07.07.2012р. Б. / Блаженніший Любомир: «закон про мову» - це замах на Україну

 

6 липня, у стінах Волинської облдержадміністрації відбулася прес-конференція  з нагоди візиту Блаженнішого  Любомира Гузара. Візит кардинала приурочений до відзначення на державному рівні 120-ої річниці від дня народження Патрарха Йосипа Сліпого.

Нагадаємо, патріарх Йосип Сліпий відіграв велику роль у державотворені України та формуванні національної ідентичності українського народу.

Під час прес-конференції Любомир Гузар розповів присутнім про той основний плюс, який принесли Україні футбольні змагання («Євро-2012», - авт..). На переконання Блаженнішого Гузара, Євро-2012 українцям дало збудження патріотизму.

- Нам "трошки" бракує відчуття того патріотизму, любові до України, - констатував кардинал Гузар.

Любомир Гузар згадав перед присутніми ті події, що відбувалися у 20-30-их роках минулого століття в Україні. Саме тоді активно розпочалося пробудження національної свідомості. Власне яскравим прикладом служіння українському народу є діяльність Блаженішого Йосипа Сліпого.

- Він був справжнім патріотом, як священик він служив своєму народу, наголосив Гузар. - Саме у 20-30 роках він працював, коли саме розпочалася хвиля піднесення національного руху. І ця любов його не полишила до кінця життя.

Також журналісти поцікавилися у кардинала його ставленням до "мовного" питання.

-  Моя особиста думка, навіть згадуючи у який спосіб це зроблено, ті, хто це провів вдарив дуже делікатну струну нашого народу, - заявив Гузар. - Маю таке відчуття, це зроблено наступ на нашу мову. Але суспільство почне на це реагувати і пробуджуватися. Багато людей легковажать мовою, не читають, не підвищують свої знання в цій царині. Але прийде тепер сильна реакція. Як довго немає того, що нас дражнить, ми спимо.

На уточнююче запитання чи не розколить «мовне» питання Україну, кардинал переконаний, що цього не станеться.

- Це замах зроблено на Україну, мені здається на замовлення, але не думаю, що це питання розколить Україну. Я знаю багато мов і міг би розмовляти якоюсь іншою, але не зважаючи на те, що довго прожив за кордоном, не стратив своєї мови.

Говорімо українською мовою! Не треба проклинати носіїв іншої мови, а просто розмовляти українською. Ми повинні відповісти гідно на цей виклик. Але відповісти культурно, розмовляючи українською, читаючи українські книжки. То не викликано любов’ю до російської мови, а любов`ю до російської імперії зла.

За матеріалами www.viche.lutsk.ua

Джерело:  Воїни Христа Царя

07.07.2012р. Б. / Слово Митрополита Львівського на різдво Івана Предтечі

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
на празник Різдва пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Івана
Рм 13,11-14,4; Лк 1,5-25.

 

Мужнього, безстрашного, простого, цілковито відданого Богові, великого любителя простолюддя, святого Івана Хрестителя, як гідний образ  життя людини, представляє нам сьогодні наша Церква. Святий апостол Лука широко описує історію перед та під час народження цього великого праведника. Причому, поєднує це оповідання із Благовіщеням пресвятої Богородиці, у своєму першому розділі Євангелії. Це – велика поезія, чудова звістка про прихід на землю Спасителя, а перед ним його Предтечі Івана. Послухаймо, якими чудовими словами оспіваний святий Предтеча у молитві на Утрені: «Ластівко прекрасна, чесний соловію, голубе предобрий, пустинелюбна горлице, Господній хрестителю, пустинна рослино!...» (Утреня 1 гол., вівт., канон, ірм., п.9).

 

Автор порівнює пророка із різними птахами, які прекрасно літають у небі, чудово співають, які вірні своєму місцю та стережуть свого гнізда від ворожих нападів. А батьки довго  вимолювали його, Йоана святого, навіть, вже не сподівалися на потомка, але неможливе у людей, стається можливим у Бога (пор. Мр 10,27). Батьки терпеливо очікували на волю Бога і сталося, що аж ангел Господній прийшов повідомити Захарію, священика, який молився у святилищі храму, що його дружина Єлизавета буде матір’ю. Вона була особою старшого віку, але віддалася повністю в руки Бога і промовила: «Так учинив мені Господь у ці дні, коли зглянувся…» (Лк 1,25). Ця подія, народження дитини особою старшого віку, які вже звичайно, не родять, приближала іншу подію, що Спаситель народиться із чистої Діви, без чоловічого втручання. Єлизавета повірила, прийняла волю Господа, можливо ще більше їй посприяло це, що Захарія онімів, бо домагався від ангела знаку. Він прийшов додому і не міг говорити, тільки знаками чи на письмі міг порозумітися з нею та іншими. Такі дивні обставини сталися під час приходу ангела та сповіщення ним гарної новини для Захарії, а той уповав на свій досвід, на свою волю, покладався на свій поважний вік більше, як на всемогутнього Господа. Програв священик, переміг Господь та його всемогутня рука!

 

Сусіди дуже дивувалися вагітності Єлизавети, вони теж, давно викреслили її з-поміж тих, хто стане матір’ю. Як правило, люди судять на своєму рівні, їм буває трудно піднятися вище, довіритися Богу так, як це вчинив праведний Авраам, який був готовий принести в жертву свого сина, якщо була така Божа воля і не завагався ані на мить. Ось, яка сила віра, що не знає жодних коливань, яка міць довіри до Бога, що не піддається жодним зовнішнім впливам! Недовіра священика принесла шкоду тільки йому самому, бо Захарія не міг певний час говорити; але ця обставина допомогла йому від цього часу змінити спосіб мислення  і це глибоко вплинуло на його духовне життя. Коли народився хлопчик, який став радістю не тільки батьків, але й сусідів, Захарія написав його ім’я таким, як велів йому ангел. Тут вже не вагався, хоч родина та сусіди не погоджувалися з таким іменем, однак, за мить перед самим обрізанням, Захарія з гідністю начеркав на табличці: «Йоан – його ім’я». І в цю ж мить розв’язалися його уста, що було великою несподіванкою, навіть страхом та особливим знаком для усіх присутніх, і предметом обговорення людьми цієї околиці. Як багато дивних речей творилося навколо цієї дитини перед її народженням, а також, в часі народження і продовж життя, як зрілого печерника. Це – великий святий, на якого Церква увесь час звертає увагу. Святий Учитель Церкви, роздумуючи про життя великих мужів навчає, щоби ми «… налаштовували себе до наслідування їх, щоб не були безпечні за чесноту, але уникали гріха і чинили усе, щоб не явитися негідними невимовних тих благ, які отримаємо благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа…» (св. Ів. Золот., Бесіда XII на Бут п. 5). Мабуть, здавна був звичай виховувати особливих дітей у пустині, на що надихав батьків Святий Дух, бо про св. Макарія Єгипетського говориться, що його п’ятилітнім принесли в пустиню, у якій він виховався («Повне зібрання творінь святителя Івана Золотоустого» Київ 2009, Т.1, Кн. 1, стр.41). Про життя святого Івана Хрестителя не написано багато у Святому Писані, але те, що ми довідуємося аж занадто вистарчає, щоб пізнати його дух та велич особи, бо він до кінця був відданий Господу. Дивні знаки, що творилися під час його уродин не полегшували йому послідовного життя, навпаки, він полюбив пустиню, у якій в трудах прожив певний час, здавалося був строго вихований, але не замахувався на авторитет. Коли учні Івана говорили про Ісуса Христа, що він хрестить й усі йдуть до нього, він радів із цього, сказавши, що Христос повинен рости, а він буде задоволений тим, що буде маліти в Ісусових та людських очах (пор. Ів 3,30). Задумаймося глибше над життям святого Предтечі та пізнаймо, що він не закликав людей іти в пустиню, залишати доми, строго постити, не дбати про одежу та харчі. Ні! Коли його запитували люди, що їм робити, бо були під враженням від його проповідування. Він твердив, щоб ділилися одежею й харчами, а митникам та військовим, велів нікого на кривдити, а бути чесними у виконанні своїх обов’язків (пор. Лк 3,10-14). Святий Іван докладно знав кволість людської природи, тому пропонував людям щось простіше та легше у виконанні: «Покайтесь, бо наблизилось Небесне Царство» (Мт 3,2). Ось заповіт найбільшого святого, як про нього говорив сам Ісус Христос (пор. Мт 11,11). Ми вдячні святому жителю пустині, Івану, що вказав усім людям найпростіший та найлегший шлях до неба через щире покаяння. Це можливе кожній людині, це під силу кволим і хворим, простим і вченим, молодшим та людям похилого віку – одним словом усім! Тут не вимагається надзвичайних зусиль, лише трохи доброї волі та щирої довіри до Господа Бога. Прислухаймося до поради досвідченого мужа, святого Пустинника і часто виконуймо його пропозицію! Хай покаяння духа охопить цілу нашу істоту – так здобудемо Царство Небесне! Візьмімо глибоко до серця слова ірмосу Утрені: «Ось голос Предтечі став перед неплідними і пустими серцями, взиваючи: приготуйте нині путь Христу, бо він гряде у славі, підкорімось йому і величаймо» (Утр. свята, ірм. п.9). Святий пророче, предтече і хрестителю Господній, Іване, молися до Пресвятої Тройці за спасіння наших душ! 

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ
7 липня 2012 р.Б. Шевченківський Гай, м. Львів 07.07.2012

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

06.07.2012р. Б. / Чому католики праві?

 

На інтернет-сторінці агенції Zenit вміщено огляд авторства о.Джона Флінна LC, присвячений книжці канадського католика-конвертита на захист католицизму.

 

Стійкий «антикатолицизм» – це, можливо, одне з останніх упереджень, вельми поширених у сучасному «цивілізованому суспільстві», але канадський письменник і журналіст Майкл Корен не збирається з цим миритися. Нещодавно у видавництві МакКлелланда і Стюарта вийшла друком його книжка під назвою «Чому католики праві?» У ній розглянуто найпоширеніші звинувачення на адресу Католицької Церкви.

 

Корен народився у невіруючій сім’ї, його батько був єврей. Майкл свідомо навернувся на католицизм у віці 20 з лишком років. Його єврейське походження допомагало йому робити кар’єру, а ось навернення на католицизм коштувало йому двох місць праці та відмови у співпраці з боку численних ЗМІ. Про це Майкл Корен сам написав у вступі. А почав він свою книжку з теми, про яку, за його власними словами, і не хотів, і не повинен був писати: з «педофільського скандалу», в який виявилося вплутане католицьке духовенство.

 

Корен визнав, що своїми діями ці люди завдали величезної шкоди душам багатьох людей, але разом з тим відзначив, що чимала частина критики на адресу католицького кліру була безпідставною. Такі зловживання зовсім не специфічні для католицизму. Критики, які намагаються вивести випадки сексуальних зловживань з учення, проповідуваного Католицькою Церквою або зі способу життя її духовенства, не враховують того факту, що схожі явища стаються і в інших Церквах та релігіях, до того ж у значно більшому масштабі. А внаслідок уроків, винесених із цього скандалу, Католицька Церква нині перетворилася на одне із найбезпечніших місць для молодих людей. Отже, «сексуальний скандал», у який були втягнуті католицькі клірики, може дати привід для засудження окремих людей, але не Церкви як такої, – підсумовує автор.

 

У другому розділі свого твору Майкл Корен розглядає такі питання, як хрестові походи та інквізиція. Так, у цих сферах Церква не завжди діяла найкращим чином; однак як на ті часи, то вона діяла достатньо етично і в принципі була силою добра, – стверджує автор. Роздумуючи про хрестові походи, він насамперед відзначає те, що Свята Земля колись була повністю християнською територією, а вже потім її завоювали мусульмани. Хрестові походи зовсім не були вираженням імперіалістичних і колоніалістських прагнень; вони не затівалися заради експлуатації та пограбувань. Навпаки, чимало шляхетних родин зубожіли, споряджаючи в хрестові походи своїх батьків та синів разом з їхнім почтом. Сучасні наукові дослідження спростовують також і ту думку, що більшість учасників хрестових походів були вихідцями з бідних сімей, які вирушали на війну заради наживи. Насправді хрестоносці були «вершками» середньовічного «благородного суспільства».

 

На завойованих хрестоносцями територіях мусульманське населення могло продовжувати нормальне життя. Навіть серйозних спроб навернути їх у християнство не затівалося. Так, хрестові походи не були великим досягненням історії християнства, але, в той самий час, не варто робити з них карикатуру, за яку Заходові доводиться постійно каятися і в якій знаходить своє виправдання паранойя ісламських радикалістів, – підсумовує Корен.

 

Переходячи до питання інквізиції, він відзначає, що початкова мета цієї інституції – боротися з помилками у вірі та єресями, сприяти поверненню в лоно Церкви людей, які потрапили під згубний вплив. Під час інквізиторських розслідувань, бувало, використовувалися катування, але їх виконавцями були виключно світські власті. Потрібно також взяти до уваги, що в трибуналах інквізиції катування застосовувалися не більше, а менше, ніж у світських судах тих часів. Більше за все викликає критичні нарікання іспанська інквізиція. Принагідно Корен ставить питання, чому від уваги «прогресивної громадськості» постійно вислизає геноцид, влаштований католикам в Англії за Генріха VIII та Єлизавети І, так само як і катування, застосовувані щодо них. Що ж стосується іспанської інквізиції, то римські папи спершу її підтримували, але вона дуже швидко перетворилася виключно на виконавчо-каральний орган іспанської монархії. Справа полягала в тому, що після остаточного розгрому мусульманських халіфатів на Піренейському півострові Іспанія отримала у спадок чимало ісламського та єврейського населення. Багато мусульман і юдеїв наверталися на католицизм, і були щирі навернення, але не бракувало й таких, кого приваблювали виключно економічні та політичні вигоди. Ось інквізиція і зайнялася з’ясуванням підстав навернення. При цьому, звісно, виникли зловживання. Іспанія не була ідеальним суспільством, зате цій країні вдалось уникнути кривавої громадянської війни на релігійному тлі, подібної до тих, які потрясали інші європейські країни в епоху Реформації. Взагалі тема іспанської інквізиції не привертала до себе особливої уваги аж до середини ХІХ століття, коли антиклерикальні автори реанімували її, щоб використати у своїй кампанії проти Католицької Церкви, – пише Корен.

 

Ще одна улюблена тема для критиків Церкви – її багатство. «Адже Церква просто купається в грошах у той час, як півсвіту голодує», – цитує антиклерикалів Майкл Корен. Так, багато безцінних творів мистецтва зберігаються у Ватиканських музеях (між іншим, відкритих для широкої публіки). Церква збирала ці твори упродовж цілих століть і нині береже їх як дорогоцінний спадок усього людства. То що, хіба потрібно ці скарби продати, а отримані кошти розподілити між потребуючими? – запитує автор. Але така акція мала б одноразовий характер і становища нужденних не виправила б серйозно, а ось людство позбулось би свого великого художнього спадку, яке осіло б у приватних колекціях, переважно закритих для відвідувачів. А хіба Католицька Церква не будує лікарень, шкіл, притулків і домів престарілих, хіба не утримує чимало інших подібних закладів? – відзначає Корен. Хіба не проводить ця Церква величезної харитативної роботи в усіх регіонах Земної кулі?

 

Є у книжці Майкла Корена й розділ, присвячений сучасній позиції Католицької Церкви стосовно біоетики та сексуальності, через що вона постійно перебуває під вогнем критики. Абсолютна заборона Церкви на аборти й контрацепцію відповідає моральним цінностям, основоположним правам людини та підтверджується сучасними науковими дослідженнями. Ембріон – це окрема людська істота з моменту зачаття, і як такий він має право на життя. А деякі світські ЗМІ зображають активістів пролайфу, борців за права ненароджених, як крайніх фанатиків. Сучасне суспільство вважає себе дуже прогресивним і терпимим, а між тим воно відмовляє у праві на життя інвалідам у материнських утробах і навіть уже народженим інвалідам, допускаючи для них евтаназію. Що ж стосується заперечень Церкви проти використання ембріональних стволових клітин (через що противники звинувачують її у заваді науковому прогресові у сфері лікування тяжких захворювань), то ефективність саме такого лікування ніким і нічим на сьогодні не доведена. Зате доведено ефективність лікування стволовими клітинами дорослих людей, проти використання яких Католицька Церква не заперечує.

 

ЗМІ розгорнули кампанію дискредитації Католицької Церкви та Бенедикта XVI особисто за їхнє негативне ставлення до використання презервативів у контексті спроб упоратися з ширенням епідемії СНІДу. Але й це звинувачення несправедливе, вважає Корен. Церква ще кілька десятиріч тому попереджала, що доступність для суспільства презервативів та інших протизачаткових засобів матиме якнайгірші наслідки. Й хіба так не сталося? Всюди, де контрацептиви отримали «зелене світло», разом із цим зафіксовано зростання захворювань, що передаються статевим шляхом, зростання кількості абортів, розлучень, сімейних конфліктів. Сексуальні стосунки розглядаються нині як простий фізіологічний акт, а не як вираження любові двох осіб. Що ж до Африки, де загроза поширення СНІДу найбільш відчутна, то програми з пропаганди презервативів тут були проваджені нецерковними організаціями й епідемію не зупинили. А ось програми, базовані на подружній вірності та стриманості, довели свою ефективність.

 

Майкл Корен піднімає у своїй книжці ще й багато інших аспектів діяльності Католицької Церкви, які стають об’єктами необґрунтованих нападок, часто обумовлених простим невіглаством та некомпетентністю. Ця книжка буде вельми корисна тим «сучасним апологетам», хто щиро прагне захистити свою Церкву від атак, що повторюються.

Джерела: CREDO

Воїни Христа Царя

06.07.2012р. Б. / Сліди радянської пропаганди у релігійних виданнях?

 

Пропаганда – це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують.

Роджер Браун, психолог

 

Коли йдеться про пропаганду, не можна не погодитись з твердженням, що «на пропаганду має бути накладене табу», з огляду на вразливість і незахищеність людської психіки, яка не розрахована на такий маніпулятивний тиск, та відчуття тотальної містифікації, коли нікому й нічому не можна вірити. Однак, незважаючи на падіння тоталітарних режимів – які кожен по-своєму вдосконалювали цей метод впливу – їхні ідеї та пропагандистські кліше, здається, продовжують жити своїм життям.

 

Скажімо, радянська пропаганда – поняття, яке б за логікою мало залишитись в історії Радянського Союзу. Однак, як доводиться бачити, незважаючи на понад двадцять років від часу «смерті» останнього, вона все ще живе, і щонайгірше – не лише в головах тих небагатьох, що мріють повернути у майбутнє совок з його «світлим минулим», а й тих, хто за тією ж логікою мав би не ходити дорогами, второваними саме радянською пропагандою.

 

Проте якраз це, як видається, послідовно робить протоєрей Олексій Добош у трьох частинах своєї статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», яку публікує сайт «Релігія в Україні».

 

 Класика жанру

Читач, який хоча б трохи ознайомлений з прийомами пропаганди і радянської пропаганди зокрема та перебігом дискусії щодо особи митрополита Андрея Шептицького, вже з перших рядків буде в легкому шоці, оскільки автор матеріалу (який, до речі, можна знайти у рубриці «Історія»), як виглядає, своє дослідження писав десь на маргінесі цієї дискусії, проте, здається, з добрим знанням того, як за допомогою механізмів пропаганди досягти бажаного ефекту.

 

Загалом матеріал можна назвати «класикою жанру» тоталітарної пропаганди ХХ ст., а часто вживані мовні словосполучення – класичними штампами пропаганди радянської. Щодо останнього, то складається враження, що «позичені» не лише гасла, а й авторський стиль головного апологета радянської пропаганди – Ярослава Галана.

 

Найбільш розповсюджені механізми пропаганди дослідили ще 1937 р., коли у Бостоні (США) створили Інститут аналізу пропаганди. У найвідомішій публікацій Інституту – книзі «Мистецтво пропаганди» – йдеться про: «обзивання»; «словесну позолоту»; перемикання уваги; свідчення авторитетних людей; шулерство, підтасовування фактів; узагальнення – усі розумні люди так думають, роби, як усі, та ін.

 

Обзивання (формування образу ворога), тобто інтенсивне вживання негативних епітетів та метафор, наліплювання словесних ярличків – механізм найпоширеніший не лише в світовій пропагандистській практиці, а й у вже згаданому матеріалі. Католиків автор називає не інакше як уніатами, а православних, яких за цією логікою мав би називати дезунітами (ті, хто не приєдналися до унії), показує жертвами «уніатського місіонерства». Лист Шептицького називає «опусом», а самого митрополита, знаного у всьому світі за іменем Андрей, не інакше як Андрієм. Діяльність глави УГКЦ автор вважає «насадженням унії на всій території СРСР», а про священиків УГКЦ пише, як про стихійне лихо: «посланці митрополита Шептицького в значній кількості наводнили всю Україну».

 

Особливо «цікавими» є нічим не підтверджені судження автора про емоційний стан Шептицького:

 «А поки що, оправившись від шоку катастрофи своїх ілюзій, митрополит Андрій, передбачаючи майбутню відплату, гарячково шукав вихід»;

 «Не особливо засмучуючись цим, владика дальше продовжував проробляти у своїй епістолярній творчості різні аспекти процесу придбання православних для Апостольського Престолу»;

 «Одержавши відповідь із Риму, митрополит був в значній мірі розчарований — він не міг зрозуміти причину мовчання Риму з приводу своїх захоплюючих унійних планів»;

 «…одержавши листа, він кілька днів перебував в стані повної прострації, не бувши в силах навіть пояснити непередбачену реакцію Риму на свої райдужні мрії».

 

 Образ Шептицького, який прагне сформувати автор у своїх читачів, дуже схожий до того, який роками формувала радянська влада – образ «ворога народу», «німецького колабораніста», який переймається тільки власними уніатсько-загарбницькими ідеями, плекаючи «нереальну» мрію про незалежність України. Здається, однобокість і упередженість не дає авторові побачити діяльність митрополита і його послання в широкому історичному контексті, тому він вибирає лише потрібні йому факти, вдаючись до емоцій і використовуючи образну символіку, застосовує повторення стереотипних фраз, критику всього «уніатського».

 

Щобільше, частота застосування такого механізму пропаганди, як підтасовування фактів і підміна понять, зашкалює не лише з погляду історичної достовірності, що побачить не лише історик, а й уважний читач, а й з погляду логіки. Скажімо, автор пише про початок воєнних дій 1939 року, що Шептицький «не наважився публічно висловити своє відношення до нового режиму» і «весь цей час митрополит Андрій безвиїзно перебував у Львові, зачинившись у своїй резиденції і не наважуючись публічно висловити своє відношення до того, що діялось», а згодом – про «лист до кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 р.», де «він дає оцінку перших місяців радянської окупації».

 

 Чи, наприклад, автор твердить:

«Крім патетичного піднесення всіх закликів греко-католицького єпископату про рівноправне об’єднання православних з уніатами, ця програма, мабуть, найбільш глибоко розкриває страшну суть благ, які готувалися православним: ні слова про будь-які духовні категорії, тільки підкорення Риму шляхом випробуваних єзуїтських способів».

 

А згодом сам собі суперечить, цитуючи слова Андрея Шептицького:

«До всього доброго, що є у Православ’ї, добавлені помилки, які є дійсним і великим нещастям східних людей, і які необхідно ненавидіти… Такими помилками є лжевчення православних богословів, котрі до правдивої віри семи Вселенських Соборів примішали справжні єресі і видають їх за правди віри».

 

Автор не раз і не два висуває як достовірні судження, яким не дає жодного аргументованого підтвердження, до того ж, відверто висміює факт переслідування та заслання, яких зазнав глава УГКЦ: «Титул мученика і «царського в’язня» митрополит вже мав з часів Першої світової війни, тепер намірявся стати жертвою радянської окупації. Правда, радянська влада його не зачепила, але саме прохання, не дивлячись на дуту штучність, зіграє свою роль через півроку».

 

Описуючи створення і діяльність дивізії СС «Галичина», вказуючи на протиріччя серед істориків, протоєрей Добош стверджує: «Правдивим залишається те, що уніатські священики приймали найактивнішу участь у вербувальній роботі». Проте не вказує жодного документального джерела, на основі якого з’явилися такі висновки. Таких прикладів можна навести чимало, але що особливо яскраво ілюструє очевидну пропагандивність статті, то це вперте ігнорування і применшення тих фактів, які показують Шептицького у не тому ракурсі, який потрібен авторові.

 

 Селекція vs історія

 Діяльність митрополита Андрея Шептицького багато років дійсно викликала жваві дискусії, однак за останні десятиріччя, завдяки тому, що було оприлюднено чимало таємних документів і опубліковано свідчення очевидців того часу, дискусії перемістилися в зовсім іншу площину, чимало суперечливих моментів з’ясували, про що йдеться, до речі, у інших матеріалах на цьому ж сайті.

 

Однак, виглядає, що про це не зовсім вигідно говорити, вигідніше промовчати. До прикладу, те, що митрополит був меценатом у згаданій статті знайдемо одним реченням, а те, що «керована ним УГКЦ» допомагала потребуючим, не маючи прозелітської користі, автор замовчує, напевно тому, що це руйнує його думку про плани Шептицького про тотальне окатоличення всіх і вся. Як і факти свідчень очевидців про чималі зусилля митрополита в порятунку євреїв, який ризикував життям своїм і священиків УГКЦ, і які заперечують правдивість «клейма» колабораціоніста. Дуже дивно, що автор статті не взяв до уваги розповідей врятованих від жаху голокосту осіб, скажімо, рабина Кахане, який пише про Андрея Шептицького як рятівника євреїв у своєму «Щоденнику».

 

Однак протоєрей Добош вважає заслугу митрополита у порятунку євреїв перебільшеною: «Але навіть із такої малої долі його особистої участі сьогоднішні уніатські історики створюють образ владики — рятівника євреїв».

 

Зважаючи на інші відомі факти, які, зауважмо, не треба шукати в архіві, до прикладу, що визнати Шептицького Праведником Світу (такими, до речі, вже визнано осіб, які безпосередньо виконували вказівки митрополита – ігуменю монастиря студиток, св. Йосифу, і брата митрополита – Климентія) просять єврейські дослідники та організації і відомі політики, а у Ватикані триває беатифікаційний процес Андрея Шептицького, до якого долучають докази дива оздоровлення, що сталося за посередництва молитов до митрополита, таке твердження виглядає не просто ігноруванням їх, а замовчуванням. Звісно, для підсилення ефекту пропаганди вигідно не тільки емоційно маніпулювати фактами, а й часом замовчувати ті, які не вдається подати з «правильного погляду». Цей різновид комунікативної технології – селективний відбір і контроль інформації на користь певного погляду – зводиться до нагнітання емоцій, розумового спрощення і багаторазового повтору. Що вміло і послідовно робить автор, позаяк покликається лише на ті архівні документи, які ілюструють його твердження.

 

Мультипропаганда

Щоб підсилити свої аргументи щодо Шептицького, автор згадує ще одного «нацистського колаборанта» – Папу Пія XІІ, але цим ще раз доводить, що його «дослідження» є класичним прикладом пропаганди, позаяк твердження, що цей Папа  «не осудив ні одного воєнного акту фашистів» і те, що «Папа Пій XІ перед самою смертю збирався виступити із засудженням фашизму, а Пій XІІ відмовчувався», теж не є точним. У виданих Актах Ватикану від 16 жовтня 1943 року йдеться: коли почалися репресії проти євреїв, Папа відразу ж звернувся до німецького посла Ернста фон Вайцзекера і доручив кардиналові Мальйоне видати офіційний протест. Проте Вайцзеккер передав до Берліну, що Папа жодної заяви не зробив. Завдяки цій телеграмі від 28 жовтня 1943 року і народився горезвісний міф про «мовчання» Папи. Інший протест, зачитаний в церквах, став причиною посилення репресій щодо євреїв, і згодом Папа писав до кардиналів, що треба обдумувати публічні звернення, щоб не зробити становище нещасних ще нестерпнішим. Також офіційний документ, що виражає позицію Святого Престолу, опублікував (а не тільки збирався, як твердить автор) попередник Пія XII – 1937 року Папа Пій XI видав енцикліку «Mit Brennender Sorge» («З якнайглибшою тривогою»), що засуджувала нацизм і расизм, до того ж, вона була написана не латиною, як завжди, а німецькою мовою.

 

До всього, важко сперечатися з тим, що людина, яка співчуває нацистам і навіть співпрацює з ними (як закидають Пію XII і Шептицькому), не буде допомагати тим, кого нацисти ненавиділи найбільше – євреям. Після закінчення Другої Світової війни єврейські союзи і такі відомі єврейські лідери, дипломати та митці, як Наум Гольдман, Голда Мейєр, Йосиф Ліхтен, Еміліо Лапіде, Ісраель Золлер (равин, який охрестився і взяв імя Євгеній – на честь Папи Пія ХІІ) висловили Папі Пію XII глибоку вдячність. Альберт Ейнштейн згадує жахи нацизму в Німеччині так: «Лише Церква твердо перегороджувала дорогу спробам Гітлера знищити істину».

 

Ці деякі факти, джерела яких відомі не лише науковцям, а й користувачам Інтернету, спонукають до питання: чи може дозволити собі дослідник займатися шулерством і так «перемикати увагу» читача?

 

Усе ті ж вороги народу…

Далі з’ясовуємо, що претензії протоєрей має не лише до Пія XII, Шептицького і «керованої ним УГКЦ», а й до св. Йосафата Кунцевича, вбитого борцями проти унії ще у XVI, якого Папа Іван Павло ІІ назвав «апостолом єднання», і саме його вважають покровителем України.

 

Зважаючи на таку концентрацію пропагандистських методів і «ворогів народу» в одній статті, складається враження, що зусилля автора спрямовані не стільки щодо Шептицького, як особи і глави УГКЦ, а й принципів існування УГКЦ в цілому, щобільше, згідно з «дослідженням» протоєрея Добоша, виходить, що не лише в УГКЦ того часу, а у всій Католицькій Церкві – і на рівні Папи, і на рівні митрополита, і на рівні священиків – усі переслідували лише власні ниці інтереси, тому мовчали на звірства нацистів і незрозуміло чому опиралися радянській системі та плекали страшні плани окатоличення щодо православних братів. ЦІ три згадані постаті – Андрея Шептицького, Папи Пія XII, св. Йосафата Кунцевича – у свідомості читача автор поєднує знаними стереотипними кліше радянської пропаганди щодо Церкви: «уніяти», два з яких ще й «німецькі колабораністи».

 

Попри претензії автора статті до сучасних «уніатських істориків», одним з доказів того, що радянська пропаганда у роки Другої світової війни була не просто атеїстичною і антирелігійною, а, як зазначає Н. Грідіна, й вибірково спрямованою проти Католицької Церкви та її духівництва, є тижневик «Безбожник», сторінки якого рясніють розповідями та віршованими памфлетами про «панів-ксьондзів», що утискають бідняків і прагнуть їх окатоличити.

 

Оскільки з приєднанням західних областей України радянський уряд опинився перед фактом включення у державне життя регіону з недоторканим релігійним укладом та свідомістю, саме тоді антирелігійна пропаганда набула нових обертів: формувався образ ворогів радянської людини – «католицькі ксьондзи» і «священики-уніати» (тобто банальний поділ на своїх і чужих, пропаганда власного і клеймування «ворожого» способу життя).

 

Історики, цитуючи архівні документи, говорять про плани радянської влади щодо ліквідації УГКЦ та усунення митрополита Шептицького, якого називали «вельми небезпечним», прагнули «видворити з Галичини», а священиків регулярно висилали на заслання за «шкідливу діяльність». Серед заходів тиску на Церкву називають також появу в антирелігійному радянському часописі «Безбожник» від 11 квітня 1940 р. статті під назвою «Глава униатов», спрямованої проти митрополита А. Шептицького. Назва якої дивним чином перегукується з лейтмотивом статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», оприлюдненої на сайті про релігію.

 

Однак протоєрей Добош, автор статті, що претендує на історичну розвідку, стверджує, що  «дії нової влади істотно обмежили і защемили інтереси ГКЦ, але не були направлені на її ліквідацію». Але така «смілива» заява аж ніяк не узгоджується ані з відомими планами «безбожної п’ятирічки», ані її наслідками, ані інструкцією про ліквідацію УГКЦ, яку 17 березня 1945 особисто схвалив Й. Сталін і підготовкою до якої були дії радянської влади у попередні роки. Так автор практично повторює тогочасні міфи РПЦ, які вона транслювала за кордон, твердячи що в СРСР немає переслідувань на релігійному ґрунті.

 

Однак історичні факти доводять інше – переслідування були. І стверджувати протилежне сьогодні – означає вторити радянській пропаганді, годувати читача неправдою і напівправдою, словом, продовжувати життя справі Галана. Видається, що саме від цього «великого русофіла» автор черпає провідні думки для своєї статті. Як і Галан, він засуджує ідеї української державності, а також Греко-Католицьку Церкву, як і Галан, з-під пера якого вийшла стаття «Плюю на Папу», шукає «гріхи» тогочасного Папи, а у можливості підпорядкування Ватикану бачить мало не поневолення для православної людини. Так само, як і Галан, який перебуваючи на Нюнберзькому процесі не міг не знати про факти переслідування нацистами Католицької Церкви, оскільки вони були вказані в одному з обвинувачень керівництву Третього Рейху і озвучувались цифри – 237 храмів та 67 капличок, знищених режимом Третього Рейху, все одно паплюжив Католицьку Церкву, звинувачуючи її у співпраці з нацистами, так і автор, незважаючи на факти, відомі історикам, говорить про Шептицького як колабораціоніста, а плани ліквідувати УГКЦ заперечує.

 

Позаяк Галан був відверто радянським проектом, незаперечним «героєм» своєї епохи, рупором тогочасної політичної машини, зважаючи на таку схожість його ідей з ідеями протоєрея Добоша, напрошується питання: чиїм політичним інтересам служать його ідеї сьогодні?

 

Друге сторіччя фальсифікацій: як проросло насіння Галана

Здавалось би, такі статті перестали писати ще у минулому ХХ сторіччі, яке недаремно називають сторіччям фальсифікацій. Однак, читаючи статтю протоєрея Добоша, складається враження, що радянська пропаганда не лише не залишилась в історії Радянського Союзу, а з новою силою розправила крила в умовах демократії, коли свободу слова можна використовувати з цілями пропаганди. То чи є сенс узагалі говорити про «вогнища пропаганди», якщо її можна виправдати «власною думкою»?

 

Як бачимо, таки є. Позаяк на прикладі згаданої статті, припущення, що без ідентифікації місць пропаганди «фальсифікації ХХ сторіччя здадуться дитячою забавкою порівняно з тим, що нас може чекати у ХХІ сторіччі», вже має своє підтвердження. Оскільки, як видно, сьогодні взірці радянської антирелігійної пропаганди безперешкодно потрапляють навіть у інтернет-видання, творці якого обіцяють ґрунтовний всебічний аналіз соціокультурного і гуманістичного виміру релігії. Насправді ж, у цьому конкретному випадку, з’являється стаття у дусі атеїстичного видання, у «кращих традиціях» радянських пропагандистів.

 

Цікаво, як така «історична розвідка», яка має мало спільного з науковим дослідженням, могла пройти повз око поважної редакції, а щобільше – редакційної ради. Як виявилось, двоє з членів ради, з якими мені вдалось поспілкуватись, про вихід цієї статті навіть не підозрювали. Пана Марнослава Муриновича, віце-ректора УКУ, відомого релігієзнавця, який на тему Шептицького написав чимало досліджень, редакція не питала думки щодо матеріалу протоєрея Добоша. Нічого спільного з появою статті не мав і ще один член ради, відомий релігієзнавець – п. Віктор Єленський. Зокрема п. Віктор прокоментував таку ситуацію тим, що: «Видання не є академічним в тому сенсі, що статті мали б проходити «сліпі» рецензії фахівців: коли рецензент не знає, хто автор, і автор не знає, хто є рецензентом. А наукові редактори мали б стежити, чи дотримані основоположні принципи. Тільки тоді статті видання можуть претендувати на науковість».

 

Шкода, що видання, засновники якого називають себе співтовариством українських експертів з релігійних питань і декларують існування редакційної ради, з тими її членами, які б могли вказати на ненауковість матеріалу, не радяться. І це здивувало не менше, аніж згадана стаття.

 

Головний редактор сайту «Релігія в Україні», п. Сергій Штейніков, про співпрацю з редакційною радою розповів, що: «Члени Ради можуть висловлювати свої думки, пропозиції, поради, зауваження щодо контенту РвУ, надавати свої експертні коментарі, але зазвичай виходить так, що зміст відібраних редакцією матеріалів задовольняє членів Ради». Однак виявилось, що серед експертів і дописувачів є й фахівці, які не входять до Ради, можливо, це саме вони нараяли цю статтю, як «історичну».

 

Проте найбільше здивування викликає навіть не факт, що така стаття «просковзнула» повз увагу членів редакційної ради і досі не знайшла відповідної реакції серед фахівців, а те, що сам п. Штейніков не бачить у появі статті нічого дивного: «А чом би й ні? Читачу цікаво знати, що думає науковець з УПЦ про Андрея Шептицького. До того ж, статті можуть друкуватися з метою викликати дискусію».

 

Позаяк для дискусії потрібне щире бажання дійти до правди, а не «ретушування» фактів у потрібні кольори, та й наукового підходу до теми у статті знайти не вдалося, щобільше, науковці вже давно дослідили чимало «суперечливих» фактів з життя митрополита Андрея і навіть згрупували ті пастки, в які найчастіше потрапляють інтерпретатори долі Шептицького, то «думка науковця з УПЦ», замість викликати дискусію, може зробити сайт «Релігія в Україні», радше, плацдармом для радянської пропаганди. І якщо зважити, що методи, актуальні для прорадянсько політизованої історії, через її антирелігійність аж ніяк не сумісні ані з релігійністю, ані з ґрунтовним і всебічним аналізом, який пообіцяли читачеві засновники сайту, то від ХХІ сторіччя справді варто очікувати нового виміру пропаганди. Насіння Галана, очевидно, вже дає свої плоди.

Наталя Гадьо

Джерела: www.mediakrytyka.info

Воїни Христа Царя

05.07.2012р. Б. / Релігійні лідери наполегливо закликають пРезидента не підписувати «вибухонебезпечний мовний законопроект»

 

«Те, що зараз відбувається – це шлях у прірву, шлях до громадянського конфлікту і розвалу держави». Про це заявили глави українських Церков і релігійних організацій у Відкритому листі до Президента України Віктора Януковича щодо мовного питання. 

 

«З жалем вимушені відзначити – до нашого голосу не прислухалися. 3 липня 2012 року суперечливий мовний законопроект було оголошено прийнятим Верховною Радою України», – так глави конфесій відреагували на розгляд у другому читанні законопроекту Ківалова та Колесніченка. 

«Глибоко помиляються ті, хто вважають цю подію перемогою. Це – Піррова перемога. Це – «перемога» над громадянським порозумінням і основоположними принципами парламентаризму, які за визначенням покликаний відображати суспільний компроміс», – наголошують глави Церков і релігійних організацій. 

На їх переконання, «поглиблення мовного розділення, посилене політичним протистоянням, далі поглиблює суспільний розкол і розхитує основи української державності». 

Глави конфесій наполегливо закликають Президента «не підписувати вибухонебезпечний мовний законопроект, накласти на нього вето і повернути до Верховної Ради для справжнього повноцінного розгляду та вироблення збалансованого рішення». 

На думку релігійних провідників, збалансована мовна політика в Україні повинна одночасно захищати державний статус української мови та сприяти розвитку і функціонуванню мов національних меншин. 

Відкритий лист до Президента України підписали: 

Патріарх Філарет, предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату;
 

Святослав, Верховний Архієпископ Києво-Галицький Української Греко-Католицької Церкви;
 

Єпископ Маркіян Трофим’як, керуючий справами Римсько-Католицької Церкви в Україні;
 

В'ячеслав Нестерук, президент Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів;
 

Михайло Паночко, старший єпископ Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської – п'ятидесятників;
 

Василь Райчинець, старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України;
 

В’ячеслав Горпинчук, єпископ Української Лютеранської Церкви;
 

Андрій Гамбург, пастор Німецької євангелічно-лютеранської церкви України;
 

Шейх Ахмед Тамім, голова Духовного управління мусульман України;
 

Григорій Комендант, президент Українського Біблійного Товариства.

"Українська" Православна Церква (в єдності з Московським патріархатом), хоч і не долучилась до цього звернення, проте поширила офіційний коментар голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків архієпископа Митрофана з цієї проблематики. У ньому наголошується, що Церква занепокоєна суспільною напругою, що виникла внаслідок законопроекту № 0973. 

«"Українська" Православна Церква залишає на розсуд хворого суспільства питання статусу російського язика в Україні. Разом з тим, їхня Церква виступає категорично проти того, щоб дискусії навколо мовного питання розділяли українське суспільство та загрожували цілісності Української Держави», – зазначено у коментарі. 

За матеріалами: ІРС

Джерело:    КРЕДО

05.07.2012р. Б. / Жителі Ліхтенштейну проти легалізації абортів

Піддані Ліхтенштейну підтримали свого принца Алоїза у боротьбі з легалізацією абортів. Також вони підтвердили його право накладати вето на закони, з якими він не згоден. 

 

65% жителів маленької європейської країни виступили проти проведення референдуму, покликаного вирішити долю права вето, яким здавна володів глава князівства. Тільки 15% підданих князя Ліхтенштейну проголосували за цей захід. 

У вересні 2011 р., напередодні всенародного голосування з питання декриміналізації абортів, принц Алоїз заявив, що якщо більшість виборців висловиться за легалізацію абортів, він використає свої повноваження і накладе вето на подібний аморальний закон. 

Тим не менш, вдаватися до такого заходу не довелося: мешканці Ліхтеншейну відхилили пропозицію легалізувати аборти, хоча і з невеликою перевагою голосів. У відповідь прихильники абортів намагалися добитися організації нового референдуму - тепер уже з питання про ліквідацію права вето, яке має монарх. Однак і цього разу вони зазнали поразки. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:   КРЕДО

04.07.2012р. Б. / Єфрємов заперечує взаємозв`язок між прийняттям мовного закону і візитом Путіна в Україну

Єфремов заявив, що не знав про приїзд Путіна 

 

Голова фракції Партії брехіонів у Верховній зРаді Алєксандр Єфрємов вважає, що прийняття у вівторок, 3 липня, законопроекту № 9073 Про основи державної мовної політики не пов'язано з візитом в Україну пРезидента Росії Владіміра Путіна, який відбудеться 12 липня.

Про це він сказав журналістам, відповідаючи на питання, чи не було прийняття своєрідним подарунком до візиту Путіна в Україну.

"Ми не розглядали це питання, я не знаю, що повинні відбутися якісь візити", - відповів Єфремов.

За словами депутата, він так щільно працював у фракції останнім часом, що не стежив за подіями у зв'язку із запланованим приїздом Путіна в Україну.

Водночас, відповідаючи на питання, навіщо тоді необхідне було форсування прийняття законопроекту № 9073, Єфремов зазначив, що це було рішення фракції, пов'язане зі спеціальним затягуванням комітетом з питань культури і духовності розгляду даного питання.

  Зачепили за живе. Початок безстрокових акцій протесту на захист української мови

Також, за словами Єфремова, закон про мовну політику - проблема, яка розглядається кілька років, що є частиною програми ПР, тому його прийняття було так важливо для більшості.

Голова фракції ПР наголосив, що приїзд в Раду прем'єр-міністра Миколи Азарова у вівторок, 3 липня, ніяк не пов'язаний з наступним за ним прийняттям мовного законопроекту.

Як повідомлялося, 2 липня заступник голови Ради, один з лідерів партії Батьківщина Микола Томенко припустив, що ПР буде ініціювати розгляд законопроекту № 9073 за вказівкою Росії.

3 липня Рада прийняла закон про основи державної мовної політики, що передбачає встановлення офіційного використання регіональних мов у роботі місцевих органів державної влади при проживанні мінімум 10% носіїв на територіях, на яких поширена ця мова. На думку експертів, закон фактично зробить російську мову другою державною.

За матерiалами: Українські новини

 

Джерело:   КОРЕСПОНДЕНТ

 

 

МОСКОВСЬКІ ХОЛУЇ!
Я НЕ МОЖУ ВАС БЛАГОСЛОВЛЯТИ І НЕ ЗНАЮ ЯК - НЕ ПРОКЛИНАТИ... ЯК?!

 

р.Б. Леонід

03.07.2012р. Б. / «Всюди і завжди можемо бути святими», - владика Діонісій

 

У неділю, 1 липня 2012 р., о год. 9.00 Апостольський Візитатор Владика Діонісій Ляхович, здійснюючи черговий душпастирський візит, очолив Архієрейську Божественну Літургію у римо-католицькому храмі «Divina Pastora» у місті Марбея, що на «Сонячному узбережжю Іспанії» (Costa del Sol), на відстані 70 км. на захід від м. Малаґи. Співслужили з Владикою о. Роман Гамрацей, душпастир громад УГКЦ у мм. Марбея і Малага, та о. Любомир Дутка, парох української парафії св. Варвари у Відні. У Літургії взяли участь близько сотні вірних.

 

На проповіді Архієрей з нагоди Неділі всіх святих українського народу зокрема зазначив: «Український народ має багато святих: Княгиня Ольга, св. Володимир, св. свящ. Йосафат, блаженні новомученики, яких проголосив Папа Іван Павло ІІ, 21 червня 2001 року у Львові. Крім цих святих, проголошених офіційно Церквою, наш народ має тисячі, а навіть мільйони мучеників, які загинули з рук різних наїзників, і тих вигнанців по Себірах, які воліли вмерти, ніж зрадити свій народ і свою віру. Ми є їхніми нащадками! Нас зараз ніхто не переслідує, проте свідчити нашу віру ми можемо всюди і завжди: на Себірах і тут у теплій Іспанії. Всюди і завжди можемо бути святими, досконалими, як Отець наш Небесний досконалий. Всюди можемо стати святими і героями. А ця святість і геройство може проявлятися щодня, коли будемо сторонитися від гріхів, а особливо тоді, коли будемо робити добро для інших, коли будемо говорити правду, коли будемо вірними подружнім обов’язкам, коли будемо брати участь у недільних Літургіях і в громадському житті та в тисячах інших добрих ділах».

 

Після Літургії відбулося мировання та зустріч Апостольського Візитатора із вірними.

 

Цього ж дня Владика Діонісій здійснив душпастирський візит у місті Малаґа, де о год. 12.00 очолив Архієрейську Божественну Літургію у римо-католицькому храмі св. Рамона Ноната у співслужінні о. Романа Гамрацея, о. Любомира Дутки та за участі понад 150-ти вірних. Після Літургії відбулося мировання та зустріч Апостольського Візитатора із вірними.

 

У вечері о 17-ій годині українська громада в іспанському м. Малаґа, очолювана о. Романом Гармацеєм, на площі біля порту і міської ратуші представила духовний концерт на тему «Бог – Україна – Родина». Професійним співом українські таланти, серед яких зокрема багато підростаючого покоління, захопили як українську, так і іспанську публіку.

 

Під час концерту серед глядачів були приступні зокрема керівник Консульства України в м. Малаґа п.Олег Власенко та Апостольський Візитатор Владика Діонісій Ляхович.

Прес-служба УГКЦ в Італії

02.07.2012р. Б. / У Броварах на Київщині вчинено підпал хреста біля каплиці УГКЦ

 

У місті Бровари Київської області, біля каплиці Трьох Святителів Української Греко-Католицької Церкви, у ніч з 30 червня на 1 липня вчинено акт вандалізму. Зловмисники підпалили дерев’яний хрест, освячений у 2007 році Владикою Богданом Дзюрахом. Настоятель храму о. Олег Панчиняк для розкриття злочину звернувся до правоохоронних органів.

 

За словами о. Олега, хрест намагалися витягнути, проте це стало зловмисникам не під силу. Тоді вони його нахилили і, нанісши легкозаймисті матеріали, підпалили. Хрест обгорів у нижній частині.

 

«Хочу сердечно подякувати людям, які мешкають біля каплиці, за те що викликали пожежників і хрест не згорів повністю. Вони повелися як люди із великої літери, які не байдужі до чужого горя і наруги над святинею», - сказав о. Олег.

 

Крім того, мер Броварів п. Ігор Сапожко дав розпорядження правоохоронним органам якнайшвидше знайти винних у святотацтві.

Як повідомили у пожежній частині, виклик поступив о 5.05.

Хрест встановили 18 серпня 2007 року з нагоди дня Собору молоді, що проходив у Києві.

Департамент інформації УГКЦ

02.07.2012р. Б. / Слово Митрополита Львівського в день пам'яті св. Юди

 

Слово Архиєпископа і Митрополита Львівського
в день пам’яті святого апостола Юди, брата Господнього.

Рм 12,4-5;15-21, Мт 12,9-13.

Сьогоднішній день посвячений святому апостолу Юді, брату Господньому. Святий євангеліст Матей називає його Тадеєм. Це ім’я означає: той, хто хвалить. Це один із 12-ти апостолів. Він був сином Марії Клеопової, тітки Пречистої Діви, близький покревний  Ісусові Христові. Юда, рідний брат Якова (пор. Юда 1,1), пізнішого єпископа Єрусалиму, одного із сімдесяти учнів. Симон Зилот, теж, їхній покревний брат, апостол із дванадцяти Христових учнів, усі вони називалися  по єврейському звичаю братами, хоч не усі були рідні, лише споріднені. У житті цього апостола зазначено, що він після отримання Святого Духа проповідував слово Боже в Юдеї, Галилеї, Самарії, Ідумеї, потім в Аравії, Сірії, Мезопотамії і в Едессі. Дійшов до Вірменії, де за святу віру був прив’язаний до дерева і так довго мучений стрілами з луків, поки віддав душу Богові. Є інші версії, що він помер Персії, а ще інші твердять, що закінчив своє життя природною смертю в Едессі. Він написав одне послання на двадцять п’ять віршів до церков в Азії, у якому остерігає від хибного вчення безбожників, що обертають благодать Бога на розпусту (пор. Юда 1,4). Трудно у наш час дослідити, де й коли він помер? Для нас важливо те, що він був вірним Богу, бачив діла та чув вчення Ісуса Христа і витривав до кінця у спасенній науці. А Спаситель сказав, що, хто витриває до кінця, той буде спасенним. Коли ми пізнали життя апостола Юди, брата Господнього, зрозуміли, що він не злякався стріл із лука, лише віддав своє життя в руки Бога, то можемо робити висновки про його непохитну та вірну любов до свого Учителя. Він – святий, у небі, щасливий з Богом на віки!  

 

Завжди радіємо тим, коли у нас народжується священик, слуга вибраний Богом та поставлений рукою єпископа у пресвітери. Розуміється, що священика можемо і часом називаємо пресвітером, бо це синоніми. Учитель Церкви так навчає: «В древні часи… пресвітери називалися єпископами і дияконами Христовими, і єпископи – пресвітерами» (св. Ів. Золот, Бесіда I на Флп 1 п.1). Сьогодні ми стали учасниками такого великого чуда, бо чули слова посвячення, промовлені єпископом, бачили покладені руки на диякона, але не бачили благодаті та знаку на душі, не бачили зміни, яку вчинив Господь особі поставленій у священство. Людині трудно зауважувати духовні виміри. На слова єпископа, диякон став священиком і про це ніхто не дискутує. Туди сягає тільки віра, без якої, життя не допровадить людини до оправдання перед Богом. І наш брат у священстві, Олег, колись приходив до мене з переконанням, що він відчуває покликання до священства і не може внутрішньо стати осторонь, тобто, протистояти Господові, не прийняти пропонованого дару. Ось, яка сила духа, що наділяє Господь тих, хто йому до вподоби, щоб служили священиками. Ми переконані, що правдиве й праведне священство, це – труд, терпіння, посвята й постійний ріст в любові до Бога та ближніх. Шукати священику чогось іншого поза виконанням Божої волі: вигідного життя, земського затишку, авторитету,  матеріальних благ – велика помилка, а можливо для багатьох й трагічна, непоправна. Слузі Божому не гарантована безпека, навіть згори, тим більше тоді, коли він буде негідно провадити своє життя. Пророк проголошує відповідні слова Бога: «Та що буде з народом, те й із священиком: я його покараю за його поведінку, я йому відплачу за його вчинки» (Ос 4,9). Господь добрий та милосердний, радо прощає кожному грішнику, але також, справедливий і не потерпить жодного беззаконня та надужиття. Він не любить гріховної плями на душі свого священика! Спаситель не обіцяв своїм учням мирного та спокійного тілесного життя на землі. Він пригадував: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати  всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт 5,11). Отож, слуга Бога не має гарантії спокійного зовнішнього життя. Однак, він має захист від Господа, який виразно сказав, щоб не боятися судів та гонителів, бо він знає про кожен наш волосок на голові (пор. Лк 12,7). Та не потрібно боятися тих, говорив Син Божий, «що вбивають тіло… а бійтеся радше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі» (Мт 10,28). Господь не залишить нас сиротами, бо він завжди при нас, з нами і у нас (пор. Ді 17,28; Гл 2,20).

 

Священика необхідно поважати, це дуже продемонстрував у своєму житті пророк Давид, якого переслідував цар Саул, поставлений Богом на престол. Давид, не вбив його за несправедливість та жорстокість відносно себе, лише пощадив царя його, бо він «помазаник Господній» (пор. 1Сам 24,7). Святий Учитель Церкви так пояснює цю ситуацію, входячи в розуміння царя Давида: «Я дивлюсь не на злобу його, але на гідність. … шаную божественний вибір, хоч би він (цар, священик) показався недостойним. … Хай послухають ті, які не поважають священиків; хай знають вони, яку пошану показав Давид царю; а священик заслуговує значно більшої пошани та поваги, тому що покликаний до вищого служіння» (св. Ів. Золот., «Пять слів про Анну» Слово II п.4). Молімося за наших священиків, але не осуджуймо їх, бо є Господь, який встановить справедливість і з нами, і зі священиками. Виграє така особа, яка усе віддасть в руки Бога і не буде встановлювати своєї правди. Завдання священика велике і пов’язане завжди з діяльністю перед Богом, бо йому необхідно стояти  перед престолом Всевишнього. Хай Господь завжди милосердиться над помилками своїх священиків, а священики хай постійно каються та перепрошують Господа за свої та людські беззаконня.

 

Достойний наш брате у священстві, Олег, прошу, служи Богові вірно та з любов’ю. Не май до Господа ніколи жодних зайвих претензій. Краще у молитві, покорі та проханні полагоджуй усі свої проблеми та потреби, подібно, як це робили святі мужі: Аврам, Яків, цар Давид, св. Іван Віяней, св. Йосафат Кунцевич, св. Филип Нері та багато інших. Проси Господа, щоб гідно виконати його волю, а цього буде достатньо, щоби осягнути освячення душі та вічне спасіння. Не лякайся труднощів та випробовувань, бо Господь обіцяв зодягнути священиків спасінням, щоб його святі раділи вельми (пор. Пс 132,16). Хай твоє священицьке служіння, послугу у сім’ї, родині та уряд викладача УКУ благословить Господь рясними духовними дарами! Бажаю тобі, дорогий наш священику, зростати у любові Бога та ближніх! Хай пресвята Богородиця і твій ангел бережуть тебе на нелегкій стежині земського життя! 

+ Ігор
Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ
2 липня 2012 р.Б. Архикатедральний Собор Святого Юра

Джерела: www.ugcc.lviv.ua

Воїни Христа Царя

01.07.2012р. Б. / 1 липня - Всіх святих українського народу

 

Коротка історія

Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа відзначається празник Всіх Святих Українського Народу, яких є дуже багато, але ми не знаємо їхніх імен. Цього дня ми вшановуємо також пам'ять 13 пратулинських мучеників та 27 новомучеників, проголошених блаженними Папою Іваном Павлом II.

Святі нашого народу - це святі рівноапостольні великі князі і просвітителі української землі Володимир та Ольга, стовпи віри й славетні воїни Христові, засновники українського монашества преподобні Антоній і Теодосій, світочі смирення, побожності, миру та справедливості страдники Борис і Гліб, подвижник церковного єднання священномученик Йосафат, преподобна Йосафата (Гордашевська), блаженні пратулинські мученики Данило, Лука, Вартоломей, Онуфрій, Пилип, Костянтин, Микита, Ігнатій, Вікентій, Іван, Константин, Максим, Михаїл та їх брати у звитязі муче­ництва пізніших часів Миколай, Григорій, Йосафат, Іван, Гри­горій, Василій, Микита, Симон, Теодор, Павло, Петро, Климентій, Леонід, Микола, Омелян, Зенон, Іван, Северіян, Яким, Віта­лій, Андрій, Микола, Роман, Олексій, Лаврентій, Олімпій, Тарсикій, Володимир, а також інші численні преподобні, ісповідники, святителі, мученики, священномученики українського народу, які під час свого життя прославили Бога на рідній землі. Після їхньої смерті Господь прославив їх численними чудами. Наш народ вшановує їх як заступників на небі.

Тропар та кондак

Тропар святим, глас 4: Христославні князі і святителі, преподобні і мученики, і незламні ісповідники всіх часів християнської України, моліть Христа Бога, щоб він споглянув ласкавим оком на наш народ, і дав йому ласку витривати у вірі, і щоб спаслися душі богомольних вірних, що вшановують священну вашу пам'ять.

Кондак святим, глас 4: Ясними світилами ви сяєте, Богом натхненні праведники нашої церкви, і прикладом заохотливим служите громадам вірних по всьому християнському світі. Тому-то в покорі схиляємо перед вами наші голови, дякуючи великому і вселаскавому Богові, що вчинив вас нашими заступниками в небі і молільниками за душі наші.

Послання ап. Павла до Римлян 8, 28-39

Браття, знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за Його постановою, усе співдіє на добро. Бо яких Він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина свого, щоб Він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав; і яких покликав, тих виправдав; яких же виправдав, тих і прославив. Що, отже, скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина не пощадив, а видав Його за нас усіх; як, отже, разом із Ним не дасть нам усього? Хто буде звинувачувати вибраних Божих? Коли Бог виправдує, хто засудить? Христос Ісус, який умер, щобільше - і воскрес, що по правиці Божій, - Він заступається за нас. Хто нар відлучить від любови Христа? Горе, чи страждання, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Бо написано: За Тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець, призначених на заріз. Але в усьому маємо повну перемогу завдяки Тому, хто нас полюбив. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні власті, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке створіння не зможе нас відлучити від любови Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашім.

Євангеліє від Матея 5, 1-16

В той час за Ісусом ішла велика сила народу з Галилеї, з Десятимістя, з Єрусалиму, з Юдеї та з Зайордання. Побачивши народ, Він зійшов на гору. І коли сів, підійшли до Нього Його учні, і Він, відкривши уста, почав навчати їх: Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні тихі, бо вони успадкують землю. Блаженні засмучені, бо будуть утішені. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи, мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі.

Проповідь

Місяць липень в нашій Церкві присвячений нашим українським святим. А сьогодні ми, християни-українці, святкуємо неділю всіх святих українського народу. За більш як тисячолітню історію українського християнства, від самих початків Хрещення України, від перших мучеників Бориса і Гліба, святі душі української землі безперервно наповнювали Небо. Це тисячі чесних і праведних християн-хліборобів, які жили за законом – роби добро і уникай зла, це воїни, які загинули, обороняючи наші землі від диких орд, загинули, виконуючи слова Христові: «Ніхто більшої любові не має, коли життя своє віддасть за друзів своїх» (Ів 15.13). Це священики, монахи і монахині, які своїм побожним життям і добрими ділами давали іншим приклад життя в Бозі. Це всі ті християни України, які життя з Богом ставили вище всіх земних благ, пам’ятаючи слова Христові: «Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мт. 16.26)

Серед святих української землі є різні люди, багато простих людей, але багато є високих державних чи церковних осіб, які керували Україною чи Церквою нашою, керували по-християнськи і в таких керівниках, як святі рівноапостольні князі Володимир і княгиня Ольга, як сини князя Володимира святі Борис і Гліб, як король Данило Галицький, прості люди бачили приклад для наслідування, любили і поважали їх. Такі керівники освячували свій народ.

Тому, після сотень років нищення України, загарбання наших земель Москвою, Польщею, Австрією чи іншими загарбниками, після більше 70 років панування темного пекла большевизму і атеїстичного соціалізму, коли наша Україна стала хоч на папері, але незалежною, ми, прості християни, непевно вже підсвідомо, прагнули і прагнемо якщо не святості у керівництві нашої держави, за яке ми молимося у кожній Службі Божій, то хоча би дотримання християнських цінностей і норм. І в часі помаранчевої революції нам здалося, що вже близько вільна християнська держава Україна, вже близько чесна, порядна, християнська, національна влада. Ще чуть-чуть, ще трошки і ми будемо мати український демократичний уряд, який буде сам керувати нами на християнських засадах правди, справедливості, чесності, любові до Бога і ближнього. Але злий показав нам, що він ніколи не спить, злий прикладає всі зусилля, щоби збити чи людину, чи навіть цілу державу з дороги Господньої. Як кажуть, серед літа ударив мороз, і весь цвіт наших земних сподівань обсипався за одну купальську ніч, залишалася одна папороть, квіти якої є власністю злого.

Сьогодні, в неділю всіх святих українського народу, ми мусимо задуматися над проблемою і потребою святості як в нашому особистому житті, так і в державному. Подивимося на приклад наших святих, які несли в своєму житті ідеал Христа. Святий Володимир – рівноапосто­льний, великий князь, хреститель Руси-України. Він найперше хрестить свою родину, своє військо, хрестить киян. Його оточують вороги, його оточують ті, які противлять­ся цьому. Але він не зважає на це. Він іде дорогою служіння Христу, дорогою лю­бові до Бога і ближніх. Священомученик Йосафат, архиєпископ Поло­цький, за єдність Церкви, за єдність народу дає себе вбити, дає себе скатувати, дає себе зарубати соки­рою. Він віддає своє жит­тя, щоб було «одне стадо й один пастир» (Ів. 10.16), щоби Церква була єдина, без поділів на різні угрупування. Святі блаженні священомученики, котрих беатифікував Римський Вселенський Архієрей Іван Павло ІІ 10 років тому, – це наші сучасники. Це люди, які жертвували собою, аби тільки не постраждали інші. Вони жертвували собою, щоб тільки спасти інших.  Всі вони були в першу чергу людьми зі своїми проблемами, труднощами і, напевно, в певних моментах, і гріхами, але у вирішальний момент свого життя вони зуміли вибрати Бога і Божу правду за основу свого життя, і тому стали святими.

Саме сьогодні, в неділю всіх святих українського народу, мусимо подивитися на наших нових вождів і вождиків, і добре вслухатися в слова сьогоднішньої Євангелії: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Бла­женні тихі, бо вони успадкують землю. Блаженні засмучені, бо будуть утішені. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситять­ся. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та вигово­рювати всяке лихо на вас, обмовляючи, мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі» (Пор. 5.3-12).

Ці слова, на жаль, не стосуються нашої державної влади, бо вони вже у царстві, вони вже унаслідували, тобто вкрали, нашу землю, вони вже тішаться і розкошують, вони вже ситі. І вони отримають своє. Ці слова Господні стосуються нас, бо Господь прагне, щоби ми, не зважаючи на царів світу цього, йшли тою дорогою, яку назначив нам Господь. Господь прагне, щоб кожен з нас зробив свій особистий вибір: йти за голосом совісті, за голосом Божим, чи звернути на дорогу зла, насильства, брехні, обмов і несправедливості. Це стосується не депутатів і президента, а нас, всіх нормальних українців, Господь ставить перед вибором: чи станемо на коліна перед злодіями, а чи підемо до кінця за Богом, за Божою справедливістю, за Божою правдою. Бути тихим – це не значить упокоритися злу, а вимолювати в Бога ласки для свого народу. Бути вбогим духом – це значить віддати своє життя і свою волю волі Божій і не тільки виконувати заповіді Божі, але і захищати їх перед нападками світу. Бути блаженним – це значить іти до кінця за волею і Правдою Божою і пам’ятати завжди, що не депутати, не президент, а єдиний Господь може нас привести до щасливого майбутнього.

Тому дивімося на приклад наших українських святих, які також жили в нелегких часах, але не нарікали на своє життя і на Бога, а боролися, молилися, працювали, служили і випрошували у Милосердного Господа не матеріальні блага, а наснаги у боротьбі і ласки Божі. Просімо у них заступництва перед Справедливим Суддею, щоби колись, у вічності, змогли стати разом з ними по правиці Господній і пробувати в Небесному Єрусалимі з усіма святими. Амінь.

о. Олександр Селезінка
"Сівач", липень 2011

Джерела: ugcc.org.ua

Воїни Христа Царя

За цим посиланням Ви можете ознайомитись більш детально з життям багатьох Святих української нації, даних нам Богом, до  практичного наслідування їх віри і витривлості: