08.10.2013р. Б. / Папа: Смерть грішника не є причиною Божої радості

Божою радістю є віднайти загублену овечку, тому що Господь «відчуває слабкість любові» до тих, які загублені. Таку думку Папа висловив, проповідуючи у четвер, 7 листопада, під час ранкової Святої Меси в каплиці ватиканської резиденції «Дім святої Марти».

 

Коментуючи євангельські притчі про загублену вівцю та монету, Святіший Отець поділився своїми думками про поведінку книжників і фарисеїв, які обурювалися проти вчинків Ісуса та нарікали на Нього. В їхніх очах Христос представляв небезпеку, тому що сідав за стіл з митарями і грішниками, чим, на їхню думку, «ображав Бога, десакралізовував служіння пророка». На ці лицемірні нарікання Господь відповів притчею. 

«Чотири рази у цьому короткому уривкові вживається слова радість чи веселість», – зауважив Папа, пояснюючи, що Ісус немовби каже фарисеям: «Ви обурюєтеся цим, але мій Отець радіє». Саме в цьому й полягає найглибша суть цього послання: радість Бога, Якому не подобається губити, а тому Він виходить і шукає. Він є Богом, Який шукає всіх тих, які далекі від Нього, немов пастир, іде шукати загублену овечку. 

Бог виходить шукати загублених для того, щоб «всіх запросити на свято, і добрих, і поганих». Він «не погоджується на втрату одного зі Своїх», про що також молився Ісус під час Тайної вечері. «Він є Богом, Який приходить, щоб нас шукати, і відчуває певну слабкість любові щодо тих найвіддаленіших, які загубилися… Іде та шукає», – зауважив Папа, додаючи, що Господь не просто шукає, а шукає до кінця, бо не хоче нікого втрачати. 

Пізніше, після того, як пастир знайшов овечку та привів її до отари, поставивши поряд з іншими, ніхто не має права говорити: «Ти – загублена», – слід сказати: «Ти – одна із нас», тому що їй повернено усю гідність. Немає жодної різниці, тому що Бог «впорядковує всіх тих, кого знайшов, а зробивши це – радіє». 

«Божа радість не полягає у смерті грішника, ні, його життя є радістю. Як же далекими були всі ті люди, які нарікали на Ісуса, як далекими від Божого серця вони були! Вони не знали Бога. Вважали, що бути релігійними, думали, що бути добрими людьми означає ніколи не оступитися, бути вихованими, і неодноразово, вдавати вихованість, чи не так?», – зауважив Святіший Отець, вказуючи на те, що саме в цьому і полягає лицемірство шемрання. Натомість, радістю Бога Отця є любов. 

За матеріалами: Радіо Ватикан 

Джерело:   КРЕДО 

07.10.2013р. Б. / 7 листопада - святих мучеників Маркіяна та Мартирія

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Маркіяна та Мартирія.

Коли примножилася нечестива Арієва єресь, великі учинивши в святій Церкві роздори, і, ніби ризу, розідравши її надвоє, тоді однаке було гоніння на вірних християн від аріянів, як і від ідолопоклонників, бо були ненавиджені, мучені, гнані й убивані всі, котрі Христа Творця, а не творіння Бога вочоловіченого, а не просту людину, ісповідували; а найбільше множилася аріянська сила відтоді, коли сам цар Константій, син великого Константина, упав у ту єресь. Мав він у дворі своєму двох великих сановників: Євсевія і Пилипа, аріянів, що вельми гонили благочестивих і утискали Христову Церкву. Оті винуватцями були вигнання й смерті того, що поміж святих, отця нашого Павла Сповідника, патріарха царгородського; його-бо відіслали у Вірменію, підбуривши своїх однодумців, щоб зачавили його, що й сталося, а замість нього вивели на престола Македонія.

І інших численних учителів та ісповідників благочестя по-всякому погубили, а з них було двоє: Маркіян та Мартирій, котрі словами та писаннями своїми вельми прикрашали Божу Церкву і були як два церковні сочки, що молоко учення виточували, духовних дітей напоювали. Були ж спершу при згаданому святому Павлу Ісповіднику, патріарху; Маркіян був читець, Мартирій же іподиякон, обидва ж нотарії, котрі писали всі учення та діяння свого патріарха, утверджуючи ними благочестя. Але й самі були великі проповідники слова Божого і поборники Церкви, що, ніби два щити, від єретичного стріляння захищали, дав-бо їм Господь, як вірним своїм, "мову та мудрість, що не зможуть противитися чи суперечити їй усі противники їхні", арії. Коли ж було вигнано й забито святого Павла, повернули єресеначальники отруту свою на учнів його оцих, на Маркіяна та Марти-рія, спершу-бо, як іскру вогненну в попелі, ярість свою в лукавстві сховавши, намагаючись хитрою звабою відвернути їх од благочестя до свого злочестя, давали багато золота угодникам Божим, обіцяючи випросити їм у царя велику благодать і вивести їх на архієрейські престоли і багатьох маєтків панами учинити, тільки нехай погодяться на таке злочестя. Вони ж усе в ніщо поставили: не взяли золота і відкинули обіцяні їм почесті, а з лукавства їхнього посміялися, бажаючи ліпше наругу, безчестя, муки й смерть прийняти заради благочестя, аніж, у єресі живучи, мати багатство, славу й честь. Побачили єретики, що нічим не можуть прихилити святих тих ісповідників до свого зловір'я, засудили їх на смерть, якої більше за життя бажали святі заради Христа.

Коли ж схоплені були й приведені на місце усічення, випросили собі малий час на молитву і, звівши очі та руки горі, сказали: "Господи Боже, "що сотворив серце кожного з нас, наглядаєш всі наші діла", прийми в мирі душі рабів своїх, оскільки заради Тебе мертвимося — "пораховано нас, як овечок жертовних". Радіємо, що такою смертю виходимо із життя цього заради імені Твого, сподоби-бо нас, щоб стали ми причасниками вічного життя у Тебе, Життя нашого". Так молилися, коли ж сказали: "Амінь!" — схилили під меча голови свої святі й усічені були від злочестивих аріян за сповідання божества Ісуса Христа. 

Чесні ж їхні мощі деякі із вірних узяли та й поховали при воротях Меландійських у тому-таки Константинограді, їм-таки пізніше церкву той, котрий серед святих, отець наш Іван Золотоустий від основ збудував, і подавались у ній усілякі болящим Господні зцілення через молитви святих мучеників на славу Богу, хваленого в Тройці навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Джерело:   КІРІОС

07.10.2013р. Б. / Папа Бергольйо: «Христос хоче вийти з церкви»

«Ісус, закритий всередині Церкви, стукає в двері, щоб вийти, - нібито цими незвичайними словами майбутній Папа переконав кардиналів на конклаві обрати його, тим самим заявивши про революційний стиль свого понтифікату. Про це розповідає у своєму інтерв'ю архієпископ Ліона.

«Під час своїх виступів на загальних конгрегаціях, що передували конклаву, кардинал Хорхе Маріо Бергольйо наполегливо говорив про необхідність" виходу церкви назовні ". Він сказав, що церква хвора, що вона повинна подбати про своє лікування. Його коротка мова на всіх справила величезне враження ». Він сказав буквально наступне: «У мене таке враження, що Ісус був закритий всередині церкви, і він стукає у двері, бо хоче вийти, хоче піти».

 Бергольйо закликав єпископів бути пастирями, а не адміністраторами. Зрештою, це те, що він зробив у Буенос-Айресі, відмовившись, наприклад, від проживання в єпископській резиденції. Ставши Папою, він прийняв рішення жити в монастирі Святої Марти. Він потребує зустрічей з людьми, йому треба розмовляти з ними в коридорах, під час трапез ... Слова «вийти назовні» дуже важливі. Можна сказати, що це ті слова, які найкращим чином визначають місію Ісуса, який в якомусь сенсі вийшов назовні, на периферію, де людина живе важко і розгублено.

Так, архієпископ Ліона кардинал Філіп Ксавьє Іньяс Барбарен, який приїхав під час виборів Папи в Ватикан на велосипеді, розповідає про те, що вже під час загальних згромаджень до відкриття конклаву Бергольйо жорстко критикував ситуацію в церкві. «Христос укладений у в'язниці», - сказав майбутній Папа під час такого зібрання. На думку Барбарена, ці слова переконали кардиналів обрати Бергольйо Папою, тому що вони вразили всіх.

 L'Espresso: Саме промова Бергольйо під час згромаджень переконала кардиналів проголосувати за нього, або його кандидатура обговорювалася ними і раніше? 

Філіп Барбарен:Ім'я кардинала Бергольйо було у всіх на слуху. Але саме його промова на загальній конгрегації вразила всіх. Він говорив про необхідність дивитися вперед. Він розповідав про Латинську Америку, де 40% населення сповідує католицтво. Він успішно керував єзуїтській провінцією, яка була довірена йому у важкий період військової диктатури. Незабаром він став главою єпархії Буенос-Айреса, де він проявив себе ревним місіонером, сповідував дух бідності і був близький до своєї пастви. Він постав перед нами як людина з великим авторитетом, який знає свій шлях і вміє приймати правильні рішення. Вже в перші місяці його понтифікату всі ці його якості виявилися повною мірою. Насамперед вражає простота і ясність його проповідей, а також обширна програма реформи Римської курії. Церква чекає цієї реформи і має потребу в ній. 

- На вашу думку, ця реформа давно назріла?

 

- Звичайно, реформа має бути проведена. Рада кардиналів знає, як це зробити. Мета полягає в реорганізації церкви, причому необхідно звертати більше уваги на місцеві церкви і співпрацювати з єпископами у всьому світі. Ми можемо сказати про курії те, що Папа сказав про церкву: «Було б добре, якби вона перш зайнялася собою, а не іншими».

- Що ви думаєте про реформу Інституту релігійних справ (Ior)? Чи правильно те, що у Ватикану є власний банк?

 

- Питання не в тому, чи повинен Ватикан мати свій банк чи ні. Зрозуміло, Ватикан потребує грошей, як і всяка інша єпархія або релігійний інститут. Питання в тому, як гроші надходять до Ватикану, чи всі прозоро, чи здійснюються перевірки, як гроші витрачаються. 

- У ці дні на чилійському сайті згадувалися слова, які Папа нібито сказав у бесіді з південноамериканськими священиками. Він згадав про існування «лобі геїв» у Ватикані. Як ви вважаєте, таке лобі дійсно існує? Чому Папа про це говорив?

 

- Я нічого про це не знаю. Одне можна сказати напевно: всі люди - грішники, а значить, і у Ватикані є люди, які вчиняють помилки. Було б нерозумно заявляти: «Не вірте, у Ватикані таке неможливо». Але я не хочу поширювати чутки. Якщо у Папи є що сказати з цього приводу, то ми про це дізнаємося. А якщо він вирішить діяти, то не зупиниться.

 - Ратцінгер під час Хресної дороги у Колізеї говорив про «бруд», присутній в церкві. Франциск часто теж говорить про «зло» всередині церкви. Що мається на увазі? 

- Так, це сумна дійсність. Репутації церкви наноситься збиток гріхами і скандалами, пов'язаними з її представниками. Це велика внутрішня рана. Звичайно, всі ми грішники, але якщо хтось грішить і поминає Христа, якщо він не віддається в руки милосердного Бога, то збиток від цього великий, особливо якщо грішна людина займає високу позицію в церкві. Звичайно, в історії було багато Пап, яких не можна взяти за зразок для наслідування, але незважаючи на всі гріхи церква користується підтримкою Святого Духа, що нагадує нам про життя вічне. 

- Дуже часто церкві доводиться стикатися з важкими людськими проблемами. Все більше віруючих виявляється у важкій ситуації. Часто сім'ї розпадаються. Люди розходяться, а потім знову вступають у шлюб, але втрачають право на причастя. Як ви справляєтеся з цими проблемами в Ліоні? Які рішення? 

- Так, страждань все більше як у Ліонської єпархії, так і всюди. Створюється враження, що не тільки сім'ї, але все суспільство прагне до свого руйнування. Ми з тривогою задаємо собі питання про майбутнє. Йде руйнівний процес, мета якого позбавити молодь, а іноді і сім'ї коренів. Але кожен має своє місце в церкві. Бенедикт XVI часто повторював цю думку. Господь обрав в якості стовпами своєї церкви  Петра, який відрікся від нього,  і такого гонителя християн як Павло. Обидва стали опорою церкви. Так само Господь вчинить і з нами незважаючи на всі наші слабкості і гріхи. Ми повинні поступово просуватися (це закон поступовості, часто згадуваний Іваном Павлом II) по шляху, де милосердя і увага до кожної людини не мають кордонів. Якщо Слово Боже сприймається як абсолютна істина і світло, то незважаючи на страждання і тривогу ми вийдемо на правильну і щасливу дорогу.

 Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на INOSMI.

Читайте також:

• Ватикан має намір представити альтернативи методу штучного запліднення
• Архієрейський Синод Халдейської Католицької Церкви обирає нового Патріарха
• Євросоюз, мабуть, найуспішніший в історії проект миру, - католицький єпископ
• У Сирійській війні винні держави, які поставляють зброю обом сторонам, - Маронітський Патріарх
• Архієпископ Сакко - новий Патріарх Вавилонії

Джерело:   КІРІОС

06.10.2013р. Б. / 6 листопада - святого мученика Арети і тих, що з ним

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого мученика Арети і тих, що з ним.

Коли царювали в землі Грецькій Юстин, а в Ефіопії Єлезвой, царі правовірні та добрі, в той час у землі Омиритській постав цар беззаконний, на ймення Дунаян, невірний огудник імені Ісуса Христа і великий на християн гонитель, котрий усіх радників, і слуг, і воїнів своїх мав або одновірців, або поган, що поклонялися сонцю, місцю та ідолам. Намагався ж усіх християн із області своєї прогнати і знищити в Омиритській землі пам'ять превеликого імені Христового. І, гонячи вельми Божу Церкву, мучив та вбивав вірних, що не корилися його повелінню і не бажали із ним жити за його наказами. Почув-бо про те Єлезвой, цар ефіопський, що Дунаян у землі своїй підняв гоніння на християн, пожалів вельми щодо цього і, зібравши воїнів своїх, пішов на нього війною, і, багато разів б'ючись, переміг його, і, данником його собі учинивши, повернувсь у свою землю. Дунаян же невдовзі знову постав на Єлезвоя і, наказ його відкинувши і зібравши силу свою, погубив усіх Єлизвоєвих воїнів, котрі залишені були стерегти міста, і знову узброївся на вірних. Наказав-бо повсюди, щоб християни або зрікалися своєї віри, або щоб убиті були без милосердя. І вже в його царстві не було такого, щоб дерзнув сповідати Христа, тільки в одному місці, названому Награн, Ісуса Христа ім'я славилося, було те місто велике й багатолюдне під владою Дунаяновою. Засяяла ж у тім місті свята віра відтоді, коли Константій, син великого Константина, посилав своїх послів до савеїв, які тепер називаються омирити, що ведуть свій рід від Хеттури, рабині Авраамової. Дійшли туди богомудрі й чеснотливі мужі від царя Константія і, царя країни цієї змиривши Константієвими дарами, навчили людей вірі в Христа Ісуса і церкви збудували. Відтоді в Награні-місті цвіло благочестя, росло християнське вчення, множилися лики іноків, влаштовувалися монастирі, в усіх чинах утримувалася цнотливість, і мали успіхи цілковито вірні в чеснотах. Не допускали жодному іновірцю поміж себе жити: ані елліну, ні юдеєві, ані єретику, тільки самі, як єдиної матері соборної апостольської Церкви діти, пробували в усілякому благочесті та чесноті.

Позаздрив отож диявол такій доброчесності отого міста, узброїв на нього Дунаяна, котрий, почувши, що жителі міста Награна не коряться його наказові і не бажають із ним жити згідно Мойсеєвого Закону, пішов на них зі всією силою своєю, дві речі замислюючи: щоб християн із області своєї знищити і тим знищенням християн опечалити Єлизвоя, царя ефіопського. Дійшов тож до міста, обступив його безліччю воїнів, обкопав місто охрест і похвалявся, що скоро візьме його, а тих, що там живуть, вб'є нещадимо. Казав до громадян: "Коли хочете дістати у мене милість, а відтак живими залишитися, то скиньте долі прокляті знамення (так хрести святі називав невірнй), що винесли ви на верхи високих храмів, і розіп'ятого на тому знаменні відкиньтеся". Ходили і зброєносці царські навколо міста, волаючи: "Впокорітеся царю, живі будете і дари від нього приймете, коли ж ні, від вогню та меча погинете!" Сам же Дунаян розтулив свої вуста, богоогудним язиком злословив Христа та християн. "Скільки, — каже, — погубив я нечестивих християн, скількох священиків їхніх та іноків забив мечем, скількох вогнем попалив, і жодного із них не збавив Христос від мук моїх, та ж бо й Сам себе не зміг збавити від рук тих, що розпинали Його. І тепер прийшов я до вас, награняни, і або від хреста вас відлучу, або до кінця вас погублю". Громадяни ж відповіли: "Вельми, о царю, злословиш язиком на всесильного Бога, уподобився ти Рапсаку, воєводі Сен-нахиримовому, який з гордості до Єзекія говорив: "Хай тебе не прославить Господь, Бог твій, на якого сподіваєшся", але не залишиться без покари огуда така, бо в одну годину кілька тисяч воїнства погубив, добре те знаєш. Дивися, щоб не сталося того ж і тобі, котрий огуджує Господа нашого, Ісуса Христа, Сина Божого всесильного і всемогутнього, страшного, що забирає духа у князів, Він і тебе може стерти й перетворити в порох і знесену богоогудну гординю твою. Хвалишся, що нас або від Христа відвернеш, або до кінця погубиш — воістину, швидше зможеш нас погубити, аніж відвернути від Христа, Спаса нашого, за Нього ж ми всі готові померти".

Цар же, не терплячи чути таких слів, більшим роз'ятрився гнівом і всіма силами налягав на місто й гадав, що коли не візьме міста боєм, то голодом його вморить, тримаючи проздовж довгого часу в облозі. Знайшов довкола міста немало християн по селах та пустелях і, спіймавши їх, по-різному погубив, а інших у рабство віддав і намагався місто взяти. Громадяни ж, міцно зі стін захищаючи себе, перемагали нечестивих. І довго цар налягав із силами своїми, не можучи взяти міста, ані голодом його виморити, бо достатній харч мали громадяни на численні літа. І втративши надію свою, беззаконний намислив хитро, як лезо нагострене, учинити улещення і послав у місто, кажучи людям під клятвою: мовляв, не хочу образити вас ані від віри вас відвертати, тільки шукаю від вас звичайної данини, яку маєте мені, цареві своєму, давати. Відчиніть-бо мені місто, хай увійду й побачу його, і звичайну від вас візьму данину. Клянуся ж Богом та законом, що не учиню вам зла ані великого, ані малого, але залишу вас жити в мирі при вірі вашій. Громадяни ж відповіли: "Ми, християни, навчилися від Святого Писання повинуватися цареві і покорятися владарям; коли ж бо учиниш так, як нам під клятвою обіцяєш, що не образиш нас ані не відвертатимеш нас від Бога нашого Ісуса Христа, відчинимо тобі місто, і ввійди як цар та візьми від нас звичайну данину. Коли ж учиниш нам зло, то Бог, що чує клятву твою, відомсту учинить тобі скоро. Ми ж від Христа, Спаса нашого, не відступимося, хай не тільки маєтків, але й самого життя позбудемося". Цар же знову вельми клявся не чинити їм ніякої капості. Вони ж пойняли віру тому лису, відчинили місто й поклонилися з дарами нечестивому. Цар же зайшов з усією своєю силою до міста, як вовк в одежі овечій в отару, взяв стіни й ворота міські й осадив їх своїми воїнами. Побачив же красу міста і велику множність у ньому людей та чесних громадян, похвалив їх, ще притаюючи на час труту свою, і, трохи в місті спочивши, вийшов знову у свої полки. І, бажаючи почати беззаконне те діло, яке намислив, повелів прийти до себе всім чесним мужам та володарям міста, і пішли до нього за повелінням його всі, що були в місті, чесні старці та володарі, славні й багаті, а серед них був блаженний Арета, сивиною, розумом, саном і честю найбільший (мав-бо дев'яносто п'ять років), як князь і воєвода, йому-бо весь уклад міський доручено було, за його мудрою радою та розумною управою громадяни хоробро й довго ворогам своїм противилися. Прийшли тож громадяни з Аретою до беззаконного царя, віддали належне поклоніння і дякували йому, що учинить із ними, як ото клявся, і ніякої не наведе на місто біди — не знали-бо підступності його. Він-бо, не терплячи довго крити всередині труту свою, вивів наяву ту, що підступно притаював, озлобу; клятву, якою громадянам клявся, виставив як дитячу гру і повелів усіх зі святим Аретою, закувавши, тримати під сторожею у вузах. Тоді послав у доми їхні і маєтки їхні розграбив. Запитав, де є Павло, єпископ їхній, і довідався, що два літа тому, як помер. Повелів відкопати його і, взявши тіло померлого, вогнем спалив і попіл у повітрі розвіяв. Розгнітив великий вогонь, зібрав безліч священиків та кліриків, іноків, інокинь та дів, освячених Богу, і вкинув їх у вогонь числом чотириста двадцять і сім осіб і так спалив їх, кажучи: "Ці є виною пагуби інших, радили, щоб Розіп'ятого як Бога пошановувати". Повелів і вісникам по місті ходити й кричати, хай усі від Христа відкинуться і хай живуть так, як і цар.

Прикликав перед себе тих начальних громадян, яких у вузах тримав, почав до них, а передусім до Арети говорити: "Яке безумство ваше вірити Розіп'ятому як Богу, хіба ж може бути вбитий Бог, який не має тіла, чи ж бо може вмерти безсмертний? Чи нема серед вас таких, що Несторію наслідують, Христа не як Бога, а як пророка пошановують? Я вас не приводжу до того, щоб поклонитися сонцю та місяцю чи іншій якійсь істоті, не принуджую приносити жертви язичницьким богам, не буде того, але самому Богу, всього живого Творцеві". На ці слова святий Арета із наближеними відповів: "Ми знаємо, що божество нічого не може терпіти, але людська природа узята від Пречистої Діви, як пророки, про них і ти знаєш, свідчать. Перетерпів Він те за нас, божество ж своє Господь Христос явив чудесами невимовними. Але яка потреба довгої балачки: ми його сповідуємо як Бога і Сина Божого і від імені всього люду міського говоримо, що нема муки, якої ми не готові були б понести заради Ісуса Христа, Бога нашого. А щодо Несторія, проклятого від святих отців, що він нам? Ми не розділяємо в Христі осіб, але віримо, що людська природа Його із божеством в єдиній Божій Особі з'єднана. Тобі ж, що говориш огудні слова на Господа нашого, через таку огуду і ламання клятви скоро Божа відомста настане". Мучитель ті слова терпеливо зніс (соромився-бо Аретиної премудрості та чесності інших громадян), почав добрими словами ум'якшувати їхні серця обіцянкою дарів та почестей, бажаючи благочестя їхнє та ревність до Христа на своє беззаконня змінити. Вони ж, зводячи очі свої, єдиними вустами закликали, говорячи: "Не відкинемося від тебе, єдине Слово Боже, Ісусе Христе, не посміємося з пресвятого від Пресвятої Діви народження Твого, не вчинимо наруги чесному хресту Твоєму!" Побачив цар святих несхитними у вірі, відклав мучення їхнє на інший час і повелів тримати закованих у вузах, а сам на людей кинувся, багатьох нещадно вбиваючи. Повелів-бо привести жінок та дітей святих мучеників, яких тримали з Аретою у вузах, і прийшла з чесними тими жінками велика кількість інших жінок, та вдовиць, та дів, та інокинь — їх-бо спершу лестощами зваблював, тоді муками загрожував, щоб відкинулися від Христа. Вони ж бо не тільки не погоджувалися, але й докуками зневажали царя, найбільше ж інокині-діви волали на нього, докоряючи йому в безбожжі. Він же, не терплячи докуки, повелів воїнам усіх посікти — і пішли на смерть, ніби на весілля. Було поміж них дивне змагання, бо інокині-діви, перші йдучи під меча, казали до жінок: "Знайте, що ми в Церкві Христовій перевагу маємо, згадайте, що ми всюди перше маємо місце, перші до храму Господнього входимо, перші до пречесних таїнств приступаємо, на першому місці є наше стояння та сидіння; належить отож, щоб і тут ми перші прийняли честь мученичества — ми перші померти бажаємо і піти перед вами й перед чоловіками вашими до Жениха нашого Ісуса Христа". Упереджували й жінки одна одну, схиляючи під меча свої шиї, також і малі діти поміж матерів тіснилися, спішачи на смерть, і кожен своїм голосом кричав: "Мене посічіть, мене посічіть!" — така була їхня щирість за Христа померти, що дивувався вельми нечестивий жи-довин Дунаян і всі його вельможі. І сказав беззаконний: "О, як Галілеянин зміг звабити так людей, що в ніщо ставлять смерть і за Нього душі й тіла свої погубляють?"

У тому ж місті Награні була одна вдова Сиклитикія, благородна й чесна, на лице красна, а ще красніша душею, багата маєтком, а ще багатша чеснотами, вона в молоді літа після чоловіка свого залишилася, маючи двох дочок, і, вдовуючи, сиділа в домі своєму в пості та в молитвах, не захотівши піти за іншого чоловіка, але Христові заручилася, служачи Йому день і ніч, хоча й молода була літами, але розумом стара, більше старого розуміла, як заповіді Господні виконувати. Почув про неї поганий Дунаян, повелів її чесно привести до себе з обома дочками. Коли ж привели її, поглянув на неї світлим лицем і покірливим голосом каже до неї: "Чув я про тебе, чесна жінко, що ти є доброродна, і цнотлива, й розумна, про це й саме твоє обличчя і вигляд свідчать, що правду про тебе кажуть. Не побажай-бо наслідувати безумним жінкам, яких я за безум'я погубив, і не бажай називати Богом того, що на хресті розіп'явся, їстівник-бо і винопивця то був, митарям та грішникам друг, супротивник батьківським законам. Але учини належне своєму добророддю, відкинься Назарянина і з нами міркуй однаково — тоді будеш із царицею в царських палатах пошанована від усіх і так проживеш відрадніше, звільнившись од лих, що у вдівстві бувають. Дійшла-бо до нас про тебе слава, та й сама річ являє, що ти, маючи великі багатства, численні маєтки, рабів та рабинь і від усіх пошанована, молода ж і красна, одначе при всій добробутності не захотіла піти за другого чоловіка, і кажуть про тебе, що ти є чеснотлива і добророзумна; отож і тепер учини добре й будь розумною до кінця, послухай доброї моєї ради: не побажай віддати краси та юності своєї і дівства дітей твоїх у руки мучителів, котрі більше сорому та безчестя, аніж мук наносять, але, припинивши Розіп'ятого славити, повинуйся нашим законам і доглянь собі й дітям твоїм, що є корисне".

Блаженна й чесна та жінка нежіночим розумом відповіла цареві, кажучи: "Належить тобі, царю, пошановувати Того, котрий дав тобі владу, і цю порфиру, і цю діядему, навіть і саме дав тобі буття та життя, а це Син Божий і Бог; ти ж виявився невдячний за таке добродіяння його й дерзновенним язиком злословиш Добродійника свого. Чи не боїшся, що грім із висоти уразить тебе? Хочеш пошанувати мене великими почестями, але я честь вашу маю за безчестя і не хочу, щоб мене хвалив язик твій, котрий огуджує Бога мого. Чи ж не безумна я буду, коли житиму з ворогами Божими в поселеннях грішників?". Це почув цар, наповнився гнівом і, зирнувши на вельмож своїх, мовив: "Послухайте, як безсоромно погана та жінка злословить на нас!" — і повелів зняти покров з голови її і з голів дочок її і так з відкритою головою і з розтріпаним волоссям водити містом із наругою та безчестям. Коли її водили безчесно по міських вулицях, побачила, що багато жінок за нею плачуть через таке її безчестя й сором, і мовила до них: "Знаю, о другині, що мені співчуваєте, бачачи мене із дочками моїми так безчещену, але не співчувайте, коли я радію, не плачте, коли я веселюся, адже день цей є мені радісніший від дня шлюбного, адже це терплю заради Жениха мойого, Йому ж бо непорочно зберегла вдівство моє, Йому ж улюблених дочок моїх заручила нескверне дів-ство і радію тепер, що Бог мій дивиться на наругу мою й чує ісповідання моє, і знає щирість мою до Нього: не хотіла-бо ані честі, ані багатств, ані самого того тимчасового життя не хочу, тільки одне маю бажання — щоб Христа віднайти — і йду до нього в лиці святих мучениць, ведучи йому плід черева мого, оцих моїх дочок. Молю-бо вас, сестри мої, не плачте, але більше співрадійте зі мною, бо йду приєднатися до нетлінного Небесного Жениха".

По тому знову була приведена перед царя, і рече до неї цар: "Відкинься Христа, тоді жива будеш". Відповіла свята: "Коли відкинуся Христа заради тимчасового мого життя, то хто мене збавить од вічної смерті, яка є у вогні невгасному?" І, подивившись на нього, сказала: "Не буде так, о безсмертний Царю, щоб відкинулася від Тебе, єдинородного Сина Божого, і впокорилася огуднику й клятвопереступнику, котрий підступом узяв наше місто і гонить Церкву Твою святу!" Цар же лютою розпалився ярістю й закричав: "О погана жінко! Тепер плоть твою роздроблю і розтерзаю нутро твоє, і викину тебе псам на з'їжу, і побачу, чи збавить тебе від рук моїх Назарянин, на якого ти сподіваєшся!" Таких мучителевих слів не потерпіла старша дочка її, якій було дванадцяте літо, плюнула в лице цареві, відтак наближені слуги посікли її, разом із нею й сестру її меншу мечем забили — і впали обидві дочки мертві перед очима до-стохвальної матері своєї. Повелів цар зібрати кров їхню і піднести до вуст матері — хай п'є. Вона ж, спробувавши, каже: "Хвалю тебе, Господи Боже мій, що сподобив ти мені спробувати жертви чистої убогих моїх дочок. Тобі, Христе Господи, приношу цю мою жертву, тобі цих мучениць подаю, чистих дівиць, що вийшли із нутра мого, з ними і мене з'єднавши, введи до світлиці своєї і, як каже Давид, яви "матір, що тішиться дітьми". По тому повелів мучитель відсікти їй голову — і так пішла мати із дочками своїми на вічні веселощі. Сказав із клятвою мучитель: "Не бачив у житті своєму такої гарної жінки і таких дівчаток гарних, як ці: ані краси, ані життя свого не пожаліли!"

Завтрашнього дня сів цар на високому місці і закликав Арету з усією дружиною, було їх числом триста і сорок, і поставив їх перед собою. Зирнув на Арету, як на старшого, й рече: "Ти, мерзька голово, повстав на владу нашу і ціле місто підняв на нас, і противитися нам ти повелів. Це ти звабив усіх людей, які слів твоїх послухали, як закону, а наші закони й повеління відкинули. Ти навчив був людей, щоб пошановували Розіп'ятого як Бога, котрий і собі не допоміг, коли Його розпинали, — отакого щоб усі прийняли помічника. Пощо не наслідував батькові своєму, котрий, володіючи Награ-ном, повинувався царям, які були перед нами? Заслужив ти і всі, хто слухає тебе, щоб були ви мучені, як чоловіки та жінки, раніше нами на смерть віддані, їм-бо Син Марії і теслі нічим не зміг допомогти".

Старець же стояв, замислившись, і тяжко терпів горді слова богомерзького царя. Тоді зітхнув і з глибини сердечної сказав: "Не ти, царю, виною усьому, що сталося, але наші громадяни винні, бо не послухали ради моєї, я ж бо радив їм, щоб не відкривали тобі міста, людині лукавій та облудній, але щоб міцно з тобою билися. Вони ж не зважили на слова мої. Я хотів із малою дружиною вийти на всю твою силу, як колись Гедеон на мадіянитів, сподівався-бо на мого Христа, якого ти тепер гудиш, що допоміг би здолати тебе, перемогти і збити тебе, безбожного клятвопереступника, який не пам'ятає установлених заповітів, якими із клятвою ти обіцяв зберегти місто й громадян".

Один із тих, що сидів із царем, мовив до святого: "Чи так учить вас закон Мойсейовий безчестити помазаника Божого? Каже-бо: "Начальника в народі твоїм не будеш проклинати". Та й ваше Писання навчає шанувати царя не тільки доброго й покірливого, але й прикрого". Відповів-бо йому святий: "Чи не чув ти, що казав Ілля Ахавові, коли казав Ахав до Іллі: "Чи це ти, що непокоїш Ізраїля?" А той відказав: "Не я вне-щасливив Ізраїля, а тільки ти та дім твого батька". Поглянь: не тільки одного Ахава, але й весь дім його викрив і знищив, одначе закону не розорив. Кожен-бо, що благочесно пошановує Бога, не розоряє закону, коли викриває царя нечестивого та його нечестя, адже не побоявся обмовляти і злословити на Творця. Але бачу, що ви не дбаєте про довготерпіння Боже і на нас налягаєте, щоб і ми подібно вам творили. Ти ж, царю, неправедно, безбожно і не по-людському, чи ж за словом своїм із нами учинив? Чи така правда цареві подобає? Чи ж такі були царі раніше від тебе? Воістину не такі, але добрі й тихі, милосердні й праведні, які дотримувалися вимовленого собою слова і являли людям свою благодать. Ти ж, клятвопереступнику, кров'ю людською насититися не можеш, знай-бо, що Всевидець Бог невдовзі скине тебе із царського престолу і віддасть його людині вірній та добрій, утвердить же й піднесе християнський рід і збудує церкву, яку ти вогнем попалив був і на землю повалив був. Блаженний же є я, що в глибокій старості, маючи дев'яносто і п'ять літ, який побачив синів синів своїх і дочок дочок своїх, прийму мученичого кінця і ціле місто люду із собою приведу в жертву Богові". Повернувся до людей і до своїх співстраждальців і почав говорити таке: "Мужі-громадяни й друзі, і знайомі, звабилися ви, повіривши клятві й підступним словам цього безбожного царя, і ось нині бачимо неправду його і чуємо богоогудні слова його. Добре б ви учинили, коли б оружно супротивилися б йому і міцно, до кінця стояли б — допоміг би нам Бог перемогти його. Але оскільки сталося так, тепер нам належить: або, впокорившись ворогові, бідно прожити тимчасовим життям, або не впокоримося йому і блаженну кончину дістанемо. Подбаймо ж бо безсмертну наслідувати славу стражданням; що є славніше від муче-ничества і що є від того чесніше, як за Христа страждати? Віддавна я маю думку й бажання терпіти муки за Христа; тепер же, діставши бажане і знайшовши те, що шукав, радію і тут готовий відтак умерти. Ви ж, о братіє, не будьте страшливі й малодушні, які люблять тимчасове життя, щоб заради дочасного життя не позбутися вічного. Хвалитися буде й мучитель, коли одного когось із нас погрозою своєю устрашить і відторгне від святої віри, і вознесеться гордістю своєю, ніби всіх переміг, і ще більше огуди примножить на Сина Божого. Коли ж хтось з-поміж нас є такий, котрий боїться смерті і гадає відкинутися Христа — Життя вічного, той нехай негайно вийде з-поміж нас і хай одлучиться від єдинодушного і єдиномудрого собору нашого, і хай не носить на собі марно імені християнського; всяк же, хто відкинеться від тебе, Христе, Слово Боже, заради тимчасового життя, хай відпаде від тебе; коли ж хто із роду мойого і від ближніх моїх, бувши охоплений бажанням дочасних благ, залишить тебе, Творця, і піде вслід царя поганого, такому не дай, о Христе-царю, втішитися тим, що бачиться за добре й утішне, але нехай сягне його супротивне й лихе!"

Коли таке проказав святий, все зібрання християнське, виливаючи теплі сльози, сказало: "Дерзай, вожде та вчителю наш, ніхто тебе не залишить, ніхто від собору нашого не відлучиться, ось ми готові перед тобою за Христа померти і блаженного того кінця дістати". Святий же рече: "Я перед вами піду, хай раніше помру й буду вам провідником; як у місті вручили ви мені першоначальство, так і тут дайте мені, хай я перший предстану перед Христом". І знову мовив святий: "Коли котрий із синів моїх залишиться живий у вірі святій, цей нехай буде наслідником маєтків моїх, від них-бо три села даю святій Церкві, яка невдовзі відновлена має бути. Беззаконний же цей мучитель негайно загине, Церква ж у місті цьому встане й процвіте, як квіт червоний, стількох рабів Христових обагрена кров'ю!" Це промовив святий, благословив народ, звів руки й очі підняв на небо, й мовив: "Слава Тобі, Господи, від усіх оцих!" — і, повернувшись до царя, проказав: "Хвалю тебе, царю, що потерпів ти мене і не перервав слів моїх, але дав мені час побесідувати із друзями моїми. Тепер не гайся більше, але чини, що хочеш, бачиш-бо намір наш і пізнав ти думку нашу, що не може такого бути, аби ми відкинулися Христа і пішли за твоїм безбожжям".

Цар же, побачивши їх незмінних, усіх на смерть засудив. І поведено було святих до одного потока, названого Одіас, щоб були там усічені у голови. І досягли призначеного місця, вдалися до старатливої молитви, кажучи: "Господи, Господи, сило нашого спасіння, що в день бою покрив нашу голову", тепер же виведи нас у життя вічне, щоб не полюбили нічого більше Тебе: ні батьківщини, ані роду, ані багатств, але все заради Тебе полишили, коли й життя наше зневажили й постали як вівці для заколення. Смиренно тож Тебе молимо: відомсти кров рабів своїх, знеси руку на гординю царя поганого, прийми під свій захист дітей, котрі вмирають за Тебе, утверди місто, що хвалиться чесною твоєю кров'ю, хрестом і стражданням, бачиш-бо, що йому учинили вороги Твої, розоривши красу його, осквернивши святиню Твою, спаливши вогнем святий храм Твій, його ж знову підійми, даючи скиптри царям християнським". Коли так святі молилися, почали воїни сікти їх: спершу усікли святого великого Арету, як провідника християнського, тоді й інших усіх святих мучеників триста й сорок, і так блаженну кончину прийняли.

Одна вірна жінка, яка була із того міста, маючи із собою сина, мале дитя, не більше п'яти літ, побачивши мечне посічення святих мучеників, прийшла до них і, взявши трохи крові їхньої, помазала себе й сина свого. Наповнилася ж ревності, проклинала царя і великоголосно говорила: "Буде тому невірному, як фараону!" Воїни ж схопили її й повели до царя, і все, що вона говорила, оповіли. Цар же, не даючи їй більше говорити і не запитуючи її, повелів вогнем її спалити. Розпалено було велике вогнище і почали мучителі в'язати ту блаженну жінку, щоб у вогонь укинути її; мале дитя її почало плакати і, побачивши царя, який сидів, прибігло до нього, маючи очі, повні сліз, і схопилося за ноги його, молячи за матір свою, скільки могло. Цар же взяв його до грудей своїх, гарне-бо було дитя й добромовне, і запитав його, кажучи: "Кого більше любиш: нас чи матір?" Дитя відповіло: "Матір люблю і через те прийшов, молю тебе: хай звільнена буде і візьме мене з собою на мучення, до чого мене часто навчала"16. Запитав його цар: "Що є мучення, про яке кажеш?" Дитя ж, наповнене благодаті Божої, що в ньому діяла, відповіло цареві: "Мучення є за Христа померти і знову з Ним жити". Запитав цар: "Хто є Христос?" Відповіло дитя: "Іди зі мною в церкву, і я тобі покажу Його, — знову подивилося на матір і, плачучи, сказало цареві: — Пусти мене, хай піду до матері". Рече же цар: "Чому ж прийшов до мене, покинувши матір? Не йди до неї, а з нами будь, і дам тобі яблук та горіхів і всіляких красних плодів". Так цар говорив ніби з простою дитиною, гадаючи, що в неї дитячий розум. Дитя ж набагато перевищувало літа свої розумом, розмисленно відповіло, кажучи: "Не буду з вами, але до матері хочу. Я ж бо гадав, що ти християнин є, і прийшов до тебе просити за матір свою, а ти - невірний є, через те не хочу в тебе бути чи щось з рук твоїх приймати, тільки хочу, щоб мене до матері пустив". Здивувався цар, що такий розум був у дитяті; те ж, коли побачило, що матір було вкинуто у вогонь, укусило царя міцно; цар же, відчувши сильний біль, відкинув його від себе і повелів одному із наближених вельмож; узяти його, щоб виховав його  в законі їхньому, відкидаючи Христа. Той-бо узяв дитя й повів до свого намету, дивуючися із розуму малого. І зустрівся з одним із приятелів, спинився й оповідав йому про те, як було з тим дитям. Стояли ж неподалік вогнища, в яке була вкинута свята мати маляти того, і, коли бесідували вони, вирвалося дитя з рук того, що вів його, і, побігши швидко, вскочило у вогнище, в ньому палаючу матір свою обійняло і само з нею згоріло. І стали мати з сином жертвою і добропахущим усеспаленням Богові. Слава Богу, що умудрив отак дитя мале, збулися-бо в ньому слова пророчі: "З уст дітей і немовлят учинив ти хвалу ради своїх ворогів, щоб знищити противника й месника".

Коли це сталося, всі князі та бояри беззаконного царя жаліли за таке велике пролиття крові християнської і, приступивши до царя, молили, щоб припинив таке кровопролиття і хай не погубляє міста, від якого великі данини йому бували в усі літа. Й учинив беззаконний за проханням їхнім, перестав проливати неповинну кров, одначе багато тисяч дітей та дівчат забрав із того міста і з усіх меж награнських, одних собі в рабство взяв, а інших роздав вельможам та воям своїм, яким хотів і все місто, що спершу вільно служило Пресвятій Тройці, уярмити важким рабством, і так повернувся на свій престол. Коли ж повертався додому той богоненависник, явився вогонь із небес і проздовж усієї ночі повітря просвічував — був же Дунаян у страсі великому і всі воїни його через явлення вогню; тоді ж, мов дощ, той вогонь упав на землю і багато пошкодив — було це знамення гніву Божого й початок відомсти пролитої крові. Одначе другий фараон не захотів виправитися і не смирився під міцну руку Божу, а такою ярістю розбісився на християн, що не тільки у своїй землі, але й у інших країнах та царствах намагався викоренити їх. Послав-бо послів своїх до царя перського, просячи його, щоб подібно, як він, учинив: вибив усіх християн, що були в області його, коли бажає, щоб милостиве йому було сонце. Перси-бо сонце наче бога мають. І бажав перського царя на християн узброїти. Писав же і до князя сарацинського Аламундара, багато обіцяючи йому золота, щоб убив християн, які є під його владою.

Це почувши, благочестивий цар грецький Юстин вельми опечалився й поболів серцем на таке гоніння християн, послав послання до Астерія, архієпископа олександрійського, щоб збудив Єлезвоя, царя ефіопського, на брань супроти цього поганого, помщаючи кров християнську. Послав-бо й до Єлезвоя-царя, звіщаючи все, що сотворив Дунаян християнам в Омиритах, найбільше в Награні-місті, і як посилав послів до перського царя й до сарацинського князя, проханням та золотом на пролиття християнської крові узброюючи їх. І молив Юстин Єлезвоя писанням, щоб повстав на бого-огудника того, неситого крові християнської, бо близько мав кордони свої з ним. Також і Астерій, архієпископ, збуджував його до війни, сам же старанно до Бога молився щодо цього, щоб постав на поміч християнам і розігнав ворогів своїх. Послав-бо й до всіх іноків, що були в Нитрії та скиті, велячи їм молитися. Єлезвой же, ефіопський цар, не тільки від царя Юстина й архієпископа Астерія звістився про все, що сталося в Омириті, але й до них ще про все довідався, та й його воїни, залишені там стерегти міста, побиті були, тож, палаючи ревністю до Бога й уболіваючи серцем за християнами, захотів відтак постати війною на Дунаяна, але не зміг, бо зима була, і чекав літа, готуючи все, що [потрібне] до брані. Коли ж минула зима, зібрав воїнів своїх та інших, які прийшли йому в допомогу, — було воїнства до ста й двадцяти тисяч. Побудував узимку індійських кораблів числом сімдесят, ще ж бо від купців персидських та ефіопських, що прийшли туди для покупівель, зібрав кораблів до шістдесяти, багато старих полагодив і у весінню пору піднявся зі своєю силою на війну, пославши від долішної Ефіопської країни якусь частину воїнства землею в Омиритський край, сам же з іншими воїнами сів на кораблі й пішов морем, щоб одні землею, інші морем найшли на Омиритську землю і звідусюди оточили його. Але Бог все премудро ладнає і не за людською волею, а за недовідомими долями своїми чинить, знає, що на користь буде, став на перепоні ради блаженного царя Єлезвоя, бо воїни, послані землею на Омирити, заблукали в пустелях та горах, у непрохідних та безводних місцях, і не могли ані до Омиритів дійти, ані назад повернутися, але блудили численні дні, знемагаючи від спраги і падаючи мертві, — мало хто живий залишився, і ледве дійшли до вітчизни своєї, приносячи невтішну звістку. Також і царю на морі, коли в кораблях плив, путь не була успішна; пристав-бо до одного місця, що називається Дакел, і, вийшовши з корабля, пішов до церкви, що біля моря стояла, і, знявши з себе вінця та порфиру й усі царські прикраси та відзнаки, біля дверей усе те залишивши, ввійшов у бідній одежі до церкви і молитви довго перед олтарем чинив з великим зворушенням. Згадував у молитві чудеса, що їх Бог сотворив у Єгипті та в пустелі тим людям невдячним, і сказав: "Невдячні учинилися тобі, Добродійникові своєму, вони, не тільки ті, що ти їх вивів із Єгипту, але й багато хто з дітей їхніх, і так аж дотепер. Ти ж бо знаєш, Господи, яку кривду учинили місту твоєму Награну, в якому, взявши людей твоїх підступом, учинили раду беззаконну на святих твоїх і шукають, щоб решту християн до кінця на землі погубити; і коли так діється через гріхи наші, молимо Твою благостиню, щоб не віддав нас у руки їхні, але Сам покарай нас, як Тобі є завгодно; яка-бо є величність Твоя, така й милість Твоя; ворогам же нашим не дай нас, щоб не казали: "Де є їхній Христос, на якого уповають, і де є хрест їхній, яким хваляться?"

Отак зі слізьми помолився, вийшов із церкви та з міста і почув там про одного святого інока, на ймення Зинон, що неподалець од міста в затворі сорок і п'ять літ безвихідно пробував, котрий за своє чеснотливе життя прийняв од Бога дар пророкування й провидів майбутнє. Пішов до того інока у воїнському образі, несучи йому в посудині тиміям, а під тиміямом сховав золото, щоб старець прийняв, не знаючи, що з тиміямом і золото. І прийшов до старця й поклонився йому, і, віддавши принесений дар, просив, хай помолиться за нього. Й запитав, чи допоможе йому Бог на невірного Дунаяна, на якого йдуть, щоб відомстити кров християнську? Старець, прозірливим бувши, пізнав його, що цар то є, і довідався про заховане під тиміямом золото, і не прийняв, а каже йому: "Чи не чув ти Господа, який вістить: "Мені помста належить, я відплачу!", ти ж недобре піднявся, відніметься від тебе царство і багато [людей] з тобою життя позбудеться". Цар-бо, почувши це, злякався вельми і, плачучи, відійшов із наріканнями. У великій тузі та печалі бувши проздовж усієї тієї ночі, мислив і не знав, що вчинити, тож захотів утекти. Але коли настав ранок, знову прийшов до того інока, і той мовив йому: "Немає міста на землі, де зможеш уникнути смерті, але коли, хочеш живий бути й перемогти нечестивого царя, обіцяйся по тому прийти до іночого життя". Він-бо із клятвою пообіцяв, кажучи: "Коли мені дасть Бог перемогу над Дунаяном, то залишу царство й буду іноком". Старець же, це від царя почувши і сльози його побачивши, помолився про нього Богу й поблагословив його, як колись Самуїл Давида на Голіата, й рече: "Хай буде Бог з тобою, іди, озброєний мученичою жертвою й молитвами архієпископа олександрійського і святих отців пустельних, котрі моляться про тебе, і сльозами блаженного царя Юстина, переможеш Дунаяна й відомстиш неповинну кров". Цар же, утішившись від печалі, прийняв благословення і прийшов до воїнів, радіючи і славлячи Бога.

Дунаян же, омиритський цар, почув, що цар ефіопський Єлезвой іде на нього морем та землею, зібрав також велику кількість воїнів і став на кордонах землі своєї озброєний, чекаючи Єлезвоєвого приходу. Почув він і про те, що Єлезвоєві вої, котрі землею йшли, загинули в пустелях, порадів і вже не стерігся від суші, а тільки моря остерігався. Була ж поміж ефіопами ти омиритами морська мілина й тісна вузькість, ледве на дві стадії, мала безліч на багатьох місцях великих та гострих каменів, ледь водою покритих. Через те вельми важко ставало місце оте перепливти кораблям. До того учинив невірний цар ще більшу перепону, скував-бо залізного ланцюга, грубого й великого, і перетнув ту мілину моря, щоб не тільки часте каміння, а й залізний той ланцюг загороджував Єлезвоєві дорогу і не допустив на цей бік його кораблів. Але Бог, розуму якого нема виміру, погубив премудрість хитрого того жидовина, бо чудесною силою своєю на тому незручному місті учинив зручну дорогу християнам.

Коли Єлезвой із доброю надією відпливав од міста Дакела, піднявся помічний вітер, і, напнувши вітрила, поплив вельми швидко, а за кілька день досяг кордонів Омиритської країни. Приплив до тієї вузини морської і, нічого не знаючи, повелів цар спершу попливти десятьом кораблям, тоді після них наладнав плавання двадцятьом кораблям, в них-бо й сам був, дивлячись із висоти на ту переправу. Вся інша велика кількість кораблів стояла далеко позаду, чекаючи, поки перепливуть передні. Коли рушили десять кораблів, то Господь Бог, якого в морі шляхи й стежки є у багатьох водах, прийшов вірним своїм у поміч і там, де кораблям мала бути пагуба, там супроти сподіванки спасіння учинив: почалася-бо на морі велика буря і піднялися хвилі високі, як гори, і підхопили кораблі, переносячи через те лихе місце, один лише корабель спинився на залізній перепоні, і виглядало, ніби на камені став. Але Божою силою піднялася високо вода й того перенесла, і збулося там, мовлене Давидом: "Ті, хто по морю пливе кораблями … вони бачили діла Господні та чуда його в глибині". Таке ж бо чудо учинила рука Божа, що не тільки передні тії кораблі перенесені були хвилями через незручне кам'яне і залізним ланцюгом перепнуте місце, але й ту ж таки залізну перепону бурею і хвилюваннями водними розірвало й учинило іншим кораблям зручний перехід. А перших десять кораблів перенесли хвилі й поставили біля берега на відстань двісті стадій од того місця, де стояв з усіма омиритськими воями цар Дунаян, інші ж двадцять кораблів, у яких цар Єлезвой був, хоч і перепливли ту морську вузину, одначе, перепинені вітром, не досягли передніх, але хвилями були рознесені морем. Дунаян же, довідавшись про кораблі, що пристали до берега, послав відтак тридцять тисяч воїнів, що сиділи на конях, щоб не дали християнам висісти з кораблів на сушу, а що кораблі, рознесені морем, нешвидко, коли затихла буря, припливли до десяти попередніх кораблів, то ті, що стояли, не могли вийти на землю — міцно-бо били з берега прислані Дунаяном. Решта велика кількість кораблів на третій день ту лиху переправу перепливли і стояли неподалік берега, але не зійшлися з передніми кораблями, вельми далеко від себе були і не могли знати одні про одних. Дунаян же, гадаючи, що там є ефіопський цар, прийшов із силою своєю туди, де була більшість кораблів, й ополчився при березі, не даючи виходити з кораблів на сушу, і так стояли немалий час, аж були обидва боки у великій нужді, бо ефіоптянам, котрі були в кораблях, стало не вистачати хліба й води, а омиритам, котрі стояли на березі, сонячний вар допікав.

Тоді Дунаян послав одного князя із родичів своїх із дванадцятьма тисячами кінних на поміч тим тридцяти тисячам, що передні кораблі стерегли, не даючи вийти на землю. Пішов із тим князем один євнух царський, що носив п'ять золотих списів і воював в усі дні із християнами; вже-бо частина з них вийшла на сушу і місце готували на березі. Якось князь, присланий од Дунаяна, взявши зі собою євнуха, котрий золоті списи носив, і трохи слуг, вийшов зі стану свого на лови й заночував у ловах. Тієї ж ночі деякі із Єлезвоєвих воїнів, що були на березі, утиснені від голоду, нарадили втікати: украли-бо коней, сіли на них і побігли. Випадком же, а більше за Божим промислом, напали на князя омиритського та на євнуха царського, котрі були на ловах, і билися з ними. Перемігши ж їх, узяли князя, царевого родича, та євнуха зі списами, а інших мечами посікли і знову до своїх кораблів повернулися, ведучи живих полоняників до свого царя й несучи золоті списи. Цар же вельми порадів і похвалив Бога, що почав передавати йому до рук ворогів святого хреста, а списи ті золоті пообіцяв дати храму Божому для олтарної прикраси. І вельми рано владналися воїни до битви, сіли в човни і вийшли на сушу, закликавши Бога в поміч, й учинили брань велику із омиритами, котрі, не маючи князя свого, почали лякатися і, показавши плечі, кинулись утікати. Християни ж, доганяючи їх, неначе стебла, сікли, і так їм Бог допоміг, що жоден із супротивних не встояв — усі впали від меча християнського, і не було жодного, котрий би вістив невірному царю про пагубу його воїв. І чинили християни із царем своїм подячні молитви до Бога за подану їм перемогу. Але ще не до кінця радість християнам, адже більша частина Єлезвоєвого війська із задніх кораблів пробувала у великій печалі з двох причин: вельми мало мали харчу та води і не відали, де перебуває цар їхній із передніми кораблями.

Єлезвой же, маючи у себе родича царського та євнуха, пішов до стольного міста в Омиритській землі, котре зветься Фаре, у ньому був дім Дунаяна-царя, і знайшов місто без сторожі, узяв його без труду і, ввійшовши до царських палат, сів у Дунаяновому престолі і всі багатства його захопив; узяв і царицю з усім її двором. Дехто утік із міста та й подався до свого царя Дунаяна, котрий бився із Єлезвоєвими кораблями, і звістив йому, що Єлезвой переміг воїв і взяв стольне місто з царицею.

Почувши те, Дунаян злякався, і не стало в ньому моці його через великий страх, і не знав, що чинити, відняв-бо йому Господь розум і наблизив відомсту за невинну християнську кров — почав беззаконний не тільки Єлезвоя, але й своїх вельмож та родичів боятися, не вірячи їм, — страшився, щоб не зрадили йому і щоб не перекинулися до Єлезвоя. Скував усіх золотими вузами і сам із ними скувався, сидячи у стані своєму, чекаючи останньої кари. Так обезумів окаянний, напав-бо на нього страх, як колись на властителів едомських, моавітських та ханаанських, про що каже Писання: "Старшини едомські тоді побентежились, моавських вельмож обгорнуло тремтіння, розпливлися всі хана-анці, напали на них страх і жах".

Християни ж, котрі були в більшості кораблів, нічого не знали й у великому були сум'ятті та в скорботі без царя свого, вдалися до старатливої молитви і, здійснивши літургію в кораблях, причастились усі божественних таїнств і заволали єдиними вустами до Бога, поміч просячи. І тоді голос із небес почутий був[29], що казав: "Гавриїл! Гавриїл! Гавриїл!" Цей голос почули вірні, укріпилися серцем і узброїлися до битви, пустились усі човнами до берега. Явився поміж них один воїн, що мав у руці залізного жезла, а на його версі був хрест, а другий кінець гострий, наче спис[30], і з тією зброєю поперед усіх подався на берег, і тоді почав битись із озброєним ратником, котрий сидів на коні, і пробив його та й коня його. Упав-бо кінь зі своїм вершником, відтак інші застрашилися й почали тікати від берега. Християни ж, узявши берег, пішли на нечестивих чинною бранню, й була битва велика. Господь же знітив невірних та поган, і не могли спротивитися християнам, і впала у той час уся сила богомерзька царя Дунаяна, ніби трава, косою підтята. Прискочили ж християни до царського намета і знайшли його з князями і з родичами своїми, скованого золотими вузами, вони ніби безумні сиділи, і здивувались усі на дивне оте діло. Не чинили їм нічого, стерегли тільки, доки не довідалися про свого блаженного царя Єлезвоя, котрий узяв царську столицю, і послали до нього, звіщаючи про богодану над мерзьким ворогом перемогу. Цар же Єлезвой, покинувши місто і в ньому частину воїнства стерегти столицю, сам рушив швидко до своїх християн. І знайшов Дунаяна зі своїм синклітом, які сиділи в золотих вузах, своєю рукою посік його й усіх, що були з ним. І настало торжество християнам велике і невимовна радість: звеселяється-бо праведник, коли бачить відомсту.

Повернувся Єлезвой у місто, посік усіх невірних, котрі були в палатах царських із царицею, і всіх ворогів Христових до кінця знищив. І послав звістку цареві Юстину і архієпископу александрійському, звіщаючи, що возвеличив Господь із ними милість свою і поклав під ноги їхні ворогів їхніх і відомстив кров християнську — і всі дякували Богові. Архієпископ же тоді прислав до Омирит єпископів та священиків учити вірі й хрестити людей, які залишилися. Єлезвой же почав будувати церкви по містах і розширювати славу імені Ісу-са Христа. Прийшов також у місто мучениче Награн, звів церкву, яку поганий Дунаян спалив, і гроби мучеників вельми прикрасив, і всіх християн звеселив і вільними учинив. Сина ж святого Арети, який залишився, князем у місті поставив і всю Омиритську землю невдовзі від безбожного нечестя очистив і вірою святою просвітив. Тоді поставив царем одного чоловіка благочестивого й вельми доброго на ймення Аврамій і, добре уставивши та утвердивши всі закони християнські, як мирські, так і духовні, сам із воями своїми повернувся в свою землю з великими користьми, славлячи Бога, і всі вої його вельми збагатилися.

Дійшов до свого міста, Богу воздав подяку щодо всього і послав вінця свого царського в Єрусалим. Сам же невдовзі, вручивши Богові Ефіопське царство і сам поклавшись на Бога, все полишив, вночі вийшов, ніхто про те не відав, із палат царських та з міста[31] в простій одежі не як цар, а як один із жебраків, пішов у затвор поблизу одного монастиря, який там був, у келії, і з неї аж до смерті своєї не виходив, і служив Богу день і ніч. їжа його була: космача один, якого ставало на три дні, інколи їв смокву та фініки. У келії ж своїй не мав нічого іншого, тільки повстину та дерев'яний водонос і коши-цю. Вина й олії ніколи не вживав — так відкинувся від усього світу та слави його, весь же ум свій до Бога навернув і, задля єдиного Його живши, блаженної кончини досяг, проживши п'ятнадцять років в іноцтві, і з миром відійшов. Від усіх оцих Богу нашому слава завжди і нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Джерело:   КІРІОС

05.10.2013р. Б. / Глава Вірменської Церкви був обраний головою Всесвітньої Ради Церков

Католикос всіх вірмен Гарегін II обраний головою Всесвітньої Ради Церков, - повідомляє прес-канцелярія Першопрестольного Ечміадзина.

У  понеділок, 4 листопада, у південнокорейському місті Пусан засіданні 10-ої асамблеї ВРЦ глава Вірменської Апостольської Церкви був одноголосно обраний головою цієї авторитетної міжнародної структури на майбутні вісім років, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на BLAGOVEST.

До президії ВРЦ входять вісім чоловік. Місія голів Всесвітньої Ради Церков - заохочення міжцерковних і екуменічних відносин, захист прав людини, справедливості і миру, - наголошується в повідомленні.

Всесвітня Рада Церков - міжнародна екуменічна організація, заснована в 1948 році. У ВРЦ входять близько 350 християнських Церков і церковних спільнот із понад 100 країн світу, що представляють сотні мільйонів християн.

Нагадаємо, як повідомляв Християнський портал КІРІОС, тисячі християн-протестантів Південної Кореї протестували проти проведення асамблеї ВРЦ .

 

Читайте також:

• Всесвітня Рада Церков: усі повинні мати вільний доступ до питної води
• Із закликом до миру в охопленій насильством країні виступила Всесвітня рада Церков
• Всесвітня рада Церков виступила із заявою з приводу сирійського конфлікту
• В Південній Кореї проходить Асамблея Всесвітньої Ради Церков
• Католицька Церква прагне продовжувати плідну співпрацю із Всесвітньою Радою Церков

Джерело:   КІРІОС

04.10.2013р. Б. / 4 листопада - святого Аверкія, єпископа Єрапольського

В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Аверкія - єпископа Єрапольського.

Цей святий Аверкій за царювання Марка Аврелія, сина Антонійового, єпископом був у Єраполі, де мало було християн, а ідолопоклонників незчисленна кількість. Настав якось у місті тому великий бісівський празник, і всі невірні, зібравшись із жертвами, раділи у храмі тому, поклоняючись ідолам богів своїх бездушних. Побачив це святий Аверкій, зітхнув і просльозився, що безум'ям осліплені люди, залишивши Бога, поклоняються бісам і, не дбаючи про Творця, пошановують діло рук людських. Зачинився отож у кліті своїй і молився, кажучи: "Боже віків і Господи милості, що сотворив усесвіт і втримуєш його, що послав Сина Свого Єдинородного на землю воплотитися заради людини, Ти тепер із небес доглянь на всю піднебесну, не зневаж і цього міста, в якому поставив мене пастирем словесних овець, але побач у ньому поморочених людей, котрі честь, яка Тобі належить, не тобі, а поганим бісам і ділу рук своїх воздали, і збав цих заблуканих од їхньої погибелі і від тьми приведи їх до свого світла й причисли до вибраного Тобою стада". Так старанно молився святий, заснув, була-бо ніч, і побачив у видінні юнака, що був красніший красою більше синів людських. Подав йому палицю до рук і говорить: "Аверкію, від імені мого тепер ходи і тією палицею побий начальників облуди".

Прокинувся зі сну Аверкій, пізнав, що бачив у видінні самого Господа, відчув-бо у серці своєму невимовну радість і наповнився ревності, встав, схопив якусь палицю велику, що трапилася, і, хоча тьма нічна стояла, була-бо десь дев'ята година ночі, подався до Аполло-нового храму, в якому вчора був великий празник та жертовні приноси; той-бо храм мав у собі велику кількість великих ідолів багатоцінних і красних. Прийшов отож до храму і знайшов двері замкнені, і застукав у двері, аби йому відчинили. Зайшов-бо у храм, спершу начального ідола Аполлонового почав бити, тоді й інших усіх побив і роздробив на малі частки. Вони ж, бувши німі та глухі, безголосі, та бездушні, та немічні, не змогли захиститися від святого, ані волали, коли їх побивано, тільки чутно було голос і стук, які відходили від биття й падіння ідолів та побиття їхнього. Збуди-лися-бо жерці ідольські, котрі жили поблизу храму, почули у храмі стукіт великий, подивувалися, що воно є, та й побігли швидко, і знайшли ідолів богів своїх, що лежали на землі побиті, і побачили святого Аверкія, який рештки часток ідольських ногами тусав і деревом, що мав у руках, побивав, і злякалися. Святий же Аверкій, звернувшись до них, рече із гнівом: "Ідіть до міських начальників і до всього народу і звістіть їм, що боги ваші на вчорашньому празнику, що його ви їм творили, вельми упившись, цієї ночі побилися і, впавши на землю, порозсипалися". Це сказавши, святий пішов до свого дому, як міцний муж, що переміг ворогів, які воістину були начальниками погибелі численних людських душ.

Ідольські жерці подалися тоді до всіх міських начальників і все, що учинив Аверкій, звістили їм. Коли настав день, пішла чутка водночас по всьому місту про Аверкієве діло, і всі зібралися до храму, малі й великі, весь люд із начальниками своїми, і побачили ідолів богів своїх побитими і роздробленими на малі частки, які лежали по землі розметені, і здивувалися. І наповнилися ярості великої, волали усяко, одні казали: "Хай убитий буде Аверкій!" — інші кричали: "До царя його пошлемо, хай там прийме достойні за ділами своїми муки". Багато хто горлав: "Ходімо запалімо дім Аверкієвий, нехай з усіма домашніми своїми згорить!" Начальники ж говорили народові: "Не смійте запалювати дому Аверкієво-го, бо коли дім його запалите, боїмося, щоб все місто не загорілося. Але, самого Аверкія схопивши, або самі судімо за законом, або відішлемо його до вищого суду". Так сум'ятився люд, і вже на Аверкієвий дім напасти хотіли. Хтось із сусідів Аверкієвих, почувши те, побіг до Аверкія у дім його і знайшов його, як навчав зібраних до нього вірних, і звістив йому все, як від людей чув, що уже хочуть найти на нього і схопити його, мов злодій-ця. Почули те всі вірні, побоялися і з молінням радили пастиреві своєму, щоб пішов із дому і десь заховався, доки утишиться народ. Святий же, нітрохи не боячись, рече: "Господь повелів апостолам своїм, щоб проповідували слово спасіння всім народам дерзновенно, нічого не боячись, тож чи маю я боятися посталих на мене, котрі шукають душі моєї за ревність мою до Бога мого? Коли ж заховаюся, уникаючи рук людських, то де від руки Божої затаюся і яке місце сховає мене від нього? Воістину, братіє, не годиться нам боятися й критися тим, які мають помічника Господа й охоронника життя нашого. За нього-бо злостраждати є добро, а померти солодше й більше всякого щасливого життя". Це вирікши, вийшов із дому свого і пішов у середину міста з вірними, які за ним рушили вслід. А прибувши на місце, де звичайно люди збиралися, там сів високо й навчав народ, який нагодився, як пізнати істинного Бога і збагнути звабу бісівську й марноту богів їхніх і відкинути її, а вірно служити єдиному, що живе у вишніх, Творцеві всього. Хтось із невірних побіг до міських начальників і до всього народу, що зібрався при Аполлоновому храмі і який сум'ятився через побиття ідолів, і звістив, що Аверкій всередині міста навчає людей християнській вірі. Всі, це почувши, ще більше роз'ятрилися, бо не тільки ідолів їхніх побив, але й віру свою християнську дерзнув явно проповідувати. І кинулися, побігли завзято до нього, скрегочучи на нього зубами своїми, і хотіли його на тому ж місці убити.

Було серед людей троє юнаків, біснуватих оддавна, і коли наблизилися люди до святого, раптово ті біснуваті юнаки запаморочені стали від бісів і вельми страшними голосами заволали, жахнувши всіх. Роздерли-бо на собі ризи свої і почали зубами терзати на собі плоть власну і руки собі поїдали. Тоді впали на землю, валялися й піною стікали, часто жахливий крик випускаючи, волали: "Аверкію, заклинаємо тебе єдиним істинним Богом, що Його ти проповідуєш, не муч нас дочасно! Від такого страшного жаху позадкували люди і печалилися, дивлячись на таке люте мучення юнаків тих і чуючи страшний їхній зойк та крик. Напав-бо на всіх жах і, упокорившись, дивилися, що буде і що має з тими юнаками чинити Аверкій, адже молять його біси, аби їх не мучено. Святий же звернувся до молитви, кажучи: "Отче улюбленого Сина Твого Ісуса, що відпускаєш нам гріхи, хоч і без ліку грішимо тобі, і що подаєш усе, в тебе прошене, на користь, прошу тебе зараз і молю: віджени бісівський напад од юнаків оцих, хай і вони з іншими підуть шляхом заповідей твоїх, слідуючи за святою Твоєю волею, і хай тим чудом, яке в них здійсниш, численні пізнають Тебе, єдиного всесильного Бога, і пристануть до Тебе, й дізнаються, що немає іншого, окрім Тебе". Так помолився святий до Бога, повернувся до мучених від бісів юнаків і, вдаряючи їх помалу палицею, яку мав у руці, рече: "Во ім'я Христа мого вам, бісам, повеліваю: вийдіть із юнаків, не пошкодивши їм і трохи!" Біси ж, великим криком заволавши, вийшли, й лежали юнаки на землі, наче мертві. Святий же Аверкій, узявши кожного за руку, підняв од землі, і стали здорові й розумні, і припали до святого, цілуючи чесні його ноги.

Весь люд, це бачачи, змінив ярість свою і заволав: "Один Бог є істинний, якого Аверкій проповідує!" А до святого мовили: "Чоловіче Божий, скажи нам, чи прийме нас Бог твій, коли до Нього приступимо? Чи простить безчисленні гріхи наші, коли до Нього навернемося? І навчи нас, як маємо вірувати в Нього?" Святий Аверкій розтулив вуста свої й почав учити їх пізнанню Бога, і вів мову аж до дев'ятої години дня. Тоді повелів принести до себе всіх недужих, і зцілив їх, закликаючи ім'я Ісуса Христа й покладаючи руки свої на них. Всі ж люди, які вчення його чули й чудеса бачили, повірили в Господа нашого Ісуса Христа і просили хрещення від святого Аверкія. Він-бо, оскільки вечір уже був, відклав хрещення їхнє назавтра і повелів усім бути готовими до святого хрещення. Назавтра знову зібралися до нього всі люди, повів їх до церкви і знову навчив їх достатньо, також учинив звичайні молитви і хрестив того дня п'ятсот мужів. Невдовзі не тільки все місто те, але й довколишні міста й села до віри привів і хрещенням до Бога приєднав. І пройшла про нього слава повсюди, і приходили до нього численні болящі з різних і далеких країв, і приймали подвійну цільбу — тілесну й духовну.

Одна славетна жінка, на ймення Фріелла, мати Євксеніяна Попліона, антипата східного, бувши сліпа, прочула про святого Аверкія, що численні та різні зціляє хвороби, повеліла вести себе до Аверкія і знайшла його, коли навчав людей, припала до ніг його, просячи, щоб відкрив осліплі очі її. Святий же спершу потурбувався про просвічення душевних її очей і запитав її, чи повірить в Ісуса Христа, що відкрив очі сліпонародженому, і коли жінка та увірувати пообіцяла й омочила слізьми ноги його, святий помолився до Бога, торкнувся очей її і рече: "Світло істинне, Ісусе Христе, прийди й відчини очі раби Твоєї!" І тоді Фріелла прозріла і хрещена була від нього. Після хрещення дала пів маєтку свого до рук святому, щоб роздав убогим, і, велике прийнявши від нього навчання, повернулася додому. Син же її Євксеніян Попліон, антипат, бачачи матір свою прозрілу й довідавшись, що святий Аверкій молитвами своїми очі їй просвітив, захотів побачити його, віддав йому подяку за зцілення матері своєї. Святий же Євксеніяна повчив достатньо і придбав його для Христа. По тому інші три чесні жінки, котрі мали осліплені очі свої, приступили до святого і, поклонившись йому, сказали: "І ми віримо в Ісуса Христа, якого ти проповідуєш. Молимо ж бо тебе: відкрий і наші сліпі очі, як відкрив ти їх Фріеллі". Святий же рече до них: "Коли істинно віруєте в істинного Бога, як кажете, побачите світло Його". Це сказавши, звів очі свої горі й почав молитися. Коли молився святий, впав із небес промінь невимовного світла, який пересилював сонячне сяяння, й освітив те місце, на якому святий Аверкій стояв, молячись. І всі, що були там, упали на землю, не можучи зріти того невимовного світла, самі тільки троє тих жінок стояли прямо[2]; торкнулося ж відтак те світло сліпих очей тих жінок, і тоді прозріли, і блискіт небесного світла відійшов. Святий же запитав прозрілих „Що узріли, найперше, коли відкрилися вам очі?" Перша повіла: "Бачила, — мовила, — Ветхого деньми, що торкнувся очей моїх". Друга ж сказала: "Я бачила Юнака вельми красного, Який доторкнувся очей моїх". А третя рекла: "Я побачила мале і пресвітле Дитя, що торкнулося очей моїх". Це почувши, святий і всі, що з ним були, прославили Бога в Тройці єдиного, що дивні й преславні творить чудеса.

По тому почув святий Аверкій, що і в довколишніх містах та селах багато хворіє всілякими недугами, пішов із учнями своїми і, наслідуючи Господу своєму, проходячи міста і села, навчав про Царство Боже і зціляв недужих[3]. Прийшов-бо на одне місце, назване Селище, при ріці, уклякнув і помолився, кажучи: "Господи щедрий, послухай мене, раба свого, й подай благість місцю цьому, хай потече джерело теплих вод і хай усі, що митимуться в ньому, приймуть зцілення від усякої недуги та виразки"[4]. І коли закінчив молитву, вдарив раптово грім із ясного неба, аж усі, що там стояли, жахнулися; після ж грому витекло джерело теплих вод на місці, де коліна святого Аверкія уклякали. І повелів святий тим, що були при ньому, копати глибокі рови на зібрання теплих вод і всім болящим у тих водах митися, й кожен, хто мився, діставав здоров'я молитвами преподобного.

Якось захотів його спокусити диявол, перетворивсь у жінку і приступив до нього, бажаючи благословення від нього. Подивився святий на лице біса і, бажаючи відвернутися, ударився своєю правою ногою об камінь і пошкодив її, аж виразка утворилася на литці. І потерпів біль, стоячи мовчки й тримаючись рукою за те місце, де була виразка. Диявол же розсміявся, знову в свій образ перейшов і рече до святого: "Не гадай, що я є із тих простих і малих бісів, яких ти по-різному відганяв од себе. Я ж бо є там старійшина, і це виразку від мене ти прийняв, і, зціляючи інших од хвороб, сам тепер хворієш". Сказавши це, диявол увійшов в одного із наближених до святого юнаків і почав мучити його. Святий же Аверкій помолився Богу, поклав заборону на біса й вигнав його із юнака. Біс же вийшов і заволав: "Багато зла чиниш мені, Аверкію, і не даєш мені тут жити мирно, поспішу відомстити тобі і при старості твоїй примушу тебе рушити до Римського міста". Святий же повернувсь у дім, сім день не їв і не пив, але в пості й у все-ношних молитвах пробував, молячи Бога, щоб не надав ворогові такої над ним влади; щоб ішов туди, куди ворог його повести захотів. На сьому ніч явився йому Господь у видінні, кажучи: "Аверкію, за моїм промислом у Римі будеш, щоб пізнано було там ім'я моє, не бійся-бо, благодать моя із тобою буде" Святий же видінням отим укріпився й повідав братії, що почув од явленого йому Господа. Невдовзі біс, що хвалився по-трудити святого Аверкія у Рим, почав те хитро впроваджувати в діло.

У той час царював у Римі Марко Аврелій і вчинив спільником царства свого Лукія Вера, і заручив йому дочку свою в жінки Лукіллю, і ще не одружилися вони. Ввійшов біс у дівицю оту й мучив її. И були обидва царі: і батько, й спільник у великій через те печалі. І зібрали з усієї землі премудрих лікарів, і волхвів, і жерців, дбаючи про зцілення її, але нічого не досягли, але день від дня гірше їй ставало. Тоді почав біс із неї говорити, мовлячи: "Ніхто мене звідсіля вигнати не зможе, хіба Аверкій, єпископ єрапольський". Почув те цар Аврелій, батько цієї дівиці, відтак послав до свого антипата Євк-сеніяна Попліона, що був на Сході, таке писання:

"Відомо учинилося володарству нашому про такого собі Аверкія, єпископа єрапольського, що є в тій області, він у християнській вірі такий є муж, що може й бісів виганяти й інші хвороби цілити. Ми його потребуємо і двох наших сановників посилаємо, Валерія і Васіяна, — хай його з усілякою честю приведуть. Повеліваю-бо твоїй чесності, щоб щиро переконав його прийти до нас, за що у нас немалу похвалу матимеш".

Таке від царя послання антипат прийняв, пішов до Аверкія і вмолив його піти в Рим до царя із царськими посланцями. Аверкій святий згадав, що біс хвалився потрудити старість його такою довгою дорогою до Риму, і мовив подумки: "Хоч і подбав ти, враже, виконати те, що, з гордині хвалячись, обіцяв, одначе не повеселишся: маю-бо надію на Господа, що немарно утрудже-на буде моя старість, бо й там зітру твою шию силою Христа мого, котрий мені у видінні обіцяв благодать свою". І приготував усе потрібне в дорогу, піднявся та й пішов, закликаючи у поміч великого Бога. А приготування його було таке: узяв трохи хліба, а в одного шкіряного міха влив вина й єлею, оцту й води, і учинив так, що вони не змішалися поміж себе[5]. Коли ж бо в дорозі потрібно було йому вино, то з міху саме воно й текло, коли ж потребував єлею, то тільки єлей виходив, коли ж оцет, то сам оцет брав, також і сама вода виливалася йому в потребу — кожна-бо рідина осібно витікала, хоча і всі вкупі були в спільному міху. Якось учень його захотів без благословення налити з міха чашу вина, і тоді вкупі всі речі потекли змішано: і вино, і єлей, і оцет, і вода, що не зміг їх випити; він-бо жахнувся і визнав свій гріх святому, й прощення в нього попросив, і знову, за благословенням святого, кожна річ осібно почала витікати.

Коли ж прийшов до Риму, прийняв його цар чесно із жоною своєю Фаустиною і повів до дочки, що була мучена від біса. Побачив біс святого Аверкія, що прийшов, засміявся й рече: "Чи не казав я тобі, Аверкію, що відомщу тобі образу мою і при старості твоїй змушу тебе піти до Римського міста?" Святий же відповів: "Так воно є воістину, але ніяк із цього не втішишся, проклятий дияволе!" І повелів вивести дівицю із палат геть. Біс же, що провадив нею, опирався, не бажаючи йти, одначе примусом ведена була дівиця. Почав нею біс кидати й бити, а святий Аверкій, очі свої звівши горі, старатливо творив молитву до Бога про зцілення юнки, яка страждала. Біс же почав волати: "Заклинаю тебе самим Христом твоїм, щоб не послав мене у безодню, ані в яке інше місце, але піду туди, де був до цього часу!" Святий же відповідає: "Враже, до батька свого сатани підеш, і то через те, що потурбував старість мою отак, будеш і ти не без труду і не просто повертатися звідси. Ось лежить камінь, — був же камінь великий вельми, лежав перед палатами, що й безліч людей ледве з місця могла здвигнути його, на нього ж рукою вказав святий, кажучи до біса: — Повеліваю-бо тобі, дияволе, іменем Господа мого Христа, щоб поніс каменя цього аж до батьківщини моєї, у місто Єраполь, і при південних воротах аби поклав його!" Диявол же, ніби раб і полоняник, клятвою зв'язаний, вийшовши із царської дочки, узяв каменя того і, тяжко стогнучи, поніс його через іподром[6] в повітрі. Всі ж люди дивилися на того каменя із великим зачудуванням, як був несений у повітрі, і чули голос великого стогону диявола, самого ж бачити не могли. Диявол же приніс каменя у Єраполь, кинув його на тому місці, де йому було повелено від святого Аверкія. Люди ж єрапольські, побачивши каменя, який раптово із повітря впав, дивувалися вельми, не знаючи тієї таємниці, аж доки святий до них повернувся.

Царева дочка, звільнившись од злого мучителя, лежала безголоса при Аверкієвих ногах. Фаустина ж, цариця, гадаючи, що померла її дочка, почала голосити, святий же простяг руку й підняв дівчину живу й здорову, і змисленну. Тоді пораділи вельми батьки її, і весь дім царський звеселився від зцілення царівни. По тому батьки послали радісних вісників до свого зятя Лукія Вера, який був тоді на війні супроти партянів, звіщаючи про здоров'я його нареченої. Також дали святому великі дари і запитали, чого вимагає, обіцяючи дати йому все, що забажає. Він же не взяв золота ані срібла, ні маєтку якого, кажучи: "Не потрібно багатство тому, котрий хліб і воду має як царський обід чи як бенкет великий і пригощення численне. Попросив же двох таких речей: перше, щоб в Єраполі убогим християнам давалося від зібраної царської данини на кожен рік три тисячі мір пшениці, а тоді весь Єраполь вірив у Христа; друга річ, про яку попросив святий у царів: хай повелять збудувати царським своїм коштом лазні при теплих водах, які він вивів молитвою на зцілення хворих. І тоді царі з радістю обидві ці речі йому дарували і писання на те своє дали.

Пробув він у Римі якийсь час, утверджуючи у вірі Церкву Христову, і явився йому Христос у видінні, кажучи: "Належить тобі, Аверкію, у Сирії бути і там Моє ім'я проповідувати, і Церкви Мої утвердити, і велике число болящих зцілити". Аверкій же після того видіння попросив царів, щоб відпустили його. Вони-бо не хотіли, боячись, що знову без нього повернеться ворог у дочку їхню. Він-бо переконав їх не боятися і звістив, що не має біс повернутися, — і ледве відпущений був святий. Сів у корабля і відплив у краї Сирійські. Спершу прибув до Антіохії, тоді пішов у Апамію і в довколишні тамтешні міста, творячи мир Церквам, що їх бентежили єритики маркіоніти. Пройшов Євфрат, відвідав церкви в Низиві і в усій Месопотамії; відтіля пішов до Киликії та Писидії, також прийшов у Синад, Фригійську митрополію. По всіх отих краях та містах численну користь церквам учинив, багатьох невірних до віри навернув, заблукалих на путь поставив, духів лукавих од людей відігнав і велику кількість усіляких недуг болящим зцілив, через що від усіх рівноапостольним був найменований; ніхто-бо так, як він, багатьох країн та міст не обійшов, окрім апостолів. Так славу Христа Бога святитель той поширив і людському спасінню послужив, тоді повернувся до свого престола. Почули люди єраполь-ські, що пастир їхній повернувся до них і вже поблизу міста, рушили всі на зустріч йому, малі й великі, жінки й діти, і з радістю невимовною до нього припадали, як діти до батька, сподобляючись благословення від нього, якого давно прагли. Увійшов Аверкій святий у місто і в церкву і, сівши на престолі своєму, мир подав їм усім, і повчив їх достатньо, і прибуттям своїм так учинив людям велику радість, а найбільше вбогим, бо на живлення їхнє приніс царське писання, що повелівало три тисячі мір пшениці брати їм від царських вибраних данин. І брали ту пшеницю в усі літа аж до Юліяна-відступника, котрий той царський устав знищив, а писання відібрав. Побудовані були й лазні при теплих водах за царським повелінням і за дбанням святого Аверкія, котрий всі інші літа життя свого прожив у преподоб'ї та правді і, паству свою добре управивши, наблизився до кончини своєї, про яку дочасно довідався. Явився-бо йому Господь у видінні, кажучи: "Аверкію, наблизився уже час твій почити по трудах твоїх!" Аверкій же скликав стадо своє і звістив, що вже кінчається життя його і, вимовивши звичайне своє учительне слово, наказував усім, щоб у вірі нерушні, у надії несумнівні і в любові нелицемірні пробували. По тому приготував собі гріб і, віддавши всім мир та благословення, передав святу свою душу в руки Господа свого.

Так святий рівноапостольний Аверкій помер, маючи сімдесят і два роки. Плакали над ним достатньо всі люди єрапольські, чесне його тіло поховали славно, і каменя того, що за повелінням його був перенесений із Риму, з великим трудом поклали на гробі преподобного. Його ж молитвами численні подавалися Божі зцілення від гробу й теплих вод, котрі сам вивів молитвою, за нею і нам нехай Господь щедро виливає свою милість навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського)

Джерело:   КІРІОС