13.06.2012р. Б. / Деякі радикальні угруповання хочуть зірвати процес примирення між поляками та українцями, – Глава УГКЦ

Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) висловив стурбованість, довідавшись, що деякі радикальні угрупування хочуть використати 70-ту річницю кривавих подій на Волині 1943 року, яку відзначатимуть наступного року, щоб зірвати процес примирення між поляками та українцями.

 

Про це Глава УГКЦ сказав в інтерв'ю польській Католицькій інформаційній агенції. 

«2005 року відбувся акт "примирення" між єпископатом Римо-Католицької Церкви в Польщі та Української Греко-Католицької Церкви. Це був акт прощення й зцілення наших спільних спогадів. Це наша платформа для побудови кращого майбутнього. Це був приклад, який ми, як християни, дали нашим країнам – Польщі та Україні, бо в нашій історії було багато важких і драматичних моментів. Зробили ми це для того, щоб попросити одне в одного прощення», – каже Блаженніший Святослав. 

Проте, наголошує він, ставлення до Волинської трагедії деяких радикальних угруповань показує, «як багато ще належить зробити для примирення наших народів, щоб це зрозуміли всі прошарки нашого суспільства». 

Водночас Предстоятель Церкви зазначає, що акт примирення ми повинні також зробити з Православною Церквою, особливо з Московською Патріархією. 

«Тільки визнавши взаємно свої гріхи, пробачивши їх, ми зможемо звільнитися від тягаря своєї історії, дивиться одне одному у вічі як християни, як брати й будувати християнські Україну та Росію. Це конче потрібно, тому до цього ми будемо прагнути. Хоча це буде нелегкий шлях. Знаю, що польський єпископат працює над актом примирення з Російською Православною Церквою. Між поляками й росіянами накопичилося протягом століть багато складних проблем. Та сподіваюся, що росіяни й поляки справді хочуть досягнути цього примирення. Для нас це буде хорошим прикладом і стимулом, адже й ми повинні йти в цьому напрямі», – наголосив Блаженніший Святослав. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:    КРЕДО

"...Блаженніший Святослав (Шевчук) висловив стурбованість, довідавшись, що деякі радикальні угрупування хочуть використати 70-ту річницю кривавих подій на Волині 1943 року, яку відзначатимуть наступного року, щоб зірвати процес примирення між поляками та українцями..."

"ШАНОВНІ" МОСКАЛІ і ПОЛЯКИ!

Ми, українці, просимо вас вибачити нас за те, що ми ще живі. Просимо вас вибачити нас за те, що попри всі ваші намагання нас знищити і поневолити наші тіла й душі ми мріємо жити в УКРАЇНСЬКІЙ Україні і славити Господа нашого, Ісуса Христа, своєю українською мовою, а не вашою польською чи московським штучним язиком. Просимо вас вибачити нас за те, що ми не раз чинили вам збройний опір захищаючи від цілковитої заглади свою українську націю. Просимо вас вибачити нам за те, що ми не могли байдуже споглядати на пацифікацію і москалізацію та насильного нав'язування нам вашої шовіністичної субкультури імперії зла. Просимо вас вибачити нас українців за... (тут можете доповнювати у своїх коментарях за що ми ще хочемо вибачитися перед нашими воріженьками) 

Один з "деяких радикально-налаштованих", негідний р.Б. Леонід.

29.03.2012р. Б. / Любомир Гузар: «Там, де є дрібочка ненависті, — Бога немає»

 

Блаженніший кардинал Гузар у розмові з оглядачем тижневика ZIK Антоном Борковським розповів про Каїнів гріх, що мститься на Україні, про дріб’язковість конфесійного поділу та лжепророків, а також чому Господь допускає війни й за що українці мають добряче покаятися.

 

Ваше Блаженство, як почуваєтеся, свідомо відмовившись від великої влади? Чи є жаль за нею?

– Нема анітрошки. Бачте, приходить час, коли треба конкретно і практично передавати актуальну владу. Старша людина хоч і має, ясна річ, досвід і знання, але не має вже розмаху. Вже думається (цілком природно), скільки ж Господь Бог дасть ще років. Нема тої сили, щоби починати якісь триваліші проекти. Анітрохи не жалкую, що відійшов від свого колишнього уряду і все лишив у добрих руках – і Синод, і Церква працюють. Я не маю відчуття втрати – є й інші способи служіння.

 

Ви – чи не перший, хто в Україні відмовився від будь-якої влади.

– Завжди хтось має починати. Поняття «влади»… (всміхається. – ZIK). Влада – то є служіння. Ті ж, що так тримаються влади, не розуміють цього. До певної міри можна служити ефективно, пізніше можна служити в інші способи, більш питомі, скажімо, для старших людей. Але надходить час, коли владу треба передавати. Це як на господарстві – батько має все передати синові, бо нема сили пхати плуга.

 

Блаженніший Любомире, як Ви оцінюєте рік урядування Блаженнішого Святослава? Нема, часом, розчарування?

– Боже милий, яке розчарування?! Блаженніший Свято­слав сповнений сили, енергії, розмаху, старається продов­жувати ту працю, що почали наші попередники, – саме так і повинно бути. Є така приповідка – «якби молодість уміла, а старість могла». Безперечно, людина сорока років не має такого досвіду, як людина, якій майже 80 літ. Але не можна вимагати більше, ніж можливо: набрати досвіду – це не проб­лема книжної науки, це проб­лема, великою мірою, часу. Я абсолютно задоволений і не можу нарікати.

 

Коли нам чекати церковної обнови?

– Процес церковної обнови поступає. Його, може, не так дуже помітно – люди, які не є всередині церковної адміністрації, його, можливо, аж так і не спостерігають. На останньому Синоді, який відбувався у Бразилії, було сказано, що наша стратегія на найближчі десять років – удосконалити життя на парохії. Ми обрали цей шлях і я цьому дуже радий – це дуже природний спосіб. Якщо хочемо оживити суспільність, мусимо мати живу діючу родину – і вже з того виростає громада. Подібне і в Церкві. Основна одиниця, клітина Церкви – парохія.

 

Не хотів би виглядати єретиком, але, як на мене, частина священиків є хворою на среб­ролюбство і кар’єризм…

– Священики – теж люди. І бувають різні, дуже різні… Я сам походжу зі священичої родини і навіть не знав, що стільки священиків було в нашому роді. Були взірцеві, які цілковито посвятили себе душпастирській праці, а були такі (всміхається. – ZIK), що не цілком підходили під норму з різних причин. Це, на жаль, наша дійсність. Пам’ятаймо – священики не впали з неба. То є люди, які живуть на землі і є частиною того суспільства, в якому виростали і виховувалися. Тож є ті відхилення, які є, – я не заперечую цього. Вони – показник нашого суспільства. Ми ще перебуваємо під впливом матеріалізму минулих десятиліть, і нам трохи часу візьме, заки з цього звільнимось. Якщо Бог дасть, таки звільнимося, якщо будемо працювати. Мене не менше, ніж сребролюбство, журить не надто високий рівень проповідництва нашого священства – це свідчить, що вони не приготовляються, не присвячують досить часу тій ділянці. Живе слово надзвичайно важливе – за ним, якщо воно щиро сказане, слідує й відповідна поведінка.

В історії всіх Церков і релігійних організацій, на жаль, кар’єризм і сребролюбство трапляються. Я не виправдовую цього й не беруся заперечувати фактів. Можу лише з прикрістю ствердити – вони є. У виховних інституціях, у семінаріях маємо виховувати більш ревних, більш відданих священиків.

 

Чи вдасться Блаженнішому Святославу поконати це? Євген Сверстюк назвав таких священиків фальшивими, бо ж людина може формально носити сутану чи рясу, але лишатися негідною.

– У Святому Письмі їх називають лжепророками (всміхається. – ZIK). Треба це викорінювати, але то непроста справа. Можу лише бажати Блаженнішому Свято­славу, аби йому все вдалося. Не кажу про 100%: якби йому при Божій помочі вдалося поправити ситуацію у цій ділянці на 50%, я вже був би надзвичайно задоволений. Ми не можемо себе обманювати, думаючи, що Бог зна що зробимо. Поконаємо те, що зможемо зробити, тільки цього треба прагнути. Якби ви мені на світі показали людину, якій із задуманого все стовідсотково добре вдалося б, я був би захоплений. Хоча ціляти слід високо, щоби поцілити. Я не хочу жити в уявному світі, думаючи, що все є дуже добре або все можна зробити дуже доб­рим за короткий час. Подібне з нашою державою. Ми думаємо, що за 20 років будемо мати ідеальну українську державу… На це піде щонайменше два покоління, заки не станемо бодай нормальною державою – вже не кажу про взірцеву. Треба бути реалістом, але не можна складати рук, бо, мовляв, нічого не вдіяти. Ні, так не повинно бути. Хто працює, той чогось осягає.

 

Ваше Блаженство, як нам бути з владою, що лишається глухою до голосу народу? Чи має християнин коритися владі, яку вважає неправедною?

– Бачте, він має старатися у першу чергу самому жити по-Божому – нарікати замало. Дуже багато людей скаржаться на корупцію, але збирають хабарі направо і наліво. Говорити – це одна річ, а робити – інша. Якщо хочемо щось направити, маємо зачинати з долини, від себе. І сказати собі – «я намагатимуся бути чесним громадянином». Загалом ми живемо у світі (назвімо його демократичним), де люди можуть змінити образ свого життя. Якщо ж є диктатура, тоталітаризм, тоді вже трудно щось зробити. Ми ще перебуваємо у такій фазі, що хоч у нашої влади є дуже велика спокуса до диктатури, але ця влада не є аж така сильна. Я навіть сказав би, що вона значно слабша, ніж робить враження, – її слабкості починають вилазити дуже виразно. Але і влада – то є тільки люди, які, як і ми всі, грішні. Людям треба допомагати ставати кращими. Іноді це вдається посередньо, іноді Господь Бог сам, у безпосередній спосіб, направляє дуже багато речей, але працювати треба. Бачте, з цілковитим непослухом владі слід бути дуже обережним. Якщо ми підемо цим шляхом, тоді будь-кому при владі буде дуже трудно. Треба бути дуже рішучим, п’ятнувати те, що не є добрим, не боятися говорити, критикувати те, що робиться несумлінно й несправедливо. Але щодо радикальних способів потрібно бути обережним.

 

Як бути з революцією?

– Чому так багато людей говорить про революцію?! Вони думають, що то короткий і легкий шлях щось направити. Я не знаю, котрій революції таке вдалося. Вона дає лише заміну людей – від жовтневої чи французької революцій потерпають і донині. То дуже небезпечна річ, вона не дає добрих результатів. Значно ефективнішою є революція, але свідомо проведена. Вона мусить мати ціль і людей, готових пожертвувати, інколи навіть власним життям, заради загального добра. І, живучи, працювати в напрямі добра. Багато людей думає, що революція є коротшим шляхом, але, на мою думку, вона не є жодною розв’язкою. Єдиний шлях – оздоровлювати, хоча це довгий процес.

 

Чи вдасться оздоровити українські політичні еліти? Змусити їх бодай примиритися заради країни?

– Залежить від того, як буде нарід працювати (сміється. – ZIK). Саме по собі цього не станеться. Треба, щоби люди гуртувалися, формували відповідні громадські й політичні організації і працювали – успіх залежить від усіх нас. Ніхто з нас не є невинним у тому, що маємо. Чому така влада? Бо такий нарід. Не знати, чи в інших обставинах та влада мала би такий успіх, що має у нас. Може, якщо Бог дасть, наша громадськість почне трохи більше працювати. Дам прямий приклад: опозиція не може об’єднатися – я не кажу в одну партію, але духовно, політично. То чому ми нарікаємо? Це ж віддзеркалення нашого народу! З тої нездібності користають усі інші. Шкода такого прекрасного явища, як наша Помаранчева революція – це неповторна річ. Я не знаю, чи в світі колись було щось подібне до неї, однак ми якось не витримали до кінця.

Є способи мирних, але ефективних акцій, які змушують конкретну владу щось міняти. Але треба бути дуже обережним, аби не замінити одну владу іншою подібною – мусить бути зміна не людей, а цілої системи.

 

Ви знаєте і нашу владу, й опозицію. Гадаєте, вони почують Вас? Гадаєте, Янукович, якого вже остаточно заганяють у кут, готовий прислухатися до голосу Церкви?

– Церква говорить. І говорила. Маємо надію цей голос трішки скріпити при помочі акції «Першого грудня». Чи влада, чи опозиція нас послухає – дай, Боже. Але, бачте, тут є ще й інший момент – влада слухає чи не слухає, натомість реагує на силу. Я не кажу про революцію (повторюся – це не є жодна розв’язка), але про моральну силу. Якби наші громади на рівні сільської ради чи міської починали одна за одною дуже солідно працювати, воно дійшло б і до самої гори. І тоді слухати мусили б. Демократія є найтруднішим, але єдиним мудрим рішенням. Я, до речі, не бачу нашу ситуацію безнадійною. Якщо виникає брак надії, є побоювання, що люди, які багато говорять, нічого не зроблять. А якби щось робили, воно йшло би крок за кроком. Не треба думати, що ми раптом навернемо людей, які виростали впродовж 30-40 років у комуністичній системі, – вони легко не зміняться. Тому я кажу – потрібні одне-два покоління нових людей.

 

Як гадаєте, чи не буде нашому народові кари за змарнований шанс?

– Може бути. Воно вже є карою – те, що є. Я почну з іншого боку. Кара вже на народі є: нарід терпить через нездібність влади, яка могла використати цю прекрасну нагоду – вияв всенародної доброти. Ми від того терпимо, бо суттєвих змін на краще не прийшло. Хоча не скажу, що нічого не було зроблено. Але вповім вам те, що мене шокує: у нас є страшна практика абортів. Подумайте – пересічно говориться, що в Україні є близько мільйона абортів на рік. Помножте це на 20 років незалежності – майже 20 мільйонів дітей невинно загинуло, ненароджених. А ми хочемо благословення… Ми хочемо робити, що хочемо, і Господь Бог нам має так легко все давати!? Ми самі себе морально заганяємо в жахливий кут, і треба нам не лише добре працювати, а й добре каятися. Скільки невинної крові пролив комуністичний режим – мільйони і мільйони людей загинуло! А скільки невинної крові пролилося за часи незалежності – власне тих ненароджених, яким не дали можливості побачити світ їхні батьки! Не думаю, що буде причина до великої радості чи надії на благословення, якщо ми не почнемо добряче бити себе в груди за те, що робимо і що діється у нашому народі.

 

Популярною лишається думка, що ми – чи не найбільш стражденний народ в історії людства...

– Я так не думаю. Цілком ні.

 

Але спокутувати гріхів ми не хочемо.

– У світі ми не є одинокими в цьому. Є така приповідка: чому бідний – бо нерозумний, а чому нерозумний – бо бідний. Ми не хочемо працювати, ми не хочемо підноситися – самого бажання замало. Ми ж багата країна – маємо безліч гарних людей. Але маємо і колосальну трудність ці таланти використати – таке лінивство… Ми призвичаїлися, що хтось нам дасть. За комуністів нас виховували, мовляв, держава все зробить, партія про все подбає. І ми подібно думаємо. Хто працює – той має, хто не працює – той не має. Ми не є гірші від інших, наша історична ситуація, напевно, не є гірша від багатьох інших народів впродовж історії. Мусимо закачати рукави і почати серйозно працювати.

 

Як бути українським конфесіям за часів негласного панування Московського патріархату? Знову «в катакомби»?

– Не думаю. Залежить від того, як будемо працювати. УПЦ (МП) є одною з гілок Київської Церкви, яка з різних причин перебуває під сильним впливом наших північних сусідів. Чимало залежить від політичних обставин. Але що найважливіше – наскільки наші Церкви (чи то церковні організації) будуть собою, будуть справді Церквами. Якщо підноситиметься духовний рівень усіх нас, тоді ми один до одного зближуватимемося, а головне – наближатимемося до Ісуса Христа, який є засновником Христової Церкви. Тоді будемо мати те, що належить. Знаєте, нічого не робити і сподіватися – так не можна. У тому то наша (і не наша) трудність. Ми знаємо з часів наших предків – князів, козаків – якісь світліші моменти нашої історії. Тобто коли нарід працював, то справи йшли добре. За останні 200 років наш нарід перебував під чиєюсь окупацією і ми, на жаль, втратили почуття нашої гідності й потреби працювати. «Від нас залежить наша майбутність!» – під цим оглядом треба перевиховувати нарід, аби він збагнув, що є відповідальним за своє існування. І нехай працює у тому напрямі, як інші сильні народи, може, й не такі численні. Ті лиха, які сьогодні переживаємо, то ж не є щось питомо українське – то є питомо людське для тих, хто не працює й не старається.

 

Ваше Блаженство, як бути з ментальною кризою у християнстві, коли на перший план виходить конфесійність, а не сутність? Усі вважають себе насамперед католиками, греко-католиками, православними чи протестантами, якось забуваючи, що всі є християнами.

– Це дуже важливе питання. Мусимо зробити великий крок для розуміння, чому ж ми є такими, якими є, – бо нам так вигідно. І це під різними оглядами… Я заманіфестую невеличкий приклад. Уявіть собі колесо воза, що має металевий обруч, має шприхи, які ведуть до осі. Ці шприхи на обручі далеко одна від другої, а от біля осі вони всі сходяться разом. Ми, християни: католики, православні, протестанти – сидимо на обручі колеса далеко один від одного, але якби кожен з нас старався бути ближче до осі… А вісь – це Христос! Що ближчі шприхи до осі, то ближче вони одна до одної. Відтак і ми були би значно ближчими, якби об’єдналися в Ісусі Христі. Бачте, цей шлях дуже простий, але дуже трудний. Наші людські немочі, наші людські гріхи нам перешкоджають – і то не 22 роки, а багато століть. Ми мусимо схотіти наблизитися до Христа, бути кращими християнами, відтак будемо і ближчими один до одного. Ці різниці конфесійні, що зараз існують, у своїй суті є смішні. Коли на них подивимось об’єктивно, вони перестануть нас і тривожити, й існувати взагалі – будемо знову та одна Церква, яку заснував Ісус Христос.

 

Дуже гостро питання зневіри постало по двох світових війнах – лунало навіть, що Бог нас полишив. Чому Господь не врятував людство від лиха?

– Це люди вчинили. А від чого Він мав нас рятувати – від нашої дурноти? Господь Бог нам того не післав. Господь Бог дав нам розум і сумління, але люди вперлися. Чому Адам і Єва згрішили? Хто їх примушував? Адам і Єва є дзеркалом кожного з нас... Чому вони грішили, хіба їм було зле в раю? Чому ми грішимо, хіба нам зле в світі? Хіба Господь Бог не дав нам прекрасний світ, не дав братів і сестер? Усе нам дав... А що ми з тим робимо? Воюємо. Ми не маємо нарікати на Господа Бога, що Він у тому винен. Богу дякувати, що ми взагалі ще є. Як сказано у Псалмі, «якби Ти, Господи, карав нас за наші гріхи, – нас би вже не було». Бог завжди дає нам шанс навернутися.

 

Як бути з відродженням націоналізму, чи заступає він християнські вартості?

– Націоналізм у дусі патріотизму добрий, коли він є любов’ю до своєї батьківщини. Нам треба боронитися від шовінізму.

 

Але шовіністи ніколи не зізнавалися, що вони є шовіністами. Всі іменують себе націоналістами чи патріотами.

– Шовінізм – це крайній націоналізм, це ненависть до всіх інших: люблю тільки своїх, а всіх решта ненавиджу. Для ненависті жодного виправдання немає. Пригадуєте, що написав Митрополит Шептицький у посланні «Не вбий»? Він писав до тих, хто вбивав один одного.

Тоді була велика трагедія людей, котрих ми шануємо під іншими оглядами. Були бандерівці, мельниківці й інші – і всі один одного поборювали, навіть убивали. Митрополит Шептицький тоді пише: «Не вбивай, шануй свого брата», – бо до того доходило. Вони не були людожерами, вони боронили своє, рідне у дуже трудних обставинах. Я не скажу, що вони все робили як належить, може, часто переступали межу і робили навіть погані чи злочинні речі. Те, що Митрополит нап’ятнував – вбивали брат брата – це жахливий гріх, Каїнів гріх. І це на нас мститься до сьогодні – ми досі не годні одне одного любити й шанувати. Знаєте, як то у нас є: «До смерті любить Україну, але не любить українців». То є типовий наш псевдопатріотизм. Але треба любити українців, якими вони не були б, і старатися їм помагати бути добрими, а не громити чи бити по голові один одного.

 

Як посполитим відрізняти націоналізм від шовінізму? Бо тези дуже часто підмінюють.

– Це спільне завдання священиків, журналістів, учителів – виховувати наш нарід. Слід говорити, «націоналізм – то є то, шовінізм – то є то». Там, де є дрібочка ненависті до ближнього, – там Бога немає. Водночас коли наступають на мої права, я маю боронитись і боронити ближніх. Але слід бути свідомим, що не можна плекати ненависті і зверхньо ставитися до якогось народу. Надія наша у Бозі, що не буде напасті. Скажімо, найближчий сусід робить мені якусь прикрість – треба шукати способи, як це направити. Ми маємо виховувати людей у тому, що любити батьківщину – то не є гріх, це обов’язок і завдання. Але не маємо робити свідомої кривди, нікого свідомо не принижувати, нікому не заперечувати його прав.

 

Але частина тодішніх священиків не розуміла позицію Митрополита Андрея?

– Це правда. Але й сьогодні є подібне. Отже треба старатися, аби якнайбільше число розуміло. Хоча всіх, певно, не навернемо.

Довідка:

Кардиналові, архієпископу-емериту Любомирові Гузару 79 років. Він народився у Львові. 1944-го з родиною виїхав  до Австрії, згодом у США. У 1958-му був висвячений на священика, 1969-го переїхав до Ватикану на богословські студії. 1972 року вступив до монастиря студитів в Італії. Викладав у Папському університеті в Римі. 1977-го Патріaрх Йосиф Сліпий висвятив його на єпископа. У 1993 році повернувся в Україну. 1996-го став єпископом-помічником Глави УГКЦ Мирослава Любачівського, 2001-го – Верховним архієпископом УГКЦ й кардиналом. У лютому 2011-го у віці 78 років добровільно відмовився від уряду Глави УГКЦ.
Додатково:

Ініціативу «Першого грудня» започаткували у 20-ту річницю референдуму за незалежність Українська православна Церква (МП), Українська православна Церква (КП) та Українська греко-католицька Церква. До неї долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк та ін. На думку учасників, Україна може вийти з кризи лише завдяки опертю на моральні цінності, самоорганізацію та солідарність.

Розмовляв Антін Борковський
газета ZIK №11 (22 березня 2012р.)
фото: Росана Бісьмах

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя

06.03.2012р. Б. / Важкі питання: Чи існує справжній образ Ісуса?

 

ПИТАННЯ: Чи існує справжній образ Ісуса Христа?


ВІДПОВІДЬ: Спробуємо відповісти на це запитання, зіславшись на історію всім відомої Туринської Плащаниці.

Плащаниця, що знаходиться у Туринському катедральному соборі, – це лляне полотно, на якому відбився подвійний слід від людини, яка померла внаслідок довгих катувань, що завершилися розп'яттям. Біля відбитка є дві чорні лінії та кілька розривів: це сліди пожежі, яка завдала шкоди Плащаниці у Шамбері у 1532 році.

За переказами, мова йде про полотно, про яке написано в Євангелії. У нього загорнули тіло Ісуса для поховання. Хоча традиція стверджує, а численні наукові дослідження підтверджують, що  йдеться про те саме полотно, поки що не можна сказати, що це доведено остаточно.

Але можна з точністю стверджувати, що Плащаниця з відбитим на ній образом безпосередньо спрямовує нас до роздумів про трагічну реальність страждань Ісуса Христа. Ось чому Папа назвав її «дзеркалом Євангелія».

Перші точні документальні відомості, що стосуються Туринської Плащаниці, датуються серединою 14 століття, коли Жеффруа де Шарні, доблесний лицар і людина глибокої віри, помістив полотно у храмі, збудованому ним у 1353 році в Ліре у Франції.

У першій половині 15 століття, у розпал Столітньої війни, Маргеріт де Шарні забрала полотно з церкви у Ліре (це сталося у 1418 році) і разом з ним вирушила у подорож Європою. Вона була прийнята при дворі герцогів Савойських, яких знали як її батько, так і її другий чоловік Де-ла-Рош. Саме за таких обставин відбулася передача у 1453 році Плащаниці, в контексті цілої низки правових актів між герцогом Людовіко і Маргеріт, родині Савойя.

Починаючи з 1471 року блаженний Амедей IX, син Людовіко, почав роботи з оздоблення  і розширення каплиці замку Шамбері, столиці герцогства, для майбутнього розміщення у ній Плащаниці. Спочатку полотно було покладене під францисканською церквою, а потім остаточно перенесене до Сен-Шапель-де-Сен-Суер. Савойя попросили і отримали у Папи Юлія II схвалення особливого літургійного святкування на честь Плащаниці, яке було встановлено 4 травня. А 4 грудня 1532 року пожежа зруйнувала Сен-Шапель, завдавши значної шкоди Плащаниці, яку потім відновили міські монахині-клариски. Пожежа залишили кілька симетричних отворів (полотно зберігалося у складеному навпіл вигляді). Монахині покрили її лляними клаптиками трикутної форми і закріпили на так званому «голландському полотні».

Еммануїл-Філіберто остаточно переніс Плащаницю до Турину в 1578 році. Відтоді святиня завжди залишалася в Турині, де протягом наступних століть неодноразово виставлялася для публічного і приватного вшанування.

Звичайно, збереження святині часто опинялося у критичному стані. З часом шви і органічні частки стали становити ризик для цілісності тканини. Папський Кустодій (тобто хранитель) Плащаниці кардинал Джованні Сальдаріні скликав спеціальну міжнародну наукову комісію для вивчення оптимальних умов зберігання Плащаниці. Комісія рекомендувала очистити тканину і зберігати її не у згорнутому, а в розкладеному вигляді. У 2002 році професор Флюрі-Лемберг та її співробітниці здійснили надзвичайно делікатну роботу із роз'єднання швів і видалення органічних частинок, а також із заміни закріплюючого полотна. Було також зроблено сканування полотна і здійснено нову фотографічну документацію.

Туринська Плащаниця зберігається у розгорнутому горизонтальному вигляді всередині футляра (без повітря, з інертними газами). Футляр, у свою чергу, захищений багатошаровим саркофагом.

У великій панорамі наукових досліджень Туринської Плащаниці особливе місце займає недавнє відкриття напису арамейською мовою, що сягає епохи Ісуса. Підтвердження її достовірності могло б внести вирішальний вклад у спірне питання про датування Плащаниці. Сенсаційне відкриття французького вченого Тьєррі Кастекса породило безліч дебатів і зацікавило Барбару Фрале, фахівця з історії тамплієрів і співробітницю Ватиканських архівів. Барбара Фрале висунула гіпотезу про те, що священна реліквія один час перебувала в руках у тамплієрів.

 

Плащаниця зникла з каплиці візантійських імператорів під час пограбування Константинополя у 1204 році. Як пояснила автор, на Плащаниці були виявлені єврейські букви, і мова йде, цілком ймовірно, про арамейську мову. Дослідниця уточнює: арамейські написи на тканині Плащаниці виявлені не вперше. Ще у 1978 році їх помітив професор латинської мови з Міланського католицького університету. У 1989-му були знайдені й інші єврейські букви – відкриття належить Мессіні, вченому-гебраїсту. За його словами, ці букви складали частину фрази «Цар Юдейський», тобто ми маємо справу з текстом обвинувачення, висунутого Пилатом проти Ісуса. Напис, знайдений недавно Тьєррі Кастекс, говорить: «знайдено», – але він може означати і «бо знайдено», а також «ми знайшли». Цікаво те, що ця фраза може бути віднесена до уривку з Євангелія від Луки, де сам Лука повідомляє про звинувачення проти Ісуса, з якими Той був приведений до римського правителя. Слова апостола Луки звучать так: «Ми знайшли, що Він розбещує народ наш, і забороняє давати кесареві податок, називаючи Себе Христом Царем».

Потрібно ще зрозуміти, яким чином цей напис з'явився на Плащаниці. Але немає сумнівів, – зазначає Фрале,– що, оскільки йдеться про людину звинувачену і засуджену до смерті, мало  існувати якесь свідоцтво, якесь підтвердження, прикріплене до тіла цієї людини. Треба мати на увазі, що небіжчика, загорнутого у полотно, – за давнім єврейським звичаєм, – неможливо було більше впізнати, і написи були абсолютно необхідними для ідентифікації покійного.

Відкриття Кастекса відкриває новий етап у суперечці щодо датування Плащаниці. Проблеми, пов'язані з датуванням за допомогою радіоактивного вуглецю, багатоскладові, і через широке оприлюднення і рекламу цього факту свого часу виникла величезна плутанина. Відбувалися дебати на міжнародному рівні, у кожного була своя думка. Сенсаційні книги вийшли ще до того, як був представлений результат наукових досліджень. Фрале вважає, що лабораторії з аналізу Туринської Плащаниці користувалися методами, які, хоча і не були тими, що є у нас в розпорядженні сьогодні, були цілком коректні. Однак, проблема полягає у тому, які саме зразки були передані в ці лабораторії, які, звичайно, не могли відмовитися від надісланих зразків і попросити інші, більш відповідні для такого виду досліджень.

Найдавніші документи вказують, що існувала якась тимчасова "дірка" – близько 150 років – після зникнення Плащаниці під час розграбування Константинополя у 1204 році, у період четвертого Хрестового походу, – і до її появи у Франції близько 1350 року. У своїй книзі Фрале висуває абсолютно конкретну тезу про те, в чиїх руках перебувала Плащаниця у той період. Барбара Фрале виявила безліч слідів того, що тамплієри зберігали цей предмет у період між 1260 і 1312 роками, при чому ця подія призвела навіть до зміни їх чину літургії. Тамплієри бачили в Плащаниці свого роду прапор проти розповсюдження єресей, і це пов'язано з написом, знайденим на полотні. Справді, катари й інші єретики стверджували, що Христос не мав справжньої людської плоті і крові, не зазнав Страстей, не вмирав, не воскресав, тому вони не здійснювали Євхаристію, вважаючи її безглуздим ритуалом, так як Христос ніколи не володів істинною плоттю. Свого часу король Франції звинуватив тамплієрів у тому, що вони «таємно поклонялися невідомому «ідолу» – портрету, що зображує людину з бородою», – на думку деяких дослідників, це і була Туринська Плащаниця. Зображення було «вкладене в особливу раку, зроблену так, щоб було видно тільки лик», «воно вшановувалося в повній таємниці, бо саме його існування в лоні ордена було компрометуючим фактом: адже предмет був вкрадений під час огидного пограбування, винуватців якого Папа Інокентій ІІІ відлучив від Церкви; таке ж покарання було призначене IV Латеранським собором 1215 року за незаконне перенесення реліквій».

Спочатку Фрале хотіла з'ясувати, чи не Тамплієри  були авторами арамейського напису. Але коли вона почала його  досліджувати, виявилося, що букви не мають жодного відношення до тамплієрів, оскільки вони сягають епохи, що як мінімум на тисячу років передувала часу заснування Ордену.

У 2010 році з нагоди виставлення Святої Плащаниці в Турині побував Папа Бенедикт XVI. «Той, хто був розп'ятий, – сказав Папа, – хто розділив з нами страждання, як красномовно нагадує нам Св. Плащаниця, – Він же і воскрес і хоче об'єднати нас у Своїй любові». «В Плащаниці ми бачимо, як у відображенні, наші страждання в Страстях Христових: Passio Christi, Passio hominis. Саме тому вона є знаком надії: Христос прийняв хрест, щоб викорінити зло; щоб дозволити нам розгледіти в Його Пасці запоруку того моменту, коли і кожна наша сльоза буде втерта. І більше не буде ні смерті, ні смутку, ні крику, ні болю».

 

За матеріалами: Радио Ватикана

 

На питання читачів відповідає російська служба Радіо Ватикан - rus@vatiradio.va, поштова адреса для запитань -  – Російська служба Радіо Ватикану, 00120 Ватикан.

Читайте також:
Важкі питання. Чи гріх жити разом до шлюбу, дотримуючись цнотливості?
Важкі питання. Чи правда, що Адам прожив 930 років?
Важкі питання. Що значить - хула на Святого Духа не проститься?
Важкі питання. Що означає відлучення від Церкви?
Важкі питання. Вона - католичка, він – розлучений православний. Чи можливий шлюб?
Важкі питання.Чи бачить диявол наші думки?
Важкі питання. Від кого походять люди?
Важкі питання. Протестанти і апостольське спадкоємство
Важкі питання. Як Бог може бути єдиним і в той же час Трійцею?
Важкі питання.Чи нормально для християнина боятися смерті?
Важкі питання. Чому не можуть приступати до Причастя розлучені, котрі вступили в новий шлюб?
Важкі питання. Чи правда, що Бог любить мене?
Важкі запитання: Звідки взялася дружина у сина Адама і Єви?
Важкі питання: Як прийняти Таїнство Хрещення у дорослому віці?
Важкі питання: Чи правда, що євреї досі очікують прихід Месії?


Джерело:  Мандрівники Христа Царя