20.07.2013р. Б. / Двадцять років без духовного Ренесансу: що далі?

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

За роки незалежності відбулося помітне зростання релігійних громад, але не сталося головного: не стала фактом християнізація України і не реалізовано ідею Київської Церкви.

Двадцять років тому

 

У 1988 році відбувалося святкування тисячоліття хрещення Русі. Кожен, хто пам’ятає першу Літургію на площі біля Дальніх печер у Лаврі або виступ Євгена Сверстюка біля пам’ятника святому Володимирові, може згадати тодішню впевненість у серцях: релігійне відродження відбудеться, тому що не може не дати плодів мученицька кров, пролита українськими християнами у ХХ столітті. Оскільки мучеництво було дуже великим, то християни мали надію на такий духовний Ренесанс, який був би явищем загальноєвропейським, загальнолюдським.

Не лише українські християни мали такі сподівання. Християни Заходу з надією дивилися на християнський Схід Європи, очікуючи на нове, небачене слово і діло від спадкоємців славних новомучеників.

1991 року, в часи проголошення незалежності, вже можна було відчути певну настороженість: щось відбувається не так. Якщо у країнах соціалістичного табору вдалося домовитися про цивілізоване повернення храмів греко-католикам, то в СРСР відповідні переговори були перервані православною стороною. Народні хвилювання тієї пори та політичний контекст тих подій поставили християн України у становище, коли про мудрість було забуто. На перший план вийшла чеснота мужності, а потім узагалі залишилося лише намагання зберегти чистоту власної ідентичності.

Про величні завдання творення християнської України як особливої культури та цивілізації було забуто. Замість того, щоб перетворювати Україну, християни зайнялися собою. Поділи та боротьба за храми. Боротьба не за душу українського народу, а за окрему Церкву. Небажання Москви та Константинополя врегулювати проблеми під час «гарячої фази», коли все ще можливе було становлення автокефальної Церкви. Не забуваймо, що в УПЦ (МП) в 1990 році відбувалися єпархіальні збори, і більш ніж 90 % священиків підтримали шлях автокефалії. Те, що потім майже всі вони вибрали «канонічність», не означає, що вони стали зрадниками свого вибору. Адже автокефалія, за яку вони висловлювалися, теж мислилася як канонічна.

Не меншим був ентузіазм у середовищі протестантів. Здавалося, що навернення всього народу – справа лише часу. Проте впадала в око поділеність протестантів. Навіть там, де єдність здавалася природною – наприклад, у створенні власного університету, – кожна Церква намагалася вигадати щось своє. Тому замість єдності та перемоги загальної справи протестантизму вийшов «холостий постріл»: загітували схильних до релігії, вони подивилися на протестантизм зсередини - невелика частина залишилася, більшість пішла. Зазвичай, до православних, де виявилися єдиним помітним резервом людської енергії у наступні десятиліття.

 

Втрачений шанс

 

Єдність – ось чого вимагав народ від християн. Продемонструвати єдність всіх православних не вдалося. Виявити єдність різних конфесій, вміння працювати на загальнохристиянські ідеали – це все було справою практично неможливою. Християни поводилися щодо інших християн без братської любові. А тому народ зробив висновок: ви спершу розберіться між собою, а ми потім до вас прийдемо.

Таким чином, Церква залишилася тим, до чого вона була зведена в радянські часи - необов’язковий додаток до ЗАГСУ. Людина народилася – обов’язково «записатися» і можна «похрестити». Людина одружується – обов’язково «записатися» і можна повінчатися. Людина помирає – потрібно «отримати свідоцтво» і можна «відспівати». Ритуали. Церква перетворилася на ритуальну контору. Хрестили та вінчали, як на конвеєрі. Сьогодні цей дивний ритм конвеєра зберігається для любителів екзотики у Лаврі. Для всіх інших є можливість відбути потрібні таїнства спокійніше.

Дехто через ритуали прийшов у Церкву. На хрещенні сказали, що дитину треба причащати, ну і якось вже втягнуло. Але більшість так і залишися за порогом.

Цікавим став феномен Західної України. Народ вважає себе релігійним, але у більшості випадків дійсної церковності немає. Норми християнської моралі не визначають повсякденної поведінки, лише поведінку ритуальну. Секуляризація починається в душах, і в наступному поколінні можемо мати вже традиційну для українських сіл ситуацію, коли в церкви не ходитимуть. Ця майбутня криза відчувається вже тепер, і що робити з нею – невідомо.

Першими, хто намагався об’єднати християн різних конфесій, стали лідери Біблійного Товариства. Хоча навіть тут, у справі, яка необхідна всім, співпраця завжди була під загрозою.

Наприкінці 1990-х держава втомилася очікувати ініціативи щодо єдиних дій від лідерів Церков і запропонувала створити Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона була необхідна державі задля підтримки під час політичних криз. Більшість членів цієї Ради фактично підтримала владу під час акції «Кучму – геть!». Однак у межах самої ВРЦіРО визріло позитивне усвідомлення власної спроможності вимагати від держави змін. Поки що мова переважно йде про зміну ставлення до задоволення прав віруючих. Але і це вже – велике досягнення. Викладання релігійних предметів у школах, реституція церковного майна, боротьба проти спроб обмежити релігійні свободи – все це доводило, що єдиний фронт віруючих здатний зробити неможливе можливим.

Проте часто скористатися результатами спільної боротьби не вистачало сил у самих Церков. Наприклад, Православні Церкви перейняли від УГКЦ правозахисну аргументацію на користь викладання у школах християнської етики. Добилися зрушень. Але спрямувати у школи підготовані кадри, з відповідними підручниками – все це виявилося неможливим. Замість того, щоб вимагати розумного – одного курсу в молодшій та середній школі – вимагали занадто багато. Кадрів не підготували, методичне забезпечення не було поліваріативним. Гарна ідея дискредитована у багатьох регіонах. Фактично, пробиваючи дозвіл на викладання християнської етики у школах, керівництво Церков залишилося пасивним щодо реальної праці з реалізації дозволу. Так проявилася ахіллесова п’ята всієї політики церковних керманичів України.

Небажання «вкладати ресурси»

 

Багатьох єпископів загалом влаштовує ситуація, коли Церква перетворилася на ритуальне бюро та центр із продажу сувенірів, книжок, у якому замовляються поминання за здоров’я та за упокій. Якщо ж Церква намагатиметься бути чимось більшим, то на цю справу необхідно вкладати кошти. А це – зовсім не бажане для єпископів.

Навіщо робити нову якісну освіту для священиків та мирян? Навіщо катехизація? Навіщо соціальні програми? Все це повинно бути по мінімуму, щоб засвідчувати: Церква працює на всіх напрямках. В сфері освіти – один чи два взірцеві проекти. Катехизація – для галочки. Соціальні програми – щоб був привід вимагати гроші у держави та спонсорів. І ще – треба показати, що не лише «інші» (протестанти, греко-католики – тут можна підставити різні змінні) займаються чимось, а й«ми» теж…

Винятки є. Але вони нечисленні. Частіше можна помітити повну «отрешенность» єпископату від завдань якісного зростання Церков. Лише кількість нових храмів – ось що цікавить церковне керівництво. Проте на цьому шляху вже виникла тенденція до вичерпування ресурсу. Зростання практично зупинилося.

Досягнення «стелі» кількісного зростання

 

Практично в кожному селі є храм. У містах вже існує пристойна кількість храмів. Задоволення потреб у релігійних ритуалах відбувається практично повністю.

Однак часто храми – напівпорожні на недільних службах. При храмах існують парафії, але немає громад. Тобто не стало правилом, що у храмі існує громада як щось реальне, живе. Люди не живуть турботами одне одного, залишаються наодинці зі собою. Церкви не знаходять ресурсів для перетворення парафій на громади.

Церкви не запропонували людям і суспільству як цілому зрозумілої та актуальної соціальної доктрини. Переспіви зарубіжних взірців нічого не зачепили в душі українського народу.

Церкви не перетворилися на повноцінний рух. Вони не виводять на вулиці мільйони – заради високих цілей, пов’язаних зі здобуттям майбутнього для народу і для себе.

Якщо не перетворити Україну в християнську, якщо не досягнути оновлення всього народного життя – Україна не має майбутнього.

Вмирання або від’їзд. Тому що процвітання досягається небагатьма – і способи його здобуття суперечать християнській моралі. Якщо ж людина здобула щось чесно, власною працею – швидше за все вона не зможе це зберегти.

Немає цивілізованого правового устрою. Немає взаємної довіри влади та народу. А це означає просту річ: немає «суспільного тіла» (правовий устрій) та немає «суспільної душі» (моральний клімат).

Отже, буде вмирати країна, будуть зникати можливості для розвитку самих Церков. Можливість кількісного зростання тепер може з’явитися лише в результаті глобального християнського оновлення суспільства.

Надія

 

Нам залишається лише сподіватися.

Сподіватися на те, що церковники перестануть турбуватися про свою владу і тим більше про владу єпископів сусідніх держав. А знайдуть в собі сили розпочати християнське оновлення і власних Церков, і народу, і країни.

Сподіватися на те, що нарешті у Церквах знайдуться інтелектуальні та політичні лідери для суспільства. Не далекі від реальності фантазери, а відповідальні реалісти зі стратегічним мисленням.

Сподіватися на виникнення церковних рухів, які б захоплювали в свою стрімку течію всю країну, розвертали її до самостійного та довершеного існування.

Християнство, а не постмодерні ігрища – ось сила, яка традиційно була національною ідеєю та може бути такою сьогодні.

У християнстві, а не в пошуках користі, можна знайти дієву програму для країни та людей. Християнство може сказати, якою повинна бути країна, якими повинні бути політики, яким може бути народ. Саме християнство може дати суспільству і орієнтири, і силу на звершення чуда перетворення, на зміну власної долі.

Все це можливо, якщо українські християни усвідомлять власну відповідальність за долю країни. Вони – остання сила, яка ще може зупинити країну перед прірвою та змінити все. І християни можуть і повинні зробити це, навіть якщо церковні керманичі будуть і далі відсторонюватися від того, щоб стати реальними лідерами суспільства. Тому що сьогодні християни можуть і повинні об’єднуватися самі по собі, знизу. І в цей рух боротьби за християнську Україну можуть втягнутися і церковні лідери, і політики, і все суспільство як таке. Тоді й з’явиться можливість для духовного Ренесансу як частини загального відродження християнського національного життя.

Джерело:   РІСУ

19.07.2013р. Б. / Триває Місійний тиждень українських паломників на Всесвітній день молоді в Бразилії

«Ідіть та зробіть учнями всі народи», – ці слова з Євангелії від Святого Матея, які вибрав Папа-емерит Венедикт ХVІ, є девізом ХХVІІІ-го Всесвітнього дня молоді, що випереджує Місійний Тиждень, який проходить по всій Бразилії, і в який включена також і українська католицька Куритибська єпархія святого Івана Христителя.

Як ми вже інформували, Місійний Тиждень для українських паломників проводитись в місті Прудентополі, де зосереджена найбільша українська громада, приблизно 200 кілометрів на захід від столиці штату Парана, міста Куритиби.

Місійний тиждень розпочався у вівторок 16 липня 2013 р.,в парафіяльній церкві святого Йосафата відправою Божественної Літургії, яку відслужити Владики Володимир Ковбич, ЧСВВ, єпарх Куритибський, і Мирон Мазур, ЧСВВ, єпископ-помічник, у співслужінні українських священиків з Бразилії та Канади. Перед богослуженням молодь внесла символи Всесвітнього дня молоді – ікону Пресвятої Богородиці та хрест. Паломники з кожної країни входили із своїми національними прапорами та іншими символами їхньої прощі до Бразилії. У проповіді Владика Володимир наголосив на великому значенні цієї всесвітньої зустрічі молоді. А після Служби Божої кожен з учасників особисто отримав від Владики Ковбича дерев’яний посвячений хрестик.

У вівторок під час Святої Літургії до молоді проповідував єпископ-помічник Мирон Мазур, ЧСВВ, звернувши увагу на те, що молодь, яка бере участь у Місійному тижні, повинна намагатись відкрити своє покликання до звіщення Царства Божого.

Велике зацікавлення юних прочан викликав відеофільм про українську спадщину та культуру в штаті Парана та в Бразилії, показаний в актовому залі монастиря Сестер Служебниць, де також проведено конференцію і дебати про духовне життя молоді, життя вірою та її щоденне свідчення. В окремих групах молодь поглиблювала почуте, порівнювала стан духовності серед молодих людей в Бразилії, Україні та Канаді, обговорювала шляхи подолання перешкод до активної участі в церковному житті.

Пополудні учасники мали можливість здійснити місійні відвідини в Прудентополі: відвідуючи хворих, місцеві сім’ї, спілкуючись із зустрічними людьми. Того ж дня до прочан з Канади приєднався Владика Браєн Байда, ЧНІ, єпарх Саскатунський, з Канади.

Вівторок завершився веселим «липневим» святковим вечором, поєднуючи українські та бразилійські елементи.

У середу під час Божественної Літургії проповідував Владика Браєн Байда, ЧНІ. Він навів приклад французького письменника Жана Домініка Бобі, який був спаралізований і володів тільки одним оком, але за допомогою друзів, вказуючи поглядом букву за буквою, зміг написати книжку, яка була видана після його смерті. «Все, що ми маємо, Бог дає не для нас самих, але для всіх, – наголосив Преосвященний Браєн. – У цьому полягає справжнє щастя». Він також розповів про святого Хуана Дієґо, якому в Ґвадалюпе у Мексиці об’явилась Пресвята Богородиця, і дар віри, який він отримав, послужив для того, щоб за 10 років навернути 10 мільйонів осіб.

А темою ранішньої конференції у четвер 18 липня, яку провів о. Теодор Ганиш, ЧСВВ, була віра й культура, як також історичний погляд на духовну спадщину української греко-католицької Церкви.

Пополудні простягнувся до сусідніх місцевостей – Барра Боніта, Лінія Парана, Едуардо Шавес та Пікірі, щоб і там провести місійні зустрічі. А ввечері у парафіяльній церкві святого Йосафата буде проведе багатогодинне молитовне чування.

Текст із сторінки http://uk.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

18.07.2013р. Б. / Папа через Twitter закликав до милосердя

«Бог дуже милосердний з нами. Вчімося також і ми бути милосердними з іншими, особливо з тими, хто страждає», — такий твіт 17 липня з’явився в акаунті Папи.

 

А напередодні Папа Франциск вказував на дорогу до святості: «У християнському житті, – написав він, – найсуттєвішими є молитва, смирення та милосердна любов до усіх: це і є дорога до святості»

 

Джерело:   КРЕДО

17.07.2013р. Б. / Гробницю св.Франциска віртуально відвідали 18 млн людей

Три місяці тому у гробниці святого Франциска в Ассізі була встановлена веб-камера. За цей час нею скористались 18 млн. користувачів інтернету.

 

Сигнал веб-камери отримують на монітори своїх комп`ютерів відвідувачі з 123 країн світу, розповідає монах-францисканець Енцо Фортунато, який ініціював встановлення веб-камери. 

«Сплеск інтересу до святого Франциска пов`язаний насамперед з тим, що саме це ім`я на честь Ассізького бідняка обрав собі новий Папа Римський», - каже монах. Він розповів, що по інтернету також можна направити монахам з Ассізького монастиря прохання про молитву. 

Як повідомив бр.Фортунато, багато людей вдаються до заступництва святого Франциска: «Часто батьки довіряють молитвам святого Франциска своїх дітей». Раз на тиждень всі отримані через інтернет прохання роздруковуються і розподіляються серед місцевих монахів, які моляться і відправляють Меси у цих намірах. 

За матеріалами: УНІАН - Релігії

Джерело:   КРЕДО

17.07.2013р. Б. / Чому в минулому Церква схвалювала тортури?

ПИТАННЯ: Чому в минулому Церква схвалювала тортури, хоча сьогодні Катехизм Католицької Церкви їх засуджує? Чи може статися, що в майбутньому Учительство Церкви знову визнає неприпустимим те, що сьогодні допустимо, і навпаки?

ВІДПОВІДЬ: Тортури визнав допустимими Папа Інокентій IV 1252 року незважаючи на те, що його попередник Ніколо I ще 886 року заявив, що тортури суперечать кожному людському і Божественному закону.

Інокентій IV мав на увазі допустимість тортур у буллі «Ad extirpanda», яка говорить: «Влада або настоятель повинні примушувати, не доводячи до каліцтв або ризику смерті, всіх схоплених єретиків, як справжніх злодіїв і душевбивців, розкрадачів Таїнств Бога та християнської віри для того, щоб вони відкрито зізнавалися у власних помилках і викривали інших відомих їм єретиків і про їхнє майно, кредиторів, скупників, захисників, − так само, як примушують злодіїв і розкрадачів земних благ викривати спільників і признаватися в скоєних злодіяннях».

Як ми бачимо, йдеться про інструмент, який вже давно вважався припустимим у цивільній сфері: тортури застосовували, згідно з цитати, для «примусу злодіїв і розкрадачів земних благ для того, щоб вони викривали спільників і зізнавалися в скоєних злодіяннях».

Церква прагнула самостійно захистити себе від єресі, не дозволяючи світській владі придушувати себе силою своїх ресурсів. Цивільний трибунал не мав компетенції для засудження єретиків і, звичайно, не міг забезпечити захист підозрюваних осіб. Крім того, Папа усвідомлював, що світська влада могла застосовувати тортури проти невинних, які були неугодні цій владі: це можна порівняти з сумно відомим «законом про богохульство», який донині використовують у Пакистані як прикриття для помсти.

Безумовно, сьогодні ми не можемо не стверджувати, що визнання тортур було помилкою. Але в ту епоху, в Середні віки, тортури розглядали інакше. І оскільки Церква мала також земну владу, вона використовувала те, що будь-яка світська влада споконвіку вважала допустимим.

У кожному разі буллу Інокентія IV не можна зараховувати до Учительства Церкви: вона є адміністративно-правовим актом. Предмет булли не має стосунку до питання про допустимість тортур як таких і їхньої моральної оцінки. У документі йдеться про застосування тортури в допитах, що стосуються помилок у вірі. Менталітет тієї епохи, коли відроджувалося римське право, передбачав тортури, не вважаючи їх аморальними.

Таким чином, ми не маємо тут справи зі зміною Учительства Церкви. «Тортури, які використовують фізичне чи моральне насильство, щоб вирвати визнання, щоб покарати винних, настрашити супротивників або задовольнити свою ненависть, суперечать повазі до особи та людської гідності, − свідчить Катехизм Католицької Церкви. – У минулому законні влади зазвичай застосовували жорстокі методи для підтримки закону і порядку, часто при відсутності будь-якого протесту з боку пастирів Церкви, які у власних трибуналах застосовували положення римського права щодо катувань. Поряд з цими сумними фактами, однак, Церква завжди проповідувала борг милосердя і співчуття; вона забороняла духовенству проливати кров. Останнім часом стало зрозуміло, що використання цих жорстоких методів непотрібне для підтримання громадського порядку і порушує законні права людини. Навпаки, воно призводить до найгіршої деградації. Треба домагатися зникнення таких методів. Треба молитися за жертв та їхніх катів».

За матеріалами http://ru.radiovaticana.va

Джерело:   Воїни Христа Царя

16.07.2013р. Б. / Тижневий огляд: Папа і Апостольський Престіл (8 – 14 липня)

Понеділок. У понеділок, 8 липня, Святіший Отець Франциск відвідав острів Лампедуза, що на Півдні Італії. Це був перший офіційний візит нового Понтифіка. Саме в цей регіон Італії прибуває багато емігрантів, тому на острові Папа зустрівся не представниками влади чи італійської єпископської конференції, а саме з африканськими емігрантами. На місцевому стадіоні Святіший Отець відправив Святу Літургію.

Вівторок. Проповідь Папи Франциска з нагоди прощі семінаристів і новіціїв до Риму 4-7 липня 2013 р.

Аргентинські євреї хочуть висунути Папу Франциска на Нобелівську премію миру за допомогу, яку він надав жертвам терористичної атаки на будинок єврейського товариства взаємодопомоги у Буенос-Айресі.

Середа. Папа Франциск надіслав телеграму-співчуття за підписом Держсекретаря Ватикану кардинала Тарчізіо Бертоне, в якому висловлює співчуття жертвам трагічного вибуху поїзда у містечку Лак-Мегантік поблизу канадійського міста Квебек.

Папа глибоко засмучений аварією автобуса, яка сталася 8 липня біля Авіли в Іспанії. Співчуття Франциска всім постраждалим у цій трагедії передав тамтешньому єпископові Ісусові Гарсії Бурілло державний секретар Ватикану.

У середу в «Твіттері» було опубліковане нове повідомлення від Папи Франциска: «Якщо бажаємо зблизька іти за Ісусом, то не можемо шукати зручного та спокійного життя. Це буде життя вимогливе, але сповнене радості».

Під час візиту до Бразилії на Всесвітні Дні Молоді, Святіший Отець відкриє в лікарні імені св. Франциска Асизького в Ріо-де-Жанейро новий відділ для лікування наркоманії.

Четвер. 11 липня у Ватикані опублікували апостольське послання Папи Франциска у формі motu proprio (за власним рішенням), присвячене реформі в галузі кримінального права та адміністративних санкцій для Міста-Держави Ватикан та Апостольського Престолу. Таким чином з 1 вересня область застосування кримінального законодавства буде розширено. Важливий аспект кримінально-правової реформи Ватикану – це переформулювання правил, що стосуються міжнародної правової кооперації, відповідно до нових міжнародних стандартів.

П’ятниця. Папська Рада душпастирства емігрантів і подорожувальників скерувала послання на Всесвітній день туризму, який відзначатиметься 27 вересня. Документ посилається на тематику «Міжнародного року водного співробітництва», оголошеного Генеральною Асамблеєю ООН. У ньому наголошується, що «вода має вирішальне значення для сталого розвитку, особливо для цілісності довкілля та викорінення бідності й голоду».

Субота. На ВДМ до Ріо-де-Жанейро Святіший Отець полетить звичайним літаком, він, як усі пасажири, сидітиме в кріслі салону.

Папа знову повернувся до теми Року Віри. Франциск розмістив свій наступний "твіт", в якому запросив своїх читачів користуватися тими можливостями, які дає цей спеціальний час: «У Рік Віри намагаймося робити щось конкретне кожного дня, щоб краще пізнати Ісуса Христа».

Неділя. Святіший Отець Франциск під час літньої відпустки не переїхав до папської літньої резиденції у Кастель Ґандольфо, натомість вирішив залишитись у Римі. Тому Папа вибрав неділю, 14 липня, щоб вшанувати громаду Кастель Ґандольфо та скласти подяку персоналові, який працює в літній резиденції. У зустрічі, крім працівників літньої резиденції, взяли участь місцевий єпископ Преосвященний Марчелло Семераро, Ординарій Албано та мер містечка пані Мільвія Монакезі. Уділивши Апостольське благословення, Понтифік особисто привітався з кожним з присутніх.

Опівдні Папа зустрівся з прочанами та вірними для спільної молитви «Ангел Господній». Коментуючи уривок з 10 глави Євангелія від Луки, де Ісус розповідає притчу про доброго самарянина, Святіший Отець вказав на те, що Бог очікує від нас милосердя, бо Він милосердний. «Він розуміє наші страждання, наші труднощі, наші гріхи теж. Він дає нам всім це милостиве серце, і це те, що робить самарянин: уподібнюється до Божого милосердя, того милосердя, якого сам потребує», – сказав Папа.

Після проказування молитви «Ангел Господній» Папа Франциск, звертаючись до присутніх, сказав, що єднається в молитві з учасниками заупокійної Святої Літургії в Луцькій катедрі за жертви Волинської трагедії з нагоди її 70-річчя. «Ввіряю Божому милосердю душі жертв, а для їхніх народів прошу благодаті глибокого примирення та спокійного майбутнього, в надії та щирій співпраці у спільному будуванні Божого Царства», – побажав Святіший Отець.

Також у Кастель Ґандольфо Понтифік відвідав штаб-квартиру одного з найстаріших астрономічних дослідних інститутів у світі, яким керують єзуїти. Папа відвідав приміщення обсерваторії та її унікальну бібліотеку.

Радимо ознайомитись:

Нова енцикліка «Lumen fidei», бальзам для кризи людини.
СВІТЛО ВІРИ В ЧАСАХ ВИПРОБУВАНЬ.
Папа Франциск про переслідування Християн.
Послання Святішого Отця Бенедикта XVI на XXVIII Всесвітній День Молоді в Ріо-де-Жанейро (23-28 липня 2013 р.)


Джерело:   Воїни Христа Царя

15.07.2013р. Б. / Десятки тисяч людей взяли участь у прощі до Зарваниці

Архиєрейською Літургією, яку очолив Глава УГКЦ Святослав Шевчук, та освяченням пам'ятника Йоану-Павлу ІІ 14 липня завершилася Всеукраїнська та молодіжна проща до Зарваниці. У Богослужінні взяли участь десятки тисяч вірних з різних куточків України та з-за кордону, 10 архиєреїв УГКЦ, близько 300 священиків та представники влади.

 

Значна частина вірних йшла до Зарваниці пішки. Найбільша група, близько 1500 осіб, традиційно здійснила пішу прощу від Архикатедрального собору Тернополя. Найбільше часу у дорозі провели прочани з Хмельницького вікаріату: до Зарваниці вони йшли майже тиждень. У пішу прощу вирушали здебільшого молоді люди, інші - приїхали на автобусах, автомобілях та велосипедах. 

Блаженнійший Святослав привітав усіх гостей та прочан, які, незважаючи на сильний дощ, молилися на Літургії, уділив архипастирське благословення, подякував організаторам за наполегливу працю, священикам, які з вірними ішли пішки та сповідали під час прощі, представникам влади з допомогу в організації паломництва. 

Цьогоріч проща була приурочена 1025-ій річниці Хрещення Русі-України та Року віри, яким в УГКЦ проголосили 2013 рік. Саме цім темам була присвячена проповідь Блаженнішого Святослава. 

Після Літургії відбулася Панахида за жертв українсько-польського протистояння на Волині 1943 року та освячення пам'ятника Йоану-Павлу ІІ, Папі Римському, який споруджений поблизу купелі св. Анни. 

Високопреосвященний архиєпископ і митрополит Тернопілсько-Зборівський кир Василій Семенюк, як намісник Марійного духовного центру у Зарваниці, подякував Главі УГКЦ за візит та подарував ікону Матері Божої Зарваницької. 

 

 

 

 

 

За матеріалами: tze.org.ua 

Джерело:   КРЕДО

--------------------------------------------------------------------------

(Оскільки мені, негідному р.Б. Леоніду, вже набридло щоразу виправляти слово "Глава" на "Патріарх", а ще той факт, що й сам Блаженніший Святослав цілком свідомо не сприймає себе Патріархом УГКЦ, бо й не може ним бути (ще не доріс), то ж вирішив і я, "не гнати коней", а почекати доки владика доросте...)