15.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Велика субота

Мт.28,1-20:  «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа»

Ми знаємо, що смерть Христа, радше Його терпіння, Хресна дорога, а потім смерть – це не кінець, бо після цього було Воскресіння. І воскресіння Ісуса Христа не є щось далеке, що не стосується нас. Через прийняття християнства, хрещення, життя у Ісусі Христі кожен із нас покликаний нести Господа цьому світові. 

Людина завжди шукає Бога, чи вона це усвідомлює більше чи менше, але її дух спраглий перебування зі своїм Творцем. Наше завдання – приносити Бога кожній людині, яку Бог ставить на нашій дорозі, щоб ми стали Його знаряддям і світлом для світу. 

Наше покликання, це принесення Бога кожній людині! Ми на це спроможні. Бог вірить у нас, Бог знає, що ми можемо це робити. Тому Господь посилає кожного з нас нести Його всьому світові. 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

15.04.2017р. Б. / Преподобного Тита Чудотворця; Святих мучеників Амфіяна та Едесія

Преподобного отця нашого Тита Чудотворця

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Тите, дух твій. 

Кондак, глас 4: Суєту життя покинув ти, і тихо все життя проживши, Мудрий, до Бога прийшов єси, чудотворний отче наш, Тите преподобний. 

Святий Тит був монахом у Царгороді, жив він у кінці VIII століття. Посвятившись цілковито службі Богові, святий був прикладом монашого життя, а понад усі інші чесноти, якими сяяло його життя, він підносив святу чистоту. Був святий Тит священиком, за те, що не зламався в часи іконоборства, йому довелося багато страждати. Він залишився стійким у вірі Христовій до кінця і нині, зачислений до лику святих, молиться за нас до Господа Бога. 

__________

У той самий день

Святих мучеників Амфіяна та Едесія

Амфіян та Едесій були рідні брати, сини поганина, начальника міста в Патарі Ликійському (згідно з іншими джерелами – в Пагі). Батько послав їх на навчання до міста Вирит, де обидва пізнали Христову віру. Коли ж повернулися додому, вже не могли дивитися на грішне життя поган, тому потай покинули рідню і пішли до Кесарії Палестинської. Тут запізналися зі святий мучеником Памфілом (його пам’ять вшановуємо 16 лютого), і той ще більше скріпив їх у Христовій вірі і запалив їхні серця спрагою мучеництва. 

За імператора Максиміяна настали часи жорстокого переслідування християн. Багато з них ховалися від мучителів. Але святий Амфіян (мабуть, з Божого натхнення) сміливо ввійшов до поганської божниці саме в хвилі, коли начальник міста Урван приносив жертву ідолам, і, схопивши його за руку, сказав: “Що робиш, окаянний, не ідолам, а Богу єдиному поклонися!” Тут натовп кинувся на святого юнака, повалив його на землю, бив, мордував, копав ногами, а опісля, наклавши йому на ноги тяжкі дерев’яні диби, що розторощили кості, кинули до в’язниці. Наступного дня його піддали ще тяжчим мукам. Амфіяна шматували залізом, що аж тіло відпадало від костей, припікали вогнем, били залізними кулями по обличчю і грудях, так, що ніхто не міг упізнати святого мученика. Потім обв’язали його ноги намоченим в олії прядивом і запалили. Під кінець його кинули в море, де слуга Божий і отримав свій вінець безсмертної слави. Морські хвилі винесли тіло мученика на берег, і християни його поховали.

Невдовзі мучителі привели на суд цілу громаду християн, серед яких був Едесій, брат святого Амфіяна. Після тяжких мук, усіх їх погнали до Палестини, де святий Едесій страждав кілька літ, після чого осів в Олександрії. А коли мучитель Єроклей став і там переслідувати християн, тоді святий Едесій пішов до нього і впоминав, погрожуючи йому карою християнського Бога. За це, після тяжких катувань, його також кинули в море, де він помер і отримав вінець безсмертної слави.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над Великою П'ятницею

Велика п’ятниця

У цей день в Церкві згадуємо, що сталося щось неймовірне в історії людства! Бог, який своєю великою любов’ю кличе людину до буття, віддає свого Сина за кожного з нас, за все людство. Але людство розпинає Творця життя! 

Однак у цей день також дарується спасення для людини. Бо саме на Хресті Господь дає нам вічне життя, робить нас учасниками вічного життя через свою смерть. Відтак Хрест – це знак нашої перемоги. Ми багато де, окрім церкви, можемо побачити хрести, як також носимо хрестик на собі, але часто не вдумуємося, не замислюємося, чим для нас є той Хрест. 

Поставмо перед свої очі хрест і вдивляймося у розп’яття. Людина розпинає Бога… Гріхи кожного з нас ранять, розпинають Бога. Хрест, на який я споглядаю, – це місце мого спасення, моя батьківщина – там дароване мені життя вічне. Тому диявол так боїться Хреста, навіть знаку хреста, бо це знак Божої перемоги, знак того, що диявол уже переможений. Вдивляймося в це знаряддя, на якому Господь страждав, аби зробити нас учасниками життя вічного.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

14.04.2017р. Б. / СВЯТА ПЛАЩАНИЦЯ; Преподобної Марії Єгипетської

СВЯТА ПЛАЩАНИЦЯ

“Благообразний Йосиф, з древа знявши пречистеє тіло Твоє,
плащаницею чистою обвив і ароматами,
в гробі новім, покривши, положив”
(Тропар Великої п’ятниці).

Богослуження Великої п’ятниці характеризуються гарними обрядами, зворушливими напівами і глибокими змістом гимнами та стихирами. Головна їхня тема — це муки і смерть Господа нашого Ісуса Христа. 

“Днесь висить на дереві, — співаємо на 15 антифоні утрені Великої п’ятниці, — Той, що на водах землю повісив. Вінцем з терня вінчається — Цар ангелів. У ложну багряницю одягається Той, що небо одягає хмарами. Дістає поличник Той, що в Йордані висвободив Адама. Цвяхами пригвозджений — Жених церкви. Копієм проколений — Син Діви. Поклоняємось страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, покажи нам і славне Твоє воскресення”. 

В осередку величних відправ і зворушливих обрядів Великої п’ятниці стоїть свята плащаниця. Ця свята ікона Христа в гробі стала складовою частиною обрядів вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи. Під час тих відправ ми особливо прилюдно вшановуємо святу плащаницю, бо на ній кривавими літерами виписана історія спасення людського роду. Свята плащаниця говорить нам і про строгу Божу справедливість і про безконечну Божу любов і безмежне милосердя до нас, грішних. 

Тож з уваги на літургійне значення святої плащаниці годиться дещо більше сказати про її історію та обряд покладення.

СТОРІЯ СВЯТОЇ ПЛАЩАНИЦІ

Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ятниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерти Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо инше, як те простирало чи саван, у якому було завинуто мертве Тіло Христа Господа, коли його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п’ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ! 

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання записала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. У її щоденнику паломництва читаємо, що у Велику п’ятницю єпископ в оточенні дияконів сідав на престолі, поставленому на Голготі, де був розп’ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили. 

Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. У Велику п’ятницю в часі утрені після 5 страсного Євангелія, коли співали стихиру “Днесь висить на дереві… “, священик або єпископ виносив зі святилища запрестольний хрест і ставив його на середині церкви. При співі слів стихири: “Поклоняємося страстям Твоїм, Христе”, — священик і всі вірні робили три доземні поклони і цілували святий хрест. 

Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Велику п’ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні. 

Під час святої Літургії Східна Церква накриває на проскомидії Чесні Дари великим прямокутним покровом. Цей покров, який називають також воздухом, єрусалимська Церква почала вживати в Літургії за святого Сави Освященого († 532), творця єрусалимського богослужбового уставу. Святий Герман, царгородський патріярх (713-730) учить, що воздух є символом того каменя, яким Йосиф з Ариматеї прикрив Господній гріб. А за Симеоном Солунським († 1429), воздух — це символ нагого й мертвого Ісуса, якого несуть до гробу. Тому, каже він, на воздусі деколи зображено покладення Христа до гробу. На Великому Вході диякон несе цей воздух перед Чесними Дарами. А потім священик накриває ним чашу і хліб на престолі і при цьому тихо відмовляє тропар “Благо-образний Йосиф… “. 

Цей грецький звичай зображати на воздусі ікону Христа в гробі прийшов до нас у XIV віці разом з єрусалимським уставом. І це він дає початок нашій плащаниці. 

За приписами єрусалимського уставу тропар “Благообразний Йосиф” співається також на вечірні Великої п’ятниці й на утрені Великої суботи. Виглядає, що наші побожні предки, співаючи цю похоронну пісню на честь Спасителя, хотіли не тільки переживати її духом, але й очима бачити його ікону зложення до гробу. Тому за тим тропарем спочатку на утреню Великої суботи, а відтак і на вечірню Великої п’ятниці приходить також через своє символічне значення і воздух, наша перша плащаниця. 

У XVI ст. з’являється звичай нести воздух-плащаницю з іконою мертвого Ісуса в час входу з Євангелієм на великому славослов’ї утрені Великої суботи. Вхід закінчувався співом “Благообразний Йосиф… “, поклонами і цілуванням воздуха-плащаниці. Після утрені його знову ставили разом з Євангелієм на престол. У цьому столітті воздух з іконою Христа у гробі у нас називається плащаницею. 

Обряд почитання святої плащаниці перенесено згодом з утрені Великої суботи на вечірню Великої п’ятниці. Це сталося, мабуть, тому, що тропар “Благообразний Йосиф” у відправах страсного тижня співається перший раз на вечірні Великої п’ятниці. 

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зображають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видніються слова тропаря Великої п’ятниці: “Благообразний Йосиф… “.

ОБРЯД ПОКЛАДЕННЯ ПЛАЩАНИЦІ

У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покладення плащаниці, бо різні Церкви витворили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в XVII-XVIII ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви. 

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні “Тебе одіющагося світом яко ризою… “, був обхід довкола церкви з плащаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафіяни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того приготований стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу “Благообразний Йосиф… ” усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті. 

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п’ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плащаниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п’ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі. 

Типик А. Микити каже, що на Закарпатті при обході з плащаницею сам священик несе її на своїх плечах і тримає її двома руками на голові, а другий її кінець піддержує двоє людей. Обхід буває тільки один раз. 

На Східній Україні й у Росії у Велику п’ятницю на вечірні при співі “Благообразний Йосиф” тільки виносять святу плащаницю на середину церкви, а сам обхід з плащаницею відбувається при великому славослов’ї на утрені Великої суботи. Під час обходу священик несе святу плащаницю на своїй голові і під нею ще тримає Євангеліє, яке відтак кладуть на плащаницю при Божому гробі. Святу плащаницю, буває, виставляють для почитання аж до воскресної утрені. Перед утренею, після відправи надгробного, плащаницю заносять до святилища і кладуть на престол. Нема окремого припису, де треба ставити святу плащаницю у воскресному часі. Одні церкви тримають її на престолі до Томиної неділі, а відтак поміщають за престолом на стіні над горним сідалищем. В инших церквах плащаниця стоїть на престолі до неділі Мироносиць. У наших церквах плащаниця лежить на престолі аж до віддання празника Пасхи, тобто 40 днів, на знак Христового 40-денного перебування на землі після свого воскресення. 

У нашому народі свята плащаниця користується справді великим почитанням і любов’ю. Загал наших вірних дотримується у Велику п’ятницю повного посту і приступає натще до святої плащаниці, наче до святого причастя. До неї приходять не инакше, як на колінах і то часто аж від вхідних дверей церкви. Коло Божого гробу, зазвичай, стоїть почесна сторожа наших молодіжних і старших організацій, подекуди навіть цілу ніч з Великої п’ятниці на суботу. Поклоніння святій плащаниці і її цілування для наших вірних це справді глибоке духовне переживання і нагода відновити свою віру в Христа й любов до Господа, що з любови до нас умер на хресті.

НАДГРОБНА СТИХИРА ПРИ ПОКЛАДАННІ ПЛАЩАНИЦІ

“Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним плачем заплакали і, ридаючи, промовили: “Ох горе, наш найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля зо страху задрижала й церковна заслона роздерлася. А тепер бачу Тебе, що задля мене сам пішов на смерть. Як же ж поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими руками діткнуся Твого нетлінного Тіла? Або яку пісню заспіваю при Твоїй смерти, Щедрий? Величаю Твої страсті, піснями славлю Твоє погребення з воскресенням, і кличу: “Господи, слава Тобі”.

__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день

Преподобної матері нашої Марії Єгипетської

Тропар, глас 3: Перше блуду всякого сповнена, а відтак невістою Христовою через покаяння стала ти, і, ангельське життя наслідуючи, бісів зброєю хреста погубила єси, тому й явилась ти невістою Царя, Маріє славна. 

Кондак, глас 4: Мороку гріха позбавившись, покаяння світлом озоривши серце своє, славна, прийшла ти до Христа і Його всенепорочну і святу Матір як молитвеницю милостиву привела єси, тому й прогрішень прощення осягла ти і з ангелами завжди радуєшся. 

В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи.

Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: “Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!”

Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: “Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним!” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала: “Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!” 

А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати: 

“Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. З цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. І тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися: 

«Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти!» Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: «Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!» А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами: «Молися, мати, за мене». За ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і в церкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 літ. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. Упродовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: «Господи, помилуй мене!» 

Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе”. 

Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій. Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати.

Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: “Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!” 

Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: “Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене!” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як по суші, перейшла по хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова: “Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”.

Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Великий четвер

Мт.26,21-39:  «Однак не як я бажаю, лише – як Ти»

Згадуємо зраду Юди. Годі простежити, що й коли він собі замислив, що думав, як дійшов до цього вчинку. Може, він і сам не сподівався цього від себе, але крок за кроком прийшов до цього. Знаємо, що ці кроки точно були, бо Євангеліє згадує, що він крав зі скарбниці. 

І ми ніколи не приходимо до великих гріхів так одразу, в одну мить. Щось дозволимо собі в одному, потім – у другому, третьому, а потім приходить великий гріх. Так і з Юдою. Юда не став одразу зрадником, але в багатьох речах дозволяв не добрі вчинки, тому до цього і дійшло. 

Також бачимо, що для Ісуса Христа, як для людини, не було просто прийняти цю дорогу терпінь, страждань, тому Він і молився до Отця, щоб відвернув цю чашу. Але наш Спаситель завершує свою молитву упованням на Бога: «Хай буде Твоя воля!» Подібно в нашому житті є багато ситуацій, обставин, подій, які ми не можемо відвернути. Дуже важливо приймати їх як такі, які дав Бог. Прийняти чиюсь зраду, чиюсь невірність, прийняти якусь кризу, непорозуміння, біль… Навіть якщо складно зрозуміти, для чого все діється, але я свідомий, що за всім стоїть Господь, і довіряю, що Він усе допускає для мого освячення і спасення.

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

13.04.2017р. Б. / Преподобного і чудотворного Іпатія, єпископа Гангрського

Преподобного і чудотворного Іпатія, єпископа Гангрського

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Іпатіє, дух твій. 

Кондак, глас 1: Возсіяв єси в світі, святителю Іпатіє, просвічуючи чудесами тих, які вірно до тебе прибігають. Постраждавши ж до крові, мудрий, ще більше присвоївся єси Христові і ликуєш з ангелами на небесах, молячись за нас. Слава Богові, який укріпив тебе, слава Йому, увінчавшому Тебе, слава Йому, бо Він діє зцілення всім через тебе. 

Святий Іпатій родом був з Киликії, а єпископом був в місті Гангрі, в Пафлагонії. Мінеї про нього оповідають, що він за часів імператора Констанція чудесним способом спалив величезного змія, що закрався до царської скарбниці. Святий велів розкласти на площі великий вогонь, тоді, помолившись, підійшов до змія, вложив йому в рот кінець свого жезла й Іменем Христа Спасителя наказав йому йти за ним, і так завів у вогонь.

Відомо, що святий Іпатій, разом з іншими святими отцями, брав участь у Нікейському соборі. Коли ж він повертався до Гангри, на нього напали аріяни, побили сильно і скинули з гори в прірву, а одна жінка каменем добила святого мученика. Тіло його сховали в купі соломи. Та злочин не вдалося затаїти, бо убивцю опанував диявол, і вона, б’ючи себе в груди каменем, прилюдно визнавала свій страшний гріх. Тіло знайшли і поховали, а Бог прославив його мощі багатьма чудами. Мученицьку смерть святий Іпатій прийняв у 325 р. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Мт.26,6-16:  «Підійшла до Нього одна жінка з алябастровою плящиною, повною вельми дорогого мира, і вилляла його Йому на голову»

Знаємо, що миро в ті часи було дуже дороге, і можна зрозуміти, чому навіть для найближчих апостолів Ісуса Христа такий вчинок був дивним. З одного боку, Господь служить бідним, потребуючим, з іншого – даремна втрата стількох коштів, грошей для цього вчинку. Але Господь не тільки виправдовує цю жінку, але вказує, що вона робить добре. Чому? 

Погляньмо, яку найбільшу цінність ми маємо? Наше життя тут, на землі, – це найбільша цінність. А в тому житті – це наш час. Але ми часто не усвідомлюємо того, що саме час, присвячений Богові, дуже важливий. Ми часто можемо думати, що спілкування з Богом, тобто молитва, навпаки, є втратою часу. Як і учні думали, що виливати таке дорогоцінне миро – нераціонально.

Для нас виливання мира – витрачання свого дорогоцінного часу для Бога. І як нам це непросто робити! Причиною може бути те, що ми до кінця не розуміємо, як важливо для нас перебувати зі своїм Творцем, і думаємо, що це даремно витрачений час. А саме це перебування з Богом, наша молитва, «виливання мира» змінює нас, сповнює розумінням того, що і як маємо робити, як маємо чинити, як будувати стосунки з іншими. Наша молитва, а це перебування з Богом, кладе відбиток на все наше життя! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

12.04.2017р. Б. / Преподобного Йоана Ліствичника; Преподобного Йоана Безмовника

Преподобного отця нашого Йоана Ліствичника

Тропар, глас 4: Як драбину божественну, Йоане преподобний, знайшли ми чесноти твої божественні, які до небес возводять нас. Ти бо був чеснот уосіблення, тому моли Христа Бога, щоб спас душі наші. 

Кондак, глас 4: Господь істинно поставив тебе, наставниче, отче наш Йоане, на висоті повздержности, як зорю необлесну, яка освітлює всі краї землі.

Святий Йоан народився в Палестині близько 525 р. Ще юнаком він подався до лаври на горі Синай, монахи якої дивували всіх надзвичайною суворістю життя. Тут він подвизався впродовж 19 років як учень боговгодного монаха Мартирія і досяг такої святости, що багато святих пустинників, навчені Божим Духом, провістили, що він стане ігуменом цієї лаври. 

Після смерти Мартирія святий Йоан провадив життя затворника в місцевості, що звалася Тола, і прожив тут в молитвах 40 років. Бог дав йому дар сліз, а пролив їх він стільки, що келію його ще довго після його смерти називали “сльозоточивою”. Коли до нього стали горнутися учні, він, щоб уникнути спокуси гордости, впродовж цілого року не промовив жодного слова. Бог наділив слугу свого силою чинити чуда, а браття впросили його, щоб став їх ігуменом. Упродовж чотирьох років він управляв монастирем, а потім повернувся назад до своєї келії, де, прославлений Богом, помер у глибокій старості близько 605 р. На прохання ігумена Раїтського монастиря Йоана, святий написав книгу, в якій описує способи, як християнин може поступово осягнути досконалість. Цю книгу він назвав “Ліствицею раю”, тобто драбиною, і звідси пішла його назва – Йоан Ліствичник. 

__________
У той самий день

Преподобного Йоана Безмовника

У 18 років святий Йоан покинув своє рідне місто Никополь, у Вірменії, покинув батька Енкратія, що був воєводою, і матір Євтимію й посвятився монашому життю при церкві Пресвятої Богородиці, яку сам своїм коштом побудував і при якій жив ще з іншими десятьма монахами. Коли йому виповнилося 28 років, святого поставили єпископом міста Колона, де він упродовж дев’яти років був душпастирем Божого стада. Однак серце тягнуло його в пустелю, і він, відвідуючи святі місця в Єрусалимі, гаряче просив Бога, щоб дозволив йому цілковито посвятитися служінню Богові на самоті. І тоді явилася йому зірка, за якою Бог велів йому йти, і яка привела його до лаври святого Сави. Тут три роки він виконував найтяжче служіння, потім два роки прислуговував хворим і лиш тоді зміг піти в пустельну келію. Ніхто не знав, що він є єпископом, і лиш в чудесний спосіб Господь об’явив те святому Саві, а той зберігав це у тайні. Щойно в кінці життя преподобного Йоана браття дізналися, що цей смиренний, тихий і мовчазний монах, якого називали “Безмовником”, бо, крім молитов, не говорив нічого, є єпископом. 

На п’ятдесятому році життя святий Йоан пішов разом зі святим Савою у пустелю Рува і там прожив шість років. І були це роки великих подвигів, молитов і постів, бо навіть хліба він не їв, а споживав лиш ярину. Якось, вийшовши з печери, заблукав і впав без сили на землю. Тоді явився ангел Господній і переніс його до печери. Через шість років він повернувся до лаври святого Сави, який помер на руках святого Йоана. Святий мав тоді вже 79 років, та, однак, не втомлювався у святих подвигах, а коли настали часи єресі, тоді він сміливо, з молодечим запалом боронив Христову віру. Святий Йоан помер і спочив у Бозі 558 р., на 104-му році свого життя. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Мт.24,36–26,2:  «Що ви вчинили одному з цих братів моїх найменших – мені вчинили»

В цьому уривку нам Господь відкриває повноту правди що до нашого життя: що ми чинимо ближньому, те чинимо Богові. Як ми далеко від такого розуміння! Як далеко наша свідомість від цього і як по інакшому ми живемо на щодень. Якби могли усвідомити, що та людина, яка стоїть на моїй дорозі, стоїть там, бо її поставив Бог, то ми б до кожного ставилися так, як вчить Ісус. 

Коли починаємо служити іншим, то починаємо бачити навколо себе потребуючих. Ми ж здебільшого виходимо зі свого егоцентричного світогляду, тому й маємо іншу перспективу свого життя. 

Важливо, що християнство втілюється в реальність у конкретних випадках, у конкретних стосунках між людьми, а не ділиться на віру, яка є в нас, і на наші вчинки. Наше щоденне життя саме тому часто далеке від того, щоб ми жили цією вірою! Господь звертається до кожного з нас, щоб ми задумалися: чи ми бачимо служіння ближньому як служіння самому Богові?

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

11.04.2017р. Б. / Преподобного Марка, єпископа Аретусійського, Кирила, диякона, та інших

Житія преподобного отця нашого Марка, єпископа Аретусійського, Кирила, диякона, та інших

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак, глас 4: Просвітившись благодаттю істини, кінці землі світло і благочесно повчаєте, священномученики славнії, том з вірою вас ублажаємо. 

Настали часи страшних переслідувань за імператора Юліяна Відступника, і полилася кров Христових вірних. Юліян немовби купався в крові християн, яких навіть власноручно убивав. Він наказував їх сотнями топити, розпинати на хресті і спалювати на вогні. Безбожник видав наказ, щоб усі поганські святині, які було зруйновано в часи Костянтина Великого, відбудовано коштом того, хто їх зруйнував. У місті Аретусії, наполовину поганському, єпископом був старець Марко, який у тому місті зруйнував поганську божницю, а на її місці поставив Божу церкву. Юліян наказав, щоб святий Марко, під страхом кари, побудував нову божницю або дав на її будову гроші, хоч добре знав, що єпископ нічого, крім одної одежини, не мав. А тут слід згадати, що задовго до цих подій, коли збунтовані воїни вбивали найближчих свояків Юліяна, то святий Марко врятував Юліянові і його братові життя, сховавши їх у церкві. 

Святий Марко, коли прийшов наказ платити поганам, заховався у селі. Однак погани почали брати на муки християн, аби довідатися, куди подівся єпископ. Тож старець добровільно повернувся до міста, а розлючений поганський натовп став з нього знущатися. Його водили по місті, били, волочили по болоті, кидали в збірники нечистот, виривали волосся з його голови і бороди і віддали його дітям, які кололи його тіло голками та паличками до писання, і нитками відрізали йому вуха. А потім намастили його тіло медом і в кошику повісили його надворі бджолам і осам на корм. Святий Марко молився Богу і тішився, що сподобився постраждати за Христа. Погани домагалися, щоб святий дав на будову божниці бодай один гріш, бо йшлося їм про те, щоб їхнє було зверху, але святий не дозволив християнам дати жодного гроша. І так у муках, молячись до Бога, навернув багатьох поган до Христової віри і віддав Богу свою душу 362 р. За те саме, тобто за зруйнування поганської божниці, погани замучили в Іліополі, в Ливані, диякона Кирила. Його били так жорстоко, що було видно нутрощі, а кровожерливі погани стали гіршими від диких звірів, бо живцем вирвали печінку з його тіла і з’їли. У тих муках святий Кирило віддав Богові свою душу.

У цей день свята Церква поминає всіх християн, які постраждали від Юліяна Відступника, і пам’ять яких не вшановує окремою службою. Число тих мучеників дуже і дуже велике. Гинули чоловіки, жінки і діти, їх жорстоко мучили, та все-таки Церква Христова перемогла, плюгавий Юліян загинув, а хрест поборов поганство. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм

Мт.24,3-35:  «Цей рід не промине, поки не збудеться все це»

Це Євангеліє оповідає нам про останні часи, яких часто очікують зі страхом навіть християни. Однак чим є для нас останні часи? Це не лише період якоїсь руїни, краху, катастроф, катаклізмів. Останні часи – це час, коли вдруге прийде Ісус Христос. 

Якщо ми у своєму житті навчилися жити з Богом, то тоді ми зустрінемося з тим Господом, якого прагнемо, якого шукаємо. Йоан Золотоустий каже знамениті слова до своїх мучителів: «Якщо хочете відібрати мені життя, то зробите мені ласку, бо дасте нагоду зустрітися з Богом, якого я шукаю ціле життя». Маємо вчитися зустрічатися з цим Богом щомиті, бо кожна мить нашого життя унікальна й неповторна, остання. 

Якщо ми готові та спроможні зустріти Бога кожної миті нашого життя, а кожна з них може бути остання, то для нас не страшні останні часи, бо у всьому і за всім буде Господь, зустріч із Тим, в якого ми віримо, до якого молимося, якого шукаємо! 

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

10.04.2017р. Б. / Преподобного Іларіона Нового; Святого Стефана Чудотворця; Святих мучеників Йони і Варахисія та тих, що з ними

Преподобного отця нашого Іларіона Нового

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше. 

Кондак, глас 1: Як сонце світле возсіявши, отці, пам’ять про вас серця вірних просвічує, пристрасті відганяючи і з темряви вириваючи. Цією ж пам’яттю, яку з вірою чистою ми звершуємо, покрийте нас і збережіть від спокус житейських, Іларіоне і Стефане всечеснії. 

В Малій Азії, поблизу Гелеспонту, в монастирі, що називався “Пеликат”, був ігуменом святий Іларіон, який, молодим вступивши до монастиря, засіяв тут усіма чеснотами, так, що Бог прославив його численними чудами. Він проганяв диявола, зцілював хворих, повертав зір сліпим та прославив Господа Бога ще багатьма іншими чудами. В часи Лева Копронима він переніс тяжкі муки, і врешті-решт у Великий четвер (близько 750 р.) його замучив голодом воєвода Лаханодракон. 

У той самий день

Святого Стефана Чудотворця

Згідно з Часословом, святий Стефан був замучений разом зі святим Іларіоном. Знаємо, що був монахом, а згодом – ігуменом Триглійського монастиря. Постраждав за те, що почитав св. ікони, і помер після тяжких мук у вигнанні. 

У той самий день

Святих мучеників Йони і Варахисія та тих, що з ними

Обидва святі мученики були персами і походили з села Яси. В часи переслідування християн за імператора Саворія пішли вони до села Вардіявох, де у в’язниці мучилося дев’ять християн: Занифа, Лазар, Маруфан, Нарсій, Ілля, Марис, Авив, Симверей і Сава. Тут вони разом з ними молилися і скріплювали в них віру Христову. За це їх схопили і привели на суд, після якого святих було передано на муки. Спочатку кати жорстоко побили святого Йону, а потім його нагого виволокли на лід, де він перемучився цілу ніч. Святого Варахисія припікали розпеченими бляхами, в його уста, вуха, очі і ніздрі заливали розтоплене олово, закували його в розпечені мідяні окови і повісили стрімголов у в’язниці. 

Наступного дня почалися нові муки. Святому Йоні відтяли пальці рук і ніг, здерли з голови шкіру з волоссям, обрізали язик і поливали смолою його тіло, а під кінець переламали йому кості, у тих муках він духом постійно молився до Бога. Тоді перерізали його надвоє і кинули в озеро. Варахисія волокли нагого по тернині, а потім залили йому в горло гарячу смолу, від чого святий мученик помер. Їх тіла, разом з тілами 9 мучеників, імена яких ми згадали, і яких замучено було на день швидше, тобто 27 березня, поховав побожний муж на ім’я Авдисот.

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.04.2017р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Апостолом та Євангелієм

Флп.4,4–9:  «Господь близько! Ні про що не журіться»

Кожного з нас постійно сповнюють різні турботи та журби. Переживаємо про щось одне, а потім про інше, і так без перестанку. Господь вказує нам, щоб ми не журилися, щоб ми довіряли Йому, щоб ми покладались на Нього. Апостол Павло зазначає, що Бог, Господь близько, поруч із нами. Дуже і дуже часто ми забуваємо про Його присутність, аж коли стаємо на молитву чи приходимо до храму, тоді пригадуємо. 

А Господь завжди перебуває з нами, лиш ми про нього забуваємо. Частіше усвідомлюймо собі присутність Божу, що вона є повсякчасною, що Бог завжди діє в нашому житті, Він є близько нас, Господь розуміє нас краще, ніж ми самі себе розуміємо. Зупинімося, знайдімо хвилю часу усвідомити собі ще і ще раз цю присутність Господа.

*** 

Йо.12,1-8:  «Осанна! Благословен Той, хто йде в ім’я Господнє, ізраїльський цар!»

Євангеліє зберегло пам’ять про багато подій, коли Ісус Христо творив чуда, проповідував, оздоровлював... Але водночас є моменти, коли Його не сприймали, ставилися до Нього упереджено, по-різному Його називали. 

Подія про яке оповідає це Євангелія – вхід Господній до Єрусалиму – це вияв радості людської душі. Один з отців Церкви каже, що кожна людська душа за своєю природою є християнською. Тому народ в цьому епізоді відчув, напевно, не стільки свідомо, як інтуїтивно, що перед ними не просто пророк, а хтось більший. 

Це радісне привітання, пошанування особи Христа – чому воно для нас таке важливе? Щоб ми теж уміли не боятися показувати й не боятися виявляти в собі своїх добрих рис душі. Але як часто нас ніби щось зв’язує – і нам складно прославляти відкрито Бога чи зробити добро! Боїмося, як інші сприймуть наші вчинки. А якщо ми виявимо свої християнські погляди, чи не засміють?! Тому це радісне вітання під час входу Христа до Єрусалиму подає нам приклад того, як треба мати відвагу ликувати, свідчити й показувати свою віру в Бога!

+ВЕНЕДИКТ

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

09.04.2017р. Б. / КВІТНА НЕДІЛЯ; Святої Матрони Солунської

КВІТНА НЕДІЛЯ

“… й ми, як отроки, знамена перемоги носячи,
Тобі, переможцеві смерти, воскликуємо:
Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім’я Господнє”
(Тропар Квітної неділі).

Божу місію на землі Господь наш Ісус Христос завершив двома величними актами, якими є воскресення Лазаря і тріюмфальний в’їзд до Єрусалима. Ці дві події, свідками яких було багато людей, переконливо свідчили про Христове месіянське післанництво та Його божественність. Тріюмф тих двох світлих подій відчинив також браму до останнього акту драми Христового життя — Його мук і смерти. 

Від перших віків християнства Східна Церква святкує пам’ять Христового в’їзду до Єрусалима в неділю перед Його світлим Воскресенням. Квітна неділя з давніх-давен вважалася великим Господським празником і належить до 12 найбільших празників нашого церковного року. Вона має також деякі особливі звичаї, яких не мають инші празники. Для кращого розуміння цього празника глянемо на його історію, духовне значення та звичаї, пов’язані з ним. 

ІСТОРІЯ СВЯТКУВАННЯ ПРАЗНИКА

Празник торжественного в’їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття. 

З того часу маємо проповідь на Квітну неділю єпископа Методія Патарського († к. 300). Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви. 

Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в’їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співали різні гимни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в’їзду до Єрусалима. Через яких дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єрусалима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гимни і псалми, що закінчувалися окликами: “Благословен, хто йде в ім’я Господнє”. Авторка опису завважує, що всі, навіть маленькі діти на руках своїх батьків, мали в руках пальмові чи оливкові гілки. Похід замикав єпископ із своїми помічниками. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні. 

Про святкування Христового входу до Єрусалима в неділю перед Великоднем маємо багато свідчень з наступних віків. Святий Епіфаній Кипрський († 403) залишив дві проповіді на празник Квітної неділі. Святий Єфрем Сирин († 373) присвятив цьому празникові окремий гимн. Про це свято говорить Кирило Олександрійський († 386) і царгородський патріярх Прокл († 446). Анастасій 

Синаїт (VII ст. ), монах синайської обителі й богослов Східної Церкви, перший завважує, що празником Квітної неділі закінчується свята Чотиридесятниця. 

У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані передані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту. 

У VI-VII століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спалюють і попелом посипають в середу голови на знак покути. 

ЗВИЧАЇ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: “неділя Ваїй”, Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія”, а в народі ще: “неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця”. Усі ті назви пов’язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються. 

У жидів і давніх римлян пальмова гілка була символом перемоги. Тому її несли в руках під час переможного походу. На людних ігрищах переможців також нагороджували пальмою, як символом перемоги. У Новому Завіті пальмова галузка стала символом мучеництва. У катакомбах ставили пальму на гробах мучеників як символ тріюмфу мученика. Оливкова галузка є символом миру. У нашому требнику, у молитві на благословення лози, вербна галузка зветься також символом воскресення. 

У грецькій мові пальмові галузки звуться “баія”, по-церковно-слов’янському “ваія”, а звідси й назва неділі Ваїй. Не можна точно сказати, коли прийшов звичай благословляти в церкві віття пальми, оливки чи иншого дерева. Здається, що благословення галузок уже було в практиці десь у VII ст., хоч сам обряд благословення з’являється в літургійних пам’ятках щойно в IX столітті. 

Благословення ваїй за приписами нашого обряду буває у Квітну неділю під час утрені після Євангелія на 50 псалмі. На Східній Україні був також звичай у містах благословляти й роздавати лозу в суботу ввечері, а по селах — у Квітну неділю вранці. Там разом з лозою вірні діставали також свічечку як символ воскресення. 

З посвяченою лозою в нашого народу пов’язані різні дії, деколи навіть забобонні. Посвяченої лози ніхто не нищив. Її ставили вдома за ікони або садили на городі. Нею благословляли худобу, коли перший раз виганяли на поле пасти. З посвяченою вербою господар обходив своє обійстя, щоб відігнати нечисту силу. Деякі навіть проковтували пуп’янки лози, “щоб горло не боліло”. Подекуди посвячену лозу давали померлим до рук, щоб при загальному воскресенні вони йшли назустріч Христові із символом перемоги. При виході з церкви у Квітну неділю люди легко вдаряли один одного по рамені лозою кажучи: “Не я б’ю, лоза б’є, за тиждень буде Великдень”. Так пригадували собі, що за кілька днів буде празник Пасхи. 

За прикладом єрусалимської Церкви і в Греції у ІХ-Х віках у Квітну неділю в часі процесії з ваями вулицями Царгорода патріярх їхав на осляті. 

ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ КВІТНОЇ НЕДІЛІ

Жидівський народ хотів бачити свого Месію в силі і славі. Тож Ісус Христос воскресенням Лазаря і своїм тріюмфальним в’їздом до Єрусалима довів свою силу і славу. Прилюдно показав, що Він не тільки пан живої й мертвої природи, але й пан людських сердець. Такого тріюмфального походу Єрусалим уже давно не бачив. Це підкреслює святий євангелист Матей: “І коли Він увійшов у Єрусалим, заметушилося усе місто, питаючи: “Хто це такий?” Народ же казав: “Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї” (21, 10-11). 

Христова слава тривала коротко, бо за ним, наче тінь, уже йшла зрада Юди, зрада народу, ішла тінь осуду жидівською старшиною, тінь мук, хресної дороги і розп’яття. Ті самі, що сьогодні вигукують: “Осанна”, — за кілька днів кричатимуть: “Розпни”. 

Квітна неділя показує нам нестійкість людської слави та марність земного щастя. Радість і смуток на землі — це дві нерозлучні сестри. Тож, коли хочемо колись тріюмфувати з Христом у небі, мусимо спочатку тут, на землі, прожити з Ним страсний тиждень і Голготу. А щойно тоді зможемо, як Він, увійти туди, де вічний тріюмф, радість і воскресення. 

__________
о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”
 
__________
У той самий день

Cвятої матері нашої Матрони Солунської

Тропар, глас 4: Агниця Твоя, Ісусе, Матрона,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші. 

Кондак, глас 5: Благочесно рабом Вседержителя ставши, злочестям вдадичиці не узалежнилася ти, чесна, а твердо витерпіла ти ув’язнення темничне і палючі рани і переставилась єси до Бога, мученице Матроно богомудра, молись за нас, які звершуємо пам’ять твою. 

Свята Матрона була невільницею жидівки Павтіли (Плаутиллі, Фатули), жінки воєводи міста Солуня. Як ревна християнка, Матрона пильно ходила до церкви, за що багато терпіла від в’їдливої жидівки. Якось жидівка запитала її, чому вона, замість жидівської божниці, пішла до церкви. “Тому, – відповіла свята Матрона, – що лишень у церкві перебуває Бог, той Бог, що покинув жидів через закаменілість їхніх сердець”. За слова ті жидівка тяжко побила Матрону і зв’язану кинула в темну пивницю. Наступного дня вона знайшла слугу Божу розв’язану, бо, за волею Божою, мотузка сама впали з її рук. Тоді жидівка наказала бити її немилосердно жилами і зв’язану залишила у в’язниці, а двері замкнула і запечатала. Однак через три дні знайшла святу Матрону знову розв’язану.

Жиди, що зійшлися громадою, стали її так немилосердно бити палицями, що від їх рук свята мучениця померла. Тіло святої безбожниця-мучителька наказала викинути з вікна на улицю. Були то часи, коли пан міг безкарно забити свого невільника. Тіло святої Матрони чесно поховали солунські християни, а Олександр, єпископ Солуня, побудував на її честь прекрасну церкву. Павтіла не уникнула кари, вже через кілька днів після смерти святої Матрони вона нагло загинула. Смерть її була страшна, вона впала під прес до витискання винограду, який цілком її розтрощив. 

__________

І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР