02.06.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,7–12:  «Віра ваша славиться у всьому світі»

Хто такий християнин? Це той, який повірив у проповідь Христа, той, який повірив у воскресення Христове, той, який своєю вірою ділиться з іншими. Не досить десь і щось почути про Бога. Ми багато чули усяких теорій. Але чи ми віруємо в Ісуса Христа і приймаємо ту Добру новину яку Він приніс? Ми багато знаємо, що інші говорять про це, але чи ми віруємо в це? 

Наше життя завжди показує, наскільки наша віра міцна, наскільки ми її реалізовуємо, наскільки наша віра завжди виявляється у наших вчинках. Саме власною вірою та власним життям ми стаємось свідками Ісуса Христа для всього світу і для кожної людини, яку стрічаємо.

***

Мт.5,42-48:  «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий»

Нас часто непокоять наші недоліки та гріхи, які чинимо в житті. Тоді йдемо до сповіді, стараємося пильнувати молитву, ходити до храму. Але дуже рідко ми у своєму серці носимо бажання досконалості, святості. Хоч цей наказ ми отримали від самого Господа: «Будьте досконалі». Христос не каже: «Бажано, щоб ви були досконалі, було б непогано, щоб ви були досконалі», але дає чітку вказівку бути досконалими. Через наші невдачі й падіння ми розчаровуємося в тому, що можемо бути бездоганними, але Господь певний, що ми спроможні досягти досконалості. Тож ці слова є звернені до кожного з нас: «Будьте досконалі».

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

02.06.2018р. Б. / Св. муч. Талалея і тих, що з ним

Святого мученика Талалея і тих, що з ним

Тропар, глас 4: Мученик Твій, Господи, Талалей,* у страданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, гл. 3: Співстраждальцем мучеників і поборником явився єси, воїном особливим Царя Слави, випробуваннями ж і муками вивищення ідолослужителів низложив ти, тому й пам’ять цінну твою оспівуємо мудрий Талалеє. 

Було це в часи гонителя християн Нумерія. Воїни мучителя Теодора, що переслідував християн у місті Егеї, в Киликії, привели до нього 18-літнього юнака на ім’я Талалей, якого схопили на шляху між Егеєю та Аназарвом. Святий Талалей був родом з Ливану. Його батько називався Векурій, він був полководцем, мати звалася Ромилія, брат Йоан був дияконом. Талалей навчався лікарського мистецтва у лікаря Макарія і був безсрібником, тобто лікував усіх задарма. До того, як його схопили, святий Талалей уже терпів страшні муки від мучителя Тиверія, але Бог тоді його спас від смерті, щоб тут, в Егеї, він прославив силу Спасителя. 

Мучитель наказав Талалею поклонитися поганським божкам, та слуга Божий відповів, що християни покланяються лиш одному Богу, а поганські ідоли – це дияволи. Тоді мучитель велів підвісити святого за ноги на дереві. Два кати, Астерій та Олександр, не могли, однак, наблизитися до святого, бо відчували немовби якась сила відштовхує їх від нього. Здивовані тим чудом, вони пізнали правду і прилюдно стали визнавати Христа Спасителя, за що їх спочатку бичували, а потім стяли мечем. Так новонавернені прийняли мученицький вінець нев’янучої слави. Тоді мучитель наказав утопити святого Талалея в морі, але Бог вислухав молитви мученика, який хотів ще більше страждати задля Христа, і святий Талалей, якого кинули в море, сухим знову став перед мучителем. Тиверій гадав, що тут діють якісь чари, і велів випустити на мученика диких ведмедів, але ті повкладалися в його ногах і стали лизали святому руки. Під кінець мучитель наказав стяти слугу Божого мечем. Так святий Талалей закінчив свій земний подвиг і пішов до неба по вічну нагороду. Сталося це 20 травня близько 284 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.06.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.2,14–29:  «Через вас ім’я Боже зневажається між поганами»

Часто невоцерковлені особи згіршуються негідними вчинками християн, оскільки сприймають їх як тих людей, які б мали жити чесно, справедливо, досконало. Всі хочуть мати взірець, щоб побачити, що життя у святості – реальне. Однак часто бачимо, що і християни можуть поводитись гірше від невіруючих. Тоді постає у них сумнів щодо суті християнства як такого, якщо християни знають, як треба чинити, вчать цього інших, а самі так не живуть. 

Напевно найбільша трудність сучасного християнства, що ми, християни, говоримо правильні слова, але наше життя не відповідає цим словам. Бачимо, що сила й міць апостолів, учнів і перших християн була в тому, що їхні слова збігалися із вчинками. У народі не даремно кажуть, що слово промовляє, а вчинок потягає. Саме їхні вчинки були притягальними для інших і їхнє життя навертало людей. Живімо згідно з тим, у що ми віруємо, що проповідуємо, інакше не лише інших, яких мали привести до Нього, відштовхнемо своїм лицемірством, а й самі не зможемо потрапити до Божого Царства!

***

Мт.5,33-41:  «А я кажу вам не клястися зовсім: ні небом, бо це престол Бога; ні землею, бо це підніжок стіп Його; ні Єрусалимом, бо це місто великого царя»

У своєму житті ми дуже часто беремо на себе чимало зобов'язань, багато обіцяємо іншим. Однак знаємо з досвіду, як нелегко потім цього дотримуватися. Згадаймо, як це часто буває: захопившись кимось або чимось, під впливом емоцій після прочитання якоїсь книжки чи перегляду телевізійної програми ми приймаємо рішення. Тому Господь каже нам не клястися, адже ми не можемо бути категоричні, певні своїх рішень у тому чи іншому. Передусім треба мати добрий намір. Коли хочемо досягнути чогось у майбутньому, завжди краще будувати це на своїх намірах: бажаю досягнути цього чи того. 

Коли ж робимо категоричні рішення чи постанови, а потім цього не дотримуємося, то глибоко розчаровуємося. Деколи диявол підмовляє нас прийняти певні рішення, а коли ми їх не виконуємо, тоді вже підсуває знеохоту, а то й депресію. Маємо завжди носити в собі бажання, прагнення досягти великих речей. Коли плекаємо в собі ці наміри, то з часом вони можуть стати реальністю.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

01.06.2018р. Б. / Св. свмуч. Патрикія, єп. Пруського, і тих, що з ним

Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним

Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Патрикіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, гл. 4: Як світлосяйний священства добротою, і мучеництва кров’ю прикрашений, із співстраждальцями твоїми, Христові предстоячи, поминай нас як страдник прецінний. 

Є у світі місця, де з землі б’ють джерела гарячої, цілющої води. В часи Юліяна Відступника такі купелі були в місті Терми, а при тих купелях погани покланялися божкові Ескулапові, вважалося, що він лікує хвороби людей. Коли почалося переслідування християн, староста Юній, вирушивши до Терм до купелей, наказав привести туди Патрикія, єпископа міста Пруси, у Витинії, а з ним ще трьох священиків: Акакія, Менандра і Полієна, і велів їм принести жертву Ескулапові. Святий Патрикій відповів йому на те, що Ескулап – це всього лиш кам’яний бовван, а Бог є лиш один – християнський.

“Побачу, чи спасе тебе твій Бог, – сказав тоді Юній, – коли я тебе кину в ту киплячу воду!”

“Поміч моя у Господа, що сотворив небо і землю”, – відповів на це святий Патрикій. 

І справді, коли святого кинули в окріп, гаряча вода його зовсім не пекла, хоч слуги мучителя попарилися. Тоді Юній наказав їх усіх вбити, і під ударом сокири голови святих мучеників упали. Тіло святого Патрикія поховано в місцевості, що звалася Еврип. Сталося це 19 травня 603 р.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,28–2,9:  «Бог видав їх ледачому розумові чинити негодяще»

Часто ми кажемо, що згрішили неочікувано для себе, зробили вчинок, якого не планували, що сталося щось випадково. Однак немає випадкового гріха, бо будь-який наш недобрий вчинок завжди починається з якоїсь думки. І це правда, що ми радше зауважуємо вже сам вчинок, аніж ту думку, те рішення згрішити, з якого наш гріх почався. А вже коли часто грішимо – з’являється звичка, пристрасть грішити. Тоді такі пристрасті вже керують людиною, яка не може над ними запанувати, бо не до кінця гидує тим гріхом, щоб його повністю відкинути зі свого життя. 

Знаємо з життя святих, що вони найбільшу боротьбу мали зі собою, з своїми думками і пристрастями. Вони розуміли, що гріх починається з внутрішньої згоди прийняти цю спокусу, тому головне – вчасно відкинути всі думки, зробити чітку постанову їм не піддатися. Лише тоді ми стаємо більше відкриті на Господа, на Його допомогу, бо лише тоді Бог може підтримати людину в спокусі, коли вона того прагне. Задумаймось над своїм життям: наскільки рішуче я відкидаю спокуси і гріховні думки, наскільки я даю Богові можливість вести мене, наскільки сам хочу не грішити.

***

Мт.5,27-32:  «І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його й кинь геть від себе»

З одного боку, нам видається неможливим так радикально виконувати настанови Христа: вирвати око, відрубати правицю. Але чому ж Спаситель промовляє так категорично, чому вживає такий підхід? 

Напевно, щоб показати нам, наскільки маємо бути безкомпромісними у своєму житті. Бо ж признаймося, що нам бракує саме вірності в малому. Адже не раз заспокоюємо себе: це не страшний гріх, то невелика провина, усі так роблять. Не забуваймо, що саме з цих малих, незначних речей постають великі проблеми та великі гріхи. Категоричність потрібна для того, щоб ми були вірні Богові спочатку в малому й незначному – тоді є надія, що й у великому будемо вірні. Уміймо категорично відкидати недобрі думки, лихі наміри, недобрі бажання. Будьмо принципові в тому, щоб бути вірними Богові. Цією категоричністю в малих ділах будується праведне і святе життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

31.05.2018р. Б. / Св. муч. Теодота, що в Анкирі, та семи св. дів; Св. мучч. Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима

Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та семи святих дів: Олександри, Текуси, Клавдії, Фаїни, Євфрасії, Матрони, Юлії

Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого.* Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 2: Як страждалець подвизався ти добре із співстраждальцями твоїми, Теодоте, і вінки почестей прийняли ви із дівами-страстотерпицями. Тому Христа Бога моліть за всіх нас.

У місті Анкирі, в Галатії, в часи мучителя Диоклетіяна жив побожний християнин Теодот, який, згідно з одними джерелами, був єпископом, а згідно з іншими – продавав вино. В часі переслідування, яке в Анкирі чинив мучитель Теотекн, багато християн переховувалися у лісах і дебрах. Святий Теодот постачав їжу втікачам, утішав ув’язнених за віру Христову і ховав тіла замучених, що вважалося великим злочином і каралося смертю.

В Анкирі мешкало семеро дів, уже в літах, які провадили боговгодне життя під проводом Текуси, 70-літньої стариці, тітки Теодота. Ще замолоду вони присвятили своє життя служінню Богові, а ось тепер мучитель велів їх схопити і привести на суд. Вони вголос стали визнавати Христа Спасителя і за це їх стали бичувати жилами по всьому тілі. Потім мучитель велів їм іти до ріки і мити поганських ідолів, що саме в той час кожного року робили погани. Але святі дівиці відмовилися, сказавши, що ніколи добровільно не торкнуться божків, а коли їм, згідно з поганським звичаєм, принесли білі одежі і вінки на голову, – вони все те потоптали ногами. Розлючений Теотекн наказав кожній діві прив’язати на шию камінь і втопити у морі, а на березі поставити сторожу, щоб християни не дістали тіл святих мучениць. 

Саме тоді, коли мучитель оголосив присуд, святий Теодот повернувся зі села Маль, де ходив ховати одного мученика. Повернувшись до Анкири, він не пішов до свого дому, а завітав до господи убогого християнина Теохарида, що мешкав поблизу церкви святих Патріярхів, яку зачинили погани. Обидва стали гаряче молитися, щоб дівиці витримали у своєму подвизі до кінця. Невдовзі до них приєднався ще третій християнин, свояк Теодота, Поліхроній. Коли ж вони молилися, прийшла жінка Теохарида і розповіла, що святі діви мужньо прийняли смерть, та показала місце, де їх утопили. Святий Теодот подякував Господеві, що не покинув мучениць у тяжку годину, та став гадати, яким чином дістати тіла святих і чесно поховати.

Він заохотив до цього своїх товаришів і після спільної молитви вони вночі попрямували на берег моря. Ніч була темна, до того ж почалася буря, і воїни, що стерегли берег, утекли перед хмарою, а святий Теодот підійшов до самої води. Бог у чудесний спосіб вказав місце, де лежали тіла святих дів, і благочестиві християни їх дістали і чесно поховали. 

Наступного дня мучитель довідався, що християни поховали тіла святих. Розлючений, він наказав покарати сторожів бичами, а всіх християн, які потраплять в руки, хапати і вести на суд. Поліхроній, переодягнувшись селянином, вийшов у місто, але його впізнали, схопили і привели до мучителя. Злякавшись мук, він признався, що тіла мучениць поховав разом з Теодотом. Мучитель наказав знайти святого Теодота, а коли той довідався про це, то, не зважаючи на вмовляння приятелів, добровільно став перед судом, бо не хотів, щоб через нього страждали інші. Він не лишень сміливо визнав Христа Спасителя своїм Господом, а ще почав упоминати поган, щоб зреклися ідолів та пізнали Христа і Його доброту. Теотекн наказав повісити святого на дереві та шматувати тіло залізними гаками, палити вогнем, рани поливати оцтом і посипати сіллю, вибити йому зуби олов’яними кулями і повибивати щелепи, а потім велів кинути його у в’язницю. А святий мученик у стражданнях благословив Господа й у в’язниці співав псалми, готуючись до останнього бою з ворогом нашого спасіння – дияволом.

Через 5 днів (за іншими джерелами – через 15) мучитель велів поставити слугу Божого перед себе, бо гадав, що той, ледь живий після мук, тепер уже охоче принесе жертву поганським богам. Однак святий готовий був витерпіти ще більші муки, щоб лиш засвідчити свою правдиву віру. І він знову потрапив у руки катів, які шматували гаками його тіло, волокли по розпечених черепках – а під кінець мучитель наказав стяти його мечем. На місці страти святий мученик голосно молився за Христову Церкву, простив своїм катам й у молитві нахилив свою голову під меч. Сталося це 7 червня 303 р. Тіло святого мученика, попри сторожу, забрав священик Фронтон і поховав в одній з печер села Маль, над якою згодом в його пам’ять було зведено величаву церкву.

__________
У той самий день

Святих мучеників Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима

Було це в Іраклії, в місті Лампсаку. За наказом імператора Деція, мучителя християн, начальник міста Опитимин почав переслідувати християн і віддавати їх на муки. Привели на його суд молодого християнина Петра. Мучитель велів йому принести жертву богині Венері, а святий відповів на це: “Як я можу покланятися вашій Венері, якщо ви самі маєте її за богиню розпусти і говорите про неї сороміцькі речі? Я покланяюся одному, найсвятішому Сотворителеві неба і землі – Христу Спасителю. Він єдиний правдивий Бог!” За ці слова Опитимин наказав віддати святого Петра на муки, а під кінець стяти мечем. 

Тимчасом на суд привели ще інших ісповідників: Діонисія, Андрея, Павла, а також якогось Никомаха, який, коли його вели на суд, кричав: “Я християнин!” Опитимин наказав взяти його на муки, і той нещасливий не зміг перетерпіти їх та зрікся Христа, прилюдно принісши жертву ідолам. Та ледь-ледь він протягнув руку з кадилом, як упав на землю неживий. Так Бог покарав відступника. Серед народу, що зібрався на судилищі, була одна діва християнка на ім’я Христина (згідно з іншими джерелами – Діонисія), і вона голосно сказала: “О нерозумний чоловіче, ще хвилю – і ти був би серед святих, а так занапастив душу!” З тих слів погани впізнали у ній християнку і поставили її перед судом. Опитимин наказав святих мучеників Діонисія, Павла та Андрея кинути до в’язниці, а святу Христину віддав у руки розпусниківпоган, та Бог заступився за неї і ніхто не зміг її скривдити.

Наступного дня погани, підбурені жерцями, стали вимагати, щоб Опитимин видав у їх руки ув’язнених християн. Він наказав усіх поставити перед судом і велів їх бичувати, а потім святих Діонисія, Павла й Андрея віддав у руки дикого натовпу, що потягнув їх за місто і там каменував. Коли свята Христина це побачила, вона вирвалася з рук поган, що її тримали, і побігла за місто, щоб разом з братами по вірі удостоїтися мученицького вінця. Опитимин, побачивши це, наказав стяти її мечем. Сталося це близько 250 р. 

У той сам час мученицьку смерть прийняли святі Іраклій, Павлин і Венедим. Вони були міщанами з Атен. За проповідь Христа Спасителя і Його науки, після тривалих тяжких мук, їх кинули у палаючу піч. Так святі мужі удостоїлися мученицького вінця. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рм.1,18–27:  «Бо гнів Божий відкривається з неба на всяку безбожність і несправедливість людей»

Для нас видається дивним, що Бог, який є Любов’ю, може ненавидіти. Господь, що віддав своє життя за всіх, навіть за тих, які були ще грішниками, водночас ненавидить цих грішних людей. Звичайно, коли апостол вживає слово «ненавидить», він має на увазі, що Бог не хоче «видіти» такої постави людини, яка відкривається на гріх замість відкритися на добро. 

Бог не змушує нас любити Його, жити свято і праведно, не кличе насилу до Неба. Бо ж у реальному житті як ми хочемо, так і живемо. Але водночас Бог ніколи не погоджується на наш гріх. Господу боляче, коли ми грішимо, не лише тому, що наш гріх Його ображає, а тому, що віддаляє нас від Нього, від Любові. Господь зі своєї любові до нас віддав своє життя, Він хоче нашого освячення і спасення як найбільшого можливого добра для кожної душі!

***

Мт.5,20-26:  «Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще з ним у дорозі»

Цей противник – це наша совість. Маємо жити в мирі з нашим сумлінням. Наша совість, наше сумління – це голос Божий. Це те, через що Бог промовляє до нас. Тож вслухаймося, будьмо уважні. Бог не кладе на нашу совість невимовних тягарів, неможливих для виконання. Господь через совість делікатно і спокійно вказує, на що ми здатні й що можемо зробити. Що більше будемо вслухатися в голос Божий, а значить, у совість, то все більше будемо чутливі до нього, отримаємо здатність розрізняти його. А що більше будемо йти всупереч своїй совісті, то більше вона ставатиме «грубшою» і черствішою. І ми не зможемо почути цього Божого голосу, який промовляє безпосередньо до кожного з нас. Тож завжди вслухаймося в наше сумління і живімо в мирі з ним.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

30.05.2018р. Б. / Святого апостола Андроніка та святої Юнії, його дружини

Святого апостола Андроника та святої Юнії, його дружини

Тропар, гл. 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим. 

Кондак, глас 8: Зорю пресвітлу, яка світлом богорозуміння просвітила народи, апостола Христового Андроніка возхвалімо і з ним Юнію премудру, яка у благовісті потрудилась, співаючи: моліть Христа Бога безперестанно за всіх нас. 

Про святого Андроника і його дружину святу Юнію згадує святий апостол Павло в Посланні до римлян: “Вітайте Андроніка та Юнію, родичів моїх і співв’язнів, що є визначні між апостолами, які випередили мене в Христі” (Рим. 16, 7). Андронік був з числа 70 учнів Христа, а зі слів апостола Павла знаємо, що він зі своєю дружиною Юнією був ув’язнений. Згодом святий Андроник став єпископом Панонії. Він та свята Юнія навернули до Христової віри дуже багато поган, за віру цю вони постраждали і прийняли мученицьку смерть. Пізніше їх мощі знайшли поблизу Царгорода, в Євгенії. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Рим.1,1–7; 13–17:  «Бо я не соромлюся Євангелія: вона бо сила Божа на спасення кожному»

Маємо щоразу більше вчитися, читаючи Євангеліє, Послання апостолів, і сприймати, як слово Боже, яким Господь промовляє особисто до мене. Так, Він промовив це до своїх учнів, апостолів, так, апостоли промовляли до інших людей і для їхніх сучасників, але Бог також промовляє через своє записане слово і до кожного з нас. 

Переважно, що більше ми читаємо Євангеліє, то більше сповнюємось тією силою, яка провадить нас до спасення, чіткіше чуємо голос Божий, який повсякчас наполегливо промовляє до нас. Стараймося, щоб Євангеліє щодня було в наших руках, щоб наш спосіб думання і поступування формувався відповідно до Божого.

***

Мт.4,25–5,13:  «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі»

Це Євангеліє відкриває перед нами блаженства. Шануючи Божий авторитет, ми приймаємо те, що говорить Господь. Але, коли будемо відверті з собою, то признаємося собі в тому, як нам важко сприйняти ці слова, що щасливі ті, які голодні та спраглі, щасливі переслідувані, що щасливі ті, яких будуть зневажати. У нашому життя кожен з нас уникає терпіння, страждань, незручностей. Але саме це Бог дає нам, щоб провадити нас до себе. Божі шляхи незвідані, незрозумілі, Бог провадить кожного своїми дорогами. Усі шляхи в Божому промислі важливі й цінні. Дуже важливо, щоб за цими проблемами, труднощами, клопотами, які приходять у наше життя, ми побачили Господа, що провадить нас. Провадить, щоб освятити і спасти. Провадить, щоб наблизити нас до себе, щоб нас перемінити. Уміймо приймати ці труднощі як добру нагоду наблизитися до Нього. Труднощі, біда, проблеми, з одного боку, можуть віддалити нас від Бога, коли будемо їх не сприймати, а нарікати. А з іншого боку, вони можуть бути доброю нагодою до нашої переміни. Уміймо всім, що стається в нашому житті, користуватися як нагодою наблизитися до Господа, стати учасниками Царства Божого.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.05.2018р. Б. / Преп. Теодора Освященного, учня преп. Пахомія; Св. мучч. Вита, Модеста і Крискентії

Преподобного Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Теодоре.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 2: В домі Божому як фінік процвів єси, плоди ж чеснот Господеві приніс, постом особливим, отче преподобний. Тому й ублажаємо тебе, як співстоятеля безплотних. 

Коли святому Теодору виповнилося дванадцять років, він покинув свою родину і пішов у пустелю спасатися Христа ради. Вже з дитячих літ він довгі години перебував у молитві і постах, так, що навіть міг бути прикладом для досвідчених монахів. Вже в пустелі він запізнався з Пекусієм, монахом з монастиря преподобного Пахомія, і став просити, щоб той узяв його з собою і привів до того великого учителя монашого життя. Коли ж він став перед дверима келії святого Пахомія, то від зворушення навіть почав плакати, але преподобний Пахомій, знаючи вже з Божого об’явлення, які великі подвиги здійснить цей хлопець, прийняв його радо. Невдовзі Теодор відзначався понад всіх монахів святістю життя, особливо великим смиренням.

Коли його мати довідалася, що він перебуває в монастирі, вона прийшла до преподобного Пахомія з листами від єпископа, щоб відпустив її сина додому. Але святий Теодор не хотів навіть бачитися з матір’ю – усе скінчилося тим, що вона, за молитвами свого сина, вступила до жіночого монастиря на другому березі Нілу, який заснував преподобний Пахомій, і там у благочесті померла. Згодом також і два брати святого Теодора, Макарій і Пафнутій, стали монахами й учнями святого Пахомія. Коли преподобному Теодорові виповнилося 20 років, преподобний Пахомій велів йому давати духовні науки братам по монастирях, сам їх охоче слухав і картав за гордість тих монахів, котрі гіршилися тим, що наймолодший літами навчає старих і сивоголових. Пізніше, коли святому Теодорові виповнилося 30 років, святий Пахомій велів йому завідувати маєтком усіх монастирів і замість себе обходити окремі доми та навчати монахів. Внаслідок цього святий Теодор думкою впав у гордість, що колись, після смерти святого Пахомія, він стане отцем (аввою) всіх монастирів. Однак ця його думка не затаїлася перед святим Пахомієм; святий Теодор визнав її і впродовж усього життя каявся і ночами вмивав сльозами землю своєї келії. 

А коли преподобний Пахомій помирав, своїм наслідником він призначив не преподобного Теодора, а Петронія, але той уже через дві неділі після смерти Пахомія також помер. Тоді аввою усі вибрали Орсинія, але той уже невдовзі передав свою владу в руки святого Теодора, котрий управляв монастирями, хоч номінально настоятелем був Орсиній. Бог дав преподобному Теодорові ласку провіщати майбутні події. Це він утішив прогнаного святого Атанасія і сказав йому вертатися до Олександрії, що і сповнилося. 

Через два роки (365 р.) святий Атанасій відвідав монастирі, засновані святим Пахомієм; йому назустріч вийшли монахи зі свічками, а святий Теодор, у своєму смиренні, вів осла, на якому приїхав Атанасій. 

Преподобний Теодор передбачав духом, що первісна ревність його монахів з часом ослабне, тому аж до самої смерти не припиняв за них молитися. За три дні до смерти він передав уряд над монастирями в руки Орсинія, а сам у молитві помер. Сталося це 27 квітня близько 368 р., на 64 році життя. Тіло його поховано біля мощей преподобного Пахомія. Кілька тисяч монахів плакало над могилою святого авви, а вістка про його смерть поширилася на весь Схід. Преподобний Атанасій утішив монахів окремим листом, повним похвал преподобному Теодорові. 

Святого Теодора називаємо Освященним тому, що він перший з монахів святого Пахомія став священиком.

__________
У той самий день

Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії

Діялося це за часів мучителя Диоклетіяна. На Сицилії жив поганин Гилас, і мав він 12-літнього сина, що звався Вит. Хлопець пізнав віру Христа Спасителя завдяки своєму учителю Модесту і став уголос славити Ісуса Христа. Батько боявся, що за це може і він сам потерпіти, тож бив Вита немилосердно і змушував його приносити жертву богам. Побачивши, однак, що це не помагає, задумав намовами і розкішним життям звести хлопця зі шляху до правди, та знову ж таки йому це не вдалося. Довідався про Вита мучитель Валеріян і велів поставити його перед собою, і наказав для постраху жорстоко побити. Потім віддав батькові, щоб змусив його зректися Христа. Вночі, коли Вит молився, щоб не впасти в спокусу, бо батько подбав для нього про грішне жіноче товариство, небесна ясність осяяла весь дім, і батько святого побачив у кімнаті сина 12 світлих ангелів. Це вразило його такою мірою, що він осліп, і лиш за молитвою свого сина прозрів. Однак це не навернуло його до правди. За Божим промислом, Вит, Модест і годувальниця Вита Крискентія пішли з дому Гиласа, сіли на корабель і відплили до Луканії, в Італії. Зійшли з корабля в місцевості, що звалася Алекторіє, й облаштували собі печеру над рікою Сілар. Тут вони провадили таке святе життя, що Бог наділив святого Вита силою творити чуда і оздоровляти хворих. Багато народу приходило до них, і багато поган приймали віру Христову. Слух про святого Вита дійшов аж до Риму, і імператор Диоклетіян наказав привести святого Вита до себе, бо, згідно з переданням, царський син був біснуватий. Силою молитви святий Вит прогнав злого духа, однак це не зворушило мучителя, і той став змушувати слугу Божого принести жертву поганським богам. 

Коли ж святий Вит став прославляти Спасителя, Диоклетіян наказав кинути його, Модеста і Крискентію до темної в’язниці та морити їх голодом. Але вночі явився їм сам Христос і ясність, яка наповнила темницю, бачили воїни й донесли про це імператорові. Той думав, що це чари, і наступного дня передав святих мучеників на тяжкі муки. Їх кидали в палаючу піч, випускали на них диких звірів, але все це не завдало їм жодної шкоди. Так само киплячий котел розтопленого олова, смоли і сірки не спалив святого Вита. Його били залізними прутами і палили свічками, шматували тіло залізними гаками. Враз налетіла буря, стали бити громи та розсікати небо блискавиці, так, що всі поганські ідоли повалилися на землю; імператор, воїни і всі погани зі страху втекли. А святі мученики у молитві передали свої чисті душі в руки небесного Отця. Тіла їх поховано при ріці Сілар, на місці, званім Маріяна. Мощі святого Вита спочивають у Празі, у величавому храмі на честь його імені. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Еф.5,9–19:  «Проказуйте між собою вголос псалми й гимни та духовні пісні, співайте та прославляйте у серцях ваших Господа»

Ми створені на образ і подобу Божу. Цей образ Божий у нас перебуває, хоча й затьмарений первородним гріхом, як також маємо цю подібність до Господа в собі все більше розвивати. Апостол Павло вказує, що важливо промовляти псалми, гімни та пісні духовні, бо ми через це більше уподібнюємось до Господа, коли перебуваємо з Ним. 

Погляньмо на наше життя. Скільки багато зусиль, часу, старань ми докладаємо до всього земного, що змінюється і зникає, а скільки часу ми приділяємо Господеві. Тож ніколи не шкодуймо часу для Бога. Бо тільки так ми проводимо час із користю для себе, тільки так можемо більше перемінюватись й уподібнитись до Господа.

***

Мт.18,10-20:  «Коли хтось має сто овець і одна з них заблудить, – чи він не кине дев’ятдесят дев’ять у горах і не піде шукати ту, що заблукала?»

На перший погляд може видатися, що для Господа дев’ятдесят дев’ять овець не такі важливі, як та одна. Проте для Бога немає більш важливих чи менш важливих людей, для Нього всі однаково важливі, усі цінні. Але ця розповідь з Євангелія, ця притча показує іншу річ. Богові важлива кожна людина, для Нього важливе навернення кожного, отже, Йому важливий кожен з нас. Можливо, з боку людей ми не відчуваємо своєї цінності, важливості, але не так є з боку Бога. Люди нас забувають, не звертають на нас уваги, але для Бога ми завжди цінні, і навіть тоді лишаємось цінні, коли робимо зло чи гріх. А ще більше цінні, коли навертаємося, усвідомлюємо своє становище. Тож яку важливість і цінність ми маємо в очах Господа – такої не маємо навіть у своїх очах.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.05.2018р. Б. / Преп. Пахомія Великого

Преподобного Пахомія Великого

Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пахоміє, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші. 

Кондак, глас 2: Ясним світлом показався ти на краях землі, пустиню зробив містами многих монахів; себе самого розіп’яв, хрест свій на рам’я взяв і повздержністю тіло виснажив, моли безупинно за всіх нас. 

Щасливий перед Богом той, кого Церква назвала “Великим”. Щасливий, бо його життя мало б сяяти, немов ясне сонце, чесноти його мали б бути на рівні з ангельськими, а душа його вже за життя не знала нічого земного і на єдиного лиш Бога покладала свою надію й дорогою молитви, сліз і подолання всіх пристрастей дійшла до воріт безконечної слави. 

Святий Пахомій народився, вірогідно, 292 р. в горішній Тиваїді. Його батьки були поганами. Коли юнаку виповнилося 20 років, його взяли до війська імператора Костянтина Великого. Одного разу він зупинився на постій у місті Діосполі і запізнався тут з цілком іншими людьми, ніж погани. Були вони тихі, спокійні, нікого не кривдили, ділилися всім, що мали, з бідними, прощали іншим провини, в кожному бачили брата. Пахомій довідався, що люди ці – християни, і ласка небесна осінила його серце. Після закінчення війни він повернувся до Тиваїди і, як оглашений, став навчатися правд Христової віри, прийняв святе хрещення і цілковито посвятив себе служінню Спасителеві. 

Жив в пустелі старець на ім’я Паламон. Пахомій прийшов до нього і став просити, щоб той узяв його за учня. Паламон відраджував його через надзвичайно суворе життя, яке він провадив: кожної ночі молився до опівночі, а часто й цілу ніч, спав сидячи, їв лишень зілля, і то без оливи, вина не вживав, і до того працював руками – виготовляв волосяні міхи, які продавав, а гроші роздавав бідним. Однак Пахомій просив так наполегливо, що Паламон не мав відваги йому відмовити. І так учитель та учень зажили однаковим життям; учень невдовзі зрівнявся в усьому зі старим і досвідченим монахом. Не раз, коли їх морив сон, вони кошами носили пісок з одного місця на інше, щоб лиш упокорити тіло. Та серед того безнастанного посту, серед тяжкого монашого життя, святому Пахомію доводилося поборювати великі спокуси; цілими ночами він молився Богу, щоб укріпив його і не дав упасти в погубу. 

Не раз ішов він до лісу, де терня глибоко ранило його ноги, та він не витягав гострих колючок, а пригадував собі рани, які задля нашого спасіння переніс на своїх руках і ногах Спаситель світу. 

Одного разу вийшов він понад берег Нілу, на місце, що звалося Тавенна, а коли став там молитися Богу, явився йому ангел і велів тут залишитися і заснувати монастир, до якого невдовзі зголоситься велика кількість братів. Пахомій з Паламоном розпрощалися і домовилися раз на рік навідуватися один до другого, та вже невдовзі Паламон помер на руках святого Пахомія.

Бог послав утіху святому Пахомію, бо прийшов до нього його брат Йоан, що також пізнав Христову віру і став монахом, обидва вони жили і спасалися відтепер разом. Святий Пахомій якось розсердився чогось на брата, й потім упродовж усього свого життя каявся в цьому і сльозами змивав свою вину. Невдовзі Йоан помер і преподобний залишився сам. Та не довго, бо, згідно з провіщенням ангела, стали до нього горнутися брати; він написав для них правило і побудував спочатку один монастир, згодом – другий, а потім і третій – так, що перед смертю тих монастирів було вже дев’ять, а в них подвизалося до 7000 монахів. 

Життя їх було дуже строге, вони служили ціле правило, вночі ставали на молитву, всі зрікалися будь-якою власности, прирікали безумовний послух настоятелеві і чистоту – три чесноти, без яких нема монашого життя. Щоб заробити на своє утримання, вони виплітали рогожі, дні перебували у мовчанці, мешкали по троє в одній келії, спільно сходилися на молитву і спільно споживали страву, носили на собі грубу волосяну одежу, підперезану грубим мотузком, і каптур на голові. А преподобний Пахомій, як настоятель, виконував найтяжчу роботу: носив воду, рубав дрова, прислуговував хворим; однак не забував і про душі своїх підопічних: навчав, наставляв добрим словом, у потребі накладав покуту, а часом і забирав монаший одяг і виганяв з монастиря. У монастирі не було своїх священиків, лишень прийшлі, навіть сам святий Пахомій, у своєму смиренні, не хотів приймати священства. 

Святість життя преподобного Пахомія була світлим взірцем для братії, а його навчання утверджували їх у добрі. Бог дав йому ласку оздоровляти хворих, та він не завжди оздоровляв, бо знав, що часто хвороба і страждання – це дорога, якою Христос приводить нас до спасіння. Якщо ж бачив, що хтось із братів підупадає в ревності, тоді цілими днями і ночами він молився, аж доки Господь не скріплював своєю силою малодушного і не запалював його серця великою ревністю. Молився преподобний також за святу Церкву, яка тоді, як звичайно, дуже багато страждала. Святий Атанасій Великий, світоч Христової Церкви, її стовп і підпора, відвідав святого Пахомія в його монастирі, а той вийшов назустріч великому ісповідникові з усіма своїми монахами – так зустрілися два мужі, рівних яким у Церкві Христовій було дуже мало. 

Близько 336 р., поблизу покинутого села, святий Пахомій заснував монастир Пабау, в якому і сам став мешкати. Сюди монахи сходилися двічі на рік: на Великдень, а другий раз – у серпні, тут вони слухали з уст преподобного його чудесні науки, якими він зворушував їхні серця. І так він навчав: “Горе чоловікові, який піддається спокусі гордости і забуває, що сам він є земля і попіл… Бо дні минають, і може прийти час, що хотіли би покаятися, та може бути вже запізно, бо в пеклі, як каже пророк, ніхто не призове вже Імени Господа Бога. Треба цілі потоки сліз, щоб оплакувати таку душу, яка, раз покинувши світ, знову повертається до нього, щоб загинути серед дочасних речей. Через дочасне життя – хто ж хотів би втратити життя вічне?” 

Святий Пахомій постійно молив Бога, щоб дав йому і його братії духа смирення. Якось один монах звернувся до преподобного Пахомія з проханням, щоб той випросив йому у Господа ласку мученицької смерти. Святий пообіцяв виконати його прохання, та перестерігав, щоб часом воно не стало причиною його відступництва. І так сталося, що той брат потрапив у руки поганського племени і, під загрозою страшних мук, приніс жертву богам. Ось, куди завела гордість! Пізнавши свій страшний гріх, той брат роздер на собі одяг і бив себе кулаками по лиці. 

Він прийшов до святого Пахомія, і той прийняв каяника. Усе своє життя, аж до смерти – це довгих десять літ, – той брат на самоті, у вічному пості, в постійному плачі і смиренні спокутував свій гріх. Інший монах, щоб похвалитися своєю ревністю, замість однієї рогожі зробив дві і виставив їх так, щоб усі бачили. А преподобний Пахомій прилюдно скартав його словами і сказав, що через дурну рогожу втратив заслугу небесну; рогожу велів спалити, а монахові наклав покуту – п’ять місяців постити на хлібі і воді. Ось так він провадив до досконалости своїх монахів. 

Одного разу до монастиря прийшла його рідна сестра. Та святий Пахомій не вийшов до неї, а велів їй передати, щоб вона спасала душу свою, а побачаться в небі. Сестра посвятилася монашому життю, і на протилежному березі Нілу заснувала монастир, де невдовзі зібралося понад 400 монахинь. Ріка розділила брата і сестру, а вони прецінь не бачилися ніколи, бо жили надією іншого, безконечного у своїй красі вічного життя. Бог дав йому втіху, бо між братамимонахами знайшлося багато таких, що осягнули великої досконалости. Що сказати про чоловіка, який 85 років був огородником й ані разу не скуштував жодного плоду, спав завжди сидячи, навіть не спираючись на стіну. Так у сні віддав Богу свого духа, і сидячого мусили покласти його до гробу? А було таких багато; тож мужі великої святости спішили сюди, щоб осягнути вершин досконалості. 

І дав Господь Бог понести преподобному Пахомію хрест терпіння, бо 348 р. впала на його монахів страшна пошесть, від якої померло понад сто братів. Святий Пахомій у молитві доручив Богу їх душі і далі молився ще гарячіше, цілими ночами він не припиняв бити земні поклони. Він уже 15 років не лягав до сну, а спав лиш сидячи або стоячи. Й у своїй старості він не втомлювався постити. Одного разу, коли святий Пахомій хворів, йому скропили страву олією, та він підлив страву водою так, що вся олія сплила зверху, і заплакав він за тими часами, коли вони з Паламоном додавали до своєї страви попіл. Інший монах приніс йому пригорщу дактилів і хотів накрити його мішком, та і цього не дозволив преподобний. Остання його хвороба тривала 40 днів. Бог об’явив йому, що настануть тяжкі часи для заснованих ним монастирів, що з часом строгість заведеного ним правила ослабне, та все-таки з-поміж його монахів вийде багато світил, які засяють, мов великі Божі подвижники та ісповідники святої віри, за яку приймуть тяжкі страждання. 

Помер святий Пахомій 15 (28) травня 348 р. Понад 7000 монахів супроводжувало до гробу тіло святого, якого і до нині називаємо одним з отців монашества. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.05.2018р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Ді.2,1–11:  «Зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожен чув, що вони говорили його мовою»

Через сходження Святого Духа апостоли стали здатними промовляти людям, кожному народові, і кожній конкретній людині так, щоб вона почула Євангеліє. Апостоли стали здатні нести Євангеліє до кожної особи, яку їм Господь посилає. І це важливий приклад для нас, християн, які через хрещення споріднились з Ісусом Христом, через миропомазання сповнилися Дарами Святого Духа. Важливо щоб ми могли зрозуміти, що коли Бог ставить нас у ситуацію з якоюсь людиною, то робить нас спроможними цій людині допомогти і промовити.

Потрібно завжди мати переконаність і віру, що Бог нас не залишить без підтримки. Так, може, ми не завжди готові почути голос Божий, може, ми не завжди готові промовити кожній людині, але ми цю здатність завжди у собі посідаємо. Її потрібно розвивати через молитву, через наше вслухання в Господа, бо дари Святого Духа ми вже отримали в таїнстві миропомазання, але маємо ці дари в собі розвивати й ними жити.

***

Йо.7,37-52; 8,12:  «Хто вірує в мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть!»

Наша віра дає нам сопричастя з Богом. І все те, чим володіє Господь, починаємо мати й ми – як діти свого Батька. Незважаючи на те, що кожен з нас у певних обставинах життя стикається зі своєю обмеженістю і слабкістю, може навіть впадати у відчай чи сумніви, Бог залишається незмінним і завжди переймається нашими проблемами.

Коли наближаємося до Господа, то багато неможливих для здійснення речей, стають можливими. І тоді відчуваємо щодо себе знамениті слова апостола Павла: «Все можу в Тому, хто укріплює мене». Головне – не переставати уповати на Нього, мати за свою кріпость і опору тільки Його.

Святкуємо Зіслання Святого Духа, бо апостоли почали діяли не своєю силою, а Божою, оскільки Дух Святий сповнив їх. Діяти Божою силою може кожен, хто отримав таїнства Хрещення і Миропомазання, через які ми, смертні люди, стаємо здатними до великих речей. Це свято пригадує нам і наголошує, що людина здатна здійснювати величні вчинки, коли дозволяє Господеві, Святому Духові діяти в собі. Це свято торжества, перемоги великої сили Божої, яка може виявитися лише тоді, коли ми цього забажаємо, коли ми цього спраглі; і Дух Святий, так само, як зійшов тоді на апостолів, сходить і скріплює кожного з нас у кожній миті нашого життя.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.05.2018р. Б. / ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА; Св. муч. Ісидора, що з острова Хіоського

ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА. П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

“Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа небесного,
ми знайшли віру істинну, нероздільній Тройці поклоняємося,
Вона бо спасла нас” (Стиховна вечірні П’ятдесятниці).

Світлий празник Пасхи завершується не менш світлим і великим празником Святої П’ятдесятниці. Після Христового Різдва і Воскресення цей празник належить до найбільших празників нашого церковного року. Зіслання Святого Духа — це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні святої П’ятдесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди.

“Звершивши діло, — каже Другий Ватиканський Собор, — що його Отець доручив Синові звершити на землі, в дні П’ятдесятниці післаний був Святий Дух, щоб постійно освячував Церкву й так, щоб віруючі через Христа в одному Дусі мали доступ до Отця… Дух перебуває в Церкві і в серцях вірних, немов у храмі, в них молиться та дає свідчення усиновлення дітей… Силою Євангелія омолоджує Церкву та постійно її оновлює і провадить до повної злуки з Обручником” (Догматична Конституція про Церкву, § 4). Празник святої П’ятдесятниці заслуговує на особливу увагу з огляду на свою історію, свої богослуження та своє значення.

СТАРОЗАВІТНЯ П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

Жидівський народ ще здавна щорічно святкував три великі празники: празник Пасхи, празник П’ятдесятниці і празник Кучок. У книзі Виходу сказано: “Тричі на рік святкуватимете празники на мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків… Ти пильнуватимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів, під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою” (23, 14-16).

Свою назву має празник від того, що це був 50 день після празника Пасхи, а також 50 день від початку жнив. Первісно П’ятдесятниця — це було свято жнив і подяки. Того дня за приписом закону приходила до Єрусалима велика кількість жидів з усіх-усюд, навіть з далеких країв, щоб подякувати Богові за земні плоди та скласти з них у храмі свою жертву. Пізніше до празника П’ятдесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай 50-го дня після виходу з Єгипту.

ХРИСТИЯНСЬКА П’ЯТДЕСЯТНИЦЯ

Апостоли й перші християни як празник Пасхи, так і празник П’ятдесятниці перейняли від Старого Завіту й залишили його назву, але надали йому цілком иншого змісту і значення, бо і для них це був 50 день після Пасхи. Головний мотив святкування П’ятдесятниці для новозавітньої Церкви — це подія зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще инші назви. День Зіслання Святого Духа, або День Святої Тройці.

Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було такою радісною, урочистою й важливою подією, що цей празник прирівнювався до празника Пасхи і Христового Різдва. Святкування цього празника, подібно як і празника Пасхи, з часом продовжується на цілий тиждень, який також набуває привілей загальниці. У третьому столітті цей празник стає загальновизнаним. Службу в його честь уклали у VIII столітті святий Йоан Дамаскин і святий Косма Маюмський.

Зміст богослужень цього дня повний радости і прослави Святого Духа і Святої Тройці. “Прийдіте, люди, триіпостасному Божеству поклонімся, Синові в Отці зі Святим Духом; бо Отець безлітньо родить Сина, співвічного і співпрестольного, і Дух Святий був в Отці, що прославляється з Сином, єдина сила, єдине єство, єдине Божество. Йому поклоняючися, всі говоримо: Святий Боже, що все вчинив через Сина, за співдіянням Святого Духа; святий кріпкий, через якого ми Отця пізнали, і Дух Святий прийшов на світ; святий безсмертний, утішальний Душе, що ізходиш від Отця і в Сині пробуваєш, Тройце свята, слава Тобі”. На хвалитних стихирах утрені славимо Святого Духа: “Дух Святий завжди був, є і буде. Він без початку і без кінця, рівносущний з Отцем і Сином. Він життя й оживляє, світло й давець світла, предобрий і джерело добра… “.

З богослужби П’ятдесятниці прийшла до наших щоденних молитов добре знана молитва до Святого Духа: “Царю небесний… “. Ця молитва починає кожне наше богослуження.

Старозавітня Церква мала звичай у дні П’ятдесятниці долівку своїх домів і божниць вкривати свіжою травою, а доми й божниці замаювати гілками дерев і квітами на знак, що в той час, коли був наданий Божий Закон, уся природа стояла в зелені. Треба сказати, що й апостоли, зберігаючи цей звичай, і свою горницю замаїли зеленню і квітами. Цей звичай перейшов і до новозавітньої Церкви. Звідси ще одна назва П’ятдесятниці: Зелені свята. Квіти й зелень дерев є ознакою життя, тож стали символом життєдайного Святого Духа. Як природа навесні оновляються зеленню і квітами, так і свята Церква та її вірні оновлюються силою Святого Духа.

У понеділок після празника П’ятдесятниці наша Церква святкує празник Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника віддавати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П’ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: “У цей день, в понеділок П’ятдесятниці, празнуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові… Задля почести для всесвятого Духа порішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П’ятдесятниці мати празник для Того, хто все добро спричинив”.

Замойський і Львівський Синоди, згадуючи наші празники, називають цей день празником Святої Тройці. Устав о. Дольницького називає цей день тільки понеділком Святого Духа та каже, що в понеділок береться уся служба празника (тобто Зіслання Святого Духа), а на Літургії якщо долучається і служба Святої Тройці… як вважаємо. Він зауважує, що цієї служби не мають ані грецькі, ані слов’янські устави, крім наших служебників, і її треба правити в храмах Святої Тройці. Латинська Церква від середньовіччя святкує празник Святої Тройці восьмого дня після Зіслання Святого Духа, тобто в нашу неділю Всіх святих. Князь Максиміліян у своїх Викладах про східні Літургії каже, що “українці-католики (русини), наслідуючи римську Церкву, святкують свято Святої Тройці в понеділок П’ятдесятниці” (с. 99). Насправді, сам день П’ятдесятниці є справжнім празником Святої Тройці, як це видно з назви та змісту богослужень того дня.

На окрему увагу заслуговує вечірня понеділка, яка звичайно правиться не в неділю увечері, але відразу після святої Літургії близько полудня в сам день П’ятдесятниці. Вечірню поєднують з Літургією для того, — пояснює о. Дольницький, — щоб усі присутні на Літургії могли взяти участь у коліноприклонних молитвах. Ця вечірня відзначається тим, що, крім инших молитов, має три довші покутного змісту молитви, які уклав святий Василій Великий († 379). Візантійський каноніст Матей Властар (XIV ст. ) у своєму Номоканоні покликується на святого Василія Великого, який вимагав, щоб ті молитви проказувати на колінах задля великої пошани до Святого Духа.

ЗНАЧЕННЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА

Подія Зіслання Святого Духа мала дуже велике значення для апостолів і перших християн. Вона і зараз має те саме значення і для усієї Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник П’ятдесятниці каже: “Преласкавий Бог сьогодні наділив нас великими дарами, що їх тяжко словами висказати. Тому всі разом радіймо й, радіючи, славімо нашого Бога… Бо що з того, питаюся, що належить до нашого спасення, не було нам дане через Святого Духа? Він нас звільнив з неволі, покликав до свободи, нас всиновив. З цього джерела (тобто Святого Духа) випливають пророцтва, благодать зцілення і все те від нього, чим Церква звикла прикрашуватися”. На стихирах великої вечірні П’ятдесятниці читаємо: “Все подає Святий Дух. Він виливає пророцтва, вдосконалює священиків, невчених навчив мудрости, рибаків явив богословами, об’єднує увесь збір церковний. Утішителю, єдиносущний і співпрестольний Отцю і Синові, слава Тобі”.

“Через Святого Духа, — каже святий Василій Великий, — відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення синівства. Через Нього можемо Бога звати Вітцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі… ” (Про Святого Духа, гл. 15).

Святий Дух надав апостолам дар мови, дар розуміння святого Писання і дар мужности у проповідуванні і визнаванні святої віри. “У день П’ятдесятниці, — каже Другий Ватиканський Собор, — зійшов [Святий Дух] на учнів, щоб перебувати з ними повіки. Тоді Церква об’явила себе привселюдно серед народу, проповідь і поширення Євангелія взяли початок між народами, і на кінець Церква Нового Завіту стала прообразом об’єднання всіх народів у вселенськості віри, яка промовляє всіма мовами… ” (Декрет про місійну діяльність Церкви, § 4).

Дари Святого Духа справді великі й щедрі. Про них святий апостол Павло каже: “Плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість” (Гал. 5, 22-23). Святий Дух зійшов і на нас у таїнстві миропомазання зі своїми дарами й помазав нас на Христових борців, а наше тіло зробив своїм храмом. Про цю велику правду пригадує нам святий апостол Павло й наставляє нас, щоб ми так жили: “Хіба ж не знаєте, — каже він, — що ваше тіло — храм Святого Духа, який живе у вас? Його ж маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!” (1 Кор. 6, 19-20).

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________

Святого мученика Ісидора, що з острова Хіоського

Тропар, гл. 4: Мученик Твій, Господи, Савин * у страданнях своїх прийняв вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, мучителів подолав, * сокрушив і демонів зухвальства безсильні. * його молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 4: Управителем превеликим явився єси вселенній, святий, молитвами твоїми до Бога. Тому й оспівуємо тебе днесь, мучениче богомудрий, Ісидоре преславний.

Або цей, глас 3: Повставши проти змія отримав ти перемогу, мучениче Ісидоре, як світильник з Єгипту, який підсонячну осяює для всіх возсіяв єси, рухаючись до того, який возсіяв від діви-отроковиці. Задля нього і заколений бувши, страстотерпче, як жертву пахучу приніс себе.

Посеред Егейського моря лежить острів Хіос. Там народився святий Ісидор, якого в часи імператора Деція взяли до війська і приписали до полка Нумерія. Сотник Юлій, під командою якого був Ісидор, доніс Нумерієві, що молодий воїн є християнином. Не допомогли ні погрози, ні жорстоке побиття, ні припікання вогнем – воїн вголос визнавав Спасителя.

Нумерій став його намовляти, щоби лиш один раз приніс жертву божкам, а потім нехай вірує у що хоче, але святий Ісидор відповів йому, що радше прийме найтяжчі муки, ніж зважиться хоч раз тяжко согрішити і зректися Бога. Розлючений мучитель наказав відрізати святому мученикові язика, але Бог чудом учинив, що святий і без язика прославляв Його. Тоді Нумерій велів стяти святого Ісидора мечем. Сталося це 14 (27) травня близько 250 р. Тіло його християни чесно поховали; згодом над мощами святого звели церкву, а Бог прославив гріб святого мученика багатьма чудами. Згідно з переданням, святий Маркіян, священик та економ царгородської церкви святої Софії, переніс частину мощей святого Ісидора до Царгорода і склав у церкві святої Ірини. Коли ж він хотів на честь мученика звести церкву, той явився йому вночі і велів залишити мощі в церкві святої Ірини, де було прибудовано в його честь каплицю. Значно пізніше мощі святого мученика було перенесено до Венеції.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР