29.01.2011р. Б. / Викладач УКУ: «Сподіваюся, це не системна політика ВО «Свобода»

Як вже повідомляв наш сайт, Львівська міська рада відмовила Українському Католицькому Університету в звільненні від орендної плати на землю. За інформацією Zaxid.net, ця відмова була обумовлена поведінкою депутатів міськради, які є членами ВО «Свобода» та Партії Регіонів. Ця ситуація є доволі незвичайною, оскільки ВО «Свобода» під час минулої виборчої кампанії широко рекламувала такий факт, що їхній лідер – п. Олег Тягнибок, походить з родини, яка дала УГКЦ багатьох видатних душпастирів.

Прокоментувати цю ситуацію ми поросили пана Юрія Підлісного, котрий є викладачем філософії УКУ та Головою Комісії УГКЦ у справах мирян.

«Маю таке суб’єктивне враження, що історія з УКУ і «Свободою», це реакція цієї партії на слова пана Мирослава Мариновича, віце-ректора нашого Університету. Хоча є низка запитань, які ще можна поставити ВО «Свободі» стосовно спроб деяких її представників позбавити приміщення УМХ (Українська молодь Христові – ред.)». - коментує ситуацію пан Підлісний. – «мотиви такої поведінки ВО «Свобода» як мінімум дивні, адже у Тягнибока, лідера ВО «Свобода», у родині було багато видатних діячів УГКЦ, а також священиків і тих, хто засновував УМХ. Маю надію, що це прикре непорозуміння, як висловився секретар міськради п. Павлюк, а не системна політика ВО «Свободи» щодо УКУ та громадських організацій УГКЦ».

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

«Господи! Ізбави нас від наших "друзів", а ворогів ми подолаємо самі...»

Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

28.01.2011р. Б. / Антихристиянські фобії у Європі (і не тільки)

Німецька Асоціація Католицьких Підприємців (BKU) виступила з критикою "тенденції до переслідувань і дискримінації" християн. "Християни зараз найбільше переслідувана релігійна група", - звернула увагу в Берліні голова асоціації Марі-Луїза Дотт.

Вона висловила занепокоєння тим, що в Німеччині та інших європейських країнах відчутні "антихристиянського фобії", що виявляється у багатьох дрібницях.

Як приклад, вона навела шкільний календар, виданий Європейською Комісією, в якому не було християнських свят, навіть найбільших. Інші випадки, що трапляються час від часу, стосуються юридичних суперечок щодо розп'ять в громадських місцях і критики церковно-державних відносин в Німеччині. Останнім прикладом є рекомендація для школи в Штутгарті, що діти не повинні вітатися традиційним привітанням "Гросс Gott" ("Хай Бог благословить"), тому що вони можуть образити цим учнів мусульман.

Пані Дотт вважає, що християни в Європі повинні згуртуватися і почати "публічно захищати свою віру".

За матеріалами fronda.pl

Джерела:

Фронда

Мандрівники Христа Царя

"...християни повинні згуртуватися і почати "публічно захищати свою віру..."

Оскільки ми вже нераз згадували у своїх попередніх коментарях про існуючий в Україні "режим внутрішньої окупації" морально і політично(?!) підтримуваний ПЦУ МП (Православною Церквою в Україні Московського Патріархату), то ж не зайвим буде навести тут певні аналогії щодо подібності проблематики хвороби суспільства. Хтось може сказати, що це повна нісенітниця, бо ж у нас - ХРИСТИЯНСЬКА ДЕРЖАВА. Треба сказати, що багатьом з нас притаманно видавати бажане за дійсне. А противник наш знає ці слабкості і майстерно їх використовує, щоб зруйнувати моральні основи суспільства побудовані на Христі та Його любові. До того ж, він дуже професійно маніпулює поняттями і, як наслідок, розпалює різні міжрелігійні та національні суперечки. Ось, скажімо "вєлікій і могучій" російський язик, який, оскільки штучного, а не природного походження, має дуже багато двозначностей у висловах і поняттях, то ж як легко сатані маніпулювати свідомістю всіх "русскоязичних" безбатченків, які власне, найчастіше блудять через оте видавання "бажане за дійсне".

Можемо це легко довести на такому прикладі: "Читаємо кримінальну статистику за 1999 рік і бачимо, що в трьох, разом узятих, західних (україномовних) областях за МІСЯЦЬ часу менше здійснюється кримінальних злочинів, ніж в одному "русскоязичному" місті Дніпропетровську за ДОБУ".

Отже й висновок: оскільки зло не походить від людини, а ззовні, то ми можемо спостерігати наслідки від маніпулювання суспільною свідомістю сатаною. Бо ж завжди, у всі віки - "побожні" люди за буквою, переслідували побожних за духом. Бо той противник оперуючи поняттями та хибами штучних мов від двозначностей у висловах думок, вміло перекручує правду на кривду. А через страх, деяких "християн" когось образити, сказавши правду чи через те, що речі будуть називатися своїми іменами, а не вигаданими і підсунутими людині лукавим, - говорять або напівправду (що є брехня) або цураються правди та лишаються літеплими відносно любові Христа...

Результат такого маніпулювання суспільною свідомістю призвів до того, що на найвищу Державну посаду в Україні обрали особу з кримінальним минулим та відповідною свідомістю, який ще так і не навчився відрізняти добро від зла, тож блудить і сприяючи в різних беззаконнях таким же, як і сам - "християнам за буквою", веде Державу до загибелі.

То ж і всі українські християни за духом, а не буквою і, незалежно від конфесінойної приналежності, повинні поєднатися у спільній, духовній боротьбі проти беззаконня цілої армії християн за буквою. І оскільки з нами Бог, - ми переможемо!

Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

27.01.2011. Б. / Блаженіший ЛЮБОМИР (Гузар). Помісність УГКЦ як вона є

Ледь не на кожній прес-конференцій в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з`являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з'ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв'ю Патріарх Любомир з'ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.

Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?

Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я б сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?

Знову ж таки, «помісна Церква» – це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає , які є не тільки прив'язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об'єднаною для даної групи. Усе це разом взявши – називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко.

В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» – «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.

В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?

Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев'ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Шати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в'яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об'єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.

Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об'єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення Синоду, які будуть служити об'єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.

Чи було щось подібного в історії УГКЦ?

Це щось нового для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у XVIII ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об'єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень Синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов'язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.

Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?

Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати – це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, Патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. І зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква – чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.

На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?

Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку XX ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.

Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.

Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об'єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ'ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений. Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд – це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов'язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання – берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.

На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?

Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.

Сопричастя – це форма єдності, специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латинізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.

Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?

Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає – помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східних Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацюваного богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов'я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов'я – то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим. Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. І ми кожного року з'їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторони, також могли цю нашу традицію представити іншим, зокрема латинянам.

Протягом XX століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?

Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відповідне становище також і в богослов'ї.

Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося. Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати.

Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.

Яка розв'язка сьогодні?

Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.

Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях – Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я, думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?

Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова - четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова зачнуть співпрацювати. Друге питання, яке Ви порушили,– це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» – у значенні не українського походження.

Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською – геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли України – духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці – англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могти це сказати чужою мовою. І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це – наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути. Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами.

Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли – порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви, скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома. Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо‑саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…

Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.

Ваше Блаженство, як наше стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви? Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат?

Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат – це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних, співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.

У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви – це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат – це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».

Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?

Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхньо го боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя – це ключ. І нашим завданням, Патріархат - це є тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою.завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, – це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого – життя у власній традиції.

Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.

Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованому світі Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємо відповідь на цей аргумент?

Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра - Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.

Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.

Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки - це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.

Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.

Тому сильний центр - це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.

Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?

Бачите, треба бути свідомими того, що кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.

Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої. Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допома¬гає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої парохії речі. Вони починають сторонитися загальної громади, як я сказав, стають свого роду «Церквою в Церкві». Це є небезпечно і нездорово. І має, звичайно, дуже погані наслідки.

Ваше Блаженство, говорячи про інтуїцію надання Патріаршого статусу, Ви навели приклад молодого Романа Шептицького, який просив благословення свого батька і тільки отримавши його пішов до монастиря Василіян. Як підказує Ваша інтуїція, коли це станеться?

Я не можу вам сказати, «коли». Святіший Отець, коли ми з єпископами були в нього, сказав: «Коли Господь Бог це дасть». Я також так думаю.

А Господь Бог нас не забуває. Я хочу, щоб ми максимально використовували цей час, щоб випрацьовувати всі ті форми, які належать до патріаршого життя.

Навіть будучи Верховним Архиєпископством, ми маємо цю можливість подальшого зросту. Ми є вже в тому процесі. Папа Іван Павло ІІ нам казав, і я не сумніваюся в щирості його слів, що прийде момент, коли це стане самозрозумілим. Такої ж думки і Бенедикт XVI.

Якщо поглянути назад, то 40 років тому в Ватикані не можна було сказати слова «Патріархат». На вас дивилися, як на якогось зрадника. Сьогодні ж це самозрозуміла річ. Всі про це говорять, починаючи від Папи.

З нашого боку той процес вже 40 років триває, Богу дякувати. Я думаю, що його треба тільки продовжувати, інтенсивно продовжувати, щоб ми навчилися користати з того, що собою представляє патріарший устрій. Патріарший устрій в основі своїй – це єдність. Внутрішня єдність Церкви. Патріарх чи Верховний Архієпископ – це символ, гарант єдності Церкви. Ми мусимо бути міцно об‘єднані всередині нашої Церкви.

Владико, свого часу Ви висловились про можливість євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності від різних церковних центрів. Чи Ви й надалі бачите в цьому перспективу і чи може Вселенський Патріарх – в якийсь спосіб посприяти цьому процесові?

Наше сопричастя з Римським Апостольським Престолом базується на богословських підставах, а не історичних чи інших. Але це не означає, що ми хочемо закриватися, відгороджуватися від інших, ми хочемо бути добрими сусідами. Ми хочемо бути в контакті. І при Божій помочі з часом може дійде й до повного сопричастя, але то сопричастя мусить бути зі всіх сторін. Воно не може бути одностороннім.

Ми маємо сьогодні три центри, однак це три осібні центри – три Рими: перший, другий і третій. І це нещастя, що їх є три. Нашим бажанням було би, щоб ця, так би мовити, «трійця» стала одиницею. Бо немає сенсу бути в сопричасті з цілком чужими чи навіть ворожими для себе центрами. Це нам не дасть духовної сили.

Ми хочемо бути тим чинником, який тим трьом центрам в якийсь спосіб допоможе знайти себе в спільноті. Воно може звучати дуже амбітно, але, я думаю, що не є неможливим. Не треба боятися, треба працювати. А Бог милостивий, бо й так остаточна розв‘язка прийде від Господа Бога, а не від нас.

"Патріярхат"

Розмовляли Петро Дідула і Анатолій Бабинський

Джерела:

Богословський портал

Мандівники Христа Царя

27.01.2011. Б. / Блаженіший ЛЮБОМИР (Гузар). Помісність УГКЦ як вона є

Ледь не на кожній прес-конференцій в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з`являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з'ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв'ю Патріарх Любомир з'ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.

Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?

Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я б сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?

Знову ж таки, «помісна Церква» – це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає , які є не тільки прив'язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об'єднаною для даної групи. Усе це разом взявши – називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко.

В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» – «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.

В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?

Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев'ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Шати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в'яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об'єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.

Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об'єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення Синоду, які будуть служити об'єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.

Чи було щось подібного в історії УГКЦ?

Це щось нового для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у XVIII ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об'єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень Синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов'язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.

Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?

Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати – це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, Патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. І зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква – чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.

На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?

Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку XX ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.

Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.

Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об'єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ'ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений. Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд – це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов'язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання – берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.

Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.

На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?

Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.

Сопричастя – це форма єдності, специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латинізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.

Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?

Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає – помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східних Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацюваного богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов'я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов'я – то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим. Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. І ми кожного року з'їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторони, також могли цю нашу традицію представити іншим, зокрема латинянам.

Протягом XX століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?

Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відповідне становище також і в богослов'ї.

Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося. Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати.

Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.

Яка розв'язка сьогодні?

Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.

Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях – Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я, думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?

Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова - четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова зачнуть співпрацювати. Друге питання, яке Ви порушили,– це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» – у значенні не українського походження.

Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською – геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли України – духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці – англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могти це сказати чужою мовою. І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це – наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути. Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами.

Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли – порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви, скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома. Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо‑саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…

Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.

Ваше Блаженство, як наше стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви? Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат?

Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат – це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних, співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.

У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви – це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат – це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».

Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?

Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхньо го боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя – це ключ. І нашим завданням, Патріархат - це є тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою.завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, – це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого – життя у власній традиції.

Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.

Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованому світі Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємо відповідь на цей аргумент?

Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра - Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.

Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.

Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки - це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.

Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.

Тому сильний центр - це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.

Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?

Бачите, треба бути свідомими того, що кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.

Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої. Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допома¬гає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої парохії речі. Вони починають сторонитися загальної громади, як я сказав, стають свого роду «Церквою в Церкві». Це є небезпечно і нездорово. І має, звичайно, дуже погані наслідки.

Ваше Блаженство, говорячи про інтуїцію надання Патріаршого статусу, Ви навели приклад молодого Романа Шептицького, який просив благословення свого батька і тільки отримавши його пішов до монастиря Василіян. Як підказує Ваша інтуїція, коли це станеться?

Я не можу вам сказати, «коли». Святіший Отець, коли ми з єпископами були в нього, сказав: «Коли Господь Бог це дасть». Я також так думаю.

А Господь Бог нас не забуває. Я хочу, щоб ми максимально використовували цей час, щоб випрацьовувати всі ті форми, які належать до патріаршого життя.

Навіть будучи Верховним Архиєпископством, ми маємо цю можливість подальшого зросту. Ми є вже в тому процесі. Папа Іван Павло ІІ нам казав, і я не сумніваюся в щирості його слів, що прийде момент, коли це стане самозрозумілим. Такої ж думки і Бенедикт XVI.

Якщо поглянути назад, то 40 років тому в Ватикані не можна було сказати слова «Патріархат». На вас дивилися, як на якогось зрадника. Сьогодні ж це самозрозуміла річ. Всі про це говорять, починаючи від Папи.

З нашого боку той процес вже 40 років триває, Богу дякувати. Я думаю, що його треба тільки продовжувати, інтенсивно продовжувати, щоб ми навчилися користати з того, що собою представляє патріарший устрій. Патріарший устрій в основі своїй – це єдність. Внутрішня єдність Церкви. Патріарх чи Верховний Архієпископ – це символ, гарант єдності Церкви. Ми мусимо бути міцно об‘єднані всередині нашої Церкви.

Владико, свого часу Ви висловились про можливість євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності від різних церковних центрів. Чи Ви й надалі бачите в цьому перспективу і чи може Вселенський Патріарх – в якийсь спосіб посприяти цьому процесові?

Наше сопричастя з Римським Апостольським Престолом базується на богословських підставах, а не історичних чи інших. Але це не означає, що ми хочемо закриватися, відгороджуватися від інших, ми хочемо бути добрими сусідами. Ми хочемо бути в контакті. І при Божій помочі з часом може дійде й до повного сопричастя, але то сопричастя мусить бути зі всіх сторін. Воно не може бути одностороннім.

Ми маємо сьогодні три центри, однак це три осібні центри – три Рими: перший, другий і третій. І це нещастя, що їх є три. Нашим бажанням було би, щоб ця, так би мовити, «трійця» стала одиницею. Бо немає сенсу бути в сопричасті з цілком чужими чи навіть ворожими для себе центрами. Це нам не дасть духовної сили.

Ми хочемо бути тим чинником, який тим трьом центрам в якийсь спосіб допоможе знайти себе в спільноті. Воно може звучати дуже амбітно, але, я думаю, що не є неможливим. Не треба боятися, треба працювати. А Бог милостивий, бо й так остаточна розв‘язка прийде від Господа Бога, а не від нас.

"Патріярхат"

Розмовляли Петро Дідула і Анатолій Бабинський

Джерела:

Богословський портал

Мандівники Христа Царя

26.01.2011р. Б. / УКРАЇНА ПРОТИ УКРАЇНЦІВ?

Іще зовсім недавно вкотре було піднято із примусового забуття до усвідомлення громадськості спогад про репресії радянської окупаційної влади проти українських студентів – так званий «Процес 59-ти». І чи міг хтось припустити, що після 1991 ситуація може повторитися знову? Що українські студенти, прихильники, захисники, носії, виразники, утверджувачі всього християнського, українського, національного та націоналістичного знову стануть «неугодними», «неблагонадійними» чи ще там якимись «не такими», неправильними. І що їх знову арештовуватимуть за якимись поспіхом прилатаними і абсолютно абсурдними звинуваченнями, кидатимуть до в’язниці без жодних на те підстав чи бодай адекватних пояснень?

На жаль, саме така ситуація склалася сьогодні, у 2011, на ювілейному, 20-му році незалежності України. У розпалі нового витка боротьби з українським націоналізмом (а треба розуміти з усім українським назагал), що проявився у репресіях проти ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, до тюрми знову потрапили найкращі, найактивніші, найсвідоміші, не мовчуни, ті, кому не притаманний стадний інстинкт, кому матеріальне корито не засліпило духовної дороги до Бога. Серед них – і студенти.

Ігор Загребельний – наддніпрянець, полтавчанин, студент правдиво український, активний член «Тризуба», один з тих, хто складає його інтелектуальне ядро. Бо з маси знань, культурних і духовних надбань нації зумів скристалізувати свій власний світогляд – світогляд принципового та активного члена суспільства, і то суспільства християнського, світогляд людини мислячої та аналізуючої, світогляд воїна духу, світогляд людини одної думки, світогляд українського націоналіста. Сьогодні Ігор Загребельний – у в’язниці. Бо завжди змагав – словом і ділом – за Україну.

Маючи неабиякий дар публіциста, чітко орієнтуючись і видимих та прихованих політичних течіях сьогодення, аналізуючи та полемізуючи, він систематично піднімає до широкого загалу проблематику українського національного державотворення. Читаючій публіці добре відомі його виважені, розумні, глибокі, оперті на незаперечні факти та вдало цитовані, цікаво задумані і майстерно виконані статті різноманітної державотворчої тематики, систематично друковані на Інтернет-сайті «Бандерівець». Це він допомагає розвінчувати міф про «благородних воїнів-визволителів», показуючи очима безпосередніх учасників жорстоку реальність та гірку правду («Залишки азійства у нашій крові, або Роздуми з нагоди «Дня Пабєди»), це він ґрунтовно досліджує історію націоналістичного руху, розглядаючи факти та процеси крізь призму часу та національно-екзистенціальну методологію оцінки явищ об’єктивної дійсності, аналізує, виокремлюючи здорові процеси у націоналістичному русі та застерігаючи перед певними ідеологічними відхиленнями, що неодмінно зведуть на манівці («Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля в умовах радянської окупації (1944-1946 рр.)», «Про проблеми «теж-націоналістів» та перспективи відродження націоналістичного руху», «Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм як філософські основи ідеології українського націоналізму», «Апеляція до підсвідомості в теорії і практиці українського націоналізму»). Паралельно вельми вмотивовано розглядає і ширший геополітичних розклад сил та роль і місце України у сучасних процесах («Велика шахівниця не за Бжезинським, або ж про сенс сучасних історичних процесів»).

Не могли оминути увагу студента і проблеми сучасної вищої школи: перепустивши деякі особливості сучасної гуманітаристики через власне бачення та світогляд, Ігор Загребельний констатує, що їй значною мірою притаманні ще старі імперські ознаки, ознаки системи, що створена будувати імперію. Показуючи проблему в розвитку, небезпідставно робить висновок, що рівень духовності нерозривно пов’язаний зі станом гуманітарної науки, яка сьогодні значно плебеїзована («Інкубатор високоосвічених дебілів: штрихи до портрету вищої школи»). І хай читача не насторожують гострі і дещо незвичні неугодовські заголовки – автор добре знає особливості та завдання публіцистики, а що проблема дійсно надзвичайно важлива, то й вирішувати її треба не еволюційно, а академічно радикально. Подібно чітко й однозначно викриваються антиукраїнські тези в інших полемічних статтях («Маразм чи спланована провокація?», «Чому чорне не є білим»).

Окрему тематику, навіть наважуся сказати улюблену, в якій Ігор Загребельний чудово орієнтується і до якої відчувається певний пієтет, складає християнська проблематика. Утвердження необхідності підпорядкування усіх сфер життя сучасної людини та суспільства правдивому християнству, застереження перед різноманітними абераціями чи відвертими антихристиянськими проявами чи процесами вписуються у все ту ж націоналістичну філософію мислення: «Бог. Україна. Свобода». І саме в такій послідовності. Такі думки звучать практично в кожному матеріалі, тож свідомо не називаю їх, як і не даю широкого цитування уже згаданих статей – сподіваюся, що той, хто зацікавився окресленою полемікою та аналітикою, сам прочитає авторські напрацювання.

То за що українця Ігоря Загребельного та багатьох його побратимів й однодумців тримають за ґратами і хочуть судити іменем України? З якою метою започатковано репресії проти українського націоналізму загалом? Питання ці не риторичні – на них є відповіді.

І ви їх знаєте!

Іван ХРІН

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

Додатковий матеріал до статті читайте на сайті "Радіо Свобода"

26.01.2011р. Б. / Кардинал П’яченца: первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність

Чи є ми учнями Ісуса з Назарету, Господа і Христа, якщо не відчуваємо необхідності проповідувати Євангеліє тим, кого зустрічаємо? Таким питанням задається кардинал Мауро П’яченца в своєму листі про місіонерську ідентичність пресвітерів Церкви до священиків. Цей лист є плодом останньої пленарної Асамблеї Конгрегації у справах духовенства, яка відбулася в березні 2009 року.

Отці цієї пленарної асамблеї визначили, що первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність. Це завдання виникає з усвідомлення кожним священиком своєї приналежності до учнів Христа. "Місія, проте, не означає подій, які пов'язані з людськими здібностями, але здійснюється там, де живе, молиться, страждає і працює справжній учень Христа", - відзначив кардинал П’яченца.

"Відчуття буття учнем Христа сприяє відкритості до універсальної місіонерської діяльності, сприяє здоровій креативності, яка має на меті справжню зустріч кожної людини в Церкві з Христом Спасителем", - додав католицький єрарх.

За матеріалами www.catholic.uz

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

"... первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність ..."

Наразі, в нас зокрема, це значення доволі занедбане і його, замість нас, досить успішно виконують протесанти та єретики. Ще добре, якщо є парафія, яка, власне, живе парафіяльним (родинним) життям, а то, здебільше, лише прихід, тобто коли люди збираються в Неділю, один раз на тиждень, відстоять богослуження і... потім, кожен йде по своїх особистих справах так, ніби й не одержали цього завдання від Христа: "...ідіть і навчайте..."

Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

25.01.2011р. Б. / РОСТИСЛАВ ВИНАР:«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО СТАЛІН У НИХ ВВАЖАЄТЬСЯ ГЕРОЄМ УКРАЇНИ»

Що відбувається із затриманими «тризубівцями» по той бік ґрат — розповідає «терорист» Ростислав Винар.

Схоже, що виключення України з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House анітрохи не хвилює українську владу. Оскільки саме в ці дні відбувалися масові затримання активістів Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. Загалом за ґратами опинилися півтора десятка осіб, чиє місцезнаходження і доля залишалися невідомими декілька днів. Хірург із Дніпродзержинська, ветеран «Тризуба» Ростислав Винар був одним із них. На допитах у нього детально розпитували про «Тризуб», про зустріч зі Славою Стецько і про те, як він ставиться до Сталіна. Одним словом, методи роботи правоохоронних органів аж надто нагадують методи роботи радянського КДБ. Цікаво, це такий тип мислення виконавців чи їм це хтось нав’язує? Зрозуміло, що нездорова атмосфера в країні нагнітається штучно. Влада навмисно розколює суспільство, примушує його радикалізуватися, тим самим відволікаючи увагу від серйозних соціально-економічних проблем. Про наслідки, на жаль, ніхто не замислюється, а вони можуть бути найгіршими.

Детальніше про методи роботи правоохоронних органів і про діяльність «Тризуба» ми говоримо з Ростиславом ВИНАРОМ.

— Пане Ростиславе, після вибуху в Запоріжжі в українських ЗМІ з’явилися повідомлення про затримання «тризубівців», а потім про їхнє зникнення. Що відбувалося насправді?

— Новий рік я зустрів із сусідами в Дніпродзержинську, а ввечері вже оперував хворих. П’ятого січня поїхав до своєї мами у Львів, оскільки через кілька днів виповнювалися роковини з дня смерті батька. На Святвечір ми зібралися в сімейному колі — старший син, брат, мама. Згодом до мене зателефонував товариш із Тернополя і запросив разом відсвяткувати Різдво, тому вранці я сів на автобус і поїхав. Гостив там цілий день, зустрівся з «тризубівцями» Андрієм Стемпицьким і Дмитром Ярошем. Увечері ми на машині вирушили в одне з сіл Івано-Франківської області, де я й переночував у Андрія. Наступного дня зібрався повернутися у Львів до мами, але на автобусній зупинці мене затримали люди в цивільному. Причому досить грубо.

— Вони представилися?

— Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники. Чесно кажучи, раніше я ніколи таким чином не спілкувався з міліцією. Все відбулося дуже швидко, почув лише: «Тримай сумку, в нього там зброя!». Привезли до Рогатинського РВВС, а в сумці нічого немає, окрім гаманця і засобів гігієни. Пояснив, хто я такий і куди їду, запитав — чи можна йти, але вони не відпустили. Потім привезли ще трьох «тризубівців». Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком: «Голову вниз, бігом!» посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених. Привезли в обласне Управління МВС в Івано-Франківську. Ознайомили з постановою слідчого, з якої я зрозумів, що мене затримали як підозрюваного в підпалі виборчого штабу В. Януковича в місті Галичі, який стався понад рік тому під час президентської кампанії. Я сказав, що це повна нісенітниця, оскільки в Галичі ніколи не був, а 20 грудня 2009 року перебував у Львові біля вмираючого батька, що можуть підтвердити мої родичі. Незважаючи на це, мені заявили, що мають право затримати мене на 72 години, тобто на три доби. Привезли в Надвірнянський ІТУ і помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками. Я не звик перебирати, але те, чим годували,— якийсь гороховий суп-пюре — їсти було просто неможливо. І потім, окрім важких умов перебування, моральна атмосфера — зранку «обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз». Пригнічувала думка про те, що моя 73-річна мати не знає, де я. Мені пообіцяли, що її сповістять, але так і не сповістили, а мобільні телефони вилучили.

— Не розумію, яке відношення все це має до вибуху в Запоріжжі?

— Наступного дня я зустрівся з двома слідчими із Запорізького обласного управління СБУ, які прибули до Івано-Франківська. Вели вони себе жахливо, розмовляли як з кримінальним злочинцем, запитували, яка у мене «клікуха», але обороти зменшили, можливо, дізнавшись, що я хірург. Із поставлених запитань зрозумів, що їх цікавить діяльність «Тризуба». Я пояснював, що відійшов від активної діяльності, що в мене в організації були чисто представницькі функції. Перш за все, їх цікавила зброя і боєприпаси. Пізніше я бачив по телебаченню, що нібито в «тризубівців» знайшли цілий арсенал. Але у нас ніколи не було кримінальних моментів, пов’язаних зі зброєю. Будь-яка людина, яка хоч щось має в голові, не триматиме її в домі. Потім нас повезли на медичне обстеження в лікарню.

— Навіщо?

— Не знаю. Можливо, готували до СІЗО. Нам нічого не пояснювали. На мої запитання, куди і навіщо везуть і що буде далі, була одна відповідь: «Що начальство скаже, то й буде!». Наступну ніч ми провели в обласному Управлінні СБУ. Годинника не було, і в камері було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Мені чулися якісь крики, голос здавався знайомим, але боюсь помилитися. Тим часом, як я пізніше дізнався, в моїй дніпродзержинській квартирі провели обшук. Прийшли люди з болгаркою і зварювальним апаратом, але сусіди, яким я залишив ключа, відкрили двері. Під час обшуку були вилучені диски з комп’ютера, особисті речі, література. Забрали навіть ксерокопію львівського видання 1933 року, де повідомлялося про трагічну загибель мого діда — колишнього полковника Української галицької армії. Навіщо вона їм знадобилася — не знаю. Не знайшов я й кепку гірських стрільців бундесверу, яку мені подарували друзі. Дванадцятого січня нас повезли до Запоріжжя. У львівський аеропорт шістьох членів «Тризуба» доставили цілою колоною. Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: руки за спину, перший пішов, другий пішов! Зайшов якийсь підполковник і сказав: «Ми будемо поводитись з вами так, як ви поводилися з жителями міста Запоріжжя. Виходило, що нашу провину доведено, хоча навіть звинувачення не пред’явили. А в Запоріжжі взагалі «Мапет-шоу» влаштували. По дві людини посадили в автомобіль, попереду колони даїшники, позаду — автобус з омоновцями. Привезли, здається, в міське управління МВС. Викликали поодинці на допит, а решта сиділи на холоді й чекали. Мені здалося, що я очікував понад вісім годин.

— У ролі кого вас доставили в Запоріжжя?

— Важко сказати, тому що жодних постанов на руки особисто я не отримав. Крім того, що мене затримали за підозрою у підпалі дверей штабу Януковича в місті Галичі. У кабінеті, куди мене привели, була купа людей у формі й у цивільному. Вони розпитували про участь у діяльності «Тризуба». А потім раптом запитують: «А як ви ставитися до Сталіна?». Я відповідаю: «Як я можу ставитися до людини, яка знищила вісім-дев’ять мільйонів українців?». Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш, хто, де і коли знищував? «А Голодомор?», — кажу їм. Тут мені почали пояснювати, що тоді всі народи в Радянському Союзі жили дружно. Голод був, але він був скрізь, а не лише в Україні, й не слід тут байки розповідати. Я зрозумів, що Сталін у них вважається Героєм України. І це мені розповідають люди з тризубами на погонах. Сиджу і думаю: я з 1990 року за цю державу боровся, присвятив цьому життя, здоров’я. Під час ГКЧП очолював міську організацію УРП. І на 20-му році існування цієї держави чую, що Сталін для них — герой. Далі мене почали запитувати, що такого я накоїв у Дніпропетровську?

— Невже і в Дніпропетровську щось підірвали чи підпалили?

— У ніч на 13-е приїхали троє співробітників Дніпропетровського обласного УВС і забрали мене. Не знаю чому, але з їхнього боку ставлення до мене було дуже коректним. Сказали, що нічого пхати в кишені не будуть — просто у них є деякі запитання. Я вперше за чотири дні розслабився, було відчуття, що їду додому. В обласному управлінні на вулиці Червоній по-людськи запропонували чаю і склали новий протокол про затримання. Адже термін першого давно закінчився. Потім відвезли в ІТУ, від якого залишилися найжахливіші враження, хоча мене помістили в камеру лише на чотирьох осіб. Вранці в сусіда по камері побачив покусану шию — пояснили, що це клопи. Виявляється, мені пощастило, тому що в інших камерах може бути й по десять чоловік. Потім приїхав конвой. В обласному управлінні слідчий повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В.Брагінського, про якого я ніколи не чув. Цей підприємець загинув у Дніпропетровську в результаті вибуху бомби 13 жовтня 2009 року. Слідчому я сказав, що історія вже перетворюється на фарс. Мене довго розпитували про те, в яких організаціях і партіях я перебував, чи зустрічався з покійною Славою Стецько. Але яке це відношення має до вбивства дніпропетровського бізнесмена — ніяк не зрозумію. Нарешті мене звільнили під підписку про невиїзд. Слідчий навіть запропонував сто гривень на дорогу. Від грошей я відмовився, хоча після вилучення речей в Івано-Франківській області залишився без копійки. Коли вийшов на вулицю в брудних джинсах, неголений і без шнурків, я — хірург вищої категорії з 20-річним стажем, відчув себе справжнім бомжем. Слава Богу, за мною приїхали друзі і відвезли додому до Дніпродзержинська.

— Лівоохоронні органи зробили вашу організацію відомою, і не виключено, що тепер нею лякатимуть людей. Чим насправді є ВО «Тризуб» ім. С.Бандери?

— Ця організація була створена за ініціативою доцента Дрогобицького педінституту Василя Іванишина ще 1993 року. У «Тризуба», який є організацією орденського типу, було кілька напрямів роботи. Зокрема, виховання молоді та пропаганда національної ідеї серед українців. Ми вважаємо, що в Україні повинна з’явитися національна держава, в якій народ зможе впливати на владу. Однак про озброєні методи не йдеться, оскільки це може призвести до загибелі Української держави. Ми це прекрасно розуміємо, хоча з нас зараз хочуть зробити терористів.

Вадим РИЖКОВ,

«День», Дніпропетровськ

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

25.01.2011р. Б. / Догналіти -- агенти МП?!

Давно думав, що група Догнала організована спеціально з метою ослабити УГКЦ.

Але ніколи не припускав, що так скоро спливе, хто і навіщо їх організовував.

Отже Кирил Фролов дає таку характеристику групи Догнала:

""Підгорецький синод" - організація греко-католиків, які неприймають русофобію офіційної УГКЦ і вважають, що Росія і Україна повинні спільно протистояти секулярному проекту ЄС.: є "інша Галіція", що пам'ятає про талергофську трагедію, вшановує пам'ять великих москвофілів- о. Івана Наумовича, А. Добрянського, Д. Зубрицького і інших."

Ось воно - це виявляється дійсно група нових москвофілів.

Зрозуміло, що самі по собі такі групи ні в Галичині, ні в Закарпатті не з’являються.

Ось наприклад що пишуть так звані русини нагороджувані і спонсоровані Москвою:

"РУСИНСЬКЕ ПОЗДОРОВЛЕННЯ ПАТРІАРХОВІ МОСКОВСЬКОМУ І ВСІЯ РУСІ КИРІЛУ, З НАГОДИ СВЯТА РІЗДВА І НОВОГО РОКУ ГОЛІВ ВСЕСВІТНЬОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНГРЕСІВ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ І СОЙМУ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ В.ДЖУГАНА, В. МІКУЛІНА І ПРОТ. ДИМИТРІЯ СИДОРА.

Ваше Святійшество!

У ці радісні дні для всієї Святої Русі прийміть наше РУСИНСЬКЕ вітання зі святом Різдва Христова, Церковного Новоліття і БОГОЯВЛЕННЯ!

Ви недавно побували з пастирським візитом на території Древньої Русі, в граді Києві, який повинен був стати «матір'ю міст росіян». Адже сюди попрямували і апостольські плоди свв. Кирила і Методія з раніше (на 130 років) просвічених Болгарії і Карпатської Русі, які стали справжньою ланкою від Візантії, як 2-го Риму, до Древньої Русі і Третього Риму!

І як Павлова наполегливість і працьовитість апостола слов'ян Кирила, зазвучала там Ваша натхненна проповідь про духовну єдність трьох гілок православних русинів від Карпат до Камчатки. А в цей час молилася з Вашим Святійшеством і четверта частина Русскава Міра - Карпатська Русь, навмисно піддана Австрією геноциду в 1914 році в Таллергофі, ганебно забута радянськими і нинішніми українськими «ученими», але яка дивовижно зберегла свою древню русскість і святе Православ'я (у процентному відношенні) більш ніж перші три, на сьогодні до того ще і розділені.

Як русини з-під Карпат при Володимирі підкорили полян-киян написаним словом, так здійснилося диво, коли Ваше слово підкорило серця сьогоднішніх киян і надихнуло наших православних русинів. Причому, русинів всіх, і тієї частини русинів, яка виявилася «силою влади Австро-Угорщини» в духовному підпорядкуванні Римському престолу, і що зберегла право прямого підпорядкування Риму, не бажаючи і сьогодні підкорятися антирусинському уніатському Львову, який реанімував фашизм.

Ваше Пастирське Першосвятительське слово виявилося настільки дієвим в нашому народі, що навіть наш знайомий уніатський священик-русин вигукнув: «нам би такого папу»!

На спільну радість, Вашими працями ми спостерігаємо зріст авторитету в суспільстві і світі Російської Православної Церкви, сміливістю Вашою, Пастиря всієї Святої Русі - від Чопу до Аляски!

Ваше Святійшество! Русини – достовірно жива частина Русскава Міра!"

Отже, група Догнала - це чергові громадяни «руського мира», що з'явилися в результаті цілеспрямованої політики. В цьому Гліб Коваленко швидше за все не помилився.

Не ростуть же вони самі по собі як гриби. Щоб такі феномени з'явилися потрібні міліони і міліони вливань. На яких, мабуть, поживитися хочеться і псевдо-експертові Фролову.

Який, до речі, в черговий раз довів власну неписьменність повторивши вигадку о. Андрія Новікова про те, що православний Гліб Коваленко - уніат.

Втім, з такими "експертами" і такою політикою соромно вже говорити про свою приналежність до МП.

Не даремно в Інтернеті можна зустріти заклики до патріарха Кирила відмовитися від такого "експерта", забрати у нього всі ордени і регалії - щоб не ганьбив він МП своїм "експертним" " брудом".

У Московській патріархії мене найбільш розстроює(обурює(сторож)) непоінформованість і тупість людей, яких вважають експертами по Україні. Якщо до цього додати їхню патологічну балакучість (відкривають всі секрети) і брехливість (бреше про всіх «чужих»), то гримуча суміш виходить рідкісна. І результатом їхньої діяльності може бути лише велика воронка - як на місці України, так і Росії, як на місці Підгірців, так і Кремля.

Загалом, якщо не можете знайти розумних, то хоча б знайдіть небалакучих!

До речі, зазначимо, К. Фролов ніяк не спробував спростувати по суті першого висновку Г. Коваленко - про те, що МП хоче захопити храми УПЦ КП, залишивши віруючих на вулиці. Як говориться - і після цього хтось там говорить ще про любов? про діалог? Храми - захоплюємо, віруючих - викидаємо. Навіть перевиховати не хочуть!

Мабуть і храми УГКЦ в майбутній союзній державі (а про таке - кожен другий пост в ЖЖ Фролова: вибору в Білорусі і України немає - або гоміки з Євросоюзу, або союзна держава з Росією!) - захоплять на користь групи Догнала, яка приєднається до матері-церкви з Другого Ватикану (Третього Риму). А віруючих - на вулицю. А потім, щоб не заважали, можна і кудись чимдалі.

Загалом, в 2011 році нудно не буде. З такими хуліганами на бочці з порохом нудьгувати не доведеться.

А чи не відправити цього "експерта" місіонерити до ісламських країн Африки? Або до Пакистану?

Там таким хуліганам з сірниками швидко покажуть локальний вибух.

Адже зазначте: він за один день образив релігійні почуття не лише віруючих УПЦ КП і УГКЦ. Він ще і розпалював міжнаціональну ворожнечу! Здається це ще досі злочин? І цей дивак ще є "православним експертом", що хвастає(хвалиться(сторож)) своєю близькістю до Патріарха?

Куди дивиться патріарх?

Юрій Чорноморець

зображення: antydognalivci.blogspot.com

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

24.01.2011р. Б. / ЗАЯВА ОБУХІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО БРАТСТВА

На світі існує багато країн з різними устроями – авторитарними, монархічними, демократичними, але немає жодної, крім України, де б титульна нація позбавлялася не тільки історичної правди, а й елементарних конституційних прав. Хіба можна ще знайти країну, де встановлюються пам’ятники особам, які мільйонами знищували її народ?! Де цинічно притягуються до відповідальності не ініціатори й автори встановлення цих ідолів, а засуджуються владою ті, хто виступає проти глуму над пам’яттю про мільйони жертв його представників?! І оці “білими нитками шиті” політичні переслідування патріотичної молоді, творчої інтелігенції в Україні, які ми спостерігаємо на 20-ому році незалежності, нагадують нам, що сталінщина з її “тройками” і ГУЛАГами жива. Бо переслідуються не порушники законів і моральних принципів, а кращі представники народу, яким небайдужа його доля.

Ми, члени літературно-мистецького Братства Обухівщини, що на Київщині, обурені діями правоохоронних органів по відношенню до представників творчої інтелігенції та патріотичної громадської організації “Тризуб” імені Степана Бандери, яких хапають по всій Україні без пред’явлення обґрунтованих звинувачень, не допускаючи до них адвокатів, не надаючи ніяких відомостей родинам затриманих. У близьких і далеких родичів проводяться обшуки. Так, 14 січня, на очах у батька – шанованого в місті керівника підприємства, Почесного громадянина Обухова Олексія Зануди – арештовують його сина Олексія і відправляють до Запоріжжя, звинувачуючи його у начебто причетності до руйнування пам’ятника Сталіну. Олексій та інші затримані у Запоріжжі позбавлені правової допомоги, бо місцеві адвокати залякуються правоохоронцями, тому відмовляються братися за справу.

Ці дії нинішньої влади ми розцінюємо як вияв політичних репресій і намагання влади придушити у суспільстві будь-які порухи відстоювання гарантованих конституцією прав. Сьогодні заарештовують “тризубівців”, а завтра прийдуть за недостатньо лояльними до влади митцями, істориками, журналістами, громадськими діячами. Сьогодні забрали Олексія Зануду, жорстоко побили його товариша харків’янина Романа Хмару, завтра прийдуть до ваших дітей. Тому звертаємося до всіх українців і тих, для кого Україна стала рідною: не мовчіть! Не забуваймо, що всі найстрашніші злодіяння в історії людства відбувалися з мовчазної згоди малодушних і байдужих.

Як і письменники брати Капранови, ми заявляємо про підтримку політичних поглядів ВО “Тризуб” ім. Степана Бандери і вступаємо до цієї організації, щоб на місце одного затриманого вставало не троє, а триста небайдужих українців.

Василь Трубай, голова Обухівського літературно-мистецького Братства, член Національної спілки письменників України, лауреат обласної премії ім. Григорія Косинки, районної премії “Трижерелля”,

Галина Кучер, заслужений майстер народної творчості України, лауреат обласної премії ім. Петра Верни, районної премії “Трижерелля”, нагороджена орденом “За збереження народної культури”,

Олена Артюшенко, науковий співробітник Обухівського музею-садиби Андрія Малишка, лауреат районної премії “Трижерелля”,

Галина Хитенко, заслужений вчитель України, краєзнавець, лауреат районної премії “Трижерелля”,

Михайло Горловий, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України, лауреат премії родини Гнипів, родич замученого сталінськими опричниками письменника Григорія Косинки,

Володимир Кулініч, депутат Верховної Ради другого скликання,

Олександр Драндар, поет,

Сергій Сак, внучатий племінник Андрія Малишка,

Володимир Федорченко, член УНП

Джерела:

ЖІНОЧА СІЧ

24.01.11р. Б. / Тиждень молитов за єдність християн у парафіях УГКЦ

На заклик Блаженнішого Любомира у всіх греко-католицьких храмах моляться за єдність і роздумують про життя християн Єрусалиму часів нерозділеної Церкви. Таким чином вірні УГКЦ приєдналися до Тижня молитов за єдність християн, що традиційно триває у всьому світі з 17 до 25 січня.

Головною темою і гаслом цього екуменічного Тижня стали слова із Діяннь апостолів, які запропонували православні християни з Єрусалиму: «Вони постійно перебували в апостольській науці та спільності, на ламанні хліба» (Діян. 2.42). «Ця тема повинна звернути увагу на час першої Церкви у Єрусалимі — час, коли Церква була єдиною. Також вона має звернути нашу увагу на чотири колони-стовпи життя Церкви і її єдності на початку існування. Це є наука апостолів, спільнота, євхаристія і молитва», — прокоментував один із відповідальних за проведення тижня молитов, отець-доктор Володимир Гринда із Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ.

На кожний із восьми днів Тижня молитов, як розповів священик, приготовані читання Святого Письма, роздумування і молитва. Теми зокрема такі: Перша Апостольська Церква у Єрусалимі; Багато членів в одному містичному Тілі Христовому; Перебування у науці апостольській об’єднає нас; Різність наших обрядів, традицій виражає нашу єдність між собою у Христі; Служіння Євхаристії у надії; Уповноваження до дій у молитві; Жива віра у воскресіння; Покликані до служби об’єднання.

«Оскільки це екуменічна молитва, то рекомендовано, щоб парохи, якщо це не викличе непорозумінь серед прихожан, кликали на спільну молитву і священиків з інших Церков, що є на території їхніх парафій. Особливо на тих парафіях, в яких існували чи існують протиріччя з іншими конфесіями», — відповів о. Володимир на запитання про те, чи існують особливості проведення Тижня молитов за єдність християн, якщо, наприклад, греко-католицька парафія діє на одній території з парафією іншої конфесії.

До речі, Всесвітній екуменічний тиждень відбувається уже 43-й раз, а в Україні його проводять уп’яте.

Пояснюючи необхідність такої акції, о. Володимир зазначив: «Багато хто сьогодні серед католиків говорить: «Чому це ми повинні протягати руку до тих, які нас проклинали і нас зневажали? Чому це Папи Йоан ХХІІІ, Павло VІ, Йоан-Павло ІІ, Бенедикт XVI постійно просять нас про примирення і навіть самі беруть участь в екуменічних молитвах?» Це тому, що вони, Папи, добре усвідомлюють те, що апостол Петро отримав від Христа не тільки владу керувати — «пасти вівці», але й обов’язок «навертати апостолів», примирювати їх, дбати про єдність Церкви Христової, про що ми постійно можемо читати у різних папських енцикліках».

Джерела:

РІСУ

КРЕДО