Ігор ІВАНЧЕНКО

ДЕКІЛЬКА СЛІВ НА ЗАХИСТ ЖИДА

 

Різдвяний піст. Час глибокого переживання, натхнення, піднесення. Час, коли кожна віруюча людина з нетерпінням чекає народження Месії. 

Різдво Христове. Одне з найвеличніших християнських свят, як і інші, глибоко закорінене в ментальності, побуті та традиціях нашого народу. Спитайте, які асоціації, окрім суто релігійного аспекту, викликає це слово в душі українця? Тиха Різдвяна ніч, рипучий сніг, повний місяць на небі, Віфлеємська зоря, святково вбрана родина збирається за столом, щоб спожити дванадцять Різдвяних страв. А після цього на вулиці наших міст і сіл висипають веселі ватаги хлопців і дівчат, колядуючи та сповіщаючи всім радісну новину: "Христос народився!" А у відповідь чують: «Славімо його!» І обов’язково – різдвяні вертепи. Це дійство своїм корінням сягає глибини віків. Українці, мабуть, єдиний народ, котрий має такі давні і глибоко символічні різдвяні традиції. 

Недарма іноземці, побувавши на наших святах, з таким захопленням розповідають вдома про Україну. Декілька українських колядок навіть перекладено англійською мовою і вони увійшли до фольклору багатьох країн. 

І ось у час, коли всі християни з таким нетерпінням очікують Різдва, нас вкотре "втішили" ліберали-мудрагелі з Українського католицького університету своїм зверненням до спільноти УКУ під промовистою назвою "Шукаймо справжніх витоків лиха". 

В чому ж керівництво УКУ побачило лихо? Ніколи не здогадаєтесь. Виявляється, у вертепному Жидові. Перепрошую шановних читачів, але змушений буду часто цитувати цей "шедевр" збоченої ліберальної думки.

Пастирка (Вертеп) 1989 року (світлини з архіву директора Тернопільського художнього музею Ігоря ДУДИ) Історико-краєзнавчий проект проект «Жнибороди — Бучаччина — Тернопілля»

Отже: "…Але радість очікування цього свята щороку затьмарюється лихим передчуттям, що в час найвищої духовної кульмінації святого Різдва у нашу хату знову увірветься вертепний «Жид», – і насіння зла, що його вертепне дійство мало б виполоти, знову загніздиться в нашій душі". Бачте, яка біда увірветься в наші хати. Ось чого ми маємо боятися. 

Далі – більше "…У нашому Університеті немає однозначного ставлення до цього феномену. Дискомфорт від цього вертепного образу й відчуття, що він суперечить духовній поставі сучасного християнина й етосові УКУ, сусідує з настороженим ставленням до спроб вилучити його, що сприймається як зневаження давньої традиції та улягання стороннім силам. 

Наше завдання на цей Різдвяний піст – остаточно вирішити, якими в цьому питанні мають бути місія та етос УКУ. 

Знайти новітній персоніфікований образ лихварства, грошолюбства, корупції, підкупу та підступності – таким є духовне завдання для нашої спільноти на цей час Різдвяного посту.

 

Саме таким ректорат визначив "духовне завдання" для спільноти УКУ на цей час Різдвяного посту. Зверніть увагу: не очищення, не духовне оновлення, не відродження християнських чеснот у душі християнина, а саме пошук нового образу лихварства та місії і етосу УКУ в цьому питанні. Я не буду переповідати, що це за персонаж – кожен українець це знає і без мене. Але натомість зверну вашу увагу на аргументацію: 

"…З цього пласту української народної культури видно, що в певні епохи соціальні біди українського народу асоціювалися з єврейством (як, до речі, і навпаки). Ясна річ, далеко не кожен, хто щиро сміявся, бачачи гротескні кривляння вертепного «Жида», був запеклим антисемітом. Дві етнорелігійні групи жили поруч; їхні звичаї були часом зрозумілими для іншої групи, а часом і кумедними. І за поняттями «жида» й «гоя» стояли свої міжгрупові табу, що їх плекали з обох сторін. 

Але часом гротескна забава мала далеко не гумористичне продовження, коли по українських селах і містечках зграйки хлопчаків не раз гналися по вулиці за єврейським однолітком, скандуючи уже не барокове: «Жид! Жид!». Пізніші політичні наслідки такої «забави» ми, вибачте на слові, відхаркуємо й досі.

 

Складається таке враження, що автори цього опусу бачили на власні очі, як однолітки переслідували єврейського хлопчика. Я чудово розумію, на що натякають, але бояться вимовити вголос автори цього звернення – вони мають на увазі Коліївщину. 

Так, дійсно, під час цього повстання постраждало єврейське населення. Але що спричинило таке ставлення гайдамаків до євреїв-лихварів? Тут не місце для пояснення очевидних речей, тим паче, що так звані інтелектуали з УКУ це знають не гірше від мене. Але якщо раптом не знають, то нехай прочитають Шевченкових "Гайдамаків". Натомість хочу звернути увагу цих борців з «українським антисемітизмом», що персонаж вертепу не просто єврей, а Жид-лихвар. А про лихварство дуже чітко сказано в Святому Письмі: це тяжкий гріх, і якщо професура УКУ цього не знає, то нехай спитає в своїх студентів. І не наша вина, що споконвіків ця професія була в пошані у певного народу, від якої потерпали насамперед ми, українці. 

Заборону певних персонажів, слів, і навіть релігії ми вже проходили, тільки колись нам забороняли під страхом смерті, а тепер під страхом бути звинуваченим у антисемітизмі. 

Наступним, не менш цікавим аргументом, є такий: "Євреями в історичному бутті були не тільки міняйли, торговці та лихварі. Євреями були, зокрема, апостоли, члени найдавнішої християнської спільноти та майже всі автори Нового завіту (за винятком Луки). Єврейською була Пресвята Родина – Йосиф та Марія. Врешті-решт, по Своїй земній Матері євреєм був і Сам Ісус, Різдво Якого ми готуємось тепер зустрічати."

 

Дійсно це так, але чому пан Маринович і компанія забувають, що й Ірод був євреєм, то може ми і його вилучимо із репертуару вертепу, щоб не образити раптом чиїсь релігійні і національні почуття. Та й взагалі, якщо іти за цією схибленою логікою, то вартувало би в дусі сучасних західних цінностей трохи відредагувати Євангеліє. Наприклад, вилучити слова єврейського натовпу про те, що кров Христа на них і їхніх дітях, бо це «оголтєлий антисемітизм». А в усьому звинуватити Понтія Пилата – він за себе не постоїть. І всім добре.

Ліберальна брехня і казуїстика цих панів прикривається авторитетом Пап: "Тому не дивно, що свого часу Папа Іван ХХІІІ, осмислюючи духовні причини Голокосту єврейського народу, звернувся в молитві до Ісуса: «Прости, що ми знову розіп’яли Тебе в їхньому тілі!».

 

Але і тут шановних лібералів підвела історія, точніше, її незнання: українці до Голокосту не мали жодного стосунку, ба більше, значною мірою саме завдяки участі українців у Другій світовій війні було зупинено цей злочин. Але для наших "каяників" з УКУ це не аргумент, бо дуже подобається їм каятись за чужі гріхи – і нема на то ради! Покаяння їх щире: "У цю передріздвяну пору ми запрошуємо вас піти за цим духовним прикладом і сповідально звернутися до Христа: «Прости, що ми знову зневажаємо Тебе в цьому знущальному образі»! Але до чого тут українці? Хіба не Христос ганив і викривав міняйлів, лихварів і митарів? 

Проте участь представників єврейського народу в Геноциді-Голодоморі цими псевдокаяниками чомусь не згадується жодним словом у жодному зверненні. 

Далі ректорат УКУ пропонує університетській спільноті: "…наново осмислити ґенезу зла. Богослови мали б виявити, в чому справжній корінь наших соціальних, національних і політичних лих (мені чомусь здається, що корінь якраз і є в таких лукавих мудрствуваннях сучасних модерних Юд.-Авт.), і у вертепному дійстві донести його до людей з оздоровчими гумором і сатирою. Історики мали б остерегти нас від повторення помилок минулого (яких саме помилок автори звернення, правда, не уточнюють, залишаючи собі поле для подальших словоблудних маневрів -Авт.). 

Від соціальних педагогів ми очікуємо рецептів, як можна загоїти роз’ятрені суспільні рани. (забувають автори, що перш, ніж виписувати рецепт на "роз’ятрені рани", вартувало б з’ясувати, хто ці рани наніс.-Авт.) …Без цього не зможемо ми й осягнути проблем нинішньої України, а разом з ними – проблем усього світу". А чого ж нашим "духовним провідникам" розмінюватись на дрібниці – гулять так гулять, давайте "осягать проблеми світу". 

Як казав великий Кобзар: "Великих слів велика сила. Та й більш нічого." От було б цікаво, як би юдейська спільнота зреагувала на пропозицію якого-небудь єврея-ліберала вилучити з юдейського свята Пурим образ Гамана, бо він ображає почуття персів. Хотів би я глянути, щоб з ним сталося. 

А якщо уважніше придивитися до цього звернення, то видно звичайнісіньке космополітично-ліберальне лукавство. В дусі модерного часу автори полохливо і підлабузницькі пробують мавпувати так звані "західні цінності". Адже ми Європа! 

Мусимо іти в ногу з часом, а то, не дай Боже, будемо виглядати в очах освіченого Заходу ксенофобами і антисемітами. Тому різні "елітарні інтелектуали" за похвалу Заходу готові вихолостити не тільки народні традиції, але і християнство, що вони і пробують робити. 

Мені можуть заперечити, мовляв було б із-за чого списи ламати, ну якийсь персонаж, якогось вертепу. Насправді все набагато складніше: іде війна за духовні вартості, за традиції. Спочатку викинемо Жида-лихваря з вертепу як антисемітський персонаж, а потім і Христа приберемо з Різдвяних свят як контроверсійну фігуру. Натомість поставимо червонопикого Санта Клауса з пляшкою кока-коли в руці і різдвяного кролика. 

Ви скажете, що це перебільшення? Поїдьте в Західну Європу і переконайтесь на власні очі. Там це вже стало нормою, бо виявляти публічно свої християнські переконання, з точки зору західних лібералів, це ображати релігійні почуття інших людей (а насправді ті, хто кричать про образу своїх релігійних почуттів, якраз ні у що і не вірять). А світ не терпить духовної порожнечі, тому-то на тлі закриття християнських храмів на Заході ми спостерігаємо тотальну ісламізацію Європи. Не хочеш ходити раз на тиждень на Службу Божу, будеш робити п’ять раз на день намаз. 

Я не здивуюсь, якщо наступним кроком наших псевдореформаторів буде введення в репертуар різдвяного вертепу негра, козака-гея, ну і до повного комплекту якоїсь жіночки-феміністки – якраз в дусі часу і ліберальної моди буде збережено сексуальне, расове та гендерне рівноправ’я. Захід оцінить, лагідно поплескає по плечу та відсипле трохи срібняків… під ті ж кабальні лихварські відсотки. 

Така позиція щодо українських християнських традицій деяких сучасних ліберальних публіцистів не дивує – дивує лише те, що вони вважають себе ще й справжніми християнами. Вони вже давно, прикриваючись дисидентським минулим або дипломами закордонних навчальних закладів, присвоїли собі право (яке їм ніхто не давав) навчати недолугих (як їм здається) українців, як треба правильно жити. 

Сподіваємося, що своє вагоме слово скаже Церква, ієрархи якої повинні розуміти, що подібні людці зводять на манівці християнську молодь, вливаючи їй у душу свою космополітично-ліберальну отруту, культивуючи всілякі сатанинські та псевдохристиянські культи. 

А до студентів та спільноти УКУ звертаюся з пропозицією ввести в репертуар різдвяного вертепу персонаж такого собі ліберально-просвєтльонного хохльонка: плюгавенького, миршавенького, гомосексуальненького, з бігаючими оченятками, але з дипломом і на побігеньках в жида-лихваря. 

Українці як святкували Різдво, так і будуть святкувати, подобається це чи ні різним пройдисвітам та їх попихачам з псевдоінтелектуальних та псевдонаукових середовищ. Вони пощезнуть, і не допоможуть їм юдині срібняки, поростуть чортополохом їхні могили, і ніхто про них не згадає. 

Незабаром Різдво, незабаром, народження Месії… А отже, Господь з нами, тоді хто ж проти нас? 

09.12.2011р.Б.

м. Кам’янське (окупаційна назва Дніпродзержинськ)

07.11.2011р. Б. / Австрійський професор у Школі біоетики УКУ розповів про найскладніші виклики сучасної науки

  

Сьогодні найскладніші питання, які доводиться вирішувати членам біоетичних комітетів Європи, стосуються завершальної стадії життя (коматозного або вегетативного стану), смерті мозку людини, біомедичних досліджень, застосування репродуктивних технологій, покращення людського організму. Про це розповів австрійський професор морального богослов’я, член біоетичного комітету університетської клініки (м. Грац), член Європейської асоціації зі трансплантації органів, співпрацівник Національної етичної комісії Австрії о. д-р Вальтер Шауп.

 

31 жовтня-2 листопада у Школі біоетики УКУ він прочитав курс лекції на тему «Біоетичні комітети Європейського Союзу».

 

Професор розповів про діяльність етичних комісій та біоетичних комітетів на національному рівні у різних європейських країнах: «Такі установи в Австрії почали створювати кілька років тому. Однак лише зараз вирішують питання освіти людей, які заангажовані у цих інституціях. В Україні, зокрема у Львові, ви ідете іншим шляхом, який, як на мене, є кращим. Адже спочатку людей треба підготувати до праці у таких комітетах та комісіях, а відтак дозволити їм вирішувати непрості, але дуже важливі питання», – зазначив професор.

 

Отець Вальтер Шауп також поділився особистим досвідом роботи у біоетичному комітеті у Граці (Австрія). Свою лекцію він доповнив багатьма прикладами з лікарської практики, також студенти Школи біоетики мали нагоду поставити питання до лектора.

 

Нещодавно Школа біоетики УКУ видала посібник «Провідні етичні цінності в діяльності біоетичних комітетів лікувальних установ Європейського Союзу». Це курс лекцій професора Вальтера Шаупа. «Нове видання допоможе у підготовці компетентних фахівців для роботи в етичних комісіях та біоетичних комітетах, – наголошує керівник Школи біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко. – Сподіваюся, що такі лекції та представлені напрацювання вже незабаром матимуть свої результати. Україна потребує експертів з питань біоетики, які працюватимуть в етичних комісіях і зможуть професійно вирішувати етичні та моральні питання сучасної медицини».

 

Нагадаємо, що співпраця між Школою біоетики УКУ та Університетською клінікою м. Грац розпочалася 2010 року, коли професор Вальтер Шауп вперше прочитав курс лекцій для учасників сертифікатної програми з біоетики «На службі охорони життя».

 

Довідка

О. Вальтер Шауп, проф. морального богослов’я (Австрія), член Біоетичного комітету Університетської клініки (м. Грац), член Європейської асоціації зі трансплантації органів, співпрацює з Національною етичною комісією Австрії, з 2010 року гостьовий професор Школи біоетики УКУ, де викладає курс «Провідні етичні цінності в діяльності біоетичних комітетів лікувальних установ Європейського Союзу».

Школа біоетики УКУ

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

30.05.2011р. Б. / Ректор УКУ про донацію Фірташа

"Український католицький університет свою діяльність здійснює за кошт благодійних пожертв спонсорів з України та з-за кордону. Не отримуючи державного фінансування, ми впродовж останніх майже 20 років самостійно шукаємо кошти, звертаючись як до приватних доброчинців, так і благодійних фондів. Досі на розвиток УКУ та будівництво університетського містечка ми отримували пожертви переважно від благодійників з-за кордону.

Пропозиція українського бізнесмена Дмитра Фірташа зробити пожертву на Український католицький університет поставила нас у ситуацію, якої не було раніше. Адже йдеться про значну пожертву від одного українського благодійника. Проте ми сприймаємо цей факт як шанс, яким не маємо права знехтувати, враховуючи усі можливі гіпотетичні ризики. УКУ довів свою спроможність не бути іграшкою в забавах "власть імущих". І він, попри свої невеликі розміри, уже є чинником важливих реформ в Україні. Тому ми сміливо беремо на себе відповідальність і не ховаємося в тінь. Навпаки, увага з боку суспільства для нас буде додатковою опорою в тому, щоб не схибити".

Прес-служба УКУ
Джерело:
Мандрівники Христа Царя

20.04.2011р. Б. / Світ досі не знає, чи генетично модифіковані організми шкідливі, – італійський експерт в УКУ

Світова спільнота бере участь у глобальному експерименті, споживаючи ГМО. Досі не зрозуміло, чи генетично модифіковані продукти шкідливі для людини. Наслідки цього експерименту ми зможемо дізнатися лише згодом.

Таку думку висловив професор біоетики, медик, о. д-р Мавріціо Фаджоні з римського університету Альфонсіана. 18-20 квітня він читає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

За його словами, мільйони гектарів генномодифікованих рослин збільшуються з кожним днем. «Вже зараз ці процеси контролювати неможливо, адже за цим стоять великі економічні та соціальні інтереси. Ніколи в природі процеси так швидко не змінювалися, як зараз. Тому перед медиками, вченими та науковцями стоїть завдання – швидко приймати рішення. До того ж у світі досі немає закону, який би регулював збільшення ГМО», – зазначив під час лекції в УКУ о. д-р Мавріціо Фаджоні.

Також на лекціях у Школі біоетики УКУ о. Фаджоні розповість про біотехнології, генетичні втручання, які застосовують до людини, тварин та рослин. «Ми також говоритимемо про генетично модифіковані організми, про технологію штучного запліднення, клонування та стовбурові клітини», – додав професор.

Довідка

Отець Мавріціо Фаджоні закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія). У 1975 році отримав диплом з медицини та хірургії. Вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція. Філософські та богословські студії завершив у 1989 році у богословському центрі Fiorentino. Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув в римській академії Альфонсіяна.

Доктор Фаджоні викладає біоетику в академії Альфонсіяна. Як гостьовий професор, читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція), в Папських університетах Regina Apostolorum та Антоніанум (м. Рим). Як професор викладав на програмах з біоетики (Університет Камерно, LUMSA, Католицький Університет Риму).

З 2005 року член-кореспондент Папської Академії Pro Vita. З 2006 року – Радник Трибуналу Апостольської Пенітенціарії.

Джерела:

Відділ інформації та зовнішніх зв'язків УКУ

Мандрівники Христа Царя

20.04.2011р. Б. / Отець-доктор Мавріціо Фаджоні: «Бог дав нам розум, тому ми не можемо лікувати одну людину, знищуючи життя іншої»

Про втручання у геном людини, зокрема про моральний і медичний аспекти використання ембріональних стовбурових клітин та альтернативні джерела стовбурових клітин, які не завдають шкоди людському життю, в інтерв’ю для «Католицького оглядача» розповів італійський професор біоетики, медик, о. д-р з римського університету Альфонсіана, який 18–20 квітня читає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

Отче, які, на Вашу думку, проблеми з втручанням у геном людини зараз стоять особливо гостро в суспільстві?

Коли ми говоримо про втручання в геном людини, то існує три такі ділянки, де ми найбільше можемо про це говорити. Перша стосується саме того, що ми взагалі знаємо про геном людини. Отже, взаємозв’язок між людським геномом і особистістю. Власне це всі відкриття, які пов’язані з геномом людини і які абсолютно змінюють наше уявлення про людину, яке ми мали до цього часу. І тут існує ризик, що людину буде зведено до предмета, тобто особу перестанемо розуміти як цілісність… І тому це і культурна, і наукова проблема.

Друга ділянка стосується генетичної діагностики, і це вже щоденна проблема медицини. Генетика дає можливість сьогодні робити багато різних досліджень, пренатальну діагностику на генетичному, хромосомному рівні , яка виявляє ріні дефекти. Хоча, на жаль, ще є дуже велика прірва поміж діагнозом і лікуванням. Ми можемо робити діагноз багатьох хвороб, генетичних і хромосомних, але поки що ми не вміємо їх усіх лікувати.

Проблемою є те, що генетична діагностика сьогодні найчастіше пов’язана з абортом. І цей аборт вибіркового або євгенічного типу, тобто вибираємо лише здорових дітей, а тих, які не відповідають певним стандартам, які не є тої якості, якої би мали бути, вбиваємо. І це парадокс – в наслідок медичних досліджень гинуть немічні, кволі та слабші. Але це не є завданням доброї медицини.

Це стосується і генетичної діагностики, яка пов’язана із технологіями штучного запліднення?

Так, це те, що ми називаємо преімплантаційна діагностика. Створюють багато ембріонів за допомогою технологій штучного запліднення у пробірці, але вибирають тільки ті ембріони, які є доброї якості. Інших знищують або заморожують, або використовують як матеріал для наукових досліджень, експериментів… Але це знову парадокс, тому що ми з одного боку створюємо ці ембріони, щоб вони могли жити, але потім самі вбиваємо їх . Тому що ми є суспільством, яке хоче завжди перемагати і серед нас нема місця для тих, хто програє.

Третя проблема саме полягає в тому, що ми говоримо про терапію, генетичне лікування. І ця терапія сьогодні є лише на експериментальній стадії. Деякі експерименти дали негативні результати, тому що гени були перенесені за допомогою різних вірусних механізмів, які спровокували чимало нових хвороб. Ми всі покладаємо великі надії саме на генну терапію, проте, напевно, треба ще багато часу, щоб ми зуміли правильно її застосувати на практиці. Нова проблема, яка постає перед нами, це так зване генетичне покращення людини. Медицина, без сумніву, може лікувати багато хвороб, і за допомогою генної інженерії одного дня ми дійдемо до того, що зможемо покращувати людський організм ззовні та всередині. Ми зможемо зробити людей вищими, кращими, гарнішими, розумнішими. І це ніби виглядає з одного боку добре. Дехто думає навіть, що так можна змінити людську природу, це називається трансгуманізм, який виникає з того, що людина невдоволена сама собою, і з її постійного бажання створити надлюдину. Але медицина не може робити нову дискримінацію. Медицина повинна служити людям, тому саме в генетиці ми маємо, з одного боку, багато надії, а з іншого – великий страх. І тому біоетика має допомогти людям завжди служити іншим. Ми, католики, вважаємо, що біоетика – це вміння дбати про інших. І Церква абсолютно не боїться ані техніки, ані науки. Але наука без етики нічого доброго не може продукувати. На жаль, економічні інтереси завжди мають більшу владу, більший потенціал.

Розкажіть, будь ласка, про джерела стовбурових клітин і моральний аспект використання ембріональних стовбурових клітин, коли фактично, щоб когось вилікувати, іншу особу доводиться вбити.

Загалом, є чотири джерела, з яких можна брати стовбурові клітини. Перше – дорослі стовбурові клітини, так звані гемопоетичні. Це клітини, з яких формується кров. І також, коли ми говоримо про трансплантацію кісткового мозку. Друге джерело, звідки ми можемо брати стовбурові клітини, це – пуповинна кров, Тобто та кров, яка є в пуповині. Ці стовбурові клітини дуже корисні, тому слід збільшувати можливості зберігання цих клітин. Треба створювати громадські банки пуповнної крові. Третім джерелом походження є стовбурові клітини з ембріонів. На жаль, значна частина стовбурових клітин, які використовують сьогодні, походить з ембріонів, які спеціально створюють, але потім залишають, і вони стають матеріалом для науковців. І це означає, що знищують людське життя на самих початках його існування. Зараз існує дуже багато досліджень стосовно стовбурових клітин, але ще жодне з них не дало свого бажаного результату. Але це проблема наукова, а не етична. Етична проблема полягає в тому, що ми не можемо нищити людське життя, навіть якщо тим самим ми робимо добро для когось іншого. Багатьом науковцям це важко зрозуміти, дуже часто вони кажуть: «Ну вони і так вже консервовані, заморожені, ми їх все одно втратимо, щоб їх не втратити, використаємо, як матеріал». Але в будь-якому випадку йдеться про людські істоти, навіть якщо вони кволі, немічні та незахищені – це людське життя.

Четверте джерело походження стовбурових клітин – науковці навчилися омолоджувати стовбурові клітини, які походять з дорослого організму, тобто перепрограмовувати ці клітини. Коли клітини, це можуть бути, наприклад, клітини шкіри, можна зробити дуже подібними до ембріональних стовбурових клітин. Не знаємо поки що, чи ця техніка має стовідсоткову гарантію ефективності, але якщо її ефективність стане реальністю, тоді зможемо мати стовбурові клітини на такому самому рівні, що і ембріонального походження, але без знищення ембріонів. Кожен із нас мав би свої стовбурові клітини, які походять з нашого особистого організму. Це нова дорога, і багато католицьких біоетиків стоять на тому, що саме цей напрям треба розвивати. Я вірю, що природа має сама в собі різні способи, якими може нас зцілювати, лікувати, якщо людина лише навчиться використовувати її. Важливо завжди пам’ятати, що навіть коли якась дорога до мети обривається, то можна знайти іншу, яка може бути навіть кращою. Господь Бог дав нам розум, тому ми повинні лікувати інших, дбати про них, але ми не можемо цього робити ціною людського життя. І це стосується всіх, особливо коли говоримо про людські ембріони, слабкі та незахищені.

Отже, з цих чотирьох методів три абсолютно дозволені Церквою, крім ембріонального. І перших два вже успішно використовують в італійських клініках, зокрема, в італійській клініці «Бамбіно Джезу», до Біоетичної Ради якої належите і Ви, отче?

Так, звичайно, використовують.

Що стосується стовбурових клітин з пуповинної крові, чи можна з часом сподіватися на їхню більшу ефективність, аніж ембріональних, звісно, не кажучи вже й про моральні переваги, а ще й про переваги біологічні?

З наукового погляду, коли ми говоримо про стовбурові клітини з пуповини, то вони є справжніми стовбуровими клітинами. Натомість стовбурові клітини, які ми беремо з ембріонів, це ті клітини, яких ми змусили стати стовбуровими, коли ми їх переносимо в інший організм, вони продукують онкологічні захворювання. Натомість стовбурові клітини з пуповинної крові не дають цього ефекту. Той, хто працює із стовбуровими ембріональними клітинами, хоче мати саме ці клітини, які будуть в майбутньому диференціюватися в різний спосіб. Стосовно стовбурових клітин, які беруться з пуповини, вони є більше дозрілими. Вони вже більше диференційовані. Вони є приблизно посередині між стовбуровими клітинами дорослого організму і ембріональними. Але ми можемо дуже добре з ними працювати. Пошуки і дослідження зараз тільки на самих початках, і тому є багато надій, що стовбурові клітини пуповинного походження можуть дати дуже добрий результат.

Наталя Гадьо, спеціально для «Католицького Оглядача»

Довідка УКУ

Отець Мавріціо Фаджоні – закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія), де 1975 року отримав диплом з медицини та хірургії. Потім вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція і вступив на філософські та богословські студії до богословського центру Фйорентіно, які закінчив 1989 року. Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув у римській академії Альфонсіяна, де зараз викладає біоетику. Як гостьовий професор о. Мавріціо читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція), в Папських університетах Regina Apostolorum та Антоніанум (м. Рим). Також викладав на програмах з біоетики в європейських університетах (Університет Камерно, LUMSA, Католицький Університет Риму). Від 2005 року є членом-кореспондентом Папської Академії Pro Vita і від 2006 року – Радником Трибуналу Апостольської Пенітенціарії.

На фото о. д-р Мавріціо Фаджоні та керівник Школи біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

13.04.2011р. Б. / Італійський хірург розповість у школі біоетики УКУ про клонування, ГМО та репродуктивні технології

18-20 квітня професор біоетики, медик, о. д-р Мавріціо Фаджоні (Італія) прочитає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

«Доктор Фаджоні розгляне ключові питання, пов’язані із втручанням у геном людини, створенням і використанням генетично модифікованих організмів, клонуванням тварин, органів і людини, допоміжних репродуктивних технологій тощо, – розповідає керівник сертифікатної програми з біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко. – Отець д-р Мавріціо Фаджоні говоритиме про ці проблеми, з одного боку як медик та науковець, а з іншого – спробує дати їм відповідну моральну та етичну оцінку».

Лекції читатимуть італійською мовою із синхронним перекладом на українську. Всі охочі можуть відвідати лекції професора Фаджоні, зголосившись до 18 квітня на електронну адресу: bioetyka@ukr.net

Лекції відбуватимуться з 17:00 до 21:00 у приміщенні філософсько-богословського факультету Українського католицького університету (вул. Хуторівка, 35а).

Прес-служба УКУ

Довідка:

Отець Мавріціо Фаджоні закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія). У 1975 році отримав диплом з медицини та хірургії. Вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція. Філософські та богословські студії завершив у 1989 році у богословському центрі "Fiorentino". Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув в римській академії "Альфонсіана".

Доктор Фаджоні викладає біоетику в академії "Альфонсіяна". Як читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція) в Папських університетах "Regina Apostolorum" та "Антоніанум" (м. Рим). Викладав у програмах з біоетики (Університет Камерно, LUMSA, Католицький університет Рима).

З 2005 року член-кореспондент Папської академії "Pro Vita". З 2006 року – радник Трибуналу Апостольської пенітенціарії.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

16.03.2011р. Б. / Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква

Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року. Церква, як відомо, належить вічності та, згідно з обітницею Божою, є неподоланною. Але свій план Господнє Провидіння реалізовує через людей – земних, а тому часом недосконалих і суб’єктивних. Таїнство поєднання одного і другого якраз і відбуватиметься в УГКЦ під час виборчого Синоду. По-перше, завданням усіх єпископів є пізнати Божу «думку», Його святу волю – іншими словами, обрати того, кого перед тим уже вибрав Господь Бог. По-друге, своїм особистим голосом єпископи мають передати думку всього Божого народу, зіткану з численних голосів духовенства, монашества й нас, мирян. Адже Божий люд також є «передавачем» Божої волі – звичайно, за умови, що він щиро намагається її пізнати, молячись та з обачністю ставлячись до суто людських міркувань.

Друге питання, що свердлить мозок: хто стане наступником Блаженнішого Любомира? Щиро признаюся, перші варіанти цієї статті містили перелік рис, якими, на мою думку, повинен володіти новий обранець Церкви. Проте чим більше працював я над згаданим переліком, тим більше мене огортав неспокій. Бо з-під мого пера проступав образ ідеального кандидата, якого в нас – та й, зрештою, в нікого – вочевидь не буде ніколи.

Сила Церкви як структури – не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Тому вже на самому початку синодальні владики мали б осягнути проблему в цілості, не лише обстоюючи чесноти свого обранця, а й дбаючи про те, щоб його слабинки не залишилися недоглянутими й не нашкодили Церкві.

Отже, в подальшому я говоритиму вже не про якості особи, а про потреби Церкви.

Найперше завдання Церкви – свідчити про Христа й переконувати людину, що її спасіння лише в тому, що вона житиме за Божим законом. Як на нинішні обставини – завдання ледь не безнадійне. Сізіфів труд. Адже в українському суспільстві останніми роками сформувалася «аморальна більшість», яка вважає дотримання моральних принципів програшною справою.

Отже, Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, і бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, – тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзми – бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині – спиратися на Євангеліє. Коли довкола все тоне в фарисействі – все очищати від скверни. І понад усе – молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.

Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир.

Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними. Не переглядати ми мали б ті великі цілі, що їх Церква ще не осягнула: патріарший статус, об’єднана Київська Церква чи «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Блаженніший Любомир). Ми прийняли їх від наших попередників і наш обов’язок – не змарнувати їх. Натомість можна і треба чутливо аналізувати шляхи до цих великих цілей, щоб вчасно помітити «підказки» Господні, прочитати Богом дані знаки часу, щоб точніше вивірити свою ходу.

Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.

Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.

Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його. Більш ніж півстоліття, що відділяють нас від Митрополита Шептицького, блискуче підтвердили вірогідність і справедливість його (як ми би сказали сьогодні) богослов’я нації. Незмінним рефреном тут звучить думка: «Пам’ятайте, що нічого доброго для свого народу Ви не осягнете, чинячи справи, суперечні із Заповідями Божими».

Нема ліку тим сферам нашого життя, у яких нам треба повсякчас пригадувати: правда без Христової любові стає мертвою доктриною, а любов без Христової правди спроможна лише примножити гріх. Але при цьому пам’ятаймо, що лише тій Церкві під силу буде виполювати будяччя з народної ниви, яка спроможна буде щодня виполювати його у своєму тілі.

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?

Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен промах влади на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя – це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того».

Це завдання стосується не тільки Глави, а й кожного члена Церкви. Патріарх, єпископат і загалом особи богопосвяченого життя складають присягу свідчити Христові аж до пролиття крові, а тому мають чітко розрізняти душпастирську второпність, яка не кричить про свою правду на кожному перехресті, і замовчування злочинів влади, яке обертається упокоренням перед злом. Проте миряни також несуть свою частку відповідальності за державу, бо гріх влади є лише концентрованим згустком гріховності суспільства і живиться його духовними міазмами. Миряни співвідповідальні й за Церкву, бо мужньою може бути лише та Церква, яка не боїться «чорного піару», тобто слуги й вірні якої не бояться викриття власного гріха.

Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.

Перечитавши усі перелічені аргументи, хтось напевно подумає: а що змінилося від того, що образ ідеального Глави Церкви автор замінив на образ ідеальної Церкви? Насправді ж змінилося багато. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі – свята. Завданням синодальних владик і буде вручити патріарший посох тому Слузі Церкви, який максимально наблизить її до її місії.

Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».

Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету

Мандрівники Христа Царя

Я мрію, щоб... Я мрію про... Я був би... Я мрію, що...

Але ж Ви й мрійник пане Мирославе. Мушу нагадати Вам приказку в тему: "Мріяти не шкідливо. Шкідливо не мріяти!" І чи не забагато отих "Я" на одну невеличку статтю, як на скромного і смиренного, Христового учня? А так, загалом стаття вийшла у Вас досить не погана, як на димократа. Чи може Ви, нарешті, дяка Богові Святому, - ПРОЗРІЛИ і не будете вже тушити віру і ревність тих, хто - горить смолоскипом та запалює інших...

Колишній парафіяльний сторож р.Б. Леонід.