З 9 по 15 вересня 2012 р. у Канаді відбувся Синод Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви. Головною темою, яка обговорювалася
на Синоді, була «Роль і місія мирян в УГКЦ».
Важко однозначно окреслити роль мирян в житті та розвитку Церкви.
Кожна людина є особливою у своєму духовному пошуку і відродженні.
Об’єднуючись у велику згуртовану громаду, кожен шукає спільного шляху до
Бога, щоб цей шлях не проходити наодинці, а в колі своєї сім’ї, родини,
народу та Церкви.
На цьогорічному Синоді обговорювалося, що діяльність, причетність
та присутність вірян у житті Церкви сьогодні є визначальним чинником її
розвитку, – на цьому наголосив владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду
Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Часопис «Наш Собор» поцікавився у владики основними підсумками важливої події у житті Церкви.
- Владико, яке завдання сьогодні стоїть перед мирянами? Наскільки велика їх роль у розбудові Церкви?
Перед мирянами сьогодні стоїть таке ж завдання, яке поставив Ісус
Христос перед усіма своїми учнями – «бути досконалими, як Отець Небесний
є досконалим» (пор. Мт. 5, 48). Покликання кожної віруючої людини – це
святість, досконалість через наслідування Ісуса Христа у своєму житті, в
своїй поведінці, в своїх думках, у своїх почуваннях, щоб якомога більше
уподібнитися до свого Божественного Вчителя. Взірцем для віруючих у їх
духовних пошуках єднання з Богом завжди були монахи. Святих монахів
східна літургійна традиція називає «преподобними», потверджуючи тим
самим, що вони осягнули велику подібність до Божественного Первовзору
Святості, яким є Ісус Христос.
Другий Ватиканський Собор підкреслив, що покликання до святості не
скероване виключно до священнослужителів чи монахів, але до всіх
віруючих, а отже – і до мирян. Наша Церква конкретизувала цей загальний
заклик до святості, коли шість років тому Синод єпископів окреслив
стратегію діяльності УГКЦ на найближчу і дальшу перспективу гаслом
«Святість об’єднаного Божого народу». В цій програмі є два суттєві
елементи: перший – це святість, коли кожний віруючий знає, в що він
вірує, розуміє правди своєї віри, але, найважливіше, – живе цими
правдами, які він сповідує. Другий елемент – це об’єднаний народ Божий.
Сьогодні ми живемо в Україні у ситуації поділеного християнства, що
спричинює велику рану на тілі Христової Церкви. Ми – діти колись однієї
Церкви, що зараз є поділеними. Тому однією з наших цілей є об’єднання
всіх християн Київської традиції, які сьогодні належать до різних Церков
в одну духовну спільноту. В цьому є велике завдання і мирян.
- Сьогодні Церква хоче покласти на мирян важливе завдання –
бути місіонером. Наскільки сучасна людина готова і відповідальна до
такої дії?
Дуже часто необізнана людина під місіонерською діяльністю розуміє щось
таке, що безальтернативно нав’язується, накидається людям. Насправді,
місія – означає завдання людини у цьому світі. Ми бачимо місію християн в
тому, щоб ділитися з іншими своєю вірою. Св. ап. Павло вказує на любов
Божу як рушійну силу діяльності християнина, коли каже: «Любов Христова спонукає нас...»
(пор. ІІ Кор. 5, 14). Людина, яка пізнала і повірила у ту любов, якою
Бог полюбив її, яку Бог об’явив їй у Христі Ісусі, обов’язково захоче
ділитися цим своїм відкриттям із іншими. Що більше, саме бажання
ділитися з іншими скарбом віри свідчить про її автентичність в носія.
Ось чому перші апостоли Христові, коли їм забороняли проповідувати в
ім’я Христове, спокійно, але рішуче відповідали: «Ми не можемо не говорити про те, що самі бачили і чули»
(Ді. 4, 20). Тому поширення Євангельської проповіді повинно бути для
християн чимось природнім, потребою серця, внутрішнім постулатом,
спонукою любові, яку християнин носить у своїй душі. Якщо християнин не
ділиться своєю вірою із іншими, то це може означати, що вона у нього
дуже слабка, або й взагалі завмерла. З іншого боку, віра зростає у серці
того, хто нею ділиться із іншими.
Зрештою, навіть емпіричний досвід міжлюдських відносин підказує нам, що
чимось природним між людьми є ділитися з іншими добром, якого хтось
зазнав у житті. Вихована і зріла людина не буде егоїстично приховувати
та зберігати виключно «для приватного вжитку» те, що вона отримала у
своєму житті, вона мимоволі ділитиметься тим, чим вона є, що носить у
своєму серці, з іншими. Св. Августин каже: «Годую вас тим, чим сам живу».
Кожна людина «годує» інших тим, що становить суть її життя, що для неї є
дорогим і цінним. Це стається досить спонтанно, майже підсвідомо.
Подібно має здійснюватися «місія» християн: віруючий в дуже природній
спосіб ділиться з іншими скарбом віри, що його отримав і присвоїв сам. Я
пригадую слова кардинала Католицької Церкви Томаса Шпідліка, який
розмірковував про те, чому людина молиться. Він зрозумів, що задавати
таке питання людині, все одно, що задавати питання чому птах співає.
Відповідь, на думку кардинала, дуже проста – бо така його природа. Так
само людина не може не говорити про те, що вона бачила, що вона чула, що
пережила. І ця місія починається з найближчого оточення, зі свої
рідних. Можна без перебільшення сказати, що найважливіша місія мирянина –
бути добрим учителем віри і прикладом праведності для своїх власних
дітей та для свого найближчого оточення.
І якщо ми добре застановимося, то багато є таких, хто прийшов до Бога і
став віруючою людиною саме завдяки такій «місії», яку здійснили у
родинному колі батьки: від мами і тата, дідуся і бабусі ми вчилися наших
перших молитов, від них переймали приклад християнського життя, їм
завдячуємо скарб віри, що його ми отримали у лоні Церкви. Вони не
боялися визнавати свою віру і передавати її своїм дітям, навіть в умовах
утисків з боку комуністичного режиму.
Великою небезпекою сьогодні є, щоб Церква знову не стала «мовчазною»,
але вже не внаслідок зовнішніх переслідувань, як це було в комуністичних
часах, а внаслідок нездатності її членів свідчити і передавати віру
своїми словами та своїм стилем життя.
- Поширюючи Слово Боже у сучасному суспільстві, кожна людина
може зіткнутися зі стіною нерозуміння, а подекуди й ворожості. Ми
живемо в країні, де співіснує багато конфесій, між якими з тих чи інших
причин (політичних, історичних, соціальних) склалися певні
взаємовідносини. Як віруючій людині виховувати в собі толерантність та
розуміння?
Так, ми живемо в багатоконфесійному суспільстві, тому хочемо виховати
своїх вірян ставитися з гостинністю і зичливістю до всіх, як казав
апостол Павло: «Святих у потребах спомагайте і дбайте про гостинність»
(Рим. 12, 13). Ми вважаємо, що християнин має виявляти доброзичливість
перед усіма, незалежно від того, чи людина належить до його церковної
спільноти, чи ні. Нашою ціллю не є за будь-яку ціну збільшити кількість
віруючих Церкви, наша ціль полягає у тому, щоб дати іншим відчути любов і
присутність Бога в цьому світі. Робимо це в надії, що людина, пізнавши в
нашій поведінці відблиск божественної доброти і любові, сама захоче
глибше пізнати нашу віру і наблизитися до Христа. Віденський професор
Ернст Сутнер розмірковував про ситуацію людини в багатоконфесійній
дійсності, зауваживши, що між традиційними Церквами існують мінімальні
різниці щодо віровчення, так що ці Церкви подібні до кімнат в єдиній
будівлі. Для спасіння людини, вважає цей професор, не є суттєвим, чи
перебуває вона в тій, чи в іншій кімнаті. Тому свій вибір щодо
конфесійної приналежності, тобто свій вибір «кімнати», людина здійснить в
залежності від того, у котрій із них буде запалено в її душі живий
вогонь віри. І в цьому виборі людина залишатиметься завжди свобідною.
Коли людина дійсно впевнена у своїй правоті і повна любові, вона буде
відкритою до інших. Людина, яка боїться, буде реагувати або замкнутістю,
тобто повною ізоляцією себе, закритістю і сприйняттям світу як
ворожого, буде створювати навколо себе певне гетто – національне,
етнічне, релігійне; або ж, навпаки, – може проявляти свій страх через
агресію. Людина, яка є свідома свого багатства, своєї ідентичності, не
буде боятися виходити назустріч іншим і відкрито спілкуватися з іншими
людьми. Ми впевнені, що наші миряни мають власне таку свідомість, тому
сподіваємося, що ця свідомість приналежності до нашої Церкви буде
укріплятися. Наші вірні можуть спокійно спілкуватися з іншими і в
толерантній миролюбній формі передавати те, що для них є дорогим. Меж
такого спілкування практично не буває. Св. Августин вчив: «Люби, і роби, що хочеш».
Таким чином для християнина любов визначатиме спосіб спілкування і межі
відкритості. Втім, межі ці буде важко окреслити, оскільки любов за
своєю природою є всеохоплюючою...
- На допомогу та підтримку мирянам, які прагнуть більше часу
приділяти своєму духовному розвитку та поєднати своє професійне життя з
служінням Богу, на Синоді було прийнято рішення сприяти розвитку
професійних об’єднань. Які є шляхи реалізації цього задуму?
Так, це є цікава ініціатива. Втім, це не новий проект, а радше
підтримка тих товариств віруючих людей, об’єднаних за професійною
ознакою, які вже існують в нашій Церкві, і, звісно ж, заохочення до
розвитку нових. Власне, в Києві ми маємо товариство католицьких лікарів
ім. св. Агапіта, нашого ченця з Києво-Печерської Лаври. Ми переконалися,
що душпастирство, яке скероване до всіх людей загалом і обмежується
практично до участі в недільній Службі Божій, не всім вистачає. Потрібно
було шукати інших підходів для того, щоб допомогти представникам різних
професій повніше жити своїм християнським покликанням в рамках своєї
професії. Йдеться про те, щоб інтегрувати переконання і погляди, які
виростають з віри, у професійне життя. Для прикладу, лікарі можуть бути
дуже добрими спеціалістами, але, як християни, вони мають ще певне
багатство, яке дає їм їхня віра. Людина віруюча може дати щось більше,
аніж тільки професійні навички та досвід, – може дати християнську
любов, може дати увагу, може дати надію, яка базується не просто на
людському потішенні хворого: «Не переживай, все буде добре», а на надії,
яка походить від віри: «Тут не тільки я дію своїм вмінням, але Господь
Бог хоче твого здоров’я, хоче твого спасіння». Знаю лікарів, які,
довідавшись про проблеми пацієнта, можуть порадити йому звернутися до
священика, більше молитися тощо. Такі поради не є замінником звичайної
лікарської терапії, але – її якісним духовним доповненням. Десь читав,
що американські вчені навіть експериментальним шляхом довели, що
лікування людини, котра молиться і за котру моляться, проходить
успішніше, ніж у випадку далеких від Бога пацієнтів... Дуже часто буває
таке, що в лікарні лежать люди віруючі, а коли вони знаходяться у важкій
ситуації, їм потрібна поміч священика, тоді лікар може допомогти
пацієнтові, організувати йому зустріч з пастирем. Хто, як не лікар,
повинен перший прийти на допомогу у цій ситуації.
Є ще багато можливостей, які ми хочемо використати, щоб побороти той
радянський стереотип минулого, що релігія – це є моя приватна справа,
щось таке, з чим я маю ховатися, неначе б віруючою людиною я міг бути
тільки 2 години в неділю на Службі Божій. Насправді ж, віра – це те, що
проникає в усе наше життя, тому професійну діяльність не можна виключити
з життя віри, а треба вміти інтегрувати. Допомогти в цьому нашим
мирянам ми сподіваємося за посередництвом таких професійних
християнських груп. Вони вже формуються, учасники тих груп є дуже
задоволені та вдячні Церкві за служіння, а Єпископи своїм синодальним
рішенням хотіли дати лише поштовх і заохоту для наших душпастирів надалі
розвивати такі товариства.
- Наступний рік (2013) проголошено Роком віри. Які першочергові духовні заходи будуть заплановані на загальноцерковному рівні?
Підтримуючи ініціативу Святішого Отця Венедикта ХVІ про відзначення
Року віри у всій Католицькій Церкві, а разом з тим, беручи до уваги
святкування 1025-річчя Хрещення Русі-України, ми проголосили 2013 рік –
Роком віри в УГКЦ.
У цілому світі спостерігається певна криза віри. В ситуації, коли на
нашому континенті поширюється хвиля секуляризму, коли самі християни
втрачають відвагу у проповідуванні віри, Церква хотіла б зробити своїх
дітей більш відповідальними за той скарб, яким вони володіють і можуть
передати іншим. В Україні ми під цим оглядом перебуваємо у досить
сприятливих обставинах, бо ще зовсім недавно тривали переслідування і
утиски за віру. Тому наші віруючі різних Церков і конфесій є до певної
міри загартовані та випробувані щодо збереження і захисту своїх
релігійних переконань. Приміром, я нещодавно був в одному селі на
Житомирщині, мешканці цього села, незважаючи на переслідування, на те,
що їхній храм був зруйнований, все ж зберегли віру і передали її своїм
дітям і внукам. Цей потік передавання віри ніколи не повинен висохнути.
Віра не повинна помирати з віруючими людьми. У вічності віра вже не буде
потрібна, бо там ми ходитимемо не вірою, але видінням, як каже св.
Павло. Віра підтримує людину у дорозі до вічності, є її супутником на
шляху до Бога. І саме цю віру, як найбільший скарб, християнин повинен
залишити своїм нащадкам, своїм друзям і знайомим. І це – завдання Року
віри і усього душпастирського служіння Церкви: навчити жити вірою і
ділитися своєю вірою із іншими.
Нам рівно ж залежить на більшому залученні мирян до церковних справ, до
всього доброго і боговгодного, що відбувається на парафії. Парафія не
має бути «приходом», куди людина приходить, щоб «задовольнити свої
релігійні/духовні потреби». Таке розуміння парафії та своєї
приналежності до неї було б занадто споживацьким і егоїстичним.
Насправді ж, парафія – це жива спільнота Христових учнів, в якій кожний
має важливе місце і важливу місію до здійснення. Ми б хотіли, щоб в
Україні кожний віруючий почував себе відповідальним за те, що робиться у
Церкві, за утвердження християнських цінностей у нашому народі. Ми
повинні не просто відсвяткувати 1025-річчя Хрещення Русі, як якусь
одноразову подію. Ювілейні святкування повинні зробити нас більш
свідомими християнами, вдячними Богові за дар Святого Хрещення і
готовими сповідувати свою віру словом і життям.
Розмовляла Катерина Палієнко
"Наш Собор", жовтень 2012 року
Воїни Христа Царя
Окрім Маршу боротьби УПА
і святкового концерту на Михайлівському майдані, 14 жовтня 2012 року в
Києві, також, відбувся ще один концерт - під стінами Лук’янівського
СІЗО, організований Комітетом визволення політв’язнів. 
Микола
Коханівський зачитав звернення до Юлії Тимошенко, Арсенія Яценюка та
Олега Тягнибока з проханням підтримати політв’язня Ігоря Мосійчука, як
єдиного кандидата від Об’єднаної опозиції (адже він, перебуваючи в СІЗО
зумів таки зареєструватися у ЦВК, як кандидат). Пан Микола казав про те,
що політв’язні сидять за всіх нас, тому наше завдання - їм служити:
допомагати матеріально, інформаційно і просто славити їх, бо це новітні
повстанці. 
Кость Зацарний з ОУН зачитав список сучасних українських політв’язнів, яких утримує режим Януковича: 
Сашко
Аронець зі "Свободи" казав про те, що в сталінських ГУЛАГах політв’язні
були найнижчою і найзабитішою кастою, поки там не з’явилися бандерівці і
не навчили всіх поважати політрепресованих. Ще сказав, що влада своїми
репресіями виховує з людей нових бандерівців, і що 14 жовтня - день
боротьби за національну і соціальну справедливість. 
Ігор
Гаркавенко, як завжди, казав щось складне і філософське - про митців і
політиків, які пройшли війну (Першу світову) і привнесли в естетику і
політику орієнтир на фронтове братство. Нові покоління заздрили їм - а
доля приготувала їм тюремне братство, в якому на диво є багато спільного
з військовим, і це солідарність і постійне вольове зусилля. 
Дмитро
Лінько з "Братства" видав, що будь-який марш чи похід - це лише
підготовка до бою, і сьогоднішні акції - лише підготовка до штурму
Лук’янівського СІЗО. Сказав, що вибори можуть змінити щось у цій державі
лише для однієї людини: якщо Ігор Мосійчук переможе на виборах, він
вийде на волю. 
"Друг
Октан" з "Патріоту України" модернізував пункт перший Декалогу:
"Здобудеш Українську державу або відсидиш у боротьбі за неї". 
