Ігор ІВАНЧЕНКО

ДЕКІЛЬКА СЛІВ НА ЗАХИСТ ЖИДА

 

Різдвяний піст. Час глибокого переживання, натхнення, піднесення. Час, коли кожна віруюча людина з нетерпінням чекає народження Месії. 

Різдво Христове. Одне з найвеличніших християнських свят, як і інші, глибоко закорінене в ментальності, побуті та традиціях нашого народу. Спитайте, які асоціації, окрім суто релігійного аспекту, викликає це слово в душі українця? Тиха Різдвяна ніч, рипучий сніг, повний місяць на небі, Віфлеємська зоря, святково вбрана родина збирається за столом, щоб спожити дванадцять Різдвяних страв. А після цього на вулиці наших міст і сіл висипають веселі ватаги хлопців і дівчат, колядуючи та сповіщаючи всім радісну новину: "Христос народився!" А у відповідь чують: «Славімо його!» І обов’язково – різдвяні вертепи. Це дійство своїм корінням сягає глибини віків. Українці, мабуть, єдиний народ, котрий має такі давні і глибоко символічні різдвяні традиції. 

Недарма іноземці, побувавши на наших святах, з таким захопленням розповідають вдома про Україну. Декілька українських колядок навіть перекладено англійською мовою і вони увійшли до фольклору багатьох країн. 

І ось у час, коли всі християни з таким нетерпінням очікують Різдва, нас вкотре "втішили" ліберали-мудрагелі з Українського католицького університету своїм зверненням до спільноти УКУ під промовистою назвою "Шукаймо справжніх витоків лиха". 

В чому ж керівництво УКУ побачило лихо? Ніколи не здогадаєтесь. Виявляється, у вертепному Жидові. Перепрошую шановних читачів, але змушений буду часто цитувати цей "шедевр" збоченої ліберальної думки.

Пастирка (Вертеп) 1989 року (світлини з архіву директора Тернопільського художнього музею Ігоря ДУДИ) Історико-краєзнавчий проект проект «Жнибороди — Бучаччина — Тернопілля»

Отже: "…Але радість очікування цього свята щороку затьмарюється лихим передчуттям, що в час найвищої духовної кульмінації святого Різдва у нашу хату знову увірветься вертепний «Жид», – і насіння зла, що його вертепне дійство мало б виполоти, знову загніздиться в нашій душі". Бачте, яка біда увірветься в наші хати. Ось чого ми маємо боятися. 

Далі – більше "…У нашому Університеті немає однозначного ставлення до цього феномену. Дискомфорт від цього вертепного образу й відчуття, що він суперечить духовній поставі сучасного християнина й етосові УКУ, сусідує з настороженим ставленням до спроб вилучити його, що сприймається як зневаження давньої традиції та улягання стороннім силам. 

Наше завдання на цей Різдвяний піст – остаточно вирішити, якими в цьому питанні мають бути місія та етос УКУ. 

Знайти новітній персоніфікований образ лихварства, грошолюбства, корупції, підкупу та підступності – таким є духовне завдання для нашої спільноти на цей час Різдвяного посту.

 

Саме таким ректорат визначив "духовне завдання" для спільноти УКУ на цей час Різдвяного посту. Зверніть увагу: не очищення, не духовне оновлення, не відродження християнських чеснот у душі християнина, а саме пошук нового образу лихварства та місії і етосу УКУ в цьому питанні. Я не буду переповідати, що це за персонаж – кожен українець це знає і без мене. Але натомість зверну вашу увагу на аргументацію: 

"…З цього пласту української народної культури видно, що в певні епохи соціальні біди українського народу асоціювалися з єврейством (як, до речі, і навпаки). Ясна річ, далеко не кожен, хто щиро сміявся, бачачи гротескні кривляння вертепного «Жида», був запеклим антисемітом. Дві етнорелігійні групи жили поруч; їхні звичаї були часом зрозумілими для іншої групи, а часом і кумедними. І за поняттями «жида» й «гоя» стояли свої міжгрупові табу, що їх плекали з обох сторін. 

Але часом гротескна забава мала далеко не гумористичне продовження, коли по українських селах і містечках зграйки хлопчаків не раз гналися по вулиці за єврейським однолітком, скандуючи уже не барокове: «Жид! Жид!». Пізніші політичні наслідки такої «забави» ми, вибачте на слові, відхаркуємо й досі.

 

Складається таке враження, що автори цього опусу бачили на власні очі, як однолітки переслідували єврейського хлопчика. Я чудово розумію, на що натякають, але бояться вимовити вголос автори цього звернення – вони мають на увазі Коліївщину. 

Так, дійсно, під час цього повстання постраждало єврейське населення. Але що спричинило таке ставлення гайдамаків до євреїв-лихварів? Тут не місце для пояснення очевидних речей, тим паче, що так звані інтелектуали з УКУ це знають не гірше від мене. Але якщо раптом не знають, то нехай прочитають Шевченкових "Гайдамаків". Натомість хочу звернути увагу цих борців з «українським антисемітизмом», що персонаж вертепу не просто єврей, а Жид-лихвар. А про лихварство дуже чітко сказано в Святому Письмі: це тяжкий гріх, і якщо професура УКУ цього не знає, то нехай спитає в своїх студентів. І не наша вина, що споконвіків ця професія була в пошані у певного народу, від якої потерпали насамперед ми, українці. 

Заборону певних персонажів, слів, і навіть релігії ми вже проходили, тільки колись нам забороняли під страхом смерті, а тепер під страхом бути звинуваченим у антисемітизмі. 

Наступним, не менш цікавим аргументом, є такий: "Євреями в історичному бутті були не тільки міняйли, торговці та лихварі. Євреями були, зокрема, апостоли, члени найдавнішої християнської спільноти та майже всі автори Нового завіту (за винятком Луки). Єврейською була Пресвята Родина – Йосиф та Марія. Врешті-решт, по Своїй земній Матері євреєм був і Сам Ісус, Різдво Якого ми готуємось тепер зустрічати."

 

Дійсно це так, але чому пан Маринович і компанія забувають, що й Ірод був євреєм, то може ми і його вилучимо із репертуару вертепу, щоб не образити раптом чиїсь релігійні і національні почуття. Та й взагалі, якщо іти за цією схибленою логікою, то вартувало би в дусі сучасних західних цінностей трохи відредагувати Євангеліє. Наприклад, вилучити слова єврейського натовпу про те, що кров Христа на них і їхніх дітях, бо це «оголтєлий антисемітизм». А в усьому звинуватити Понтія Пилата – він за себе не постоїть. І всім добре.

Ліберальна брехня і казуїстика цих панів прикривається авторитетом Пап: "Тому не дивно, що свого часу Папа Іван ХХІІІ, осмислюючи духовні причини Голокосту єврейського народу, звернувся в молитві до Ісуса: «Прости, що ми знову розіп’яли Тебе в їхньому тілі!».

 

Але і тут шановних лібералів підвела історія, точніше, її незнання: українці до Голокосту не мали жодного стосунку, ба більше, значною мірою саме завдяки участі українців у Другій світовій війні було зупинено цей злочин. Але для наших "каяників" з УКУ це не аргумент, бо дуже подобається їм каятись за чужі гріхи – і нема на то ради! Покаяння їх щире: "У цю передріздвяну пору ми запрошуємо вас піти за цим духовним прикладом і сповідально звернутися до Христа: «Прости, що ми знову зневажаємо Тебе в цьому знущальному образі»! Але до чого тут українці? Хіба не Христос ганив і викривав міняйлів, лихварів і митарів? 

Проте участь представників єврейського народу в Геноциді-Голодоморі цими псевдокаяниками чомусь не згадується жодним словом у жодному зверненні. 

Далі ректорат УКУ пропонує університетській спільноті: "…наново осмислити ґенезу зла. Богослови мали б виявити, в чому справжній корінь наших соціальних, національних і політичних лих (мені чомусь здається, що корінь якраз і є в таких лукавих мудрствуваннях сучасних модерних Юд.-Авт.), і у вертепному дійстві донести його до людей з оздоровчими гумором і сатирою. Історики мали б остерегти нас від повторення помилок минулого (яких саме помилок автори звернення, правда, не уточнюють, залишаючи собі поле для подальших словоблудних маневрів -Авт.). 

Від соціальних педагогів ми очікуємо рецептів, як можна загоїти роз’ятрені суспільні рани. (забувають автори, що перш, ніж виписувати рецепт на "роз’ятрені рани", вартувало б з’ясувати, хто ці рани наніс.-Авт.) …Без цього не зможемо ми й осягнути проблем нинішньої України, а разом з ними – проблем усього світу". А чого ж нашим "духовним провідникам" розмінюватись на дрібниці – гулять так гулять, давайте "осягать проблеми світу". 

Як казав великий Кобзар: "Великих слів велика сила. Та й більш нічого." От було б цікаво, як би юдейська спільнота зреагувала на пропозицію якого-небудь єврея-ліберала вилучити з юдейського свята Пурим образ Гамана, бо він ображає почуття персів. Хотів би я глянути, щоб з ним сталося. 

А якщо уважніше придивитися до цього звернення, то видно звичайнісіньке космополітично-ліберальне лукавство. В дусі модерного часу автори полохливо і підлабузницькі пробують мавпувати так звані "західні цінності". Адже ми Європа! 

Мусимо іти в ногу з часом, а то, не дай Боже, будемо виглядати в очах освіченого Заходу ксенофобами і антисемітами. Тому різні "елітарні інтелектуали" за похвалу Заходу готові вихолостити не тільки народні традиції, але і християнство, що вони і пробують робити. 

Мені можуть заперечити, мовляв було б із-за чого списи ламати, ну якийсь персонаж, якогось вертепу. Насправді все набагато складніше: іде війна за духовні вартості, за традиції. Спочатку викинемо Жида-лихваря з вертепу як антисемітський персонаж, а потім і Христа приберемо з Різдвяних свят як контроверсійну фігуру. Натомість поставимо червонопикого Санта Клауса з пляшкою кока-коли в руці і різдвяного кролика. 

Ви скажете, що це перебільшення? Поїдьте в Західну Європу і переконайтесь на власні очі. Там це вже стало нормою, бо виявляти публічно свої християнські переконання, з точки зору західних лібералів, це ображати релігійні почуття інших людей (а насправді ті, хто кричать про образу своїх релігійних почуттів, якраз ні у що і не вірять). А світ не терпить духовної порожнечі, тому-то на тлі закриття християнських храмів на Заході ми спостерігаємо тотальну ісламізацію Європи. Не хочеш ходити раз на тиждень на Службу Божу, будеш робити п’ять раз на день намаз. 

Я не здивуюсь, якщо наступним кроком наших псевдореформаторів буде введення в репертуар різдвяного вертепу негра, козака-гея, ну і до повного комплекту якоїсь жіночки-феміністки – якраз в дусі часу і ліберальної моди буде збережено сексуальне, расове та гендерне рівноправ’я. Захід оцінить, лагідно поплескає по плечу та відсипле трохи срібняків… під ті ж кабальні лихварські відсотки. 

Така позиція щодо українських християнських традицій деяких сучасних ліберальних публіцистів не дивує – дивує лише те, що вони вважають себе ще й справжніми християнами. Вони вже давно, прикриваючись дисидентським минулим або дипломами закордонних навчальних закладів, присвоїли собі право (яке їм ніхто не давав) навчати недолугих (як їм здається) українців, як треба правильно жити. 

Сподіваємося, що своє вагоме слово скаже Церква, ієрархи якої повинні розуміти, що подібні людці зводять на манівці християнську молодь, вливаючи їй у душу свою космополітично-ліберальну отруту, культивуючи всілякі сатанинські та псевдохристиянські культи. 

А до студентів та спільноти УКУ звертаюся з пропозицією ввести в репертуар різдвяного вертепу персонаж такого собі ліберально-просвєтльонного хохльонка: плюгавенького, миршавенького, гомосексуальненького, з бігаючими оченятками, але з дипломом і на побігеньках в жида-лихваря. 

Українці як святкували Різдво, так і будуть святкувати, подобається це чи ні різним пройдисвітам та їх попихачам з псевдоінтелектуальних та псевдонаукових середовищ. Вони пощезнуть, і не допоможуть їм юдині срібняки, поростуть чортополохом їхні могили, і ніхто про них не згадає. 

Незабаром Різдво, незабаром, народження Месії… А отже, Господь з нами, тоді хто ж проти нас? 

09.12.2011р.Б.

м. Кам’янське (окупаційна назва Дніпродзержинськ)

09.03.2011р. Б. / ДО ОНОВЛЕНОЇ ЗЕМЛІ: ВІЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Так за рік до смерті в поезії “І Архімед, і Галілей…” сформулював Тарас Шевченко візію українського майбутнього. Щасливого майбутнього, коли національно-визвольна боротьба буде успішно завершена, будь-яка окупація зникне й українці заживуть повноцінним людським життям. Але у 1859 р. в переспіві “Осія. Глава XIV” він прозрівав і щось жахливе: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі, / А ти пишалося колись / В добрі і розкоші! Вкраїно!”. Оновлена українська земля, світ вільних сина і матері, і світ без України, земля загиблих “лукавих чад” – ці дві можливості мабутнього постійно супроводжують нашу націю.

Але Т.Шевченко не лише по-батьківськи надихає чи остерігає, він у літературній формі ще й пропонує національну ідеологію, націоналістичний суспільний світогляд та буттєво-історичний, національно-екзистенціальний тип мислення – мислення у категоріях захисту, відтворення та розвитку нації. Саме ці світогляд і мислення формують новий – шевченківський! – тип української людини, саме вони покликані забезпечити тривання українців та їх Батьківщини у часі й просторі. З яких найважливіших компонентів складаються ці світогляд і мислення?

Насамперед Кобзар пропонує три найосновніші національні ідеали, три найголовніші цінності, що повинні б визначати орієнтири життя й окремої людини, і цілого народу. Йдеться про Бога, Україну, Свободу. Передусім життя українця – це життя з християнським Богом, Творцем всього сущого, Батьком правди і волі. Шевченко, як справжній пророк, нерідко веде дискусію з Господом, бачачи невимовні страждання своїх земляків, але утверджує все ж усепереможну віру в Нього як, наприклад, у поемі “Кавказ”:

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому!

Встане правда! встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

Другий ідеал випливає із закоріненості життя кожної справжньої людини у Батьківщину. Але це закорінення вимагає осмислення і дії: слід бути відповідальним за Україну перед Богом, предками і нащадками. Тому у медитації “Мені однаково, чи буду…” читаємо:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Нормальне буття людини і народу неможливе без свободи. Імперіалізм, рабство, неволя, окупації зовнішні та внутрішні спустошують кожного індивіда, деформують усі природні суспільні зв’язки, тому третій ідеал утверджує цінність Свободи. Українець і Україна можуть належним чином існувати у Божому світі лише політично, духовно, економічно вільними. Звідси і заклик до земляків у “Заповіті”:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Окрім трьох ідеалів, ми бачимо в поезії Т.Шевченка велику кількість категоричних імперативів, наказів, що регулюють триб українського буття і мислення шевченківської людини. Серед них центральне місце займає імператив національний, найбільш чітко виражений у поемі “Сон” (“Гори мої високії…”). Саме там ліричний герой-християннин висловлює вражаючу готовність пожертвувати найдорожчим – спасінням свої душі – задля ще більш дорогого – врятування буття своєї нації, своєї Батьківщини, фактично, задля врятування душ своїх земляків:

...Я Богу помолюсь...

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Цю ж жертовність мали б усвідомлювати і ми, озвучуючи слова державного гімну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу…”. Але чи усвідомлюємо? Чи пам’ятаємо цей шевченківський наказ так, як пам’ятали його наші предки – січові стрільці, воїни УНР, наддніпрянські повстанці, бойовики УВО та ОУН, партизани УПА?

Усі озвучені й не озвучені ідеали та імперативи Шевченка органічно включені у його художньо виражену націософію – філософію національної ідеї. Стрижневим елементом цієї ідеї була й залишається ідея національної державності, показана Кобзарем через наскрізний образ “хати”. Що ж, як не національна держава, повноцінно і на всіх рівнях захищає націю та її буття? Де ще, як не у цій символічній “хаті”, народ стає справжнім господарем своєї долі на своїй власній землі? Де ще, як не в Українській Соборній Самостійній Державі, можуть існувати українські правда сила і воля? Про це йдеться у “Посланії”:

Подивіться на рай тихий

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Саме Т.Шевченко, його ідеали, імперативи, його животворна національна ідея спонукають замислитися на нашим сучасним життям і запитати себе наступне. Так за чиїми зразками й підказками, за якими цінностями й ідеалами будуємо Україну? Шевченковими? Навряд чи. Так чий категоричний імператив утілюємо в життя? Шевченків? Не віриться. Так чи українську національну державу, свою державу-“хату”, державу українського народу ось уже вісімнадцять років будуємо? Шевченкову? Неправда. А якщо так, то чого дивуємося, що й далі перебуваємо рабами “на нашій – не своїй землі”, що й далі нас визискують і чужинці, і їхні місцеві підпанки-манкурти – “донощики і фарисеї”, що незмінно ведуть нас різноманітні шахраї від політики у чаді запозичних “з чужого поля” псевдовартостей у прірву небуття?.. Ось уже й на наших очах здійснюєтся апокаліптичне пророцтво генія: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане й знаку на землі…”. Але порятунок ще можливий. Достатньо лише відважитися на національно-визвольну боротьбу – “Борітеся – поборете!” – і формувати себе, своє мислення і світогляд, формувати державне майбутнє своєї країни відповідно до національних ідеалів, настанов та ідей нашого духовного батька – Тараса Шевченка. Лише тоді – переможемо! Лише тоді нас чекатиме інше майбутнє, напророковане іншою його візією. i<“І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”.

Петро ІВАНИШИН,

доктор філологічних наук, професор,

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

9 березня 2009р.

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ

ПОБРАТИМИ ЗА ГРАТАМИ ПОТРЕБУЮТЬ ДОПОМОГИ

На даний час під вартою знаходяться п’ятнадцятеро побратимів: Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ, Степан БИЧЕК, Анатолій ОНУФРІЙЧУК, Василь АБРАМІВ, Пилип ТАРАН, Василь ЛАБАЙЧУК, Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, Олексій ЗАНУДА, Віталій ВИШНЮК, Роман ХМАРА, Юрій ПОНОМАРЕНКО, Едуард АНДРЮЩЕНКО, Артем ЦИГАНОК, Юрій ГУДИМЕНКО, Віктор ДАВИДЕНКО.

Всі вони потребують юридичної, а деякі медичної допомоги.

---

Кожен українець або представник іншої національності, який бажає долучитися до справи визволення незаконно заарештованих членів ВО "Тризуб" ім.С.Бандери може перерахувати кошти на нижченаведені рахунки.

РЕКВІЗИТИ для ПОПОВНЕННЯ РАХУНКУ:

Для перерахування на рахунок картковий.

Банк отримувач: Київська Регіональна Дирекція «Райффайзен Банк Аваль

МФО банка отримувача: 322904

отримувач: Применко В.Л.

Поповнення карти дог. №0611628900

№ карти 4627 7300 0103 1639

При перерахуванні безготівкових коштів додатково зазначається:

Тип карти: - приватна

Дт 2600 клієнта

Кт 26250100200569 МФО 322904, код 2415218519

Призначення платежу: поповнення карти дог. №0611628900

Отримувач: П.І.Б.

---

Реквізити для поповнення рахунку в доларах США з-за кордону.

BENEFICIARY (одержувач): Vitaliy Leonidovith Primenco

ACCOUNT (рахунок): 6762 4620 5079 0275

BANK OF BENEFICIARY (банк одержувача): PRIVATBANK DNIPROPETROVS`K, UKRAINE

SWIFT CODE: PBANUA2X

INTERMEDIARY BANK (банк-кореспондент): JP MORGAN CHASE BANK CHASE METROTECH CENTER 7TH FLOOR BROOKLYN NY 11245 USA

SWIFT CODE: CHASUS33

CORRESPONDENT ACCOUNT (рахунок одержувача в банку-кореспонденті): 0011000080

Для переказу коштів (в доларах США) в межах України:

Одержувач: Применко Віталій Леонідович

Рахунок: 6762 4620 5079 0275

Банк одержувача: Приватбанк

Призначення платежу: поповнення рахунку.

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

25.01.2011р. Б. / РОСТИСЛАВ ВИНАР:«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО СТАЛІН У НИХ ВВАЖАЄТЬСЯ ГЕРОЄМ УКРАЇНИ»

Що відбувається із затриманими «тризубівцями» по той бік ґрат — розповідає «терорист» Ростислав Винар.

Схоже, що виключення України з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House анітрохи не хвилює українську владу. Оскільки саме в ці дні відбувалися масові затримання активістів Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. Загалом за ґратами опинилися півтора десятка осіб, чиє місцезнаходження і доля залишалися невідомими декілька днів. Хірург із Дніпродзержинська, ветеран «Тризуба» Ростислав Винар був одним із них. На допитах у нього детально розпитували про «Тризуб», про зустріч зі Славою Стецько і про те, як він ставиться до Сталіна. Одним словом, методи роботи правоохоронних органів аж надто нагадують методи роботи радянського КДБ. Цікаво, це такий тип мислення виконавців чи їм це хтось нав’язує? Зрозуміло, що нездорова атмосфера в країні нагнітається штучно. Влада навмисно розколює суспільство, примушує його радикалізуватися, тим самим відволікаючи увагу від серйозних соціально-економічних проблем. Про наслідки, на жаль, ніхто не замислюється, а вони можуть бути найгіршими.

Детальніше про методи роботи правоохоронних органів і про діяльність «Тризуба» ми говоримо з Ростиславом ВИНАРОМ.

— Пане Ростиславе, після вибуху в Запоріжжі в українських ЗМІ з’явилися повідомлення про затримання «тризубівців», а потім про їхнє зникнення. Що відбувалося насправді?

— Новий рік я зустрів із сусідами в Дніпродзержинську, а ввечері вже оперував хворих. П’ятого січня поїхав до своєї мами у Львів, оскільки через кілька днів виповнювалися роковини з дня смерті батька. На Святвечір ми зібралися в сімейному колі — старший син, брат, мама. Згодом до мене зателефонував товариш із Тернополя і запросив разом відсвяткувати Різдво, тому вранці я сів на автобус і поїхав. Гостив там цілий день, зустрівся з «тризубівцями» Андрієм Стемпицьким і Дмитром Ярошем. Увечері ми на машині вирушили в одне з сіл Івано-Франківської області, де я й переночував у Андрія. Наступного дня зібрався повернутися у Львів до мами, але на автобусній зупинці мене затримали люди в цивільному. Причому досить грубо.

— Вони представилися?

— Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники. Чесно кажучи, раніше я ніколи таким чином не спілкувався з міліцією. Все відбулося дуже швидко, почув лише: «Тримай сумку, в нього там зброя!». Привезли до Рогатинського РВВС, а в сумці нічого немає, окрім гаманця і засобів гігієни. Пояснив, хто я такий і куди їду, запитав — чи можна йти, але вони не відпустили. Потім привезли ще трьох «тризубівців». Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком: «Голову вниз, бігом!» посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених. Привезли в обласне Управління МВС в Івано-Франківську. Ознайомили з постановою слідчого, з якої я зрозумів, що мене затримали як підозрюваного в підпалі виборчого штабу В. Януковича в місті Галичі, який стався понад рік тому під час президентської кампанії. Я сказав, що це повна нісенітниця, оскільки в Галичі ніколи не був, а 20 грудня 2009 року перебував у Львові біля вмираючого батька, що можуть підтвердити мої родичі. Незважаючи на це, мені заявили, що мають право затримати мене на 72 години, тобто на три доби. Привезли в Надвірнянський ІТУ і помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками. Я не звик перебирати, але те, чим годували,— якийсь гороховий суп-пюре — їсти було просто неможливо. І потім, окрім важких умов перебування, моральна атмосфера — зранку «обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз». Пригнічувала думка про те, що моя 73-річна мати не знає, де я. Мені пообіцяли, що її сповістять, але так і не сповістили, а мобільні телефони вилучили.

— Не розумію, яке відношення все це має до вибуху в Запоріжжі?

— Наступного дня я зустрівся з двома слідчими із Запорізького обласного управління СБУ, які прибули до Івано-Франківська. Вели вони себе жахливо, розмовляли як з кримінальним злочинцем, запитували, яка у мене «клікуха», але обороти зменшили, можливо, дізнавшись, що я хірург. Із поставлених запитань зрозумів, що їх цікавить діяльність «Тризуба». Я пояснював, що відійшов від активної діяльності, що в мене в організації були чисто представницькі функції. Перш за все, їх цікавила зброя і боєприпаси. Пізніше я бачив по телебаченню, що нібито в «тризубівців» знайшли цілий арсенал. Але у нас ніколи не було кримінальних моментів, пов’язаних зі зброєю. Будь-яка людина, яка хоч щось має в голові, не триматиме її в домі. Потім нас повезли на медичне обстеження в лікарню.

— Навіщо?

— Не знаю. Можливо, готували до СІЗО. Нам нічого не пояснювали. На мої запитання, куди і навіщо везуть і що буде далі, була одна відповідь: «Що начальство скаже, то й буде!». Наступну ніч ми провели в обласному Управлінні СБУ. Годинника не було, і в камері було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Мені чулися якісь крики, голос здавався знайомим, але боюсь помилитися. Тим часом, як я пізніше дізнався, в моїй дніпродзержинській квартирі провели обшук. Прийшли люди з болгаркою і зварювальним апаратом, але сусіди, яким я залишив ключа, відкрили двері. Під час обшуку були вилучені диски з комп’ютера, особисті речі, література. Забрали навіть ксерокопію львівського видання 1933 року, де повідомлялося про трагічну загибель мого діда — колишнього полковника Української галицької армії. Навіщо вона їм знадобилася — не знаю. Не знайшов я й кепку гірських стрільців бундесверу, яку мені подарували друзі. Дванадцятого січня нас повезли до Запоріжжя. У львівський аеропорт шістьох членів «Тризуба» доставили цілою колоною. Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: руки за спину, перший пішов, другий пішов! Зайшов якийсь підполковник і сказав: «Ми будемо поводитись з вами так, як ви поводилися з жителями міста Запоріжжя. Виходило, що нашу провину доведено, хоча навіть звинувачення не пред’явили. А в Запоріжжі взагалі «Мапет-шоу» влаштували. По дві людини посадили в автомобіль, попереду колони даїшники, позаду — автобус з омоновцями. Привезли, здається, в міське управління МВС. Викликали поодинці на допит, а решта сиділи на холоді й чекали. Мені здалося, що я очікував понад вісім годин.

— У ролі кого вас доставили в Запоріжжя?

— Важко сказати, тому що жодних постанов на руки особисто я не отримав. Крім того, що мене затримали за підозрою у підпалі дверей штабу Януковича в місті Галичі. У кабінеті, куди мене привели, була купа людей у формі й у цивільному. Вони розпитували про участь у діяльності «Тризуба». А потім раптом запитують: «А як ви ставитися до Сталіна?». Я відповідаю: «Як я можу ставитися до людини, яка знищила вісім-дев’ять мільйонів українців?». Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш, хто, де і коли знищував? «А Голодомор?», — кажу їм. Тут мені почали пояснювати, що тоді всі народи в Радянському Союзі жили дружно. Голод був, але він був скрізь, а не лише в Україні, й не слід тут байки розповідати. Я зрозумів, що Сталін у них вважається Героєм України. І це мені розповідають люди з тризубами на погонах. Сиджу і думаю: я з 1990 року за цю державу боровся, присвятив цьому життя, здоров’я. Під час ГКЧП очолював міську організацію УРП. І на 20-му році існування цієї держави чую, що Сталін для них — герой. Далі мене почали запитувати, що такого я накоїв у Дніпропетровську?

— Невже і в Дніпропетровську щось підірвали чи підпалили?

— У ніч на 13-е приїхали троє співробітників Дніпропетровського обласного УВС і забрали мене. Не знаю чому, але з їхнього боку ставлення до мене було дуже коректним. Сказали, що нічого пхати в кишені не будуть — просто у них є деякі запитання. Я вперше за чотири дні розслабився, було відчуття, що їду додому. В обласному управлінні на вулиці Червоній по-людськи запропонували чаю і склали новий протокол про затримання. Адже термін першого давно закінчився. Потім відвезли в ІТУ, від якого залишилися найжахливіші враження, хоча мене помістили в камеру лише на чотирьох осіб. Вранці в сусіда по камері побачив покусану шию — пояснили, що це клопи. Виявляється, мені пощастило, тому що в інших камерах може бути й по десять чоловік. Потім приїхав конвой. В обласному управлінні слідчий повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В.Брагінського, про якого я ніколи не чув. Цей підприємець загинув у Дніпропетровську в результаті вибуху бомби 13 жовтня 2009 року. Слідчому я сказав, що історія вже перетворюється на фарс. Мене довго розпитували про те, в яких організаціях і партіях я перебував, чи зустрічався з покійною Славою Стецько. Але яке це відношення має до вбивства дніпропетровського бізнесмена — ніяк не зрозумію. Нарешті мене звільнили під підписку про невиїзд. Слідчий навіть запропонував сто гривень на дорогу. Від грошей я відмовився, хоча після вилучення речей в Івано-Франківській області залишився без копійки. Коли вийшов на вулицю в брудних джинсах, неголений і без шнурків, я — хірург вищої категорії з 20-річним стажем, відчув себе справжнім бомжем. Слава Богу, за мною приїхали друзі і відвезли додому до Дніпродзержинська.

— Лівоохоронні органи зробили вашу організацію відомою, і не виключено, що тепер нею лякатимуть людей. Чим насправді є ВО «Тризуб» ім. С.Бандери?

— Ця організація була створена за ініціативою доцента Дрогобицького педінституту Василя Іванишина ще 1993 року. У «Тризуба», який є організацією орденського типу, було кілька напрямів роботи. Зокрема, виховання молоді та пропаганда національної ідеї серед українців. Ми вважаємо, що в Україні повинна з’явитися національна держава, в якій народ зможе впливати на владу. Однак про озброєні методи не йдеться, оскільки це може призвести до загибелі Української держави. Ми це прекрасно розуміємо, хоча з нас зараз хочуть зробити терористів.

Вадим РИЖКОВ,

«День», Дніпропетровськ

Джерела:

БАНДЕРІВЕЦЬ