Минулого тижня католицький світ попрощався з Архиєпископом Мілану кардиналом Карлом Марією Мартіні.
Свого часу на спорожнілу Міланську архиєпископську катедру було складно
знайти наступника. Більшість кандидатів просто відмовлялися від цієї
пропозиції – занадто проблематичною була ця катедра. Вибір блаженного
Папи Івана Павла ІІ зупинився на єзуїтові-біблістові Карлові Марії
Мартіні. І він цей вибір мужньо прийняв. Новий Архиєпископ прийшов в
Мілан у своїй єзуїтській реверенді та Часословом в руці, де за час свого
правління Архиєпархіїю зумів перетворити її на живий квітучий організм.
Його постава потягала до нього навіть противників. Пастирська турбота
над Міланською Церквою допомогла їй перебороти не одні проблеми і вийти з
них переможно. Святіший Отець Бенедикт ХVІ у своєму посланні з нагоди похорону кардинала Мартіні такими словами дав характеристику його діяльності:
«Це був чоловік Божий. Він не тільки вивчав Святе Письмо, але і любив
його всім серцем, це було світло для його життя, щоб все було «ad
maiorem Dei gloriam» – для більшої слави Божої. Саме тому він зумів
навчити віруючих і тих, хто шукає істину, що єдине Слово, яке варто
слухати, приймати і виконувати, – це Слово Боже, адже воно вказує всім
шлях істини і любові. І він робив це з величезною відкритістю душі,
ніколи нікому не відмовляючи у зустрічі та діалозі, конкретно
відповідаючи на запрошення апостола бути завжди бути готовими «дати
звіт» всякому, хто запитує нас про нашу віру. Він робив це в дусі
глибокої пастирської любові, у відповідності зі своїм єпископським
девізом: «Pro veritate ad versa diligere», – уважний до всіх ситуацій,
особливо найскладніших, і з любов'ю супроводжуючи тих, хто перебував в
омані, в бідності і стражданні».
Слід зауважити, що єврейські лідери Мілана пішли на безпрецедентний крок – Єврейська
спільнота Мілану у день похорону кардинала Карла Марії Мартіні
організувала публічне читання Псалмів на площі перед Архиєпископським
Палацом. Молитва псалмів під проводом равинів за того, хто не є
приналежний до юдаїзму, це, направду, рідкісне і неординарне явище, яке
промовисто свідчить про того, за кого така молитва організована. Цей
факт підтверджує слова Святішого Отця про апостольську відкритість
кардинала Мартіні.
Тим часом на другому боці земної кулі, у її західній частині, в США,
передвиборча гонка президентських кандидатів набирає своїх чимраз
швидших обертів. Розрив між двома кандидатами мінімальний. А оскільки
католики становлять значну частину американського електорату, то, на думку колишнього посла США при Святому Престолі Джима Ніколсона,
саме католики цього разу відіграють дуже вагому роль у виборах
американського президента. Щоправда, цінності президента Обами аж
занадто розходяться з поняттями католиків про свободу совісті. Це
серйозно зменшує його шанси на підтримку католицького електорату.
Окрім цього, на жодного президента в історії США не було скеровано
стільки позовів зі сторони католицьких єпископів та установ: на
президента Обаму таке цунамі позовів обвалилося у зв’язку із мандатом
про контрацепцію в рамках реформи законодавства у сфері охорони
здоров’я. Що
гірше для президента, ці позови подані у рік виборів і одним із
головних позивачів є популярний в США кардинал Тімоті Долан, глава
Конференції католицьких єпископів США.
Ба більше,
популярний серед американських протестантів актор Чак Норріс разом з
дружиною закликав усіх американських християн голосувати проти Обами.
На думку Норріса, свого часу американські «противсіхи» привели до влади
Барака Обаму, чиє правління загрожує самим американським християнським
цінностям. Другий прихід Обами до влади, вважає актор, означатиме для
Америки поразку. Тому подружжя Норрісів закликало американських християн
об’єднатися, щоб не допустити Обаму до другого сроку в Білому домі.
«Все, що необхідно для тріумфу зла – це бездіяльність добрих людей», –
процитував відомий актор Едмунда Берка.
Таке несприйняття американськими християнами діяльності адміністрації
президента Барака Обами серйозно зменшує його шанси вдруге потрапити у
Білий дім на посаду президента США.
А в той час в Україні конфлікт довкола побудови греко-католицької
каплички у Хмільнику на Вінниччині здається промовисто показав реальну
позицію УПЦ МП стосовно екуменізму. Міська рада Хмільника надала греко-католикам земельну ділянку на бувшому католицькому
кладовищі. І хоча капличка має будуватися на католицькому цвинтарі,
православні вважають, що греко-католицький храм осквернятиме пам’ять
їхніх предків!!! Щобільше, «брати»-православні обіцяють влаштувати греко-католикам різанину у випадку, якщо капличку таки зведуть.
Здоровомислячій людині приходить в голову тільки одне: або православні
хмільничани відкрито визнають, що їхні предки були католиками, а тим
самим вони є апостатами, які з певних причин відпали від Католицької
Церкви, або сама думка про можливість існування в Хмільнику
греко-католицької каплички викликає в православних такий шал, що вони
вже не контролюють ані свої слова, ані свої вчинки. У всякому випадку
доводиться констатувати факт якоїсь дивовижної патології, якою страждає
православна громада Хмільника.
Ще патологічнішим на цьому тлі виглядає інтерв’ю Голови Відділу
зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви
архієпископа Луганського і Алчевського Митрофана (Юрчука) розміщене на
сайті «Православіє в Україні».
Там православний архієрей не більше не менше, а звинувачує УГКЦ в тому,
що… громади УПЦ МП не можуть отримати земельних ділянок на Західній
Україні. Направду, дивовижно виглядають такі роздуми офіційного
представника Церкви-«сестри».
Православний ієрарх очевидно не може вийти за межі своїх власних
уявлень про співіснування Церкви і держави. З його слів виходить, що він
переконаний у тому, що УГКЦ контролює місцеві органи влади на Західній
Україні. Або архієпископа Митрофана ввели в оману його підлеглі, або
проявилося те, що психологи називають проекцією власного стану на інших.
Виглядає, що архієпископ Митрофан, можливо, сам того не усвідомлюючи,
виявив реальний стан речей на Східній Україні: УПЦ МП на Сході України
контролює органи місцевої влади. І саме цим зумовлене його дивовижне
обурення, що депутати хрещені в православній церкві, проголосували за
таку «страшну крамолу», як надання греко-католикам земельної ділянки для
будівництва каплички. Так офіційний представник УПЦ МП фактично визнав,
що проблеми католиків з отриманням земельних ділянок на Східній Україні
створює УПЦ МП.
Відтак виявилась іще одна неприємна річ. Виглядає, що Православна Церква сприймає хрещення в якійсь іншій Церкві, як акт безповоротного входження до конкретної конфесії. Виникає, звісно, чимало запитань, серед яких, як на мене, три найцікавіших.
Перш за все, якщо Православна Церква розглядає хрещення в такому
ракурсі, то невже це означає, що особа, охрещена в Православній Церкві,
навіть якщо не є практикуючим християнином , або навіть атеїстом, все ще
є православною?
Інше запитання, яке напрошується в такому випадку: чи Православна
Церква, розглядаючи приналежність до Церковного Тіла, як одноразовий акт
хрещення, не знімає з себе відповідальості за християнське життя тих же
ж охрещених нею людей?
І трете питання: а як в такому випадку можливий екуменізм? Якщо
хрещення намертво прикріпляє людину до якоїсь конфесійної структури, то
всякий екуменізм є зрадою хрещення.
Але вернімося до дивовижного розуміння архієпископом Митрофаном
державно-церковних та міжцерковних взаємовідносин. «Відносини з УГКЦ ми
хотіли б вибудовувати симетрично. А так, про ситуацію у Хмільнику всі
кричать, а про те, що ні в Чорткові Тернопільської області, ні в Бродах
Львівської області, та в інших місцях з переважаючим греко-католицьким
населенням православні УПЦ не можуть отримати й клаптика землі під храм,
ніхто не говорить.» Варто зазначити, що трохи пізніше архієпископ
Митрофан каже, що в Бородах УПЦ МП ділянку таки надали. То для чого він
все ж згадує Бороди? Щоб створити ефект великої кількості? Створюється
відчуття, що православний ієрарх просто маніпулю інформацією. Адже на
фоні постійних проблем греко-католиків з отриманням землі під
будівництво храмів східніше від ріки Збруч заяви архієпископа Митрофана
виглядають, як чистої води маніпуляція даними з терену.
Отож, симетричні відносини з УГКЦ залежать від того, чи надає місцева
рада землю православним, чи не надає? Про який екуменізм тут взагалі
може йтися? Може, йдеться про якийсь новий вид державно-церковного
екуменізму? Складається враження, що для УПЦ МП конституційна норма про
відділеність Церкви від держави просто не існує. Якщо це так, то УПЦ МП є
структурою, яка ігнорує Конституцію України. І тут є над чим задуматися
вже не тільки католикам, а й цілому українському суспільству.
А про рівень розуміння християнських цінностей архієпископом
Митрофаном, очевидно, годі говорити. Адже для офіційного представника
УПЦ МП нічого страшного у закликах до різанини нема. Щобільше,
неприємний осад викликає факт озвучення архієпископом Митрофаном
доповідної православного священика з с. Мала Вільшанка на Київщині. Адже
якщо це дійсно реальні факти, то чому «брат» архієпископ Митрофан
офіційно не звернувся до греко-католицьких владик в Києві, у
підпорядкуванні яких перебуває парох с. Мала Вільшанка, і чому тоді лист
до прокуратури православних цього села настільки відрізняється в
аргументаційній частини від фактів озвучених архієпископом Митрофаном?
Складається враження, що УПЦ МП просто взялася за антиуніатську
пропаганду ліпших зразків епохи товаріщів Іосіфа Сталіна і Ярослава
Галана. І найприкріше в усьому цьому вражає саме те, що це не інтерв’ю
якогось клирика УПЦ МП, чи клерка її канцелярії, а офіційного
представника, до відання якого належать питання церковної дипломатії.
Прикро, що такі звинувачення лунають з уст офіційного представника
церкви, яка не лише себе заплямувала найтіснішою співпрацею з кривавим
комуністичним режимом, але й стала співучасником злочинної спроби
сталінського режиму зліквідувати УГКЦ в Україні. І ніколи так і не
спромоглася попросити ви греко-католиків, щонайменше формально,
вибачення за участь у трагедії 1946 року. Про дух "екуменізму", який
панує в РПЦ та її підрозділах красномовно свідчить і суперекуменічне
рішення рідної сестри УПЦ МП -
БПЦ, яка вирішила минулого тижня офіційно щороку святкувати криваве
"воз'єднання" греко-католиків з московським цареславієм, що його провів
Ніколай І на підвладних йому територіях у 1839 р. Екуменічний діалог з такою структурою, радше, нагадує «екуменізм» жертви бандитського нападу з її катом.
З усієї ситуації, яка склалася і складається в Україні, виглядає на те,
що хтось дуже чітко і послідовно використовує УПЦ МП, догналівців та
FEMEN-істок для розпалювання міжрелігійної ворожнечі, і той хтось має
велику владу в Україні. Оскільки маховик міжрелігійної ворожнечі не
збавляє обертів, а навпаки, нагнітає, то залишається невтішно
констатувати: міжрелігійній ворожнечі в України бути.
З усього видно велику зацікавленість режисерів цієї трагедії у
роздмухувані міжрелігійної війни в Україні. Які її цілі? Важко до кінця
зрозуміти. Можна лише здогадуватисяю А от якими будуть наступні кроки
паліїв релігійної ворожнечі в Україні, здогадатися доволі легко.
Очевидно, що будуть спроби розпалити конфлікт найперше в Галичині. І
найкращим інструментом для цього є бойовий загін істеричних жіночок
імені Антоніна Догнала. Тому слід очікувати реєстрації догналівського
угруповання ще до виборів. Наступними кроками буде тиск на
греко-католицьких священиків, щоб змусити їх перейти у догналізм, будуть
спроби захоплення греко-католицьких церков і каплиць у Галичині.
Конфлікт мав би відтягнути увагу галичан від виборів.
Також не виключено, що в Центральній та Східній Україні йтиметься за
розпалюванням ворожнечі між католиками і православними, між
православними різних деномінацій. Протестантів поки що не рухатимуть.
Адже розпалювачам не йдеться про релігію. Йдеться про політичний та
суспільний ефект. Нечисельні протестанти не підходять для цих цілей.
Хіба що вдасться традиційним конфесіям зберегти міжконфесійний мир в
Україні. Тоді вже візмуться за розпалювання ворожнечі між протестантами
та православними. Але поведінка УПЦ МП не залишає надій на
міжконфесійний мир в Уркаїні. Тож брати протестанти якийсь час матимуть
спокій. Основну роль режисери міжрелігійного конфлікту в Україні відвели
конфесіям традиційним. Це ефективніше.
Опозиційні сили просто безпорадно споглядатимуть на вогонь
міжрелігійної ворожнечі, який вирветься у них з-під ніг, як колись у
жителів Помпеїв. Ці політичні сили ніколи не надавали Церквам якогось
реального значення, окрім єдино для потреб агітації у передвиборчий час.
На відміну від УПЦ МП, у УГКЦ чи РКЦ ніколи не існувало за всіх 20
років української незалежності свого політичного лобі. Були хіба, що
політики, які пробували і пробують за допомогою маніпуляцій використати
Церкву для своїх меркантильних інтересів. І тому конфлікт, який
розпалюють між віруючими різних конфесій, буде для них неприємним
сюрпризом, якому спочатку вони навіть не нададуть значення, бо
вважатимуть це «міжпопівськими розборами», не більше.
Україні все ж загрожує реальна катастрофа міжрелігійного конфлікту, і
нам, українським християнам, варто це усвідомити. Коли розгориться
серйозне міжрелігійне протистояння, ми не зможемо звинувачувати владу,
опозицію, Москву чи Вашингтон. Вина буде тільки на нас самих.
Самоорганізація українських католиків, їхня ненасильницька боротьба за
свої права – це єдиний шлях зберегти Церкву від нападів осатанілого
політиканства. Відкритість до братів християн інших конфесій і
взаємодопомога між українськими християнами мали би стати імперативом
заради виживання християнства в Україні. Не варто забувати, що навіть
1946 р. мало хто вірив, що совєти зроблять з Церквою те що зробили. Не
варто бути занадто спокійними та наївними.
Молитва, євангельські цінності та вірність Христові та Його Церкві –
єдиний імператив нашого виживання у ситуації, яка склалася в Україні.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар