12.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мт.24,1–13:  «Хто витримає до останку, той спасеться»

 Сьогоднішнє Євангеліє говорить нам про останні часи, коли народ повстане на народ, будуть землетруси, різні страхіття... Кожен з нас мав би пам’ятати, що ці часи точно настануть, бо ж так промовив Господь. Але водночас бути свідомим того, що вже й тепер кожна хвилина нашого життя, яка минає, є остатньою і вже не повториться в майбутньому.

 Важливо усе наше життя сприймати в такому вимірі – що це є хвиля, дарована нам Богом. І чи ситуація нам приємна, чи ні – приймати її, як ту, що є від Бога. Хоч як бачимо з свого життєвого досвіду, що радісні хвилини ми хочемо затримати, то сумні – швидше перейти і забути про них. 

 Але ж коли хворий йде до лікаря, то не питає, чи ліки, які той призначив, гіркі чи солодкі, а якнайшвидше купує їх в аптеці та приймає, щоб бути здоровим.

Так само і Бог:  посилає в цьому житті усе, щоб нас вилікувати, зцілити, перемінити, освятити і наблизити до Царства Небесного. Інколи, як і у затяжній хворобі, потрібен час, щоб остаточно видужати або, мовою сьогоднішнього Євангелія, перетерпіти.

 Господь не каже: «Коли хто буде молитись, постити, робити добрі діла, то спасеться». Це все є потрібно і важливо, тільки каже нам: «Хто перетерпить». Значить, треба терпеливо молитись, терпеливо постити, терпеливо робити добрі діла. Бо можна це успішно робити, але якогось часу зупинитись. Будьмо витривалі в своєму подвизі, і так ми спасемося!

---

Апостол

1Кор.4,17–5,5:  «Бо Царство Боже не у слові, а в силі»

Сучасний світ перевантажений інформацією. Ми постійно чуємо ті чи інші слова з телебачення, читаємо слова в газетах, Інтернеті, чуємо їх від інших людей. Напевно, ще ніколи в історії пересічна людина стільки інформації не могла отримати без зусиль, як це можемо ми сьогодні. Але бачимо, що часто ці слова нас не зачіпають, навіть коли повторюються багато разів. Той надмір інформації частіше робить нас байдужими, аніж уважними.

Тому апостол каже що не слова важливі, але вчинки. Кажучи про сьогодення, можемо сказати, що не важливо про що говорять політики, але як вони чинять. Не важливо, що говорить президент, але як він живе. Тому ідентично є і для нашого християнського життя. Не є питання в тому, про що ми говоримо. Хтось може красномовно говорити, але найбільш промовистим все одно буде його життя і вчинки. Пильнуймо, щоб наші слова і вчинки не розходились!

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П'ятниця п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.6,45-53:  «Будьте ж мужні: це – я, не бійтесь!»

 У своєму серці ми носимо чимало страхів, які найчастіше виходять на гору у наших життєвих труднощах.

 Щоб їх позбутися, маємо бути свідомі, що життєві бурі, як і бурі на морі, з часом вщухають. До того ж, в цьому житті нема нічого випадкового – за кожною бурею є Господь, за всім, що стається, є його свята воля. Тому дуже важливо усвідомити, що нічого не стається припадково і що за кожною нашою життєвою ситуацією є Бог.

 Побачити Бога, коли ми маємо мир, радість і благодать, якими Він сповнює нас, є значно легше, аніж за скорботами, труднощами, навіть за падіннями. Вміймо навіть в найскладніші і найтрудніші хвилини свого життя побачити, чого Бог хоче чогось нас навчити, а в найбільшій бурі почути голос Господа Бога, який говорить: «Будьте ж мужні: це – я, не бійтесь!»

---

Апостол

Гл.4,3–21:  «О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос виобразиться у вас!»

Апостол Павло називає своїх учнів-галатів дітоньками, бо відчуває відповідальність за їхнє витривання у правдивій вірі, як їхній духовний батько. Знаємо як батько та мама клопочуться за своїх дітей, щоб вони були добре виховані, пильновані, навчені. Так і Павло турбується, щоб вони вповні відображали Христову науку. Це, очевидно, нелегко, тому й каже, що народжує в муках: значить знов і знов вказує на Христа.

Так само і ми маємо робити: народжувати інших знов і знов. Без останку, без знеохоти, без покладання рук, – знов і знов свідчити іншим людям про Бога, приводити до Бога, вказувати на Господа. І нехай ніщо нас не зупинить, навіть гріхи і помилки тих чи інших осіб. Вчімося цього в апостола Павла. Він радів з того, що стало і повсякчас міг народжувати інших, хоча й в муках, щоб Христос все більше відображався в них і їхньому житті. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

10.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.6,30-45:  «Дайте ви їм їсти»

Люди, чуючи і бачачи Христа, перебуваючи з ним, більш чи менш свідомо, були захоплені Ним настільки, що не звертали уваги на земні речі. Напевне і нам траплялось в житті так, хоч рідко, бути перейнятими Богом, щоб не звертати уваги на земні речі. А як правило в житті є так, що чим більше ми перейняті різноманітними справами, турботами і речами, тим менше перейняті Богом.

Дивлячись на цей випадок бачимо, що Христос будучи свідомим, що людина є в тілі й потребує поживи, коли учні Йому вказали на те, що ці люди зголодніли, відповів: «Дайте ви їм їсти».

У будь-яких обставинах Бог очікує кожного з нас. Бог не сподівається від нас ні багато, ні мало, а тільки те, що ми спроможні зробити. І як правило ми можемо дуже багато. Святі особи тому й стали святими, що кожної миті свого життя робили те, що могли. Сьогодні маємо замислитися над тим, як багато ми спроможні робити в обставинах нашого життя. Бо так, як Господь сказав до апостолів: «Дайте ви їм їсти», так Він каже кожному з нас: «Зроби те, що ти можеш, я від тебе цього очікую!»

---

Апостол

Гл.3,23–4,5:  «Нема юдея ані грека, нема невільника, ні вільного, немає ні чоловіка, ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі»

В людському житті в нас є свої стосунки, які нас єднають, а це родинні, приятельські, по зацікавленнях. Нас часто єднає те, що знаємо одні одних, або належимо до певної групи осіб, до певної нації. І часто в житті ми так будуємо своє життя, що навіть ми як християни живемо в своєму християнському середовищі, а інших людей, які поза цим середовищем, часто сприймаємо як неблизьких нам. Господь дає нам зрозуміти щось більше: всі ми є в Христі браття і сестри.

Кожна людина, яку я зустрічаю на своїй життєвій дорозі, мені є братом і сестрою. Всі ж ми промовляємо до Бога «Отче наш». Питання для кожного з нас, чи ми віримо в це, що промовляємо. Коли ж трошки усвідомимо собі, що ми маємо спільного Отця, тоді лише почнемо будувати братерські стосунки одні з одними. Так, може інші особи цього не свідомі, однак я мав би своєю поставою і поведінкою до них, це їм показати. Може вони цього не розуміють, але своїм життям я мав би засвідчити їм про це. Це не є так просто це робити. Але найперше маємо бути свідомими, що маємо спільного Отця і лиш тоді почнемо жити цим крок за кроком. Бачимо, на прикладі святих, що вони завжди старались обдаровували кожну людину любов’ю, всіх приймали, як своїх братів і сестер. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

09.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Середа п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.6,7-13:  «Наказав їм, щоб нічого не брали на дорогу»

 Кожен з нас завжди шукає певності в своєму житті, хочемо мати освіту, працю, житло, мати осіб яким довіря'ємо, та багато чого іншого. Ми хочемо мати певність для себе у своєму майбутньому житті, тому чинимо те чи інше.

 Виходячи з цього ми бачимо, як часто, хоч і називаємось християнами, шукаємо тієї певності в людях, або обставинах. Ми часто цілком не здатні і не вчимо себе мати цю певность в Бозі.

 Ніщо не є певним: люди як і обставини змінюються, політичні та економічні ситуації також. Жоден банк, жодна політична система не є певними, як і всі люди: сьогодні вони є нашими друзями, а завтра зраджують.

 Отже, нічого певного на землі знайти не можемо, тільки Господь є незмінним. Це для нас добра вказівка щоб ми не уповали ні на що, а в будь-яких обставинах училися шукати впевненості в Богові, довіряти Йому. Все більше були свідомі того, що саме наша віра в Спасителя, це єдине, що може дати нам певність в житті.

---

Апостол

Гл.3,15–22:  «Посередника ж нема, коли є хтось один; а Бог один»

Бачимо в Старому завіті людина через посередництво жертвоприношень приносила своє покаяння перед Богом. Були священнослужителі в Храмі, які приносили ці жертви, були ті посередники, які примиряли людину з Богом. Новий Завіт відкриває щось нове. Вже немає посередників, коли з одного боку є людина, а з іншого – Бог. Тут вже є Христос, як людина і як Бог. І в Христі людина отримує цього Посередника, який насправді є посередником, Він є Богом, і Він є людиною.

Саме Ісус є тим, який пов’язує людський рід з Богом. Погляньмо, яким близьким став нам Бог. Він став людиною, став одним з нас. Як кажуть отці, Бог став людиною, щоб для людини стало можливо провадити божественне життя. Саме тому Бог стає людиною, щоб сподобити нас Божественного життя. Лише в Христі ми здатні до цього життя. Христос нам дав цю здатність. Тільки маймо відвагу жити цим Божественним життям.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

08.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Вівторок п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.6,1-7:   «І заходився їх посилати по двох, даючи їм владу над нечистими духами»

У покликанні апостолів не можемо знайти ніякої логіки чи розуміння чому саме Господь їх покликав, бо було багато більш освічених, мудріших: фарисеї, садукеї, книжники. Але Бог вибрав їх, звичайних людей, здебільшого рибалок, та сповнив силою. Завдяки цьому покликанню сьогодні у світі є мільярд християн, і це почалося 2 тисячі років тому.

Бог дав апостолам силу до покликання, і так може діятись в житті кожного. Бог кличе нас до життя коли ми отримуємо ласку святого Хрещення. Коли ми сповідаємося, причащаємося, молимося, Бог сповнює нас силою жити свято і праведно, силою, щоб панувати, мати владу над нечистими духами. Завдяки цій силі жодні найбільш складні, драматичні, проблематичні обставини не можуть нас знищити духовно. Так, як свічка: якою б сильною не була темрява, вона не може затемнити свічку. Так і обставини ніколи не можуть нами керувати.

 Яскравим прикладом є життя святих: вони завжди панували над обставинами, хоча їх могли знищувати тілесно, відбирати їм життя.

 Апостолам Господь дав владу над нечистими духами, тому й ми маємо цю владу повсякчас. Тож будьмо свідомі цього, бо ж каже апостол Павло: «Усе можу в укріпляючому мене Христі».   

---

Апостол

Гал.2,21–3,7:  «Бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно»

Чому апостол Павло такий категоричний? Бо вказує на основу християнської віри, що людина спасається не своїми зусиллями і стараннями, а що спасіння людині подароване. Бачимо цілу історію Старого Завіту, скільки людина хотіла виконати закон перед Богом і не могла, бо не була здатна через свою гріховну природу, яку отримала від Адама і Єви. Христос, як єдиний досконалий чоловік і одночасно, як Бог міг цю прірву, яка постала між Богом і людиною, «засипати», міг цю людську природу припіднести до Божественного життя.

І тому в нашому житті ми мали б робити все, що в наших силах, але маємо розуміти, що нашими особистими зусиллями і стараннями ми не можемо дати собі раду. Саме Господь обдаровує нас ласкою, досконалістю і святістю. Не ми своїми силами, але Божою благодаттю можемо творити великі діла на цій землі!  

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

07.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Понеділок п'ятнадцятого тижня 

Євангеліє

Мр.5,24-34:  «Дочко, тебе спасла віра твоя. Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги»

 

З Євангелія ми довідуємося, що тисячі людей ходили за Ісусом. Кожен з них мав свої причини: хтось почув і йому було цікаво це побачити, хтось захопився тим, що говорив Христос… Проте в Євангелії читаємо, що не так багато зцілялося, не так багато отримало поміч від Господа, але ж практично всюди Ісус творив чуда, зціляв через віру людей.

Христос був і буде той самий.

 Отже, так само стається в житті кожного з нас тепер, бо Христос діяв, діє і буде діяти. Він допомагав і бажає допомогти кожному в будь-яких сферах життя, але мусимо для себе усвідомити цю потребу і вірити, що для Бога немає нічого неможливого. Річ не в тім, чи Бог може чи не може, або хоче чи не хоче, а лише в тому наскільки я вірю. Віра – це та підстава, яка дає Богові діяти в житті кожного з нас.

---

Апостол

Гл.2,11–16:  «Коли ж Кифа прийшов в Антіохію, я виступив одверто йому в вічі, тому, що заслужив на докір»

Щось перед нами постає дуже дивне, а одночасно дуже миле і приємне. Павло новонавернений докоряє Петрові, знаючи, що Христос сказав: ти Петро – Кифа, і на тобі збудую Церкву. Чому так робить? Тому що кожній людині властиво помилятись, і Петрові. Він виходив з єврейських традицій, тому не завжди міг відважно засвідчити свою віру і поступав по-людськи.

Павло боронив правду, стояв за правду в той момент, коли Петро не міг піти до кінця за правдою, за духом християнським. І тому, які б наші стосунки не були в нашому житті, хто б не був перед нами, ніколи не біймося свідчити правду. Не нападати на когось, не дорікати комусь, не критикувати когось, але свідчити правду. 

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя

06.09.2015р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Чотирнадцята неділя 

Євангеліє

Мт.22.1–14:  «Багато бо покликаних, але вибраних мало»

 Сьогоднішнє Євангеліє оповідає притчу, де порівнює Небесне Царство з весіллям, яке справив цар для свого сина. Він кличе запрошених на свято, але вони не приходять, кожен має якусь іншу справу.

 Часто ми, як ті запрошені: знаємо, як би мали жити, але не відгукуємось на Боже запрошення, відкладаємо на пізніше своє християнське життя, бо зараз маємо інші справи.

 Скажімо, якщо поглянути на наш день, скільки часу ми посвячуємо Богові, чи достатньо, щоби засмакувати те Царство Небесне, яке нам приготоване у вічності? І саме тому Господь вказує, що багато покликаних. Що значить багато? Це всі покликані, але і кожний з нас покликаний в кожну хвилю нашого життя ставати учасником цього Царства, цієї царської гостини, цього божественного життя.

 Однак замість того, щоб всеціло жити думками про Царство, ми часто переймаємось земним буттям, тілесним. Навіть своїх ближніх чи саму себе людина асоціює найперше з тілом, забуваючи, що покликана до життя в Бозі, до життя в Дусі.

 І тому Бог нас запрошує в кожну хвилю нашого життя, ставати учасниками Його Царства. Господь каже, що вибраних мало, але тому що кожен сам вибирає, чи відповісти на Боже запрошення, чи ні.

---

Апостол

2Кр.1,21–2,4:  «Хто утверджує нас з вами во Христі й хто помазав нас, то Бог»

Господь наш Ісус Христос через свою смерть і воскресіння утвердив нас в покликанні до життя вічного і до Царства Небесного. Тому ніякі наші невдачі чи падіння чи недоліки нас не мають збивати з тої дороги, яку Бог нам приготував і на якій нас утвердив. Звичайно, наші недоліки, невдачі, падіння знов і знов знеохочують нас, і ми опускаємо руки в тяжких життєвих ситуаціях. Але довіра до Бога – це те єдине, що нам дає силу витривало йти.

Коли подивитись на приклад святих, то вони також не були ідеальними, вони мали недоліки, каялись перед Богом за свої падіння. Але вони мали велике усвідомлення, що Бог повірив в них, і вони були утверджені цією вірою в Бога і тому витривало йшли до Господа. Не забудьмо, що навіть коли ми не віримо в свої спроможності, або ж в здатності інших осіб, Бог же надалі вірить, що наше освячення і спасіння можливе.

+Венедикт

Джерело:   Воїни Христа Царя