01.11.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота 21-го тижня

Євангеліє
Лк.6,1-10
 «Син Чоловічий – Владика і суботи»

 У релігійному житті ми звикли виконувати ті чи інші практики, постанови. Виконуючи їх ми не раз витворюємо певний тип наших стосунків з Богом.

Часто ми не усвідомлюємо, що це лише засоби, які провадять нас до Бога і не мають жодної цінності самі в собі. Ми можемо їх змінювати, адже для кожної людини вони є інакшими.

 Дуже важливо розуміти, що Господь є єдиною нашою ціллю, а все інше – засоби, які ми застосовуємо, щоб до Нього наблизитися. 

Апостол

2 Кор. 3, 12–18

«Ми ж усі, мов дзеркало, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й переображуємось у його образ»

Християнство перших віків було не тільки проголошенням Доброї Новини, а також виявом віри через особи християн. Як і Мойсей, про якого сьогодні згадує апостол, після перебування з Господом настільки сіяв, що інші не могли подивитись на нього, так само і християни були відображенням Божественної слави.

Світ, як тоді, так і тепер, потребує цього сяяння. Бог потребує своїх свідків. Якщо ми не сяємо, якщо ми і наше життя не вказуємо на Господа, то ми вказуємо на щось інше. Образ Божий є в кожній людині. Але людина або дає цьому образу виявитись і засяяти, або ж ні.

Часто ми дозволяємо, щоб життєві проблеми і клопоти цей образ прикривали. Стараймося щораз більше прикладати зусиль, щоб Образ Господній віддзеркалював славу Творця, на образ і подобу Якого ми сотворені. 

+ Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

01.11.2014р. Б. / "Криза сім'ї в сучасному світі?"- жива Internet-зустріч з головою Комісії у справах родини УГКЦ (+video)

Жива Internet-зустріч з о. Богданом Тимчишиним, головою Комісії у справах родини УГКЦ, на тему "Криза сім'ї в сучасному світі?"

Більшість сімей нині в Україні, на превеликий жаль, розпадається. Більшість дітей росте в неповних сім’ях, не маючи прикладу доброї родини. Повна свобода в діях, жодних обмежень, жодних умовностей – головний критерій "сімейного щастя" сучасної людини.

А що каже з цього приводу Церква? Папа Франциск скликав надзвичайну сесію Папського Синоду, щоб обговорити виклики сучасної сім'ї, а також виклики, які постають перед Церквою в цій царині. Дехто говорив, що Католицька Церква, мовляв, готова до "революційних зрушень", до того, щоб іти назустріч "світові".

Чи це дійсно так? Про що насправді говорилося на Папському Синоді? Що діється із сучасною сім’єю? Як Церква дивиться на подружнє життя? На ці, а також інші запитання, і відповідає о. Богдан.

Джерело: КІРІОС

01.11.2014р. Б. / Папа: життя християнина — це боротьба проти диявола

Християнське життя – це боротьба проти диявола, світу та тілесних похотей. Без цієї боротьби неможливо жити у Господі. На цьому зосередив свою увагу Святіший Отець Франциск у проповіді під час ранкової Служби Божої, яку він очолив в каплиці «Дому Святої Марти» у Ватикані у четвер, 30 жовтня.

Проповідник, коментуючи уривок з Послання до Ефесян, наголосив на тому, що диявол існує і «ми повинні боротися проти нього» зброєю правди. 

Єпископ Риму зазначив, що християни повинні бути сильними та мужніми, щоб протистояти злу та щоб звіщати Добру Новину. Щоб поступати у духовному житті необхідно боротися проти диявола, проти світу та проти власних тілесних пожадань, саме вони є найбільшими ворогами християнського життя. І тут не йде мова про одноразову сутичку, але про постійну боротьбу. Він підкреслив, що спасіння Господь дарував нам без нашої на те заслуги, безкоштовно, але ми покликані його оберігати. 

В який спосіб ми повинні оберігати подароване нам спасіння, що саме ми повинні робити – про це повчає нас Апостол Народів у вищезгаданому біблійному уривку, вказуючи на необхідність надягнути «зброю Божу». На переконання Вселенського Архиєрея, християнське життя немислиме без опору спокусам, без боротьби проти диявола та без одягання у Божу зброю. Як навчає нас апостол Павло, наша боротьба не є проти чогось незначного, малого, але «проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби». 

Далі Святіший Отець підкреслив, що теперішнє покоління, але, зрештою, й попередні покоління, намагались переконати у тому, що диявол – це лише міф, ідея зла. Але диявол існує і ми повинні чинити йому опір. Щоб бути переможцями у цій боротьбі християнського життя, як уже було сказано, слід одягти Божу зброю, якою є правда. Диявол є брехуном, батьком неправди та брехунів. Папа процитував Апостола Народів: «Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливості» (Еф.6, 14). Єпископ Риму наголосив, що «без віри неможливо поступати вперед, неможливо оборонити спасіння, дане Ісусом». Християни потребують того «щита віри», про який говорить апостол Павло і за допомогою якого ми здолаємо «згасити всі розпечені стріли лукавого», шолома спасіння і духовного меча, яким є Боже слово. Папа, за прикладом апостола, закликав усіх чувати у молитві та благаннях, бо лише так зможемо бути переможцями у цій нелегкій життєвій боротьбі. 

На закінчення проповідник ще раз пригадав, що християнське життя – це боротьба, але гарна боротьба, адже, коли Христос перемагає на кожному кроці нашого життя, то дарує нам радість, велике щастя. Це радість з приводу того, що Господь переміг у нас. Кожен з нас є дещо лінивим до боротьби і часто піддається спокусам; це – наслідок того, що усі ми є грішними людьми, однак, не потрібно зневірюватися і опускати рук, бо «з нами Господь».  

За матеріалами: Радіо Ватикану 

Джерело: КРЕДО

31.10.2014р. Б. / РОЗПОРЯДОК ЗАУПОКІЙНИХ БОГОСЛУЖІНЬ ПОХОРОНУ ЄПИСКОПА СОФРОНА МУДРОГО, ЧСВВ

П’ятниця  31.10.2014 у церкві Різдва Христового, вул. Шевченка 100
15:00 – Заупокійна Свята Літургія, Панахида
18:00 – Заупокійна Свята Літургія, Монаший Парастас
Читання Євангелій

Субота 01.11.2014 у церкві Різдва Христового, вул. Шевченка 100
13.00 - Заупокійна Свята Літургія, Панахида
14:30 - Перенесення тіла від Церкви Різдва Христового до Катедрального Храму
18.00 – Архієрейський Парастас очолить Блаженніший Святослав – Глава УГКЦ у Катедральному Храмі Воскресіння Христового
Читання Євангелій

Неділя 02.11.2014 у Катедральному Храмі Воскресіння Христового
08:00 - Заупокійна Свята Літургія, Панахида
10:00 - Заупокійна Свята Літургія, Панахида
12:00 - Заупокійна Свята Літургія, Панахида
15:00 - Архієрейська Заупокійна Свята Літургія
Завершення Чину Похорону

Джерела:    http://osbm.in.ua

 

Воїни Христа Царя

31.10.2014р. Б. / Помер владика Софрон Мудрий

В НІЧ З 30 НА 31 ЖОВТНЯ НА 91-МУ РОЦІ ЖИТТЯ ВІДІЙШОВ У ВІЧНІСТЬ ЄПИСКОП-ЕМЕРИТ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ СОФРОН МУДРИЙ, ЧСВВ

ПРО ЗАУПОКІЙНІ БОГОСЛУЖІННЯ БУДЕ ПОВІДОМЛЕНО ЗГОДОМ.

НЕКРОЛОГ

Народився 27 листопада 1923 року в м. Золочеві. Початкову і середню освіту здобув у Золочеві, а пізніше в Авсбургу (Німеччина) закінчив курс електроінженерії. Після війни залишив Німеччину і переїхав у місцевину Давсон (Пенсельванія, США), де у 1949 році вступив до монастиря оо. Василіян.

У 1951-1955 роках брав схоластичні та філософські студії, а по їх закінченню, 14 січня 1955 року, склав вічні обіти, взявши собі ім’я Софрон. Після виїхав до Риму, де чотири роки студіював богослів’я у Григоріянському університеті, осягнувши у 1958 році ступінь магістра. Тут, в Римі, 25.12.1958 р. він прийняв св. Тайну Священства з рук Архиєпископа Івана Бучка. У Лятеранському університеті студіював Римське і канонічне Церковне Право, а в 1963 році захистив докторську дисертацію. У 1966 – 1969 роках у цьому ж інституті здобув ступінь магістра Канонічного права Східних Церков. Пізніше став професором папського Інституту Східних Наук.

З 1960 до 1974 року виконував обов’язки віце-ректора, а з 1974 по 1994 рік був ректором Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі. З 1965 по 1994 рік був постійним співпрацівником Ватиканського радіо. У жовтні 1994 року виїхав в Україну (до Івано-Франківська), де був призначений ректором Івано-Франківського Теологічно-Катехитичного Духовного Інституту.

6 листопада 1995 року був призначений Генеральним Вікарієм Івано-Франківської греко-католицькохї Єпархії, а 12 травня 1996 року відбулася Єпископська хіротонія в Катедральному Соборі св. Воскресіння м. Івано-Франківська.

22 грудня 1997 року відбулася інтронізація нового Ординарія-Єпарха Кир Софрона Мудрого, ЧСВВ на місце емеритованого Кир Софрона Дмитерка, ЧСВВ.

За час правління Івано-Франківською єпархією Владика працював над її розбудовою. Розбудував Івано-Франківський Теологічно-Катехитичний Духовний Інститут (тепер Теологічна Академія) і вивів його у число кращих духовних навчальних закладів, добився повернення будинку під консисторію, розбудував єпископську резиденцію. Всього за час свого єпископства рукоположив понад 130 священиків. Преосвящений Владика написав багато праць, випустив українською мовою понад 150 релігійних фонокасет, грамплатівок, відеофільмів.

Джерела:    прес-служба Івано-Франківської Архиєпархії

 

Воїни Христа Царя

30.10.2014р. Б. / УКУ закликає депутатів не допустити нової версії «помаранчевої» руїни

Із звернення ректора УКУ до новообраних народних депутатів:

 

Передусім вітаємо вас із успішним завершенням вашої виборчої кампанії. Ваш мандат народного депутата, обраного в такий відповідальний для України час, закономірно сповнює ваші серця радістю, а наші – надією. І ви, народні обранці, і ми, ваші виборці, покликані тепер подбати про наше спільне благо – добро України. 

Результат виборів вселяє надію: проєвропейський курс нашої держави народ підтвердив у переконливий спосіб. Жоден притомний політик не може сказати сьогодні, що парламент є об’єктивним гальмом на шляху давно назрілих реформ. Попереднє гальмо народ усунув. Тепер ваше завдання – довіру народу виправдати, а вручений вам мандат – виконати. 

Втім, уже перші сигнали про хід коаліційних переговорів вселяють у нас тривогу. Схоже, в дію ось-ось будуть запущені традиційні «мотиватори» української політики: особисті гонори й амбіції, азарт у перетягуванні владного каната, політтехнологічні ристалища замість служіння народові. 

Своїм зверненням ми хочемо остерегти вас. Український виборець розподілив свої голоси поміж кількома політичними силами не для того, щоб спостерігати тепер за новою версією «помаранчевої» руїни. Воля народу очевидна: не дати жодному з вас стільки політичної ваги, щоб стати диктатором чи одноосібним лідером, натомість схилити вас до порозуміння й співпраці, яких так потребує сьогодні наше суспільство. 

Академічна спільнота України хоче бачити біля державного керма не партійних функціонерів, опанованих вірусом отаманщини, а державних мужів, які вміють загнуздати свої емоції й оберегти національні інтереси країни. 

Чимало з вас уже засвідчили, що в мить смертельної небезпеки ви можете піднятися над своїми слабкощами й гідно виконати свою місію. Ми пам’ятаємо вашу самопожертву і вдячні вам за неї. Цим зверненням ми хочемо захистити ваше добре ім’я й оберегти вас від борцівських спокус. 

Кожному з вас ми простягаємо руку дружньої підтримки: обʼєднайтеся заради спільного блага й будьте нам добрими керманичами у давно очікуваному преображенні України! 

Від імені усієї спільноти Українського католицького університету
о. д-р Богдан Прах, ректор


Джерело:    УКУ

29.10.2014р. Б. / В УКУ відбудеться зустріч з іконописцем: владикою Венедиктом (Алексійчуком)

Чому іконописання має не лише духовно-естетичний, а й педагогічний вимір? Чи можна євангелиста Луку вважати першим іконописцем? Чи кожен може писати ікони? Про це та інше дізнаємось на зустрічі з владикою Венедиктом під час святкування Дня іконописця.

Зустріч відбудеться о 18.00 (ІІ поверх, каплиця) в приміщенні корпусу Філософсько-богословського факультету УКУ, вул. Хуторівка, 35а, м. Львів.

У програмі: спільна молитва (Дев’ятий Час), слово Владики (котрий теж пише ікони), можливість поставити запитання та спільний почастунок.

Організатор: Іконописна школа "Радруж" (УКУ) - Icon-Painting School (UCU)

Джерело:    Воїни Христа Царя

29.10.2014р. Б. / Потреба боротьби зі злом є щораз актуальнішою

У Римі відбулося засідання Міжнародного товариства екзорцистів. Загалом прибуло 300 священиків-екзорцистів. Своє послання скерував до них Папа, заохочуючи «здійснювати їхнє служіння в єдності з єпископами», а також надавати «любов Церкви тим, хто страждає від дії зла». 

Інтерв'ю з доктором Вальтером Кашоліном, психіатром та представником товариства.

На своєму засіданні Ви говорили про сатанізм, окультизм і езотерику. Вони дуже популярні сьогодні ...

Так, і це саме вони відкривають людину до надзвичайних дій диявола. На жаль, кількість людей, що захоплюються цими езотеричними, окультними практиками і сатанізмом, постійно зростає. Це завдає величезної духовної, моральної, психічної і соціальної шкоди. Це дуже хвилює нас, бо щораз частіше ми стикаємося з надзвичайною дією сатани: знущанням, нав'язливими ідеями, і, зокрема, одержимістю.

Отже, не звертаємо належної уваги на ці практики?

Так, дуже часто. Але особи, які роками у вірі, не надають належного значення звичайним діям зла, тобто спокусам. Ми дуже проти цього застерігаємо. Тому що живемо в критичному моменті історії, коли домінує індивідуалізм, егоїзм і секуляризація. Потреба боротьби зі злом є щораз актуальнішою. За всім цим, звичайно, стоїть ворог Бога. Це він зацікавлений у послабленні віри, відмови від цінностей, а також культурному релятивізмі, який заради безкритичної поваги різноманітності призводить до збочень і демагогічної однорідності. З іншого боку, кіно і телебачення під виглядом погоні за сенсацією пробуджують у людях, особливо молодих, інтерес до окультизму, сатанізму.

На основі досвіду екзорцистів, де сьогодні найчастіше атакує диявол?

Найбільше він зацікавлений в тому, щоб ми думали, що він не існує. Цьому сприяє домінуючий сьогодні секуляризм. Як завжди, він хоче ослабити віру. Але ми здивовані масштабами впливу діяльності диявола і надзвичайної демонічної діяльності на молодь, на молоде покоління. А також на сім’ї. Тому що диявол є тим, хто розділяє. Не тільки відокремлює нас від Бога, але також віддаляє людей одне від одного, розділяє сім'ї. Він відокремлює людину від реальності. Часто ми стикаємося з випадками відчуження, також ментального, які є наслідком надзвичайних дій диявола.

Отже, як захиститися від нападів зла?

Треба жити вірою. Не тільки визнавати, але жити і свідчити. А також бути вірними вченню Церкви, Папи Франциска, який багато разів у своїх проповідях і виступах попереджає нас про дії зла. І взагалі ми повинні бути більш прив'язані до Об'явлення, Святого Письма, вчення Церкви, Традиції. Позбутися байдужості у вірі.

Джерела:  http://wiara.pl

Воїни Христа Царя

28.10.2014р. Б. / Папа: «Наші слова свідчать про те, які ми християни»

На думку Святішого Отця, іспит сумління щодо наших слів допоможе зрозуміти, чи ми є християнами світла, темряви, а може — сірості. Саме так він прокоментував слова св. Павла, які пролунали під час Святої Меси в каплиці ватиканської резиденції «Дім святої Марти» у понеділок, 27 жовтня 2014 року.

Папа зауважив, що Апостол Народів, закликаючи християн поводитися як діти світла, а не як діти темряви, у своєму Посланні до Ефесян пропонує повчання про слово. Існують чотири типи слів, сказав Папа, які допоможуть зрозуміти, чи ми, часом, не є «дітьми темряви». Зокрема: лицемірство, «щоб бути добрим з усіма»; пустослів’я, «слова, позбавлені суті»; вульгарність, тобто «мова світу», і лихослів’я. «Ці чотири слова, — зауважив проповідник, — не притаманні дітям світла, вони не походять від Святого Духа, не походять від Ісуса, це не євангельські слова». 

Отже, якою є мова святих, тобто, дітей світла? Святий Павло навчає: «Будьте послідовниками Бога і ходіть у любові». А це означає бути милосердним, прощати, любити. Саме цими чеснотами наповнені слова дітей світла. «Існують сяючі християни, наповнені світлом, які намагаються цим світлом служити Господеві», — сказав Святіший Отець, додаючи, що існують також християни темряви, які «провадять грішне життя, далеке від Бога» та послуговуються отими чотирма словами, що «походять від лихого». 

За словами Папи, існує ще одна група християн, які «ні світлі ані темні». «Це, — сказав він, — християни сірості. Один раз вони стоять на одній стороні, другий — на протилежній». І щодо таких літеплих осіб завжди виникає сумнів, чи вони справді з Богом, чи ні. Це ті, хто каже, що вони, мовляв, християни, але «без фанатизму». І цим приносять багато зла, тому що «їхнє християнське свідчення, врешті-решт, сіє плутанину». 

«Було б добре сьогодні, — підсумував Святіший Отець, — замислитися над нашою мовою, запитуючи себе: чи я християнин світла, чи темряви? А може — християнин сірості? А тоді зможемо зробити крок вперед назустріч Господеві». 

За матеріалами: Радіо Ватикану  

Джерело:   КРЕДО

27.10.2014р. Б. / Підведися, бо ти вже зцілений

Роздуми над Словом Божим на понеділок ХХХ звичайного тижня, рік ІІ

«Ісус навчав в одній із синагог у суботу» — початок сьогоднішнього Євангелія нагадує своїм змістом першу проповідь Ісуса, у Його рідному місті, Назареті. Тоді Він проголосив: «Сьогодні збулося це писання у вухах ваших» (див. Лк 4, 21). Пророцтво про те, що настане час визволення полонених та випущення пригноблених на волю, — збулося. Цей час настав, час свободи. 

Але ось «одна жінка, що її тримав дух у недузі…, вона була скорчена й не могла ніяк випростатися». Цю жінку Ісус назве «дочкою Авраама», дочкою батька всіх віруючих! Одна з віруючих продовжує буде скорченою, притиснутою до землі, нездатною підвести погляд до неба! Так про це говорив пророк Осія: «Народ мій схильний відпадати від Мене; і хоч його кличуть угору, ані один не хоче підвестися» (Ос 11, 7). Бог кличе піднятися, розправити свої плечі, вдихнути на повні груди, поглянути вгору, але народ цього не робить. Як же це парадоксально — дочка Авраама, в суботу (в день поклоніння Богові), в синагозі (в одному зі святих місць Ізраїля) продовжує дивитися лише в землю, зв’язана сатаною!

Що робить Ісус? Ніхто Йому нічого не каже, не просить. Він сам бачить недугу і йде назустріч людині, яка через слабкість стала неподібною до людини. І що? «Жінко, ти звільнена від твоєї недуги». По-перше, звільнення означає факт, який уже стався, і наслідки цього відчуваються тепер, у цю мить. По-друге, Ісус не наказує, нен звертається ні до свого Отця, ні до хвороби. Він стверджує: ти вже звільнена, ти продовжуєш бути зціленою. Тож устань, підведися, розправ плечі, подивись вгору. 

Що ж ці слова говорять нам сьогодні? Час спасіння настав, час визволення вже виповнився. Ісус, Спаситель, уже розпочав час спасіння. Тому діти Авраама, тобто віруючі, повинні розправити свої плечі з-під ярма сатани і подивитися, як вільні Божі діти, вгору: «вона зараз же випросталась і почала прославляти Бога». Та перед цим самих слів Ісуса виявилося замало, бо Ісус «поклав на неї руки». Нам потрібно, щоб Ісус нас торкнувся, самих слів ще не досить. А ми, діти Авраама, вже знаємо, де Ісус нас торкається: у таїнствах зцілення — хрещенні, сповіді, Причасті. Тоді станемо вільні, тоді час спасіння, проголошений Ісусом від самого початку, стане для кожного з нас дійсністю, яка приносить полегшення і свободу. Щоб ми могли завжди й повсюди прославляти Бога словами і життям, як про це пише святий Павло у першому читанні: «Ви були колись темрявою, тепер же — світлом у Господі; поводьтеся ж як діти світла!» (Еф 5, 8).

 

Господи Ісусе Христе, визволителю людини з пут сатани та з будь-якої неволі! Ти сам бачиш те, що мене притискає до землі й не дозволяє звестися на рівні ноги. Звільни мене, допоможи зрозуміти, що всі тягарі Ти вже взяв на себе, залишивши мені лише свободу Божої дитини. Допоможи цю свободу використати сьогодні на Твою славу! 

Джерело:    КРЕДО

27.10.2014р. Б. / Підвестися — відбудуватися

Роздуми над Словом Божим на понеділок ХХХ звичайного тижня, рік ІІ
 

Того часу навчав Ісус в одній із синагог у суботу. Була там одна жінка, яка вісімнадцять років мала духа хвороби: була скорчена й зовсім не могла випростатися. Побачивши її, Ісус покликав і сказав їй: «Жінко, ти звільнена від своєї недуги». Він поклав на неї руки — і враз випросталася, і стала прославляти Бога. У відповідь старший синагоги, обурений тим, що Ісус оздоровив у суботу, промовив до натовпу: «Є шість днів, у які належить працювати; тож приходьте тоді оздоровлятися, а не суботнього дня». Та Господь відповів йому і сказав: «Лицеміри, хіба кожний з вас не відв’язує у суботу вола або осла від ясел і не веде напувати? А цю дочку Авраама, яку зв’я­ав сатана ось уже вісімнадцять років, чи не годиться звільнити від цього пута в суботній день?» І коли Ісус це говорив, стало соромно всім, які противилися Йому, і весь натовп радів усьому тому славному, що Він чинив. 

 

Тим, що визволяє (Тим, хто визволяє), є Правда. Яка правда визволила скорчену жінку від її хвороби?..

З яким тягарем ми зустрічаємось у жінки? Особливий вираз «дух немочі» вказує напевно, що хвороба не мала виключно тілесного характеру, а була пов’язана з душею. Корінь скорченості був духовний. Хто шукав би лікування фізичного — не знайшов би (тому так багато років вона була хвора), бо справжня причина була духовною. А отже, і спосіб зцілення від тягаря має бути духовний. 

Зверніть увагу, як Ісус зцілює жінку. Кладе на неї руки. Вона ніби має на своїх плечах тягар, що прибиває її донизу, скручує, а Ісус ще зверху кладе руки, додає тяжкості! 

Кожен має свій тягар життя: тягар гріха, вад, проблем на роботі, хвороба близької людини, тягар невпорядкованих прив’язань до людей або речей, психологічних ран із дитинства, щоденних поранень почуттів або емоцій тощо. І ще одним, як здається — головним тягарем, який хоче нам накласти Господь, є тягар слова. А коли до всього ще й додати тягар Божого Слова (читати, роздумувати над ним), то, здається, це приносить ще більший тягар у щоденності. 

Однак, від тягаря Слова Божого ефект зворотній: Слово нас спонукає до «випростування». Грецькою написано «анортхо» — відбудова, ремонт дому. А ремонт це покращення. Покращення нашого життя. Той, хто спробував жити Словом Божим у щоденності, жити Lectio Divina, з часом пересвідчується, що й насправді «Божий тягар — легкий». 

Уявіть: ви були в майбутньому і написали собі, як маєте чинити сьогодні. І це все записали у спеціальну книгу. Християни мають Святе Письмо, Біблію. Немовби з майбутнього нашого життя в теперішній час є підказки, що потрібно робити тепер. Я маю робити те, що можу побачити, наприклад, у Книзі Неємії: «Відкрив Езра книгу перед очима всього народу, бо він був вище від усього народу; а як він відкрив її, ввесь народ підвівся». 

Щоразу, коли я розгортаю Книгу Життя, я підводжуся, відбудовуюся з-під усіх моїх тягарів. 

Фото з хроніки «Відбудова Слов’янська»

Джерело:   КРЕДО 

27.10.2014р. Б. / Літургійні читання на 27 жовтня (УГКЦ)

Греко-католицький календар:

Мчч. Назарія, Гервасія, Протасія й Келсія

прп. Параскеви Терновської 

 

Ап. – Флп. 248 зач.; 4, 10-23.

 

10. Я вельми зрадів у Господі, що ваші старання про мене знову нарешті ожили, – ви про те старалися, та нагоди вам бракувало. 11. Я кажу це не тому, що терплю злидні, бо я навчився задовольнятись тим, що маю. 12. Умію бути в упокоренні, умію бути і в достатку: в усьому й в усіх обставинах я звик і насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні. 13. Я можу все в тому, хто укріплює мене. 14. Однак, ви все ж таки зробили добре, що взяли участь у моїй скорботі. 15. І ви, филип'яни, знаєте, що на початку євангельської проповіді, коли я вийшов був з Македонії, крім одних вас, ніяка Церква не брала участи в даванні і прийманні, 16. бо й у Солунь ви раз і вдруге вислали були мені на потреби. 17. Не те, щоб я шукав дарів, я бо шукаю плоду, що множиться на вашу користь. 18. Я одержав усе, і маю надто. Мені доволі всього, відколи я дістав від Епафродита вашу милостиню, – пахощі солодкі, жертву приємну, Богові вгодну. 19. За те мій Бог виповнить усі ваші потреби, за багатством своїм, у славі, у Христі Ісусі. 20. А Богові й нашому Отцеві слава на віки вічні! Амінь. 21. Вітайте кожного святого у Христі Ісусі. Вітають вас брати, які зо мною. 22. Вітають вас усі святі, а особливо з цісарського дому. 23. Благодать Господа нашого Ісуса Христа хай буде з духом вашим! Амінь. 

Єв. – Лк. 33 зач.; 7, 36-50.

 

36. Просив його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом. 37. Аж тут жінка, що була грішниця у місті, довідавшись, що він був за столом у хаті фарисея, принесла алябастрову, повну пахощів, плящинку 38. і ставши, вся у сльозах, коло ніг Ісуса ззаду, почала обмивати слізьми йому ноги, потім волоссям своєї голови обтирати, та й цілувати ноги й мастити пахощами. 39 Побачивши те фарисей, що покликав його, міркував собі, кажучи: Якби це був пророк, він знав би, хто й яка це жінка, що доторкається його: це ж грішниця! 40. Тоді Ісус заговорив до нього: “Симоне, маю тобі щось сказати.” Той відповів: “Кажи, Учителю”. 41. “Два довжники були в одного позикодавця; один був винен п'ятсот динаріїв, а другий п'ятдесят. 42. А що вони не мали звідки віддати, обидвом він простив. Котрий, отже, з них більше буде його любити?” 43. Озвався Симон і каже: “Гадаю, той, якому подарував більше.” Ісус сказав до нього: “Ти судив добре.” 44. І, обернувшися до жінки, промовив до Симона: “Ти бачиш оцю жінку? Прибув я у твій дім, і ти не дав води мені на ноги. Вона ж слізьми обмила мені ноги й витерла своїм волоссям. 45. Поцілунку ти мені не дав; вона ж, відколи я ввійшов, не перестала цілувати мені ноги. 46. Оливою не намастив ти голови моєї; вона ж миром пахучим намастила мені ноги. 47. Тому кажу тобі, прощаються її гріхи численні, бо багато полюбила. Кому ж мало прощається, той мало любить.” 48. Потім сказав до жінки: “Прощаються тобі гріхи.” 49. І почали ті, що з ним за столом сиділи, говорити між собою: “Хто це такий, що й гріхи відпускає? 50. До жінки ж він промовив: “Віра твоя спасла тебе; іди в мирі.”

Джерело:    КРЕДО

26.10.2014р. Б. / Папа-емерит Бенедикт ХVІ: відмова від істини вбиває віру

Папа-емерит Бенедикт ХVІ оголосив, що діалог з іншими релігіями не замінює обов’язку проповідувати Євангеліє нехристиянам. На його переконання, правдива мотивація у місійній праці – це прагнення поділитися радістю пізнання Христа. Ці думки він висловив у посланні, яке Папа-емерит написав з нагоди присвоєння його імені великому залу Понтифікального Університету Урбаніяна, який належить Конгрегації євангелізації народів.

Послання Папи-емерита Бенедикта ХVІ зачитав його секретар – архієпископ Георг Ґенсвайн, префект Папського дому, в часі церемонії, яка відбулася 21 жовтня цього року. Про це повідомляє портал wiara.pl.

Текст цього послання – це один з небагатьох текстів Папи-емерита, який було оприлюднено з моменту його відставки у лютому 2013 року.

У своєму посланні Папа-емерит Бенедикт ХVІ пригадав, що Воскреслий Господь закликав Апостолів, а через них Своїх учнів в усіх часах, щоб вони принесли Його слово до кінців землі й вчинили Його учнями усі народи. Багато людей у Церкві й за Її межами проте запитують: Чи це ще сьогодні актуально? Чи може більш доцільним є провадити міжрелігійний діалог, щоб усім разом служити справі миру в світі? Чи діалог може замінити місію?

«Сьогодні багато хто вважає, що релігії повинні поважати одна одну і в діалозі докладати спільних зусиль у справі миру в світі. Відповідно до такого способу мислення, зазвичай, приймається переконання, що релігії – це тільки різні версії однієї і тої самої реальності. Питання істини, яке від початків мотивувало християн більш ніж будь-кого іншого, тут виноситься за дужки. Припускається, що автентична істина про Бога є в кінцевому результаті недосяжною й у найкращому випадку те, що залишається невимовним, можна виразити за допомогою різноманітних символів. Ця відмова від істини, виглядає, як реалістична і корисна для миру між світовими релігіями. Але ця відмова – вбивця віри. Насправді ж віра втрачає свій зобов’язуючий характер і вагу, все зводиться до замінних символів, здатних тільки здалеку відсилати до недосяжного таїнства Божественного» – зазначив Папа-емерит.

Він також зазначив, що деякі релігії, зокрема племінні, очікують зустрічі з Ісусом Христом. Але «ця зустріч завжди є взаємною», бо і «Христос чекає їхню історію, їхню мудрість, їхній світогляд». Ця зустріч може також додати нових сил християнству, яке на своїх історичних теренах піддалося втомі.

«Проповідуймо Ісуса Христа не для того, щоб отримати чим більше людей для нашої спільноти, а тим більше не для отримання більшої влади. Промовляймо про Нього, спонукані почуттям обов’язку розділити нашу радість, яка нам дарована» - відзначив Папа-емерит.

Джерело:    Воїни Христа Царя

26.10.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Двадцята неділя 

Євангеліє
Лк. 7, 11–16

 «Юначе, кажу тобі, встань!»

 Можемо лише собі уявити, яке горе було в цієї жінки! Вона була вдовою, значить, вже не мала чоловіка, а тепер втрачає і єдиного сина. Людина в такому стані не бачить жодної радості, не бачить сенсу життя, немовби перед нею все стає темним. Саме в цей людський розпач, в смуток і безнадію входить Господь і повертає життя синові цієї жінки. Подібне може ставатись і в нашому житті, бо кожен з нас не раз переживає трудні моменти. І тоді Бог також може ввійти через нашу віру.

 Якщо ми довіряємо Богові, що Він може діяти всюди і повсякчас, то маємо пам’ятати, що Бог може принести в будь-яку хвилю розпачу Своє світло. Отож дуже важливо у будь-яких ситуаціях, навіть найскладніших, здавалося б, безвихідних, бути свідомими того, що Бог через нашу віру і довіру до Нього може нас і все наколо змінити.

 Тож вірмо в Бога повсякчас, і Він буде мати можливість діяти в нашому житті та через нас!

Апостол

Гл. 1, 11–19

«Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою»

Що є Євангелія? Це та Добра Новина, яку досвідчили апостоли, коли пізнали Христа, Котрий і приніс цю Новину – зло і гріх не може вже панувати над людиною, бо в Христі людина покликана до життя вічного, до Царства Небесного.

Євангелія, яку ми проповідуємо, це не лише те, що ми прочитали про Христа, почули, нам хтось переповів. Остаточна суть Євангелії – це те, що ми зустрілись з Христом воскреслим, Який жив історично і воскрес, Тим, Який є Богом і з Яким ми можемо пережити зустріч у кожній миті нашого життя.

Євангелію ми не сприймаємо лише з людського досвіду, лише від людей, ніби хтось нас цьому навчив. Бо навіть коли хтось нам вказав шлях до Бога, допоміг, то зустріч з Богом, досвідчення Бога має бути в кожного з нас пережитим особисто, і тоді лиш ми стаємо правдивими носіями Євангелії. Наше свідчення про Бога, наше проповідування про Нього живе настільки, наскільки ми самі живемо Богом! 

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

26.10.2014р. Б. / Коментар Апостола на 20-ту Неділю після Зіслання Святого Духа (Гал 1, 11-19)

1.Текст.

            Для кращого розуміння аргументації Павла, слід прочитати уривок Гал 1,11–19 аж до 24-го вірша включно, оскільки саме там закінчується думка Павла.

11. Звістую вам, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є за людською мірою; 12. бож я її не прийняв, ані навчився від людини, лише – через об'явлення Ісуса Христа. 13. Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. 14. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків. 15. Та коли той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, 16. зволив об'явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами, то я негайно, ні з ким не радившись, 17. ані не подавшися в Єрусалим до тих, що були апостолами передо мною, пішов в Арабію, а потім знову повернувся в Дамаск. 18. По трьох роках по тому пішов я у Єрусалим відвідати Кифу і перебув у нього п'ятнадцять день. 19. А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього. 20. Те, що пишу вам, то ось перед Богом, що не обманюю. 21. Потім пішов у сторони сирійські та кілікійські; 22. на обличчя ж мене не знали Церкви Юдеї, що у Христі. 23. Вони лиш чули, що той, хто колись гонив нас, тепер проповідує ту віру, яку колись руйнував, 24. і прославляли заради мене Бога.

2. Особливості послання до Галатів.[i]

Адресати

            Галатія розташована в Малій Азії (Анатолія, сучасна Туреччина). В III ст. до Хр. цю територію  заселили галли. В 25 р. після своєї смерті Амінтас, останній цар Галатії,  заповів своє царство Римській імперії. Римляни перетворили її в провінцію, додавши й інші регіони до півдня країни (Пісідію, Ісаврію, Фригію й частину Лікаонії). Поняття «Галатія» може використовуватися у двох значеннях: етнічному й політичному. Звідси виникає неясність: кому було адресовано Павлове послання? Стосовно цього є дві теорії, у кожної з яких у науковому світі є гарячі прихильники.

1) «Північно-галатійська»: адресати – нащадки галлів у пн. ч. провінції. Якщо вона вірна, то неясно, коли саме Павло здійснював місії на цій території.

2) «Південногалатійська»: адресати – жителі пд. ч. провінції. Павло здійснював місії на цій території під час першої місійної подорожі разом з Варнавою (Дії 13–14). Мінус цієї теорії полягає в тому, що немає свідчень, що жителі цих територій, які перебували за межами етнічної Галатії, також іменувалися «галатами».

Причина написання

            Приводом до написання листа стали тривожні звістки, котрі отримав Павло: галати почали відпадати від благовісті про достатність віри в Ісуса Христа й схилялися до позиції деяких «юдействуючих» агітаторів: «Щоб догодити Богові мало вірити в Ісуса Христа, – потрібно ще й дотримуватися Закону Мойсея; перш ніж одержати право називатися християнином, поганин повинен обрізатися, дотримуватися суботи й інших юдейських свят, споживати тільки кошерну їжу й дотримуватися всіх обрядових заповідей Старого Завіту».

            Позиція Павла була інакшою: спасіння тільки вірою. Юдействуючі говорили про спасіння вірою й ділами, під котрими розуміли не етичні вчинки, але головно дотримуванням різних приписів Закону Мойсея. Однак зі свого гіркого досвіду Павло знав: спасіння є вільним даром Бога віруючим в Христа, а не щось таке, що можна заробити шляхом дотримання правил. Криза була настільки серйозна, що Павло дуже незвичайно починає лист: він не дякує Богові на поч. листа й не хвалить адресатів (саме так найчастіше він починав усі свої листи), але відразу переходить до енергійного захисту свого апостольського авторитету й правильності свого навчання (1,1–2,21); центральну частину послання займає доктрина про оправдання тільки вірою (3,1–4,31); щоб хтось не подумав, що така позиція допускає байдужність до моральних питань, Павло завершує лист  практичними висновками (5,1–6,18).

Спасіння вірою

            Сьогодні триває дискусія про те, що саме мав на увазі Павло коли писав «про віру Ісуса Христа» (πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ: Гал 2, 16; 2, 20; 3, 22). Цей грецький вислів можна перекласти двояко. Тому сучасні богослови перекладають вислів «віра Ісуса Христа», як:

 - суб'єктивний генетив (так думає багато сучасних богословів; на цю тему добре прочитати статті R. Hays) – це т. зв. христологічна інтерпретація, котра передбачає, що ми спасаємося не просто нашою власною вірою, але і вірою Ісуса Христа, котрий був вірний та послушний Богові Отцеві аж до хресної смерті (грецький термін πίστις можна перекладати не тільки як віра, але і як вірність). Тут йдеться про вірність Ісуса Божому задумові, котра принесла оправдання. Цю вірність Ісус демонструє впродовж цілого свого життя, а зокрема  в часі спокус у пустелі, в Гетсиманії та добровільно приймаючи розп'яття (пор. розповіді євангелистів про розп'яття та напр. Євр 5, 8).

- об'єктивний генетив  (серед відомих богословів так вважають напр. F. F. Bruce  та J. Dunn) – це т. зв. антропологічна інтерпретація, котра наголошує, що важливою є віра в Ісуса Христа.

            Беручи до уваги вище наведену аргументацію стосовно христологічної інтерпретації, можна глибше розуміти спасенне діло Христа про котре пише Павло: «Вже не я живу, але живе в мені Христос. А що тепер живу в тілі, то живу вірою Сина Божого, який полюбив мене і видав себе за мене» (Гал 2, 20). Ціль цих слів – підкреслити участь Христа в формуванні життя Павла. Трохи далі Павло знову каже: «щоб те, що було обіцяно, могло бути дано через вірність Ісуса Христа (тобто його смерть на хресті за нас, як в 2, 20) віруючим» (Гал 3, 22).

            Цей вірш з Гал 3, 22 відповідає Рим 1, 17 (ἐκ πίστεως εἰς πίστιν)  [традиційний переклад «з віри в віру», глибше та зрозуміліше можна перекласти, як з «вірності до віри», тобто від Божої вірності людям продовж історії спасіння (мається на увазі також і відповідальність Бога за своє створіння), включно з вірністю Ісуса Отцеві, до нашої відповіді віри на цей великий дар спасіння] та  Рим 3, 22 (διὰ πίστεως Ἰησοῦ Χριστοῦ εἰς πάντας τοὺς πιστεύοντας) [«через вірність Ісуса Христа для всіх віруючих»].

            «Християни оправдуються тією вірою сутність котрої бере свій початок в жертовному послусі Ісуса; тією вірою, яка спочатку була Його, а тепер стала їхньою» (Williams). «Ось що означає говорити, що праведність Божа відкривається з віри у віру.  В жодному разі це не можна розуміти так ніби християни спасаються своєю геркулесівською вірою чи вірністю (як колись думав Лютер – о. Ю.). Навпаки основний акцент христологічної інтерпретації πίστις Ἰησοῦ Χριστοῦ полягає в тому, що ми спасаємося якраз вірністю Ісуса, а не нашою власною свідомою поведінкою чи конфесійною ортодоксією» (Hays).

            Підсумовуючи це питання, відзначимо, що важливо вміти поєднати розуміння обох підходів: ми спасаємося завдяки благодаті Воскреслого Христа (котрий був вірний Богові аж до хресної смерті), однак важливою і потрібною  є також і наша віра, завдяки котрій приймаємо дар спасіння.

            Послання до Галатів  називають великим маніфестом християнської свободи. Воно викладає справжню роль Закону Мойсея і його відношення до волі Божої, відкритої в Ісусі Христі. Основна думка: християнське життя засноване на благодаті Божій, а не просто на добрих справах людини (грецькі язичницькі вірування вчили, що ми можемо осягнути спасіння власними силами; наші добрі вчинки, однак, можливі завдяки Божій благодаті та нашій співпраці з нею). Декларація принципів, що червоною лінією проходить через ці шість коротких глав, зробила християнство з юдейської секти світовою релігією.

План послання

Історична ч. (Гал 1–2): Павло розповідає про своє навернення і покликання як апостола.

Доктринальна ч. (Гал 3–4): апостол доводить, що правильні відносини між людиною й Богом установлює віра, а не Закон Мойсея.

Паренетична ч.(Гал 5–6): Павло застерігає проти зловживання його навчанням. Християнську свободу не можна використовувати для задоволення плотських похотей.

Важливі вірші послання

            Основна думка послання: оправдання вірою / свобода від приписів закону Мойсея (йдеться не про етичні закони, а про обрізання, святкування Суботи чи кошерну їжу наприклад). Ціль такого життя чудово представлена в Гал 5 (13. Ви бо, брати, покликані до свободи; аби тільки свобода ваша не стала приводом до тілесности; але любов'ю служіть один одному…16. Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити…22–23. А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, 23. тихість, здержливість. На тих то нема закону). Все це стає можливим через благодать, котру дарує Христос. В  Гал 2, 20–21 Павло стверджує: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене. 21. Я не відкидаю Божої благодаті: бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно».  В Гал 5, 1 Павло наголошує, що «Христос нас визволив на те, щоб ми були свобідні. Тож стійте і під кормигу рабства не піддавайтеся знову».

3. Коментар до тексту Гал 1, 11–24.

            Свого часу, краще розуміння листів апостола Павла, я отримав завдяки творам, котрі вийшли з під пера Томаcа Райта. Думаю, що серед його численних праць, саме серія  популярних коментарів на Новий Завіт є одним з найкращих інструментів для глибшого розуміння багатства НЗ (головно для початківців). Нижче подаю без змін думки цього великого богослова на текст Павла котрий нас цікавить.[ii]

            Джон Генрі Ньюмен був однією з найвидатніших постатей в Англії XIX століття. Видатний мислитель і письменник, натхненний проповідник з глибоко чутливою душею, котрий залишив Англіканську церкву і приєднався до Католицької в 1845 році. На схилі своєї діяльності, котра змушувала його друзів дивуватися з того, що сталося з колишнім талантом, він був обраний кардиналом.

            Багато англійських протестантів так і не змогли пробачити Ньюмену крок, котрий вони розцінили як зраду. Зокрема, один з них, священик Англіканської церкви і письменник-романіст Чарльз Кінгслі, звинуватив Ньюмена в двозначності і нехтуванні  істиною. Ньюмен, виведений з терпіння подібними звинуваченнями, відповів на них у книзі, яка незабаром стала класикою християнської думки XIX століття: Apologia pro Vita Sua (1864). Він розповів історію свого життя, від моменту народження і аж до переходу в лоно Католицької Церкви. Глибина та ясність цієї розповіді справили на читачів сильне враження. Навіть ті люди, які не погоджувалися з позицією котру зайняв Ньюмен, вже не сумнівалися в його щирості і в тому, що його рішення породжене пристрасним прагненням до істини, але аж ніяк не зневагою до неї.

            В певному сенсі, Павло перебував, в подібній ситуації. Його противники говорили, що він перекроїв Євангеліє на свій лад, щоб воно подобалося народові. Напевно, вони думали, що Павло не говорить язичникам про необхідність обрізання виключно тому, що ним рухає бажання сподобатися людям, продати їм Євангеліє «задешево». Більшості з нас приємно, коли ми подобаємося людям; прагнучи цього ефекту, багато хто готовий говорити те, що люди хочуть почути.

            Перші дев'ять віршів послання показують, що така манера поведінки чужа Павлові. Десятий вірш підтверджує це. Схоже, що ці дев'ять віршів спеціально були написані у відповідній тональності, щоб після них Павло міг перевести подих і з усмішкою запитати: «Отже, ви думали, що я чекаю схвалення людей? Так ви думали?» І слідом за Деметрієм з шекспірівського «Сну в літню ніч» Павло тут міг би сказати сам собі: «Славно рикнув, Лев!» «Після цього він цілком міг пом'якшити тон: «Чи потрібно ще переконувати вас у тому, що я не шукаю схвалення людей?» – Але ні, він каже: «Це не моя справа. Я раб Христа, і лише одне це є важливе».

            Потім Павло розповідає про те, як він сам дізнався про Добру новину і чим для нього обернулося знайомство з Євангелієм. Подібно до того, як Ньюмен розповів історію свого життя, щоб змусити замовкнути злорік, Павло пояснює, звідки він взявся, як зустрів воскреслого Ісуса і який вплив справило на нього одкровення Ісуса.

            Павло виріс в середовищі, де були свої зразки для наслідування і свої герої. Задовго до того, як з'явилися футбольні зірки і рок-музиканти, такі єврейські хлопчики, як Павло, із захопленням слухали розповіді про юдейських героїв далекого минулого, захоплювалися пророками і мучениками, котрі жили і безстрашно вмирали за свого Бога і Закон. Павло особливо відзначає свою крайню відданість традиції предків. Трепетне ставлення до традиції супроводжувалося застосуванням Закону Мойсея до повсякденного життя. Коротше кажучи, Павло був фарисеєм, і то одним з найбільш строгих. Безумовно, головним зразком для наслідування у таких людей був пророк Ілля.

            Ілля був запальною людиною. Він прикликав з неба вогонь, котрий знищив солдат, які прийшли схопити його. Також він прикликав вогонь з неба під час свого протистояння з жерцями Ваала. Його боялися всі ті, котрі шукали компромісу між поклонінням Богові Ізраїлю та ідолопоклонством. Ілля – ось відмінний приклад для юнака на зразок Савла з Тарсу. І Савло дійсно прагнув наслідувати його. Він нищив церкви, що, на жаль, намагаються повторити сьогодні деякі ревнителі віри, зокрема в деяких країнах Африки та Азії. Він бачив себе в ролі Іллі, коли очищав Ізраїль від оман, пов'язаних з особистістю Ісуса з Назарета. Останній ніяк не міг бути Месією, оскільки його розіп'яли. Йому не можна поклонятися, оскільки навіть справжній Месія не має божественної природи.

            Але потім – і тут його розповідь про себе ще більш починає скидатися на розповідь про старозавітного пророка – Павло був зупинений на своєму шляху, подібно як і сам Ілля. Ілля, засмучений і пригнічений, відправився до гори Синаю, щоб знову зустрітися з Богом в тихому шепоті, землетрусі, вітрі та вогні. І, схоже, що Савло з Тарсу, теж вирушив на гору Синай (він пише про Аравію, де розташована ця гора), швидше за все для такої ж особистої зустрічі-боротьби з Богом, якому він поклонявся. Цей Бог, на жах і здивування Савла, відкрив йому свого Сина і зробив це для того, щоб Савло, юдей до мозку кісток, міг розповісти язичницьким народам, що Бог Ізраїля любить їх настільки ж сильно, наскільки і свій улюблений Ізраїль, У кого навчився іронізувати Павло? Чи не в самого Бога?

            Всі ми різні, і, як казали колись пуритани, «Бог не розбиває всі серця однаковим чином». Але в житті кожного християнина час від часу виникає необхідність ось так потай зустрітися з Богом в особистій зустрічі. І також вкрай важливо, щоб християнські провідники правдиво розповідали свою власну історію життя. У випадку Павла його історія тісно була пов'язана з Божим Одкровенням Ісуса, справжнього Месії, розп'ятого і воскреслого Господа усього світу. Особистість Павла, його покликання і життя були відзначені печаткою євангельського послання. Воістину, він – справжній апостол.

            Кілька років тому в Англії на великих рекламних щитах можна було прочитати дивне оголошення: «Вона така. А ви?» Звичайно, мета такої реклами – викликати зацікавлення. Коли кілька тижнів потому стало відомо, про що насправді йдеться, всі вже думали про цю загадку. Йшлося про нову газету Independent. Ця реклама виглядала дешевим трюком, але, тим не менш, спрацювала, оскільки я все ще пам'ятаю про неї, а сама газета продовжує процвітати. Цікаво, що вона стала четвертою найпопулярнішою газетою в Англії, приєднавшись до «великої трійки»: The Times, Telegraph і Guardian. Мені важко сказати, чи дійсно вона незалежна (або була незалежною) від впливу різних політичних партій і сил у британському суспільному житті. Але було щось чарівне, щось свіже в самій ідеї появи на громадській арені нового незалежного голосу. Неважко припустити, що три інші газети побачили в цьому загрозу для себе. Чиїх читачів переманить до себе нова газета?

            Підводячи підсумки цієї частини послання апостола Павла, ми можемо уявити, що він говорить: «Я такий. А ви?» Ті, котрі після Павла прийшли до Галатії сіяти сумніви і суперечки, заявляли, що Павло – просто пішак серед християн Юдеї, особливо ж серед апостолів. Вони говорили, що Павло – наймолодший з усієї християнської команди мандрівних проповідників. Більше того, він не дуже-то і надійний! Він спотворив послання, передане йому «старшими» апостолами, щоб не євреям було простіше прийняти його. А тому, продовжували ці сіячі розбрату, краще слухайте нас. Ми точно знаємо, що думають апостоли з Юдеї, начальники, ті, хто особисто був знайомий з Ісусом. Ми вам розповімо.       Павло відповів детальним описом свого першого візиту в Єрусалим, котрий мав місце після його навернення. Сенс усієї розповіді  можна звести до одного слова: НЕЗАЛЕЖНИЙ. Він не йде, щоб сісти біля ніг Петра, Якова та Івана – Великої Трійки серед апостолів Юдеї. Він не проходив навчання під їх керівництвом і не працював спільно з ними в маленьких церквах. Павло розмовляв з Петром (він використовує арамейське ім'я «Кифа», котре, як і грецьке «Петро», означає «скеля»), і, дійсно, залишався у нього два тижні. Павло зустрічався з Яковом, братом Господнім, який в цей період, як ми знаємо з інших джерел, був близький до того, щоб очолити християнський рух (мається на увазі християн в Єрусалимі), хоча за життя Ісуса не входив до числа віруючих. І, тим не менш, Павло не був учнем Петра або Якова. Вони не призначали його бути апостолом другого рангу під їх керівництвом. Він був ... незалежним.

            Суть вищесказаного для галатійських християн, які першими почули від Павла Благу звістку, тепер стала ясна: «Павло – той, хто він є. А хто ми?» Чи незалежні галати від апостолів юдеї? Чи незалежні вони, врешті-решт, від самого Павла?

            Звичайно, тут Павло чітко означує свою позицію: він переконаний, що в своєму звіщенні Євангелія, котре об'єднує євреїв та язичників в нову родину в Христі, він зберігає вірність Ісусові. Тому він і бажає, щоб галати зберігали вірність баговісті, котру проголошував Павло.  Павло наполягає на тому, щоб вони віддавали перевагу Євангелії котру їм виголосив Павло, навіть перед ним самим (Гал 1, 8).

            І, тим не менш, на відміну від випадку з конкуруючими газетами, які нерідко займають відмінну від інших позицію саме для того, щоб відрізнятися, Павло не тримається за свою відмінність від інших апостолів. Він не наголошує на те, що послання котре він перед ними проголошує має інший характер, ніж те, що сповіщають апостоли з Єрусалиму. Єдність Церкви для нього є дуже важлива, але за іронією долі, єдиний спосіб щоб відстоювати цю єдність – це ствердження своєї незалежності. Потім Павло пояснює, що опоненти, котрі приїхали після нього до Галатії й заявили про свої повноваження, котрі нібито отримали в  Єрусалимі, самі все переплутали. Те, що він, Павло, проповідував, будучи незалежним апостолом, становило зміст того ж апостольського послання, яке проголошували церкви Юдеї. Кінець першої глави дуже ясно це показує. Маленькі месіанські спільноти в Юдеї, котрі тільки ставали церквами в більш пізньому розумінні, а на той час були лише християнськими синагогами, ніколи не бачили самого Павла. Що ж вони тоді чули про Павла, який розпочав свою місіонерську подорож в Сирії та Кілікії, а потім відправився проповідувати на північ, в свої рідні місця? Може вони почули, що Павло – «негідник, який проповідує викривлене і розбавлене водою Євангеліє»? Ні, вони почули, що він, «колись переслідував нас, а тепер благовістує віру, яку колись руйнував». Незалежний апостол з таким самим посланням, як і в них! У цьому й вся справа. І тому вони, як пише Павло, «прославляли за мене Бога» (в тексті говориться буквально: «в мені прославили Бога»). Вони аж ніяк не скаржилися Богові на чоловіка, котрий спотворює Благу звістку. Павло міг би сказати: «Вони побачили, що Бог, з яким вони були знайомі  через Ісуса і Святого Духа, робить в мені, і тому прославили Бога за цю роботу».

            Пройшли століття, але питання про помісність церков, їх наставників та самостійність Благовісті, різного за формою, але єдиного за змістом продовжують залишатися такими ж гострими, як і в ті дні. Плачевно, але і тепер ми все ще спостерігаємо боротьбу за сфери впливу між різними церквами, котрі гранично ясно відображають расові та культурні протистояння нашого світу. Згадаймо про Балкани чи Північну Ірландію. Все ще є люди, які висувають вимоги за те, що вони (або їх система), володіють верховним авторитетом, а кожен, хто заявив про свою незалежність, повинен повернутися назад в стрій. В якійсь мірі нам втішно знати, що в християнській церкві ці проблеми були присутні постійно, з самого початку. Але куди важливіше, усвідомивши ці проблеми, знайти їх вирішення. Якщо орієнтуватися на апостола Павла, то за перше правило треба взяти наступне: розповісти ясно про ситуацію. Не приховувати обставин, які породили проблему. Навчитися цінувати як незалежність, котра народжується зі свіжого розуміння особистості Ісуса, так і єдність різних способів проповіді Євангелія. І весь час пам'ятати про головну мету – прославляння  Бога. Це тільки основні правила, а не докладна інструкція. Але вони були важливі в першому столітті, важливі вони і зараз.

о. д-р Юрій Щурко, УКУ

[i] Ця частина основана на інформації поданій в B. M. METZGER, The New Testament: Its Background Growth and Content (3rd Ed.), Nashville Abingdon Press 2003, 255-258;  R. E. BROWN, The Birth of the Messiah. A commentary on the Infancy narratives in Matthew and Luke, New York 1977,  467-470;  477-478;  R. HAYS, “PISTIS and Pauline Christology: What Is at Stake?” in E. E. JOHNSON and D. M. HAY (eds.), Pauline Theology, Volume 4: Looking Back, Pressing On. Atlanta:Scholars, 1997, 35-60.

[ii] T. WRIGHT,  Paul for Everyone: Galatians and Thessalonians (New Testament for Everyone) SPCK 2002 Kindle Edition, 6-12

Джерела:   Патріарша катехитична комісія

Воїни Христа Царя