29.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

1Кр.15,58–16,3:  «А щодо збірки на святих, то робіть і ви так, як я був наказав Церквам галатським»

Інколи, коли йдеться про речі матеріальні, про гроші, ми, як християни, до кінця не можемо собі дати ради як до них ставитись. Ніби кажемо, що це матеріальне, земне, про це не потрібно дбати, але бачимо, що ніхто не може без матеріальних речей і грошей обійтися. 

Не в тім річ, щоб щось мати чи не мати, посідати чи ні, важливо вміти цим управляти. Йоан Золотоустий казав, що нема людей бідних чи багатих. Є ті, кому Бог дав багатство і гроші, і ті, котрі потребують цього. Отже, ті, котрим Господь дав, мають добре розприділяти ці багатства для власних потреб і потреб тих, хто потребує. Тому важливо бути свідомим, коли Бог посилає якісь багатства, гроші, достаток, що це не лише дає для нас. Це власність Господа, яку він тимчасово поручив нам. А коли ми вміємо більше віддавати, то Бог може ще більше дати, що б ми роздавали іншим. У житті кожний із нас мав такий досвід не раз, коли ми дали, допомогли, може, з останнього, то Бог повертає нам вдесятеро. Тож прикладаймо всі зусилля тим багатством, яке Бог нам тимчасово дав, ділитися з іншими людьми.

* * *

Лк.5,17-26:  «Бачачи їхню віру, Ісус мовив: “Чоловіче, прощаються тобі твої гріхи!"»

Бачимо в Євангелії, що тисячі людей ходили за Ісусом Христом, проте лише деякі зцілювалися. Зцілювалися ті, хто довіряв Богові, хто покладався на Нього цілковито. Саме віра цих людей дозволяла їм отримувати від Господа благодать. 

Євангеліє не розповідає, чи розслаблений вірив, чи не вірив, навіть чи бажав, чи не бажав оздоровитися, а вказує, що його принесли, мабуть, його друзі. Саме через їхню віру Господь прощає йому гріхи й оздоровлює його. 

Нам дуже важливо пам’ятати, що через нашу віру, нашу молитву за когось Бог може творити чудеса щодо інших. Тому наша віра має силу творити чудеса не лише для себе, а й для інших осіб. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

29.10.2016р. Б. / Святого мученика Лонгина сотника

Святого мученика Лонгина сотника

Тропар глас 4: Мученик твій, Господи, Лонгин, у своїм стражданні прийняв нетлінний вінок від тебе, Бога нашого; мавши бо твою силу, він переміг мучителів і подолав нікчемне зухвальство демонів; його молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Весело возрадувалася Церква, в пам'яті днесь приснопам'ятного страждальця Лонгина, взиваючи: "Ти моя сила, Христе, і утвердження". 

Святий Лонгин був поганином, родом з Кападокії, і служив сотником у римському війську. Усі його поважали як справедливого чоловіка. Вже в старшому віці він служив у Єрусалимі і був начальником того відділу війська, воїни якого вели Христа Спасителя на Голготу. Він бачив смерть Ісуса і став свідком чуд, які явилися в природі тоді, коли Син Божий “віддав духа”. Коли ж земля затряслася, коли відкрилися гроби і померлі повстали з них, тоді “сотник і ті, що стерегли з ним Ісуса, бачивши землетрус і те, що сталося, вельми налякалися і мовили: «Це справді був Син Божий!»” (Мт. 27, 54). Також і в Євангелії від святого Марка читаємо: “Бачивши ж сотник, що стояв проти Нього, що так віддав духа, сказав: «Чоловік цей справді був Син Божий»” (Мр. 15, 39). І святий Лука подібно пише: “Побачивши, що сталося, сотник почав прославляти Бога, кажучи: «Справді цей чоловік був праведний»” (Лк. 23, 47). 

Про подальше життя сотника Лонгина знаємо з передання. Так побожне передання переказує, що коли один з воїнів копієм пробив бік Христа, то крапля крови впала в очі Лонгина і зцілила їх від хвороби, тому в багатьох краях у святого Лонгина призивають допомоги ті, що слабують на очі. 

Поважне, дуже давнє передання, записане єрусалимським священиком Ісихієм близько 430 р., каже, що сотник Лонгин був на сторожі також при гробі Христа Спасителя і став свідком Його світлого Воскресення. 

Жиди підкупили сторожу, аби та сказала, що учні вкрали Тіло Христа Спасителя, однак сотник Лонгин і ще два воїни не взяли юдиного гроша і свідчили, що Христос воскрес. Жиди дали хабаря Пилату, аби він убив Лонгина, та Пилат не міг цього зробити, бо Лонгина, завдяки його заслугам та хоробрості, знав навіть сам кесар. Коли ж Лонгин довідався, що жиди хочуть його смерти, то склав свою гідність і з двома воїнами, які також повірили у Спасителя, пішов до Кападокії, де проповідував Христову віру. Та жиди напирали на Пилата і не шкодували грошей, тож Пилат написав до Риму, що сотник Лонгин підбурює людей в Кападокії до повстання і голосить їм про нового царя. З Риму прийшов наказ, щоб Лонгина стяти мечем, а з ним і двох воїнів. Пилат послав вояків до Кападокії, і святий Лонгин, хоч міг уникнути смерти, бо воїни його не знали в лице, однак не зробив того і прийняв смерть разом з двома товаришами. Так вони запечатали своє життя смертю за Христа. Воїни взяли голову святого Лонгина до Єрусалиму показати її Пилатові як доказ, що виконали наказ. Пилат велів викинути голову святого мученика за містом на смітник, де її засипали гноєм. 

Невдовзі з Кападокії до Єрусалиму прибула одна вдовиця, яка втратила зір. Вона хотіла помолитися в храмі і випросити у Бога оздоровлення. Привів вдовицю її єдиний син, та раптово він тяжко занедужав і помер. А коли бідна вдова оплакувала свого сина, то очима душі побачила світлого воїна, який сказав їй, що є Лонгином сотником, який постраждав за Христову віру, потім, що його голова лежить на смітнику за містом, і велів їй іти та знайти його голову, і тоді вже не буде журитися за сином, бо Бог загладить її біль. Сліпа вдовиця повірила, попросила відвести її на смітник, і там почала руками порпатися в смітті і натрапила на голову. Щойно вона торкнулася її руками, як враз прозріла. Молячись до Бога, вона взяла голову святого, обмила її у себе вдома і намастила дорогою олією. А вночі їй знову явився святий Лонгин і, тримаючи за руку її сина, одягненого в світлі одежі, сказав, щоб не плакала, бо Господь покликав її сина до вічної слави. Щаслива, вдовиця відвезла голову святого Лонгина до Кападокії, у село Сандралис, де спочивали його мощі, і там чесно поховала її. Частина тих мощей, зокрема чесна рука святого Лонгина, зберігається в Римі, у храмі святого Петра. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,27–2,4:  «…бо ж вам дана ласка Христа: не тільки вірувати в нього, але за нього також і страждати»

Часто в житті є так, що наше внутрішнє життя – одне, а в щоденному житті ми – інші. Тим більше складні, кризові ситуації допомагають нам пізнати самих себе, інколи це те, чого ми не знали і не підозрювали про себе. 

Якщо говорити про свідчення Ісуса Христа, то саме тому в ранній Церкві було цінне мучеництво. Бо мученики – це ті, які переживали трудні обставини, часто перебували на межі життя і смерті. І їхня віра виявилась саме в цих обставинах. Так само з життям кожного. Складні обставини – це нагода свідчити про Бога. Легко бути християнином в ідеальних обставинах. Але правдиве християнство показується тоді, коли треба виявити певну жертву, певну терпеливість, тоді являється наше свідчення. Тому Бог і дає нам такі труднощі, де маємо нагоду свідчити про Господа. 

* * *

Лк.6,17-23:  «Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі»

На перший погляд таке висловлювання Господа може видатися дивним. Як Ісус Христос може називати блаженними, або щасливими, вбогих, голодних, тих, кого ненавидять, тих, хто плаче… Відтак каже ще й радіти з цього. Ми, люди, хочемо мати достаток, бути щасливими, мати певність у житті. Однак Божі дороги для кожного з нас не раз є інакші. 

Так, людина завжди прагне мати стабільність у житті, щастя, радість. Але мусимо визнати, що саме наші життєві труднощі й клопоти правдиво показують, ким ми є, яке наше духовне життя і які наші стосунки з Богом. Коли будуємо своє існування лише на земному фундаменті, то вся будівля «завалиться» в час нашої смерті. Лише в того, хто живе з Богом, смерть не може нічого забрати. Тому не раз саме наші проблеми наближають нас до Бога, показуючи непевність усього земного. Так часто трапляється, що саме ці труднощі є для нас доброю нагодою наблизитися до Господа і з’єднатися з Ним.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.10.2016р. Б. / Преподобного отця нашого Євтимія Нового; Святого преподобномученика Лукіяна, пресвітера Великої Антіохії

Преподобного отця нашого Євтимія Нового

Тропар Євтимія, гл. 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом* і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобний Діє, дух твій. 

Кондак Євтимія, глас 2: Множество метушні спокійно проходячи, безплотних ворогів струмками сліз твоїх потопив єси, богомудрий Євтиміє преподобний, і, чудес дар прийнявши, зціляєш пристрасті всілякі, моли неустанно за всіх нас.

Преподобний Євтимій до вступу в монастир називався Микита. Народився він у селі Опсо, поблизу Анкири, в Галатії. Його батьки були заможні і дуже побожні люди. Батько помер скоро, а Микита разом із заміжньою сестрою Марією допомагав матері в господарстві. Однак невдовзі він пізнав Божу волю, яка кликала його до монашого життя. Тому він потай залишив рідній дім і пішов на гору Олімп, де під проводом двох старих благочестивих монахів Йоаникія та Йоана провадив самітницьке життя, і прийняв монаший постриг, а з ним ім’я Євтимій. 

Його життєписець каже, що Євтимій проходив дорогу тяжкого і трудного послуху, і так дійшов він до незвичайного смирення, впокорив язик і цілими днями перебував на молитві. А потім, з благословення старших, пішов на гору Атон. Дорогою він довідався, що його матір ще живе, а сестра овдовіла, вони оплакують його, бо не знають, що з ним сталося. Євтимій послав їм хрест і звістку, що вже давно він є монахом, та радить їм також вибрати життя на самоті. І справді, вони послухали його ради і вступили до монастиря. 

А преподобний Євтимій перебував у печері на горі Атон три роки у повному мовчанні і там цілковито поборов останні спалахи пристрастей, від яких жоден чоловік не є вільний. Через три роки, за Божим об’явленням, він пішов у бік Солуня, і в околицях міста заснував у 863 р. монастир з церквою під покровом святого апостола Андрея Первозванного. До нього горнулося багато монахів, і тому названо його Євтимій Новий, бо, подібно, як святий Євтимій Великий, він заселив пустелю Божими слугами. Поблизу він заснував ще жіночий монастир, ігуменею якого стала його сестра Марія, що в постригу прийняла ім’я Євтимія. 

Чотирнадцять літ управляв святий своїм монастирем, а потім знову повернувся на гору Атон. Але коли зі всіх сторін стали приходити до нього люди по благословення, тоді св. Євтимій разом з монахом Георгієм перебрався на пустинний острів, де в безнастанному мовчанні прожив ще п’ять місяців і після короткої хвороби 15 жовтня близько 884 р. упокоївся в Бозі. Його мощі знайдено згодом у печері цілком нетлінними, сьогодні вони покояться в Cолуні. 

У той самий день

Святого преподобномученика Лукіяна, пресвітера Великої Антіохії

Тропар Лукіана, глас 4: Повздержністю постництва і мучеництва кров’ю ти, придбавши вінець нев’янучий, священномучениче Лукіане, Антіохийська похвало, за нас моли Христа Бога, бо ми творимо святу пам’ять твою. 

Кондак Лукіана, глас 2: В постництві перше просіявшого, і у стражданні опісля озоряючого, всі, як світило пресвітле, Лукіана піснями славно вшануймо, бо він молиться неустанно за всіх нас. 

Святий Лукіян походив із Сирії, з міста Самосати. Його батьки були заможними людьми, але померли, коли йому ще не виповнилося дванадцять літ. Уже з молодости Лукіян був незвичайно побожний і дуже пильний в науках. Він роздав усе своє майно вбогим і перебрався до міста Едеси, де під проводом ісповідника Макарія вивчав Святе Письмо. Життя юнак провадив самітницьке і строге. Коли його висвятили на священика для антіохійської церкви, він заклав при ній школу біблійних наук, в якій пояснював своїм учням Святе Письмо. Тоді ще не було друкованих книг, а кожну книгу переписували від руки, до чого святий Лукіян мав незвичайний талант. Переписуванням він заробляв собі на прожиття і на допомогу для бідних.

Він також зробив дуже велику справу, бо виправив, а радше переклав усе Святе Письмо з жидівської (єврейської) мови, яку знав дуже добре, на грецьку, однак труд його не отримав належної оцінки, тому що через постійні переписування святих книг там закралися помилки. Переклад той, названий Лукіяновим, був, за свідченням святого Єроніма, дуже поширений. У 303 р., коли імператор Диоклетіян почав переслідувати християн, святого Лукіяна було ув’язнено і віддано на муки, однак невдовзі його відпустили на волю. Та коли почалося гоніння християн за імператора Максиміяна, тоді святого Лукіяна у 311 р. поставили перед судом у Никомидії, де на всі питання щодо його особи, він відповідав коротко: “Я – християнин”. Коли ж мучитель запитав його, яка то є християнська віра, тоді святий Лукіян виголосив прекрасну промову, в якій показав усю красу і правду Христової віри, розповів про Страсті Христа Спасителя і про знаки, які виявилися під час Його смерти. 

“Закликаю вам у свідки саме небо, – говорив він, – воно, бачачи, що нечестиві роблять на землі, у білий день закрило своє світло. Пошукайте у ваших літописах і ви знайдете, що в часи Пилата, коли страждав Христос, день перервало затемнення сонця”. 

Однак голос правди не зворушив серця катів. Вони почали жорстоко бити святого Лукіяна, а потім закованого, так, що навіть не міг вільно рухатися, кинули до в’язниці, в якій долівку виклали гострими черепицями, і там морили голодом чотирнадцять днів. Прийшов празник Богоявлення. Деякі вірні підкупили сторожу і дісталися до в’язниці, де святий мученик лежав навзнак, бо не міг поворухнутися. Він сказав їм, що завтра помре, і при них відслужив Божественну літургію, а престолом йому були власні груди. По черзі підходили вірні, а святий Лукіян їх причащав. Так темниця стала храмом і оселею самого Бога. 

Наступного дня, коли сторожа прийшла подивитися, чи святий мученик ще живий, тоді він тричі голосно визнав: “Я – християнин!” – і після тих слів його чиста душа полетіла до неба. Тіло святого Лукіяна кати кинули в море, але через чотирнадцять днів хвилі винесли його на берег, а учні святого мученика поховали його мощі поблизу міста Дрепанії, яке згодом святий Костянтин Великий прикрасив і назвав Оленополем. У 826 р. свята Олена звела над гробом священномученика Лукіяна величну церкву. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,20–27:  «Тягне бо мене на обидва боки… для мене бо життя – Христос, а смерть прибуток»

Бачимо це роздвоєння у святого Павла, апостола народів. Коли він, пізнавши Господа, навернувшись, так прагне Його, що бажає повної злуки, зустрічі з Ісусом Христом, яка стається, як ми знаємо, цілковито тільки після смерті. Цей приклад може стати у нагоді всім нам, бо вказує, наскільки цінним є Господь для тих, хто Його запізнав. 

Лиш тоді, коли ми самі досвідчимо Бога, пізнаємо Його, будемо прагнути Його понад усе, лише тоді станемо спроможними передавати Його іншим. Бо лише те, що ми маємо і посідаємо, можемо дати іншим людям.

* * *

Лк.6,12-19:  «Покликав своїх учнів і вибрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами»

Кожен із нас може оповісти історію свого життя, своїх стосунків з Богом, своєї дороги до Бога. Може назвати тих чи інших осіб, які впливали на вирішальні ситуації в духовному формуванні. І це, звичайно, правда, однак неповна, бо все в нашому житті дав Бог: обставини, як також і тих осіб, які нам допомогли. 

Те саме маємо сказати про апостолів: то не вони вибрали Бога, а саме Господь їх вибрав і покликав. Це велика таємниця Божого покликання. Тому кожного з нас Бог кличе йти за собою в унікальний і неповторний спосіб. Бог дає нам цю можливість і сили, кожен до цього здатний. Але варто побачити всі ці події в нашому житті не як набір випадковостей, у цьому всьому є Боже Провидіння: Бог нас вибирає, готує і робить спроможними йти за Ним саме в тих обставинах, де ми живемо, і серед тих людей, які є навколо нас. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

27.10.2016р. Б. / Святих мучеників Назарія, Гервасія, Протасія і Келсія; Преподобної матері нашої Параскеви Терновської

Святих мучеників Назарія, Гервасія, Протасія і Келсія

Тропар, глас 4: Як світлопромінна зоря, четвериця мучеників сіяє, і просвічує церкву, мучеництвом Назарій, вірою ж Гервасій, а з Келсієм ісповіданням Протасій, ними вона убаженна співає: слава Богові, який дав мученикам кріпость. 

Кондак, глас 2: Світильниками світлими явившись, Божественні мученики, творіння світлом чудес озоряєте, недугів розганяючи ніч глибоку і Христу Єдиному Богу молитесь неустанно за всіх нас. 

Святий Назарій був родом з Риму. Батько його називався Африкан, і був він поганином (згідно з іншими джерелами – жидом), а мати Перепетуя була християнкою (її охрестив апостол Петро). Вона й виховала свого сина для царства небесного. Після смерти батьків Назарій роздав своє майно вбогим, а сам ходив по Італії і проповідував Христову віру. Саме тоді, за імператора Нерона, почалося перше переслідування християн. Коли Назарій прийшов до Медіолану, то там у в’язниці страждали два брати близнюки, християни, а називалися вони Гервасій і Протасій. Назарій приходив до них, утішав, однак цим він викрив себе, що також є християнином, тоді його схопили і поставили перед судом. Однак коли мучитель довідався, що Назарій є римським громадянином, то наказав його лишень побити палицями і прогнати з міста. 

Слуга Божий пішов до Галії. У місті Мелія він зустрів покинутого хлопця на ім’я Келсій і взяв його з собою в дальшу дорогу. Назарій навчив його правд святої віри і охрестив. Упродовж своєї довгої подорожі святий Назарій був кілька разів ув’язнений і бичований, аж з одного міста його відіслали до Риму на суд Нерона. Той наказав святого тяжко мучити, а Келсія побити різками, а потім кинути їх у море, але вояки, які мали сповнити вирок, вражені наукою святого Назарія, випустили його на свободу, а самі прийняли хрещення і покинули службу в Нерона. 

Назарій разом з Келсієм вдруге прийшов до Медіолану. Тут їх схопили й після бичування кинули до в’язниці, де страждали Гервасій і Протасій. Через кілька днів святих Назарія і Келсія стяли мечем. їхні тіла забрав один побожний муж, що жив у передмісті, і приніс до свого дому, де лежала його розслаблена дочка. Коли ж вона ледь торкнулася мощей святих мучеників, то зразу підвелася цілком здорова. Мощі святих мучеників той муж поховав у своєму саду. 

Святі Гервасій і Протасій, як ми вже казали, були брати близнюки. їхні батьки прийняли смерть за Христову віру, батько називався Віталій, а мати – Валерія. Брати роздали своє майно бідним, невільників відпустили на волю, а самі у молитві і пості перебували у своєму домі десять літ. Коли почалося переслідування християн, тоді староста Анулін – той самий, що засудив на смерть святих Назарія і Келсія, – наказав кинути братів до в’язниці. Коли ж до Медіолану прибув з військом полководець Астасій, що йшов походом на війну з північними племенами, тоді погани наполягли на тому, щоб він засудив святих Гервасія і Протасія на смерть, бо інакше боги не будуть прихильні до нього на війні. Астасій наказав побити мучеників олов’яними кулями, а потім стяти мечем. Один побожний муж на ім’я Филип забрав їхні тіла і поховав у своєму домі, а в домовини поклав опис їхнього життя, страждань і смерти.

Так святі Назарій і Келсій, Протасій і Гервасій постраждали близько 67 р. 

Минули століття, Медіолан став славним містом; на владичому престолі сидів муж великої святости, один з найбільших Отців і учителів Церкви Христової — святий Амвросій (його пам’ять вшановуємо 7 грудня). Тоді настали для всієї Христової Церкви тяжкі часи; єресь за єрессю підносили голову, а найбільше цілісну ризу Христової науки роздирала єресь аріян. Юстина, мати молодого імператора Валентиніяна II, мешкала в Медіолані, вона впала у єресь і була вороже налаштована проти святого Амвросія. Уже було готове рішення відправити єпископа у заслання, а замість нього на престолі посадити єретика. І тоді Господь Бог об’явив святителю Амвросію місце, де покоїлися мощі святих Гервасія і Протасія. Коли єпископ, усю ніч молячись у церкві, задрімав, йому явилися два юнаки, що молилися з піднесеними вгору руками. Святий Амвросій не знав, чи то була звичайна сонна з’ява чи видіння, тому став молитися ще ревніше, наклав на себе найстрогіший піст, а наступної ночі побачив тих самих двох юнаків, що й минулої ночі. І лиш третьої ночі він побачив їх у супроводі апостола Павла, а той сказав Амвросію, що тіла цих двох юнаків, котрі зреклися всього задля Христа і стали гідними мученицької смерти, є тут, в Медіолані, на тому місці, де святий Амвросій молиться. 

Наступного дня владика Амвросій велів на тому місці зірвати поміст і копати землю. І знайшли там домовину з мощами двох, великих тілом людей, голови яких були окремо від тулуба. А що найважливіше, у домовині було багато зовсім свіжої крови. Знайшли також і опис їхнього життя, якого поклав до домовини побожний муж Филип. Мощі святих мучеників перенесли на середину церкви і в ту ж хвилю кілька біснуватих зцілилися, а багато хворих, що доторкнулися плащаниці, якою було накрито мощі, стали здоровими. А найбільше вразило всіх чудесне повернення зору відомому в місті сліпцеві Севирові. Святий Августин, який тоді був у Медіолані, ще неохрещений і ненавернений, так розповідає про це чудо: “Тоді Ти, о Господи, у видінні показав слузі своєму Амвросію, де спочивають тіла святих Гервасія і Протасія, які Ти у скарбниці своїй ховав упродовж довгих літ, щоб у належний час їх відкрити й усмирити ними злобу однієї жінки (зрозуміло, що йдеться про цісареву). Бо коли мощі їх поклали серед церкви, то не лишень біснуваті були оздоровлені, але також оздоровлення отримав один, вж;е багато літ сліпий міщанин, чоловік, якого всі ми знали. Той запитав, що це за радість огорнула ціле місто, а коли йому розповіли, то попросив свого провідника завести його до церкви. Тут, допущений до домовини, він торкнувся її своєю хустинкою, а коли протер нею очі, то враз прозрів. Слава про це чудо поширилися всюди і народ славословив Господа, перед Лицем якого чесна є смерть святих Його, і цісарева, хоч і не навернулася до правди, однак не сміла думати про переслідування Церкви Христової”. Так пише святий Августин. Діялося це 387 р. Крім святого Амвросія і святого Августина, віднайдення мощей мучеників описує ще священик Павлин у життєписі святого Амвросія Медіоланського, який він написав 411 р. 

Через вісім років (395 р.) святий Амвросій відкрив також мощі святого Назарія, а при них плящину з червоною, зовсім свіжою його кров’ю. Мощі святого він переніс до церкви, яку звів на честь святих апостолів. Священик Павлин пише так: “Ми бачили в домовині, в якій лежало тіло святого мученика Назарія, таку свіжу кров, наче б вона витекла того самого дня; його голова була ціла і неушкоджена, з волоссям і бородою, наче б тіло недавно було обмите і покладене. Крім того, ми відчули такий аромат, що міг витіснити всі запахи. Піднявши мощі і склавши їх на марах, ми звернулися з молитвою до святого мученика Келсія, мощі якого також було знайдено в тому саду”. 

На місці, де знайдено мощі святого Келсія, звели церкву, яку у IX ст. відновлено, при цьому домовину мученика було відкрито. Домовину відкривали у XII ст., а також у 1776 р. 

У Царгороді, куди було перенесено частину мощей святих Назарія і Келсія, за правління Гонорія та Аркадія було побудовано величну церква на честь цих святих мучеників. 

У той самий день

Преподобної матері нашої Параскеви Терновської

Тропар, глас 2: Пустинне і безмовне життя возлюбивши, і услед Христу, Жениху твоєму, усердно побігши, і Його благе ярмо в юності твоїй взявши, хрестним знаменням проти мисленного ворога мужньо озброївшись, постів подвигами, постом, і молитвами, і слізними краплями вугілля пристрастей загасила єси, славна Параскево: і нині в Небесній світлиці з мудрими дівами предстоячи Христові, моли за нас, які почитають чесну пам’ять твою. 

Кондак, глас 6: Святу всі заступницю сущим у бідах, благочесно оспіваймо Параскеву всечесну: вона бо, життя покинула тлінне і невід’ємне прийняла во віки, ради чого славу осягла, чудес благодать Божим велінням. 

Єпископ Євтимій, який описав життя преподобної Параскеви, пише таке: “Закон любови вже сам у собі є такий, що він спонукає оновлювати в пам’яті дорогих нашому серцю осіб, щоб ми перед очима мали їх образ і немовби чули їхні слова. А тим відрадніше для серця є згадувати Божих угодників, і не лишень приємніше, а також і корисніше. Як літнього дня під благотворним промінням сонця все росте і розвивається, так і душевна повість про життя слуг Божих веселить і живить душу й, скріплюючи силу нашої ревности, приводить нас до ліпшого. Уже по всій Мисії, Тракії і Далматії славиться ім’я Параскеви”. 

Параскева і її брат Євтимій були дітьми слов’янської, сербської, землі. їхні батьки жили в містечку Єпиват, на узбережжі моря, між Силістрією та Царгородом. Як брат, так і сестра з дитячих літ виявляли духа великої побожности. Євтимій вступив до монастиря, а з часом став єпископом Мадиту і помер там у великій святості. Параскева провадила в домі батьків самітницьке життя, цілковито віддане молитві і постам. Коли батьки померли, то вона роздала своє майно бідним, а сама пішла до Царгорода, де поклонилася мощам святих і мучеників, що там спочивають, а потім осіла при церкві Покрова Пречистої Богородиці і там прожила затворницею п’ять літ. Після цього вона пішла до Єрусалиму і, поклонившись святим місцям, заглибилася в Йорданську пустелю, де у боротьбі з дияволом, який і найбільшого святого спокушає, у молитвах та постах дожила аж до глибокої старости. 

Але не там, не в пустелі, вона мала закінчити своє святе життя. Бог об’явив їй, щоб вона повернулася на свою Батьківщину, бо хвилина її смерти вже близько. Скоряючись Божому наказові, вона пішла до свого рідного містечка Єпиват і там, нікому невідома, прожила при церкві святих Апостолів два роки й померла. Ніхто не знав, що ця мандрівниця є жителькою їхнього міста, покійну поховали як біднячку, а про її могилу всі забули. Преподобна Параскева жила в XI столітті. 

Літа минали, як вода. Одного разу море викинуло труп утопленика, а що ніхто не спішив його поховати, то тіло стало страшно чутне. Жив там один монах стовпник, що спасався на стовпі, і він попросив людей, щоб поховали утопленика. Коли ж копали могилу, то натрапили на тіло якоїсь жінки, цілком свіже, однак не звернули на те уваги, а взяли й поклали його в тому ж гробі, що й труп утопленика. Та вже тієї ночі кілька осіб бачило уві сні чудне видіння, невісту, що сяяла незвичайним блиском, в оточенні небесних воїнів. Один з них сказав: “Чому злегковажили ви тіло святої Параскеви, уроджениці цього міста? Поспішіть витягти його є вонючої могили і віддати шану, бо Господь хоче возвеличити її на землі”. 

Це видіння мав також один з мужів, що копали могилу. Тоді весь народ з духовенством добули тіло святої із землі й урочисто склали в церкві святих Апостолів, а Господь прославив мощі святої численними чудами. Коли Царгород та околиці опинилися на короткий час в руках хрестоносців, тоді цар Болгарії Йоан Асан постарався про те, щоб мощі преподобної Параскеви було перенесено з Єпивату до престольного міста Болгарії Тернов. Там прийняли їх з найбільшими почестями і склали в побудованій з цієї нагоди церкві (1238 р.). 

Коли Тернов захопив турецький султан Баязет і пограбував усі церкви, то мощі преподобної Параскеви перенесли у Валахію, а 1396 р. – у Белград, де були аж поки місто не захопили турки; у 1521 р. їх викупили і перенесли в Царгород, а з 1641 р. вони спочивають у Ясах (тепер Румунія), куди їх переніс тодішній господар (князь) молдавський Іво Василь, і склав у соборовому храмі Трьох святителів. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,12–20:  «…чи то сповидно, чи по правді, Христос проповідується, і я тому радий…»

Апостол вказує, що дехто проповідує Христа із заздрощів та суперництва, нещиро, але більшість таких, які проповідують із правдивих мотивів, щоб ділитись з іншими Доброю новиною. Апостол Павло, попри те, що розумів різні мотиви проповіді, міг прийняти цих людей однаково. Поза всім побачити їхню потрібність і давав їм право так жити і проповідувати. Знаючи, що Бог діє не зважаючи на людські комбінування, хитрощі, крутійства, він прагнув, щоб ця Добра новина звучала незалежно від причини, через яку її проповідують. 

Так і ми маємо чинити у нашому житті. Замість звертати увагу на те, як та людина живе, перше маємо вслухатися, що через її слова чи поведінку Бог хоче промовити до нас. Бо Господь завжди «проповідується» через інших людей, хоч нерідко самі вони не є прикладом для наслідування. Досконалим прикладом є лише Ісус Христос, однак стараймось побачити Його, який діє через всіх людей: добрих, милих, недобрих, святих, грішників…

* * *

Лк.5,33-39:  «Прийдуть дні, коли візьмуть від них молодого, тоді будуть постити в ті дні»

Як відомо, в Церкві існують певні обмеження. Для прикладу, пости, а маємо їх аж чотири на рік, серед яких Великий піст – строгіший за інші. Сучасній людини може здаватися, що піст не особливо важливий для духовного життя. Тоді виникає питання: для чого взагалі постити? 

Однак піст – дуже суттєвий елемент релігійного життя, ми це бачимо в Старому і Новому Завітах і в цілій історії Церкви. Адже піст – це не лише те, що мене обмежує в чомусь. Радше навпаки – усуває все те, що не дає мені бути з Богом, адже кожен з нас має якісь свої прив’язання. Тому кожному з нас є від чого «постити», обмежувати себе в чомусь, від чого ми залежні. 

Піст важливо розпочинати з малого, обмежувати себе в тому чи іншому, що нам під силу. Не варто накладати на себе зразу великих обмежень. Краще постійність у малих речах, ніж великі подвиги, проте лише час від часу. 

+Венедикт

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

26.10.2016р. Б. / Святих мучеників Карпа, єпископа Тіатирського, Папила, диякона, Агатодора та Агатоніки, сестри Папили

Святих мучеників Карпа, єпископа Тиатирського, Папила, диякона, Агатодора та Агатоніки, сестри Папили

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 4: Як скарб многоцінний, і джерело, яке виливає потоки зцілень, сущим на землі подав Владика мощі ваші, бо недуги страстей різні відіймають, благодать же подають душам неустанно. Тому суголосно з любов’ю ваше, мученики Божественнні, свято звершуємо. 

Святі мученики Карпо і Папило народилися у Великій Мисії в місті Пергамі Азійському. Карп був поставлений єпископом міста Тиатир в Лідії, а він висвятив Папила на диякона. Коли за наказом імператора Деція почали переслідувати християн, тоді староста Валерій прибув до Тиатиру і велів поставити обох слуг Божих перед своїм судом. Він намовляв їх зректися Христа, а коли вони відповіли, що готові прийняти навіть найтяжчі страждання, тоді Валерій наказав водити їх нагими, закутих у кайданах, містом на позорище і насміх поган. їхні маєтки присудив тим, які видали святих, а самих мучеників велів прив’язати до коней свого воза і гнати до міста Сардії (головного міста Лідії). Ледь живих їх пригнали туди і кинули до в’язниці, а святі стали гаряче молитися Богу, щоб дав їм силу витерпіти всі муки задля Його Імени. 

Владика Карпо мав вірного слугу Агатодора, який прибув до Сардії, щоб прислужитися святому єпископові у в’язниці. Сторожа схопила слугу і привела до Валерія, а коли Агатодор сміливо визнав, що є християнином, то мучитель наказав бити його сухими жилами доти, доки святий мученик не віддасть свою душу в руки небесного Отця. Наступного дня мучитель намовляв святих Карпа і Папила послухатися царського наказу і принести жертву божкам, та вони відповіли йому, що ніяка сила не зможе змусити їх до гріха і відступництва. Тоді мучитель наказав знову прив’язати їх до коней і закованих у залізні ланцюги гнати до Пергаму, до якого було п’ятдесят годин їзди від Сардії. 

У Пергамі їх знову віддали на жорстокі муки. Святого Карпа били по всьому тілі терновими різками, шматували гаками, а рани посипали сіллю. Під час тих мук святий посміхався, а коли його запитали, чого він сміється, відповів, що бачить небо відкрите і Отця небесного, який сидить на престолі слави в оточенні ангелів. Валерій велів святого мученика кинути до в язниці, а на муки взяти Папила, а потім його також замкнути. Через кілька днів мучитель наказав волочити їх по гострих черепках і гаках, одягати їм на ноги чоботи, підбиті гострими цвяхами, потім велів випустити на них диких звірів, але тварини не завдали їм жодної шкоди. Тоді Валерій наказав обох кинути у палаючу піч.

Усі ці муки бачила рідна сестра Папила Агатоніка і стала вголос прославляти Господа Ісуса Христа. Коли почув це Валерій, то наказав і її кинути у вогонь. Однак, за допустом Божим, вогонь не зашкодив святим мученикам. Тоді мучитель наказав усіх їх стяти мечем, і так святі мученики закінчили свій подвиг і в небі, разом зі святим Агатодором, отримали нев’янучий вінець вічної слави. їхні тіла християнам вдалося викупити в катів і поховати. Сталося це близько 251 р. 

Свята Олена, мати Костянтина Великого, побудувала у Царгороді храм на честь святих Карпа і Папила, який був подібний до храму Гробу Господнього в Єрусалимі. 

Сюди було перенесено мощі святих мучеників. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,8–14:  «…мої кайдани додали сміливості в Господі, ще більш набрати відваги безстрашно проголошувати слово Боже»

Будьмо чесні зі собою: коли виникають труднощі, випробування, проблеми в нашому житті, ми стараємось швидше їх позбутись. Молимось Богові, щоб скоріше вони нас покинули. Але коли ми свідомі, що навіть найгірші випробування, переслідування, кайдани, все це посилає нам Господь, що Він потребує і очікує, щоб ми в цих обставинах свідчили про Нього. І Він певний того, що ми можемо це зробити. 

Якщо ми у кожній ситуації зберігаємо християнську поставу, то чинимо це не тільки заради себе, а й заради інших людей. Своїм прикладом ми вчимо інших, якою б мала бути людина, християнин, якою б мала бути людська, а тим паче християнська поведінка. 

Тож приймаймо, які не були би труднощі та «кайдани», як нагоду свідчення християнства! 

* * *

Лк.5,12-16:  «Господи, якщо хочеш, можеш мене зробити чистим»

Якщо проаналізуємо наші молитви, може, навіть найщиріші, то зауважимо, що в них дуже часто ми висловлюємо Богові якісь наші прохання, благання. Часто сумуємо, коли Бог не дає нам того чи іншого, і ми не до кінця вдоволені цим. Однак Господь найкраще знає, що для нас є справжнім добром, що для нас дійсно є корисним і потрібним. Часто те, що ми просимо і до чого прагнемо, може навіть і близько не бути для нас правдивим добром. 

Тому дуже варта нашої уваги молитва цього чоловіка, хворого на проказу, який казав до Господа у своїй потребі: «Якщо хочеш, можеш мене очистити». А Бог може хотіти лише того, що є для нас справжнім добром. Тому в наших проханнях ми мали б завжди додавати «якщо хочеш», «якщо така буде Твоя воля», «якщо це є справжнім добром для нас». Маємо висловити, і це дуже важливо, Богові своє прохання, але завжди варто додати: «Якщо це є корисне, добре для нас, якщо це Твоя воля, якщо Ти цього хочеш».

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

25.10.2016р. Б. / Святих мучеників Прова, Тараха й Андроніка; Преподобного Косми Святоградця, єпископа Маюмського і творця канонів; Св. Мартина Милостивого, єп. Туринського

Святих мучеників Прова, Тараха й Андроника

Тропар, глас 5: Святих мучеників подвигам небесні сили здивувалися, * бо добрим подвигом змагавшись, * в смертнім тілі безтілесного ворога силою хреста перемогли невидимо: * і моляться до Господа, щоб помилувані були душі наші. 

Кондак, глас 2: Тройці славу явили нам, * хоробрі Христові воїни і мученики, з Тарахом Пров і Андронік: * викрили бо всю мучителів безбожність, * вірою доблественно звершивши мучеництва подвиг. 

Святі мученики Пров, Тарах і Андроник постраждали близько 304 р. від намісника Нумерія Максима. Після їх смерти три християни Макарій, Фелікс і Верій дали писареві, який був при Нумерію, 200 динаріїв, щоб дозволив їм переписати судові акти, які стосувалися мучеництва святих Прова, Тараха й Андроника, а того, чого не було в актах, дописали самі як самовидці. 

Святий Тарах народився у Клавдіонополі, тривалий час служив у війську. Коли його поставили перед судом, мав тоді 65 літ. Пров був родом з Памфілії, а Андроник, наймолодший серед них, походив з Ефесу. Вперше вони стали на суді в Помпеополі Киликійському. Коли не допомогли вмовляння і погрози, то спочатку Тараха, а потім Прова й Андроника кати били жилами по лиці, а тоді закованих кинули до в’язниці.

Невдовзі їх привели до міста Мопсвестії і вдруге поставили перед Нумерієм. Святому Тарахові він наказав повибивати зуби, бити його жилами, припікати вогнем руки, а потім підвісити стрімголов над вогнем, а в уста і в ніс вливати гарячий оцет, змішаний з сіллю і гірчицею. Ледве живих їх привезли до міста Аназавр, і там Нумерій видумав для них нечувані муки, однак не зміг зламати мужности святих слуг Божих. Тарахові відрізали вуха, здерли шкіру з голови, гарячими рожнами протикали тіло; Провові викололи очі, під нігті вбивали йому розпечені залізні голки; Андроникові після тяжких мук відрізали язик. Потім лютий мучитель наказав силоміць вливати їм у рот вино, призначене на жертву божкам, а під кінець велів випустити на них диких звірів. Але ведмеді і левиці лиш лизали рани святих мучеників, яких вже ледь живих винесли на майдан, де зазвичай відбувалися ці безсоромні та страшні дійства Вигляд святих мучеників так вразив самих поган, що вони стали обурюватися через звірство Нумерія і покинули цирк. Тоді мучитель наказав стяти святих мучеників мечами, а біля їхніх тіла та тіл інших християн, замучених того дня, поставив сторожу, щоб наступного дня спалити. Уночі, однак, налетіла страшна громовиця, воїни втекли, а християни забрали мощі святих мучеників і чесно поховали.

Єпископ міста Мопсвестії Авксентій II (він брав участь в Халкедонському соборі 451 р.). побудував на честь святих мучеників величний храм, до якого з Аназавра було перенесено частину їх мощей. При посвяченні церкви в обителі святого Євтимія Великого (454 р.) Мартирій, патріярх Єрусалиму, вклав частинку мощей святих мучеників у великий престол. 

У той самий день

Преподобного отця нашого Косми Святоградця, єпископа Маюмського і творця канонів

Тропар Косми, глас 8: Ритор солодкий церкви і соловей пісень богонадхнених, ікона життя, богослов’я безодня єси, преподобний, боговіщанними бо словами твоїми і гарним голосом віршування звеселяєш всіх, які почитають тебе, Космо, отче наш. 

Кондак Косми, глас 8: Прикрашений чеснотами, Космо богонадхнений, Церкви Христової окрасою був єси: піснями бо прикрасив єси її, блаженний. Молися ж до Господа, щоб ізбавитися від всяких підступів войовника нам, які зовуть тобі: радуйся, отче пребагатий.

Преподобний Косма був родом з Єрусалиму, в дитинстві він став круглим сиротою. Але, як кажуть, “за сиротою Бог з калитою”, і малим Космою, за волею Божою, заопікувався один вельможа з Дамаску. Тим вельможею був батько преподобного Йоана Дамаскина (його пам’ять вшановуємо 4 грудня). Косма і Йоан зростали разом, а навчав їх монах, також Косма, родом з Італії, якого батьки Йоана викупили з неволі в агарян. 

У 732 р. Йоан і Косма прийняли постриг в єрусалимському монастирі святого Сави. Близько 743 р. преподобний Косма був висвячений на єпископа Маюмського, замість замученого мусульманами єпископа преподобного Петра. 

Саме святий Косма найбільше заохочував святого Йоана Дамаскина до оборони Христової віри в часи іконоборства. Подібно, як преподобний Йоан, преподобний Косма також укладав пречудесні пісні і канони (канон – дев’ять пісень, укладених згідно зі встановленим правилом, на честь празників Господських, Богородичних і святих). У грецькій службі на честь преподобного Косми Маюмського говориться, що ніхто не дорівняється йому і преподобному Иоану в укладанні пісень. А в найдавнішій слов’янській, ще писаній від руки службі на честь преподобного Косми говориться, що був він смиренномудрий і покірний, поштивий і лагідний, ціломудрий і праведний, простий і чистий. І Бог явив його святителем, і він пас стадо своє на траві, зрошеній спасительними водами. Жив він у здержливості, чуванні і пості, в смиренномудрості і в покорі, славний і збагачений даром провидіння. Його пісні, як мед солодкі, прославили Христове хрещення, Стрітення і відпущення з життя земного святого Симеона Боговидця, воскресення Лазаря, Тайну вечерю, на якій Христос установив таїнство Євхаристії, далі страсті Господні, поховання, Воскресення і Вознесення Господа.

Помер преподобний Косма в глибокій старості близько 781 р. 

У той самий день

Святого Мартина Милостивого, єп. Туринського

Святий Мартин походив з Горішньої Паннонії і був сином поганського військового старшини. На десятому році життя він добровільно почав готуватися до тайни Хрещення. Коли йому було п'ятнадцять років, його змусили вступити до війська. Хоч він у тому часі не був іще охрещений, проте уже тоді жив християнським духом і при війську вів більш чернече, ніж вояцьке життя. Оповідають, що коли раз під час лютої зими він побачив майже голого прохача, що трясся від холоду, то витягнув свого меча, розтяв надвоє свого вояцького плаща і дав половину вбогому, щоб накрився і загрівся. Вночі побачив Мартин у сні Ісуса Христа одягненого в ту половину його плаща, що її він дав був убогому.

Коли приблизно 371 року помер турський єпископ, на його наступника священики з народом вибрали Мартина. Після свячень він замешкав у келії поза містом, де незабаром постав монастир, у котрому під його духовним проводом жило вісімдесят ченців. Багато ченців з цього монастиря стали єпископами, бо не було міста, що не бажало б мати пастирем Мартинового учня. Мартин відійшов у вічність приблизно у 400 році.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерела:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

ЛЬВІВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ СВЯТОГО ДУХА

24.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.1,1–7:  «Дякую Богові моєму щоразу… за участь вашу в Євангелії від першого дня і досі»

Наше християнське життя починається тоді, коли ми для себе усвідомимо важливість Доброї новини, цього Євангелія, яке приніс Ісус Христос своїм приходом на землю. І все наше християнське життя – це відповідь на цю Божу пропозицію, яку Він дає нам у Добрій новині. Не лише одноразова наша відповідь, не один раз пережите нами покаяння, а відповідь через усе наше життя, у кожній його хвилі. 

Кожен наш вчинок, кожне наше слово, навіть кожна наша думка – має нас провадити до участі в житті Євангелієм. Так ми стаємо причасниками цієї Доброї новини, так ми щохвилини вибираємо: бути далі з Богом, чи ні. Тому в кожній хвилині нашого життя ми або стаємо учасниками цієї Доброї новини, або ні. Прагнім бути витривати, щоб ні на хвилину не охолонути, не забути ті перші наші кроки до Господа, а одночасно з щораз більшою любов’ю до Нього казати «так»!

* * *

Лк.4,37-44:  «Я маю й іншим містам звіщати Добру Новину про Царство Боже»

Наше християнство дуже часто є індивідуальне: я маю особисті стосунки з Богом, ходжу до сповіді, молюся… Однак чи ми усвідомлюємо, що Бог є для всіх нас Отцем? Ми ж є Його діти, і кожна людина, яка живе на землі, є Божою дитиною. Моє християнське життя не є лише моїм особистим – воно стосується мого ближнього, мого брата й сестри в Христі. Ми відповідальні за те, щоб навчати про Отця і звіщати Добру Новину кожній людині. 

Погляньмо кожен на своє життя: чи багато ми говоримо про Бога в наших щоденних життєвих обставинах? Якраз навпаки: ми соромимося, вважаємо, що не випадає якось про це розмовляти, хвилюємося і переймаємося, що про нас подумають. Але ж найперше варто було б подумати, що ці люди, які нас оточують, наші в Бозі браття і сестри, не знають про свого Отця і, може, підсвідомо очікують, що ми звістимо їм про їхнього Небесного Батька.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

24.10.2016р. Б. / Святого апостола Филипа, одного з семи дияконів; Преподобного отця нашого Теофана Начертанного, єпископа Нікейського і творця канонів

Святого апостола Филипа, одного з семи дияконів

Тропар, глас 3: Апостольська благодать твоя, Филипе, Самарію здивувала, боговіщанні ж слова твої вельможу врозумили, який вірою осягнувши неосягненного, охрестився і воздав славу Богові, від якого і нам благодать випроси, апостоле, і велику милість. 

Кондак, глас 4: Народів ловець пречудний і учеників Христових співбесідник, серед апостолів вибраний, Филип днесь світові зцілень подає багатство, покриває від напастей, хвалячих Його. Тому суголосно зовім йому: спасай всіх молитвами твоїми, апостоле. 

Є два святих Филипа: апостол, один з дванадцятьох, його пам’ять вшановуємо 14 листопада, і диякон, пам’ять якого свята Церква обходить сьогодні. 

Святий Филип був родом з Кесарії Палестинської, мав жінку і чотири дочки, яким Господь дав дар провидіння. Не знаємо, коли Ісус Христос покликав його до числа своїх учнів, однак відомо, що був він одним із сімдесятьох і що апостоли вибрали його на диякона, другим після св. Стефана і другим серед семи дияконів (див. Ді. 6, 5). Коли після мученицької смерти святого Стефана жиди почали переслідувати вірних, а Христові учні, окрім апостолів, пішли, втікаючи від ненависти фарисеїв, в сусідні землі голосити слово Боже, тоді Филип диякон пішов у Самарію і там, в головному місті Севастії, став проповідувати Христову віру. Ось що розповідають про це Діяння апостолів: “Так і Филип, прийшовши в місто Самарію, проповідував їм Христа. А народ однодушно уважав на те, що Филип говорив, слухаючи його й бачивши ті знаки, що він чинив, бо з багатьох виходили нечисті духи, що в них були, кричали голосом великим, і сила паралітиків та кривих видужувала. Радість же була велика в тім місті. А був перед тим у тому місті один чоловік, Симон на ім’я, що займався чаклунством і дивував люд самарійський та видавав себе за щось велике. За ним усі від найменшого до найбільшого слідом ходили, кажучи: «Цей чоловік – сила Божа, що її звуть великою». Отож вони до нього були уважні, бо він довго дивував їх чарами своїми. Та як повірили Филипові, що звіщав їм царство Боже й ім’я Ісуса Христа, хрестились чоловіки й жінки. Увірував тоді й сам Симон і, охрестившись, перебував з Филипом; а бачивши знаки й великі чуда, що робились, дивувався. Довідавшися,^ що Самарія прийняла слово Боже, апостоли, які були в Єрусалимі, послали до них Петра і Йоана. Ці прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого, бо Він ще не зійшов був ні на кого з них, а лише були охрещені в ім’я Господа Ісуса. Тоді покла-ли на них руки, і вони прийняли Святого Духа” (Ді. 8, 5-17). 

Святий Филип був лишень дияконом і не міг уділяти охрещеним святої тайни миропомазання, тому уділити його прийшли святі Петро і Йоан. А коли вони повернулися до Єрусалиму, тоді: “Ангел же Господній промовив до Филипа, кажучи: «Встань та піди на південь, на дорогу, що йде з Єрусалиму в Газу; вона безлюдна». І встав він і пішов. Аж ось етіопський муж, скопець, вельможа Кандаки, етіопської цариці, що був над усім її скарбом та що прийшов був в Єрусалим на прощу, – він повертався, сидячи на своїй колісниці й читаючи пророка Ісаю. Сказав Дух до Филипа: «Підійди і пристань до цієї колісниці». Підбіг Филип і почув, що той читав пророка Ісаю, і сказав до нього: «Чи розумієш, що читаєш?» А він відповів: «Та як можу, коли ніхто мене не наставить?» І попросив Филипа зійти й сісти біля нього. Місце ж Писання, що той читав було це: «Його вели на заріз, мов овечку, мов те ягнятко перед тим, хто стриже його, безголосне; так Він не відкриває рота свого. В Його приниженні відмовили Йому суд. Рід Його хто може оповісти? Життя бо Його від землі вирвано». Озвався скопець і мовить до Филипа: «Скажи, будь ласка, про кого це пророк говорить? Про себе самого, чи про іншого кого?» Тоді Филип відкрив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив Ісуса йому. А коли вони їхали шляхом, прибули до води якоїсь, і скопець каже: «Он вода! Що забороняє мені охреститись?» Сказав же Филип: «Коли віриш з усього серця, – можна». Відповідаючи, сказав: «Вірю, що Він є Син Божий». І повелів, щоб колісниця стала, і вони обидва – Филип та скопець – зійшли у воду і він охрестив його. А коли вони вийшли з води, Дух Господній пі- рвав Филипа, і скопець не бачив його більше; він їхав, радіючи, дорогою своєю” (Ді. 8, 26-39). 

Згідно зі святим Єронімом, той скопець згодом став апостолом Етіопії. “Дивіться, – каже святий Йоан Золотоустий, – як той високий урядник палав спрагою спізнати правду, яку нам Бог об’явив. Навіть у дорозі він читає Святе Письмо, і то найзнаменитіші пророцтва Ісаї, – читає, хоч і не розуміє їх. А побачивши бідного Филипа, не соромиться, а просить його пояснити і навчити. Однак і вчинок святого Филипа гідний подиву; він не закидає скопцеві, що той читає те, чого не розуміє, він не схиляється перед його багатством, а все пояснює і приводить його до Христа”. 

Та повернімося до Діянь апостолів. Коли охрещений етіоп втратив з поля зору святого диякона, якого забрав ангел Божий, тоді “Филип же опинився в Азоті й по дорозі звіщав Євангелію всім містам, аж поки не прийшов у Кесарію ” (Ді. 8, 40). У Кесарії він також проповідував слово Боже. Зі Святого Письма знаємо, що святий Павло під час своєї подорожі, прибувши до Кесарії, зупинився в домі Филипа благовісника, одного з семи дияконів, у якого “було... четверо дочок-дівчат, які пророкували” (Ді. 21, 9). 

Згідно з переданням, апостол Павло висвятив Филипа і настановив його єпископом у лідійському місті Тралії, в Малій Азії, де той утверджував Христову науку численними чудами і де закінчив свій земний подвиг. Святий Єронім пише, що в кінці IV ст. свята Павла бачила в Кесарії дім, в якому жив святий Филип, а в тому домі маленькі кімнатки, де мешкали його дочки. Пам’ять про них у Кесарії тоді була ще жива. 

У той самий день

Преподобного отця нашого Теофана Начертанного, єпископа Нікейського і творця канонів

Тропар, глас 8: Православія наставнику, благочестя й чистоти учителю,* вселенної світильнику,* монахів богонатхненна окрасо, Теофане премудрий,* ученнями твоїми все просвітив ти, сопілко духовна,* моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 2: Возгласивши Христове Божественне воплочення, безплотних ворогів дощенту викрив єси, чудний Теофане. Тому всі вірно і благочесно кличемо до тебе: моли неустанно за всіх нас. 

Святі Теодор і Теофан були синами святого Йони пресвітера (житіє його див. 22 вересня). Вони обидва прийняли монаше життя в монастирі святого Сави в Єрусалимі, а згодом, осягнувши досконалість, були висвячені на священиків. Коли безбожний Лев Вірменин став переслідувати вірних, які почитали ікони, тоді святі брати пішли до Царгорода і там перед імператором боронили Христову віру. За це їх жорстоко побили у кинули до в’язниці в Понті, і лиш після смерти лукавого імператора повернулися до Царгорода. Однак за ревність у наверненні іконоборців їх знову кинули до в’язниці. Імператор Теофіл, безбожний єретик, наказав їх жорстоко мучити, а потім замкнути у в’язниці на острові Афусія. Через два роки їх поставили перед імператором, роздягли і били по лиці, по плечах і грудях, а вони голосно молилися до Господа Бога і Богородиці. Під кінець на лицях їх вирізали на шкірі такі рядки:

”Всім, хто приходить до того града, де ж ноги Божі стояли, / Подаючи світові відраду. / Там і ції себе показали, блуду посудини погані. / І коли були великим гріхам віддані, невірними були розбещені уди. / Як злодії, звідти вигнані. / Вони ж до царського тут граду приставши, не перестали зло чинити всюди. / Тим знаменням їм лиця начертавши, прогнали знову злих зле і звідусюди.” 

До такого звірства опустився імператор, який називав себе християнином. Святого Теодора замкнули у в’язниці в Апамеї Витинській, де він помер від ран на сам празник святого первомученика Стефана, у 833 р. Святий Теофан уклав пісню, в якій прославив подвиги свого брата. За правління Михаїла III (840-867) святого Теофана відпустили на волю і поставили єпископом Нікеї. Він уклав багато канонів, серед інших канон на честь відновлення почитання ікон, пам’ять якого Христова Церква вшановує в першу неділю Великого посту, у Неділю православ’я. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.10.2016р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

2Кр.9,6–11:  «Нехай дає кожний, як дозволяє серце»

Майже всі ми, коли час до часу задумуємось, що я можу зробити у цьому світі, як я можу перемінити когось, як я можу змінити моральну, політичну чи економічну ситуацію, почуваємось безпорадними. Святі давно дали нам відповідь як це робити, а саме що ми маємо найперше змінювати себе, і тоді все навколо нас зміниться. Як також через зміну себе усвідомимо й те, чого Бог від нас хоче у тій чи тій життєвій ситуації. 

У кожній ситуації ми щось здатні зробити, як дозволяє серце. Кожен може зробити щось, що є в його силах, а тоді Бог це помножить. Тому не турбуймося про великі речі. Дивімось, що ми можемо зробити в конкретній ситуації, з конкретною людиною. А ми завжди щось можемо і на щось здатні. Коли зробимо хоч щось, то Бог зуміє це помножити. Стараймось робити малі речі, бо з них неминуче вийдуть великі справи! 

* * *

Лк.5,1-11:  «На Твоє слово закину сіті»

У житті, буває, настають хвилини зневіри, відчаю, коли опускаються руки. Часто, коли зустрічаємо людей у відчаї, нам здається, що ми нічого не можемо для них зробити. І, з людського погляду, це часто буває правдою. 

Апостоли не зловили риби, це їм не вдалося, однак, замість зневіритись і впасти у відчай, апостол Петро на слово Ісуса Христа знову закидає сіті. Тобто він іде супроти того, що підказує йому людська логіка, а чинить за вірою, довірою до Спасителя. Ми також маємо жити вірою в наших реальних обставинах, навіть якщо ця реальність виглядає безнадійною. І як апостоли довірили цю ситуацію Христові й кинули сіті, тому й зловили багато риби, так і в нашому житті: якщо будемо діяти всупереч обставинам і довіряти Богові, то здобудемо багато!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.10.2016р. Б. / Святих мучеників Євлампія і Євлампії, сестри його

Святих мучеників Євлампія і Євлампії, сестри його

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак, глас 3: Хоробрих мучеників і братів по плоті, * мудрого Євлампія і Євлампію вшануймо: * вони бо пребеззаконних лукаві вчинки посоромили силою Розп'ятого; * тому і явилися мучеників славою і похвалою. 

Діялося це в Никомидії, в часи Максиміяна, лютого мучителя християн. Мов водицю проливав він християнську кров, все нові мученики віддавали своє життя за Христа Спасителя, затерпали руки катів від їхньої бісівської роботи, а число вірних росло, з кожної краплі невинно пролитої християнської крови народжувалися нові слуги Христової віри. 

Багато християн ховалися в недоступних місцях, і добре робили. Бо одне іти на муки з примусу, тоді Господь Бог дає свою силу і поміч, а що інше добровільно наражатися на них, не маючи певности, чи вистачить сили знести всі тяжкі страждання. “Дух бадьорий, але тіло кволе!” (Мр. 14, 38), – сказав сам Спаситель. Були випадки, коли святі мученики добровільно ставали перед судом поган, як, наприклад, свята Євлампія, але діялося це з Божого натхнення. Серед тих, що переховувалися поблизу Никомидії, були Євлампій, юнак славного роду, і його сестра Євлампія.

Одного дня прийшла черга Євлампія іти за хлібом. Коли на брамі міста він побачив царський наказ мучити християн, то зірвав його, а погани, які це бачили, накинулися на нього і повели його до мучителя Максима. Той хотів облесними словами схилити юнака, щоб він зрікся святої віри, і велів завести його до поганської божниці. Коли святий Євлампій став у божниці, глянув на бовванів й ознаменував себе хресним знаменням, сказавши голосно: “Іменем Христа Спасителя, падайте на землю і розбийтеся в порох!” 

В ту ж хвилю поганські боввани впали і розбилися, а багато з поган стали кричати: “Великий є Бог християнський!” Розлючений мучитель наказав тоді жорстоко побити святого Євлампія, потім велів піматувати залізом живе тіло, припікати на розпеченому залізному ліжку та ламати йому кости. А святий мученик переносив усі муки терпеливо і молився до Бога, щоб дав йому силу довести до кінця цей славний подвиг. 

Враз перед мучителем стала сестра Євлампія і, пригорнувшись до свого брата, сказала: “Чи не одної матері ми діти? Не одна грудь нас викормила? Чи в не одного Бога навчила нас вірити наша мати? Тоді чому, коли ти страждаєш, я маю бути обділена цього щастя? Та ж і я хочу вмерти за Ісуса, бо я християнка!” 

Здивувався натовп, почувши ці слова з вуст молодої слабосилої дівиці. Мучитель наказав бити мученицю по лиці, потім прив’язати за волосся до дерева і палити її тіло та поливати гарячою олією. Святому Євлампію тим часом випекли очі. Потім на святих лили окріп, а під кінець мучитель наказав їх стяти мечем. Коли мучеників привели на місце, де вони мали віддати своє життя за Ісуса, тоді свята Євлампія припала на коліна і в ту хвилю душа її разом з молитвою полетіла до неба. А святий Євлампій нахилив свою голову від меч, і так двоє святих мучеників отримали вінець вічної слави. Сталося це близько 303 р. їхня смерть навернула близько двісті поган, вони прилюдно визнали свою віру в Ісуса Христа і всі прийняли мученицьку смерть. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР