11.09.2012р. Б. / Великий кардинал Мартіні, боротьба за американський президентський престіл і чергові «екуменічні» шашні від РПЦ

Минулого тижня католицький світ попрощався з Архиєпископом Мілану кардиналом Карлом Марією Мартіні. Свого часу на спорожнілу Міланську архиєпископську катедру було складно знайти наступника. Більшість кандидатів просто відмовлялися від цієї пропозиції – занадто проблематичною була ця катедра. Вибір блаженного Папи Івана Павла ІІ зупинився на єзуїтові-біблістові Карлові Марії Мартіні. І він цей вибір мужньо прийняв. Новий Архиєпископ прийшов в Мілан у своїй єзуїтській реверенді та Часословом в руці, де за час свого правління Архиєпархіїю зумів перетворити її на живий квітучий організм.

 

Його постава потягала до нього навіть противників. Пастирська турбота над Міланською Церквою допомогла їй перебороти не одні проблеми і вийти з них переможно. Святіший Отець Бенедикт ХVІ у своєму посланні з нагоди похорону кардинала Мартіні такими словами дав характеристику його діяльності:

 

«Це був чоловік Божий. Він не тільки вивчав Святе Письмо, але і любив його всім серцем, це було світло для його життя, щоб все було «ad maiorem Dei gloriam» – для більшої слави Божої. Саме тому він зумів навчити віруючих і тих, хто шукає істину, що єдине Слово, яке варто слухати, приймати і виконувати, – це Слово Боже, адже воно вказує всім шлях істини і любові. І він робив це з величезною відкритістю душі, ніколи нікому не відмовляючи у зустрічі та діалозі, конкретно відповідаючи на запрошення апостола бути завжди бути готовими «дати звіт» всякому, хто запитує нас про нашу віру. Він робив це в дусі глибокої пастирської любові, у відповідності зі своїм єпископським девізом: «Pro veritate ad versa diligere», – уважний до всіх ситуацій, особливо найскладніших, і з любов'ю супроводжуючи тих, хто перебував в омані, в бідності і стражданні».

 

Слід зауважити, що єврейські лідери Мілана пішли на безпрецедентний крок – Єврейська спільнота Мілану у день похорону кардинала Карла Марії Мартіні організувала публічне читання Псалмів на площі перед Архиєпископським Палацом. Молитва псалмів під проводом равинів за того, хто не є приналежний до юдаїзму, це, направду, рідкісне і неординарне явище, яке промовисто свідчить про того, за кого така молитва організована. Цей факт підтверджує слова Святішого Отця про апостольську відкритість кардинала Мартіні.

 

Тим часом на другому боці земної кулі, у її західній частині, в США, передвиборча гонка президентських кандидатів набирає своїх чимраз швидших обертів. Розрив між двома кандидатами мінімальний. А оскільки католики становлять значну частину американського електорату, то, на думку колишнього посла США при Святому Престолі Джима Ніколсона, саме католики цього разу відіграють дуже вагому роль у виборах американського президента. Щоправда, цінності президента Обами аж занадто розходяться з поняттями католиків про свободу совісті. Це серйозно зменшує його шанси на підтримку католицького електорату.

 

Окрім цього, на жодного президента в історії США не було скеровано стільки позовів зі сторони католицьких єпископів та установ: на президента Обаму таке цунамі позовів обвалилося у зв’язку із мандатом про контрацепцію в рамках реформи законодавства у сфері охорони здоров’я. Що гірше для президента, ці позови подані у рік виборів і одним із головних позивачів є популярний в США кардинал Тімоті Долан, глава Конференції католицьких єпископів США.

 

Ба більше, популярний серед американських протестантів актор Чак Норріс разом з дружиною закликав усіх американських християн голосувати проти Обами. На думку Норріса, свого часу американські «противсіхи» привели до влади Барака Обаму, чиє правління загрожує самим американським християнським цінностям. Другий прихід Обами до влади, вважає актор, означатиме для Америки поразку. Тому подружжя Норрісів закликало американських християн об’єднатися, щоб не допустити Обаму до другого сроку в Білому домі. «Все, що необхідно для тріумфу зла – це бездіяльність добрих людей», – процитував відомий актор Едмунда Берка.

 

Таке несприйняття американськими християнами діяльності адміністрації президента Барака Обами серйозно зменшує його шанси вдруге потрапити у Білий дім на посаду президента США.

 

А в той час в Україні конфлікт довкола побудови греко-католицької каплички у Хмільнику на Вінниччині здається промовисто показав реальну позицію УПЦ МП стосовно екуменізму. Міська рада Хмільника надала греко-католикам земельну ділянку на бувшому католицькому кладовищі. І хоча капличка має будуватися на католицькому цвинтарі, православні вважають, що греко-католицький храм осквернятиме пам’ять їхніх предків!!! Щобільше, «брати»-православні обіцяють влаштувати греко-католикам різанину у випадку, якщо капличку таки зведуть. Здоровомислячій людині приходить в голову тільки одне: або православні хмільничани відкрито визнають, що їхні предки були католиками, а тим самим вони є апостатами, які з певних причин відпали від Католицької Церкви, або сама думка про можливість існування в Хмільнику греко-католицької каплички викликає в православних такий шал, що вони вже не контролюють ані свої слова, ані свої вчинки. У всякому випадку доводиться констатувати факт якоїсь дивовижної патології, якою страждає православна громада Хмільника.

 

Ще патологічнішим на цьому тлі виглядає інтерв’ю Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви архієпископа Луганського і Алчевського Митрофана (Юрчука) розміщене на сайті «Православіє в Україні». Там православний архієрей не більше не менше, а звинувачує УГКЦ в тому, що… громади УПЦ МП не можуть отримати земельних ділянок на Західній Україні. Направду, дивовижно виглядають такі роздуми офіційного представника Церкви-«сестри».

 

Православний ієрарх очевидно не може вийти за межі своїх власних уявлень про співіснування Церкви і держави. З його слів виходить, що він переконаний у тому, що УГКЦ контролює місцеві органи влади на Західній Україні. Або архієпископа Митрофана ввели в оману його підлеглі, або проявилося те, що психологи називають проекцією власного стану на інших. Виглядає, що архієпископ Митрофан, можливо, сам того не усвідомлюючи, виявив реальний стан речей на Східній Україні: УПЦ МП на Сході України контролює органи місцевої влади. І саме цим зумовлене його дивовижне обурення, що депутати хрещені в православній церкві, проголосували за таку «страшну крамолу», як надання греко-католикам земельної ділянки для будівництва каплички. Так офіційний представник УПЦ МП фактично визнав, що проблеми католиків з отриманням земельних ділянок на Східній Україні створює УПЦ МП.

 

Відтак виявилась іще одна неприємна річ. Виглядає, що Православна Церква сприймає хрещення в якійсь іншій Церкві, як акт безповоротного входження до конкретної конфесії. Виникає, звісно, чимало запитань, серед яких, як на мене, три найцікавіших.

 

Перш за все, якщо Православна Церква розглядає хрещення в такому ракурсі, то невже це означає, що особа, охрещена в Православній Церкві, навіть якщо не є практикуючим християнином , або навіть атеїстом, все ще є православною?

 

Інше запитання, яке напрошується в такому випадку: чи Православна Церква, розглядаючи приналежність до Церковного Тіла, як одноразовий акт хрещення, не знімає з себе відповідальості за християнське життя тих же ж охрещених нею людей?

 

І трете питання: а як в такому випадку можливий екуменізм? Якщо хрещення намертво прикріпляє людину до якоїсь конфесійної структури, то всякий екуменізм є зрадою хрещення.

 

Але вернімося до дивовижного розуміння архієпископом Митрофаном державно-церковних та міжцерковних взаємовідносин. «Відносини з УГКЦ ми хотіли б вибудовувати симетрично. А так, про ситуацію у Хмільнику всі кричать, а про те, що ні в Чорткові Тернопільської області, ні в Бродах Львівської області, та в інших місцях з переважаючим греко-католицьким населенням православні УПЦ не можуть отримати й клаптика землі під храм, ніхто не говорить.» Варто зазначити, що трохи пізніше архієпископ Митрофан каже, що в Бородах УПЦ МП ділянку таки надали. То для чого він все ж згадує Бороди? Щоб створити ефект великої кількості? Створюється відчуття, що православний ієрарх просто маніпулю інформацією. Адже на фоні постійних проблем греко-католиків з отриманням землі під будівництво храмів східніше від ріки Збруч заяви архієпископа Митрофана виглядають, як чистої води маніпуляція даними з терену.

 

Отож, симетричні відносини з УГКЦ залежать від того, чи надає місцева рада землю православним, чи не надає? Про який екуменізм тут взагалі може йтися? Може, йдеться про якийсь новий вид державно-церковного екуменізму? Складається враження, що для УПЦ МП конституційна норма про відділеність Церкви від держави просто не існує. Якщо це так, то УПЦ МП є структурою, яка ігнорує Конституцію України. І тут є над чим задуматися вже не тільки католикам, а й цілому українському суспільству.

 

А про рівень розуміння християнських цінностей архієпископом Митрофаном, очевидно, годі говорити. Адже для офіційного представника УПЦ МП нічого страшного у закликах до різанини нема. Щобільше, неприємний осад викликає факт озвучення архієпископом Митрофаном доповідної православного священика з с. Мала Вільшанка на Київщині. Адже якщо це дійсно реальні факти, то чому «брат» архієпископ Митрофан офіційно не звернувся до греко-католицьких владик в Києві, у підпорядкуванні яких перебуває парох с. Мала Вільшанка, і чому тоді лист до прокуратури православних цього села настільки відрізняється в аргументаційній частини від фактів озвучених архієпископом Митрофаном?

 

Складається враження, що УПЦ МП просто взялася за антиуніатську пропаганду ліпших зразків епохи товаріщів Іосіфа Сталіна і Ярослава Галана. І найприкріше в усьому цьому вражає саме те, що це не інтерв’ю якогось клирика УПЦ МП, чи клерка її канцелярії, а офіційного представника, до відання якого належать питання церковної дипломатії. Прикро, що такі звинувачення лунають з уст офіційного представника церкви, яка не лише себе заплямувала найтіснішою співпрацею з кривавим комуністичним режимом, але й стала співучасником злочинної спроби сталінського режиму зліквідувати УГКЦ в Україні. І ніколи так і не спромоглася попросити ви греко-католиків, щонайменше формально, вибачення за участь у трагедії 1946 року. Про дух "екуменізму", який панує в РПЦ та її підрозділах красномовно свідчить і суперекуменічне рішення рідної сестри УПЦ МП - БПЦ, яка вирішила минулого тижня офіційно щороку святкувати  криваве "воз'єднання" греко-католиків з московським цареславієм, що його провів Ніколай І на підвладних йому територіях у 1839 р. Екуменічний діалог з такою структурою, радше, нагадує «екуменізм» жертви бандитського нападу з її катом.

 

З усієї ситуації, яка склалася і складається в Україні, виглядає на те, що хтось дуже чітко і послідовно використовує УПЦ МП, догналівців та FEMEN-істок для розпалювання міжрелігійної ворожнечі, і той хтось має велику владу в Україні. Оскільки маховик міжрелігійної ворожнечі не збавляє обертів, а навпаки, нагнітає, то залишається невтішно констатувати: міжрелігійній ворожнечі в України бути.

 

З усього видно велику зацікавленість режисерів цієї трагедії у роздмухувані міжрелігійної війни в Україні. Які її цілі? Важко до кінця зрозуміти. Можна лише здогадуватисяю А от якими будуть наступні кроки паліїв релігійної ворожнечі в Україні, здогадатися доволі легко.

 

Очевидно, що будуть спроби розпалити конфлікт найперше в Галичині. І найкращим інструментом для цього є бойовий загін істеричних жіночок імені Антоніна Догнала. Тому слід очікувати реєстрації догналівського угруповання ще до виборів. Наступними кроками буде тиск на греко-католицьких священиків, щоб змусити їх перейти у догналізм, будуть спроби захоплення греко-католицьких церков і каплиць у Галичині. Конфлікт мав би відтягнути увагу галичан від виборів.

 

Також не виключено, що в Центральній та Східній Україні йтиметься за розпалюванням ворожнечі між католиками і православними, між православними різних деномінацій. Протестантів поки що не рухатимуть. Адже розпалювачам не йдеться про релігію. Йдеться про політичний та суспільний ефект. Нечисельні протестанти не підходять для цих цілей. Хіба що вдасться традиційним конфесіям зберегти міжконфесійний мир в Україні. Тоді вже візмуться за розпалювання ворожнечі між протестантами та православними. Але поведінка УПЦ МП не залишає надій на міжконфесійний мир в Уркаїні. Тож брати протестанти якийсь час матимуть спокій. Основну роль режисери міжрелігійного конфлікту в Україні відвели конфесіям традиційним. Це ефективніше.

 

Опозиційні сили просто безпорадно споглядатимуть на вогонь міжрелігійної ворожнечі, який вирветься у них з-під ніг, як колись у жителів Помпеїв. Ці політичні сили ніколи не надавали Церквам якогось реального значення, окрім єдино для потреб агітації у передвиборчий час. На відміну від УПЦ МП, у УГКЦ чи РКЦ ніколи не існувало за всіх 20 років української незалежності свого політичного лобі. Були хіба, що політики, які пробували і пробують за допомогою маніпуляцій використати Церкву для своїх меркантильних інтересів. І тому конфлікт, який розпалюють між віруючими різних конфесій, буде для них неприємним сюрпризом, якому спочатку вони навіть не нададуть значення, бо вважатимуть це «міжпопівськими розборами», не більше.

 

Україні все ж загрожує реальна катастрофа міжрелігійного конфлікту, і нам, українським християнам, варто це усвідомити. Коли розгориться серйозне міжрелігійне протистояння, ми не зможемо звинувачувати владу, опозицію, Москву чи Вашингтон. Вина буде тільки на нас самих.

 

Самоорганізація українських католиків, їхня ненасильницька боротьба за свої права – це єдиний шлях зберегти Церкву від нападів осатанілого політиканства. Відкритість до братів християн інших конфесій і взаємодопомога між українськими християнами мали би стати імперативом заради виживання християнства в Україні. Не варто забувати, що навіть 1946 р. мало хто вірив, що совєти зроблять з Церквою те що зробили. Не варто бути занадто спокійними та наївними.

 

Молитва, євангельські цінності та вірність Христові та Його Церкві – єдиний імператив нашого виживання у ситуації, яка склалася в Україні.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

06.07.2012р. Б. / Сліди радянської пропаганди у релігійних виданнях?

 

Пропаганда – це переконування, яке корисне для того, хто переконує, але далеко не завжди відповідає інтересам тих, кого переконують.

Роджер Браун, психолог

 

Коли йдеться про пропаганду, не можна не погодитись з твердженням, що «на пропаганду має бути накладене табу», з огляду на вразливість і незахищеність людської психіки, яка не розрахована на такий маніпулятивний тиск, та відчуття тотальної містифікації, коли нікому й нічому не можна вірити. Однак, незважаючи на падіння тоталітарних режимів – які кожен по-своєму вдосконалювали цей метод впливу – їхні ідеї та пропагандистські кліше, здається, продовжують жити своїм життям.

 

Скажімо, радянська пропаганда – поняття, яке б за логікою мало залишитись в історії Радянського Союзу. Однак, як доводиться бачити, незважаючи на понад двадцять років від часу «смерті» останнього, вона все ще живе, і щонайгірше – не лише в головах тих небагатьох, що мріють повернути у майбутнє совок з його «світлим минулим», а й тих, хто за тією ж логікою мав би не ходити дорогами, второваними саме радянською пропагандою.

 

Проте якраз це, як видається, послідовно робить протоєрей Олексій Добош у трьох частинах своєї статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», яку публікує сайт «Релігія в Україні».

 

 Класика жанру

Читач, який хоча б трохи ознайомлений з прийомами пропаганди і радянської пропаганди зокрема та перебігом дискусії щодо особи митрополита Андрея Шептицького, вже з перших рядків буде в легкому шоці, оскільки автор матеріалу (який, до речі, можна знайти у рубриці «Історія»), як виглядає, своє дослідження писав десь на маргінесі цієї дискусії, проте, здається, з добрим знанням того, як за допомогою механізмів пропаганди досягти бажаного ефекту.

 

Загалом матеріал можна назвати «класикою жанру» тоталітарної пропаганди ХХ ст., а часто вживані мовні словосполучення – класичними штампами пропаганди радянської. Щодо останнього, то складається враження, що «позичені» не лише гасла, а й авторський стиль головного апологета радянської пропаганди – Ярослава Галана.

 

Найбільш розповсюджені механізми пропаганди дослідили ще 1937 р., коли у Бостоні (США) створили Інститут аналізу пропаганди. У найвідомішій публікацій Інституту – книзі «Мистецтво пропаганди» – йдеться про: «обзивання»; «словесну позолоту»; перемикання уваги; свідчення авторитетних людей; шулерство, підтасовування фактів; узагальнення – усі розумні люди так думають, роби, як усі, та ін.

 

Обзивання (формування образу ворога), тобто інтенсивне вживання негативних епітетів та метафор, наліплювання словесних ярличків – механізм найпоширеніший не лише в світовій пропагандистській практиці, а й у вже згаданому матеріалі. Католиків автор називає не інакше як уніатами, а православних, яких за цією логікою мав би називати дезунітами (ті, хто не приєдналися до унії), показує жертвами «уніатського місіонерства». Лист Шептицького називає «опусом», а самого митрополита, знаного у всьому світі за іменем Андрей, не інакше як Андрієм. Діяльність глави УГКЦ автор вважає «насадженням унії на всій території СРСР», а про священиків УГКЦ пише, як про стихійне лихо: «посланці митрополита Шептицького в значній кількості наводнили всю Україну».

 

Особливо «цікавими» є нічим не підтверджені судження автора про емоційний стан Шептицького:

 «А поки що, оправившись від шоку катастрофи своїх ілюзій, митрополит Андрій, передбачаючи майбутню відплату, гарячково шукав вихід»;

 «Не особливо засмучуючись цим, владика дальше продовжував проробляти у своїй епістолярній творчості різні аспекти процесу придбання православних для Апостольського Престолу»;

 «Одержавши відповідь із Риму, митрополит був в значній мірі розчарований — він не міг зрозуміти причину мовчання Риму з приводу своїх захоплюючих унійних планів»;

 «…одержавши листа, він кілька днів перебував в стані повної прострації, не бувши в силах навіть пояснити непередбачену реакцію Риму на свої райдужні мрії».

 

 Образ Шептицького, який прагне сформувати автор у своїх читачів, дуже схожий до того, який роками формувала радянська влада – образ «ворога народу», «німецького колабораніста», який переймається тільки власними уніатсько-загарбницькими ідеями, плекаючи «нереальну» мрію про незалежність України. Здається, однобокість і упередженість не дає авторові побачити діяльність митрополита і його послання в широкому історичному контексті, тому він вибирає лише потрібні йому факти, вдаючись до емоцій і використовуючи образну символіку, застосовує повторення стереотипних фраз, критику всього «уніатського».

 

Щобільше, частота застосування такого механізму пропаганди, як підтасовування фактів і підміна понять, зашкалює не лише з погляду історичної достовірності, що побачить не лише історик, а й уважний читач, а й з погляду логіки. Скажімо, автор пише про початок воєнних дій 1939 року, що Шептицький «не наважився публічно висловити своє відношення до нового режиму» і «весь цей час митрополит Андрій безвиїзно перебував у Львові, зачинившись у своїй резиденції і не наважуючись публічно висловити своє відношення до того, що діялось», а згодом – про «лист до кардинала Тіссерана від 26 грудня 1939 р.», де «він дає оцінку перших місяців радянської окупації».

 

 Чи, наприклад, автор твердить:

«Крім патетичного піднесення всіх закликів греко-католицького єпископату про рівноправне об’єднання православних з уніатами, ця програма, мабуть, найбільш глибоко розкриває страшну суть благ, які готувалися православним: ні слова про будь-які духовні категорії, тільки підкорення Риму шляхом випробуваних єзуїтських способів».

 

А згодом сам собі суперечить, цитуючи слова Андрея Шептицького:

«До всього доброго, що є у Православ’ї, добавлені помилки, які є дійсним і великим нещастям східних людей, і які необхідно ненавидіти… Такими помилками є лжевчення православних богословів, котрі до правдивої віри семи Вселенських Соборів примішали справжні єресі і видають їх за правди віри».

 

Автор не раз і не два висуває як достовірні судження, яким не дає жодного аргументованого підтвердження, до того ж, відверто висміює факт переслідування та заслання, яких зазнав глава УГКЦ: «Титул мученика і «царського в’язня» митрополит вже мав з часів Першої світової війни, тепер намірявся стати жертвою радянської окупації. Правда, радянська влада його не зачепила, але саме прохання, не дивлячись на дуту штучність, зіграє свою роль через півроку».

 

Описуючи створення і діяльність дивізії СС «Галичина», вказуючи на протиріччя серед істориків, протоєрей Добош стверджує: «Правдивим залишається те, що уніатські священики приймали найактивнішу участь у вербувальній роботі». Проте не вказує жодного документального джерела, на основі якого з’явилися такі висновки. Таких прикладів можна навести чимало, але що особливо яскраво ілюструє очевидну пропагандивність статті, то це вперте ігнорування і применшення тих фактів, які показують Шептицького у не тому ракурсі, який потрібен авторові.

 

 Селекція vs історія

 Діяльність митрополита Андрея Шептицького багато років дійсно викликала жваві дискусії, однак за останні десятиріччя, завдяки тому, що було оприлюднено чимало таємних документів і опубліковано свідчення очевидців того часу, дискусії перемістилися в зовсім іншу площину, чимало суперечливих моментів з’ясували, про що йдеться, до речі, у інших матеріалах на цьому ж сайті.

 

Однак, виглядає, що про це не зовсім вигідно говорити, вигідніше промовчати. До прикладу, те, що митрополит був меценатом у згаданій статті знайдемо одним реченням, а те, що «керована ним УГКЦ» допомагала потребуючим, не маючи прозелітської користі, автор замовчує, напевно тому, що це руйнує його думку про плани Шептицького про тотальне окатоличення всіх і вся. Як і факти свідчень очевидців про чималі зусилля митрополита в порятунку євреїв, який ризикував життям своїм і священиків УГКЦ, і які заперечують правдивість «клейма» колабораціоніста. Дуже дивно, що автор статті не взяв до уваги розповідей врятованих від жаху голокосту осіб, скажімо, рабина Кахане, який пише про Андрея Шептицького як рятівника євреїв у своєму «Щоденнику».

 

Однак протоєрей Добош вважає заслугу митрополита у порятунку євреїв перебільшеною: «Але навіть із такої малої долі його особистої участі сьогоднішні уніатські історики створюють образ владики — рятівника євреїв».

 

Зважаючи на інші відомі факти, які, зауважмо, не треба шукати в архіві, до прикладу, що визнати Шептицького Праведником Світу (такими, до речі, вже визнано осіб, які безпосередньо виконували вказівки митрополита – ігуменю монастиря студиток, св. Йосифу, і брата митрополита – Климентія) просять єврейські дослідники та організації і відомі політики, а у Ватикані триває беатифікаційний процес Андрея Шептицького, до якого долучають докази дива оздоровлення, що сталося за посередництва молитов до митрополита, таке твердження виглядає не просто ігноруванням їх, а замовчуванням. Звісно, для підсилення ефекту пропаганди вигідно не тільки емоційно маніпулювати фактами, а й часом замовчувати ті, які не вдається подати з «правильного погляду». Цей різновид комунікативної технології – селективний відбір і контроль інформації на користь певного погляду – зводиться до нагнітання емоцій, розумового спрощення і багаторазового повтору. Що вміло і послідовно робить автор, позаяк покликається лише на ті архівні документи, які ілюструють його твердження.

 

Мультипропаганда

Щоб підсилити свої аргументи щодо Шептицького, автор згадує ще одного «нацистського колаборанта» – Папу Пія XІІ, але цим ще раз доводить, що його «дослідження» є класичним прикладом пропаганди, позаяк твердження, що цей Папа  «не осудив ні одного воєнного акту фашистів» і те, що «Папа Пій XІ перед самою смертю збирався виступити із засудженням фашизму, а Пій XІІ відмовчувався», теж не є точним. У виданих Актах Ватикану від 16 жовтня 1943 року йдеться: коли почалися репресії проти євреїв, Папа відразу ж звернувся до німецького посла Ернста фон Вайцзекера і доручив кардиналові Мальйоне видати офіційний протест. Проте Вайцзеккер передав до Берліну, що Папа жодної заяви не зробив. Завдяки цій телеграмі від 28 жовтня 1943 року і народився горезвісний міф про «мовчання» Папи. Інший протест, зачитаний в церквах, став причиною посилення репресій щодо євреїв, і згодом Папа писав до кардиналів, що треба обдумувати публічні звернення, щоб не зробити становище нещасних ще нестерпнішим. Також офіційний документ, що виражає позицію Святого Престолу, опублікував (а не тільки збирався, як твердить автор) попередник Пія XII – 1937 року Папа Пій XI видав енцикліку «Mit Brennender Sorge» («З якнайглибшою тривогою»), що засуджувала нацизм і расизм, до того ж, вона була написана не латиною, як завжди, а німецькою мовою.

 

До всього, важко сперечатися з тим, що людина, яка співчуває нацистам і навіть співпрацює з ними (як закидають Пію XII і Шептицькому), не буде допомагати тим, кого нацисти ненавиділи найбільше – євреям. Після закінчення Другої Світової війни єврейські союзи і такі відомі єврейські лідери, дипломати та митці, як Наум Гольдман, Голда Мейєр, Йосиф Ліхтен, Еміліо Лапіде, Ісраель Золлер (равин, який охрестився і взяв імя Євгеній – на честь Папи Пія ХІІ) висловили Папі Пію XII глибоку вдячність. Альберт Ейнштейн згадує жахи нацизму в Німеччині так: «Лише Церква твердо перегороджувала дорогу спробам Гітлера знищити істину».

 

Ці деякі факти, джерела яких відомі не лише науковцям, а й користувачам Інтернету, спонукають до питання: чи може дозволити собі дослідник займатися шулерством і так «перемикати увагу» читача?

 

Усе ті ж вороги народу…

Далі з’ясовуємо, що претензії протоєрей має не лише до Пія XII, Шептицького і «керованої ним УГКЦ», а й до св. Йосафата Кунцевича, вбитого борцями проти унії ще у XVI, якого Папа Іван Павло ІІ назвав «апостолом єднання», і саме його вважають покровителем України.

 

Зважаючи на таку концентрацію пропагандистських методів і «ворогів народу» в одній статті, складається враження, що зусилля автора спрямовані не стільки щодо Шептицького, як особи і глави УГКЦ, а й принципів існування УГКЦ в цілому, щобільше, згідно з «дослідженням» протоєрея Добоша, виходить, що не лише в УГКЦ того часу, а у всій Католицькій Церкві – і на рівні Папи, і на рівні митрополита, і на рівні священиків – усі переслідували лише власні ниці інтереси, тому мовчали на звірства нацистів і незрозуміло чому опиралися радянській системі та плекали страшні плани окатоличення щодо православних братів. ЦІ три згадані постаті – Андрея Шептицького, Папи Пія XII, св. Йосафата Кунцевича – у свідомості читача автор поєднує знаними стереотипними кліше радянської пропаганди щодо Церкви: «уніяти», два з яких ще й «німецькі колабораністи».

 

Попри претензії автора статті до сучасних «уніатських істориків», одним з доказів того, що радянська пропаганда у роки Другої світової війни була не просто атеїстичною і антирелігійною, а, як зазначає Н. Грідіна, й вибірково спрямованою проти Католицької Церкви та її духівництва, є тижневик «Безбожник», сторінки якого рясніють розповідями та віршованими памфлетами про «панів-ксьондзів», що утискають бідняків і прагнуть їх окатоличити.

 

Оскільки з приєднанням західних областей України радянський уряд опинився перед фактом включення у державне життя регіону з недоторканим релігійним укладом та свідомістю, саме тоді антирелігійна пропаганда набула нових обертів: формувався образ ворогів радянської людини – «католицькі ксьондзи» і «священики-уніати» (тобто банальний поділ на своїх і чужих, пропаганда власного і клеймування «ворожого» способу життя).

 

Історики, цитуючи архівні документи, говорять про плани радянської влади щодо ліквідації УГКЦ та усунення митрополита Шептицького, якого називали «вельми небезпечним», прагнули «видворити з Галичини», а священиків регулярно висилали на заслання за «шкідливу діяльність». Серед заходів тиску на Церкву називають також появу в антирелігійному радянському часописі «Безбожник» від 11 квітня 1940 р. статті під назвою «Глава униатов», спрямованої проти митрополита А. Шептицького. Назва якої дивним чином перегукується з лейтмотивом статті «Діяльність митрополита Андрія Шептицького та керованої ним Української Греко-Католицької Церкви у 1939-1944 рр.», оприлюдненої на сайті про релігію.

 

Однак протоєрей Добош, автор статті, що претендує на історичну розвідку, стверджує, що  «дії нової влади істотно обмежили і защемили інтереси ГКЦ, але не були направлені на її ліквідацію». Але така «смілива» заява аж ніяк не узгоджується ані з відомими планами «безбожної п’ятирічки», ані її наслідками, ані інструкцією про ліквідацію УГКЦ, яку 17 березня 1945 особисто схвалив Й. Сталін і підготовкою до якої були дії радянської влади у попередні роки. Так автор практично повторює тогочасні міфи РПЦ, які вона транслювала за кордон, твердячи що в СРСР немає переслідувань на релігійному ґрунті.

 

Однак історичні факти доводять інше – переслідування були. І стверджувати протилежне сьогодні – означає вторити радянській пропаганді, годувати читача неправдою і напівправдою, словом, продовжувати життя справі Галана. Видається, що саме від цього «великого русофіла» автор черпає провідні думки для своєї статті. Як і Галан, він засуджує ідеї української державності, а також Греко-Католицьку Церкву, як і Галан, з-під пера якого вийшла стаття «Плюю на Папу», шукає «гріхи» тогочасного Папи, а у можливості підпорядкування Ватикану бачить мало не поневолення для православної людини. Так само, як і Галан, який перебуваючи на Нюнберзькому процесі не міг не знати про факти переслідування нацистами Католицької Церкви, оскільки вони були вказані в одному з обвинувачень керівництву Третього Рейху і озвучувались цифри – 237 храмів та 67 капличок, знищених режимом Третього Рейху, все одно паплюжив Католицьку Церкву, звинувачуючи її у співпраці з нацистами, так і автор, незважаючи на факти, відомі історикам, говорить про Шептицького як колабораціоніста, а плани ліквідувати УГКЦ заперечує.

 

Позаяк Галан був відверто радянським проектом, незаперечним «героєм» своєї епохи, рупором тогочасної політичної машини, зважаючи на таку схожість його ідей з ідеями протоєрея Добоша, напрошується питання: чиїм політичним інтересам служать його ідеї сьогодні?

 

Друге сторіччя фальсифікацій: як проросло насіння Галана

Здавалось би, такі статті перестали писати ще у минулому ХХ сторіччі, яке недаремно називають сторіччям фальсифікацій. Однак, читаючи статтю протоєрея Добоша, складається враження, що радянська пропаганда не лише не залишилась в історії Радянського Союзу, а з новою силою розправила крила в умовах демократії, коли свободу слова можна використовувати з цілями пропаганди. То чи є сенс узагалі говорити про «вогнища пропаганди», якщо її можна виправдати «власною думкою»?

 

Як бачимо, таки є. Позаяк на прикладі згаданої статті, припущення, що без ідентифікації місць пропаганди «фальсифікації ХХ сторіччя здадуться дитячою забавкою порівняно з тим, що нас може чекати у ХХІ сторіччі», вже має своє підтвердження. Оскільки, як видно, сьогодні взірці радянської антирелігійної пропаганди безперешкодно потрапляють навіть у інтернет-видання, творці якого обіцяють ґрунтовний всебічний аналіз соціокультурного і гуманістичного виміру релігії. Насправді ж, у цьому конкретному випадку, з’являється стаття у дусі атеїстичного видання, у «кращих традиціях» радянських пропагандистів.

 

Цікаво, як така «історична розвідка», яка має мало спільного з науковим дослідженням, могла пройти повз око поважної редакції, а щобільше – редакційної ради. Як виявилось, двоє з членів ради, з якими мені вдалось поспілкуватись, про вихід цієї статті навіть не підозрювали. Пана Марнослава Муриновича, віце-ректора УКУ, відомого релігієзнавця, який на тему Шептицького написав чимало досліджень, редакція не питала думки щодо матеріалу протоєрея Добоша. Нічого спільного з появою статті не мав і ще один член ради, відомий релігієзнавець – п. Віктор Єленський. Зокрема п. Віктор прокоментував таку ситуацію тим, що: «Видання не є академічним в тому сенсі, що статті мали б проходити «сліпі» рецензії фахівців: коли рецензент не знає, хто автор, і автор не знає, хто є рецензентом. А наукові редактори мали б стежити, чи дотримані основоположні принципи. Тільки тоді статті видання можуть претендувати на науковість».

 

Шкода, що видання, засновники якого називають себе співтовариством українських експертів з релігійних питань і декларують існування редакційної ради, з тими її членами, які б могли вказати на ненауковість матеріалу, не радяться. І це здивувало не менше, аніж згадана стаття.

 

Головний редактор сайту «Релігія в Україні», п. Сергій Штейніков, про співпрацю з редакційною радою розповів, що: «Члени Ради можуть висловлювати свої думки, пропозиції, поради, зауваження щодо контенту РвУ, надавати свої експертні коментарі, але зазвичай виходить так, що зміст відібраних редакцією матеріалів задовольняє членів Ради». Однак виявилось, що серед експертів і дописувачів є й фахівці, які не входять до Ради, можливо, це саме вони нараяли цю статтю, як «історичну».

 

Проте найбільше здивування викликає навіть не факт, що така стаття «просковзнула» повз увагу членів редакційної ради і досі не знайшла відповідної реакції серед фахівців, а те, що сам п. Штейніков не бачить у появі статті нічого дивного: «А чом би й ні? Читачу цікаво знати, що думає науковець з УПЦ про Андрея Шептицького. До того ж, статті можуть друкуватися з метою викликати дискусію».

 

Позаяк для дискусії потрібне щире бажання дійти до правди, а не «ретушування» фактів у потрібні кольори, та й наукового підходу до теми у статті знайти не вдалося, щобільше, науковці вже давно дослідили чимало «суперечливих» фактів з життя митрополита Андрея і навіть згрупували ті пастки, в які найчастіше потрапляють інтерпретатори долі Шептицького, то «думка науковця з УПЦ», замість викликати дискусію, може зробити сайт «Релігія в Україні», радше, плацдармом для радянської пропаганди. І якщо зважити, що методи, актуальні для прорадянсько політизованої історії, через її антирелігійність аж ніяк не сумісні ані з релігійністю, ані з ґрунтовним і всебічним аналізом, який пообіцяли читачеві засновники сайту, то від ХХІ сторіччя справді варто очікувати нового виміру пропаганди. Насіння Галана, очевидно, вже дає свої плоди.

Наталя Гадьо

Джерела: www.mediakrytyka.info

Воїни Христа Царя

13.06.2012р. Б. / Деякі радикальні угруповання хочуть зірвати процес примирення між поляками та українцями, – Глава УГКЦ

Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) висловив стурбованість, довідавшись, що деякі радикальні угрупування хочуть використати 70-ту річницю кривавих подій на Волині 1943 року, яку відзначатимуть наступного року, щоб зірвати процес примирення між поляками та українцями.

 

Про це Глава УГКЦ сказав в інтерв'ю польській Католицькій інформаційній агенції. 

«2005 року відбувся акт "примирення" між єпископатом Римо-Католицької Церкви в Польщі та Української Греко-Католицької Церкви. Це був акт прощення й зцілення наших спільних спогадів. Це наша платформа для побудови кращого майбутнього. Це був приклад, який ми, як християни, дали нашим країнам – Польщі та Україні, бо в нашій історії було багато важких і драматичних моментів. Зробили ми це для того, щоб попросити одне в одного прощення», – каже Блаженніший Святослав. 

Проте, наголошує він, ставлення до Волинської трагедії деяких радикальних угруповань показує, «як багато ще належить зробити для примирення наших народів, щоб це зрозуміли всі прошарки нашого суспільства». 

Водночас Предстоятель Церкви зазначає, що акт примирення ми повинні також зробити з Православною Церквою, особливо з Московською Патріархією. 

«Тільки визнавши взаємно свої гріхи, пробачивши їх, ми зможемо звільнитися від тягаря своєї історії, дивиться одне одному у вічі як християни, як брати й будувати християнські Україну та Росію. Це конче потрібно, тому до цього ми будемо прагнути. Хоча це буде нелегкий шлях. Знаю, що польський єпископат працює над актом примирення з Російською Православною Церквою. Між поляками й росіянами накопичилося протягом століть багато складних проблем. Та сподіваюся, що росіяни й поляки справді хочуть досягнути цього примирення. Для нас це буде хорошим прикладом і стимулом, адже й ми повинні йти в цьому напрямі», – наголосив Блаженніший Святослав. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:    КРЕДО

"...Блаженніший Святослав (Шевчук) висловив стурбованість, довідавшись, що деякі радикальні угрупування хочуть використати 70-ту річницю кривавих подій на Волині 1943 року, яку відзначатимуть наступного року, щоб зірвати процес примирення між поляками та українцями..."

"ШАНОВНІ" МОСКАЛІ і ПОЛЯКИ!

Ми, українці, просимо вас вибачити нас за те, що ми ще живі. Просимо вас вибачити нас за те, що попри всі ваші намагання нас знищити і поневолити наші тіла й душі ми мріємо жити в УКРАЇНСЬКІЙ Україні і славити Господа нашого, Ісуса Христа, своєю українською мовою, а не вашою польською чи московським штучним язиком. Просимо вас вибачити нас за те, що ми не раз чинили вам збройний опір захищаючи від цілковитої заглади свою українську націю. Просимо вас вибачити нам за те, що ми не могли байдуже споглядати на пацифікацію і москалізацію та насильного нав'язування нам вашої шовіністичної субкультури імперії зла. Просимо вас вибачити нас українців за... (тут можете доповнювати у своїх коментарях за що ми ще хочемо вибачитися перед нашими воріженьками) 

Один з "деяких радикально-налаштованих", негідний р.Б. Леонід.

20.03.2012р. Б. / Провал православної реформації

 

Для того щоб зрозуміти процеси, які нині відбуваються в УПЦ МП, потрібно знати, що відбувається в Російській православній церкві загалом. Бо Київська митрополія, незважаючи на її автономний чи залежний статус, перебуває у юрисдикції РПЦ.

Насправді причини конфлікту набагато глибші, аніж підкилимна боротьба за владу на київській кафедрі. Консервативна частина РПЦ намагається зупинити процес православної реформації, який розпочався з Києва.

 

Чи хоче УПЦ МП автокефалії?

За останній місяць з’явилася численна кількість сюжетів та публікацій, присвячених протистоянням в УПЦ Московського патріархату. Переважна більшість з них однотипні і базуються на тезах: в Київській метрополії діє дві конкуруючі групи – "москвофілів" та "автокефалістів"; одна з них тяжіє до Москви, інша вимагає розширення автономії в управлінні.

 

Конфлікт загрожує перерости в черговий розкол. Тобто якщо йти за цією логікою далі, виходить, що частина УПЦ МП включно з митрополитом Володимиром (Сабоданом), готова відокремитися від РПЦ.

 

Жоден з експертів чомусь не відзначив, що протягом цілого місяця "періоду напіврозпаду УПЦ" жодного виразного коментаря не зробив патріарх Кирил (Гундяєв). Так, ніби "розколи" і боротьба з ними, – це щось буденне і повсякденне для російського православ’я.

 

І це при тому, що самі учасники конфлікту (або їхні прихильники) активно використовували "розкольницьку" риторику у суперечці.

 

Насправді ті, хто роблять з митрополита Володимира "розкольника", грішать проти істини. У 1992 році нинішній глава УПЦ і був переведений на київську кафедру, щоб не дозволити створення в Україні Помісної православної церкви.

 

Можна припустити, що за 20 років Володимир радикально змінив свою думку і ось тепер, прикутий до інвалідного візка, вирішив очолити рух "подалі від Москви".

 

Факти свідчать про інше. За останні два десятки років свого служіння глава УПЦ не обмовився про можливість зміни статусу УПЦ. Навпаки, будь-які спроби представників УПЦ Київського патріархату налагодити конструктивний діалог щодо можливості об’єднання в єдину Українську церкву, відкидалися.

 

Позиція Київської митрополії була і залишається жорсткою: УПЦ МП не визнає ні канонічності Київського патріархату, ні його обрядів, вимагаючи від керівників КП покаяння і саморозпуску. За що митрополит Володимир отримував подяки як від патріарха Олексія ІІ (Рідігера), так і від Кирила (Гундяєва).

 

Криза місіонерства

Формулювання "огуда Святого Духа", яке 21 лютого 2012 року було застосоване Синодом УПЦ стосовно головного "бунтівника", секретаря митрополита Володимира Олександра (Драбинка), з позиції церковної догматики є "смертним гріхом". Наступний крок – проголошення анафеми (відлучення від Церкви).

 

Що ж так налякало одесько-донецьке "політбюро" у складі синоду УПЦ в особі 35-річного отця Олександра? Наївно припускати, що секретар митрополита міг стати причиною розколу. Та й скільки єпископів його підтримували – один-два з понад шістдесяти?

 

І що він міг би зробити: створити ще одну православну деномінацію в Україні? Отримати автокефалію? Це виглядає смішно, хоча б з позиції того, що багатомільйонна УПЦ КП вже 20 років марно добивається такого визнання від інших православних церков.

 

"Самостійництво", у якому звинувачують певну частину кліру УПЦ МП, пов’язане не з їхніми спробами вибороти автокефалію. Це значно ширший рух всередині Російської православної церкви, спрямований на її реформування.

 

Сьогодні наявний незаперечний факт: РПЦ втратила місіонерський потенціал. Їй нема куди далі ні поширюватися, ні розвиватися.

 

Останній здобуток стався у 2007 році за патріарха Олексія ІІ, коли відбулося об’єднання РПЦ з РПЦ закордонною. І це на фоні значних втрат позицій в силу різних причин у Середній Азії, на Кавказі, в Україні, Прибалтиці, Центрально-Східній Європі і самій Росії (Татарстан, Башкирія).

 

Пропонувалося кілька шляхів популяризації російського православ’я.

 

Перший. Його раціональна адогматизація і лібералізація проповіді, загальнодоступність для всіх, передусім для молоді. Щось на кшталт протестантизму в малюнках.

 

Цю місію активно педалює протодиякон Андрій Кураєв. Це йому належать фрази: "Братишка, Христос воскресе!", "Если вы будете любить друг друга, то однажды вы сможете поговорить с Виктором Цоем. Лет через сто, сидя на облаке и свесив ножки…" тощо.

 

Другий шлях – прорабсько-архітектурний. Щоб збільшити кількість віруючих, потрібно побудувати більше церков. Цю позицію лобіює патріарх РПЦ Кирил, наприклад, підтримавши ідею будівництва у Москві 200 нових храмів.

 

Але те, що це тупиковий шлях, розумів ще Олексій ІІ, який у грудні 2003 року констатував, що у порівнянні з православним ренесансом 90-х відбувається падіння практичної релігійності: церкви в запустінні, і чим більше буде церков, тим менше до них ходитиме людей.

 

Логіка покійного патріарха зрозуміла: збільшення храмів збільшує лише кількість священнослужителів, а не парафіян.

 

Нарешті, третій шлях – провести оновлення усього церковного життя та устрою: демократизувати управління і модернізувати богослужіння. Саме тут і ховаються основні причини новітнього конфлікту так званих "автокефалістів" і "москвофілів" з УПЦ.

 

Церква для людей проти Церкви "сама-в-собі"

Вже сто років в РПЦ точиться суперечка про те, чи потрібне реформування богослужбової мови і церковного уставу. Хвилі "обновленства" накочувалися у 1906 році, 1917-1918 роках, першій половині 90-х років минулого століття, б’ють у церковний причал і сьогодні.

 

Сучасні молоді реформатори з УПЦ МП намагаються донести елементарну думку до ревнителів середньовічного московського православ’я: основною перепоною для залучення віруючих є проведення церковних служб малозрозумілою церковнослов’янською мовою.

 

Про що у 1995 році не без іронії писав архієпископ РПЦ Михайло (Мудьюґин), пропонуючи рядовому російському віруючому перекласти фразу: "Яко еще и молитва Моя во благоволении их, пожерта быша при камени судии их. Услышатся глаголи мои яко возмогоша, яко толща земли проседеся на земли, расточишася кости их при аде" (Пс 140:5-7).

 

Досвід УПЦ Київського патріархату та українських греко-католиків, реформи Римо-католицької церкви після ІІ Ватиканського собору у 60-х роках ХХ століття продемонстрували, що зрозумілість церковної служби сприяють залученню народу до активного релігійного життя.

 

Можливо, хтось не знає, що нинішній російський патріарх Кирил був духовним учнем митрополита часів СРСР Никодима Ротова (1929-1978). Сам єпископ Никодим належав до партії "реформаторів" і намагався зробити богослужбові тексти більш зрозумілими для віруючих. Він власноруч їх переклав російською мовою.

 

Ротов шукав точки дотику з католиками, переклав російською "Духовні вправи" Ігнатія Лойоли, засновника ордену єзуїтів, і як кажуть, постійно займався духовністю єзуїтів.

 

Але для патерналістської Росії будь-які реформістські ідеї виглядають ворожими, на відміну від тієї ж України, де існує більша релігійна свобода.

 

Як би це парадоксально не звучало (особливо з української точки зору), але в Росії багато хто на Кирила дивиться як на "анти-православного" патріарха, справжнє духовне чадо єпископа Никодима, звинувачуючи його у прихильності церковному лібералізму та "екуменічному" поступі.

 

Справа у тому, що в РПЦ існує потужний реакційний рух справжнього мракобісся, що знаходить своїх прихильників як серед російського, так і серед українського єпископату.

 

Це ті, хто вірять в масонсько-сатанинську силу персональних ідентифікаційних кодів, паспортів, Євросоюзу та США. Ось як відгукувався про Кирила позбавлений сану колишній чукотський архієрей Диомід (Дзюбан), противник "штрих-кодів": "Хороший еретик– это либо искренне покаявшийся, либо мертвый".

 

Тим-то і можна пояснити мовчання патріарха РПЦ з приводу ситуації в Київській митрополії. Бо і одеський Агафангел (Саввін), і донецький Іларіон (Шукало) є, як кажуть, представниками цього опортуністського православного руху з загостреним і болісним неприйняттям всього "інославного".

 

Мовчазний вибір Кирила на користь останніх показав його слабким керівником, який вирішив поступитися нагальними реформами для виживання Церкви на користь її стагнації.

 

Тріщини "Русского мира"

Еволюція у поглядах митрополита Володимира (Сабодана) помітна у тому сенсі, що за час перебування на київській кафедрі він зрозумів необхідність введення у ширший вжиток у церковному житті народних мов – української, російської.

 

Звичайно, до Кирила це доносять як "гріх" проти "Русского мира", де все має бути уніфіковане під "церковнослов’янський" стандарт.

 

Причому вкрай непереконливі аргументи звучать від поборників "далекої сивини", які захищають церковнослов’янську богослужбову мову: тому що це красиво, тому що це утаємничено, тому що відсутні належні переклади текстів російською та українською.

 

Воюючи за сумнівну естетику і церковнослов’янський магізм, його прихильників не обходить той факт, що, за даними соціологів, в Росії всього 1% (!) громадян будуть сумлінно дотримуватися Великого посту. В Україні – третина віруючих.

 

В Молдові все більше людей починають переходити до парафій Румунської православної церкви, бо служби там проводяться румунською (молдавською) мовою, яку розуміють всі, окрім "етнічних росіян".

 

Проти "московського" стандарту нещодавно збунтувалися священики Болгарської православної церкви у Софії, попросивши болгарського патріарха Максима позбавити парафію святого Миколая російського ігумена, який проводить "московизацію" церковного життя. Перше, що зробив російський засланець, – скасував читання Євангелія болгарською мовою.

 

Це лише одиничні, але яскраві факти безперспективності просування ідей "Русского мира" поза межами Росії. Протистояння в УПЦ МП засвідчило, що вже самі клірики опираються "руському обмирщенню".

 

На жаль, історія нічому не вчить консерваторів з РПЦ, які вже кілька разів за трохи більше як 400 років її існування доводили російське православ’я майже до повного знищення.

Ярослав Коцюба, для УП
Фото Михайла Маркова


Джерела: www.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя

07.02.2012р. Б. / Гарячий січень 2012-го: Москва починає змагання за «окончательное решение украинского церковного вопроса»

 

Українці вже звикли до багатоконфесійності власної нації. Але до цього ніяк не звикнуть у Москві. Запроваджену в Росії практику монополії РПЦ на релігійну сферу для Москви бажано було б розповсюдити і на Україну. В ідеалі наша країна виглядає в уяві російських політтехнологів від влади світської та церковної як невід’ємна частина русского міра, як православна країна із невеликими вкрапленнями кількох гетто: католицького, греко-католицького та протестантського. У січні 2012-го росіяни в черговий раз спробували досягти початку «стратегічного перелому» у «геополітичному змаганні» за Україну. Дивно, але саме таку лексику використовують в РПЦ спіч-райтер патріарха та голова комісії зі зв’язків з державою о. Всеволод Чаплін. Спробуємо ж знайти логіку у їхній великій війні, яка відбувається переважно в уяві кремлівських мрійників, але може мати цілком реальні жертви. Головною із яких намічено зробити саме Україну.

Католики та греко-католики

Одне із стратегічних завдань – домовитися із Римом про маргіналізацію впливу католиків та греко-католиків на українське суспільство. Очевидно, що зробити із України другу Білорусь чи нову Малоросію вдасться лише умови пасивності католицьких та греко-католицьких вірних. Саме серед них багато людей європейського та демократичного вибору. Саме серед них багато патріотів. Згода на тихе автономне існування в умовах нового Радянського союзу (Євразійського) – ось що потрібно Москві від католицької України.

Москву непокоїть зростання впливу та розквіт авторитету УГКЦ в усьому українському суспільстві. Зрозуміло, що сама УГКЦ часто збивається зі шляху морального та християнського лідерства, наміченого за правління кардинала Гузара. І сам Блаженніший Любомир, і новий Патріарх Святослав значно збавили темп проповіді та євангелізації українського суспільства, зайнялися вихованням самих греко-католицьких парафій. Але в РПЦ чітко усвідомлюють, що саме від УГКЦ можна очікувати серйозних кроків з розбудови Християнської України. Патріарх Святослав в одному із перших інтерв’ю назвав єдиною правильною відповіддю на «Русскій світ» розбудову Українського світу. Цієї розбудови все ще немає, але саме від УГКЦ в Москві очікують відповідних ініціатив.
Спроби загнати УГКЦ в гетто, домовитися про розділ України між Римом та Москвою – це мрія патріарха Кирила. Єдине слабке місце в цій стратегії – це те, що українці та Рим мають значний досвід відповідних компромісів. Що більше поступатися Москві, то більше вона хоче. Відсутність УГКЦ за межами Галичини, повна свобода дій для Московської патріархії в самій Галичині, перерозподіл храмів. А що потім? Потім Москва знову і знову вигадуватиме все нові забаганки. Але заради чого поступатися?

Хіба РПЦ готова до конструктивного діалогу із Римом? Богословські співбесідування останніх років про примат довели: в середовищі православних є принципове розділення між поміркованими та екстремістами. І серед екстремістів на сьогодні залишилися лише РПЦ. Всі православні церкви згодні на визнання примату Риму в межах еклезіології спілкування та в рамках повноважень, передбачених вселенськими соборами. Лише Москва займає особливу позицію, не визнаючи ніяких фактичних повноважень, які б наповнювали смислом примат чи то Риму, чи то Константинополя.

У деяких головах зародилася думка: може Москва визнає примат, якщо Рим їй подарує УГКЦ? Адже не може така поважна церква, як МП, нехтувати теологією примату в еклезіології, вихолощуючи з неї будь-який зміст. На жаль, ситуація саме така, що Москву не задовольнять ніякі кроки. І тому Риму залишається брати під захист УГКЦ як католиків східного обряду, інтенсифікувати переговори з усіма іншими православними церквами, залишивши Москву сам на сам із її новим старообрядницьким духом бунту проти вселенської мудрості Церкви та традицій першого тисячоліття.

Крім того, чи потрібні зустрічі Папи та патріарха Московського. Останній традиційно набиває собі ціну. Але чи має взагалі така зустріч хоч якесь значення? Із Константинопольським патріархом Варфоломієм патріарх Кирило мав зустрічі, досяг кулуарних домовленостей, але вже через кілька кроків всі карти було сплутано і Москва знову зайняла «особливу позицію», відмовившись від пошуку компромісу. Очевидно, що інші православні церкви у сучасній суперечці за владу у вселенському православ’ї схожі на дітей, які борються за пусті титули та паперові іграшки часів середньовіччя. У результаті – і Москва, і Константинополь, і Рим втрачають дорогоцінний час, не повертаються до Церкви першого тисячоліття, не набувають нової форми, здатної витримати історичні виклики тисячоліття третього. В результаті – нова євангелізація Європи та світу залишається більше справою окремих зусиль, а не ділом всієї Вселенської Церкви в її первинній єдності.

Пропозиції патріарха відновити діалог в межах чотиристоронньої комісії взагалі виглядають дивними. Що заважає говорити з усіма? Усі відкриті до діалогу, навіть УГКЦ бажає і зустрічей, і змістовних розмов. Досвід минулої комісії, під час якої Москва не визнавала ані прав на катедральні собори, збудовані греко-католиками, ані незаконності собору 1946 року, доводить, що такі комісії ні до чого. Весь світ є відкритим майданчиком для діалогу. Якщо РПЦ не визнає очевидних речей: як-то прав греко-католиків залишатися собою, незаконності собору 1946 року – то які можуть бути розмови про можливість закритих перемовин у різних комісіях? Невже УГКЦ може в цих комісіях висікти саму себе, відмовитися від того народу, який є у неї в Західній Україні та взагалі скрізь у світі? Невже Московська патріархія може всерйоз вимагати якихось храмів від УГКЦ на території, де народ тотально прихильний до УГКЦ, УПЦ КП чи УАПЦ. У Західній Україні вірні Московського патріархату – це носії сектантської свідомості, якою їх заражають в Почаєві. Жодної можливості розповсюдити цей світогляд на весь народ чи його значну частину немає – для такого висновку достатньо знати хоч трошки із області релігійної психології.
Отже, Москва загнала себе саму в глухий кут фактичної ізоляції в Україні, в глухий кут фактичної ізоляції в світовому православ’ї, в глухий кут фактичної ізоляції в переговорах із Римом. Якщо Москва дійсно бажає переговорів про врегулювання якихось проблем у Західній Україні, то вона мала б створити елементарні передумови для таких переговорів – визнавши незаконність собору 1946 року.

Якщо ж такий крок неможливий, то треба досягати компромісу в конкретних перемовинах із Римом та УГКЦ, які завжди відкриті до такого діалогу. Заяви ж про минулі біди залишити в архівах разом із надіями на «геополітичні перемоги» в Україні.  Інакше всі ці заяви виглядають лише як створення ситуацій, в результаті яких можливе повернення до релігійних воєн початку 1990-х. Звісно, що багатьом хотілося нестабільності в Україні – але навіщо це самим українцям? Православних в Галичині сьогодні значно більше, ніж було 1939 року, їхні права надійно захищені, і всі вони живуть в мирі із УГКЦ, однаково вороже ставлячись до Москви. Ну а незначна кількість сектантів, відомих як «вірні московського патріархату», мають власну Лавру в тій самій Галичині, користуються повагою місцевого релігійного населення, і утиски цієї меншості – плід розбурханої уяви продажних писак.

Переформатування УПЦ

Минулого року відзначали ювілей – 75-ліття Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). Надзвичайно проникливий дослідник із Львова Андрій Юраш поставив головне питання, яке турбує в січні 2012-го вже всіх: для кого зберіг та розвинув як УПЦ митрополит Володимир?

Цей розвиток дався непросто. Треба було бути всім для всіх. Якби 1992 року УПЦ очолив такий русофіл як сьогоднішні митрополит Агафангел Одеський, митрополит Павло Чорнобильський, митрополит Іларіон Донецький, архієпископ Іонафан Туличинський то кількість її громад коливалася між 2 і 3 тисячами. Але її очолив українофіл митрополит Володимир, плодом діяльності якого є церква із 11 тисячами громад. Але кому дістанеться все це?

Очевидно, що на цей спадок претендує лише одна особа – сам патріарх Кирил. Саме він хоче стати єдиним предстоятелем для вірних УПЦ. Навіть якщо наступний митрополит формально існуватиме в Києві, головним завжди буде сам патріарх Кирил.

Але чи готові українці терпіти проповідь русского світу? Чи готові вони прийняти російські традиції державності та громадського життя? Російські традиції державно-церковних відносин? Російську мову та культуру як засіб міжнаціонального спілкування в Україні? Традиції та цінності російського православ’я?

Мало того, що все це вони мають прийняти згідно із численними програмними заявами патріарха про Русскій світ. Українці ще мають терпіти дикі висловлювання та вчинки Чапліних та Фролових, Саввіних та Єлецьких. Усі ці численні наближенні до патріарха вже успішно викликають відразу у російського народу, і тому було б дивно, якби українці мирилися із всіма цими «професійними православними», які давно втратили здатність відрізняти добро від зла, а правду від брехні.

Маючи підтримку в Москві від самого патріарха, митрополити-русофіли Агафангел, Іларіон та Павло захопили всю повноту влади в УПЦ. Митрополита Володимира визнано недієздатним, хоча він говорить та служить, причащається та спілкується із відвідувачами. Звісно, він все це може сьогодні робити лише пошепки, але ж його здоровий глузд не викликав ні у кого сумнівів – крім власного Синоду та патріарха Московського.

За сьогоднішню ситуацію кожен несе власну міру відповідальності. Сам митрополит винен у тому, що практично всі русофіли УПЦ стали постійними членами Синоду. Що більшість єпископату УПЦ відтіснили сьогодні від прийняття рішень. Що він сам став жертвою зради русофілів, які клялися у власній лояльності.

Отже, сам будівничий УПЦ ніколи не був «бійцем», а лише «миротворцем». Тому не дивно, що він терпів біля себе занадто багато різних людей, які виявилися вірними зовсім не йому, а московському господарю. Останній перед кожним накреслив величезні перспективи, приманюючи міражами та спокусами. Всі вони ще розчаруються у цьому кремлівському фокуснику, але поки що вірять патріарху.

А покинутий митрополит може лише жаліти, що був занадто терплячим та толерантним до Москви, намагався не починати війни за власну церкву. А тепер – пізно, і поле битви залишено мародерам. І навіть самої битви і не було.
В усьому цьому – великий урок для українців. Русифікація політикуму, русифікація інформаційного простору, русифікація експертного середовища, русифікація українського православ’я. Усе це прості речі, які українці дозволили із собою зробити.

У перспективі – повна або майже повна влада Москви та русофілів над УПЦ, яка ще минулого року була де-факто самостійною церквою.

Налагодження співпраці УПЦ із УГКЦ відбувалося лише в рамках ініціатив Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Але і ця форма співробітництва в межах відстоювання перед державою спільних інтересів у майбутньому буде поставлена під загрозу. Якщо Москва повністю опанує УПЦ, то для УГКЦ приготована роль втілення космічного зла. А саме УГКЦ має бути символом експансії Заходу на «ісконно православние теріторіі». Звинувачення латинян у прозелетізмі знято з порядку денного, натомість УГКЦ представляється вже сьогодні як єдиний камінь спотикання. Чому так? Відповідь проста: саме Україна не вписується в ту реанімовану імперію, яка спиться кремлівським мрійникам. І одна із підвалин українськості України останні кілька століть – саме УГКЦ. Зменшення впливу УГКЦ через всякого роду умови та договори (які сама Москва, звісно, ж не збирається виконувати) – це завдання мінімум. Спроба приєднати УГКЦ до Галицької митрополії Константинопольського патріархату – це завдання максимум.

Про останній план, який вже років 15 обговорюють в РПЦ, багато хто знає, але всі мовчать. Суть його проста. Оскільки залучити до Московської патріархії православних Галичини не вдасться, то існує думка подарувати їх Константинополю. Разом із проблемою УГКЦ, звісно ж. Розмови про Галицьку митрополію як ціну за проведення Всеправославного собору, визнання особливої роль РПЦ в сучасному світі ведуться давно.

Такої митрополії бояться лише українці. Адже таке церковне розмежування двох канонічних територій могло б стати приводом для розділення України уздовж природного цивілізаційного кордону. З одного боку – три галицькі області, з іншого – вся Україна (із Закарпаттям включно).

В результаті світове зло європейськості та українства було б локалізоване в трьох галицьких областях, а весь інший простір був би по праву віднесений до Русского світу. Єдине що завадить такому розвитку подій – це непоступливість Константинопольського патріархату. Адже зовсім неясно що саме можна отримати крім головного болю, взявши собі Галицьку митрополію. Православні цієї області схильні до самостійницького способу життя, де кожен деканат має власну специфіку. Вирішити проблему УГКЦ Вселенський патріарх так само не зможе, як і Московський. Ну і останнє, але головне: навіщо брати сьогодні Галичину, якщо завтра вся Україна може прийти до Вселенського престолу Константинопольського патріарха? Саме на цей сценарій розвитку подій, наприклад,  після смерті патріарха Філарета розраховують в Стамбульському кварталі Фанар, де проживає та служить Константинопольський патріарх.

Отже, легко прогнозувати у майбутньому нові виклики для УГКЦ,  до яких вона готова лише частково. Події кінця 1980-х і початку 1990-х показали здатність цієї Церкви до мобілізації значних сил вірних для вирішення локальних завдань. І лише найближче десятиліття покаже, чи здатна ця Церква реалізовувати довготривалі стратегії власного розвитку та відігравати значну роль в кризовий для держави та народу період. Так чи інакше, Церкві потрібний новий Шептицький, який би повів за собою як Церкву, так і українство. Залишається надіятися, що сьогоднішнє керівництво УГКЦ виявиться на висоті історичної відповідальності, продовживши славні традиції минулого.

Хрестовий похід проти «сектантів»

Вже 400 років протестантизм існує в Україні. Останні 100 років стали часом інтенсивного розвитку протестантизму на наших землях. Україна між тим була базовою територією для протестантизму на всьому обширі СНД.
Протестанти не представляють серйозної загрози РПЦ сьогодні, але є значним подразником для православних. Протестантські церкви мають значні успіхи в соціальній роботі, і на цьому заробили значний суспільний авторитет. Православні ж все частіше і частіше стикаються із претензіями щодо відсутності користі для суспільства від їхніх громад. Проповіді священиків у церкві та школі мало впливають на загальний рівень моральності суспільства. А власне соціальної активності від православних практично не помітно на фоні активності протестантів. Знищити авторитет протестантів – це найперше завдання для РПЦ. У всіх регіонах Росії РПЦ, особливо при новому патріархові, проводять активну антисектантську кампанію. Вона включає в себе такі заходи: 1) антисектантська істерія в ЗМІ (при цьому у сектанти записуються всі протестанти); 2) вплив на місцеву владу із вимогою розривати контракти про оренду приміщень, закривати освітні та виховні програми біляцерковних протестантських організацій; 3) розгортання кампанії про загрозу протестантизму для національної безпеки; 4) організація перепон для зарубіжної допомоги місцевим протестантам.

Цей досвід патріарх Кирило хоче застосувати в Україні. Митрополія УПЦ МП не виявила жодного бажання провести такого роду політику антисектантської істерії в Україні. І тому патріархія та її кремлівські союзники організували відповідні кроки напряму. Кампанія в ЗМІ сконцентрувалася навколо кількох прикладів небезпечної діяльності протестантів. У жодній із цих ситуацій якоїсь особливої вини «сектантів» доведено не було, але демонізація їхнього образу все одно досягла небачених для України масштабів. Можна очікувати і застосування власне впливу влади, різноманітних гонінь на протестантизм через місцеві органи влади та силовий блок. Якщо раніше випадки відмови протестантам від місцевої влади були одиничними (відомим став прецедент в Смілі), то в найближчому майбутньому можна очікувати системних проблем такого порядку.

Москва не враховує лише одного фактору. Українські протестанти можуть самостійно організувати свій Майдан. Адже сотні тисяч можна зібрати не лише на стадіонах, але і на площах. І такого роду події можуть стати початком кінця сьогоднішньої української влади.

Згалом всі плани Москви мають одне слабке місце. Те що є потрібним для РПЦ, може бути небезпечним для центральної влади в Україні. Окремі олігархи догоджають Росії та РПЦ, роздмухуючи антисектантську кампанію.
Але хто відповідатиме, якщо всі ці сектанти – до яких зараховано всіх протестантів (особливо чомусь звичайних баптистів!), і навіть вірних УПЦ КП (!) – вийдуть на площі для відстоювання власного права на релігійну свободу.
Дійсно, у цього народу заьрали все, крім свободи світогляду, однією із складових якої є право на вільний релігіє-вибір. Забирати цю свободу, особливо із використанням неправдивої інформації та викривлення фактів – це виклик для всього суспільства, який може стати тією соломинкою, яка і переломить спину сьогоднішньому режиму. Адже можна купити політикум, залякати підприємців, але що можна зробити із релігійними людьми? Їх не зламала вся репресивна і пропагандистська машина Радянського Союзу. А що більше, їх не знищить сьогоднішня влада. Навпаки, це вони можуть її змести із всіх посад.

Християни і так мають багато претензій до існуючої влади в Україні. Адже ця влада не забезпечує навіть виконання елементарних норм суспільного життя. Позаминулого року вже були прецеденти демонстрацій протестантів з протестами проти системи покровительства розповсюджувачам наркотиків в Україні. Дійсно, чи є життя християн та їх дітей захищеним від безпосередніх небезпек? Ні, життю, здоров’ю та майну християн та всіх українців існують загрози з усіх боків, у тому числі з боку носіїв влади.

Отже, кампанія проти протестантів здатна лише об’єднати та мобілізувати їх самих. Зворотнє завдання ж є просто нездійсненим в українських умовах. Це в Росії теоретично можливо номінальних православних об’єднати та мобілізувати проти спільного ворога – «сектантів», «Заходу», «світової закуліси». І то практично здійснити таке завдання не вдалося вирішити навіть в часи імператора Миколи II, коли в ролі втілення світового зла намагалися представити євреїв. Сьогодні, через століття після невдачі минулих спроб мобілізувати «російський світ» у боротьбі проти «бездуховного світу», мобілізувати народ за допомогою образу спільного ворога теж неможливо. Всі такі мобілізації швидко закінчуються або внутрішніми кризами ідентичності, або руйнівними бурями в російському суспільстві.

Так, всі події січня є частиною реалізації великого плану приборкання України, її переформатування в частину «русского світу». Класичні схеми із пошуком «чужого» та мобілізацією «своїх». Повернення контролю над головною церковною організацією України. Геополітичні війни в церковній площині.

Для Росії вигідним є будь-які результати цих подій. Адже вона виграє, якщо утвердиться русскій світ хоч на якомусь із трьох напрямків церковно-політичного «штурму та натиску». Але вона і виграє, якщо наслідком сьогоднішній дій стане дестабілізація в Україні. Це зайвий раз дозволить говорити про невдалу країну. Тому патріарх Кирило не боїться дестабілізації в Україні та навіть розвалу УПЦ: бо це відповідає інтересам Кремля не менше, ніж повне торжество РПЦ в нашій країні.

Залишається лише спитати президента як гаранта Конституції та збереження української державності: чи розуміє він, що гра йде проти України? І чи усвідомлює, що гра стала загрожувати і йому особисто? І таке саме питання можна поставити кожному українському християнинові, кожному громадянинові цієї держави.

На жаль, ні державні та церковні достойники, ні звичайні християни та громадяни не бачать сучасних загроз в їхньому комплексі. Чомусь панує уявлення про те, що вся ця машина, створена патріархом Кирилом для останньої геополітичної війни РПЦ, розвалиться сама собою. Може, і розвалиться, а, може, і ні. І навіть якщо розвалиться – чи не завалить разом з цим і Україну?

Україна переживає критичний час у власні історії, особливо духовно-релігійній. У ці часи кризи потрібно було б об’єднати зусилля всіх українських християн, початком для чого може стати ініціатива першого грудня. Лише спільні зусилля всього громадянського суспільства України, всіх християн, які не бажають бути обдуреними та втягнутими в авантюри російських шовіністів із МП – можуть спасти як церкви, так і Україну.

 









Юрій Чорноморець спеціально для "Католицького Оглядача"


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

03.02.2012р. Б. / Мінкультури пропонує змінити закон «Про свободу совісті та релігійні організації»

 

Зміцнити правові засади свободи віросповідання та забезпечити церкві повноцінний правовий і соціальний статус пропонує Міністр культури Михайло Кулиняк.

 

З метою удосконалення чинного законодавства у сфері міжетнічних та міжконфесійних відносин Мінкультури підготувало зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». 

Про це Міністр культури Михайло Кулиняк заявив 31 січня у Національній філармонії на розширеному засіданні колегії Міністерства, присвяченому підсумкам діяльності в минулому році та завданням на 2012 рік. 

Раніше, 11 січня, виступаючи під час парламентських слухань на тему етнонаціональної політики України, Михайло Кулиняк заявив про необхідність зміни чинного законодавства.

«Забезпечення церкві повноцінного правового і соціального статусу, створення для неї сприятливих умов діяльності ставить на порядок дня необхідність ініціювати зміни в чинному законодавстві щодо релігії та церкви, котрі якомога повніше враховували б реалії сьогодення», – відзначив Міністр з парламентської трибуни. 

За словами Міністра, нова редакція Закону про свободу совісті передбачає на меті зміцнення правових засад свободи віросповідання. 

Він також відзначив, що головним завданням у сфері державно-церковних відносин має бути створення сприятливих умов для реалізації духовної місії церкви. 

«При цьому принципово важливо, щоб держава чітко окреслила свої зобов'язання перед церквою, визначила коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що робить її політику щодо церкви прозорою і відкритою для суспільного загалу», – вважає Міністр. 

Робоча група з підготовки законопроектів у сфері свободи совісті, утворена при Мінкультури у березні 2011 року за участі представників конфесій, не розглядала зміст зазначених законопроектів по суті. Представники конфесій у складі Робочої групи одразу заявили керівництву Міністерства про позицію Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка вважає недоцільним внесення поспішних змін до чинного Закону в нинішній ситуації. 

«Cпільна позиція конфесій у порушеному питанні залишилася незмінною – за відсутності консенсусу щодо запропонованих законодавчих змін, на даному етапі розробка нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повинна бути відкладена», – наголошено в ухваленому на засіданні ВРЦіРО від 19.07.2011 року зверненні до Президента України В.Януковича. 

Слід звернути увагу, що питання релігії в доповідях Міністерства, як і в інших урядових документах, вже не вперше зазначаються у розділі про етно-національну політику та національні меншини. 

За матеріалами: Інститут релігійної свободи 

Джерело:  КРЕДО  

«Cпільна позиція конфесій у порушеному питанні залишилася незмінною – за відсутності консенсусу щодо запропонованих законодавчих змін, на даному етапі розробка нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» повинна бути відкладена», – наголошено в ухваленому на засіданні ВРЦіРО...

Занепокоєння ВРЦіРО від такої, на перший погляд, цікавої і довгоочікуваної пропозиції Мінкультури, - зрозуміти зовсім не складно, адже йдеться про Державне фаворитозування РПЦ (чи її філії під назвою УПЦ МП), з її казенщиною у світогляді та дійсному служінні імперським інтересам сусідньої Держави, а не Богові... З усіма, витікаючими з цього факту наслідками не тільки для самої  ВРЦіРО, але й для тих, хто так чи інакше має бажання зберегти свої національні чи релігійні переконання і цінності. Не треба мати аж так багато розуму, щоб зрозуміти те, якими будуть наслідки для українців (і не тільки) від "НОВОЇ РЕДАКЦІЇ" Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Катехит парафії Преображення Господнього р. Б. Леонід.