Ісус Христос, Бог і Син Божий, який за тебе і за всіх дав себе розіп’яти на хресті, щоб спасти світ”. А коли хрест почав підніматися вгору, то Неаній почув іще слова: “Цим хресним знаменем долай ворогів своїх і мир мій буде з тобою!” 

Видіння зникло, замовк голос з неба, благодать увійшла в серце Неанія – він став християнином. Прибувши до Скитополя, пізнав правди Христової віри, охрестився й отримав нове ім’я Прокопій, тобто дозрілий. Потай велів він зробити з золота та срібла хрест, такий, який бачив на небі, і завжди носив його під своєю одежею. Потім з військом своїм прибув до Єрусалиму, а оскільки агаряни саме тоді непокоїли місто, то Прокопій, гаряче помолившись та уповаючи на силу хреста, вдарив на ворога, розбив його, звільнив місто й увійшов до нього з військом, а всі вітали його як спасителя. У домі матері, коли та просила сина, щоб він приніс жертву божкам, Прокопій признався, що є християнином, розбив усіх золотих і срібних божків, а золото роздав бідним. Мати впала в нечувану злість і сама донесла імператорові, що син її став християнином. Диоклетіян був тоді в Антіохії і негайно дав наказ намісникові Палестини Юсту схопити й ув’язнити Прокопія, а тоді або змусити його зректися Христової віри, або віддати на муки. 

Юст сам подався до Єрусалиму, та коли всі намови не допомогли, він ув’язнив святого слугу Божого і доставив до Кесарії Палестинської, до своєї резиденції. Саме тут святого почали прилюдно мучити. Залізними гаками так шматували тіло, що воно відпадало цілими шматками. Деякі погани, дарма що закаменілі, навіть плакали. Почувши їх плач, святий Прокопій сказав: “Не плачте наді мною, а плачте над собою, над загибеллю душ своїх, бо якщо не навернетеся до Христової віри, всі загинете в пекельних муках”. 

Увечері Прокопія кинули до в’язниці, а наступного дня він став перед судом цілком здоровий, бо вночі явився йому Христос Спаситель і зцілив рани, а душу наповнив невимовною надією на вічну нагороду. Юст приписував усе чарам і велів відвести Прокопія до божниці, щоб там він склав жертву божкам, але ті самі впали на землю і розбилися, щойно святий став на поріг. І знову його кинули до в’язниці, а на сторожі стали два відділи війська зі своїми начальниками Антіохом і Никостратом. Усі ті вояки вночі припали до ніг святого і прийняли хрещення. Почувши про це, Юст наказав усіх вояків на очах святого Прокопія стяти мечем, а вони охоче прийняли смерть за Христову віру. Наступної ночі навернулося дванадцять найдостойніших жінок міста. Вони на суді сміливо визнали Христову віру, за що їх віддали на жорстокі муки: жінок били залізними прутами, ребра палили вогнем, відрізали груди, а під пахви клали розпечені залізні кулі. 

Посеред тих мук враз почувся голос: “Великий Бог християнський; і я віднині є Його слугинею!” Ці слова промовила Теодосія, мати святого Прокопія, якій Бог, за молитвами її сина, дав ласку пізнати правду. Юст умовляв її, щоб не губила себе, бо, як ми сказали, вона була знатного роду, а коли всі вмовляння не допомогли, велів кинути її до в’язниці, де вона разом з сином скріплювалася до дальшої боротьби і прийняла святе хрещення. 

Минула коротка, така спасительна для неї ніч і заяснів радісний день, коли вона мала дати остаточне свідчення віри у Христа Спасителя. Разом з іншими дванадцятьма жінками мученицями її поставили перед судом. Їх били по лиці, шматували залізом тіло, і врешті-решт усіх тринадцятьох, закованих в один ланцюг, вивезли за місто, де їм стяли голови. Після їх страти Прокопія віддали на нові муки. Кров спливала з нього під бичами, залізними гаками пошматували його лице, однак святий у тих муках ревно молився й усе переносив так стійко, що Юст, почуваючись безсилим, велів кинути його до в’язниці. Тієї ночі ангел Божий вразив мучителя; його знайшли неживим. І знову навернулося багато поган, вони приходили до св. Прокопія у в’язницю, приводили хворих, а він їх оздоровляв і навертав до Христової віри. І навіть тут, у в’язниці, він провадив дуже строге життя, молився, постив, приготовляв душу свою та просив Господа, щоб дозволив йому закінчити земний подвиг і стати перед небесним Божим престолом. 

Замість Юста до Кесарії прибув новий староста на ім’я Флавіян. Він також став умовляти святого мученика, щоб той приніс жертву божкам, бодай про чуже око, і так спасе своє життя. Коли ж усі вмовляння не допомогли, мучитель наказав бити святого жилами, колоти тіло залізом, припікати боки і натирати рани сіллю. Усе його тіло було як одна суцільна рана, та дух не похитнувся, дух був сильний, погляд святого був спрямований угору, а серце надіялося на вічне життя. Флавіян велів принести вогонь і насипати в руки мученика кадило, а потім руки тримати над вогнем, щоб той від болю вкинув кадило до вогню, і тоді погани сказали б народові, що святий Прокопій приніс божкам жертву. Дві годині тримав мученик руку над вогнем, і вогонь той погас, а рука не задрижала – хитрість поганська була осоромлена. Тоді святому зв’язали руки і повісили за них на високому дереві, а до ніг прив’язали важкий тягар, так, що всі члени тіла вийшли з суглобів. Потім його кинули у вогонь, та вогонь погас і жоден волос на його голові не постраждав. Після всіх цих мук погани вирішили вбити святого Прокопія, бо інакше він наверне ціле місто; Флавіян наказав стяти його мечем. І так 8 липня 303 р. від меча впала голова святого Прокопія. Душа його царствує в небі. Тіло святого християни поховали вночі, а Бог прославив його мощі численними чудами. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.15,7–16:  «Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас у Божу славу»

Наше життя – таке, що ми, всі люди, вражені первородним гріхом, завдаємо болю, кривди, терпінь, страждань одні одним. Але маємо завжди, щоб не ставалось і хто б нам не завдавав болю, відкрито, доброзичливо, приязно ставитись до кожної людини. Бо ж кожен із нас шукає цієї приязні та любові від інших. 

Будьмо певні, що так, як ми робимо іншим прикрості, однак самі очікуємо прощення і любові зі сторони інших, так і ті, хто кривдить нас, шукають того самого і на те сподіваються. Часто, коли подивитись на наше життя, то в наших стосунках бракує просто людськості, щоб ми були людьми до кожної людини. Почнімо з себе, навіть якщо нам не будуть одразу відповідати взаємністю. Бо якщо будемо поводитись як Божі діти, то матимемо ще більшу нагороду – від нашого Отця.

*** 

Мт.12,38-45:  «Тоді він іде, бере з собою сім інших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, і останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше»

Знаємо, що гріхи, які ми чинимо, навіть коли про них ніхто не знає, нас непокоять, забирають мир і спокій. Тому стараємося їх позбутися, прагнемо змінитися. І нам це може вдаватися, більше чи менше. 

Однак коли ми лише позбуваємося цих гріхів, все одно «місце», яке вони займали, залишається порожнім. Коли ми це «місце» не наповнимо чеснотами, добрими ділами то є небезпека, що кожен гріх може повернутися, бо маємо попередній досвід чинити його, до того ж за інерцією можуть додатися ще й інші гріхи, тяжчі. 

Позбуваючись наших недоліків, наших вад і пристрастей, стараймося розвивати в собі євангельські чесноти. А це, справді, неможливе без постійного перебування в Бозі, бо лише Його силою можемо стати сильними й відбити натиск зла! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

20.07.2016р. Б. / Преподобних Томи, що в Малеї, і Акакія, що в “Ліствиці” та Святої мучениці Киріякії

Преподобних отців наших Томи, що в Малеї, і Акакія, що в “Ліствиці”

Тропар святим, глас 1: Світила Богом явлені для світу,* і для монахів духовні зорі,* Тома – чудесами, Акакій – послухом,* засяяли світло.* Їх, як тих, які мають сміливість перед Богом* помагати молитвами в боротьбі, молимо,* щоб просили у Христа Бога* дарувати прощення прогрішень тим,* хто вшановує їхню святу пам’ять.

Кондак Томи, глас 4: Великими подвигами мужньо прославився ти,* але божественною любов’ю запалився,* царя тлінного і всю земну красу зненавидів,* й оселився на горі Малейській,* з якої зійшов на небеса до Царя царів, Томо,* молися неустанно за всіх нас. 

Кондак Акакія, глас 2: Світ покинув ти і пішов за Христом ще з дитинства,* премудрий Акакіє преподобний,* і наслідуючи Його добровільне смирення,* подолав ти гордого мучителя.* Молись неустанно за всіх нас. 

Преподобний Тома був воїном. Він пізнав усю марноту світу, скинув з себе обладунки і надягнув монашу одежу. Відтоді хрест став його єдиною зброєю. Він відвідував у пустелі самітників і подивляв їх подвиги. А потім пішов, за проводом святого пророка Іллі, який йому явився, на гору Малея в Ликаонії. Там він почав провадити життя самітника, свідоме Бога, ангельське й чисте та сповнене каяття. Витримав довгу боротьбу зі спокусами й упокорив тіло духові, тобто отримав найбільшу перемогу. Бог скріплював його багатьма небесними видіннями і дав йому силу оздоровляти хворих, бо й перед людьми не затаїлося його святе життя, тому вони горнулися до нього, раді почути його науки й отримати його благословення. Поблизу печери святого, за його молитвами, почало бити джерело цілющої води. А коли Господь покликав його до себе, то й після смерти біля його гробу не припинялися чуда. Жив преподобний Тома у дев’ятому столітті. 

Про преподобного Акакія Йоан Ліствичник пише у своїй “Духовній драбині”, що той, молодий віком, був з одним монахом, який бив його немилосердно. Святий Йоан Саваїт одного разу побачив того юнака з побоями на тілі і дивувався його терпеливості й утішав його, що терпіння подасть плоди спасіння. Дев’ять років з найглибшим смиренням страждав преподобний Акакій, та, однак, не покинув злого монаха. Так святий і помер, давши найбільший приклад послуху та смирення, а Бог прославив його гріб численними чудами. 

У той самий день

Святої мучениці Киріякії

У часи мучителя Диоклетіяна жив побожний муж Доротей, його жінка називалася Євсевія. Бог дав їм доньку, яку вони у святому хрещенні назвали Киріякія. Виховували її в благочесті й скромності, як усі батьки повинні виховувати своїх дочок. Та почалися переслідування християн. Їх усіх схопили і поставили перед судом, де жорстоко бичували, а потім Доротея і Євсевію відіслали до мучителя Уста в Митилину, а Киріякію – до імператора Максиміяна в Никомидію. Як закінчили свій земний подвиг її батьки – не знаємо. А свята дівиця перетерпіла в Никомидії найжорстокіші муки, після того її відіслали до Витинії, де старостою був страшний ворог християнства, мучитель Іларіон. І там також свята Киріякія перенесла тяжкі муки, а потім довго сиділа у в’язниці. 

Коли уряд у місті обійняв новий староста, то засудив святу дівицю на спалення. Але Бог явив свою силу, бо коли Киріякія стала молитися, упав такий рясний дощ, що погасив вогонь. Тоді святу мученицю кинули до диких звірів, але ті припали до її ніг і стали лизати. Ці чуда мучителі списували на чари, тоді староста наказав Киріякію стяти мечем. Свята мучениця вклякла на молитву, під час якої легко нахилила голову і вмерла, ще до удару меча. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

19.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.14,9–18:  «Вважайте на те, щоб не класти нічого перед братом, об що він спотикнувся б або й упав»

Апостол вказує на дуже важливу річ, щоб ми не створювали для іншої людини якихось випробувань, які є понад її силу. Погляньмо на Бога, Він ніколи не дає труднощів, обставин, ситуацій, які б були понад нашу людську силу і понад наші спроможності. Господь завжди дивиться, що ми можемо, і поволі, в міру наших спроможностей накладає на нас тягарі. 

Будьмо обережні, коли ми є з іншими людьми, щоб і ми не завдавали їм випробувань, труднощів, клопотів, понад їхню силу. 

*** 

Мт.12,14-16; 22-30:  «Кожне царство, розділене в собі, запустіє»

Дуже часто ми розділені самі в собі: в одних випадках чинимо добро, а в інших – схильні до зла. Одні люди знають нас з доброго боку, а інші можуть за нашою поведінкою не розгледіти, що ми Христові учні. 

Називаємо себе християнами, проте часто дозволяємо злу існувати в нас. Однак маємо бути в цьому принциповими, не дозволяти собі бути внутрішньо розділеними, бо ж ми храм Святого Духа, а не місце злих думок і намірів. Бо все це зло, якому дозволяємо перебувати в нас, віддаляє нас від Бога, наближає ж до диявола. 

Якщо навіть не можемо побороти своїх слабкостей, немочей у певну хвилю, то завжди маймо бажання їх позбутися. Просімо Божої помочі й ніколи не погоджуймося з думкою, що маємо право мати деякі гріхи, що з цим можна жити. Маємо прагнути святості, тоді неминуче щоразу більше нас буде сповнювати світло, щоразу більше будемо жити нероздільним внутрішнім Царством Небесним. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.12,4–5,15–21:  «Як в одному тілі маємо багато членів, і всі члени не виконують тої самої роботи, отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член»

Погляньмо на людське тіло, на будь-який із членів цього тіла, і ми можемо зауважити, що всі вони служать один одному, всі вони потребують один одного. Одне, що самодостатнє в організмі, однак, саме це руйнує весь організм – ракова клітка. Вона не потребує інших. Вона живе сама для себе і через це руйнує і вбиває організм. Усі ж справжні члени тіла живуть і служать одні одним. 

Так мало б бути і в Церкві Христовій. Ми мали б служити одні для одних різними нашими знаннями, вміннями і дарами, які маємо від Бога. Ніщо так не тішить нашого Господа, як наше бажання і намагання служити іншим членам Божої родини – членам Христової Церкви!

*** 

Мт.12,9-13:  «Чи можна зціляти в суботу?»

Господь залишає вибраному народові свої заповіді, третя з яких – сьомий день святкувати. Це значить, що цей день належить Богові. Але народ так захоплюється виконанням приписів щодо цього дня, що забуває, кому він присвячений. Внаслідок цього людина часто забувала про іншу особу, яка сотворена на образ і подобу Бога, – конкретну Божу людину, що потребує її допомоги, часом у цей сьомий день. 

Господь творить чудеса зцілення в суботу, аби показати велику вартість людини, навчити нас, наскільки важливо цінувати інших людей, бачити в них образ Божий. Можливо, цей образ потьмарився з часом, може, він зранений, у декому він затерся, але в кожній людині є цей образ Божий. Кожна людина є цінною в очах Бога. 

Господь віддав своє життя за кожну людину. Важливо цінувати кожну особу, бо за неї Бог приніс таку велику жертву – свого Сина!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

18.07.2016р. Б. / Преподобного Атанасія Атонського

† Преподобного отця нашого Атанасія Атонського

Тропар, глас 3: Тілесному життю твоєму дивувалися ангельські чини,* як із тілом до невидимих боротьбою вийшов ти, приснославний,* і уразив ти демонські полки.* Тому-то, Атанасіє, Христос нагородив тебе багатими даруваннями.* Цього ради, отче, моли, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 8: Як особливого глядача нетілесних істот* і діяльного правдивого сповісника взиває тебе стадо твоє, богогласнику:* Не переставай молитися за рабів твоїх,* щоб ізбавилися від напастей і підступів ті, що співають тобі:* Радуйся, отче Атанасіє. 

Преподобний Атанасій народився в Малій Азії, в Трапезунді, у місті на узбережжі Чорного моря. Через кілька місяців після того, як прийшов у світ, він залишився круглим сиротою. Його опікункою стала одна монахиня, приятелька покійної матері. Вона перша засіяла в дитячому серці зерна благочестя і погорди світом. Однак вона померла, коли Атанасію не виповнилося ще й семи літ. Слід сказати, що в хрещенні він дістав ім’я Авраам (отець багатьох народів), і лиш на монашому постригу отримав нове ім’я – Атанасій. Усі східні монахи і сьогодні при постригу міняють своє ім’я як знак того, що вони, вмираючи для світу, стають цілком іншими людьми. 

Малим Авраамом заопікувався один урядник з Царгорода, він узяв його до себе і віддав до школи. А хлопчина, а згодом і юнак, робив такий поступ в науках, що сам імператор звернув на нього увагу. Ще в дуже молодому віці Авраам став учителем найвищої царгородської шко-здрять його славі, то кинув учительство і щораз більше думав про те, щоб цілковито віддатися на службу Богу. Якось його опікун, вибираючись у далеку подорож, взяв юнака зі собою. Тепер Авраам мав нагоду побачити гору Атон, і його думки постійно поверталися до неї. Повернувшись до Царгорода, він випадково запізнався з преподобним Михаїлом Малеїном, відлюдником з Кименського монастиря. Преподобний Михаїл (його пам’ять вшановуємо 12 липня) узяв Авраама до свого монастиря, постриг його – і тоді помер для світу Авраам, а почав жити лиш для неба Атанасій. 

А життя те було дуже строге; він носив на собі волосяницю і лиш кожного третього дня приймав якусь страву. Його смирення і послух були такі глибокі, що через чотири роки преподобний Михаїл призначив його своїм наступником на ігуменстві. Однак Атанасій злякався й утік, а крім того, його постійно тягнуло на гору Атон. Він відвідував багатьох пустельників, що жили на тій горі, і залишився жити при одному не дуже вченому, але досвідченому старцю, якому не видав своєї вчености. Та оскільки старець його про це не питав, то й у затаюванні не було жодного гріха, навіть навпаки – доказ великого смирення. Та не довго він міг приховувати свою вченість; були такі, що впізнали його, й усі стали поважати преподобного Атанасія як мужа, ученість котрого дуже високо цінували в самому Царгороді, тим більше, що славний Никифор Фока, який згодом став імператором, дуже його поважав і всюди розпитував про нього. 

І знову преподобний Атанасій пішов із насидженого місця й поселився у пустельній келії на крайній вершині Атонської гори. Тут він чергував молитву і працю, переписував церковні книги і сповнював усі монаші повинності, служив ціле церковне правило і жив строгим життям. Однак і сюди почали приходити учні й горнутися до нього, а в Царгороді довідалися про його перебування на Атоні. Никифор Фока віддавна носився з думкою покинути світ і вступити до монастиря, щоб бути разом зі преподобним Атанасієм. Він передав значну суму грошей Атанасію, на які той побудував церкву Пресвятої Богородиці і ще дві інші, одну на честь святого Миколая, а другу – святих Сорока мучеників Севастійських. Крім церков він побудував келії, трапезну, дім для прийому прочан та шпиталь. А також провів воду, оскільки тут своєї води не було. 

Невдовзі в його монастирі набралося багато монахів, для яких святий Атанасій був найліпшим духовним отцем. Повен любови й лагідности, він сам якнайретельніше виконував монаше правило, і вимагав цього й від інших. Особливо він звертав увагу на те, щоб монахи не прив’язувалися серцем до дочасних речей; у його монастирі ніхто не чув слова “моє”, бо ніхто не мав нічого свого, все було спільне. Усі монахи, і найстарші віком, відповідно до сил і здібностей займалися якоюсь роботою, бо лінивство – то найбільший ворог монашого життя. А святий Атанасій прислуговував братам, завжди сповнений любови, щирий і вирозумілий. Одного разу сталося так, що один монах, якому преподобний зробив зауваження, за підшептом диявола задумав убити ігумена. Він нагострив ніж і постукав до келії святого, готовий, при появі Атанасія, встромити йому в серце ніж. Та коли святий став перед ним, монах, глянувши в його лице, побачив там стільки лагідности, що випустив ніж, припав до ніг святого ігумена і з плачем признався у своїй страшній злобі. Святий підвів його, заспокоїв і велів нікому про цей випадок не розповідати. З того часу преподобний Атанасій виявляв тому монахові велику любов і окремо молився за нього. 

Лиш одна річ засмучувала його, що друг його, Никифор, не пішов до монастиря; він, за волею Божою, обійняв царський престол. А до обителі святого Атанасія горнулися все нові монахи, і навіть деякі ігумени кидали свої монастирі і приходили, щоб під його керівництвом здобувати досконалість у монашому житті. Бог дав йому за життя дар творити чуда. Так, одного разу преподобний перемінив на морі солону воду на добру, придатну для пиття. Іншого разу він духом побачив, що три чужинці, серед яких був один монах, в дорозі, поблизу монастиря, зімліли від холоду і втоми, він послав їм на допомогу монахів, і так урятував їх від смерти. Траплялося, що деяких монахів мучили злі спокуси, тоді вони просили святого про молитву, і в ній знаходили поміч. Також він зцілив одного прокаженого монаха, і ще багато інших чуд вчинив святий на славу Господа і на добро людям. 

Коли кількість монахів так виросла, що головна церква їх уже не вміщала, тоді треба було приступити до її розширення. Під час цієї перебудови, за якою преподобний Атанасій наглядав особисто, він зібрав братію на науку, а потім промовив до них ці, не цілком зрозумілі слова: “Брати і діти мої! Нехай кожен з вас береже свій язик, тому що ліпше впасти з найбільшої висоти, аніж упасти через блуд язика. Пам’ятайте, що до неба йдемо дорогою терпіння і журби. Тому не печальтеся, якщо й зі мною станеться яка біда, і не згіршуйтеся тим, а прийміть усе, що Бог дає для нашого добра, бо по одному судять люди, а по іншому судить Бог”. 

Після науки преподобний Атанасій, разом з шістьми монахами, став на склепіння церкви, яку перебудовували, воно запалося під ними і засипало їх. П’ятеро монахів загинуло на місці, а святий Атанасій і брат Даниїл ще були живі, але присипані камінням. Усі брати кинулися рятувати свого наставника і через три години почули, як преподобний Атанасій молився: “Слава Тобі, Господи”. А коли його витягнули з-під руїн, він уже був неживий, на тілі жодної рани, лиш переламана одна нога. Даниїл помер за кілька годин. Сталося це 980 р. Усі після цього зрозуміли, що означали слова святого, які він сказав на останній науці: Бог об’явив преподобному Атанасію його кончину. Заплакали брати, прийшли монахи й з сусідніх монастирів – і всі молилися біля тіла того, кого вже за життя вважали святим. На третій день, під час похорону, зі зламаної ноги почала текти свіжа кров. Усі прославляли Господа за це чудо, за новий доказ святости покійного. В ту кров умочували хусточки, які згодом допомогли багатьом хворим. Гріб святого Атанасія прославився численними чудами. 

У той самий день

Преподобного Лампада Чудотворця, що в Іринополі

З давніх книг про життя цього святого знаємо, що він подвизався у пустелі поблизу Іринополя. Там сяяв великими чеснотами і дивував усіх дуже строгим життям. Господь за життя прославив його численними чудами. Тіло його спочило у тій самій печері, в якій він жив і помер. Хай же буде слава його святій пам’яті. 

У той самий день

Святої мучениці Анни

Постраждала 304 р. за імператора-мучителя Диоклетіяна. Де і коли – це нам не відомо; та одне коротке слово “постраждала” говорить дуже багато. Не злякалася мук, не злякалася смерти, зберегла віру, дала свідчення Спасителеві. І то так учинила слабосила жінка. Що на це скажемо ми, які не маємо сили утриматися хоча б від одного гріха, побороти хоч одну похоть, уникати нагоди до злого. Святі страждають, проливають кров, гинуть, а ми для душі навіть тисячної частки не робимо того, що робимо для тіла. Та їх за це вінчає вічна нагорода – а з нами що буде?

У той самий день

Святої мучениці Кирили

Свята Кирила (Киприла) прийняла мученицьку смерть близько 310 р. Вона була вдовицею двадцять вісім років. Її привели на суд, спочатку бичували, а потім поставили перед ідолами і поклали на руку жар, посипаний кадилом. Та свята мучениця навіть не ворухнула рукою, аби погани не сказали, що принесла божкам в жертві кадило. Потім, після жорстоких мук, віддала Богу свою праведну душу.

У той самий день

Во святих отців наших Кирила і Методія, апостолів слов’янських

(Житіє святих апостолів слов’ян описане в день 11 травня.) 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

17.07.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.8,28–39:  «Хто нас відлучить від Христової любові? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?»

Апостол Павло категорично вказує на те, що ніщо зовнішнє, що б не діялось і не відбувалось, не може нас віддалити від Ісуса Христа. Згадаймо тут приклад мучеників, навіть коли їм відбирали життя, але не могли тоді відібрати від них Господа. До того ж, вони раділи, що можуть потерпіти за Господа! 

Ми ж часто невдоволені щоденними обставинами, нарікаємо на них, маємо претензії до когось чи до чогось. Це означає, що нам бракує розуміння, що все є так, як нам дав Господь. Будьмо свідомі, що ті обставини, складні та проблематичні, вони не є понад нашу силу. Які б труднощі нам ставали на перешкоді, ми завжди можемо залишитися з Богом. 

*** 

Мт.5,1-16:  «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі»

Господь називає блаженствами те, що ми по-людськи вважаємо терпінням, несправедливістю і чого не бажаємо ні собі, ні своїм близьким. Коли настають будь-які проблеми, ми швидше хочемо їх позбутися. Навіть коли і знаємо, що шлях до блаженства проходить через труднощі, все одно нелегко сприйняти, що Господь послав їх нам. 

Інколи першим почуттям, яке можемо мати у важких і проблематичних ситуаціях, є злість: на ворогів, на ближніх, на себе, навіть і на Бога. Але якщо сприйняти кожну з цих ситуацій як таку, що її дарував Господь, щоб ми змінювалися, ставали ближчими до Нього, зростали в Ньому, тоді зможемо відшукати той сенс, який закладений у кожній події. Уміймо всі невигоди нашого життя сприймати як нагоди стати ближчими до Бога та ставати активнішим учасником Його Царства!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР